Маньковка

Административно-территориальное деление

Маньковка (укр. Маньківка) — поселок городского типа,  районный центр, Маньковского района Черкасской области. В ХІХ столетии село Маньковской волости Уманского уезда Киевской губернии.

Село относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Маньковка, село главное во втором округе военных поселений Киевской губернии (В Киевской губернии было два округа поселенские: первый или Уманский, второй или Маньковский.), при ручье того же имени, впадающем в Тикич за местечком Иванькою. Маньковка очень хорошо обстроена; улицы прямые, все дома поселян по плану. Казенные строения каменные. Жителей обоего пола: православных 2550; иноверцев до 40. В 2-х верстах от Маньковки к северо-востоку примечательно урочище, где недавно было небольшое село Маньковочка или Монастырок. Село уничтожено в 1845 году с переводом жителей в другие села военного поселения. В селении этом существовал монастырь небольшой, с деревянными кельями и церковью. Первоначально он был православный и существовал уже в ХУІІ столетии и в нем некоторое время пребывал в числе монахов Гедеон, в мире Юрий Хмельницкий сын Богдана. В последствии монастырь этот, завися от Уманского, был обращен в униатский, и упразднен в 1832 году, но церковь монастырская обращена в православную приходскую для жителей села Монастырка еще в 1795 году. Самое сельцо Монастырок принадлежало первоначально базилянам.
Церковь в Маньковке каменная, во имя Преображения Господня, построена на счет казны в 1854 году на место прежней деревянной Штатом полагается при ней, кроме священника и причетников диакон; земли имеет 36 десятин Жалованья причту назначено 308 рублей. Причем на причт возложено обязанность давать уроки в приходской школе.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Маньковка — с. Киевского губ., Уманского у. Жит. 3851, двор. 478; в 2 в. был монастырь, где некоторое время пребывал Гедеон — в мире Юрий, сын Богдана Хмельницкого. Школа.

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Маньковка — посёлок городского типа, центр Маньковского района Черкасской области УССР, в 7 км от железнодорожной станции Поташ (на линии Христиновка — Цветково), в 11 км от автострады Ленинград — Киев — Одесса. Майоликовый, молочный, кирпичные заводы.

История городов и сел УССР 1972 год

Маньківка — селище міського типу (з 1965 р.), центр селищної Ради і однойменного району. Розташована в середній течії річки Маньківки (притока Кищихи), за 180 км на південний захід від обласного центру та 5 км від найближчої залізничної станції Поташ. Населення — 6,5 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Поташ і Харківка, селище Жолудькове.

На території селища виявлено залишки 6 поселень трипільської культури, 6 — доби бронзи та 4 — черняхівської культури.

В історичних джерелах Маньківка вперше згадується наприкінці XVI століття. У 1609 році польський магнат М. Калиновський став власником величезної території з м. Уманню й навколишніми поселеннями аж до річки Гірського Тікичу. Йому належала також і Маньківка, яка в 1629 році вже була значним для того часу поселенням і налічувала 949 дворів.

У зв’язку з посиленням попиту на сільськогосподарські продукти та продукти лісової промисловості на зовнішньому і внутрішньому ринках орендарі й управителі Калиновського по-хижацькому знищували ліси, спалювали деревину, а попіл (поташ) вивозили на продаж за кордон. Реалізуючи на ринку продукти праці закріпачених селян і залежного населення, феодали-кріпосники вели розкішне життя. Як правило, маєтками управляли управителі, а Калиновський з родиною жив у різних великих містах Польщі. Деякі землі разом з кріпаками він передавав орендарям. Так, у 1638 році М. Калиновський здав гданському купцеві в оренду за 119 тис. злотих Маньківську, Уманську, Буцьку та інші буди з правом широкого виробництва поташу.

З 1648 року Маньківка — сотенне містечко Маньківської сотні Уманського полку. Селяни й козаки сотні в складі 251 чоловіка під командуванням сотника Г. Бовдира в 1648—1654 рр. брали активну участь у народно-визвольній війні українського народу проти польських гнобителів. Богдан Хмельницький у своїх листах від 16 травня 1654 та 22 березня 1655 років до російського царя Олексія Михайловича згадує про Маньківку і про бажання населення продовжувати визвольну боротьбу разом з російським народом.

