Боровица

Административно-территориальное деление

Боровица (укр. Боровиця) — cело, центр сельского совета Чигиринского района Черкасской области. В ХІХ столетии село Шабельниковской волости Чигиринского уезда Киевской губернии.

Село относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

История

На территории село найдено поселение эпохи бронзы и скифов.

Первые сведения о Боровице принадлежат к началу XVII ст. В документах она именуется городком. Как слобода основана в 1613 г. на королевских землях Черкасского староства на рукаве Днепра реке Гречанке и ее притоке реке Боровичке. Городок терялся в густом бору, отсюда, наверное, и получило свое название.

В 1616 г. в Боровице было 50 домов послушников и 100 домов казацких. Кроме сторожевой службы, жители занимались полеводством, рыболовством, чумачеством, охотой.

Городок играл заметную роль в освободительной борьбе против феодализма. Много жителей из послушных переходили к казакам. Вместе с казаками они приняли активное участие в крестьянско-казацких восстаниях 30-х лет XVII ст.

В июле 1637 г. запорожцы, возглавленные гетманом нереестровых казаков Павлюком (Павлом Бугом), вступили в Боровиц. Фигура гетмана Павлюка являетс чрезвычайно интересной в истории Украины. Как ни один из других казацких предводителей, он имел много фамилий и прозвищ: Павло Минич, Карпо Павлюк, Баюн, Гудзон… Он принимал участие в казацких походах на турецкие крепости на Черном море.

После отчаянных боев с польской шляхтой Павлюка по предательски убили на центральной площе Варшавы.

Но память о гетмане живет в легендах. За селом стоит курган, который казаки наносили своими шапками в память о гибели Павлюка и который в народе называют «Павлюковой могилой».

В 1741 г. в городке насчитывалось 170 дворов, а через 20 лет осталось 109. Из городка Боровица стала селом. Тем временем по Украине прокатился гайдамацкое движение, который захватил и Боровицу.

Летом 1678 г. на Правобережье вспыхнуло восстание под названием Колиившина. Жители Боровицы присоединились к нему. Они ликвидировали шляхетскую власть и создали свое самоуправление. Расположенное на чумацком пути, село в XIX ст., как и раньше, было одним из значительных центров чумачества в Украине. Значительного размаха приобрели промыслы. В 1890 г. в Боровице было 4 водные мельницы и 31 ветряная мельница, 3 олейницы и крупорушка.

Во время Великой Отечественной свыше 1200 жителей Боровицы ушли на защиту Отчизны. 396 из них не вернулись с фронта.

10 августа 1941 г. в село вторглись захватчики, которые установили новый «порядок»: грабежи и расстрелы, разрушено все государственные учреждения, культурно-образовательные заведения; 129 юношей и девушки вывезены в фашистское рабство. За связь с партизанами и антифашистскую агитацию гитлеровцы расстреляли почти всех сельских активистов, которые не успевали эвакуироваться или были оставлены для подпольной роботы. Уже на 5-й день войны сокрушительными пулеметными очередями по врагу навечно вписал свое имя в книгу бессмертия защитник Брестской крепости А. Г. Деревянко. В его честь названа одна из улиц села. За героизм 300 боровчан отмечено наградами.

В музее, размешенному в Доме культуры, хранятся листья командования военной части, в которой во время войны служил воспитанник школы Д. Ющенко. В одном из листов рассказывается о допросе Ющенко, схваченного фашистами во время выполнения боевого задания. Обозленные фашисты подвергали пытке Демьяна — на груди вырезали пятиконечную звезду, отрубили правую руку, пекли огнем, пока он не умер. Ныне одна из улиц села носит его имя.

14 декабря 1943 г. Боровицу освобождено от немецко-фашистских оккупантов.

Уже в 1944 г. показатели сбора зерна в селе составляли 11,7 ц. из гектара. Летом и весной 1945 г. свыше 600 демобилизованных воинов вернулись в село.

В 1959 г. в связи со строительством Кременчугской ГЭС с. Боровицу перенесено на 2 км.

Статистическое описание села Боровицы 1814 год

В селе Боровице число дворов 251, казенних крестьян 886 душ. Положение имеет близ реки Днепра при речке Боровице соединяющейся с рекой Днепром. В нем церковь деревянная во имя Рождества Богородицы. Свойство земли под оным низменное серое, а на пахотных же полях серое с поверхностью возвышенною ровною. Жители преимущественно занимаются хлебопашеством, а от части рибною ловлею для свого продовольствия и местной продажи, так же имеют значительные сенокосные луга и пастбища.

Ведомость о числе родившихся и умерших обоего пола людей православного вероисповедания с 1834 года по 1 –е же мая 1838 года. Учинена 1838 года

По Боровицкой Рождество-Богородичной церкви.

В 1834 годе с 1-го мая:
— родилось мужского пола 39
— родилось женского пола 36
— умерло мужского пола 27
— умерло женского пола 37

В 1835 годе:
— родилось мужского пола 58
— родилось женского пола 52
— умерло мужского пола 56
— умерло женского пола 56

В 1836 годе:
— родилось мужского пола 57
— родилось женского пола 59
— умерло мужского пола 25
— умерло женского пола 38

В 1837 годе:
— родилось мужского пола 77
— родилось женского пола 77
— умерло мужского пола 22
— умерло женского пола 33

В 1838 годе по 1-е мая
— родилось мужского пола 22
— родилось женского пола 37
— умерло мужского пола 22
— умерло женского пола 34

Журнал заседаний Чигиринского духовного правления 1839 год (выписки по с. Боровица)

Слушали: Села Боровицы священника Базилевича о дозволении ему обвенчать от ставного солдата Бондурка с казенною крестьянкою Екатериною умершего Григория Селезня дочерью состоящих в родстве, – Приказали так как юродство между этими двумя лицами касается шестой степени то посему дозволить священнику Иосифу Базилевичу обвенчать означених лиц Тараса Бандурку с Варварою Григория Селезня дочерью если нет других никаких либо препядствий.

