Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Белая Церковь

Административно-территориальное деление

Белая Церковь (укр. Біла Церква) — город областного подчинения Киевской области. В ХІХ столетии местечко Васильковского уезда Киевской губернии.

Город относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

Боьшая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Белая Церковь — город в Киевской области УССР, на р. Рось (бассейн Днепра), в 84 км к Ю. от Киева. Железнодорожная станция. 103 тыс. жителей (1970).

Первое упоминание относится к 1155. В 1363 Белая Церковь захвачена Литвой, а с 1569 под властью Польши. Здесь подписан Белоцерковский договор 1651 Б. Хмельницкого с поляками. В 1793 Белая Церковь присоединена к России. В 19 в. — крупный торгово-ярмарочный пункт. В годы Советской власти Белая Церковь — значительный промышленный и культурный центр. Крупные промышленные предприятия: заводы «Сельмаш», «Электроконденсатор»; комбинаты: «Стройиндустрия» (сборный железобетон, минераловатные изделия и др.), 2 домостроительных, строится комбинат шин и резиново-асбестовых изделий (1970). Обувная, трикотажная, мебельная фабрики, мясокомбинат и другие предприятия пищевой промышленности. В Белая Церковь — сельскохозяйственный институт, техникум мясной и молочной промышленности, медицинское училище. Краеведческий музей, драматический театр. Живописный дендропарк — заповедник ботанического сада АН УССР — «Александрия» (площадь около 200 га).

Белая Церковь — бальнеологическая лечебная местность. Лето тёплое (средняя температура июля 18—20°С), зима умеренно мягкая (средняя температура января — 6°С). Лечебные средства: слабоминерализованная радоновая (1,0•106 расп/сек•м3, или 78 единиц Махе) вода, используемая для ванн. Лечение заболеваний органов кровообращения, опоры и движения, нервной системы и гинекологических.

История городов и сел УССР 1971 год

Біла Церква — місто обласного підпорядкування, залізнична станція. Розташована на річці Росі (басейн Дніпра), за 87 км на південь від Києва. На околиці міста проходить автомагістраль Київ—Одеса. Населення — 109 тис. чоловік.

Біла Церква — центр однойменного району, площа якого 1276 кв. км, населення 85,4 тис. чоловік (без міста). На території району — 1 селищна та 34 сільські Ради депутатів трудящих, яким підпорядковано 59 населених пунктів. В економіці району провідне місце належить сільському господарству. Тут — 39 колгоспів, 2 радгоспи, 1 птахофабрика, 5 науково-дослідних станцій і спеціалізованих господарств. Основний напрям господарства — виробництво цукрових буряків, зерна, головним чином озимої пшениці. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. У районі 10 промислових підприємств (без Білої Церкви). Провідне місце належить харчовій промисловості, яка дає 76 проц. всієї промислової продукції. Населення обслуговують 8 лікарень, протитуберкульозний диспансер, 3 медамбулаторії, епідеміологічно-санітарна станція, 15 пологових будинків, 52 медпункти; 64 загальноосвітні школи, в т. ч. 16 середніх, 2 школи робітничої молоді, 2 заочні середні школи; 33 клуби, 21 будинок культури, 53 бібліотеки, 57 стаціонарних кіноустановок, з них 11 широкоекранних.

На території сучасного міста досліджено курган доби бронзи (II тисячоліття до н. е.) та велике давньоруське городище з посадом.

Історичним попередником Білої Церкви було давньоруське місто Юр’єв, засноване 1032 року київським князем Ярославом Мудрим на Росі, як фортеця для захисту Київської Русі від нападів кочовиків. Назва його походить від християнського імені Ярослава Мудрого — Юрій або Георгій, звідси в окремих джерелах — Георгев, Гюргев, Югрев, Юрев. У 1050 році Ярослав Мудрий побудував у Юр’єві єпіскопську церкву, яку в народі ще з часу її заснування називали «білою церквою». Місто стало центром Юр’євської (Поросської) єпархії.

Юр’єв, тодішній південний форпост Київської Русі, зазнавав численних нападів половців та інших кочівників. Половці не раз руйнували його, зокрема в 1095 та 1103 роках. У 1103 році київський князь Святополк Ізяславович після вдалого походу на половців відбудував Юр’єв. Під час монголо-татарської навали в XIII ст. його знову зруйнували.

У 1311 році західноруські війська, очолювані князем Юрієм Слуцьким, розгромили в урочищі Ротку (околиця Юр’єва) великі сили татар, які втратили тут 8000 убитими. Ця подія поклала початок відродженню міста. Руїни білокам’яної юр’євської церкви дали нову назву місту—Біла Церква, яка вперше зустрічається 1331 року.

В 60-х роках XIV ст. Київщину, в т. ч. й Білу Церкву, захопило Литовське князівство, а після Люблінської унії — Польща. Щоб утвердитися на загарбаних землях і захиститися від нападів кримських татар, польсько-литовські магнати та місцеві феодали будували замки й різні укріплення. Один з таких замків спорудив у Білій Церкві на початку 50-х років XVI ст. київський воєвода С.-Ф. Г. Пронський. Місто стає центром Білоцерківського староства, де перебував намісник київського воєводи.

Щоб прискорити заселення Білої Церкви, як важливого опорного пункту в боротьбі з татарами, король Польщі та великий князь Литовського князівства Сигізмунд II Август у 1555 році надав міщанам на 10 років ряд пільг: звільнив їх від податків, мит, замкових робіт тощо. В 1562 році пільги було продовжено ще на 5 років. З 1570 року Біла Церква стає власністю українського магната — київського воєводи В.-К. Острозького. В 1580 році польський король С. Баторій звільнив бояр і міщан Білої Церкви від всіляких податків «на вічні часи», за що городяни повинні були будувати й утримувати замок, нести польову варту. 1589 року міщани Білої Церкви одержали магдебурзьке право. Однак В.-К. Острозький того ж року домігся від короля його скасування і став вимагати виконання феодальних повинностей. У відповідь білоцерківці повстали, захопили князівське майно, порох і зброю. За це вони були притягнуті до суду. Призвідців засуджено до страти. У придушенні цього повстання брала участь шляхта всього Київського воєводства.

В кінці 1591 року запорізькі козаки разом з реєстровцями під проводом гетьмана К. Косинського знищили польський гарнізон у Білій Церкві і захопили у підстарости Курцевича-Булиги документи на право володіння містом та іншими маєтками. Звідси повстання поширилось на всю Київщину, Брацлавщину, Поділля й Волинь.

Населення Білої Церкви підтримало антифеодальне селянсько-козацьке повстання під керівництвом С. Наливайка. Розгромивши загін польських військ на чолі з князем К. Ружинським, С. Наливайко 2 квітня 1596 року, підтриманий білоцерківськими міщанами, вступив у місто, але змушений був залишити його: з Волині наближалося велике польське військо, очолюване польним гетьманом С. Жолкевським.

На початку XVII ст. Біла Церква була досить значним поселенням. За люстра-цією 1616 року тут налічувалося понад 600 дворів — 300 міщанських, «послушних» і понад 300 козацьких, які не бажали лишатися «під послушенством» феодалів. У місті діяли млини, пивоварні та медоварні, розвивалася торгівля. Біла Церква славилася також досвідченими ремісниками (1641 року їх налічувалося 2772). Серед них були й зброярі, які вміли виготовляти рушниці та гармати. Хоч населення формально звільнили від усяких податків, однак білоцерківський староста Я. Острозький та його прислужники всіляко обмежували права козаків і міщан, стягували з них мито (щорічна сума цих поборів становила 1762 злотих 15 грошей), обтяжували населення жовнірськими постоями, грабували їхнє майно. Все це викликало велике незадоволення жителів міста. Значна частина населення не визнавала влади польських урядовців. 1637 року білоцерківські козаки й міщани підтримали селянсько-козацьке повстання, очолене гетьманом нереєстрового козацтва П. М. Павлюком (Бутом).

Історія Білої Церкви тісно пов’язана з визвольною війною українського народу 1648—1654 рр. У цей період місто, що мало добре укріплену фортецю і було вигідно розташоване на шляхах між Києвом і Запорізькою Січчю, стало одним з важливих опорних пунктів у боротьбі за визволення від польсько-шляхетського гніту, центром адміністративно-територіальної і військової одиниці — Білоцерківського полку.

22 травня 1648 року білоцерківці влаштували урочисту зустріч війську Б. Хмельницького, яке здобуло перемогу під Жовтими Водами і Корсунем. Звідси Б. Хмельницький надсилав у всі кінці України універсали із закликом повставати на боротьбу проти польського гніту. Тут, в укріпленому таборі, він сформував 70-тисячне селянсько-козацьке військо. Пізніше, в березні 1651 року, Б. Хмельницький писав з Білої Церкви листи російському цареві Олексію Михайловичу з проханням прискорити вирішення питання про возз’єднання України з Росією.

Восени 1651 року селянсько-козацьке військо, знекровлене поразкою під Берестечком, все ж зупинило під Білою Церквою об’єднані польсько-литовські війська. 18 вересня того ж року Б. Хмельницький уклав з польським урядом тяжкий для України Білоцерківський договір, щоб дати можливість українському народові виграти час для згуртування сил на боротьбу з ворогами.

15 січня 1654 року на Соборній площі (нині площа Волі) жителі Білої Церкви в присутності уповноважених російського посольства — стольника Л. Лопухіна та піддячого Я. Портомоїна прийняли урочисту присягу на вірність Росії. Присягнуло 38 шляхтичів, 991 козак і 120 міщан.

Недовго, однак, білоцерківці почували себе вільними. Після укладення Андрусівського перемир’я в 1667 році Біла Церква, як і все Правобережжя, залишилася під владою Польщі. Згодом, у 1686 році, це було підтверджено і «вічним миром» між Росією та Польщею.

Боротьба за визволення Правобережної України і возз’єднання її з Росією тривала. Сподвижники С. П. Палія — наказний гетьман Правобережної України С. І. Самусь, корсунський полковник 3. Іскра, брацлавський полковник А. Абазин на початку 1702 року скликали козацьку нараду у Фастові, яка ухвалила готувати народні маси до повстання проти польської шляхти. Воно почалося навесні на Поділлі й Волині. Влітку повстанський рух охопив Київщину. 10 листопада 1702 року після двохмісячної облоги військами фастівського полковника С. П. Палія було розгромлено польський гарнізон у Білій Церкві. Козаки захопили тут 28 гармат, великі запаси пороху, гранат і свинцю. С. П. Палій переніс сюди свою резиденцію. Біла Церква, як і за Б. Хмельницького, знову стала оплотом боротьби українського народу за визволення Правобережної України від польського гніту. Інформуючи царський уряд про воєнні успіхи, С. П. Палій повідомляв про одностайну волю селян і козаків возз’єднатися з братнім російським народом. Здійсненню цих прагнень заважала зрадницька діяльність гетьмана Мазепи, який неодноразово пропонував віддати місто шляхетській Польщі. На ці пропозиції С. П. Палій відповідав: «Ні ляхам, нікому іншому Білої Церкви не віддам, хіба що мене з неї за ноги витягнуть».

Невдала війна з Туреччиною примусила російський уряд у 1711 році відмовитися від прав на Правобережну Україну і в т. ч. на Білу Церкву. Привілеї, які місто мало як форпост проти татар, всіляко ігнорувались польськими воєводами й старостами. Вони почували себе повновладними господарями і втручалися в особисте життя міщан, забороняли їм, під загрозою конфіскації майна, жити за межами міста, примушували у визначені строки споруджувати панські будинки, ремонтувати мости й греблі, а також сплачувати грошовий чинш та інші податки.

Під час гайдамацького руху XVIII ст., в якому активну участь брало населення Білої Церкви, польська шляхта прагнула зробити білоцерківську фортецю місцем притулку для панів, які тікали від народного гніву. Народні месники часто оточували місто, громили панські маєтки навколо нього. Під час Коліївщини гайдамаки неодноразово загрожували польському гарнізону. Спробу оволодіти Білою Церквою робив, зокрема, один з визначних селянських ватажків М. Швачка, але безуспішно.

1774 року польський сейм передав Білу Церкву у «довічне володіння» душителю українського народу часів Коліївщини, коронному гетьману Польщі графу Ф. К. Браницькому. Жителі міста зазнавали утисків і від католицької церкви. Ще у 30-х роках XVIII ст. в місті утвердилась єзуїтська місія. «Отці-єзуїти» займалися не лише насадженням католицизму. На 5 ксьондзів місії працювало 47 кріпаків, кожен з них мав відробляти щороку 116 днів панщини, сплачувати подорожчизну та інші податки.

Після другого поділу Польщі (1793 рік) Біла Церква разом з усією Правобережною Україною возз’єдналася з Росією. Ця історична подія позитивно позначилась на економічному й культурному розвитку міста. Розташована на вигідних торгових шляхах, Біла Церква поступово втягувалась у загальноросійський ринок. Ширше стали розвиватися ремесло й торгівля; розгорталося містобудівництво. В 1793—1799 рр. руками кріпаків закладено великий ландшафтний парк «Олександрія» площею 200 десятин і вартістю 4 млн. крб. Назва парку походить від імені його власниці — Олександри Браницької. Автором проекту і першим забудовником парку був архітектор Мюффо. Міським архітектором у той час працював італієць Домінік Ботані, садівником — Август Станге із Львова. На алеях парку красувалися чудові бронзові статуї, придбані 1816 року в Італії. їх замовив Наполеон І, щоб прикрашати галереї Лувра, але з невідомих причин статуї залишились невикупленими. Одночасно Браницькі будують Зимовий, Літній та інші палаци, будинок дворянського зібрання з колонадою у доричному стилі. Гроші на це надходили з 217 маєтків, де працювало 97 тис. кріпаків. Багатства графині Браницької в 1838 році досягали суми в 28 млн. крб.

В 1809—1814 рр. у Білій Церкві споруджено торгові ряди на 85 крамниць — одна з рідкісних на Україні будов у стилі ампір. Щодо пропорцій своїх частин, загального розміщення архітектурних мас, розподілу їх на фронтони, пілястри, арки, колони вона вважається найкращою спорудою того часу. В стилі класицизму збудовано римсько-католицький костьол з портиками корінфського ордера (1812 рік), поряд з Миколаївською церквою, яка існує з 1706 року, Преображенський собор на зразок Одеського кафедрального та Магдалинську церкву на Заріччі (1839 рік).

Під час Вітчизняної війни 1812 року в місті широко розгорнувся рух за створення ополчення проти військ Наполеона І. З городян та селян навколишніх повітів (Васильківського, Київського, Таращанського й Богуславського) у Білій Церкві був сформований козацький полк з 1248 чоловік. У складі українського козачого війська білоцерківський полк під командуванням полковника Є. П. Оболенського у жовтні захищав Брест-Литовськ, а потім брав участь у переслідуванні ворога до західного кордону, за що був нагороджений срібними трубами.

У Білій Церкві відбувалися події, пов’язані з рухом декабристів. Тут 1824— 1825 рр. С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін та інші члени Васильківської управи Південного товариства, очолюваного П. І. Пестелем, обговорювали майбутню конституцію Росії — «Руську правду» — та плани вбивства царя. В матеріалах слідства у справі декабристів вони звуться «Білоцерківськими планами» (1-м і 2-м). Передбачалося вбити Олександра І під час огляду ним частин 3-го корпусу. Ця акція мала стати початком головних дій, але через смерть царя її не вдалося здійснити.

Під час виступу Чернігівського полку (29 грудня 1825 року — 3 січня 1826 року) у повсталих був намір з’єднатися з 17-м єгерським полком, розміщеним у Білій Церкві. Дві роти його на чолі з поручиком О. Ф. Вадковським готувалися підтримати повстанців. Але командуванню 3-го корпусу, до складу якого входив і 17-й єгерський полк, стали відомі наміри чернігівців. О. Ф. Вадковський був заарештований, а ненадійний полк командування терміново перекинуло в Сквиру. Довідавшись від посланого в розвідку загону на чолі з І. І. Сухиновим про те, що 17-й єгерський полк виведений у невідомому напрямі, С. І. Муравйов-Апостол повернув на с. Пологи. Повсталий полк зазнав поразки за 15 км від Білої Церкви. 6 січня до міста були доставлені полонені, в т. ч. С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін. 12 січня керівників повстання вивезли до Петербурга, а для розправи з «нижніми чинами» утворили спеціальну слідчу комісію й суд. Солдати Чернігівського полку після екзекуції під суворим наглядом були відправлені на службу в окремий Кавказький корпус.

Повстання Чернігівського полку лишило глибокий слід у свідомості селян. Окремі групи кріпаків Білоцерківщини примкнули до повсталих, чимало селян були також готові приєднатися до них, очікуючи їх наближення. Зокрема, ще тоді, як С. І. Муравйов-Апостол підходив до Білої Церкви, там його чекали 4000 кріпаків — колишніх козаків, покріпачених Браницькими. В 1826—1827 рр. багато кріпаків втекли в Задунайську Січ та інші віддалені місця.

Економічний і культурний розвиток Білої Церкви в першій половині XIX ст. стримувався тим, що місто було власницьким. Вся земля і підприємства належали Браницьким. Промисловість спеціалізувалася на переробці сільськогосподарської продукції, яка надходила з графських володінь. У 40—50-і роки в місті споруджено два цегельних, свічковий, сільськогосподарських машин, два шкіряних заводи, гуральню; будувалися млини, крупорушки, підприємства переробки м’яса, жирів, цукру, меду, шкіри, смоли тощо.

Щороку в Білій Церкві відбувалося 11 ярмарків. На 3 десятиденних ярмарках у 1842—1846 рр. продавалося щороку продукції в середньому на 91,5 тис. карбованців.

Населення передмість Заріччя, Олександрії та Ротка було покріпаченим. Тільки у Заріччі з 444 дворів 20 були тяглими, 315 — пішими, 109 — не мали польового наділу (т. зв. городники). За інвентарними правилами 1847—1848 рр. земельний наділ складав 7 десятин на піше господарство.

Після реформи 1861 року 1178 ревізьких душ чоловічої статі мали щороку відробляти 146 тис. днів панщини. Лише в 1870 році вони підписали викупного акта. Вартість землі, яка підлягала викупу, оцінювалася в 150,5 тис. карбованців2.