У 1654 році по дорозі на Москву і до Богдана Хмельницького через Маньківку проїжджав антіохійський патріарх Макарій у супроводі свого сина, який залишив спогади про подорож по Україні. В них він писав, що разом з батьком прибув до цього міста, де було багато гарних будинків і крамниць, 3 цитаделі, 4 церкви, З ставки, палац Калиновського, а за містом — Троїцький монастир. На мандрівників сильне враження своїм багатством і красою справив Маньківський замок, який був обнесений ровами, валами, стінами, укріплений баштами та гарматами. Стіни палацу були оздоблені полірованим дубом.

Селяни й далі продовжували боротьбу проти своїх гнобителів. Вони взяли участь у повстанні 1664—1665 рр., що охопило всю Правобережну Україну. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Маньківка відійшла до Речі Посполитої і ще не раз терпіла від загарбників. У 1672 році її зруйнували турецько-татарські агресори. Тікаючи від неволі, більшість жителів містечка переселилася на Лівобережну Україну та Слобожанщину. У ті роки Маньківка, як і інші села, зазнала великих руйнувань.

Після поразки народних повстань XVIII ст., зокрема великого народно-визвольного антифеодального повстання 1768 року, в яких брало участь населення Маньківки, ще більше посилився феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт.

У 1793 році Правобережна Україна, в т. ч. Маньківка, відійшла до складу Росії.

1830 року в Маньківці проживало 2600 чоловік православних і 14 католиків. 1832 року за участь О. Потоцького в польському визвольному повстанні 1830—1831 рр. царський уряд конфіскував його маєтки. Селяни стали державними. Декілька років містечком відала Київська казенна палата, потім військове міністерство. З 1838 року в Маньківці було створено військове поселення. Село стало центром п’ятої сотні Києво-Подільського округу військових поселень, створеного у 1836— 1837 рр. Тут містилися штаб 2-го гусарського полку, взвод кавалерії та волосна управа. Селян перетворили у військових поселенців. Вони відбували військові обов’язки, обробляли землю, забезпечували себе і армію продовольством.

Проте, військові поселення не виправдали сподівань уряду і в 1858 році їх ліквідували. Маньківка стала центром першого округу поселення державних селян.

У післяреформений період швидкими темпами йшло розшарування серед населення. В середньому на кожну душу припадало трохи більше двох десятин землі. Кількість господарств зростала, але нові родини не одержували наділів, ставали безземельними. Сім’ї, що не мали сільськогосподарського реманенту й тяглової сили, розорялися, за безцінь продавали свої наділи багатіям. З часом земля в основному була зосереджена в руках куркулів, які скуповували її за безцінок у бідноти. Безземельні та малоземельні селяни наймалися до куркулів на сезонні роботи. Багато з них ще ранньою весною вирушали на заробітки в інші місцевості, зокрема до Херсонської губернії.

Згідно люстраційного акту 10-го перепису населення, що відбувся у липні 1872 року, в Маньківці проживало 1437 душ, з них місцевих жителів — 1254, відставних солдатів — 183. Дворів налічувалося 562, в т. ч. 140 — відставних солдатів.

Введення в експлуатацію 1891 року залізничної колії Христинівка—Шпола та спорудження 1899 року Іваньківського цукрового заводу, що за 11 км від Маньківки, збільшили попит на цукрові буряки. Особливо стали зростати їх посіви в заможних господарствах, які використовували дешеву робочу силу на обробітку плантацій. Жінки, дівчата та підлітки з ранньої весни і до пізньої осені за мізерну плату весь світловий день гнули спину на куркульських полях. Селяни, які мали коней, вивозили цукрову сировину на завод, інші транспортували готовий цукор на станцію. Поташ.

В селі 1900 року налічувалося 937 дворів з населенням 4156 чоловік. Головним заняттям жителів залишалося землеробство. Селянам належало 5280 десятин землі, церкві — 72. 42 господарства були безземельними, 35 — володіли наділами понад 10 десятин кожне. У більшості господарств було по одній десятині і зовсім не було тяглової сили.

На початку XIX ст. у Маньківці діяла олійниця, 2 млини, 10 вітряків, 2 кузні.

Тяжке і безпросвітне життя посилювало обурення селян. Все це змушувало їх підніматися на боротьбу проти сільських глитаїв, буржуазно-поміщицького ладу. В роки першої російської революції 1905—1907 рр. у селі відбувалися сутички бідних селян з куркулями та військовими загонами, часто горіли куркульські садиби. У грудні 1905 року в селян знайдено 6 листівок «Як відібрати землю в поміщиків», у липні наступного року — 9 листівок «До всіх сільських робітників», у вересні поширювалася листівка «Маніфест до всього селянства».