Экономическое описание сел Боровицы, Топильной и деревни Мудровки 1859 год

Название дач по порядку именного реестра дачам состоящих в Чигиринском уезде: село Боровица с селом Топильным и деревнею Мудровкою (ведомства государственных имуществ.)

Примечание в экономическом отношении: Село Боровица при заливах реки Днепра, Гречанке и Боровичке. Деревянная церквь во имя покрова Пресвятыя Богородицы.

Село Топиловка при реке Днепре. Деревянная церквь во имя Покрова Пресвятой Богородицы. В сем селе находится через реку Днепр переправа паромом Полтавской губернии в Золотоношский уезд.

Деревня Мудровка при реке Днепре.

Во всех трех селениях 2 водяные и 23 ветряных мельниц, каждая по одному поставу. Почва земли серопесчаная и нагорная. С севера граничит р. Днепр. Крестьяне занимаются хлебопашеством.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Боровица, село совокупно с с.Шабельниками расположено при судоходном притоке Днепра, именуемом Гречанка и при ручье Боровичке. Боровица, равно как Шабельники и прилежащие села, составляла северную часть древнего города Бужина.Название село получило от слова бор, которым в древности было окружено и которого в настоящее время остаются только следы. Боровица прежде была местечком, стояла на другом месте, при самой Гречанке, в 2-х верстах восточнее нынешнего своего места и принадлежала к составу Черкасского староства. По ревизии 1622 года в ней было 70 мещанских домов и несколько казацких. Во время первой казацкой войны, в 1637 году, казаки, подозревая своих старшин Савву Куновича и Феодора Онушкевича в преданности Полякам, убили их под Боровицей, а других отрешили. Потом будучи разбиты Конецпольским под Кумейками, отступили к Боровице и окопались здесь. Польское войско осадило их и казаки после сопротивления, принуждены были сдаться и выдать своего гетмана Павлюка (иначе Павел Михайлович Бут) и четырех старшин: Сулыму, Скидана, Гуньку и Томиленка с условием, чтобы им сохранена была жизнь и права казацкие ни в чем не были нарушены, а русский народ не был бы обращен в рабство; но Поляки не сдержали ни одного из этих условий Гетман и старшины были казнены в Варшаве в 1638 году, права казаков уничтожены, а народ принужден к панщизне. После того при Боровице было еще несколько битв во время Чигиринского похода при гетмане Самуиловиче. Впоследствии, в местечке был замок над протоком Гречанкой с польским гарнизоном. Замок этот подмыт водами Днепра и теперь нет и следов его. О Павлюке осталась память у жителей в названии канала, именуемого Павлюковым, находящегося к северу от села, за ручьем Боровичкой. Там же остатки укрепления Павлюкова.

В 1741 году числилось в Боровице 170 дворов; по люстрации 1765 года найдено 116 изб и 90 пар волов; в 1808 году было дворов 132, а жителей 1684. Причем Боровица считалась уже селом Ныне считается 3007душ обоего пола.

Церковь во имя Рождества Пресвятой Богородацы, деревянная, 3-го класса; земли имеет 39 десятин; построена 1775 года на место древнейшей, которая в визите Чигиринскго деканата за 1741 год описана отедующим образом «В тым местечку церкевка под титулом з мартвых встаня, осикова, слома покрыта, стара, до руины нахиліона, бардзей огиде, ниж оздобе дому Божего representaiasa, в року 1713 выбудована. В ней пушка древяна, килих цьновый, антеминс Варлаама Ясинского, мерницы шклянне»и проч. Эта ветхая и убогая церковь во имя Воскресения Христова стояла, по преданию, над самой рекой, следовательно на месте старой Боровицы. Церковь 1775 году построена уже в нынешнем селе. В начале 1860 года она, по совершенной ветхости, назначена в сломку; а на место ее заложена и окончена священником Иосифом Базилевичем новая деревянная же на каменном фундаменте, которая уже освящена. При церкви замечательно приходское училище, устроенное и процветающее старанием нынешнего приходского священника Иосифа Базилевича. При Боровицкой церкви с самого начала прошлого века, до настоящего времени, священниками остаются преемственно предки нынешнего священника, прежде называвшиеся Борисовичами, потом Васильевыми, а с половины прошлого века Базилевичами. В самом селении находится древний колодезь, в коем с незапамятных времен освящается торжественно и с крестным ходом вода, на второй день пятидесятницы. По преданию при этом колодезе, во время процветания Бужина находился монастырь, и что в то время, в этот же день, совершался крестный ход со всех Бужинских церквей к этому колодезю.

Сведения об учебных заведениях в с. Боровица за 1906-1907 гг.