У пореформений період прискорився розвиток промисловості. Якщо в 70-х роках у місті працювало 13 промислових підприємств, то наприкінці XIX ст. їх було 27. Значний вплив на розвиток економіки, особливо розширення ринкових зв’язків, мали прокладена в 1876 році Фастівсько-Знам’янська залізниця та спорудження станції Біла Церква.

На початку XX ст. Біла Церква стала одним з найбільших промислових і торгових центрів Київської губернії. В 1900 році тут працювали: завод сільськогосподарських машин, 5 цегельних, 6 шкіряних, пивоварний, 2 медоварних і 4 миловарних заводи, тютюнова, гільзова та 2 цукеркових фабрики, 4 слюсарних майстерні, 42 кузні, 2 вальцьових водяних млини, 13 крупорушок, 2 олійниці. За обсягом торгівлі хлібом місто посідало перше місце на Київщині (4,2 млн. пудів щорічно), вважалося другим після Києва щодо вивозу пивомедоварних продуктів, а по відправці цукру — четверте місце.

Невпинно зростала кількість населення міста. В 1860 році його налічувалося 12 075, у 1900 році — 47 771 чоловік (включаючи жителів околиць)4. Місто стало значним робітничим ринком. Масове пересування робітників створило особливі форми найму, властиві високорозвиненому капіталізму. Про це В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» писав: «На півдні і південному сході утворилось багато робітничих ринків, де збираються тисячі робітників і куди з’їжджаються наймачі… Наприклад, у Київській губернії робітничими ринками є містечка Шпола і Сміла (великі центри цукрової промисловості) і м. Біла Церква». Починаючи з ранньої весни, на робітничій біржі збиралися сотні розорених селян. Вони сподівалися найнятися в Київ та інші великі міста ковалями, слюсарями, токарями, сезонниками на цукрові заводи.

В найбільш жахливих умовах жила міська біднота, яка мешкала в основному в т. зв. «Грузії». Цей район міста дістав таку назву тому, що земляні халупи нагадували кавказькі саклі. Дахи були нарівні з землею, світло пробивалося крізь невеликі отвори, закриті шматочками скла. В багатьох будинках кількість повітря на одного мешканця складала 0,33 куб. сажня (це в той час, коли в тюрмі його норма була 1,5 куб. сажнів). У Білій Церкві лютували епідемічні хвороби, які забирали сотні людей.

Жорстокої експлуатації зазнавало трудове населення міста від Браницьких та їх компаньйонів-орендарів Менцеля, Габовича, Кернеса, Бялика, Айзенштейна, Ніренштейна. Робочий день на їх підприємствах тривав 13—16 годин на добу. Ринок безробітних дозволяв хазяям тримати заробітну плату на мізерному рівні. Особливо погіршилося становище робітників і ремісників під час економічної кризи 1900— 1903 років.

У квітні 1902 року Київський комітет РСДРП створив у Білій Церкві соціал-демократичну групу. Їй вдалося встановити тісні зв’язки з соціал-демократичними організаціями ряду міст Росії, одержувати від них нелегальну літературу, прокламації. З соціал-демократичними ідеями окремі робітники Білої Церкви були ознайомлені й раніше. Так, ще на початку 1895 року один з керівників петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», створеного В. І. Леніним, П. К. Запорожець розповсюджував у місті працю В. І. Леніна «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?».

Під впливом діяльності Білоцерківської групи РСДРП 1 травня 1903 року в урочищі Голендерні, що за річкою Рось, відбулася робітнича маївка, яка мала велике значення для політичного виховання робітників в умовах царизму. У вересні того ж року вперше в історії міста на заводі сільськогосподарських машин Менцеля застрайкували робітники, які вимагали підвищення заробітної плати на 20 проц. і скорочення робочого дня. Страйк тривав протягом двох тижнів. Досвіду організованої боротьби робітникам ще бракувало і тому підприємцю вдалося зломити страйкарів. У присутності поліцейських він звільнив 80 чоловік, решта — змушена була приступити до роботи.

Російсько-японська війна викликала невдоволення серед трудового населення. 19 листопада 1904 року на Смоляній вулиці з’явилися прокламації із закликом до трудящих чинити опір під час мобілізації до армії і влаштувати демонстрацію. Поліція не змогла натрапити на слід тих, хто розповсюджував прокламації.

1905 рік позначився піднесенням революційного руху. На знак протесту проти «Кривавої неділі» застрайкували робітники заводу Менцеля, будівельники, друкарі, кравці, шевці, прикажчики, гімназисти. Діями страйкарів керували соціал-демократи. «В містечку є багато осіб, які належать до соціал-демократичної партії»,— повідомляв 8 лютого своє начальство білоцерківський пристав. Від імені РСДРП трудящі закликалися до бойових сходок, демонстрацій і страйків. 14 березня застрайкували майстрові й робітники на махорковій фабриці Грановського і Колодного. 17—18 квітня Білоцерківська група РСДРП розповсюдила прокламації з закликом до святкування 1 Травня, організації загального страйку й виходу на вулиці зі зброєю в руках. Трудящі зібралися на Чортовому острові за містом, співали революційних пісень.

З обуренням зустріли трудящі царський маніфест 17 жовтня. 18 жовтня відбулася велика демонстрація, в якій взяло участь близько 2 тис. чоловік. Майоріли червоні прапори, лунали вигуки: «Геть самодержавство!», «Геть Миколашку-кровопивцю!».

У грудні велике занепокоєння поліції викликали дії писаря 14-го флотського екіпажу, селянина з білоцерківського передмістя Олександрії Г. Ф. Кандиби. 23-річний моряк спершу писав листи до селян Олександрії, закликаючи повставати на боротьбу, а приїхавши у відпустку, став розповсюджувати в місті і навколишніх селах нелегальну літературу. 31 січня 1906 року Г. Ф. Кандибу заарештували і під посиленою охороною відправили до Васильківської тюрми.

В лютому 1907 року поліція виявила рукописний наказ групи селян Білої Церкви до члена Державної думи. «Мета і прагнення наказу,— доповідав повітовий справник київському губернаторові,— спрямовані на скинення існуючого ладу й порядку». Автори наказу були заарештовані. Навесні 1907 року в навколишніх селах поширився селянський рух. Палали панські економії і фільварки. 1 травня згоріла економія графині Браницької у Білій Церкві. 9 травня газета «Киевская мысль» писала, що це був наслідок селянської політики «викурювання панів із гнізд».

Після третьочервневого державного перевороту Білоцерківська організація РСДРП була майже повністю розгромлена. Але передові робітники не припинили боротьби. В травні 1912 року в Білій Церкві з’явилися перші примірники «Правды». Розповсюджував їх гурток «правдистів», який очолював робітник заводу Менцеля П. П. Сломчинський. Підпільники несли в маси полум’яні слова революційної правди. Особливо активізувалася діяльність підпільників у Першотравневі дні. 20 і 30 квітня 1912 року в різних частинах міста були розкидані листівки, видруковані в Білій Церкві. В них робітники закликалися на святкування 1 Травня, до повалення монархічного ладу. В 1914 році провокатор видав поліції відважних підпільників.

Стан культури в місті яскраво відбивав політику самодержавства щодо трудящих. Навчальні та культурно-освітні заклади створювались, насамперед, в інтересах привілейованої частини населення. В 1847 році відкрили гімназію. 1872 року її перетворено в реальне училище, а в 1890-му знову в гімназію. Висока плата за навчання й різні соціальні обмеження закривали до неї двері дітям трудящих. Для них на кінець XIX ст. існували двокласна народна міністерська школа, єврейське казенне двокласне міністерське училище, однокласна і 3 церковнопарафіяльні школи. Всі ці заклади не давали права вступу до гімназії і могли охопити лише 10—11 проц. дітей міста. Зате тут діяли аж 22 релігійні заклади: православні церкви, римсько-католицький костьол, єврейські молитовні будинки, лютеранська кірха тощо.

В 1886 році у місті почав виходити журнал ліберально-демократичного напряму «Белоцерковец» (видавець І. Петриковський), але світ побачив лише один випуск. Книги були доступними для незначної частини населення. 1895 року відкрито 5 книжкових крамничок і при них платні читальні. Існувало 2 безплатні бібліотеки — при поштово-телеграфній конторі (300 книжок) та при попечительстві народної тверезості (200 книжок). Масових культурно-освітніх закладів у місті не було. Привілейовані групи населення мали свої клуби — офіцерське зібрання, комерційний клуб, дворянське зібрання.

Протягом довгого часу медичне обслуговування населення здійснювалося єдиним закладом — лікарнею на 54 ліжка, відкритою 1795 року Браницькою. В 1886 році побудовано єврейську лікарню на 24 ліжка. Браницька берегла свої землі для більш прибуткових справ, а під забудову лікарні виділила найбрудніший район у Білій Церкві — біля болота. Як писалося в одному з лікарських звітів, важко було знайти в містечку місце, таке брудне й занедбане. Харчувалися хворі коштом приватних пожертвувань. У 1900 році медичне обслуговування здійснювали 16 лікарів, 11 фельдшерів і 4 повитухи.

Перша світова імперіалістична війна різко погіршила економічне становище трудящих міста. Прагнучи нажитися на воєнних поставках, підприємці посилили наступ на права робітників. З допомогою поліції були розігнані профспілки. Невеликій більшовицькій групі (10—12 чоловік)3 довелося працювати в глибокому підпіллі.

Лише під час першої мобілізації на фронт направлено з міста 1600 робітників і ремісників. У 1915 році пішли на війну майже всі дорослі чоловіки. У Білій Церкві побільшало біженців. Зростали ціни на продовольчі товари, посилювалася спекуляція. Життя міської бідноти ставало нестерпно тяжким. Багато жінок і дітей жебракувало.

Як тільки в місті стало відомо про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, місцева буржуазія та чиновники при підтримці угодовців-меншовиків і есерів сформували свою владу — раду громадських організацій. Очолив її монархіст, директор гімназії Лихачов; його змінив ліберал — учитель Низков, який став комісаром Тимчасового уряду в Білій Церкві. Цей орган місцевої буржуазії, заграючи з трудящими, ввів до складу свого виконкому двох робітників. Рада громадських організацій найбільше дбала про те, як краще підготувати місцевий гарнізон до церемонії присяги Тимчасовому уряду, славослів’я йому на маніфестаціях та мітингах. Лихачов виступав проти роззброєння поліції, захищав старий чиновницький апарат.

В ці ж дні створено Раду робітничих депутатів, до якої увійшло по одному делегату від кожного підприємства. У складі її було лише два більшовики. Меншовикам, есерам та бундівцям вдалося захопити більшість місць. Оскільки під час виборів був порушений принцип пропорціональності (не враховувалася кількість працюючих на підприємствах), більшовики наполягали призначити нові вибори. їм вдалося це здійснити в середині березня. До нового складу Ради кожні 25 робітників делегували одного депутата. Із 120 депутатів Ради більшовиків було 86.

Водночас солдати місцевого гарнізону створили Раду солдатських депутатів, у якій переважали більшовики. В кінці квітня відбулося об’єднання Рад робітничих і солдатських депутатів. В новій Раді, яку очолив солдат-більшовик Поляков, перевага залишилась за угодовцями і тими, хто їм співчував. Але у виконкомі Ради з 10 членів 5 належало до партії більшовиків.

Незважаючи на протидію меншовиків, есерів та бундівців, більшовики добилися прийняття Радою багатьох рішень, які захищали інтереси трудящих. Явочним порядком запроваджувався 8-годинний робочий день, поліпшувалося постачання продовольством. Ці заходи здійснювалися через комісії Ради (продовольчу, військову, економічно-побутову, земельну, культурно-освітню), де переважав вплив більшовиків. Найбільшою активністю відзначалася продовольча комісія, яку очолював більшовик К. П. Славінський. Вона ухвалила вилучити на користь робітників лишки продовольства у буржуазії. Есери й меншовики, не погодившись з дим, залишили комісію. Трудящі міста все більше переконувалися, що більшовики — єдині захисники їх прав та інтересів.

На початку квітня 1917 року в Білій Церкві створюється ініціативна група більшовиків у складі 20 осіб. Під її керівництвом відбувалися численні мітинги, де трудящі засуджували політику буржуазного Тимчасового уряду. Залізничники, робітники заводу Менцеля у своїх резолюціях вимагали припинення війни, укладення справедливого демократичного миру без анексій і контрибуцій.

Наприкінці травня до міста переїхали авторемонтні майстерні 7-ї армії, де працювало чимало революційно настроєних робітників. Тут діяла невелика, але дуже впливова більшовицька організація, яка об’єднала свої зусилля з білоцерківською ініціативною групою РСДРП. До Ради робітничих і солдатських депутатів були кооптовані солдати-більшовики, зокрема Ф. Т. Корельцев, якого обрали заступником голови виконкому Ради і одночасно заступником голови партійної організації.

Ініціативна група спільно з більшовиками автомайстерень на початку червня 1917 року оформилася як міська організація РСДРП(б). В кінці липня до її складу входило вже 45 чоловік.

Розстріл липневої демонстрації у Петрограді викликав хвилю мітингів і страйків. Загострилася боротьба в Раді. Есеро-меншовицькі депутати відверто підтримували лінію Тимчасового уряду. Проте авторитет їх швидко падав. Остаточно втратила свій вплив на населення рада громадських організацій, діяльність якої припинилася. Розгорнулася гостра боротьба під час виборів до міської думи. Більшовики прагнули використати і цей орган для впливу на маси, склавши свій окремий список, який на робітничих околицях зібрав значну кількість голосів.

Крок за кроком більшовики завойовували на свій бік трудящих. Великих успіхів у цьому вони добилися і серед солдатів. Бувати в казармах солдати дозволяли тільки більшовицьким агітаторам, які розгорнули роботу, щоб мобілізувати трудящих на вирішальний бій. Київський губернський комісар 18 жовтня просив начальника штабу Київського військового округу надіслати у Білу Церкву війська для придушення можливого збройного повстання.

Коли стало відомо про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, більшовики Білої Церкви негайно скликали засідання Ради робітничих і солдатських депутатів і порушили питання про перехід влади до її рук. Готувалася до виступу і контрреволюція. До міста прибували петлюрівські частини. З буржуазно-націоналістичної інтелігенції та інших контрреволюційних елементів створювалися загони «вільного козацтва» і «січових стрільців». Революційно настроєні військові частини гарнізону були роззброєні військами Центральної ради і виведені з міста. Наприкінці грудня загін «вільних козаків» вчинив напад на Раду робітничих і солдатських депутатів. Рада перейшла в підпілля і продовжувала свою роботу. Вона в грудні

нелегально відрядила свого представника — більшовика П. П. Сломчинського на І Всеукраїнський з’їзд Рад.

Наприкінці січня 1918 року створюється підпільний ревком, який почав готувати сили для революційного виступу. На допомогу з Києва поспішали революційні загони.

18 лютого 1918 року 1-й Український кінний полк, підтриманий бронепоїздом під командуванням А. В. Полупанова, визволив Білу Церкву від петлюрівців. На людному мітингу була ухвалена резолюція про перехід всієї влади до Рад. Відбулися довибори делегатів до Ради від селян приміської смуги — Заріччя, Олександрії, Ротка. Ревком призначив комісарів на пошту й телеграф, у міліцію, казначейство та в інші установи. Охороняв місто загін Червоної гвардії, яким командував міськвійськком А. Й. Гординський.

10 березня 1918 року Білу Церкву захопили німецькі окупанти. Почалася розправа над прихильниками Радянської влади. Більшовицька організація пішла в підпілля і звідти керувала роботою, допомагаючи створювати партизанські загони в місті й навколишніх селах. У жовтні губком заснував у Білій Церкві Київський окружний партійний комітет, який очолив революційні сили Васильківського, Канівського, Київського й Сквирського повітів. Налякані піднесенням повстанського руху, окупанти та гетьманська «державна варта» докладали всіх зусиль, щоб розгромити підпільні більшовицькі організації. 6 листопада їм вдалося натрапити на слід більшовицького окружкому і заарештувати його членів. Але міська парторганізація та створений нею ревком продовжували діяти.

15 листопада до Білої Церкви вступили загони петлюрівців. Тут Директорія збирала сили для походу на Київ. Було сформоване військове ядро з буржуазно-націоналістичних загонів «січових стрільців» чисельністю до 3500 чоловік. Більшовицька організація в умовах петлюрівського терору викривала контрреволюційну політику Директорії, гуртувала сили для боротьби проти неї.

21 лютого 1919 року 3-й Новгород-Сіверський полк 1-ї Української радянської дивізії після короткочасного бою визволив місто від петлюрівців. 23 лютого в Білій Церкві відбулися військовий парад частин 1-ї Української дивізії та демонстрація трудящих. Це було справжнє єднання населення з Червоною Армією. Трудящі святкували відновлення Радянської влади.

Розгорнули свою діяльність партійна організація, ревком. 10 квітня 1919 року організаційно оформилися повітовий комітет партії, перший комсомольський осередок, а 12 квітня — повітревком. 16 квітня відкрилися курси інструкторів-організаторів Радянської влади на місцях.

Була обрана Рада робітничих депутатів, у якій більшість складали більшовики. 27—30 квітня 1919 року відбувся І з’їзд Рад Білоцерківського (Васильківського) повіту, який обговорив питання про організацію Радянської влади на місцях, допомогу Червоній Армії, національне й продовольче питання і схвалив більшовицькі резолюції. З’їзд прийняв рішення про перенесення повітового центру з Василькова до Білої Церкви. 31 липня націоналізовано найбільші підприємства міста — завод Менцеля, млини Ніренштейна та Айзенштейна.

Всі політичні, економічні й культурні починання доводилося здійснювати в складних умовах розрухи й боротьби з куркульськими бандами, які чинили шалений опір, неодноразово робили напади на місто. Важлива роль у цій жорстокій боротьбі з класовими ворогами належала 1-му Білоцерківському батальйону, створеному при повітовому військкоматі.

Лише півроку тривала мирна передишка. 25 серпня 1919 року до міста знову вдерлися петлюрівці, а 1 вересня їхній фронт зімкнувся з денікінським. Почалися грабежі, погроми, розстріли. Перебуваючи в підпіллі, повітова партійна організація керувала створенням партизанських загонів. Діяв повітовий штаб партизанського руху. Партизани мали на озброєнні кулемети і навіть артилерію. З наближенням Червоної Армії партизани активізували бойові дії. 25 грудня повстанські загони чисельністю до 3 тис. чоловік оточили місто. З Києва підійшли частини 12-ї армії, які у взаємодії з партизанами визволили Білу Церкву. Денікінці, які в паніці тікали з міста, залишили великі трофеї: 11 паровозів, близько тисячі навантажених вагонів тощо.

