Буки

Административно-территориальное деление

Буки (укр. Буки) — поселок городского типа, Маньковского района Черкасской области. В ХІХ столетии местечко Русаловской волости Уманского уезда Киевской губернии.

История

На территории села выявлено поселения древних земледельцев трипольской культуры IV-III тысячелетие до н.э., поселение славянско-черняховской культуры II-IV ст. н.э.

Первые письменные упоминания о Буках встречаются в документах конца XVI ст.

По народным пересказам, название поселка происходит от того, что когда-то здесь росли большие буковые леса.

Буки, как и другие окружающие села, не раз испытывали набеги и опустошения со стороны турок и татар. В 1615 г. поселение было полностью разрушено татарами, в нем осталось лишь десять человек, которые жили в ямах.

Выгодное географическое расположение содействовало его быстрому возрождению. Менялись владельцы села, но тяжелое положение крестьян оставалось без перемен. Яркую картину бедности букских крестьян описывает Т.Г. Шевченко в своем «Дневнике». В 20-х годах XIX столетия в Буках не раз бывал один из руководителей Камянськой управы Южного общества декабристов Сергей Григорьевич Волконский.

В 1629 г. на географических картах Буки уже обозначенное как местечко, в котором насчитывалось 317 дворов.

В период Освободительной войны 1648-1654 годов в поселении стояла «Букская казацкая сотня»: здесь состоялось объединение разрозненных казацких войск Уманщини, которые стали под знаменем гетмана Богдана Хмельницкого.

В 1718 г. на месте церкви, сожженной татарами, заложена православным уманским протопопом Федором Лукомским церковь Успения Божьей Матери.

Каскады и мельницы в Буках, худ. Мюнц (1781-1784 гг.)

Каскады и мельницы в Буках, худ. Мюнц (1781-1784 гг.)

В 1866 г. Буки стали волосным центром.

В 1900 г. Буки Русаловской волости имело 526 дворов; число жителей: мужнин – 1751, женщин — 1826. В местечке действовала церковь, два молитвенных еврейских дома, почтовое отделение. Каждый вторник в центре проходили базары.

В 1922 г. в местечке была образована сельскохозяйственная артель «Сплачивайся незаможнику». 6 ноября 1929 г. дала электрический ток одна из первейших на Украине гидроэлектростанция им. Петровского. В этом же году создан колхоз им. Ленина, который объединил почти половину крестьянских дворов.

Больших потерь понес поселок в 1932-1933 гг. За неполными данными, голодной смертью умерло 106 человек.

На защиту Родины в годы Великой Отечественной войны из поселка пошло свыше 500 жителей.

В трех братских могилах, которые находятся возле Букской общеобразовательной школы, похоронено свыше 150 человек — жертв гитлеровских захватчиков.

В 1970 г. основано предприятие «Межколхозстрой». В 1977 г. в поселке сдано в эксплуатацию помещения двухэтажной средней школы; начато строительство нового моста через Горный Тикич. 7 мая 2005 г. открыт памятник погибшим односельчанам во Второй мировой войне.

В поселке функционирует общеобразовательная школа, ПТУ-31, дошкольное учреждение «Колокольчик», участковая больница, завод продтоваров, два кирпичных завода, АЗС, мастерская по пошиву и ремонту одежды, мебельный цех, столярный цех, газопровадная станция, отделение РЭС и электросвязи, филиал отделения Сбербанка.

Вернуться к содержанию

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Буки, местечко при реке Тикиче, в 12-ти верстах от Иваньки, тянется с своим предместьем Антоновкою вдоль реки Тикича на пространстве 3-х верст. Берега Тикича образуют отвесные живописные скалы; самая речка с быстротою струится между гранитными массами, составляющими ее ложе. Сероватый гнейсо-гранит находится массами среди красного гранита. Чрез Тикич сделана каменная плотина, при которой построены крупчатые мельницы. Чрез местечко пролегает транзитная дорога из Звенигорода в Липовецкий уезд Буки считались местечком еще в прошлом веке. В настоящее время жителей в нем обоего пола с предместьем Антоновкою: православных 1589, римских католиков и раскольников 12, евреев 1532; земли 5550 десятин.

Церковь в самом местечке Успенская, деревянная, 7-го класса; земли имеет 71 десятину; построена 1772 года.

В предместье Антоновке церковь Параскевская, деревянная же, 6-го класса; земли имеет 36 десятин; построена 1781 года. Обе в ветхом состоянии.

Дополнение: Буки . В прошлом столетии считались городом, имели магистрат и актовые книги.

Вернуться к содержанию

История городов и сел УССР 1972 год

Буки — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташовані на скелястих берегах річки Гірського Тікичу (басейн Південного Бугу), за 20 км на північний схід від районного центру та за 25 км від найближчої залізничної станції Поташ. Населення — 4,1 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковано с. Березівку.

Територія, на якій розкинулися сучасні Буки, заселена давно. Про це свідчать виявлені тут залишки поселень трипільської та черняхівської культур.

Перша письмова згадка про поселення є в історичних документах кінця XVI ст. Відомо, що в 1592 році Буки захопив галицький каштелян-магнат Я. Струсь, який збудував тут замок і перейменував їх на Струсьгород. Але нова назва в народі не прижилася. В 1604 році Я. Струсь передав Буки своєму зятю — магнатові О. Калиновському.