Столипінська аграрна реформа не поліпшила економічного становища селян, не розв’язала суперечностей на селі, а ще більше загострила їх. Процес обезземелення та класового розшарування тривав далі. Не маючи тяглової сили, сільськогосподарського реманенту, багато селян продавали свої земельні наділи місцевим куркулям. Так, наприкінці 1912 року в селі вже налічувалося 64 безземельні господарства, 64 родинам належало лише до однієї десятини, 110 — від 6 до 7 десятин, 35 — десять і більше десятин землі. Худобу мало 141 господарство.

Для лікування жителів Маньківки і навколишніх сіл 1861 року при волосній управі відкрито приймальну палату з фельдшером і бабою-повитухою. Після революції 1905—1907 рр. тут відкрили дільничну лікарню на 10 ліжок, яка обслуговувала 29 сіл. Її штат складався з лікаря, 2 фельдшерів, акушерки. У звіті Уманської повітової земської управи за 1913 рік записано, що Маньківська дільнична лікарня знаходиться в найманому, старому, зовсім не пристосованому приміщенні, де ніяких, навіть примітивних лікарняних пристосувань немає, а колодязь далеко у дворі.

Не кращі справи були й з народною освітою. Лише 27 вересня 1860 року в Маньківці відкрили трирічну школу. Гроші на утримання учителя та школи вносили селяни залежно від кількості в кожного з них землі. 1876 року засновано двокласне училище. У 1900 році діяло 3 школи: двокласне училище з п’ятирічним строком навчання та 2 церковнопарафіяльні школи з трирічним терміном навчання. З 15 вересня 1910 року почало працювати чотирикласне училище з 2 учителями і 38 учнями. Навчання в училищі було платним. Тому не багатьом щастило здобути навіть початкову освіту. Як правило, діти ходили до школи до настання морозів і весною, бо не мали одягу та взуття.

В роки першої світової імперіалістичної війни багатьох маньківців мобілізували на фронт. Різко скоротилася посівна площа, зменшилася кількість худоби. Малоземельні господарства розорялися, не вистачало робочих рук. Зате наживалися куркулі. Понад 200 уродженців села загинуло на війні, захищаючи чужі їм інтереси; багато повернулося додому інвалідами. Тому населення з радістю і надією вітало Лютневу буржуазно-демократичну революцію 1917 року. Проте радість їх виявилася передчасною. Солдати, які поверталися з фронту, викривали перед селянами політику буржуазного Тимчасового уряду, що продовжував імперіалістичну війну, захищав інтереси поміщиків і капіталістів. Земля, які за царизму, залишалася в поміщиків, у країні процвітала дорожнеча, спекуляція, продовжувалася війна. Протягом 1917 року в Маньківці відбувалися сутички між куркулями й біднотою за землю та ліс. 24 жовтня і 2 грудня війська, надіслані Центральною радою, жорстоко розправилися з незадоволеними селянами.

Радянська влада у Маньківці встановилася в січні 1918 року. Першим органом влади Рад був військово-революційний комітет, до складу якого ввійшли колишні фронтовики та активісти: Й. А. Галай, Ф. Ф. Дарієнко, М. В. Кравченко, А. С. Микитенко. Ревком з перших днів підготував списки безземельних і малоземельних селян для наділення їх землею, провів облік військовозобов’язаних, коней тощо. Поступово налагоджувалося мирне життя. Мирний перепочинок зірвав початок іноземної інтервенції та громадянської війни — вторгнення німецьких імперіалістів на Україну, які хазяйнували тут з березня до листопада 1918 року. Вперту боротьбу жителям села довелося вести з петлюрівцями, а також з денікінцями, що захопили Маньківку на початку вересня й були тут до грудня 1919 року.

Через Маньківку проходили червоні полки 2-ї Української радянської дивізії, бійці 45-ї та 58-ї стрілецьких дивізій Південної групи, частини Першої Кінної армії, які направлялися на фронт проти польських інтервентів. У середині червня 1920 року Червона Армія остаточно визволила Маньківку.

1920 року в Маньківці налічувалося 1321 господарство, тут проживало 5780 чоловік.

Велику роль у згуртуванні селян, наданні їм допомоги в боротьбі з куркульством, у справі відновлення радянського правопорядку відіграв комітет незаможних селян, що почав свою діяльність з середини липня 1920 року під керівництвом М. А. Касьянова. Активними членами KHС були Н. Г. Кочергин, Р. П. Педодіменко, В. І. Руденко, Т. С. Мандра, О. П. Письменний, П. Й. Мандюк. KHС боровся за зміцнення влади трудящих на селі, організовував допомогу фронту, відбирав лишки хліба у куркулів, розподіляв їх між безземельними та малоземельними селянами.