У розореному денікінцями місті лютував голод, людей косив тиф. Повітовий комітет партії і повітревком спрямували зусилля на зміцнення Радянської влади в місті й на селі, відбудову господарства, подолання голоду, поновлення роботи профспілкових, комсомольських та інших громадських організацій, шкіл, клубів, закладів охорони здоров’я. В кінці року діяло 10 споживчих товариств, які об’єднували понад 3500 трудящих. На початку 1920 року стали давати продукцію завод сільськогосподарських машин, млини, крупорушки, запрацювали майстерні.

20 квітня відбувся II повітовий з’їзд Рад. 190 його делегатів обговорили закон про землю, розглянули питання відбудови народного господарства, розвитку освіти й охорони здоров’я, обрали повітовий виконавчий комітет.

Втілити в життя рішення з’їзду завадив новий ворог: в ніч з 2 на 3 травня польські війська захопили місто. Прокотилася нова хвиля грабежів, насильств, репресій проти партійного і радянського активу. Боротьбою проти окупантів керувала група комуністів, залишених повітпарткомом у підпіллі. Окупація тривала місяць. 8 червня фастівська група військ під командуванням Й. Е. Якіра і кавалерійська бригада Г. І. Котовського визволили Білу Церкву від білополяків.

Сумну картину являло місто після вигнання польських інтервентів. Майже всі підприємства через нестачу обладнання й сировини не працювали. Більшість робітників не мала роботи. Місто заповнили біженці. Не вистачало житла, продуктів, палива, медикаментів. Лютувала епідемія тифу та інших інфекційних хвороб. Тривали напади різних банд. Бандитизм був однією з головних перешкод мирного будівництва. Щоб очистити навколишні райони від банд, сюди прибули частини 1-го корпусу червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова. Восени в Київській губернії було створено штаби для боротьби з бандитизмом.

Один з них містився у Білій Церкві.

У вересні до міста прибув агітпоїзд ім. В. І. Леніна на чолі з Г. І. Петровським, який подав значну допомогу партійній організації і трудящим Білоцерківського повіту. Г. І. Петровський виступив на міському мітингу, закликав поповнювати лави Червоної Армії. Добровольці крокували вулицями міста з червоними прапорами під спів «Інтернаціоналу» — вони йшли добивати Врангеля і білополяків.

У відбудовний період повітовий комітет партії, партосередки підприємств і установ, профспілки доклали багато зусиль, щоб розв’язати першочергові господарсько-політичні завдання нової економічної політики. В умовах, коли країна переживала голод, насамперед подбали про відродження борошномельної промисловості. Білоцерківські млини, оголосивши себе ударними, виробляли щодоби 10 тис. пудів борошна і 5 тис. пудів різних круп. Про свої трудові успіхи білоцерківці доповідали В. І. Леніну і обіцяли йому невтомно працювати над подоланням господарської розрухи.

Став постачати села різними знаряддями завод сільськогосподарських машин. У 1921 році він виготовив 120 плугів, 135 борін, 50 культиваторів і 25 сівалок. Трудящі міста допомагали відбудовувати найважливіші промислові підприємства республіки. В лютому того ж року на загальних зборах службовців радянських установ Білої Церкви одноголосно ухвалено відрахувати 25 проц. місячного заробітку для відбудови Донбасу.

Велику й різноманітну роботу вели профспілки. В квітні 1920 року районна рада профспілок, до складу якої входило 15 галузевих профорганізацій, об’єднувала близько 3000 працівників. Керівною силою в профспілках були комуністи. З 35 чоловік, які входили до ради профспілок, 12 були членами партії. Профспілки організовували допомогу голодуючим. У 1922 році зібрали коштом відрахувань 1992 пуди борошна і один вагон продовольства для допомоги населенню Самари. Профспілки піклувалися також про безпритульних дітей, шефствували над військовими частинами. Так для організації культроботи серед червоноармійців навчального батальйону був відрахований одноденний заробіток.

15 лютого 1922 року Білу Церкву відвідали видатні діячі Комуністичної партії М. І. Калінін та Г. І. Петровський, які прибули з агітпоїздом «Октябрьская революция». Вони мали численні зустрічі з трудящими міста і навколишніх сіл, з працівниками повітпарткому та повітвиконкому. Агітпоїзд випускав газети й листівки із закликом подати допомогу голодуючим, організовано провести весняну сівбу.

20 травня 1923 року Біла Церква стала окружним центром. На той час у місті проживало 38 121 чоловік.

На кінець 1925 року в Білій Церкві діяло вже 9 підприємств цензової промисловості (металообробних, борошномельних, поліграфічних), де працювало 507 робітників. Валова продукція їх становила близько 2,5 млн. крб. Крім того, працювало 17 нецензових підприємств (харчових, текстильних та інших) з обсягом продукції в 95 тис. крб. і 904 кустарних, які виробляли товарів на 530 тис. крб. Значна частина кустарів була об’єднана в 12 кооперативів. Вантажообіг залізничної станції досяг майже довоєнного рівня. Торговий оборот у 1924/1925 господарському році становив 7 млн. крб. На державну торгівлю припадало 27,7 проц. обороту, на кооперативну — 15,1 проц. У приватній роздрібній торгівлі було близько 700 торгових точок.

Бурхливо розвивалася соціалістична культура. Влітку 1920 року проведено реформу шкіл, розпочату ще до білопольської інтервенції. Замість багатьох видів і типів шкіл було створено 24 трудових школи 1-го (молодшого — 1—4 класи) та 2-го (старшого — 5—7 класи) концентрів (13 українських, 1 російську, 7 єврейських та 3 польських). В них навчалося 3407 учнів. На базі двох гімназій (чоловічої і жіночої) восени того ж року відкрили вищі 3-річні педагогічні курси (пізніше педтехнікум), сільськогосподарський технікум з агрономічним та механічним відділеннями (він готував агрономів та інженерів вузького профілю), промислову та кооперативно-торговельну профшколи.

Першочерговим завданням була ліквідація неписьменності. В цій справі велика увага приділялася системі лікнепів. 1925 року засновано районне відділення товариства «Геть неписьменність!», яке створило 63 групи лікнепу. В них оволодівали грамотою 2450 осіб дорослого населення міста. До числа викладачів залучалися працівники народної освіти, комсомольці, широкі кола інтелігенції. Для ліквідації безпритульності дітей у Білій Церкві відкрили шість дитячих будинків.

З кожним роком зростало число шкіл і учнів. У 1925 році в школах працювало 109 вчителів. У тому ж році запроваджено загальне початкове навчання.

У відбудовний період у місті було створено розгалужену мережу культурно-освітніх закладів. 1921 року в приміщенні театру ім. В. І. Леніна (колишній «Експрес») відкрилася міська бібліотека з безплатною читальнею. В липні розчинили двері робітничий клуб ім. Комінтерну, пролетарський театр ім. О. М. Горького.

Розвивалося театральне життя. Ще 1919 року в місті почав працювати драматичний гурток школи молодших командирів 45-ї стрілецької дивізії ім. В. І. Чапаева. Цей, значний на той час, культурно-виховний осередок здійснив постановку п’єси про Спартака, яка була показана того ж року, в день річниці дивізії. На виставі був присутній Г. І. Котовський, прославлений полководець, герой громадянської війни. 2 грудня 1920 року Київський російський театр вперше на білоцерківській сцені поставив п’єсу «Злочин і кара» (за романом Ф. М. Достоєвського). Влітку 1921 року створюється постійна українська театральна трупа. Видатною подією в театральному житті міста були виступи тут Київського драматичного театру, при якому існували студія театрального мистецтва, режисерські курси для аматорів. Організатором цієї справи був видатний український радянський режисер і актор, народний артист УРСР О. С. Курбас з групою київських акторів. 1923 року засновано філіал театру «Березіль», відомий як Третя театральна майстерня мистецького об’єднання «Березіль». У 1924 році вона перетворилася на перший у республіці Мандрівний зразковий театр для села, яким керував відомий режисер Я. Д. Бортник. Театр виїздив на гастролі за межі Білоцерківщини. В 1925 році переважно з робітничої та селянської молоді — студентів педагогічного та сільськогосподарського технікумів, а також частини учасників колишньої Третьої майстерні «Березіля», створено напівпрофесіональний театр, який мав назву «Білоцерківська округова театральна майстерня». В 1923 році організовано краєзнавчий музей.

Нові перспективи розвитку міста відкрилися в роки соціалістичної індустріалізації країни. Партійна організація міста на початку 1926 року налічувала в своїх рядах 152 комуністи, об’єднаних у 25 осередках. У березні 1927 року IX окружний з’їзд Рад затвердив основні завдання щодо дальшого розвитку промисловості, торгівлі, культури й освіти, поліпшення медичного обслуговування, розширення житлового будівництва в Білій Церкві.

В місті розгорнулися роботи по реконструкції заводу сільськогосподарських машин ім. 1 Травня, цегельних підприємств, електростанції, тютюновогільзових фабрик, друкарні, підприємств переробки сільськогосподарської продукції. У 1927— 1929 рр. збудовано механізовані цегельний та черепично-бетонний заводи, міський водогін, першу чергу каналізаційної мережі, елеватор, хлібопекарню. На базі великих покладів високоякісного граніту, каоліну та інших копалин району розгорнулося виробництво будівельних матеріалів. 31 жовтня 1927 року, напередодні X річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, на Рибачій скелі над річкою Рось в урочистій обстановці закладено фундамент нової електростанції.

Велику допомогу партійним і радянським організаціям міста надав Центральний Комітет КП(б)У та уряд Радянської України. В 1927/1928 господарському році збільшено асигнування на відбудову окружного центру, розвиток міської промисловості, будівництво комунальних підприємств, культурно-освітніх закладів.

У зв’язку з подальшими змінами адміністративно-територіального поділу республіки 1930 року було ліквідовано Білоцерківський округ, Біла Церква стала центром однойменного району, який 1932 року увійшов до складу Київської області.

Партійна організація міста, що налічувала 1930 року 452 комуністи, об’єднаних у 29 осередках, очолила боротьбу за дострокове виконання першої п’ятирічки. На заводі ім. 1 Травня ширився рух за зниження собівартості продукції та підвищення продуктивності праці й рентабельності підприємства, економію коштів. Здійсненню цих завдань сприяла механізація виробництва. Завод було оснащено новими машинами й механізмами, які набагато полегшили працю робітників. Колектив підприємства оголосив себе ударним. На той час 72 проц. робітників постійно перевиконували виробничі завдання.

Колектив першотравневців успішно справився з виконанням урядового завдання щодо освоєння й випуску складних машин і механізмів, зокрема, пневматичних бавовняно-збиральних машин. Виконуючи почесне замовлення, приклад трудового героїзму показали ветерани заводу — ковалі І. Горчинський і П. Мельниченко, ливарники М. Бойко і М. Ляшенко та інші. Від них не відставала й молодь. Комсомольці І. Рибченко, М. Брицький, Ф. Шевчук систематично виконували по 2—2,5 норми.

Білоцерківці достроково завершили перший п’ятирічний план. У місті стали до ладу друга електростанція, взуттєва фабрика, завод комбінованих кормів, консервний завод, ковбасна фабрика та інші підприємства.

Корінні зміни сталися в торгівлі. Якщо в 1926—1927 рр. на соціалістичний сектор припадало 58,4 проц. товарообороту, то в наступних роках він здобув провідне місце.

З початком масового колгоспного руху в країні для роботи в селах було відряджено 256 комуністів або 57 проц. окладу міської парторганізації і 60 проц. комсомольців міста, які допомогли створити й зміцнити колгоспи. Окружна рада профспілок також організувала в місті 30 робітничих бригад, які були надіслані в села. Зросло шефство промислових підприємств над колгоспами. 22 лютого 1931 року партійний комітет заводу ім. 1 Травня організував масовий весняний похід у с. Шкарівку. 250 робітників і членів їх сімей допомогли селянам полагодити реманент, підготувати насіння до сівби.

В роки другої п’ятирічки на заклик партії розгорнувся рух за оволодіння технікою й підвищення кваліфікації кадрів. На сторінках місцевої газети, що виходила в 1925—1935 рр. під назвою «Радянська нива», а з 1935 по 1941 рік — «Соціалістична правда», широко пропагувався цей заклик партії, соціалістичне змагання, всебічно поширювався досвід передовиків виробництва. На підприємствах Білої Церкви створювалася широка мережа технічних шкіл, курсів і гуртків, де робітники без відриву від виробництва оволодівали технікою. На заводі ім. 1 Травня лише в 1937 році пройшли підготовку і склали техмінімум понад 300 робітників. Це допомогло підвищити продуктивність праці, знизити собівартість та поліпшити якість продукції. Середньорічне виробництво валової продукції на заводі в розрахунку на одного робітника збільшилося за 1932—1937 рр. на 130 процентів.

У ті роки завершилась і технічна реконструкція підприємств Білої Церкви. План другої п’ятирічки було виконано достроково.

Важливе значення для поліпшення діяльності партійних організацій міста й зростання їх впливу на піднесення виробництва мало створення міськкому партії, який обрали на першій конференції комуністів міста в червні 1939 року. Міська партійна організація налічувала тоді майже 500 комуністів. Під її керівництвом на підприємствах широко розгорнувся рух новаторів і раціоналізаторів виробництва. В 1939—1940 рр. великого поширення набув рух багатоверстатників. Токарі заводу ім. 1 Травня Кравченко, Перепелиця, Півненко, Самозван, Степура, Чешук, Щасливий та інші, перейшовши на обслуговування двох верстатів, виконували денну норму на 300—350 проц. Раціоналізатор комуніст Я. А. Фурсов удосконалив метод заливки підшипників бабітом, що сприяло зростанню виробництва. Учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки був Г. В. Камінський, який вніс раціоналізаторську пропозицію, що дала економію 12 тис. карбованців.

За роки довоєнних п’ятирічок Біла Церква змінила своє обличчя. В 1940 році тут налічувалося 38 великих і середніх промислових підприємств, на яких було зайнято майже 4 тис. робітників і вироблялося продукції у 7 разів більше порівняно з 1913 роком. В 1938 році здано в експлуатацію третій, а в 1940 — четвертий агрегати другої електростанції, потужність якої досягла 1016 кіловат.

Досягнення в розвитку народного господарства стали основою дальшого поліпшення матеріально-побутових умов трудящих. Систематичне зростання бюджетних асигнувань забезпечило здійснення значних робіт щодо запровадження певної системи забудови і впорядкування міста. У 1928 році на площі Волі споруджено перший триповерховий, як його тоді називали, «Будинок соціалізму». В 30-і роки замість старих, убогих халуп, що лишилися в спадщину від дореволюційного часу, зводилися 2—3-поверхові будинки в різних районах міста та на території Олександрії. Розвивалось також індивідуальне будівництво. В 1940 році житловий фонд Білої Церкви становив 288 тис. кв. метрів. З’явилися нові вулиці, побудовані новий навчальний корпус, ветеринарна клініка та гуртожитки нинішнього сільськогосподарського інституту.

Велику увагу міська Рада приділяла комунальному господарству. В 1929 році став до ладу новий водопровід, довжина якого в 1937 році становила 28 км, завершено будівництво централізованої системи каналізаційної служби. В 1935 році налагоджено роботу міського та міжміського пасажирського автотранспорту. Чимало зроблено для озеленення міста. На площі 10 тис. кв. метрів розплановано 4 сади.

Трудящі міста користувалися висококваліфікованою медичною допомогою. Багато сил цій справі віддав завідуючий міським відділом охорони здоров’я лікар П. М. Вуйко, згодом професор Київського медичного інституту, Герой Радянського Союзу. В 1940 році в місті діяло 5 лікарень на 255 ліжок, дві поліклініки, пологовий будинок, електроводолікарня, два диспансери та інші медичні заклади, в яких працювало 92 лікарі та 444 працівники середнього медичного персоналу.

Значних успіхів досягнуто і в галузі народної освіти. Вже у 1931 році було здійснене загальне початкове навчання. 94 проц. дітей шкільного віку сіли за парти. В 1940 році працювали 7 середніх, 7 семирічних і дві початкові школи, вечірня школа для дорослих, музична школа і спеціальна школа для глухонімих дітей, у яких навчалося понад 7 тис. учнів. Піонери міста мали добре обладнаний Палац піонерів. Діяли також 10 дитсадків та 3 дитячих будинки. На початку другої п’ятирічки в місті повністю ліквідували неписьменність серед дорослого населення.

1931 року сільськогосподарський політехнікум, який працював на правах вищого навчального закладу, реорганізовано в зооветеринарний інститут. Продовжували готувати спеціалістів педагогічний технікум, медичне училище, робітфак, колгоспна й кооперативна школи. Було створено комбінат робітничої освіти для підготовки фахівців середньої кваліфікації, потрібних заводам, радгоспам і колгоспам.

У 1934 році переведений з Києва агро-інженерний інститут об’єднано з Білоцерківським зооветеринарним. На його базі створено сільськогосподарський вуз з 5-ма факультетами — агрономічним, зоотехнічним, ветеринарним, економічним та механізації. Інститут став значним навчальним закладом на Україні по підготовці спеціалістів сільськогосподарського виробництва й дослідницької роботи. Незабаром він знову реорганізується. Планово-економічний факультет і факультет механізації сільськогосподарського виробництва переводяться до Києва, а до зоотехнічного факультету в 1936 році було приєднано Росошанський інститут птахівництва. В інституті працювали 14 професорів і докторів наук, 23 доценти і кандидати наук. Серед них — відомі вчені — професори О. Л. Скоморохов, Н. Г. Толстова-Парійська, А. А. Іванов, І. М. Подольський, Д. Л. Похилевич, О. О. Табенцький, І. М. Толмачов

та інші. У 1936—1941 рр. інститут випустив 1173 спеціалісти вищої кваліфікації. У 1938/39 навчальному році в інституті й технікумах навчалося 2226 студентів. При інституті, технікумах і училищах працювало багато курсів і семінарів для вчителів, завідуючих хатами-читальнями, вихователів дитячих садків тощо.