Буки, як і навколишні села, не раз зазнавали набігів та майже повного спустошення з боку турків і татар. Так, у 1615 році вони були повністю зруйновані татарами. Але вигідне географічне положення Буків сприяло швидкому їх відродженню. 1629 року поселення вже значилося містечком, в якому налічувалося 317 димів.

Життя селян, жорстоко визискуваних магнатом Калиновським, було дуже тяжким. Прагнучи одержати якнайбільше прибутків він у 1638 році за 119 тис. злотих здав в оренду на 3 роки гданському купцеві містечка Буки, Іваньки, Маньківку, Мошурів та м. Умань, з правом виробляти поташ, селітру й смольчугу.

Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. на чолі з Богданом Хмельницьким населення Буків взяло найактивнішу участь у повстанському русі.

В 1649 році тут була утворена окрема Буцька сотня з 219 козаків. Козаки сотні в складі Уманського полку відважно билися за визволення України від чужоземного ярма і возз’єднання її з Росією.

Після всенародного схвалення на Переяславській раді великого історичного акту возз’єднання двох братніх народів населення Буків, як і інших міст та містечок, присягнуло на вірність Російській державі.

Внаслідок численних нападів татари повністю зруйнували Буцьку фортецю, а містечко зазнало майже спустошення. Про це свідчить той факт, що 1664 року в Буках налічувалося лише 40 дворів і 2 млини.

За Андрусівським перемир’ям 1667 року Правобережна Україна, в т. ч. й Буки, залишилися під владою Польщі.

Доведені до розпачу тяжким гнітом феодалів-кріпосників і національно-релігійними утисками, селяни все частіше піднімалися на боротьбу проти поневолювачів. З особливою силою вогонь ненависті скривджених проявився під час великого повстання 1768 року. Коли гайдамацький загін на чолі з М. Залізняком у червні проходив через Буки, Соколівку на Умань, до повстанців приєдналося багато жителів. Так, місцевий козак С. Н. Нечипоренко після здобуття Умані взяв участь у розправі над гнобителями народу в самій Умані та навколишніх селах.

Початок XIX ст. характерний частою зміною власників містечка. В 40-х роках власником буцького маєтку став князь А. Любомирський, який у 1857 році до Буків приєднав і с. Антонівку. На той час в обох населених пунктах було 496 дворів, в яких налічувалося 3113 чоловік.

Селяни сподівалися, що скасування кріпосного права принесе їм полегшення. Однак ці сподівання виявилися марними. З 1 вересня 1863 року протягом 49 років колишні кріпаки, щоб погасити викупну позику, мали щорічно вносити казні 3501 крб. 39 копійок.

1866 року Буки стали волосним центром. Це прискорило їх зростання. Так, у 1870 році тут було вже 527 дворів, діяло 6 водяних млинів.

Наприкінці XIX ст. Буки стали вже досить людним містечком з населенням 3747 чоловік. Головним заняттям були землеробство й торгівля. Власне, тут зосереджувався один з центрів хлібної торгівлі в Київській губернії. Щотижня відбувалися великі базари.

Становище знедоленого селянства не змінилося і на початку XX ст. В користуванні селян Буків і Антонівки було 1776,5 десятини землі, тобто в середньому на кожну сім’ю припадало 2,6 десятини1. А тим часом магнатові Любомирському лише в Буках належало 1717 десятин землі, великий лісопарк, фруктовий сад і водяний млин. Селянство щорічно виплачувало казенного податку 17 145 крб. і мирського 5 710 карбованців.

Тяжке становище народних мас сприяло зростанню революційного руху. Революційна хвиля 1905—1907 рр. докотилася й до Буків. Приводом до виступу селянства в липні 1907 року стало вбивство племінником поміщика Дзевановського селянки М. Гончарової. Кілька сотень обурених селян напали на економію, спалили панський будинок. Виступ було жорстоко придушено, а селяни Гнат і Самсон Карпенки, Маркіян Дяченко та Харлампій Драган засуджені до 8 місяців тюремного ув’язнення з позбавленням усіх прав.

Місцеві власті активно впроваджували столипінську аграрну реформу. Наслідком її здійснення було ще більше зубожіння бідняків. 1912 року в Буках налічувалося 312 господарств, яким належало 797 десятин землі. З них 35 родин не мали її зовсім, 54 — мали менше десятини, 65 —від 1 до 2 десятин, 55 — від 2 до З десятин. Це в той час, коли 4 куркульським господарствам належало 64 десятини. Третина селянських господарств не мала худоби.

Медичне обслуговування населення здійснював лікар, фельдшер та акушерка. Працювали 2 аптеки. На початку XX ст. в Буках дещо розширилася мережа освітніх закладів. 1905 року в приватному приміщенні відкрилося однокласне земське училище. Проте умови навчання були надто важкі: класні кімнати малі за розміром, на 2 вчителі припадало по 60 учнів. У церковнопарафіяльній школі, відкритій 1861 року, 1907 року навчалося 29 хлопчиків та 11 дівчаток. Лише 1911 року в новозбудованому приміщенні почало працювати двокласне земське училище, яке відвідували понад 120 учнів. Але й це не забезпечувало освітою навіть половини дітей шкільного віку.