У липні 1920 року в селі створено партійний осередок з семи чоловік, його очолив М. Т. Рябовіл. 4 липня за ініціативою комуністів у Маньківці відбулася волосна конференція селян, на якій обговорювалися питання про землю, про утворення органів Радянської влади на місцях, про продовольчу політику.

Великою опорою в діяльності партійного осередку була сільська молодь, яка активно включилася в боротьбу за будівництво нового життя. На початку 1922 року з передової молоді створено комсомольський осередок, секретарем якого було обрано М. Н. Кочергина (нині — генерал-майор у відставці, проживає в Москві). Комсомольці вели найрізноманітнішу роботу: заготовляли хліб, випускали стінгазети, в яких викривали підступні дії куркулів, спекулянтів, виступали з виставами, концертами тощо. Першими комсомольцями були: М. Н. та О. Н. Кочергини, О. Ф. Лампицький, П. Й. Мандюк, Я. Т. Монько, О. П. Письменний, І. Ю. Родаченко, І. І., М. І. та Т. І. Руденки, І. І. Слюсаренко.

У той час ще не було покінчено з куркульським бандитизмом. Боротьба з ними забирала багато сил. Партійний осередок разом з комсомольцями здійснив кілька облав на бандитів-куркулів, які вдавалися до звірячих розправ над активістами села, насамперед комуністами й комсомольцями. Так, 5 серпня 1922 року був убитий організатор і вожак молоді комсомолець І. І. Руденко. Та під керівництвом партійної організації комсомольський осередок зростав. До середини 1924 року він налічував 16, а на початок наступного року — понад 40 чоловік.

У 1923 році Маньківка стала районним центром, що позитивно позначилося на його розвитку. Райком партії і райвиконком докладали багато зусиль, щоб якнайшвидше відбудувати господарство, зміцнити його економіку, утвердити нову соціалістичну культуру.

Одним з першочергових завдань була ліквідація неписьменності. В цій справі велика увага приділялася системі гуртків і шкіл лікнепів. До числа культармійців-викладачів залучалися вчителі, комсомольці, учні старших класів. Діти шкільного віку навчалися в трьох початкових школах.

У червні 1923 року відкрито поштове відділення.

Перетворюючи в життя заповіти В. І. Леніна, маньківці в 1929 році заснували 7 товариств спільного обробітку землі. Навесні 1930 року на базі ТСОзів створено 6 колгоспів: ім. П. П. Постишева, ім. Г. І. Петровського, «Перемога», ім. Т. Г. Шевченка, «За краще життя», ім. В. В. Куйбишева. За господарствами було закріплено 4802,6 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2706 га орної землі; вони мали 158 коней, 23 сівалки та інший реманент.

У перші роки спільної праці трудівники артілей збирали ще низькі врожаї зернових і технічних культур, але вони були вищими, ніж при індивідуальному господарюванні. В 1929—1930 рр. урожай озимої пшениці на колективному полі становив 23 цнт з га, а в індивідуальному секторі — 18—19 цнт. У 1930 році маньківські колгоспники на вироблений трудодень одержали по 2,5 карбованці.

У Маньківці працювало тоді 79 комуністів. Під керівництвом партійного осередку, районного комітету незаможних селян у колгоспах, організаціях та установах проводилася велика організаторська та виховна робота.

З впровадженням багатопільних сівозмін, використанням нових сільськогосподарських машин рік у рік зростала економіка колгоспів, підвищувалася врожайність полів. Особливо відчутно це стало з утворенням 1931 року в Маньківці Потаської MTС. Політвідділ, створений при МТС, та робітники-двадцятип’ятитисячники, які на заклик ЦК ВКП(б) приїхали в село, відіграли велику роль у зміцненні колгоспів. МТС допомагала їм не лише в обробітку ланів, збиранні врожаю, але й у підготовці кадрів. На курси механізаторів направлялася передова молодь села.

Знаменним для маньківців було й те, що 1932 року в селі побував нарком освіти УРСР В. П. Затонський, а в червні наступного року — голова Раднаркому УРСР В. Я. Чубар, які зустрілися з колгоспниками, дали їм конкретні й цінні поради в справі дальшого розвитку сільськогосподарського виробництва та культурного будівництва.