В двухкласной церковно-приходской школе в с. Боровица:
Число учащихся (мужская) 117
Учитель Мачуговский Даниил Иванович
Учитель Высоцкий Дмитрий Феодорович

В однокласной церковно-приходской школе в с. Боровица:
Число учащихся (мужская) 153
Число учащихся (женская) 52
Учитель (женской) Мачуговская Пелагея Ивановна

В школе грамоты с. Боровица:
Число учащихся 153

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Боровица – село, раньше местечко Чигиринского у. Киевской губ., расположенное на расстоянии 22 в. от Чигирина, при Днепре, с 3000 жит. Здесь находятся правосл. церковь и сельское училище. В старину Б. была местечком и небольшим укрепленным пунктом, принадлежавшим к Черкасскому староству. В 1677 Юрий Хмельницкий с турецким и татарским войском сжег Б., перебив всех его жителей, после чего местечко это вошло в состав Чигиринского староства. Благодаря близости Сечи Запорожской Б. подвергалась частым нападениям разбойников и гайдамаков; в 1751 здесь подвизался известный разбойник Мамай. В окрестностях Б. находится масса курганов.

Письмо Чигиринской уездной земской управы 2-му врачу Чигиринской уездной земской больницы Заводскому Д.К. 17 августа 1918 год

По постановлению управы от 16 августа на Вас возложено временное заведывание Боровицким врачебным участком и амбулаторией, а посему Уезднаяч Управа просит Вас, Милостивый Государь, немедленно выехать в Боровицу и принять амбулаторию, а дальнейшие выезды делать по мере надобности.

История городов и сел УССР 1972 год

Боровиця — село, центр сільської Ради. Лежить на березі Кременчуцького водосховища, за 28 км на північний захід від районного центру. Населення — 2823 чоловіка.

На його території виявлено поселення епохи бронзи та скіфської пори.
Перші відомості про Боровицю належать до початку XVII ст. В документах вона іменується містечком. Як слобода засноване 1613 року на королівських землях Черкаського староства. Розташоване на рукаві Дніпра р. Гречанці та на її притоці р. Боровиці, містечко губилося в густому бору. Звідси, напевне, воно й одержало свою назву. Його мешканці вподовж 20 років від дня заселення не відбували феодальних повинностей. Населення зростало за рахунок селян-утікачів. 1616 року в Боровиці було 50 хат «послушних» і 100 козацьких. Крім сторожової служби, жителі займалися рільництвом, рибальством, чумацтвом, мисливством.

Містечко відігравало помітну роль у визвольній боротьбі. В роки розгортання антифеодального руху на Наддніпрянщині, що набрав великого розмаху в першій чверті XVII ст., багато жителів Боровиці переходило із «послушних» у козаки, не визнаючи жодних прав феодала на їхню долю. Разом з козаками вони взяли активну участь у селянсько-козацьких повстаннях 30-х років XVII сторіччя.

У липні 1637 року запоріжці, очолені гетьманом нереєстрових козаків Павлю-ком (Павлом Бутом), вступили до Боровиці, і її мешканці приєднались до них. Другого серпня цього ж року двотисячний козацький загін на чолі з полковниками К. Скиданом і С. Биховцем напав на головну квартиру реєстрового козацтва — м. Переяслав — і, захопивши його керівництво — старшого реєстру С. Кононовича, військового писаря Ф. Онушкевича та багатьох інших старшин,— повернувся до Боровиці. На ухвалу козацької ради заарештовану козацьку старшину було розстріляно в містечку, як зрадників. 17 грудня, в розпалі бою під Кумейками, двотисячний загін на чолі з Павлюком і Скиданом відійшов на південь у район Чигирина. Звідти Скидан рушив на Запоріжжя, щоб підготувати нові сили для продовження боротьби. Павлюк залишився в Боровиці для прикриття Скиданового відходу. Під Кумейками козаки і селяни зазнали поразки. В ніч на 18 грудня основне повстанське військо, кероване Д. Гунею, відступило й об’єдналося в Боровиці з загоном Павлюка. Сюди ж прибуло і кілька козацько-селянських загонів, що стояли в Черкасах. 19-го грудня авангард шляхти почав облогу Боровиці. Довідавшись про перебування Павлюка в Боровиці, польний гетьман М. Потоцький 20-го грудня прибув туди сам з основними силами. Польсько-шляхетська артилерія невпинно вела гарматний обстріл оточеного козацького табору. Підпалене ворогом містечко горіло, не вистачало води й їжі. Однак обложені чинили рішучий опір. Проте сили були нерівні. І на козацькій раді під Боровицею 24 грудня полковники і військовий писар війська Запорізького Б. Хмельницький підписали вимушену угоду.

Павлюків канал за селом, Павлюкова могила біля рибартілі і рештки коз ацьких укріплень, споруджених під керівництвом гетьмана, нагадують людям про народне повстання 1637 року.

Після капітуляції під Боровицею запорізькі козаки і повсталі селяни не скорилися гнобителям. Навесні 1638 року вся Наддніпрянська Україна запалала у вогні повстання під проводом Я. Острянина і Д. Гуні. І коли козацький загін, керований К. Скиданом, захопив Чигирин, населення Боровиці приєдналося до повстання.

Активно включилося виселення містечка у визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського гноблення. Боровиця стала центром сотні, на чолі якої стояв Іван Проскуренко. 18 листопада 1649 року дорогою на Чигирин в містечку зупинялися посланці Росії Г. Неронов та Г. Богданов. Після возз’єднання України з Росією Чигиринське староство, в тому числі й Боровицю, було віддано гетьманові «на булаву».

В 60—70-х pp. XVII ст. Боровиця, як і весь край, терпіла від руїнницьких наскоків турків і татар. За Андрусівським перемир’ям 1667 року містечко увійшло до Польщі. Та його мешканці постійно обстоювали незалежність країни і свою дружбу з єдинокровним російським народом. Так, коли гетьман Правобережжя П. Дорошенко зробив спробу віддати Україну в рабство султанській Туреччині і Кримському ханству, жителі Боровиці взяли до рук зброю. В січні 1674 року вони радо вітали українсько-російське військо під командуванням воєводи Г. Ромодановського та гетьмана І. Самойловича і присягою знову підтвердили свою вірність Росії. Шукаючи рятунку від неволі та від безнастанних турецько-татарських наїздів, у ті роки багато поселень з Придніпров’я перебралися в межі Російської держави. Жителі Боровиці теж виїхали на Лівобережжя.