3 січня 1909 року відкрито бібліотеку, в якій через 3 роки кількість книжок досягала 573 примірники, переважно релігійного змісту.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції, незважаючи на протидію повітового емісара Тимчасового уряду, буцькі селяни під впливом більшовицької агітації колишніх фронтовиків весною 1917 року розгромили панську економію і рішуче вимагали поділу поміщицької землі. 6 вересня вони почали масовий вивіз з полів поміщицького хліба.

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції у Петрограді підняла трудящих Буків на боротьбу за здійснення своїх споконвічних мрій. Радянська влада, яка встановилася тут у січні 1918 року, стала втілювати в життя ленінський Декрет про землю. Земельний комітет, що складався з бідняків, ділив поміщицьку землю, худобу, реманент між біднотою, вдовами й сиротами загиблих на війні.

Але 10 березня 1918 року до містечка вдерлися австро-німецькі війська. Вони зігнали населення на центральну площу, оточили з усіх -боків і почали жорстоку розправу над селянами. Насамперед розстріляли 5 бідняків — членів сільського комітету — за те, що вони поділили панську землю та майно серед бідноти. Зобов’язали селян усе негайно повернути панові. Незабаром під охороною окупантів до Буків повернувся й сам поміщик Дзевановський.

На початку квітня 1918 року в Буках створено партизанський загін, який очолив працівник пошти телеграфіст М. Ковалевський. До загону влилися повстанці сусідніх сіл, і він скоро зріс до ста чоловік. Після наради, проведеної в ніч на 27 квітня в урочищі Бугайовому, партизани обеззброїли волосну варту в кількості 60 гетьманських карателів і 12 німців, які охороняли пана Дзевановського, забрали 120 трофейних рушниць, 2 станкові кулемети «Максим», багато патронів. В економії Дзевановського і на Березинському цукровому заводі повстанці забрали кілька десятків коней. Під час наступних боїв, що відбувалися в червні — липні, партизани визволили кілька сіл, залізничну станцію Поташ і знищили німецькі військові вантажі. Але сили ворога переважали, і повстанці перейшли в район Звенигородщини, де з’єдналися з Таращанським партизанським загоном і продовжували боротьбу з окупантами.

У грудні 1918 року Буки опинилися в руках петлюрівської Директорії. Знову настали чорні дні, режим кривавого терору. 22 березня наступного року містечко та навколишні села були визволені від петлюрівських банд червоноармійськими частинами. Запрацював ревком на чолі з червоноармійцем В. М. Шаманським. У серпні 1919 року Буки захопили денікінці. Після вигнання їх Червоною Армією в кінці року навколо містечка, як і на всій Уманщині, лютували куркульсько-націоналістичні банди. Вони жорстоко розправлялися з комуністами, активістами, переслідували навіть тих, хто співчував Радянській владі. Тоді по-звірячому були закатовані в буцькій лікарні поранені партизани, в т. ч. С. Дубина, В. Ємчинський, В. Письменчук. З бандитизмом населення вело рішучу боротьбу.

У травні 1920 року через Буки проходили на фронт, щоб битися з польськими інтервентами, частини Першої Кінної армії, яким жителі передали кілька десятків міцних коней. На початку жовтня до Буків вдерлася банда Цвітковського, вчинивши жахливий погром. Спалено було майже всю центральну частину містечка і вбито близько 200 чоловік населення. 20 грудня кіннотники під командуванням Г. І. Котовського за активною участю селян у районі Буки—Іваньки оточили й повністю знищили банди.

Подолавши опір контрреволюції, Радянська влада перемогла остаточно. Обрали сільську Раду, головою якої став колишній червоногвардієць Ю. П. Кручинський. Ще влітку 1920 року почав працювати комітет незаможних селян. Сільська Рада й КНС спрямовували всі зусилля на успішну відбудову сільського господарства, розореного війною. Комнезам ділив поміж бідняками поміщицьку землю, конфіскував лишки хліба в куркулів. Відкрилася початкова трудова школа, організовано сільське споживче товариство.

Провідну роль у житті містечка відігравала партійна організація, створена весною 1922 року. За допомогою парторганізації передова молодь улітку того ж року створила комсомольську організацію, яку очолив активний юнак П. П. Дубовенко.

Після адміністративно-територіальної реформи з 1923 року Буки віднесено до категорії села і стали центром однойменного району.

За ленінським кооперативним планом уже наприкінці 1922 року в Антонівці (нині — частина Буків) створено сільськогосподарську артіль «Гуртуйсь, незаможнику», яка об’єднала понад 50 бідняцько-батрацьких дворів. Першим головою її обрали бідняка Д. І. Сосновського. В квітні 1925 року господарство придбало трактор «Путіловець». Тоді ж на полі відбулося народне свято першої колективної борозни. За допомогою держави артільне господарство зростало, поліпшувався матеріальний добробут його трудівників. Так, протягом 1922—1927 рр. було створено прокатний пункт, споруджено 3 виробничі будівлі і 5 великих житлових будинків. За той час прибуток від рільництва зріс вдвоє, значно збільшилася натуральна й грошова оплата трудодня. Досягнення артілі «Гуртуйсь, незаможнику» стали кращим прикладом для інших сіл. Хлібороби переконувалися, що колективізація — це єдиний шлях, який врятує їх від злиднів та куркульської кабали, забезпечить заможне й культурне життя. Практичні результати колективної праці були переконливим доказом їх переваги.