Велику роль у розвитку економіки колгоспів відіграло соціалістичне змагання. З січня 1938 року трудівники колгоспу ім. М. І. Калініна, створеного на базі об’єднання господарств ім. Г. І. Петровського та ім. П. П. Постишева в кінці 1935 року, змагалися з артіллю ім. С. М. Кірова, що утворилася внаслідок об’єднання колгоспів «Перемога» та ім. В. В. Куйбишева.

Рік у рік підвищувалися врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. В 1940 році від продажу зерна державі колгоспи одержали 35 тис. крб., від реалізації цукрових буряків — 73 тис. крб., від продажу тваринницької продукції — 28 тис. крб. На той час великої рогатої худоби налічувалося 640, свиней — 890 голів. На трудодень колгоспники одержали по 4 кг хліба. В селі виросло чимало передовиків сільського господарства. Велику пошану в односельців здобули Г. Т. Гарматюк, Я. К. Плахтій, М. М. Усатий, які одержували з кожного гектара картоплі 120, капусти — 200, огірків — 180 центнерів.

Незабутньою для жителів села була подія, коли в день 12-річчя Великого Жовтня в багатьох будинках засяяли лампочки Ілліча. Електрострум дала Буцька ГЕС —одна з перших сільських електростанцій, збудована за Ленінським планом ГОЕЛРО.

1935 року в селі створено автоколону, парк якої налічував 50 вантажних автомашин.

Завдяки турботам партії і уряду про охорону здоров’я трудящих 1937 року в селі відкрито лікарню на 35 ліжок. У ній функціонували відділення: терапевтичне, хірургічне, інфекційне та акушерсько-гінекологічне. Медичну допомогу подавали 5 лікарів і 22 працівники з середньою спеціальною освітою.

Значних успіхів було досягнуто і в галузі народної освіти. Вже наприкінці 39-х років у Маньківці майже повністю ліквідовано неписьменність. Ще 1932 року тут створено семирічну трудову школу, а в 1935/36 навчальному році почала працювати середня школа, яка 1939 року одержала нове двоповерхове приміщення. 1941 року в ній навчалося 347 учнів і працювало 14 учителів з вищою, 12 — з середньою спеціальною освітою.

Значну культурно-освітню роботу серед населення проводили 2 сільські клуби, 2 хати-читальні та відкрита 1935 року бібліотека для дорослих, яка 1941 року налічувала понад 30 тис. книг. У 1930 році для школярів споруджено піонерський клуб. Ще з 1929 року в селі демонструвалися кінофільми, а 1935 року тут встановлено радіовузол, згодом — телефонний зв’язок з деякими селами та -зі станцією Поташ.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Здатні носити зброю стали на захист Батьківщини, пішли на фронт. У зв’язку з загрозою фашистської окупації з маньківських колгоспів і підприємств углиб країни евакуйовано машини, комбайни, трактори, значну кількість худоби.

28 липня 1941 року фашистські війська вдерлися в Маньківку. Почалися тяжкі дні для жителів — варвари плюндрували й руйнували все, катували й знищували радянських людей. Вони виганяли жителів з рідних домівок, забирали домашню худобу й птицю, позбавляли їх шматка хліба. Було встановлено жорстокий режим, за порушення якого карали нагаями й розстрілювали. Загарбники пограбували колгоспи й МТС, зруйнували приміщення райвиконкому, аптеки, дитячого садка, елеватора «Заготзерно», складські приміщення на станції Поташ, багато будинків робітників і колгоспників, спалили семирічну школу, а в середній — розмістили конюшню. На каторжні роботи до Німеччини окупанти вивезли близько 350 юнаків і дівчат.

Вже в перші дні фашистської окупації в селі почала діяти патріотична група в складі 7 чоловік під керівництвом комуніста I. С. Гоменюка. Підпільна група мала зв’язки з партизанами, які діяли в районі Пехівського лісу. Вона збирала для них зброю й продовольство, розповсюджувала листівки, газети, разом з ними знищувала гітлерівців і зрадників народу, передавала потрібну інформацію партизанам. Народним месникам всіляко допомагало місцеве населення. Так, медпрацівник Маньківської лікарні Н. О. Орловська передавала партизанам медикаменти. В 1942 році гестапівцям удалося викрити підпільну групу. Вони закатували учасників підпілля С. І. Валентир, А. М. та О. М. Гребенюків, І. С. Гоменюка. Крім того, окупанти заарештували і замучили ще 27 комуністів і активістів, потім кинули їх у криницю.