Певних успіхів добилися науковці сільськогосподарських дослідницьких закладів. Ще в кінці 20-х років у місті створено філіал Українського науково-дослідного інституту цукрової промисловості, який успішно займався виведенням нових срртів цукрових буряків і підвищенням їх урожайності. На Білоцерківській селекційній станції виведено нові сорти озимої пшениці Лісостепка-74 та цукрових буряків. Колектив станції здобув право бути учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в 1939 і 1940 роках. За успіхи у виведенні нових сортів озимої пшениці та цукрових буряків і одержання високих урожаїв цих культур станція нагороджена дипломом першого ступеня. Відзначені були також її кращі науковці, кандидати сільськогосподарських наук А. А. Горлач і В. М. Шевченко.

Значна увага приділялася культурно-освітнім закладам. Ще в 1926—1927 рр. відкрились клуби заводу ім. 1 Травня, будівельників, радторгслужбовців, на залізничній станції та інших підприємствах і установах. При клубах працювали гуртки художньої самодіяльності. Особливо популярним був гурток «Синя блуза» клубу радторгслужбовців.

У 1926 році краєзнавчий музей переведено у нове приміщення на Замковій горі. Навколо музею групувалися дослідники побуту і культури місцевого краю, об’єднані в Білоцерківське краєзнавче товариство. В кінці 1931 року прийняв глядачів перший звуковий кінотеатр.

1 травня 1936 року в місті відкрито пам’ятник В. І. Леніну. Краса і гордість Білої Церкви — дендрологічний парк «Олександрія», зруйнований у роки громадянської війни, було відбудовано і як пам’ятник садово-паркового мистецтва в 1934 році оголошено державним заповідником.

У передвоєнні роки в місті діяли Обласний український драматичний театр ім. П. К. Саксаганського, створений у 1933 році, будинок культури, 8 клубів, 27 червоних кутків на підприємствах, 2 кінотеатри, 6 стаціонарних кіноустановок, 40 бібліотек, парк культури й відпочинку з літнім театром та інші культурно-освітні заклади.

З гнівом і обуренням трудящі Білої Церкви зустріли звістку про розбійницький напад фашистської Німеччини на нашу Вітчизну. По всіх підприємствах і установах міста пройшли мітинги. Робітники, службовці, студенти подавали заяви з проханням направити їх на фронт. У перші ж дні війни понад 6 тис. білоцерківців добровільно і як мобілізовані пішли в Діючу армію. Ті, хто залишався в місті, самовіддано працювали під лозунгом «Все для фронту, все для перемоги!».

З перших днів війни міський комітет партії став бойовим організатором всенародної боротьби з ворогом. Були створені винищувальні загони, народне ополчення, провадилося будівництво оборонних споруд на околицях і в самому місті. За короткий час промислові підприємства були переведені на випуск воєнної продукції. З наближенням фронту розпочалася евакуація населення, підприємств і матеріально-культурних цінностей.

Внаслідок варварських бомбардувань Білої Церкви ворожою авіацією, що почалися вночі 6 липня 1941 року, населення зазнало великих утрат, а місто — руйнувань. 16 липня фашистські полчища вдерлися у місто.

Майже три роки німецько-фашистські варвари плюндрували й руйнували Білу Церкву, катували і знищували радянських людей. У серпні 1941 року гестапівці заарештували 19 комуністів і розстріляли їх у центрі міста на площі В. І. Леніна. В 1943 році за відмову працювати на німецьких окупантів фашисти повісили жителя Ротка М. Т. Гапоненка, який перед смертю заявив: «А все ж таки на фашистів не робив і не буду робити!». Після звірячих катувань нескореними загинули члени партії О. Н. Колесникова, Н. Г. Базарницька та багато інших радянських патріотів. Фашисти розстріляли і замучили 1000 чоловік партійних і радянських працівників. А всього за неповними даними фашистські загарбники замордували в період окупації понад 5500 жителів міста та понад 20 тис. радянських військовополонених, вивезли на каторгу до Німеччини 3026 радянських громадян.

Радянські люди не скорилися ворогові. Вони відповіли на звірства гітлерівців всенародним опором. В окупованому місті комуністи створили спочатку підпільну групу. На партійних зборах, які відбулися 6 березня 1942 року, було обрано бюро райкому партії, до складу якого увійшли В. К. Супинський, В. Д. Шутенко, В. Ф. Аханов, І. В. Возбранний, А. А. Дементьев, Г. Тимошенко. Підпільний райком партії, постійним місцем перебування якого було с. Трушки, відразу ж розгорнув активну діяльність, створюючи в місті та районі підпільні організації, які невдовзі об’єднали 230 чоловік.

Почали діяти 10 диверсійних груп, зокрема активно діяла така група на заводі ім. 1 Травня. Вона налічувала 68 чоловік, мала гвинтівки, кулемети, пістолети та іншу зброю. Патріоти вели масово-роз’яснювальну роботу, здійснювали диверсії на заводі під час ремонту танків, артилерійських установок, автомашин та іншої бойової техніки. Але німцям вдалося натрапити на слід групи. Вони ув’язнили і стратили понад 20 чоловік. У числі патріотів загинув тоді організатор і керівник групи І. М. Бушуев. Незважаючи на тяжкий удар, група продовжувала свою роботу. Самовіддано діяли і інші групи. Вони рятували радянських людей від німецької каторги, викрадали зброю, бланки перепусток і довідок, передаючи все це партизанам. Однак гітлерівцям вдалося вистежити і заарештувати підпільників. Після страхітливих знущань славні патріоти-комсомольці 3. Поволоцький, К. Макаров, А. Шутенко були страчені.

У квітні 1943 року на 71 км від Білої Церкви у напрямку Києва Г. Гончаренко, який входив до диверсійної групи Ільїна, підірвав військовий ешелон гітлерівців — було знищено 40 вагонів з військовою технікою, вбито 300 солдатів і офіцерів ворога.

Активно працювали серед населення підпільники Л. Д. Дем’янов, Г. С. Волошина, В. І. Палагін, В. В. Михалець, Л. П. Крижанівська, М. О. Москалець та інші. Вони діставали зброю, одяг, документи, надавали притулок радянським військовополоненим, розповсюджували антифашистські листівки, повідомлення Радінформбюро, викривали брехливу пропаганду ворога, закликали населення саботувати заходи окупантів.

На території міста діяла підпільна патріотична група, до якої входили лікарі, медсестри, санітарки. Лікарі І. Є. Трегубов, Л. І. Саенко та інші лікували поранених радянських воїнів, постачали підпільників і партизанів медикаментами й перев’язочними матеріалами, видавали довідки, щоб допомогти населенню уникнути вигнання до фашистської Німеччини.

За рішенням підпільного райкому партії у травні 1943 року було створено партизанський загін «Сокіл», у складі якого налічувалося понад 100 чоловік. Організатором і першим командиром був комуніст, офіцер Червоної Армії І. П. Крижанівський, комісаром — І. Ю. Москаленко. Після загибелі І. П. Крижанівського загін очолив комуніст 3. Г. Шелест. З травня 1943 по січень 1944 року партизани розгромили 6 поліцейських комендатур і сільських управ, розстріляли 12 поліцаїв, знищили 11 автомашин, 46 підвід з награбованим майном, вивели з ладу 10 молотарок, 4 трактори, 36 сепараторних пунктів, 6 км телефонної лінії, звільнили понад 1000 чоловік від вивезення до німецької каторги і провели ряд інших бойових операцій.

Коли Червона Армія у вересні 1943 року розпочала форсування Дніпра, гітлерівське командування, надаючи великого значення Білій Церкві як важливому опорному пункту, стягнуло сюди великі відбірні мото-механізовані частини. В листопаді — грудні 1943 року в районі міста відбулися запеклі бої, в яких війська 1-го Українського фронту розгромили німецько-фашистські війська і створили умови для оточення та знищення ворожого угруповання в Корсунь-Шевченківській операції 1944 року.

Ранком 4 січня 1944 року Біла Церква була повністю визволена від німецько-фашистських окупантів. У боях за місто відзначилися 8-а гвардійська танкова бригада, 33-я артилерійська бригада, 3-й гвардійський гаубичний артилерійський полк, 317-й гвардійський винищувальний протитанковий полк, 1667-й винищувальний протитанковий артилерійський полк, 499-й мінометний полк, 328-й гвардійський мінометний полк, яким було присвоєно назву «Білоцерківських». Перша Чехословацька окрема бригада в СРСР під командуванням Людвіка Свободи, яка відзначилася в боях за визволення Білої Церкви, була нагороджена орденом Богдана Хмельницького 1-го ступеня. На знак глибокої пошани до світлої пам’яті радянських і чехословацьких воїнів, що полягли в боях за визволення Білої Церкви, на братських могилах встановлено пам’ятники.

Тисячі воїнів-білоцерківців відзначились у боях за Батьківщину. Серед них — прославлений снайпер 25-ї Чапаєвської дивізії — Герой Радянського Союзу Л. М. Павличенко, яка знищила понад 300 фашистів і навчила багатьох бійців, снайперської справи. Безсмертний подвиг здійснив колишній робітник заводу ім. 1 Травня комсомолець І. Т. Зінченко під час боїв на Орловсько-Курській дузі. 7 липня 1943 року вранці на позицію, яку обороняв кулеметний взвод гвардії старшого сержанта І. Т. Зінченка, ворог кинув понад 60 танків. Гвардійці мужньо билися, підпаливши чимало ворожих машин. Кілька танків усе ж прорвалися до окопів кулеметників. П’ять гранат було у І. Т. Зінченка. Комсомолець віддав життя, заступивши своїм тілом шлях ворогові. І. Т. Зінченку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу6. Високого звання Героя Радянського Союзу удостоїлися також білоцерківці М. О. Кириленко, І. К. Пасинок, В. І. Логінов, О. П. Дорофєєв, О. Є. Кривець, П. А. Цегельний.

Гітлерівські варвари завдали великих збитків місту. На руїни і попіл було перетворено 25 промислових підприємств, у т. ч. завод ім. 1 Травня, 5-й державний млин, хлібозавод, взуттєву фабрику, цегельний завод, електростанцію, міськпром-комбінат, а також вокзал і всі споруди залізничної станції. Окупанти зруйнували міське господарство, зруйнували й пограбували навчальні, культурно-освітні, медичні заклади та торговельні підприємства, значної шкоди завдали житловому фонду.

Ворог заподіяв збитків місту на суму понад 130 млн. карбованців.

Проявляючи винятковий героїзм, переборюючи величезні труднощі, зумовлені нестачею робочої сили, матеріалів, транспортних засобів, електроенергії і палива, білоцерківці приступили до відбудовних робіт. Ентузіазм трудящих спрямовував міський комітет партії, першим секретарем якого в квітні 1944 року було обрано досвідченого партійного працівника Є. Д. Яригіна. Головою виконкому міської Ради депутатів трудящих в той час був старий комуніст І. А. Малашкевич.

Відроджувати Білу Церкву допомагали всі народи нашої країни. Трудящі Москви надіслали верстати для заводу ім. 1 Травня та взуттєвої фабрики, устаткування для промартілей, електроводолікарні, автобуси для міста. Меблева фабрика одержала устаткування з Костроми та Куйбишева. Трудящі Ленінграда подбали про запасні частини для міської електростанції. Сільськогосподарський інститут одержав книги, навчальні посібники, наочне приладдя з Омська, Новосибірська та інших міст.

Завдяки самовідданій праці трудящих, братній допомозі всіх радянських народів рани, заподіяні окупантами місту, були швидко заліковані. У відбудову промисловості та житлового фонду вже у 1944 році було вкладено близько 20 млн. крб. На кінець року стали до ладу 23 промислові підприємства, відремонтовано 1125 будинків з житловою площею 122,3 тис. кв. метрів. Тоді ж було відбудовано 11 шкіл, сільськогосподарський інститут, педагогічне, медичне, ремісниче училища, музичну школу. Відкрито новий навчальний заклад — сільськогосподарський технікум. Розпочали роботу драматичний театр ім. П. К. Саксаганського, кінотеатр, клуб промкооперації, краєзнавчий музей, дві міські бібліотеки (для дорослих і дитяча). Протягом 1944—1945 рр. було відновлено 37 лікувально-профілактичних закладів, 70 торговельних підприємств. У 1945 році промислові підприємства міста дали продукції у два з лишком рази більше, ніж у 1944 році.

За активну участь у відбудові народного господарства 681 трудівника нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Білоцерківці давали фронту не лише промислову продукцію і продовольство, а й свої трудові заощадження. В 1944 році вони внесли до фонду перемоги над німецько-фашистськими загарбниками 1,2 млн. крб. грішми і облігаціями державних позик. На кошти трудящих було збудовано Білоцерківську ескадрилью бойових літаків.

У післявоєнний період розгорнулося масове соціалістичне змагання, яке відіграло величезну роль в успішному виконанні народногосподарських завдань. На заводі ім. 1 Травня в 1946 році ним було охоплено 156 робітників. Всі вони виконували по дві—три і більше норм. Змагання підносило творчу ініціативу робітників, допомагало виявляти резерви виробництва, застосовувати нові методи організації праці, широко впроваджувати раціоналізаторські пропозиції. У 1947 році впровадження раціоналізаторських пропозицій дало заводу ім. 1 Травня 433 тис. крб., артілі «Металіст» — 395 тис. крб. економії. У 1948 році колективи підприємств міста одержали понад 10 млн. крб. надпланових нагромаджень.

Першу післявоєнну п’ятирічку трудящі міста виконали за три з половиною роки. Всі підприємства були повністю відбудовані, випуск валової продукції в 1950 році становив 177 млн. крб., що в чотири рази перевищувало довоєнний рівень. Достроково, за 4 роки і 10 місяців колективи промислових підприємств завершили п’ятий п’ятирічний план. Випуск промислової продукції за 1950—1955 рр. збільшився на 79,6 проц. За цей період збудовано і введено в дію понад 40 тис. кв. метрів виробничих площ.

За роки післявоєнних п’ятирічок зміцніла матеріально-технічна база підприємств міста. Так, розширено цехи заводу ім. 1 Травня; їх оснащено новим устаткуванням. У кілька разів зросла чисельність робітників. 1955 року тут працювало близько 1419 чоловік, проти 288 у 1945 році. Лише за роки п’ятої п’ятирічки на капітальне будівництво було витрачено 11,8 млн. крб. Випуск валової продукції на заводі за цей період збільшився у два рази, а продуктивність праці зросла на 62 проц. Великих успіхів досягнуто на швейній фабриці ім. 8 березня. З невеличкої майстерні для ремонту військового обмундирування з штатом 7 робітників у 1944 році виросло підприємство республіканського значення, оснащене сучасною технікою.

Трудящі міста гаряче відгукнулися на заклик партії допомогти в освоєнні цілинних земель: 400 юнаків та дівчат виїхали на цілину. Білоцерківці направляли загони молоді збирати цілинний урожай — 200 юнаків і дівчат у 1956 році їздили в Казахстан. За успішну роботу на цілинних землях міська комсомольська організація нагороджена Почесною грамотою Кустанайського обкому комсомолу.

1958 року в місті створюються перші бригади комуністичної праці. На заводі ім. 1 Травня таку бригаду очолив В. П. Залевський, на швейній фабриці — Т. Д. Акімова. В авангарді цього руху були комуністи. Серед них — формувальник ливарного цеху заводу ім. 1 Травня П. Д. Лобань, швачки-мотористки швейної фабрики А. П. Пересунько і 3. М. Максименкова.

В 1960 році за звання колективів комуністичної праці боролось 230 бригад і дільниць, а в наступному році 340 вже здобули право називатися комуністичними. В 1963 році учасниками цього руху стали підприємства — завод ім. 1 Травня, швейна фабрика, домобудівний комбінат, цегельний завод, міськхарчокомбінат, будівельне управління № 3, рембудуправління, залізнична станція. В кінці семирічки за звання ударників комуністичної праці боролися 16 тис. чоловік, 272 передовикам виробництва було присвоєно це почесне звання.

Широкого розмаху набрало змагання за «українську годину». Виконуючи денні норми виробітку на годину раніше, працівники промисловості випустили продукції понад семирічне завдання більш як на 17 млн. карбованців.

Протягом 1959—1965 рр. у Білій Церкві побудовано і введено в дію 14 нових підприємств, у т. ч. заводи — «Електроконденсатор» (1965 р.), енергоремонтний (1964 р.), металовиробів (1964 р.), залізобетонних виробів (1963 р.), пивоварний (1963 р.), молочний (1961 р.), круп’яний (1959 р.), цегельний (1959 р.); комплекси — по виробництву мінеральної вати (1962 р.), крупнопанельного домобудівництва (1959 р.); комбінати — м’ясний (1960 р.), домобудівний (1959 р.); вовнянопрядильну фабрику (1962 р.) та інші. Багато зроблено й щодо впровадження нової техніки та передової технології, модернізації устаткування. Завдяки цьому валова продукція в роки семирічки зросла у 2,5 раза. Семирічка була завершена протягом 6 років і 9 місяців. За цей час побудовано і введено в дію 279 тис. кв. метрів виробничих площ, освоєно виробництво багатьох нових видів продукції. На капітальне будівництво витрачено понад 80 млн. карбованців.

За сім років зведено 326,5 тис. кв. метрів житла, в т. ч. 231 відомчий, комунальний і кооперативний багатоквартирний будинки загальною площею 165 тис. кв. метрів. 2548 індивідуальних будинків споруджено населенням. 7183 сім’ї оселилося в упорядкованих квартирах.

З небувалим трудовим піднесенням зустріли трудящі ювілейний 1967 рік. Річний план промисловість міста виконала до 14 грудня, давши понад план продукції на 7 млн. карбованців.

За останні роки кількість промислових підприємств у місті зменшилась до 35 за рахунок ліквідації артілей системи промкооперації, а також укрупнення й реорганізації споріднених підприємств у порядку спеціалізації і зміцнення виробничої бази. Але чисельність працюючих на підприємствах, у будівельних, транспортних організаціях і установах невпинно зростає. Якщо в 1958 році їх було 21,5 тис., то на 1 січня 1970 року — 53,2 тис. чоловік.

З великою радістю зустріли білоцерківці рішення XXIII з’їзду КПРС про спорудження в місті шинного комбінату. Початок п’ятирічки ознаменувався також появою нової будівельної організації — тресту «Білоцерківхімбуд», який здійснює будівництво комбінату.

Натхнені рішеннями історичного XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України, трудівники Білої Церкви примножують здобуте. Колектив найбільшої будови міста — комбінату шин і гумо-азбестових виробів — взяв соціалістичні зобов’язання достроково виконати план будівельно-монтажних робіт першого року дев’ятої п’ятирічки.