На початку 1928 року в Антонівці утворилася артіль «До кращого життя», яка об’єднала 145 бідняцько-середняцьких дворів. Наприкінці наступного року обидва господарства злилися в одне — колгосп ім. В. Я. Чубаря. Навесні 1929 року в Буках організовано колгосп «Червоний партизан», який спочатку об’єднував 80 бідняцько-середняцьких дворів. 1930 року тут створюється друге господарство — колгосп ім. В. І. Леніна, а через рік ще одне — колгосп ім. М. В. Фрунзе, розміщений на хуторі Павлопіль. На початку 1933 року всі три господарства Буків (90 проц. селянських дворів) об’єдналися і утворили єдиний колгосп ім. В. І. Леніна. Його очолив двадцятий’ятитисячник — комуніст А. Д. Підопригора. За артіллю було закріплено понад 2 тис. га землі; вона мала кілька молотарок і близько 100 робочих коней. Швидко зростало громадське тваринництво.

Перехід до колективних форм господарювання відбувся в гострій класовій боротьбі. Куркулі всіляко намагалися перешкоджати соціалістичним перетворенням на селі. В червні 1934 року пострілом із-за рогу вони вбили голову колгоспу комуніста А. Д. Підопригору. Шануючи пам’ять полум’яного патріота колгоспного будівництва, його ім’ям назвали одну з кращих вулиць. У центральному залі будинку культури стоїть погруддя А. Д. Підопригори, прикрашене квітами.

6 листопада 1929 року на честь 12 роковин Великого Жовтня дала струм одна з перших на Україні Буцька сільська гідроелектростанція ім. Г. І. Петровського. Вона споруджена за ленінським планом ГОЕЛРО на кооперативних началах. У селах Буках, Антонівці, Маньківці, Кислині та Новій Греблі засвітилися лампочки Ілліча.

Забезпечення колгоспів району електроенергією Буцької ГЕС та сільськогосподарськими машинами Буцької МТС сприяло невпинному розвитку їх економіки. Значну допомогу в економічному і в організаційному зміцненні колгоспів подали держава, голова Раднаркому України В. Я. Чубар і секретар ЦК КП України С. В. Косіор, які 1932 року відвідали Буки та район. Окремі господарства одержали допомогу посівним матеріалом. Трактороцентр надіслав Буцькій МТС 18 тракторів марки ХТЗ.

З допомогою держави і завдяки самовідданій праці трудівників колгоспи ставали заможними. Зміцнювалась економіка, підвищувалася врожайність полів, зростав матеріальний і культурний рівень колгоспників. За роки довоєнних п’ятирічок побудовано добротні приміщення, зокрема тваринницьку та свиноферми, механізовану майстерню, зерносховище, зернофуражний магазин, колгоспну кузню. На поля прийшла потужна техніка. В 1940 році Буцька МТС мала 102 трактори, 42 комбайни та багато інших сільськогосподарських машин.

За найкраще обслуговування колгоспів Буцька ГЕС в 1939 році удостоїлася бути учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Гідроелектростанцію нагороджено дипломом 2-го ступеня, а її директора М. С. Зимбалевського — Малою срібною медаллю. 12 кращих робітників станції одержали грамоти та грошові премії. У довоєнний час Буцька ГЕС постачала електроенергію 29 колгоспам, 2 цукровим і спиртовому заводам, 2 державним і 4 колгоспним млинам, 3 колгоспним маслоробням, 7 майстерням, 8 радіовузлам і 16 кормопуиктам; ГЕС освітлювала 5836 будинків колгоспників.

Велику увагу сільрада приділяла поліпшенню матеріально-побутових умов трудящих. Буки стали впорядкованим селом, в якому проживало понад 3 тис. чоловік. З Києвом, Уманню та багатьма селами налагодили регулярне автобусне сполучення. Проклали шосейні дороги до Березинського та Іванківського цукрових заводів; спорудили будинки райвиконкому, сільмагу, багато добротних жител для колгоспників, значно розширили торговельну мережу.

Докорінно змінилося й культурне обличчя села. В 1928 році відкрито семирічну, а в 1934-му — середню школи. На той час в Буках діяли будинок культури, бібліотека, дитячий садок, аптека; добудовано приміщення лікарні.

Радісні перспективи відкривав 1941 рік. Колгоспники своєчасно провели всі сільськогосподарські роботи, лани обіцяли щедрий урожай. Але 22 червня мирну працю радянських людей порушили німецько-фашистські загарбники, які підступно напали на нашу Батьківщину. Захищати рідну Вітчизну з села пішло понад 500 чоловік. З наближенням фронту на Схід країни евакуювалися державні установи, вивозилися колгоспне добро, худоба, техніка.

14 липня 1941 року фашистські загарбники захопили Буки, але, зустрівши героїчний опір наших військ і населення, відступили. 22 липня, після жорстоких боїв, село знову опинилося в руках ворога. З перших днів окупації гітлерівці запровадили свій «новий порядок». Фізично здорових людей вони, як правило, відправляли на каторжну роботу до Німеччини, а підозрілих — до буцького концтабору, щоб потім розстріляти.