Згідно з трактатом про «Вічний мир», підписаним 1686 року між Росією й Польщею, зруйнована Боровиця, як і вся територія над Дніпром від Станок до Крилова, мала стати незаселеною, нейтральною зоною. Після Прутського миру 1711 року вона відійшла до Польщі. Відроджувалася Боровиця у складі Польщі дуже повільно і вже в іншому місці, за 2 км від старого поселення.
Посилення соціально-економічного гніту і національно-релігійних утисків спричинилися до того, що містечко з плином часу економічно занепадає. 1741 року тут було 170 дворів, а через 20 років залишилося 109. З містечка Боровиця стала селом. Його кращі землі захопили магнати. Посесори, орендарі їхніх маєтків, прагнучи викачати якомога більше прибутків для себе, збільшували повинності селян, посилювали визиск. Польська шляхта намагалася насадити в селі унію. Не зупинялася і перед застосуванням сили. Так, 1766 року католицький священик, який прибув сюди в супроводі драгунів, вломився в церкву і пограбував її.

На гніт селяни відповіли повстаннями. Гайдамацький рух, що прокотився Україною, захопив також Боровицю. Зарослий лісами й оточений непрохідними болотами Тясьмин неподалік від села був одним із районів формування гайдамацьких загонів. У грудні 1736 року польське каральне військо натрапило тут на гайдамацьку ватагу Медведя. Відбулася запекла сутичка. Але ватажкові та його товаришам удалося вирватися з оточення.

Влітку 1768 року на Правобережжі спалахнуло повстання, т. зв. Коліївщина. Мешканці Боровиці приєдналися до нього. Вони ліквідували шляхетську владу і створили своє самоврядування. В той час великою популярністю серед населення Черкащини користувався уродженець Боровиці наймит Семен Неживий. Навесні 1768 року він очолив загін гайдамаків, що діяв у районі Сміли, Медведівки, Канева, Чигирина. Царський уряд допоміг придушити повстання. Гусарський полковник Чорба по-зрадницькому захопив і ув’язнив С. Неживого. За вироком царського суду його засудили до покарання батогами і вислали на каторгу.

Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії 1793 року село увійшло до Чигиринського повіту Брацлавського намісництва. На 1808 рік тут проживало 1684 чоловіка. Спершу мешканці Боровиці приписані до Чигиринського, а згодом до Боровицького казенного маєтку. Зростало малоземелля, збільшувалося оподаткування. За люстрацією 1844 року 294 господарства державних селян Боровиці відробляли 2544 тяглових і 2256 піших днів панщипи та 1320 тяглових і 1140 піших днів шарварку. Піші, не забезпечені тяглом селяни, становили майже половину населення. Так, із 234 господарств 37 мали по 4 воли, 7 — но три, 61 — по два, 24 — по одному і 105 були піші.

У середині 40-х років XIX ст. усякі панщинні повинності були замінені оброком. Проте ця заміна не поліпшила становища трудового люду. До того ж у 1854 році у селян Боровиці відрізали половину землі і, передавши її до державного маєтку, змусили орендувати.
Під час ліквідації кріпосного права царським указом від 16-го серпня 1863 року державних селян Боровиці переведено до розряду селян-власників. їх примусили за 49 років викупити свої наділи.

В ході переобліку та межування земель кріпосники вдалися до нарахувань, які аначно перевищували справжню ціну наділів. Селян присилували викуповувати піски, болота, пасовиська. Навіть голова Черкасько-Чигиринського з’їзду мирових посередників доповідав київському генерал-губернаторові, що через неправильну класифікацію земель платежі підвищилися від 20 до 60 проц. Серед сіл, де підвищення платежів було особливо великим, він назвав і Боровицю.

Шахрайські махінації панства викликали обурення селян. 1875 року вони відмовилися платити будь-які державні податки і зажадали загального переділу землі з розрахунку 5 десятин на душу.

26 березня 1876 року до Боровицької волосної управи зібралося понад 300 селян. 60 чоловік, зайшовши до приміщення, заявили протест проти люстраційних актів, відібрали печатку та папери у старшини й розігнали волосне управління. П’ять днів волость залишалася «без влади». Керівниками заворушення були Стенав Корженко, Микола та Андрій Чигирики, Тиміш Бордуніс, Прохор Костенко, Трохим Йосипенко, Ілля Слюсь, Хтодось Дяченко та Юхим Жадан. Власті перекинули в район Чигирина каральні війська. До Боровиці вступив 4-й батальйон Ризького драгунського полку і придушив виступи.

Використовуючи розгортання революційного руху на Чигиринщині, народники спробували підняти селянство на повстання. Вони створили нелегальну’організацію «Таємна дружина». До неї 1877 року вступило і чимало селян Боровиці, керованих Михайлом Гудзем. Змову було розкрито. М. Гудзя засудили на 12 років каторжних робіт, звідки він і не повернувся, а другого активного керівника організації у Боровиці Прокопа Щирицю вислали на далеку північ.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. внаслідок розорення бідноти кращі землі опинилися в руках багатіїв. Так, в 1912 році у ста господарств землі було менше ніж по десятині, а в 313 — менше ніж по дві десятини, тоді як 24 господарства володіли 340 десятинами кращої землі.