Швидко зростає населення Білої Церкви. У вересні 1958 року в межі міста включені села Заріччя й Роток, які вже давно складали з ним одне ціле в економічному й культурному відношеннях. Отже, кількість жителів збільшилася на 20,3 тис. чоловік. Здійснено ряд заходів щодо розширення енергетичного господарства. В 1960 році стала до ладу високовольтна лінія електропередачі Київ—Біла Церква. Якщо в 1958 році місто спожило 18,3 млн. квт.-год., то в 1970 році вже 180 млн. квт.-годин.

Останнього часу міська Рада багато зробила для поліпшення умов праці й відпочинку трудящих, їх побуту. Вулиці і площі одяглися в асфальт. Біла Церква перетворюється в місто-сад. Створюється зелене кільце, в яке увійдуть парк «Олександрія», урочища «Товста», «Голендерня», «Кошик», «Томилівка» та інші. Бюджетні асигнування на благоустрій за період з 1957 по 1969 рік зросли з 207 тис. крб. до 591 тис. карбованців.

Про поліпшення побутового обслуговування населення Білої Церкви свідчать такі дані: якщо в 1958 році послуги на душу населення складали 3 крб. 34 коп., то в 1969 році вони зросли до 21 крб. 50 коп. Незрівнянно поліпшив побут населення природний дашавський газ. У червні 1957 року газифіковано перших 200 квартир. Зараз блакитний вогник палає в 21,1 тис. квартирах.

Зростає і поліпшується транспортне господарство міста. Реконструйовано залізничну станцію, над колією спорудили пішохідний міст. З 1967 року між Білою Церквою і Києвом курсують приміські електропоїзди. Нині білоцерківців обслуговує 122 автобуси й 49 легкових таксомоторів. У 1960 році береги Росі з’єднав одноарковий залізобетонний міст-красень.

Розширюється сітка підприємств зв’язку. Протягом 1958—1969 рр. у 2,5 раза зросла кількість абонентів міської телефонної станції; їх зараз 3567. Подвоїлася кількість радіотрансляційних точок місцевого радіомовлення; у 7 разів побільшало телевізорів (на 1 січня 1970 року їх було 22 500); у чотири рази — передплатників на газети та журнали. У 1963 році введено в дію радіорелейну лінію і новий ретранслятор. Тепер телеглядачі міста мають можливість дивитися дві програми. У 1967 році стала до ладу нова автоматична телефонна станція.

Бюджет міста за 1958—1969 рр. зріс з 3,2 до 7,8 млн. карбованців.

За Радянської влади значно розширилася мережа лікувально-профілактичних закладів. В системі охорони здоров’я працює 430 лікарів і 1044 чоловіка середнього медперсоналу. В місті є 9 аптек, аптекарський магазин, санепідемстанція, відділ профдезинфекції, аналітична лабораторія, будинок санітарної освіти, 10 лікувальних закладів, у т. ч. міська лікарня з поліклінікою та станцією швидкої допомоги, пологовий будинок з жіночою консультацією, інфекційна лікарня, дитяча лікарня з поліклінікою, психоневрологічний, онкологічний, протитуберкульозний та шкірно-венерологічний диспансери, обласна стоматологічна поліклініка, бальнеологічна лікарня. В цих закладах 1400 ліжок. Працює також 7 лікарських і 20 фельдшерських пунктів. Далеко за межами міста славляться білоцерківські радонові води. Тут щороку успішно лікуються тисячі хворих, які приїжджають з багатьох міст і сіл Радянського Союзу.

Дальшого розвитку набула й освіта. В Білій Церкві працює 18 загальноосвітніх шкіл, у т. ч. 10 середніх, 2 школи-інтернати, 6 шкіл робітничої молоді. 904 учителі навчають і виховують 15,8 тис. учнів. Педагоги В. Ф. Фоміна, А. І. Грегуль удостоєні почесного звання заслуженого вчителя УРСР, 68 учителів нагороджено значком «Відмінник народної освіти». В місті працюють музична школа-семирічка, дитяча спортивна школа, станція юних техніків, палац піонерів. У 22 дошкільних закладах виховується 4646 малюків.

Гордістю Білої Церкви є сільськогосподарський інститут. На трьох його факультетах — агрономічному, зоотехнічному і ветеринарному — навчається 3876 студентів, з них 1639 на стаціонарі. Серед 188 викладачів вузу — 19 професорів і 93 доценти та кандидати наук.

Викладачем кафедри економіки і організації сільськогосподарського виробництва працює знатний зоотехнік — Герой Соціалістичної Праці Л. І. Мямліна.

Сотні спеціалістів рік у рік готують технікум м’ясної і молочної промисловості (до 1967 року сільськогосподарський), медичне, 6 професійно-технічних, торгово-кулінарне училища, бухгалтерська і автомобільна школи.

Значних успіхів у роботі досягли науковці Білоцерківської дослідно-селекційної станції. Лауреат Державної премії А. А. Горлач вивів кілька високоврожайних сортів озимої пшениці (Лісостепка-75, Білоцерківська-198, Білоцерківська-23, Білоцерківська-37). За виведення одноросткового насіння цукрових буряків удостоєна Ленінської премії О. К. Коломієць.

Культурні запити білоцерківців задовольняє широка мережа культурно-освітніх закладів. Серед цих — обласний драматичний театр ім. П. К. Саксаганського, 4 будинки культури, 4 кінотеатри на 2236 місць, 59 інших кіноустановок, краєзнавчий музей, 7 музичних студій, парк культури і відпочинку ім. Г. І. Петровського з літнім театром, 87 бібліотек з фондом понад мільйон книг.

Яскравим підтвердженням того, що у нас мистецтво належить народові, став фестиваль самодіяльного мистецтва, присвячений 50-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції. У першому турі його брали участь близько 4 тис. чоловік з усіх основних жанрів самодіяльного мистецтва. В міському конкурсі, на який було відібрано кращих виконавців, взяло участь 2500 чоловік, у т. ч. учасники 22 хорових колективів, 54 вокальних та інструментальних ансамблів, 105 солістів-співаків та інструменталістів, 11 оркестрів, 7 драматичних колективів, 8 поетів-початківців і 6 композиторів.

Творчі зусилля, трудящих Білої Церкви спрямовує міська партійна організація, в якій налічується 6035 комуністів, об’єднаних у 151 первинній організації. Вірними помічниками комуністів виступають 12 690 членів ВЛКСМ. З 1944 року поновлено видання міської газети, яка дістала назву «Ленінський шлях». У сільськогосподарському інституті виходить багатотиражка «За ленінські кадри».

Біла Церква — батьківщина багатьох визначних політичних діячів, працівників науки, культури, мистецтва. Тут народилися Я. М. Яциневич— український радянський композитор і хоровий диригент; Л. Долинський — український художник-портретист; Б. М. Вул — радянський фізик, академік АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці; Ю. В. Лінник — радянський математик, академік АН СРСР, лауреат Державної премії. У Білій Церкві жили й працювали Л. Варинський (1856—1899) — діяч польського революційного соціалістичного руху; К. Г. Стеценко (1882—1922) — видатний український композитор; М. С. Урицький (1873—1918) — активний учасник боротьби за владу Рад, визначний діяч більшовицької партії.

Тут вчилися й працювали український радянський письменник В. С. Кучер; український радянський педагог, професор М. М. Грищенко; український радянський мовознавець, педагог, професор В. І. Масальський; доктор історичних наук Д. О. Коваленко; працює український радянський письменник В. О. Міняйло. В 1947— 1948 рр. навчався у ремісничому училищі і працював на заводі ім. 1 Травня льотчик-космонавт Герой Радянського Союзу П. Р. Попович. Зараз тут проживають і працюють Герої Радянського Союзу Ф. Т. Дібров, О. Д. Харитонов, Народний Герой Югославії І. А. Булкін.

Свого часу в місті бували О. В. Суворов, Г. Р. Державін, О. С. Пушкін, Т. Г. Шевченко, І. С. Нечуй-Левицький.

Біла Церква у риштуванні новобудов. Зводяться корпуси великих заводів і фабрик, виростають нові житлові масиви. Ширшають, світлішають вулиці. Зусиллями працьовитих рук білоцерківців, натхненних величними перспективами комуністичного будівництва, молодіє стародавнє українське місто, яке невдовзі відзначатиме своє 1000-річчя.

Памятники градостроительства и архитектуры УССР 1983 г.

«Александрия», парк и парковые сооружения  1793 г.— XIX в. Расположен на юго-западной окраине Белой Церкви между Сквирской дорогой и р. Рось. В литературе распространено мнение, что автором генплана был архитектор француз Мюффо. По свидетельству архивных документов за 1807 г. с 1796 г. у Браницких работали итальянский архитектор Д. Ботани и садовник А. Станге из Львова. Позднее работами в парке руководили садовники Бартецкий и Витт, ас 1815 г. в течение полувека — садовник А. Энс. «Александрия» — образец пейзажного парка, его композиционная структура обусловлена природными условиями вытянутого вдоль реки участка, заросшего дубовой рощей и перерезанного балками с родниками. Территория парка с примыкающей к нему прибрежной частью составляет 201,48 га. Планировочное ядро «Александрии» — центральная часть парка с Большой и Малой полянами. Здесь самая густая сеть аллей и дорожек, наиболее разнообразные пейзажи, сконцентрированы основные архитектурные сооружения и декоративная скульптура, экзотические породы деревьев. Основу растительности составляют местные породы — дуб, клен, сосна, тополь, черемуха, дополненные 600 видами и формами экзотических деревьев и кустарников. Строительным ядром, с которого началась организация ансамбля, стал Дединец, расположенный на возвышенном участке между Восточной и Средней балками. Ему подчинена аллейно-дорожная сеть и ландшафтные композиции. Здесь сходятся девять аллей, соединяющих ландшафтные секторы: главный вход, Клины, Большая и Малая поляны, экономический двор, сад «Муры», Дубрава. В каждом планировочном участке, кроме иррегулярной сети, проложена прямолинейная дорога для деловой связи с архитектурным центром, но ни одна из них не ориентирована по оси дворца. В комплекс Дединца входили дворец, танцевальный павильон и флигели для гостей. От них уцелели лишь фундаменты, подвалы и кое-где цоколи.

В 1829 г. к востоку от дворца в честь русско-болгарской дружбы поставлена композиция Варна, замыкающая Главную аллею. Это небольшой, окруженный рвом островок с двумя обломками скалы, стянутыми обручем. В образованной между ними нише стояла бронзовая скульптура женщины с кувшином (скульптура утрачена). Широкая главная аллея соединяет Дединец с главным входом, а расположенная влево от него Новая аллея — с павильоном Ротонда, композицией Руины и восточной системой прудов. На пересечении Сосновой, Березовой и аллеи Любви установлена колонна Печали. Система прудов Средней б^лки примыкает к Большой поляне. Здесь устроен Арочный мостик, соединяющий искусственный остров с аллеей, ведущей к Китайскому мостику. В западной части Большой поляны находится колоннада Эхо. Рядом с Дединцем находятся Климы — естественное урочище, охватывающее северовосточную часть парка. Участок Новопарк занимает восточный край Клипов. Западная часть «Александрии» благоустраивается лишь в 60-х годах XIX в. В это время определяется охотничий профиль территории, за балкой строятся охотничий павильон (не сохранился), зверинец, фазанник, на старой плотине — водяная мельница (не сохранилась). В долине реки размещаются рыбные пруды. В настоящее время западная зона является наименее упорядоченной частью парка. Здесь сохранились фрагменты не связанных между собой древесных ландшафтных композиций. В планировочную композицию этой зоны входит Западная балка, включенная в новую экспозицию парка. На Старом диком пруду устроен каскад из трех прудов — Потерчата, Русалка, Водяной, на плотине восстанавливается водяная мельница. В юго-западной части парка расположен хозяйственный сектор (теперь дирекция). В него входят экономический дом и контора, оранжерея с теплицами (построена на старых фундаментах в 1963 г.), розарий и фруктовый сад. Основным сооружением здесь является экономический дом — каменный двухэтажный в центральной части с длинными одноэтажными крыльями по бокам. Фасад здания прост и скромен; центр в традициях архитектуры классицизма акцентирован колонным портиком, завершенным треугольным фронтоном, а высокая с заломом крыша напоминает приемы украинского зодчества XVIII в. Вплотную к западному крылу примыкает аркадная стена, предназначенная для защиты от холодных ветров. Парк «Александрия», как большинство ландшафтных парков, не был огражден. Его границы обведены рвом, на котором поставлены ворота главного »»ода. В конце XIX — начале XX вв. парк приходит в упадок, в 1918—1920 гг. разрушен ансамбль Дединца. В мае 1922 г. парк «Александрия» объявлен государственным заповедником и принимаются меры к сохранению и восстановлению этого ценного памятника садово-паркового искусства. Большой ущерб нанесен парку в годы временной оккупации немецко-фашистскими захватчиками. В послевоенные годы ведется его восстановление. В 1946 г. парк передан в ведение АН УССР. Проведены работы по расчистке и упорядочению территории, в 1955—1957 гг. разработан проект реставрации ансамбля, предусматривающий два этапа: первый — реставрация уцелевших архитектурных сооружений; второй — окончательное оформление парка. Первый этап работ завершен к 1967 г. Восстановлено большинство парковых сооружений — главный вход, Ротонда, колонна Печали, Арочный и Китайский мостики, колоннада Эхо. Построены новые объекты — комплекс источника Лее, Круглая беседка, оранжерея. Значительную роль в создании ансамбля парка «Александрия» играют искусно сочетающиеся с пейзажными композициями парковые сооружения. К наиболее ранним из уцелевших сооружений можно отнести Главный вход и Ротонду. Возможно, их автором был Д. Ботани. Главный вход (рубеж XVIII—XIX вв.) состоит из двух массивных квадратных в плане кирпичных оштукатуренных пилонов с металлическими воротами между ними. Прежде с боков к пилонам примыкал ров, теперь — ограда с металлической решеткой. Пилоны декорированы характерными для классицизма архитектурными деталями. Реставрация проведена в 1959 г., восстановлены утраченные металлические части ворот, пристроено здание кассы. Павильон Ротонда, памятник архитектуры в стиле классицизма (рубеж XVIII—XIX вв.). Представляет прорезанную аркой стену, к которой примыкает полукруглая в плане конха. В арку вписан четырехколонный портик с композитными капителями и антаблементом. Фасадная стена увенчана карнизом на кронштейнах Расчлененный кессонами свод украшен лепкой. реставрации восстановлены все детали лепки. Колонна Печали (конец XVIII— начало XIX вв.) является традиционным сооружением парков в стиле классицизма. Колонна из серого песчаника поставлена на квадратный пьедестал с двумя ступенями. Завершала колонну мраморная капитель упрощенного коринфского ордера, увенчанная скульптурной композицией кормящего птенцов пеликана. Скульптура не сохранилась. При реставрации 1961 г. утраченная мраморная капитель заменена отлитой из оргстекла, имитирующего мрамор. Колоннада Эхо (конец XVIII _ начало XIX вв.) замыкает одну из ландшафтных панорам Большой поляны. Исходя из анализа архитектурных форм сооружения, можно предположить, что ее автором был архит. И. Е. Старое, работавший в 90-х годах XVIII в. на Украине. Это полуциркульная галерея, замыкающаяся по концам объемными ризалитами. Главный фасад — открытая колоннада из 14 ионических колонн. Входы в боковых фасадах ризалитов оформлены характерными для классицизма портиками, над дверью — лепной барельеф. Особенностью колоннады является ее удивительная акустика, позволяющая даже шепот услышать в дальнем конце здания. Сильно поврежденное здание было реставрировано и восстановлено в первоначальном виде в 1959 г. Особую группу представляют парковые сооружения, связанные с водной системой — каскадом прудов, водопадов, играющих заметную роль в организации парка. Китайский мостик, построенный в начальный период развития парка (на рубеже XVIII— XIX вв.), включен в водную систему Средней балки. Он расположен на границе Лебединого озера и водопада в соседний Поповичев пруд. Это трехпролетная арка со сводчатыми пролетами. Над центральным пролетом высится беседка, крыша которой напоминает китайскую пагоду. Реставрирована в 1963 г. Арочный мостик (рубеж XVIII—XIX вв.), переброшенный через пруд Серебряная дымка на остров Золотой колос, представляет собой однопролетную каменную арку с чугунными перилами, вымощенную плитами песчаника. Реставрирован в 1961 г. Руины — традиционное сооружение ландшафтных парков (рубеж XVIII—XIX вв.) — фактически служат подпорной стеной плотины Лазнево-го пруда. Сооружение двухъярусное: первый — поднимается на высоту плотины, в нем устроен водопад на фоне циклопической кладки; второй — состоит из двух крыльев, соединенных видовой площадкой, обрамленной балюстрадой, над водопадом. Фасады крыльев решены симметрично. Сооружение представляет как бы развалины старинного здания. Реставрировано в 1966 г.  В разное время в парке «Александрия» побывали многие известные поэты, писатели, государственные деятели. Мемориальные доски на фасаде административного корпуса напоминают о посещении парка в 1813 г. Г. Р. Державиным, в 1821 г. — А. С. Пушкиным, в 1824 г. — декабристами П. И. Пестелем, С. И. Муравьевым-Апостолом, М. П. Бестужевым-Рюминым, в 1845 и 1847 гг. — Т. Г. Шевченко. В настоящее время парк «Александрия» является Государственным дендрологическим заповедником АН УССР. «Александрия)» является одним из выдающихся ансамблей садово-паркового искусства конца XVIII — первой половины XIX вв., имевших большое значение в развитии пейзажного паркостроения в России, на Украине и в Белоруссии.

Дом дворянского собрания, конец XVIII — начало XIX вв. (ул. Советская, 5). Памятник является примером гражданской архитектуры Украины XIX в. Построен в стиле классицизма. Дом деревянный оштукатуренный побеленный на каменном фундаменте прямоугольный в плане. Покрыт двухскатной крышей. Центральная часть главного фасада подчеркнута лоджией, украшенной колоннами дорического ордера. Оконные проемы оформлены наличниками. Перекрытия плоские. Первоначальная внутренняя планировка не сохранилась. Современное расположение помещений коридорное. В 1960-е годы проведены ремонтно-реставрационные работы. Используется под библиотеку.