Проте радянські люди не схилили голови перед поневолювачами. Під керівництвом учителя Антонівської школи О. Т. Гулька та зв’язкового партизанського загону колишнього працівника редакції газети «Ленінський шлях» П. С. Стрембицького у вересні 1943 року була створена підпільно-диверсійна група, яка в січні наступного року ввійшла до складу партизанського загону ім. М. І. Кутузова. Місцем перебування загону став Пехівський ліс. Активними учасниками підпільної групи; було 28 чоловік, у т. ч. М. М. Пічурін, В. В. Кручинський, М. І. Шепель, П. І. Панченко, Я. А. Барич, Ф. Н. Павленко. Партизани героїчно билися проти гітлерівців та їх запроданців — поліцаїв. У вересні 1943 року вони визволили 45 чоловік, які перебували в буцькому концтаборі і чекали розстрілу. Патріоти розгромили німецьку комендатуру й тюрму, звільнивши понад 30 заарештованих активістів села, знищували зрадників Батьківщини — поліцаїв і старост.

Колишній вихованець Буцького дитячого будинку комсомолець М. М. Пічурін під час відправки першої групи молоді в неволю до Німеччини заспокоював матерів: «Не плачте, дорогі наші, перемога буде за нами, ми швидко повернемось». І дійсно, через 2 місяці він повернувся в село. На одній із станцій вночі М. М. Пічурін проломив дошки вагону, де везли невільників, і втік. Ризикуючи життям, сміливець вів непримиренну боротьбу проти загарбників спочатку сам, потім разом з народними месниками в складі партизанського загону, що діяв на території району. В грудні 1943 року значна частина буцьких партизанів під час нерівного бою з переважаючими силами ворога у Пехівському лісі полягла смертю хоробрих. Серед них був безстрашний розвідник, зв’язковий М. М. Пічурін.

Фашистські загарбники перетворили місцеву лікарню в конюшню, а середню школу — на в’язницю, в якій по-звірячому катували радянських людей — душили ременями, скручували руки й ноги дротами, живцем закопували в землю, розстрілювали. Кам’яний підвал школи був залитий кров’ю замучених. Убито й замордовано понад 200 жителів села і району. Смертю хоробрих полягли командир партизанського загону О. Т. Гулько, майор Є. Я. Нечипоренко, комсомолець В. В. Кручинський, партизани М. І. Шепель, Я. І. Курінний, С. О. Росада та багато інших патріотів.

Три великі братські могили біля школи, де поховано понад 150 чоловік — жертв гітлерівських загарбників — живі свідки нечуваного звірства фашистських окупантів. Піонери середньої школи свято зберігають пам’ять про тих, хто віддав життя за свободу й незалежність Батьківщини. На могилах патріотів ніколи не в’януть квіти.

Кілометрів за десять від Буків розміщувався мальовничий хутір Павлопіль, де проживало понад 20 сімей. Сюди часто заходили партизани з Пехівського лісу. Тут вони перепочивали, поповнювали харчові запаси, звідси вчиняли напад на фашистських загарбників та поліцаїв. Гітлерівці на хутір не навідувалися довгий час, боялися партизанів. Але в один з осінніх днів 1943 року до Павлополя прибув великий загін фашистів з поліцаями, озброєними до зубів. Усіх жителів вони розстріляли, худобу та цінне майно забрали, а хутір спалили.

6 березня 1944 року настав радісний день визволення Буків. Його принесли воїни 11 -ї гвардійської окремої танкової бригади. Ворог будь-що намагався утримати село як важливий стратегічний пункт переправи через річку Гірський Тікич. У запеклому бою з гітлерівцями екіпаж танка Т-34 на чолі з лейтенантом Я. П. Теличенком першим прорвався у село. Я. П. Теличенку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нині він проживає в станиці Вешенській Ростовської області. Одночасно червоноармієць-кулеметник П. В. Кучумов з групою бійців кинувся в бурхливу крижану воду Гірського Тікичу, перейшов на правий берег річки, примусив своїм кулеметом замовкнути ворожі вогневі точки, щоб забезпечити успішний наступ радянських воїнів. За проявлений героїзм під час форсування Гірського Тікичу і визволення Буків безстрашному 19-річному комсомольцеві присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нині сибіряк П. В. Кучумов живе й працює в Омську, тримає зв’язок з Буками. Його фотографія й спогади зберігаються в кімнаті бойової слави середньої школи. Виконком селищної Ради депутатів трудящих з нагоди 25-річчя визволення Буків від німецько-фашистських загарбників активним учасникам боїв П. В. Кучумову, Т. С. Руденку та І. Н. Савченку 6 березня 1969 року присвоїв звання почесного громадянина селища Буків, вручив дипломи й цінні подарунки.

За мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни, 193 жителі Буків нагороджені орденами й медалями.

Фашистські загарбники за 957 днів окупації завдали селу великих збитків. Вони повністю зруйнували Буцьку МТС, спалили будинок райвиконкому, маслозавод, дитячі ясла, приміщення редакції газети «Ленінський шлях», два продовольчі магазини, вивели з ладу Буцьку ГЕС, зруйнували та спалили 35 житлових будинків колгоспників. Вивезли до Німеччини та знищили 332 голови рогатої худоби, 111 коней, близько 660 овець, понад 5 тис. штук птиці. Матеріальні збитки, заподіяні окупантами, становили 2874 тис. карбованців.