Задихаючись від малоземелля, селяни шукали рятунку у відходництві. Розташоване на чумацькому шляху, село у XIX ст., як і раніше, було одним із значних осередків чумацтва на Україні. Чумацькі валки вирушали на південь і південний схід — до Криму і на Дон по сіль та рибу. Заможні, маючи власні «дуби» та паром и, сплавляли Дніпром вантажі сільськогосподарських продуктів до Кременчука» Катеринослава та Олександрівська (Запоріжжя). Бідняки наймитували і на сплавіг і при чумакуванні.

Значного розвитку в селі набули промисли. Найважливішим стало млинарство, 1900 року боровицькі куркулі мали 4 водяні млини і 31 вітряк, 3 олійниці і крупорушку. Окремі з них виробляли сукно на ступниках.
Розшарування на селі призводило до загострення класових суперечностей, до невдоволення трудящих. Це невдоволення різко висловив свого часу депутат 2-ї Державної думи селянин з Боровиці. «Ми, селяни,— заявив він із трибуни Думи,— користуємося землею, за яку багато жертвували життям. Але з цим не бажають рахуватися поміщики. Вони посилаються на закон. Але ж цей закон був створений не нами, а урядом. Це ваш закон, панове праві, а ми хочемо, щоб Державна дума створила новий закон, народний».

Під впливом пропаганди соціал-демократів зростали революційні настрої селянства. 4 квітня 1904 року біля села Боровиці на возі селянина Никифора Юхи-менка жандарми знайшли 4 прокламації, випущені Одеським комітетом РСДРП2. У роки революції 1905—1907 pp. мешканці села збиралися на сходки, слухали виступи агітаторів із Черкас та інших міст. На мітингу, влаштованому у лютому 1907 року, присутні вимагали амністії політичним в’язням, добивалися передачі поміщицької землі тим, хто її обробляє.

Після придушення революції селяни Боровиці продовжували боротьбу. Так, у 1908 році київський генерал-губернатор у поданні на ім’я міністра юстиції Росії просив вислати у віддалені губернії боровичан Д.Г. Бандурку та А.С. Диренка, які підбурювали селян проти властей.

В час столипінської реформи багато зубожілих селян змушені були продати свої наділи і виїхати шукати щастя на Кубань та до Середньої Азії.

Царат не дбав про охорону здоров’я трудящих. Лише 1909 року в Боровиці відкрито фельдшерський пункт, а згодом і медичну амбулаторію. Боровицький лікувальний центр обслуговував шість сіл із 20-тисячним населенням. Амбулаторія не мала змоги придбати ліжка для хворих: земству бракувало коштів, а держава не відпускала їх. Не краще було й з народною освітою. Початкова парафіяльна школа, відкрита 1842 року, тулилася в найманому приміщенні. Навчалися в ній 40 хлопчиків до десятирічного віку.
Особливо тяжким становище жителів стало в роки першої імперіалістичної війни. Чоловіки пішли на фронт. Власті на війну реквізували коней. Селянські господарства убожіли й розорялися. Зростало невдоволення існуючим ладом і ненависть до експлуататорів. І коли в село прийшло повідомлення про Лютневу революцію та про повалення царизму, його зустріли як давно очікувану вість.

Селяни сподівалися одержати землю. Та буржуазний Тимчасовий уряд і буржуазно-націоналістична Центральна рада не квапилися вдовольнити сподівання трудящих. Націоналістично настроєні заможні верстви населення повіту у ті дні формували загін «вільного козацтва», який мав стати на оборону власників, повинен був обстоювати інтереси панівних верств.

Тільки Великий Жовтень приніс трудящим визволення від гніту. І жителі Боровиці радісно зустріли звістку про революцію в Петрограді. В умовах постійної тривоги та націоналістичного терору більшовицьке слово торувало шлях до серця селянина. Сотні трудівників села стали до лав борців революції. Серед солдат-фрон-товиків, що повернулися навесні 1918 року до Боровиці, були і комуністи. Вони підняли односельців на боротьбу за Радянську владу. Немало їх билося на фронтах громадянської війни. За дорученням Ф.Б. Дзержинського М.Я. Пидюра служив у загоні, що охороняв вождя революції В.І. Леніна. З особливим завзяттям обстоювали Радянську владу комуністи Д.Г. Збаразький, 3.Я. Захарченко, Я.Я. Захарченко і його дружина Н.І. Потьомкіна. Допомагали їм бідняцькі сини Г.І. Збаразький, М.К. Бершадський, М.Й. Чигирик, М.П. Гончаренко, П.К. Пістуненко, які теж щойно повернулися додому.

Коли на Украшу посунули кайзерівські війська, жителі Боровиці зброєю відстояли своє село. На підступах до Боровиці вони напали на окупантів і змусили їх відступити. Однак утвердження Радянської влади тут відбулося не відразу. Націоналістичні та куркульські банди тероризували край. В липні 1918 року бандити по-звірячому розправилися з комуністами Захарченками і Потьомкіною. Та зупинити розвиток революції вони не могли. Селяни вірили в ленінську правду і жадали справедливого переділу землі. В Боровиці приступили до нього після виборів волосного виконавчого комітету, що відбулися в липні 1919 року (до нього ввійшли Р. Шульга, О. Цибенко, П. Дубина, А. Мойсеєнко, Ф. Ковбасенко, Д. Йосипенко та ін.), та земельного комітету (голова селянин-незаможник Й.П. Притула).