Зимний Дворец, конец XVIII — начало XIX вв. (ул. Советская, 7). Расположен в живописной местности недалеко от р. Роси в окружении небольшого парка. Прямоугольный в плане деревянный оштукатуренный на каменном фундаменте. Построен в стиле классицизма. Архитектурные формы дворца сдержанны и лаконичны. Со стороны парадного входа сооружение украшено четырехколонным портиком с ионическими колоннами с фронтоном. Перекрытия плоские. Первоначальное анфиладное расположение помещений не сохранилось. Современная внутренняя планировка помещений коридорная. Используется под музыкальную школу. Здания Дворянского собрания и Зимний дворец являются редким примером деревянных классицистических построек, составляющих ансамбль городского центра.

Костел Иоанна Предтечи, 1812 г. (пл. Свободы, 4). Размещен на крутом берегу р. Роси на Замковой горе На этом месте находился детинец г. Юрьева. основанного Ярославом Мудрым в XI в. На месте костела, как можно судить по находкам древнерусского кирпича-плинфы XI в., стоял собор, г. Юрьева, белые стены которого, как предполагают, дали название городу. Здание костела хорошо увязано с рельефом местности, окружающей застройкой, доминирует при въезде в город с запада, замыкает главную улицу и перспективу ряда аллей парка «Александрия». Костел кирпичный крестовый в плане с полукруглой апсидой четырехстолпный однокупольный с двумя башнями-колокольнями. В одной из башен размещены часы с курантами. Главный фасад подчеркнут четырехколонным портиком коринфского ордера, к которому ведет широкая гранитная лестница. Декор фасадов и интерьеров выполнен с большим мастерством в формах классицизма. В 1977 г. фасады здания отреставрированы. Используется для краеведческого музея. Костел кмеет большое градостроительное значение. Он замыкает одну из центральных магистралей города — ул. Горького, является главной доминантой Белой Церкви со стороны р. Роси.

Николаевская церковь, 1706-1852 гг. (ул. Гагарина, 10). Расположена в центре города. Строительство началось в 1706 г., однако не было закончено. Первоначально задумана большая (около 27 X 19 м) пятикамерная крещатая в плане церковь. Был построен лишь один из приделов. В 1852 г. к существующему объему пристроили притвор. Церковь кирпичная прямоугольная в плане. С севера к сооружению примыкает прямоугольный в плане притвор. В 1956 г. памятник отремонтирован и приспособлен под городской архив. Памятник интересен необычностью асимметричной композиции, не характерной для культовой архитектуры и любопытной строительной историей, отражающей один из важных этапов развития украинской архитектуры.

Почта, ансамбль сооружений, 1825 —1831 гг. (ул. Советская, 41 н 45). В начале XVIII в. была установлена почтовая связь от Москвы до Одессы. С этого времени Белая Церковь постепенно приобретает значение узлового центра почтовой связи. С 1805 г. на почтовой дороге Москва — Белая Церковь — Одесса начинают строить почтовые станции. Ансамбль сооружений почты в Белой Церкви, возведен в отличие от других подобных сооружений на Украине по индивидуальному проекту. В 1844 г. сгорел, восстановлен в 1848 г. В комплексе со станционным домом сооружены гостиница, ямская, конюшни, кузница, сарай для фуража и др. Станционный дом, гостиница и ямская, решенные в стиле классицизма, образуют курдонер. Остальные сооружения ансамбля размещены восточнее ямской. Станционный дом имеет одноэтажную среднюю часть, фланкированную двухэтажными ризалитами с четырехколонными портиками тосканского ордера. Со стороны двора и к ризалитам примыкают одноэтажные пристройки. Гостиница — низкое одноэтажное здание, покрытое четырехскатной крышей. Планировка коридорная. Ямская — низкое одноэтажное здание, покрытое четырехскатной крышей. Вход подчеркнут четырехколонным портиком тосканского ордера. Планировка анфиладная. Конюшня — Г-образное в плане здание. Покрыто двухскатной крышей. Кузница — Т-образное в плане здание с чердачным помещением. Покрыто двухскатной крышей. С восточной стороны примыкает поздняя деревянная оштукатуренная пристройка. Все сооружения ансамбля возведены из кирпича, кузница — из бутового камня. Комплекс сооружений почты является редким примером отлично созданного ансамбля гражданских зданий начала прошлого века.

Преображенский собор, 1833—1839 гг. (ул. № 42 Гагарина, 10). Расположен в центре города, построен в формах классицизма. Здание кирпичное крещатое в плане, перекрыто куполом на высоком барабане, возвышающемся над средокрестьем. Его особенностью являются небольшие сегментные в плане камеры, расположенные по углам креста собора. Первоначально перед западным фасадом находились шестиколонный портик тосканского ордера, перед северным и южным — четырехколонные (портики разобраны). Здание завершено аттиковым этажом. В 1956 г. здание отремонтировано. Памятник представляет характерный пример зданий стиля классицизма, отмеченный высоким уровнем художественного и технического мастерства.

Склады, конец XVIII —начало XIX вв. (ул. № 40 Красноармейская, 62). Здание кирпичное двухэтажное с цокольным этажом. В плане имеет форму очень вытянутого прямоугольника. Вход на главном фасаде акцентирован четырехколонным портиком тосканского ордера, на торцовых — двухколонными. Фасады расчленены горизонтальными тягами, окна первого этажа имеют замковые камни. Стены здания венчает карниз простого рисунка. В интерьере плоские перекрытия поддерживаются двумя рядами деревянных опорных стоек с консолями. Памятник представляет большую историко-архитектурную ценность, является прекрасно сохранившимся примером классицистических функциональных сооружений.

Торговые ряды, 1809—1814 гг. (пл. Ленина). Размещены на главной площади города. Построены в стиле классицизма. Здание кирпичное оштукатуренное одноэтажное. В связи с перепадом рельефа его северо-западная часть поднята на высокий цоколь с подвалом. План здания имеет форму каре. Замкнутый внутренний дворик имеет четыре проезда. По внешнему и внутреннему периметрам здания расположены открытые галереи с аркадами. Въезд во внутренний дворик оформлен арками с портиками, расположенными по оси каждой стороны здания.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Белая Церковь— местечко Киевской губернии, Васильковского уезда (владение Браницких). Полагают, что на месте Б. церкви был древний киевский город Юрьев или Георгиев, основанный великим князем Ярославом. Есть предания, что в первые времена введения в здешний край христианства тут была построена небольшая церковь из неотесанных березовых брусьев, и от нее местечко получило свое название. В летописях в первый раз название Б. Церкви встречается в 1155 г., когда она досталась Васильку Ярославичу. Во время нашествия монголов Б. Церковь была разрушена в числе других приднепровских городов. В 1550 году воевода киевский заложил здесь замок и дал жителям льготы. До гетмана Хмельницкого Белая Церковь с окрестными селениями составляла староство и жители ее пользовались городскими правами. В 1651 г. польские войска заняли местечко, и Хмельницкий подписал здесь договор с Польшей невыгодный для казаков. С тех пор Б. Церковь не раз переходила то к Польше, то к гетманам. В 1774 г. Станислав-Август дал Б. Церкви грамоту, а в 1793 она присоединена к России и до устройства губернии была полковым малороссийским городом, а затем при учреждении уездных городов осталась местечком.

Число жителей 20703 (1891), 2 православные церкви, 1 каплица, 1 синагога, 7 еврейских молитвенных домов, библиотека для чтения при почтово-телеграфной конторе, женская прогимназия, 2 начальных училища, школа, госпиталь, 2 больницы, 3 аптеки, 260 лавок. Пивоваренный завод (56000 руб. в год) и машинный завод, производящий сельскохозяйственные машины на сумму 106000 рублей.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Местечко Белая Церковь. Стоит на обширной равнине по обеим сторонам реки Роси и ручья Ротка в нее впадающего, в самой середине Васильковского уезда, в 81 версте от Киева.
Положение Белой Церкви и исторические указания удостоверяют, что это местечко есть древний Георгев, или Юрьев па Роси, данный в удел Юрию Владимировичу, и кафедра епископов Поросских или Юрьевских, упоминаемых в Несторовой летописи*. Но западный Юрьев был опустошаем также дикими, как северный (ныне Дерпт) образованными народами Европы. В 1195 году Юрьев западный разорен Половцами и Юрьевцы, по свидетельству летописи, «прибегши с Мариномъ епископомь, седоиша въ Святополче-граде». Через десять лет Юрьев возобновлен великим князем Киевским и восстановлена в нем кафедра епископская. О дальнейшей судьбе Юрьева в период междоусобий удельных и потом нашествий Монгольских ничего неизвестно. Впрочем к Юрьеву относят те исторические события, которые в этот период описываются происходившими на урочище Ротку, так как ручей Роток впадает в Рось в самой Белой Церкви и под сим именем доселе известна часть местечка примыкающая к этому ручью. Так в 1151 году Изяслав Мстиславич великий князь Киевский на реке Ротку одержал победу над Георгием Суздальским и Ольговичами, а также Половцами: причем много храбрых легло в битве, много погибло в болоте, а много было пленено. Георгий Суздальский, оставленный Половцами, ушел за Днепр в Переяславль. В 1311 гору Юрий князь Слуцкий, по свидетельству Стрыйковского с Андреем Немировичем, на урочище Ролу поразил на голову Татар, потерявших здесь 8000 убитыми. Это была первая победа Западнорусских князей над Татарами, за которой следовала победа над ними Гедемина в 1320 году при Ирпине близ Киева; а затем уже знаменитая победа восточных русских князей в союзе с западными на Куликовом поле в 1380 году Димитрия Донского. По этим двум поражениям, совершившимся у Белой Церкви можно судить, что в смутные времена уделов, и в особенности после падения Киева и великого княжения Киевского много бед пронеслось над местом, занимаемым ныне Белой Церковью. Удары Половцов, нашествия Монголов, междоусобицы князей и наконец набеги Татар обратили в прах и пепел древний Юрьев. Даже имя его вышло из памяти вновь поселившихся здесь жителей. Только белеющие развалины каменной церкви, по соображениям одного достопочтенного описателя Белой Церкви, кафедры епископов Поросских, дали новое название древнему Юрьеву.
Несомненно, что белеющие развалины каменной церкви, а не Березовая церковь, как пишет Руликовский, были причиной названия местечка, потому что в последнем случае нужно было бы предположить, что поселение до построения березовой церкви не имело никакого названия или что значительное поселение и церковь возникли единовременно, что в ту эпоху не могло иметь места. Сказка о разбойнике Белом и его вдове Белой, рассказанная Руликовским, его собственного изобретения и не заслуживает никакого внимания. Впрочем если у Константина Багрянородного упоминается при конце IX века на реке Роси Белолжебе, замок принадлежавший Русинам**, и если Белолжебе означает Белую Церковь или белую башню: то должно заключить, что Юрий Владимирович именем своим переименовал город в последствии принявший прежнее свое название, с легким изменением. Под настоящим своим именем Белая Церковь упоминается очень рано польскими летописцами, именно в конце XIV века. Так Стрыйковский говорит, что «при Ольгерде Литовцы учинили свободными оть Татаръ Торговицу, Бплую-церковъ, Звенигородъ и все поля оть Очакова до Киева и оть Путивля до устья Дона». Около этого времени должно полагать новое заселение Белой Церкви, когда жители обезопасены Литовским войском от набегов Татарских, хотя на некоторое время. Балинский, в сочинении: Старожитна Польша, говорит, что именно Ольгерд населил предместье Белой Церкви собственными людьми. Но так как нашествия Татар и после сего времени могли возобновляться в большей или меньшей мере, то для безопасности края, а еще более в видах утверждения Польского господства, по распоряжению Польского правительства, Семен Глебович, князь Прунский, воевода Киевский, около 1550 года, заложил в Белой Церкви замок, предоставивши притом мещанам разные льготы. С этого времени Белая Церковь принимает другой вид, восходит на степень города, содержит до времен Хмельницкого постоянный польский гарнизон и делается главным местом одного из богатейших коронных староств***. Белоцерковского, коего доходы жаловались Польскими королями знаменитейшим сановникам королевства.

Первыми старостами Белоцерковскими были воеводы Киевские: князь Симеон Прунский, имевший в своем гербе изображение св. Георгия, именем коею называлась некогда Белая Церковь и доблестный защитник православия и издатель первой славянской библии, князь Константин Острожский. Впрочем доходы в то время староства не были очень значительны и тягостны для жителей. Точнейшее понятие об них дают нам люстрации 1616 и 1622 годов. В первой из них, произведенной при князе Януше Осгрожском, сказано: «въ Белой-церкви домовъ 300 послушныхъ, которые будучи освобождены отъ всякихъ податей, обязаны военной службою, которую каждый изъ нихъ долженъ исполнять при старосте или наместнике. Козацкихъ домовъ, которые не хотять быть въ повиновеніи более 300. Другихь доходовъ городь не дает кроме аренды, въ которой состоять млыны, за исключениемъ третьей части дохода въ пользу мельника, горелка, мыто (зборъ сь продуктовъ, продаваемыхъ въ городе) и куница сь пасекь (десятина); что все составляет 1262 злота и 15 грошей. Предъ темъ кь аренде принадлежала корчма, то есть варенье пива и меду и шинкованье ими; но какь это казалось обиднымь для жителей нововведеніемь: то князь староста Белоцерковскій, выключивь эту статью изъ аренды, позволилъ жителям варенье пива и меду и шинкованье ими, за что городь обязался уплачивать ему особо 500 злотыхъ». Всего следовательно доходу 1762 злот. 15 грош., по нынешнему счету 264 руб., 37 коп. Вот каким доходам довольствовались от Белой Церкви знаменитые Белоцерковские старосты****.
Пользуясь выгодным местоположением, обезопасенная крепостью от нападения Татар, Белая Церковь считалась в это время значительнейшим городом в Украине, так что имя ее входило в договоры Польши с Россией и Турцией; о срытии крепости ее, или уменьшении польского гарнизона хлопотали на сеймах Малороссийские предводители; по имени ее был назван полк, к которому принадлежало 19 окрестных местечек; неоднократно переходила от одного государства к другому; была городом Русским, Малороссийским, Польским и едва не сделалась Турецким; за обладание ею, в продолжении столетней войны за Малороссию, беспрестанно сражались на полях ее Россияне и Поляки; жители пользовались всегда городскими правами, имели своих войтов, бурмистров, судились магдебургским правом и подобно прочим городам королевства: Киеву, Вильне, Гродно; в обеспечение своей вольности, получали королевские привилегии*****. Если к концу прошлого века Белая Церковь обращена в обыкновенное владельческое местечко: то в этом виноваты белоцерковские граждане XVII века, принявшие сердечное участие в восстании Малороссии за веру и народность русскую. Со времен Хмельницкого, Белая Церковь стряхнула с себя польское иго, перестала считаться доходным для магнатов староством и разделила в последствии участь прочих Украинских городов. Однако при гетмане Выговском, когда поляки опять овладели западной Украиной, опять была возобновлена ими и Белоцерковская крепость, а 4-ю статьей Андрусовского мира именно было постановлено, что Царь не будет принимать в свою оборону Козаков, живущих в Немирове, Паволочи и Белой Церкви и до этих городов вступаться не будет. Впрочем как только поляки были оставлены самим себе: то уже в 1702 году известный Семен Палий, Хвастовский полковник овладел Белоцерковской крепостью, взяв в плен польский ее гарнизон. Вот как описывает это Орловский в своем сочинении «Defensa Biskupstwa Kiowskiego». В этом году Палий, соединившись с Орликом, Цыганчуком и Коробкой, подступил под местечко Белую Церковь; но храбрый городовой гарнизон, состоявший из осьмидесяти только человек, умел дать отпор. Отбитый отсюда Палий, удалился к Бердичеву, Чуднову и Пятке (в Житом. уезде), возмущая по дороге местечка и деревни. Возвратившись с подкреплением, он опять пытался взять Белую Церковь и только потерял довольно своих людей; но отступая оставил тайные засады вокруг замка. Осажденные обрадовались отступлению Козаков, а комендант Галецкий, возвращавшийся в крепость после осмотра города, был окружен толпой Козаков, скрывавшихся в засаде, вытеснен в поле и не будучи в состоянии возвратиться в замок, решился бежать в Хвастов, где жил сам Палии, желая у него спасти свою жизнь. Палий принял Галецкого хорошо, но оставил его под стражей. Из двух условий предложенных Палием умереть или дать крепость, этот польский Регул избрал последнее. По его письму офицеры гарнизона, обеспеченные обещанием пощады, сдали крепость Палию; но козаки прежде всего отобрали от всех оружие, потом вырезали всех поляков, а с ксендза живого содрали кожу. Такие жестокости были в то время обыкновенны у Россиян и Поляков. Опасаясь мщения от Польши, Палий отдался под Российскую державу с городами бывшими в его власти. Это подчинение не было однако же признано даже Россией, как противное недавно заключенному ею с Польшей трактату. Король между тем жаловался Петру Великому на Палия. Польское правительство формально требовало от России возвращения Белоцерковщины, а в особенности Белоцерковской крепости — древнего оплота власти Поляков в Украине. Петр Великий, ценя доблести Палия и зная угнетенное состояние православия в странах подвластных Польше, удовлетворение требования польских послов ограничил повелением гетману Мазепе, чтобы он о возвращении от Палия Белоцерковской крепости Польше и о успокоении тамошних чинов найприлежнейшее старание имел и Палия пристойными способами к тому приводил (Известно, что Палий получал жалованье от царя по 1000 ефимков в год). Но у Мазепы были свои виды для Палия и его владений. Зависть громкой его славе и народной к нему любви вместе с желанием захватить его богатства, овладели душой гетмана честолюбивого и корыстолюбивого. 1706 года Мазепа летовал в Хвастове с войском. Здесь клеветы поляков на Палия будто бы за обиды, наглости, озорничества и возмущения, которые им самим принадлежали, были для Мазепы достаточным предлогом к тому, чтобы привести в исполнение злобный умысел погубить Хвастовского полковника. Но Мазепа, избавившись от опасного совместника в Украине, сам не думал возвращать Польше Белую Церковь. На царское же о сем требование он отвечал графу Головкину, что все Заднепрские полковники негодуют за отдачу этого города ляхам; говорят, что скорее погибнут, нежели поддадутся под иго польское; и, если ляхи приобретут Белую Церковь от Государя: то будут вырезаны казаками; что тамошний полк находится в службе Царя, а жены и дети, ненавидя известное тиранство и фанатизм магнатов польских и республики, оставят дома и разбегутся; что Поляки снова начнут мучить народ православный и т.п. Считая себя теперь уже вполне безопасным, Мазепа в здешнем замке собрал свои сокровища на всякий случай, как сказано в летописи. Но собранное неправдой и убийством богатство не досталось изменнику. После Полтавского поражения скарбы Мазепы были открыты и сделались добычей князя Голицына, а крепость занята Русским гарнизоном до 1715 года, в котором отдана польским комиссарам. Теперь Белая Церковь в третий раз возвращенная Польше, сделана опять королевским городом и объявлена староством, с принадлежавшим к ней округом Воевода Русский был большей частью вместе с тем старостой Белоцерковского округа. Подстароста имел пребывание в самой Белой Церкви. Однако жители причислялись к свободным сословиям, были разделены на цехи по ремеслам, и имели собственный суд и управление.
Но Польское правительство помнило преданность Белоцерковских мещан, как и прочих малороссийских городов: Корсуня, Богуславля, Лысянки, Ставищ делу Малороссии при Хмельницком и Палие. И вот в 1774 году совершается известные акты взаимных подарков между последним польским королем и его вельможами, избравшими его на трон. Присоединение древнерусских восточных частей государства к России делается неизбежным и очевидным.