Проявляючи винятковий героїзм, переборюючи величезні труднощі, зумовлені нестачею робочої сили, матеріалів, жителі приступили до відбудови народного господарства. Наближалася весна, і основна увага приділялася сівбі. Селяни знесли насіння. День і ніч трудилися ветерани праці, ремонтуючи сільськогосподарське знаряддя. Силами партійної організації та всього колективу було відновлено тракторний парк Буцької МТС, майстерню, відбудовано нафтобазу. Протягом квітня 1944 року робітники відремонтували 10 тракторів та, 5 склали з трофейних частин. Значна увага приділялася підготовці кадрів механізаторів. З березня до грудня того року без відриву від виробництва підготували 28 трактористів. У колгоспних коморах з’явилося зерно, з першого обмолоту було здано хліб у фонд оборони країни.

Поступово відновлювалися торгівля, громадське харчування. Так, план товарообороту на 1 жовтня 1944 року райспоживспілка виконала на 101 проц. Силами вчителів і учнів швидко відремонтували школу в якій на початку квітня пролунав перший дзвінок. Відновили роботу лікарня, пошта, телефонна й телеграфна станції. Стали до ладу громадська їдальня і ветеринарний пункт.

9 травня 1945 року прийшов довгожданий День Перемоги. Понад 300 воїнів-фронтовиків повернулися в село до мирної праці. Як і в бою, вони були в авангарді змагання за збільшення виробництва зерна й тваринницької продукції. Люди не шкодували сил, щоб якнайшвидше залікувати рани, завдані гітлерівськими окупантами. Протягом 1945 року було відремонтовано сільський клуб, почав працювати радіовузол, дала струм Буцька ГЕС. Силами громадськості відбудовано великий міст через Гірський Тікич.

Роки післявоєнних п’ятирічок стали роками зміцнення колгоспу, підвищення й розвитку культури та життєвого рівня трудящих. За 1946—1957 рр. споруджено 8 добротних кам’яних приміщень для тваринництва, новий зернофуражний магазин, механізовану майстерню, водонапірну башту для автоматичного напування худоби. Значний вклад у відродження артільного господарства внесла Буцька МТС, яка швидко поповнювалася тракторами. Якщо весною 1945 року вона мала всього 19 старих і 2 нові трактори, то на початку 1957-го — близько 100 тракторів, 48 комбайнів та багато іншої сільськогосподарської техніки.

Готуючись до відзначення 40-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, колгоспники взяли підвищені соціалістичні зобов’язання, щоб дати більше зерна, м’яса й молока. 1957 року колгосп ім. В. І. Леніна вийшов у число передових господарств району, за що одержав 2 перехідні Червоні прапори — від РК КП України і від райвиконкому.

Для кращого використання землі та природних угідь 12 липня 1958 року об’єднано села Буки й Антонівку в селище міського типу Буки, а їх колгоспи — в господарство «Пам’ять Леніна», за яким закріплено 3450,6 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3187,1 га орної землі.

Завдяки заходам партії й уряду, спрямованим на круте піднесення сільського господарства, в колгоспі відбулися великі зміни. Він економічно зміцнів, став багатогалузевим. З року в рік зростають урожаї сільськогосподарських культур. Так, у 1971 році на всій площі посіву зернових культур колгосп зібрав з кожного га по 32,5 цнт, у т. ч. озимої пшениці—по 42,8 цнт; цукрових буряків — по 279,3 центнера.

Одночасно з розвитком землеробства набирало сили і громадське тваринництво. На 100 га сільськогосподарських угідь першого року дев’ятої п’ятирічки вироблено: м’яса—81,1 цнт, молока—346,8 цнт, вовни — 60,3 цнт. На 1 січня 1971 року колгосп мав великої рогатої худоби —1150 голів, свиней — 1547 голів, овець — 751 голову. План продажу державі продукції тваринництва перевиконано.

1970 року в колгоспі «Пам’ять Леніна» було 30 тракторів, 19 комбайнів різних систем, налічувалася 21 вантажна автомашина. В господарстві працюють люди з технічною й агрономічною освітою. Якщо в 1958 році було лише 4 спеціалісти з вищою і середньою спеціальною освітою, то 1970-го — їх стало 30. Зростання економіки колгоспу відчутно вплинуло на поліпшення добробуту його трудівників, оплата праці за останні 5 років зросла в 2—3 рази. Зараз у колгоспі закінчується реконструкція 8 приміщень тваринницьких ферм, де такі процеси, як догляд, годівля й доїння, будуть повністю механізовані. Споруджується автогараж на 20 машин, поруч якого розміщена механізована ремонтна майстерня.

Невтомна .праця трудівників є запорукою дальшого розквіту їх життя. Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили їх старанність і сумління. 266 передовиків колгоспного й промислового виробництва відзначені орденами та медалями

Союзу РСР. Бригадира тракторної бригади М. П. Педоренка нагороджено орденом Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора і медаллю «За трудову доблесть». Доярка С. К. Залізняк 30 років працює на фермі. Від доглядачки телят до передової доярки — такий трудовий шлях колгоспниці. Вона удостоїлась ордена Трудового Червоного Прапора і медалі «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Комбайнер М. С. Кислинський, як кращий механізатор району, нагороджений значком «Відмінник соціалістичного змагання». Він був делегатом III Всесоюзного з’їзду колгоспників.