Утвердженню нової влади на селі активно допомагали незаможники на чолі з своїм комітетом (утворений в 1920 році у складі П.К. Дубини, М.Г. та М.І. Чигириків). На той же час припадає і створення первинної партійної організації, яку спочатку очолив P.К. Півоненко, а в 1923 році рішенням Черкаського окружкому створено Боровицький волосний партосередок (секретар Максюченко).

Невпинно оновлювалося життя села. Восени 1927 року на зборах кутка 26 сімей эгуртувалися в ТСОЗ «Комунар». Головою обрали Г.К. Покрищенка. Майже водночас на другому кутку незаможники організували другий ТСОЗ — «Більшовик».

На базі ТСОЗів восени 1929 року виросли дві сільськогосподарські артілі — «Нове життя» і «Більшовик». Грловами артілей стали Г.С. Супрун і П.Л. Захарченко.

Нелегко було в перші роки колгоспникам. У розпалі підготовки посівної кампанії в 1930 році куркулі, що проникли до артілі «Більшовик», почали підбурювати людей проти колгоспу, підмовляли розібрати майно господарства. Та біднота посилила охорону, озброїла варту мисливськими рушницями. Плани ворога були зірвані. Для зміцнення керівництва райпартком направив у «Більшовик» харківського робітника двадцятип’ятитисячний Л.П. Биковця.

1931 року при Медведівській МТС почали роботу курси трактористів та спеціалістів сільського господарства. «Крицеві коні», як тоді любовно називали трактори, вабили до себе молодь. Комсомольська організація села відрядила на курси своїх найактивніших членів. Першими механізаторами в Боровиці стали М.І. Кривошея, С.Є. Збаразький, М.П. Небесний, В.Є. Чигирик, дівчата В.К. Марусенко, Н.С. Поліщук, Т.Ю. Ратушна та Д.М. Гончаренко.

У той же час (1930 рік) місцеві рибалки та рибалки навколишніх наддніпрянських сіл організували рибартіль. її очолили Л.А. Півненко та член комнезаму Ф.К. Збаразький.

Господарювання колгоспів переконало людей у правоті і життєвій силі нового ладу. Зараз люди села з пошаною ставляться до своїх зачинателів колгоспного руху. На Дошці пошани біля будинку культури висить портрет колгоспниці-пенсіонерки Г. П. Зінченко. 1930 року вона вступила в артіль «Більшовик». Перші п’ять років працювала дояркою, потім закінчила курси бригадирів-рільників. Ще дояркою Г.Л. Зінченко проявила старанність і здібності організатора. В 1933 році її обрали делегатом республіканського зльоту колгоспників-ударників. Через два роки вона виступила на республіканському зльоті ударників соціалістичної праці.
З 1935 року артіль «Більшовик» вийшла в передові. Тут набрало великого розвитку громадське тваринництво, птахівництво і бджільництво.

Трудівники колгоспу ім. Комінтерну (так з 1935 року називалася артіль «Нове, життя») в 1938—1940 pp. збирали по 23—25 цнт пшениці з га, а зернових — у середньому по 20 цнт з га. Бригадира садової бригади колгоспу О. М. Римаренка було затверджено учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1941 року.

У передвоєнний 1940 рік тваринники «Комінтерну» розгорнули боротьбу за надій 2500 кг молока на кожну фуражу корову. Матеріальний достаток прийшов у кожну сім’ю, став основою юзвитку народної освіти та культури. Село змінилося невпізнанно. Виріс клуб на 400 місць, двоповерхове приміщення середньої школи на 400 учнів, нове приміщення сільської Ради та сільмаг.

З нападом фашистів на радянську землю обірвалася мирна творча праця. На заклик рідної партії понад 1200 синів Боровиці пішло до лав Червоної Армії. Уже на п’ятий день війни нищівними кулеметними чергами по ворогу навічно вписав своє ім’я в книгу безсмертя захисник Брестської фортеці А.М. Дерев’янко. Він поліг на землі братньої Білорусії, а односельці, вшановуючи пам’ять героя, його іменем назвали вулицю в Боровиці.

10 серпня 1941 року фашистські загарбники вдерлися в село. Та його мешканці і в дні окупації лишалися вірними Вітчизні. Місцеві жителі А.Г. Супрун, Л.М. Яремаченко та Г.Ю. Солонько переправляли човнами на лівий берег Дніпра загони червоноармійців, що виходили з оточення. Г.Ю. Солонька фашисти вислідили і розстріляли. За зв’язок з партизанами вороги знищили майже всіх сільських активістів. Серед розстріляних колишні голови колгоспів Г.С. Супрун та П.К. Пістуненко, голова сільради А.В. Шмигаль, комуністи І.Д. Бондаренко, Г.Д. Ковбасенко, С.С. Раченко, Б.С. Раєнко та багато інших. Фашисти силоміць вивезли на каторгу до Німеччини 129 юнаків і дівчат.

Окупанти зруйнували приміщення школи, сільради, поштового відділення, клубу. За весь час свого панування вони завдали Боровиці шкоди на 6 млн. карбованців.

З німецько-фашистською окупацією в село прийшли злидні і непосильна праця без оплати. За роки «нового порядку» населення не одержало жодного метра мануфактури, жодної пари взуття, жодного літра гасу, жодного кілограма солі.

14 грудня 1943 року Червона Армія визволила Боровицю. Чоловіки пішли в армію добивати фашистського звіра. Мужньо боронили вони рідну землю. За героїзм і звитягу 300 боровичан відзначено нагородами, 396 — не повернулися з доріг війни. Д.А. Ющенко., що наприкінці війни потрапив у полон і був по-звірячому закатований (у нього на грудях вирізали п’ятикутну зірку, відрубали руку і ногу, облили бензином і спалили), навічно записаний правофланговим частини, де служив. Його іменем названо вулицю в Боровиці і піонерську дружину школи. На обеліску вічної Слави, спорудженому в центрі села на честь загиблих односельців та на честь визволителів Боровиці, полум’яніють слова «Ми віддали своє життя, щоб ти жив, товаришу».