Почему в видах сохранения в отпадающих частях полонизма и папизма, очень слабо тогда здесь развивавшихся, а также, нечего греха таить, под влиянием корыстолюбия, Примас королевства с знатнейшими вельможами постановили, именем сейма подарить древние Русские города с их округами в личную собственность короля. А король немедленно раздарил их вельможам латинского исповедания, по составленному заблаговременно расписанию. Таким образом Белая Церковь поступила в частную собственность коронного гетмана, графа Ксаверия Браницкого с 100,000 окрестных жителей Русского происхождения. Одни только евреи и лица, содержавшие папское исповедание остались свободными от приписки к имению и не воспользовались благодеяниями крепостного состояния. Единственный сын Ксаверия Браницкого Владислав был женат с православной племянницею светлейшего князя Потемкина Александрою Васильевною Энгельгардт — наследовавшею по дяде своем также обширное имение в Черкасском и Звенигородском уездах. После покойного Владислава Браницкого осталось 4 сына (все лат. испов.): Ксаверий, Александр, Владислав и Константин. Им ныне за исключением Ксаверия, бежавшего в Турцию, и принадлежит Белоцерковщина, к коей ныне причисляется: 2/з Васильковского уезда, по 1/з Таращанского и Каневского, 1/4 Звенигородского и значительные части в Черкасском и Радомысльском уездах. В одном Васильковском уезде за ними числится земли по ведомостям казенной палаты:

за Александром Браницким…… 28,076      десят.   Крестьян ревизских
-Владиславом………………………. 131,583     —                душ муж. н 40,740
-Константином…………………….. 47,326       —              (по 9 рев.) совокупно
206,985     —

Белая Церковь ныне резиденция владельцев и управления обширного их имения. Жителей в ней считается: православных 8461, римских католиков 412, других раскольников 16 и евреев 9808, всего 18,697. Нынешние достопримечательности местечка составляют великолепные дворцы владетелей, богатейший и красивейший сад называемый Александрией, со многими статуями, беседками, искусственными развалинами, мостами, водопадом и проч. В нем есть деревья посаженные руками царственных особ. Рось, текущая здесь между гранитными скалами, еще более украшает этот сад. В Белой Церкви открыта в 1843 году гимназия в 7-м классов, в которой учится средним числом до 300 учеников. С 1838 года назначен управляющим имением г-н Пршесмыцкий. При нем особенно украсилась Белая Церковь. Достроены обе каменные церкви, гимназия, значительное число еврейских домов на деньги и материалы заимообразно данные евреям на продолжительные сроки от имени владельцев; учреждены три ярмарки в году, устроены свеклосахарный и стеариновый и литейный заводы, распространен кожевенный, развита заграничная торговля хлебом, с учреждением контор графов Браницких в Ливорне и Марсели. Впрочем эта торговля хлебом, начавшаяся с запрещением вывоза звонкой монеты за границу, прекратилась с прекращением помянутого запрещения. В 1851 году Варшавский фабрикант машин Станислав Лильпон основал в Белой Церкви заводы машин земледельческих. Заведение это в 1853 году перешло в собственность бывшего директора оного Менделя, который снабжает машинами не только ближайшие хозяйства, но и выполняет заказы из других губерний. Вообще нынешняя Белая Церковь в промышленном отношении, после Киева и Бердичева, занимает первое место в губернии.
Белоцерковский замок, которого в настоящее время кроме незначительных валов, нет и следов, почитаем был польским правительством за единственное на Украине укрепленное место, которое служило складом жизненных и аммуничных потребностей. В одном старом польском документе находим следующую лестную о нем заметку: «замок этот весьма нуженъ республике, такь как он выдерживаешь первые удары неприятелей». Около 1647 года Стефан Чарнецкий, желая иметь точку опоры в войне с казаками, построил его наново, употребивши при этом искуснейших инженеров; укрепление окончено было под надзором Яна Сапеги, полевого писаря (См. X. Michal Krajewski w historia Stefana Czarnickiego.). В 1663-м, 4-м, 5-м и 6-м годах комендантом Белоцерковской крепости был генерал-лейтенант Ян Стахурский, считавшийся в то же время начальником всех украинских гарнизонов. В это время Белоцерковский гарнизон состоял из 2000 человек, кроме козацкого полка называвшегося Белоцерковским. По причине беспрестанных в этом крае волнений, снабжение гарнизона жизненными потребностями совершалось с большим трудом так, что не раз обнаруживался в крепости голод. Доставлением для гарнизону провианту должны были заботиться украинские гетманы. Обязанностью их было делать распределения при снабжении крепости провизией; потому что вообще эту тягость возлагали на жителей русского происхождения (chlopow). Но весьма часто они, желая уклониться от этого, именовали себя казаками и не слушали гетманских универсалов и не доставляли хлеба. Случалось, что украинские гетманы (Разумеется те, коих в этом достоинстве утверждало правительство польское; как то: Тетеря, Ханенко и Ир.), ссылаясь на невозможность и бедность страны, опустошенной войной, на отрез отказывали в провианте, и гарнизон принимался за грабеж. В спокойнейшее время солдаты засевали окрестные поля хлебом, собирали его при помощи жителей, и таким образом снабжали себя хлебом. Но во время раздоров, или войны, принуждены были силой отнимать у окрестных поселян жизненные припасы, посылая нарочных фуражиров. Утеснения эти тем более возбуждали неудовольствия жителей, а в последствии это послужило поводом неоднократных со стороны казаков требований о совершенном выводе, или по крайней мере уменьшении польских гарнизонов, в крепостях их страны находившихся. Впрочем это был только предлог, а в самом деле для казаков шло дело об совершенном удалении из края Поляков, владычество которых было так тягостно для всех. Когда в 1667 году в договоре подгаецком козаки настаивали, чтобы уменьшен был гарнизон в Белой Церкви, утверждая, что в прежнем числе он не может быть содержим без притеснения жителей: то желание это не было уважено; напротив в конституциях 1669 года мы находим постановление, сделанное на выборовом сейме, не о выводе, или уменьшении гарнизона, а о назначении значительной суммы на содержание его. В 1670 году комиссия учрежденная в Остроге для успокоения казаков и подтверждения условий подгаецкого договора, совершенно уже устранила это требование казаков. В царствование Яна ІІІ, комендантом Белоцерковской крепости был полковник Эрнест Рапп, которому конституция 1678 и 1683 г. постановляет вознаградить кровавые заслуги и прославляет его мужество. В это же время капитан Людвик d’Orgiewal оставался в здешнем замке временным начальником и в награду заслуг своих получил дворянское достоинство. Около 1702 года комендантом был Галецкий, взятый Палием в плен. По 1715 г. в замке находился гарнизон русский; по выходе которого генерал-майор de-Boyen — француз назначен комендантом. По старанию его определена, на возобновление построек в крепости и латинской церкви, известная сумма, на что согласился и сейм в Житомире происходивший. Но прежде нежели отпущена была назначенная сумма Казимир Илинский, староста Нижинский, три года на свой счет содержал крепость. В 1729 году во время сеймика Житомирского помещики воеводства Киевского назначили на поддержание замка 15000 злотых. Около 1734 года Станислав Антоний Свидзинский, будучи полковником милиции украинской, начальствовал в замке и настоял, что жители и староста Белоцерковский замок весь возобновили. Люстрация 1612 года так говорит об этом замке: «замокъ надъ рекою Росью распаложень на городище высоко возвышающемся надь городомъ и притомъ со стороны реки скалистом, окруженъ валомъ и дубовыми кольями, къ нему одни ворота въездные дубового дерева построены въ конце моста, опирающагося въ гору. Въ земле построены жилища по валу рядомъ начиная отъ избы, которою изъ города входять въ замок. Изба, въ которой живешь панъ подстароста, большая, соснового дерево безъ коморы, имеющая окна на обеихъ сторонахъ: въ замокь и на городь. Другая изба столовая, напротивъ анкиръ, построенный на сваяхъ. Около той избы комната, поставленная вдоль валу, а за нею избочка малая сь перегородкою; за тою другая избочка изъ старого дубового дерева, на верху которой комора сь крылечками, на подобіе башенекь. За сею избочкою на валу две коморы и спижарня, построенныя въ заметь, а при нихъ кухня сь двумя пекарнями; надь рекою конюшня также въ заметь и подземный тайникь кь реке. Угловыхъ башень изъ свай 4; каплица (латинская) посреди замка на месте или фундаменте церковном (Православной церкви или русской. На польском наречии латинские церкви именуются костелами) построена небольшая, а отъ нея недалеко пороховня, вновь пристроенная, не покрыта; здесь же цехгаузъ для пушекь (armaty) и другихъ надобностей. Больше въ замке неть никакихъ строеній, кроме коморь, въ которыхъ жители хранят свои пожитки». Ныне на месте замка возвышается великолепная римско-католическая церковь, а дома со службами латинского священника и его викария.

Трудно обозначить границы, какие в прежних веках имели округ и староство Белоцерковское. Было время, когда Тараща, Синица, Лысянка, Сквира, Таборов входили в состав этого обширного округа. Начавши от границы Хвастовского Бискупского имения, староство простиралось до самой Звенигородки. Несколько позже его окружали, с севера Хвастовское имение, с северо-запада и запада староство Романовское и Паволочское, с юга Ставищское и Богуславское; с востока граничила Киевская область. Впрочем все это пространство было глухой пустыней, дикой беспредельной степью. Только над реками, по ярам то там, то инде были разбросаны слободы, хутора и пасеки мещан Белоцерковских, наданные им в разное время польскими королями. Границ определенно обозначенных в этих наделах не было. Там оканчивались границы мещанских поселении, где останавливала их сила крепшого. С течением времени, как видно из документов, Белоцерковщина более и более уменьшалась в своем пространстве. Урочище Лысянка, в царствование Сигизмунда ІІІ, сделалось собственностью Яна Даниловича; Сквира была присоединена к Романовскому староству. Впоследствии Тараща, Синица, Таборов сделались особыми староствами. Кроме того в 1659 году****** польское правительство, переводившее малороссиян в крепостное состояние, подарило в Белоцерковском старостве Кошеватское имение фамилии Млодецких. Присовокупив к этому, что в обычае было, что короли польские, желая как наискорее утвердить в этом крае польский и папский элемент, давали привиллегии шляхте латинского исповедания на заселение земель, из которых природные русские жители — давние владетели земель, были разогнаны оружием и притеснениями и оставлены только подчинившиеся новому порядку вещей. Впрочем привиллегии даваемы были дожизненно и под тем условием, что земля не переставала быть собственностью староства. Однако так случалось, что отец для сына выпрашивал у короля продолжение пользования хутором или деревушкой; затем, по соизволению королевскому, этот сын утверждался в деревне, таким же способом внук и дальнейшие потомки. Не одна по этому деревня, под предлогом давних заслуг и известной земской давности, сделалась из старостинской вотчинной. Гетман Браницкий, сделавшись владельцем Белоцерковщины, с этого поводу принужден был вести значительное число процессов, и по многим из них он доказал перед судами неправильность владения мелких помещиков и законную принадлежность имений тех к Белоцерковской его вотчине. В недавнее время Белоцерковщина разделена на три части между тремя братьями Браницкими, из коих Владислав будет иметь своею резиденцией Белую Церковь, Константин Богуславль, а Александр Ставища.

В настоящее время нет и следов белой церкви, давшей название местечку, неизвестно в чье имя она была построена; по догадкам только определяется самое место где она стояла. Бывший приходский Белоцерковской Преображенской церкви священник справедливо полагал, что этот остаток кафедральной церкви епископов древнего Юрьева был тот самый древний фундамент, о котором упоминается в люстрации 1612 года, и на котором в XVII веке польские коменданты Белоцерковской крепости нашли приличным устроить латинскую каплицу, и на котором уже в настоящем столетии графом Браницким воздвигнут великолепный латинский костел. Это тем достовернее можно утверждать, что для главной церкви древние Юрьевские князья и епископы не могли избрать другого места, равного этому, по красоте отсюда видов и по возвышенности, как бы нарочно для храма Божия устроенной.
Сколько церквей было в Белой Церкви в древнее время и до начала прошлого столетия не собрано сведений. Церкви же существовавшие в начале XVІІІ века, довольно подробно описаны в визитах униатских благочинных, которые доставлялись в бывшую униатскую Радомысльскую Консисторию, а ныне хранятся в архиве Киевской Консистории. Вот извлечение о белоцерковских церквях, из визиты 1740 года: 1) Зарецкая Троицкая церковь, дубовая, дранью покрытая построена прихожанами 1718 года. Приход ее составляли 70 домов. Жителей способных к исповеди числилось около 300. Священником был Иосиф Артышевич, посвященный в 1717 году 25 Ноября, в Киеве митрополитом Иоасафом Кроковским, а в 1737 году, по принятии унии с Латинами, утвержденный в Львове униатским митрополитом. 2) Покровская на предместье дубовая, дранью покрытая, построена прихожанами 1725 года. К ней причислено 50 «господаров» или хат. Способных к исповеди в приходе ее 140. Священник Герасим Купченко, посвященный в Уневе (близ Львова), 23 Августа 1731 года. 3) Николаевская каменная на торговой площади, построенная 1700 г. к ней причислено господаров 20; способных к исповеди 100. Священник Иоанн Бойченко, «поехал посвящаться». 4) Петропавловская дубовая, пристойная, гонтой покрытая, но без подлоги (пола деревянного); построена мещанами 1730 года, но старые иконы имеет (что свидетельствует о существовании древнейшей Петропавловской церкви). Прихожане ее составляли: 20 господаров в Белой Церкви, 10 в веси Напрасниках. Способных к исповеди считалось 150. Священник Евстафий Плаксовский, 1739 года 8 апреля посвящен в Уневе (униатским архиереем) и обличаемый визитой в соблюдении некоторых православных обрядов и за то наказанный. 5) Преображенская дубовая, «піенкна и пристойна», в 1728 году на старом фундаменте прихожанами построенная Господаров до этой церкви принадлежало 35. Способных к исповеди числилось до 125. Священник Григорий Секорский, посвященный 10 июня 1738г. в Уневе. 6) Богородичная из дубовых кругляков неизвестно когда построенная; «стара, опадла и к разрушению клонящаяся, без подлога». К ней приписано 40 господаров. Душ к исповеди способных 160 plus minus. Нет при ней ни священника, ни викария. 7) Успенская, дубовая, гонтами покрытая, пристойная, построена прихожанами в 1731 году на старом фундаменте. Прихожан имела бондаров в месте 30, в деревнях: Камянке 10, Верхолаках 10, Пищиках 10. Душ способных к исповеди около 450. Священник при ней был Иосиф Руденко, который во время визиты, за неповиновение унитскому духовному начальству, был послан на эпитемию в Красногорский монастырь (близ Андриевки). Кроме этих семи церквей существовавших в 1740 году, известно по преданию и сохранились доказательства что в местечке еще с начала прошлого века существовали церкви: Андрея Первозванного и Архангела Михаила, неизвестно гдее стоявшие и когда упраздненные. Таким образом в городе находилось 9 церквей, кроме храмов Латинских и Еврейских.
Из этих церквей в настоящее время существует только Николаевская близ недавно построенной Преображенской местной церкви; прочие упразднены около 1839 года. Как ныне, так и в давнее время церковь Николаевская была окружена торговой площадью, Она была построена на место древнейшей деревянной. В этом убеждает нас во первых то, что в надписях на принадлежащих церкви двух Евангелиях значится 1637 год, а во вторых то, что при недавнем осмотре грунта найдены полуистлевшие брусья, составлявшие фундамент прежней деревянной церкви, а на значительной глубине остатки парчевых облачений, без сомнения показывающие о давнем погребении духовных особ, которое, по древнему обычаю, совершаемо было непременно в храме. Николаевская церковь, и в XVII веке, была не единственной в Белой Церкви во всяком случае достоинство и количество вещей, ей принадлежавших, показывает что она была главным храмом города. Хотя вышеприведенная визита 1740 года относит построение каменной Николаевской церкви к 1700 году, но по другим более точным известиям церковь эта заложена 25 Августа 1706 года гетманом Иваном Мазепой и Белоцерковским полковником Константином Мокиевским. Предполагали построить храм трехпрестольный в длину 13, а в ширину 9 сажень; но до 1715 года приведен был к окончанию только один из приделов. С 1715 года, когда Белая Церковь отдана была полякам, строение церкви, как и должно было предполагать, прекратилось, и только в одном углу церковном сделана была соломенная крыша, а по освящении открыто Богослужение. Только в 1852 году часть этого храма приведена была в приличное состояние и преобразована в теплую церковь Преображенского прихода.
Преображенская деревянная церковь упомянутая в визите, до 1839 года стояла на том месте, где теперь флигель Белоцерковской гимназии, а в сем году освящена вновь построенная, иждивением покойной графини Александры Браницкой, каменная церковь также во имя Преображения Господня, близ Николаевской церкви, которую хотели было разобрать до основания. Нынешняя Преображенская церковь, заложенная в 1833 г. и освященная 24 сентября 1839 г. замечательна тем, что она построена по плану одесского кафедрального собора, и что в ней погребено, 15 августа 1838 года, тело графини Александры Васильевны Браницкой, строительницы белоцерковских и нескольких других православных церквей обширного ее имения. Это единственная церковь в Киевской епархии, по штатам сельских церквей, причисленная к 1-му классу. Земли ей принадлежит 151 дес, приход ее состоит из четырех приходов упраздненных деревянных церквей на левой стороне стоявших, именно: Успенской, Рождественской, Преображенской и вышеописанной Николаевской. Замечательные предметы в ней следующие: часть животворящего древа в крестовидной золотой оправе; сия святыня в 1788 году, по взятии Очакова, была принесена в дар князю Потемкину от патриарха Иерусалимского, обрадованного вестью о победе над врагами Креста Господня. Светлейший дядя покойной графини Браницкой с благоговением носил его на себе и умирая передал эту святыню графине, а она завещала, по кончине своей для хранения и благоговейного чествования в церковь; б) Икона св. великомученика Георгия и святой царицы Александры, в серебряном вызолоченном окладе, которой ИМПЕРАТРИЦА ЕКАТЕРИНА ІІ благословила строительницу храма, при выходе ее в замужество за гетмана, графа Ксаверия Браницкого; в) Очень древний Воздух с именем неизвестного митрополита Анастасия, а также некоторые книги.
На место разобранных в 1839 году на Заречье (по правую сторону Роси) деревянных Троицкой и Покровской церквей, покойной графиней Браницкой построена в 1843 году одна каменная во имя святой равноапостольной Марии Магдалины. По штатам она причислена к 4-му классу сельских церквей; земли имеет 78 десятин.
Таким образом ныне в м Белой Церкви находятся только две приходские церкви: Преображенская и Магдалинская и приписная Николаевская. Первая церковь, не смотря на многочисленность своих прихожан в Белой Церкви (более 6000), считает в своем приходе деревню Песчану. Деревня эта в расстоянии 5-ти верст от Белой Церкви, расположена на левой стороне речки Ротка; жителей обоего пола 602. В недавнее время жители этой деревни, тяготясь отдалением своим от приходской церкви, предположили построить у себя особую церковь и образовать самостоятельный приход, и надеются привести это доброе свое желание к исполнению, если встретят хотя малейшее сочувствие во владельце имения, от которого зависит отвод необходимого для церкви леса и земли для причта.
Римско-католическая церковь в местечке, как сказано выше, построена гетманом Ксаверием Браницким на том самом месте, где в древности была кафедра православных епископов Поросских, а потом латинская часовня для польского гарнизона. При польском правительстве коменданты Белоцерковской крепости и старосты были главными протекторами римского учения, дизунии в кафолической церкви и построения латинских церквей. Так еще в 1667 году Стахурский исходатайствовал сеймовое определение на фундацию в Белой Церкви de nova radice церкви и монастыря Оо. Августинов. Но этот монастырь, без потребности построенный, сожжен Палием по взятии Белоцерковской крепости. По удалении в 1715 году русского гарнизона, князь Яблоновский — староста Белоцерковский соорудил здесь монастырь для Оо. езуитов в замен того, который разрушен при Хмельницком в Хвастове. Для монастыря избрано место среди православных церквей, напротив Преображенской, над главной проезжей дорогой, где ныне здания гимназии. При монастыре был дом профессов, отличавшихся обетом беспрерывных путешествий для исполнения поручений палы Оо. езуитам предоставлены были населенные русскими жителями села Снегуровка и Лучин, которые сделались собственностью их, когда они были еще в Хвастове. Езуиты процветали в Белой Церкви до самого изгнания их. В то время монастырь обращен был в приходскую латинскую церковь, которая разобрана с построением в замке каменной.