Заслужену повагу здобула сім’я ветерана колгоспу старого комуніста Д. І. Сторожука. Майже 30 років він працює трактористом. У 1971 році він нагороджений орденом Жовтневої Революції. Любов до професії він прищепив і синам — Миколі та Василю, з якими вирощує дорідний урожай. Вони разом з усіма трудівниками господарства зміцнюють економіку колгоспу, борються за збільшення всенародного достатку.

В післявоєнні роки здійснено чимале капітальне будівництво. Для великої рогатої худоби, свиней споруджено 18 нових добротних кам’яних будівель, до яких 5 водонапірних башт подають воду для автоматичного напування худоби. Добре впорядковані будинки тваринників. Для них відкрито їдальню, бібліотеку і кімнати відпочинку. За селом, потопаючи в зелені, височить будинок механізаторів. Яскравим показником широких масштабів колгоспного виробництва є споживання електроенергії, якої щорічно витрачається на різні потреби колгоспу понад 140 тис. квт.-годин.

У повоєнний період швидко розвивалися й промислові підприємства. Вже 42 роки для блага радянських людей працює Буцька ГЕС. Вона значно розширилась, обслуговує повністю Маньківський, частково Жашківський, Звенигородський і Тальнівський райони. Нині ГЕС постачає електроенергію 26 колгоспам, 2 радгоспам, усім підприємствам району. До станції підключено 2455 різних за потужністю електродвигунів і 70744 світлоточок. Загальна довжина електромережі досягла 1193 км. На Буцькій ГЕС працюють 104 спеціалісти. Це кваліфіковані ветерани виробництва. Буцька гідроелектростанція вже 3-й рік — підприємство комуністичної праці.

З 1963 року працює відділення «Сільгосптехніки», яке має велику механізовану майстерню, 47 вантажних автомашин, 8 тракторів, 4 бульдозери, 2 тракторні лопати, екскаватор. 134 фахівці-механізатори відділення обслуговують 10 колгоспів.

На території селища з 1970 року працює велике підприємство — «Міжколгоспбуд», яке обслуговує 10 колгоспів, розміщених у 15 населених пунктах. Воно має 2 цегельні заводи з річною продуктивністю 16 млн. штук цегли, кам’яний кар’єр, де щорічно добувають 15—16 тис. кубометрів граніту для будов району. «Міжколгоспбуд» — механізоване господарство, оснащене потужною будівельною технікою. Тут працює близько 500 фахівців різних професій.

Буцька автоколона, що існує з 1948 року, має 14 автобусів, 37 вантажних автомашин, 2 хлібні автомашини та виїзну ремонтно-шляхову майстерню. Щоденно від Буцького автопавільйону вирушають автобуси на Київ, Черкаси, Умань, Маньківку, Звенигородку та в інші населені пункти.

Трудівники селища в соціалістичному змаганні на честь 100-річчя від дня народження В. І. Леніна та XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України добилися високих виробничих показників. 240 чоловік нагороджено Ленінською ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна».

Докорінно змінилися життя й побут населення. За післявоєнні роки в Буках споруджено понад 800 добротних жилих будинків під шифером чи бляхою, третина з них — цегляні. В особистому користуванні населення — 1200 радіол, 366 телевізорів, 14 легкових автомашин, понад 100 мотоциклів, майже 1500 велосипедів, кілька сотень пральних машин і холодильників, понад 300 газових установок. Селище електрифіковано й радіофіковано. Зростають заощадження трудящих, які на 1 січня 1970 року досягли 994 тис. крб. Купівельна спроможність населення за останні 5 років збільшилася майже в 2 рази. Нині його обслуговує 19 торговельних одиниць споживчої системи.

Для широкого впровадження телебачення в 1969 році збудовано капітальну споруду республіканського значення — Буцьку ретрансляційну телевізійну станцію, антена якої височить на 237 метрів. Станцію обслуговує 18 чоловік інженерно-технічного персоналу. Одночасно зведено двоповерховий житловий будинок для фахівців телеретранслятора.

В Буках здійснюється широке культурно-побутове будівництво. Тут побудовано будинок культури, споруджено приміщення дитячого садка, сільмагу, відкрилася їдальня. Забруковано головну вулицю селища, посаджено багато молодих дерев. Весною 1958 року упорядковано центральний парк, побудовано стадіон, відкрито дитячу бібліотеку. В 1969 році збудовано нове приміщення для бібліотеки. Діє побуткомбінат із швейною та шевською майстернями, фотоательє, готелем.

У центрі селища встановлено пам’ятник В. І. Леніну. В парках 1955 року споруджено 3 обеліски вічної Слави жителям Буків, Антонівки й Березівки, які загинули під час громадянської війни. На центральній площі до 10-річчя з Дня Перемоги відкрито пам’ятник радянським воїнам, які полягли смертю хоробрих у роки Великої Вітчизняної війни. На обелісках вічної Слави викарбовано 344 імені — жителів селища, які віддали своє життя за честь і славу нашої Вітчизни.

В Буках працює поліклініка і лікарня на 100 ліжок. 14 лікарів і 56 чоловік середнього медперсоналу дбають про здоров’я трудящих.

У затишному куточку селища на весь квартал простяглася нова велика двоповерхова споруда — державний дитячий комбінат на 140 місць. Коли відзначалося 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, тут справили новосілля діти робітників і службовців.