З перших же днів визволення жінки, діди та діти заходилися відбудовувати колгосп. Держава допомогла машинами та подбала про відновлення тваринництва. Вже в перший рік після визволення (1944 рік) артілі «Більшовик» та «Комінтерн» зібрали по 11,7 цнт зернових з га. Всього було зібрано 21 401 цнт зернових. З них 4145 — здали державі, а 5461 — до, фонду Червоної Армії. А наступного року колгоспи засіяли десятки гектарів зернових понад план.

З роками відбудова йшла успішніше. В неї включилися демобілізовані з Радянської Армії.

1951 року артілі «Більшовик» і «Комінтерн» злилися в колгосп «Дружба», і господарство стало на шлях спеціалізації. В ньому почали вирощувати птицю та велику рогату худобу. Перехід на спеціалізоване виробництво дозволив колгоспникам різко підвищити рентабельність господарства.

З року в рік вони підвищують врожайність сільськогосподарських культур. На кінець восьмої п’ятирічки колгоспники зібрали зернових по 30 цнт з га і добилися високої рентабельності господарства. 1970 року колгосп одержав близько 2 млн. крб. прибутку. У ювілейний ленінський рік тут на кошти держави збудовано насосну станцію і завершено спорудження зрошувальної системи. Нині колгосп має змогу регулярно подавати вологу 105 га саду і 215 га овочевої сівозміни.

На сьогодні технічне оснащення колгоспу перевищує оснащення колишньої Медведівської МТС, яка до 1958 року обслуговувала половину господарств Чигиринського району (і Боровицю в тому числі). Нині в колгоспі — 32 трактори, 6 зернових і 4 силосозбиральних комбайни, 17 косарок та жниварок, 16 тракторних плугів, 27 сівалок, 28 культиваторів, 30 вантажних автомашин.

Відзначаючи сумлінну працю трудівників, уряд нагородив орденом Леніна бригадирів Ф. її. Барильченка та І.І. Захарченка, котрі в 1965 році виростили картоплі по 185 цнт, помідорів по 270 цнт та огірків по 180 цнт з га, орденом Жовтневої Революції Г.X. Костенка, орденом Трудового Червоного Прапора сестер П. П. та Г.П. Ратушних, голову колгоспу В.С. Раченка; орденом «Знак Пошани» — агронома А.І. Гудзенко, ланкових К.Я. Різниченко, П.А. Цибенко, Г.Л. Пістуненко, тракториста І.П. Гулиду та пташницю М.Д. Смирнову. Всього нагороджено 150 чоловік.

Добрими показниками відзначили колгоспники Боровиці початок дев’ятої п’ятирічки. Вони вийшли на нові рубежі і у вирощуванні високих врожаїв, і в підвищенні продуктивності тваринництва. 1971 року колгосп зібрав по 40,8 цнт з га пшениці, по 50,6 цнт — кукурудзи. Його молочнотоварна ферма на дільниці № 1 взяла тритисячний рубіж надоїв молока. А доярки Л.В. Захарченко, П. М. Середенко, Г. О. Кравченко надоїли до 4000 кг молока на фуражну корову. На кінець п’ятирічки заплановано довести середню врожайність зернових до 33 цнт з га, виробництво молока з 422 до 512 цнт на 100 га угідь. На птахофермі — збільшити кількість курок-несучок з 35 до 50 тис. штук, виробництво яєць з 5 до 7 млн. штук. В 1971 році тут уже збудовано пташник на 12 тис. курок-несучок і санпропускник. В дев’ятій п’ятирічці колгосп має спорудити тракторну майстерню, кормоцех, додатково оросити 150 га і прокласти 7 км шляхів з твердим покриттям.

Широко відома на Черкаській землі і Боровицька артіль рибалок ім. XVII парт-з’їзду. Тут з року в рік перевиконують плани. Так, в 1967 році за планом передбачалося виловити 7700 цнт риби, а виловлено близько 9 тис. цнт. За перевиконання планових завдань вилову риби в 1969 році рибколгосп нагороджено другою республіканською премією.

В 1959 році, в зв’язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС, Боровицю перенесено за 2 км на давні крутосхили Дніпра. На новому місці виросло сучасне село з чепурними будиночками під шифером. Нова Боровиця має прямі вулиці, радіотрансляцію, водогін, добротні цегляні будинки громадських установ та культурно-освітніх закладів. Для обслуговування мешканців тут збудовано універмаг та магазини продуктових, господарчих та культурних товарів. В селі працюють пошта, побутові майстерні. Автобусним сполученням Боровиця зв’язана з обласним та районним центрами.

В 1963 році жителі Боровиці стали ініціаторами змагання за високу культуру села. Республіканська газета «Радянська Україна» підтримала почин. І тепер щорічно перед травневими святами виконком сільської Ради присвоює звання кращого двору, кращої вулиці переможцям змагання. В селі є будинок культури (споруджено 1967 року) з глядачевим залом на 740 місць, лекційним — на 180 і читальним — на 80. Він став центром масової роботи на селі. При ньому працюють лекторій, драматичний, хоровий та хореографічний гуртки, гурток художнього читання. Тут виступали Московський та Ленінградський пересувні цирки, Черкаський народний хор. На сцені будинку культури — часті гості артисти Черкаського музично-драматичного театру. Тричі на тиждень тут демонструються художні фільми.
При будинку культури є бібліотека, яка налічує близько 10 тис. томів книг, систематично проводяться читацькі конференції, тематичні вечори.
Знають в районі Боровицьку середню школу. Тільки за післявоєнні роки з її стін вийшло понад 700 юнаків і дівчат. Багато хто з її випускників, закінчивши вузи і технікуми, повернулися додому і поповнили число сільських спеціалістів.