На станції Поташ патріоти-комсомольці В. К. Зінчук, Ю. К. Кривоніс, М. М. Левченко та інші псували залізничні колії, розклеювали листівки, знищували німецьких підлабузників, підпалювали склади з награбованим майном. Фашисти натрапили на слід молодих месників. У кінці 1943 року їх заарештували і відправили до уманської в’язниці, де, не добившись від них зізнань, через два тижні розстріляли. Земляки героїв, жителі станції Поташ свято шанують їх пам’ять. Ім’я B. К. Зінчук присвоєно головній вулиці біля станції та піонерській організації Потаської восьмирічної школи.

Після запеклих боїв 7 березня 1944 року війська 2-го Українського фронту визволили село від окупантів. У його визволенні брали участь 107-а, 109-а та 164-а танкові бригади, а також 15-а моторизована стрілецька бригада. В бою за Маньківку відзначилося багато воїнів, їх нагороджено орденами й медалями, а командиру роти 109-ї танкової бригади М. К. Чечетку і червоноармійцю-кулеметнику моторизованого батальйону 107-ї танкової бригади П. В. Кучумову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. За подвиги при форсуванні річки Гірського Тікичу, прорив лінії оборони на річці Кищисі, визволення Маньківки та станції Поташ звання Героя Радянського Союзу присвоєно командирові 232-ї стрілецької дивізії генерал-лейтенанту М. Є. Козиреві, а також 16 бійцям і офіцерам, у т. ч. старшому сержанту C. А. Білану, капітану М. П. Борисенку, майору П. Я. Калашникову, молодшому лейтенанту К. О. Смирнову (посмертно). За ратні подвиги в роки Великої Вітчизняної війни 339 маньківців нагороджено орденами й медалями. В селі споруджено монумент та обеліск Слави воїнам і підпільникам, які полягли в боях з німецько-фашистськими загарбниками.

Відразу ж після визволення Маньківки трудящі під керівництвом партійних і радянських органів приступили до відродження господарства. За роки четвертої п’ятирічки но основних показниках колгоспники досягли довоєнного рівня. Було відбудовано Потаську МТС, машинно-тракторний парк якої у порівнянні з довоєнним часом збільшився у 1,5 раза і 1950 року налічував уже 170 тракторів та 80 комбайнів.

У перші післявоєнні роки багато зроблено для піднесення добробуту й культури; почалося спорудження громадських приміщень. Відбудовано приміщення семирічної, середньої і початкової шкіл, районного будинку культури. Значно поповнився книжковий фонд бібліотеки для дорослих. До села поверталися вчителі, демобілізовані з лав Червоної Армії і ті, що були евакуйовані на схід країни. З допомогою держави розгорнулося індивідуальне житлове будівництво.

Та ще не вистачало людей, бракувало посівного матеріалу, тяглової сили, сільськогосподарської техніки. Орати доводилося коровами, копати землю лопатами. Колгоспи успішно долали труднощі, виходили на рівень довоєнного розвитку. Найкращих показників з усіх видів сільськогосподарських робіт досягли трудівники колгоспу ім. Т. Г. Шевченка. У 1947 році вони одержали на трудодень по 2 крб. грішми і по 3 кг зерном.

У дальшому піднесенні сільськогосподарського виробництва позитивну роль відіграло укрупнення колгоспів. 1950 року вони об’єдналися в три: ім. М. І. Калініна, ім. В. В. Куйбишева та ім. С. М. Кірова. На відповідальні посади направлялися сюди спеціалісти з сільськогосподарською освітою, які запроваджували у виробництво нові досягнення науки і техніки, кращий досвід господарств області та республіки. Все це дало можливість маньківським колгоспам стати рентабельними господарствами, збільшити оплату праці його трудівникам, закупити необхідні сільськогосподарські машини, провадити велике будівництво. На кінець п’ятої п’ятирічки урожайність зернових становила в середньому 19,5 цнт з га, в т. ч. озимої пшениці — 28,3 цнт; цукрових буряків — 189 цнт. Ще вищі врожаї в 1958 році одержали окремі бригади, які виростили по 33 цнт зернових культур з гектара. Високої нагороди — ордена Трудового Червоного Прапора — був удостоєний комбайнер колгоспу ім. М. І. Калініна I. С. Гарматюк.

Успішно розвивалося громадське тваринництво. Великої рогатої худоби в колгоспах тоді налічувалося 1680 голів, свиней — 2350. На 100 га сільськогосподарських угідь було вироблено по 178 цнт молока і по 40 цнт м’яса.