Чимало успіхів досягли буківці і в розвитку освіти. 1958 року добудовано приміщення середньої школи, а в 1960—1961 рр. зведено нове типове приміщення восьмирічки. В цих школах працює 68 педагогів, які навчають і виховують 782 учні.

Є вечірня школа робітничої молоді, де здобувають середню освіту без відриву від виробництва 150 чоловік. Тільки за останні 20 років закінчили середню школу понад 1500 чоловік. Більш як половина її вихованців здобули вищу або середню спеціальну освіту. Лише за післявоєнні роки з селища вийшло 128 учителів, 38 лікарів, 29 агрономів, 36 інженерів, кілька десятків механізаторів, будівельників та інших фахівців. За багаторічну сумлінну працю на ниві народної освіти орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора та медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» нагороджено вчителя Л. П. Криволапа. Орденом «Знак Пошани» і значком «Відмінник народної освіти» відзначено вчителя І. М. Степовенка.

В Буках є профтехучилище механізаторів сільського господарства № 13. В ньому працює 12 викладачів і майстрів, навчається 340 учнів. За 10 років свого існування училище випустило понад 3 тис. механізаторів. Воно має великий і добре обладнаний сільськогосподарською технікою полігон, у якому — 24 трактори, 9 комбайнів різних систем і кілька десятків інших сільськогосподарських машин.

На центральній площі села височить двоповерховий красень — будинок культури з широкоекранною установкою і кінозалом на 400 місць. Тут діють 6 гуртків художньої самодіяльності; відбуваються масові зустрічі з передовиками виробництва, ветеранами праці та війни, проводи до лав Радянської Армії тощо. Вже 5 років працює зразково обладнаний кабінет політичної освіти, який став центром партійно-політичної роботи.

Населення користується 4 бібліотеками для дорослих і 3 — для дітей, загальний фонд яких становить 61 696 книг.

Для культурного відпочинку трудящих у селищі є 2 парки, великий лісопарк, стадіон, дзеркальний ставок з пляжем на Гірському Тікичу.

Творчі зусилля трудящих спрямовують 11 первинних партійних організацій селища, які об’єднують 273 комуністів. Найближчими їх помічниками є 155 членів ВЛКСМ. Переважна більшість комуністів і комсомольців працюють безпосередньо у сфері матеріального виробництва.

Плідно працює селищна Рада депутатів трудящих, до складу якої входить 59 кращих обранців народу, серед них — 25 жінок. При Раді діє 9 постійних комісій. На своїх засіданнях вони обговорюють актуальні питання життя селища, а найважливіші з них передають на розгляд сесій та засідань виконкому. Крім вирішення різних господарських питань, що стосуються колгоспу, підприємств, організацій та установ, Рада велику увагу приділяє благоустрою селища. Цьому сприяє її бюджет, який у порівнянні з 1970 роком збільшився на 23,8 тис. крб. Значні асигнування виділяються в ньому на соціально-культурні потреби населення. Так, наприклад, у 1971 році на народну освіту витрачено 87 940 крб., на культуру —19 760 крб. і на охорону здоров’я — 5310 карбованців.

Добрий старт у першому році дев’ятої п’ятирічки взяли колективи колгоспу та підприємств. У новому п’ятиріччі в селищі буде зведено типову середню школу, пологове відділення з профілакторієм, ветеринарну аптеку, 8-квартирний будинок для спеціалістів сільського господарства, другий залізобетонний міст через Гірський Тікич, зерносховище на тисячу тонн, збудовано нових електроліній протяжністю 36 км, закінчено електроосвітлення всіх вулиць. Споживання електроенергії зросте в 1,5 раза.

Бойова програма трудівників селища — це успішне виконання конкретних завдань, накреслених рішеннями XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України.

Распространенные фамилии жителей м. Буки православного вероисповедания, конец ХІХ- начало ХХ ст.

Безкоровайный
Богачевский
Варич
Власюк
Гончар
Горошко
Диденко
Драган
Дубина
Дубовенко
Дьяченко
Заичка
Зализняк
Заремба
Кононенко
Котенко
Крамаренко
Кузьменко
Лоба
Малишевский
Миронюк
Монька
Мороз
Назаренко
Науменко
Нетреба
Ничипоренко
Омельченко
Охрименко
Пахольченко
Пидоренко
Пономаренко
Поснуй
Руденко
Семченко
Сергиенко
Сидорчук
Сироченко
Темченко
Трофименко
Червоню
Червонюк
Чернявский
Чуйко
Шиманский

Метрические книги по местечку Буки находящиеся на хранении в ГАЧО

  1. Київська губернія
  2. Київська єпархія
  3. Успенська церква, м-ко Буки Уманського повіту Русалівської волості
  4. Народження: 1849: ф.931, оп.1, спр.2315;  02.1906-1911: ф.931, оп.1, спр.2604;  12.1918-02.1920: ф.931, оп.1, спр.2604
  5. Шлюб: 1861-1867: ф.931, оп.1, спр.2315;  1877-1904: ф.931, оп.1, спр.2315

Вернуться к содержанию

Заказать генеалогическое исследование Вашего рода по м. Буки

Если Ваш род происходит из села Буки мы можем провести для Вас генеалогическое исследование.
Order a genealogical research based on Buki town.

Карты

Вернуться к содержанию

Ваш комментарий