Школа дбає і про естетичне виховання молоді. її стоголосий хор та ансамбль бандуристів незмінно виступають на обласних та республіканських олімпіадах дитячої творчості. А з 1966 року тут відкрито філіал Чигиринської музичної школи (50 учнів навчаються по класу скрипки, фортепіано, баяна, бандури і духових інструментів).

Партія та уряд високо оцінили роботу боровицьких учителів. У 1968 році Р.В. Барильченко, В.М. Литвиненка, Г.П. Мойсеєнко і О.П. Куманівську відзначено урядовими нагородами.

Організатором всіх починань на селі виступають комуністи, яких тут 89. Об’єднані в трьох партійних організаціях, вони працюють на найвідповідальніших ділянках роботи. їхніми надійними помічниками є 125 комсомольців. Велику роботу провадить сільська Рада, в складі якої 35 депутатів, 29 з них — колгоспники; 8 комісій Ради широко залучають до громадського життя актив села.

Уродженцями Боровиці є Герой Соціалістичної Праці К.О. Цибенко, що в 1950—1967 pp. очолював передовий в республіці колгосп «Більшовик» (село Погребки Шосткинського району на Сумщині); І.І. Шевченко — доктор історичних наук, професор Київського університету; М.С. Шульга — селекціонер, кандидат сільськогосподарських наук; а також письменник Віталій Чигирин (1908—1941).

Зростає і ще більше міцніє оновлена Боровиця. Працею своїх людей вона утверджує комуністичне прийдешнє.

Наиболее распространенные фамилии по селу Боровица на середину ХІХ ст.

Б	В	Г
Бабич Бандурка Бершадский Буденко	Вакуленко Вештало Воловый	Гаращенко Гуденко
Д	Ж	З
Деревянка Дубина Дьяченко	Жадан	Задорожний Захарченко Збаризкий
К	Л	М
Карпенко Кириенко Кирнос Киченный Ковбаса Кочубей Кривошея	Летвиненко Лисенко Литвиненко	Мирус
П	Р	С
Панченко Покришка Притула	Ратушный	Сохацкий
Т	У	Ц
Ткаченко	Удовенко	Царенко Цыбенко
Ч	Ш	Ю
Чигирик Чигирин	Шевченко Шмиголь Шмыголь Шульга	Юшко

Список медицинского персонала по Боровицкому пs11риемному покою (больнице) на 1918 год

Коган Исаак Борисович врач
Смирнов Николай врач
Литвин Евгений фельдшер
Мямлина Евгения Львовна акушерка

Список членов Боровицкого волисполкома Чигиринского уезда 1921 год

Покрыщенко Григорий Карпович
Каплун Тимофей Карпович
Чигириченко Иосиф Игнатьевич
Лысенко Онуфрий Иванович
Цыбенко Григорий Тимофеевич

Именной список Боровицкого сельсовета 1921 год

Супряга Аким Терен.
Солонько Григорий Ефим.
Бандурка Павел Андреев.
Полещук Дмитрий Иван.
Деревянка Евстафий Дем.
Деревянка Феодосий Мат.
Кала… Сидор Ионов
Гончар Иван Павлов
Боцман Максим Амврос.
Бабиченко Семен О.

Список членов Боровицкого волкомнезама 1921 год

Бершадский Симеон Иванович
Цібенко Павел Игнатович
Ратумский Максим Филиппович

Список жертв голодомора 1932-1933 гг. по с. Боровица (Национальная книга памяти жертв голодомора в Украине. Черкасская область.)

Берленко Микола, 1932 р., від голоду.
Гаращенко Степан Іванович, 1932 р., від голоду.
Горун Ївга, 20 років, 1932 р., від голоду.
Захарченко Самсон Григорович, 1932 р., від голоду.
Слісенко Палажка Гнатівна, 27 років, 1932 р., від голоду.
Цибенко Максим Давидович, 1932 р., від голоду.
Шмиголь Гаврило Лаврентійович, дитина, 7 років, 1932 р., від голоду.

Метрические книги по селу Боровица находящиеся на хранении в ГАЧО

1. Київська губернія
2. Київська єпархія
3. Різдво-Богородицька церква, с. Боровиця Чигиринського повіту Шабельниківської волості
5. Народження: 1827-08.1832: ф.612, оп.1, спр.2; 09.1832-07.1835: ф.612, оп.1, спр.3; 07.1835-05.1839: ф.612, оп.1, спр.4; 09.1839-05.1841: ф.612, оп.1, спр.5; 06.1841-10.1844: ф.612, оп.1, спр.6; 10.1844-03.1846: ф.612, оп.1, спр.7; 04.1846-05.1851: ф.612, оп.1, спр.8; 06.1851-06.1854: ф.612, оп.1, спр.9; 06.1854-11.1857: ф.612, оп.1, спр.11; 11.1857-08.1861: ф.612, оп.1, спр.10
6. Шлюб: 1827-01.1832: ф.612, оп.1, спр.2; 01.1832-02.1837: ф.612, оп.1, спр.3

Вернуться к содержанию ↑

Карты