16 січня 1959 року всі три господарства Маньківки об’єдналися в одне — «Росія», за яким було закріплено 6619 га землі. Хоч 1959 рік і був несприятливий, колгосп одержав все ж з кожного гектара по 19,5 цнт зернових, по 21,3 цнт гороху, по 216 цнт цукрових буряків.

За роки восьмої п’ятирічки одержано в середньому з гектара по 26,5 цнт зернових, у т. ч. — 30,1 цнт озимої пшениці, та по 231,9 цнт цукрових буряків. Урожайність в 1969 році становила: озимої пшениці — по 36,7 цнт, цукрових буряків — по 272 цнт з га. Вироблено на 100 га сільськогосподарських угідь молока по 348,3 цнт, м’яса — по 56,5 цнт. Грошовий доход у минулому п’ятиріччі складав 1508,4 тис. карбованців.

Зміцнення економічної бази колгоспу дало змогу мати 27 тракторів, 10 комбайнів, 25 вантажних автомашин. Тільки з часу укрупнення господарства побудовано З дитячі садки, 2 бригадні клуби по 300 місць, приміщення початкової школи. Споруджено 2 будинки механізатора, 3 будинки тваринника, 2 комори, кормоцех, 10 тваринницьких приміщень, прокладено до всіх тваринницьких ферм дороги з твердим покриттям тощо. За багаторічну і сумлінну працю, високі надої молока і найбільший намолот зернових орденом Леніна нагороджено доярку П. Є. Юдченко та комбайнера L С. Гарматюка.

В авангарді трудівників колгоспу йшли комуністи. Первинна партійна організація налічувала 68 членів партії, більша половина яких працювала на найважливіших ділянках колгоспного виробництва.

У лютому 1970 року колгосп «Росія» реорганізовано в радгосп «Маньківський». Назавжди залишиться в пам’яті трудящих селища рік ленінського ювілею — 1970-й. Добрий старт взято в першому році дев’ятої п’ятирічки. Трудівники радгоспу зібрали з кожного га но 27,8 цнт зернових культур, зокрема 36,2 цнт озимої пшениці, 245,1 цнт цукрових буряків. На кожні 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 66,5 цнт м’яса і надоєно по 359,6 цнт молока. План продажу державі продукції тваринництва перевиконано.

У селищі є ветеринарна лікарня, амбулаторія й аптека, які здійснюють заходи щодо запобігання і ліквідації різних захворювань тварин, їх лікування.

Успішно розвивається місцева промисловість. Маньківка багата на поклади високоякісної глини-каоліну. У 1960 році став до ладу майоліковий завод, який виготовляє вази, статуетки, дитячі іграшки, а також гончарні вироби, метлаські плитки, фаянсовий посуд. У 1971 році планове завдання по випуску валової продукції завод виконав на 144,3 проц., а по реалізації — на 106,1. Продуктивність праці проти 1970 року підвищилася на 14,3 проц. В економічному житті селища й усього району велику роль відіграють дві цегельні, промисловий, харчовий та побутовий комбінати, молочний завод, районне об’єднання «Сільгосптехніки», пересувна механізована колона 204, філія Тальнівського автопідприємства 23 043, райспоживспілка, інкубаторна станція та інші.

Особливу шану трудящих здобув колектив міжколгоспної будівельної організації, який у 1970 році здав до експлуатації 5 тваринницьких приміщень, зерноскладна 1100 тонн, збудував кінотеатр, дитячий комбінат на 280 місць та інші об’єкти.

За успіхи в економічному і культурному житті 537 трудівників селища нагороджено орденами й медалями Союзу РСР.

За післявоєнний час у Маньківці проводиться значне капітальне і житлове будівництво. Введено в дію 13 житлових комунальних та понад 60 проц. нових індивідуальних будинків.

Усі вони покриті шифером або залізом, 3—4-х кімнатні, добре умебльовані. До 54-річчя Великого Жовтня прокладено понад 15 км асфальтових доріг, 5 км тротуарів, раніше посаджено парк ім. 50-річчя Жовтня, споруджено стадіон на 5 тис. місць, водопровід. Здано в експлуатацію новий автовокзал, новий готель на 50 місць.

На центральній площі — пам’ятник В. І. Леніну, встановлений у 1954 році, пам’ятник Т. Г. Шевченкові, споруджений 1960 року.