* Вот список епископов Поросских, упоминаемых у Нестора:
1) Михаил, епископ Юрьевский упоминается в 1072 году, как участвовавший при перенесении мощей св. Бориса и Глеба вместе с другими архиереями и в 1073 году при основании Печерской церкви.
2) Антоний епископ Юрьевский был в 1089 году при освящении Печерской церкви, и в 1091 году при перенесении мощей преподобного Феодосия вместе с Нестором летописцем. О нем же как о епископе Юрьева-на Роси упоминает и Кодин в росписи русских епископий.
3) Марин епископ был участником при открытии мощей преподобного Феодосия Печерского и свидетелем в 1095 году разоренья Юрьева.
4) Даниил, епископ Юрьевский в 1115 году был при вторичном перенесении мощей св. Бориса и Глеба в храм, построенный Мономахом, а представился 9-го сентября 1122 года. В 1197 году к Юрьевской епархии присоединена упраздненная Белогородская.

**Нарушевич, в Гисторіи народу польскіего, ссылается на Багрянородного и в его летописи находит Белолжебе над Росью. К сожалению мы не могли поверить ссылку.

*** Староства у древних Славян были округи, заключавшие в себе по нескольку сел, и управляемые лицем избранным из среды народа и называвшимся старейшим или старостою. Суд и управление доставлял им некоторые доходы и почет в народе. В последствии, вместо выборных старост, стали назначать старост из вельмож, пользовавшихся однако только доходами старосте, а управление и суд предоставлявших или самому народу, или назначаемым от себя подстаростам, уже из менее знатных дворян. Здесь уместно припомнить остроумную заметку Сарнецкого, записанную у Балинского том 2, стр. 491: Saepe huc (в Белую-церковь) Scythae visuntur, ut canes spectantes in culinam, и сказать, что под словом неизвестных Скифов, лучше разуметь дворянских из поляков старост, нежели известных Татар, к которым название canes немного нейдет. Вот список старост Белоцерковских после Константина Острожского, составленный Руликовским, без указания годов их управления:
1) Князь Януш Острожекий, каштелян Краковский.
2) Константин Любомирский.
3) Станислав Любомирский, подчаший коронный.
4) Дмитрий-Юрий князь Вишневецкий.
5) Станислав-Ян Яблоновский, каштелян Краковский, великий гетман коронный.
6) Ян-Станислав Яблоновский, воевода Волынский, потом Равский.
7) Станислав Яблоновский, воевода Равский.
8) Станислав-Францишек Яблоновский.
9) Юрий-Ванделин Мнишек, маршалек надворный коронный, возвысившийся женитьбою с Антониною, единственною дочерью графа Брюля, первого министра короля Августа ІІІ. См. об нем в памятниках Михайловского, том ІІ, стран. 28. Варш. 1856 г.
А вот список наместников или подстарост Белоцерковских по Руликовскому  же.
1571 год Скаровский.
1578 года Князь Димитрий Булыга-Курцевич.
1630 года Петр Хованский.
1636 года Станислав Кокош.
1640-1645 года Зигмунд з Войтовец Черный.
1729 год Журовский.
1783 год Жилинский.

**** В настоящее время (в 1860 году) аренда тех же статей доставляет владельцу более 50,000 рублей серебром и сверх того збор с крестьян работою и натурою и доход с земель доставляют еще более.

***** Мы здесь приводим одну из них, заимствованную у Руликовского, к сожалению затемнившего смысл ее в некоторых местах, употреблением для русской речи латинского алфавита. «Мы Жигмундъ ІІІ…и проч., ознаймуемь тым лыстомъ нашим нынешнимъ и потом будущимъ. Пріезжалъ до насъ славный Таврило Петровичъ Моторенко — войтъ, Иванъ Поповичъ, Иванъ Бобролежа, мещане места нашого Белоцерковскаго и били нам чоломь, абысьмо зъ ласки нашей королевской ихъ всехъ и каждого зъ особна при грунтахъ, урочищахъ, селищахъ, рекахъ, речкахъ, которые оны давно держать и оныхъ уживають, лыстомь нашим зоставивши и заховавши ихъ и потомковъ ихъ, утвердили и умоцнили. Которые просьбы свои за липшую нам веру, показывали предь нами лыстъ отвористый зъ печатью и подписом руки ясневелъможнаго княжаты Януша Острогскаго, каштеляна Краковского, Черкасского, Богуславского, Белоцерковскаго, нашого старосты, подъ датой въ Варшаве, въ року нынешнем девятьдесять сёмом, месяца Мая 14-го дня, на той чась при нашем боку туть же будучого, которым упреймость его, спокойне и давне держаніе и уживаніе ихъ: войта и мещанъ Белоцерковскихъ грунтовъ, урочищь седлищь, описался. Мяновите: речка Рось, надъ которою место Белацерковъ лежить такь на свышъ, яко и на доль, якъ ся сама въ соби маеть. Взвышъ по одной мтороне, на которой место седить, то есть по самый шляхъ Татарскій, где Татары Рось переходять и до самой речки Бережницы со всеми потоками и верховинами, до Роси належащими. Сквира-руда, якъ ся сама въ соби маеть также со всеми верховинами. Роставиця до верху, до самой руды Ольшанки, сь другой стороны тажъ Роставиця ажъ до самой Шапинки: а Шапинка яко ся въ соби маеть. Речка Каменица яко ся въ соби маеть, ажъ до самого устья руды Чертеной. Речка Рутекь яко ся въ соби маеть, аж до валу що за Перепетовым курганом. Надолъ тажъ сама речка Рось, яко ся въ соби маеть, ажъ до устья речки Насташки. Насташка яко ся въ соби маеть зо всеми верховинами. Узянъ поки ся въ соби маеть аж до границы Рокитянской. Река Рось по другой сторони оть поля дыкаго почавши оть устья Хвостовки до Роси. Меновите: Ольшанокъ две, такожъ часть леса Волгуновскаго ведлугъ разграниченія посланьца нашого учиненого, при поданю оть него Ольшаницы дедичам. Оть дыкаго поля по речкахъ и лесахъ меновытыхь то есть по Тикичъ на Лишанци (а не на Лисянке), на Жубру, Снинякоть, на Боярци, на Майдани, на Шполе и на Шполице, на Вербовце и Дубовом-лугу, на мокрыхъ болотахь и на Богатыревом рогу, въ Лесовичахъ, на Списовом потоку, на Смердячим, на Неморожей, на Ольховой, на Погиблой, на Тетыковой, на Бужанкахъ и иншихъ, где здавна и на сей чась мещаны Белоцерковсцы пасеками, фольварками и по ихъ хуторахъ стоять, мешкають и вшелякихъ пожитковъ соби досягають. Итакъ мы за тым свидоцтвомь ясневелъможнаго каштеляна Краковского и старосты нашого Белоцерковскаго и за причиною пановъ радь нашихъ и иныхъ яко Украинныхъ подданныхъ нашихъ небезпеченьствам Татарским подлеглыхъ, и на чолом бытіе ихъ милостиве взглянувше, войта и всехъ мещанъ Белоцерковскихъ при верху и при грунтахъ, урочищахъ, рекахъ, речкахъ, лесахъ и дубровахъ и тожъ при вшелякихъ одтоль пожиткахъ зоставуем и подтверждаем. Потомкове наши и староство тамочное зоставаты и заховати повинны мають. Оные верхомененніи грунта держати, пасеки маты, дерева рубити, ставки сыпаты, млинки где ставы мають будоваты и одтоль вшелякихъ пожитковъ уживаючи повинностей вшелякихъ зъ высланіем господарь и старостовъ тамочныхъ зъ того…Тым же листом нашим, который про липшую твердость рукою нашою подписавши, печать коронную до него привесити росказалысъмо. Писань въ Варшаве, на сейму вольном, року оть нароженія Исуса Сына Божого 1597, месяца Марта 20-го дня. Sigismundus Rex. L. S.»

****** Вся Малороссия с Хмельницким принята под державу Российскую в 1654 году, и часть ее по правую сторону Днепра уступлена Польше со стороны России только по Андрусовскому миру в 1667 году. Следовательно пожалования, в промежуток этого времени польскими королями сделанные, не законны по праву.

Описание малороссийских городов, местечек и сел Белоцерковского полка с переписью жителей, приведенных к присяге на верность царю Алексею Михайловичу 1654 г.

Город Белая Церковь на реке на Poсе. Около посаду 2 острога стоячих; но большому острогу 4 башни проезжих с вороты, 4 башни глухих; но другому острогу башня проезжая с вороты, да башня глухая. Да к тем же острогам приделан третей небольшой городок со стоячим же острогом. А по острогу башня проезжая с вороты, 3 башни глухих. А по тому острогу наряду: в проезжих воротах 3 пищали медных, ядром по две гривенки; 2 пищали железных оковниц, ядром по полугривенке; да на той же башне пищаль медная 12 пядей, ядром в 5 гривенок; в глухих в 3-х башнях по пищали железной, ядром те пищали по 2 гривенки; да по стенам 7 пищалей, и в том числе 3 пищали медных, на одной пищали вылит образ пречистые Богородицы с Превечным Младенцем, по сторонам два ангела держат венец над главою у Царицы; ядром пищали по 2 гривенки; 3 пищали железных, ядром по полуторе гривенке; пищаль железная огненная. Да в том же городе, в казенных амбарах наряду: в 1-м амбаре: 3 пищали медные, ядром по 2 гривенке, из них одна испорчена; пищаль медная полковая, ядром в гривенку; 2 пищали железных в станках на колесах, ядром по дне гривенки; 50 пищалей железных затинных, ядром по полугривенке; 1000 ядер железных болших и малых; 300 зарядов с пульками, готовых, к затинным пищалям. В другом амбаре: 6 пищалей медных, ядром по 2 гривенки; 2 пищали железных, ядро в пол 2 гривенке. В третьем амбаре: 20 пищалей железных оковниц в станках, ядром по полугривенке, 2500 ядер железных больших и малых, 3 бочки зелья пушечного, весом по 15 пуд в бочке, и того 44 пуд. Бочка селитры, весом в 20 пуд.

В городе ж соборная церковь Преображение Господне, да в пределе святых чудотворцев и бесребренник Козмы и Домияна. Приходские церкви: церковь Рождество Христово. Церковь Троицы Живоначальныя. Церковь Успения пресвятыя Богородицы. Церковь святых верховных апостолов Петра и Павла. Церковь святого Андрея Первозванного. Церковь чудотворца Николая.

Белоцерковские шляхта и казаки и мещани приведены к Bеpе у Белой Церкви в соборной церкви всемилостивого Спаса:

Шляхта: Ларион Яковлев сын Студенецкий. Василий Яковлев сын Бовеш. Савостьян Марков сын Ененков. Иван Семенов сын Каменецкий. Степан Лукьянов сын Яблонский. Василей Иванов сын Контев. Трофим Агапов сын Мокеевской. Федор Иванович сын Мокеевской. Василей Степанов сын Трущинский. Василей Еремеев сын Ничаговский. Павел Федоров сын Cтpиxoвский. Левонтей Васильев сын Стряховский. Михайло Яковлев сын Мокеевской. Онтон Яковлев сын Мокеевской. Степан Яковлев сын Мокеевской. Григорей Офросимов сын Мокеевской. Иван Яковлев сын Мокеевской Степан Иванов сын Мокеевской Федор Иванов сын Мокеевской. Тимофей Григорьев. Петр Яковлев. Дмитрей Иванов сын Лунковский. Ефим Иванов сын Нагорной. Влас Ондреев сын Грибня. Иван Кондратьев сын Тишков. Лаврентей Петров сын Кочкилда. Леонтей Еремеев. Роман Миколаев сын Мокеевской. Федор Петров сын Тарасенко. Еремий Лукьянов сын Яблонский. Иван Северьянов сын Затинкин. Степан Яковлев сын Шимоновский. Михайло Иванов сын Ходар. Самойла Медуховский. Василей Наумов сын Занкевской. Павел Кондратьев сын Тишков. Илья Иванов сын Янчаговский. Всего шляхты 38 человек.

Казаки: Наказной полковник Данила Гиря. Ясаул войсковой Осип Григорьев. Сотник Семен Марченко. Судьи войсковые: Яков Климов. Матвей Положной. Обозной Иван Полежай. Голова у наряду Ондрей Любарской. Рядовые – Иван Герасимов. Григорей Деркаченко. Василей Горбун и прочие. Всего белоцерковских казаков 991 чел.

Того ж города мещане: Войт Еремей Ондреев. Буймистры: Прохор Мартынов. Флип Протасов. Рядовые: Влас Протасов. Наум Яковлев и прочие. Всего белоцерковских мещан 120 человек.

И всего белоцерковских шляхты и казаков и мещан 1149 человек.

Белая Церковь на карте Боплана 1648 год

4 комментария

  1. http://surnameindex.info/news:

    http://surnameindex.info/news/?p=7872

    Некоторые фамилии жителей м. Белая Церковь (Троицкая церковь):

    Алейниченко, Бабей, Басараб, Батуренко, Беченко, Ведмеденко, Гаркушенко, Губреенко, Губрей, Даниленко, Дмитриченко, Дурдука, Коваль, Кривенда, Кривенденко, Кучерявенко, Лавриненко, Левицкий, Леонтенко, Леонченко, Малишка, Мельник, Мельниченко, Михненков, Моковозенко, Носаченко, Погребняк, Рабольченко, Резник, Резниченко, Салганенко, Сербин, Сербиненко, Середенко, Соколенко, Степанский, Тарасенко, Усенко, Ходищенко, Чернога, Штыка, Штыченко, Шут

    • Ольга:

      интересно, а с фамилией Смаль там кто- нибудь остался. Семья моего дедушки Степана Федоровича когда-то перебрались в Алтайский край.

  2. Не ожидал увидеть столько интересных данных о Белой Церкви.
    Жаль, что не сохранилась крепость с башнями и валом. Было бы на что посмотреть и землякам и туристам:):)

  3. http://www.surnameindex.info/news/:

    http://www.surnameindex.info/info/kiev/vasilkov/belayatserkov/index.html

    Белая Церковь, Бело-Церковская волость
    Белая Церковь, Белоцерковский район, Киевская область
    Біла Церква, Білоцерківський район, Київська область

    Преображенская церковь
    1825 — священник Михаил Дмитриевич Яцыневич
    1865 — священник Иван Анникиевич Ромаскович

    Покровская церковь
    1825 — священник Иосиф Иванович Матушевич

    Троицкая церковь
    1825 — священник Яков Павлович Кондратский

    Успенская церковь
    1825 — священник Емельян Ляхоцкий

    Святорождественская церковь
    1825 — священник Евстафий Томашевский

    Николаевская церковь
    1825 — священник Антон Павлович Павловский

    Магдалиновская церковь
    1865 — священник Петр Иванович Орловский

Ваш комментарий