В селищі є райунівермаг, 3 продовольчих, господарських товарів, взуттєвий, меблевий і книжковий магазини, чайна і їдальня. Працюють ощадкаса, пошта, телеграф, АТС, фотоательє. Зростає добробут трудящих. У власному користуванні громадян — 208 мотоциклів, 25 легкових машин, чимало холодильників, телевізорів, газових установок.

Належна увага приділяється охороні здоров’я. Населення обслуговують лікарня на 150 ліжок, поліклініка, санепідемстанція, протитубдиспансер на 35 ліжок, аптека. В лікарні є 6 відділень, клінічна лабораторія, в поліклініці — рентгенологічний кабінет. Лікують трудящих 25 лікарів і 85 медичних працівників з середньою спеціальною освітою. Медпрацівники проводять серед населення профілактичну роботу. Працюють дитячі ясла і садок, дитячий комбінат.

На території селища діють середня, 3 восьмирічні, початкова, заочна і вечірня середня школи, в яких навчається 1785 учнів.У 1968 році відкрито дитячу музичну школу. За післявоєнні роки середню освіту одержало 1180 юнаків і дівчат. Навчають і виховують підростаюче покоління 117 учителів. Директором восьмирічної школи працює заслужена вчителька Української РСР О. Г. Руденко. Для школярів у 1967 році споруджено будинок піонерів.

Заможно і щасливо живуть маньківці. Своє дозвілля вони проводять у будинку культури із залом на 600 місць. До їх послуг — бібліотеки для дорослих з фондом 49 тис. книг і дитяча, що має 31 тис. книг. У 1970 році став до ладу кінотеатр на 400 місць. З 306 930 крб. селищного бюджету на 1972 рік 238 920 крб. асигновано на народну освіту та соціально-культурні потреби.

Доброю традицією в селищі стали колективні проводи до Радянської Армії, а в День Перемоги — мітинги і вшанування рідних та близьких воїнів, які полягли в роки Великої Вітчизняної війни.

Під керівництвом партійної організації досягнуто значних успіхів у господарському і культурному житті селища. 25 первинних партійних організацій’ об’єднують 528 комуністів. їх найперша опора — комсомольці, яких у Маньківці 735 чоловік. Профспілкові організації налічують 1933 робітники і службовці.

В успішному виконанні народно-господарських завдань діяльну участь бере селищна Рада депутатів трудящих. Протягом 1971 року на своїх сесіях та засіданнях виконкому вона розглядала питання роботи підприємств і радгоспу, велику увагу приділяла закладам освіти, культури, охорони здоров’я та благоустрою селища. У своїй діяльності Рада спирається на чималий актив, об’єднаний в дев’яти постій них, комісіях, очолених депутатами. Добре зарекомендували себе комісії: соціально-культурна, торгівлі та побутового обслуговування.

Трудящі Маньківки наполегливо борються за дальше піднесення економіки й культури, за успішне виконання завдань дев’ятої п’ятирічки.

Список жертв голодомора 1932-1933 гг. по пгт Маньковка  (Национальная книга памяти жертв голодомора в Украине. Черкасская область.)

За даними різних джерел у селищі в 1932 – 1933 роках загинуло близько 43 осіб. На сьогодні встановлено імена 22. Мартиролог укладено на підставі свідчень очевидців Голодомору (Бобрика Дементія Карповича, Чепелянського Аврама Тихоновича, Букань Людмили Іванівни). Свідчення зберігаються в Державному архіві Черкаської області (ДАЧО, Р-5664, оп. 1., спр. 65).

Букань Андріян Федорович, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Варвара Федорівна, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Василь Федорович, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Василь Федорович, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Ганна Оникіївна, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Ганна Юріївна, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Дмитро Оникійович, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Іван Наумович, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Марія Юріївна, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Наум Степанович, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Олександра Федорівна, 1933 р., причина смерті – голод.
Букань Оникій Омельянович, 1933 р., причина смерті – голод.
Галай Петро Василович, 1933 р., причина смерті – голод.
Галай Тодоська Тодосівна, 1933 р., причина смерті – голод.
Задорожко Євдокія Тимофіївна, 1933 р., причина смерті – голод.
Задорожко Іван Іванович, 1933 р., причина смерті – голод.
Задорожко Михайло Савович, 1933 р., причина смерті – голод.
Задорожко Сава Іванович, 1933 р., причина смерті – голод.
Кацалапенко Степан, 1933 р., причина смерті – голод.
Мандра Параска, 1933 р., причина смерті – голод.
Яненко Марія Порфирівна, 1933 р., причина смерті – голод.
Яненко Михайло, Профирович, 1933 р., причина смерті – голод.