Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Березань

Административно-территориальное деление

Березань (укр. Березань) — город областного подчинения Киевской области. В ХІХ столетии местечко Переяславского уезда Полтавской губернии. В ХІХ ст. местечко Переяславского уезда Полтавской губернии.

История городов и сел УССР 1971 год

Березань — селище міського типу (з 1965 р.), розташоване на річці Недрі, за 3 км від автостради Київ—Харків. Залізнична станція. Населення 12 тис. чоловік. Березанській селищній Раді підпорядковане село Жовтневе.

Березань заснована на початку XVII ст. переселенцями з Правобережної України, зокрема із м. Ходоркова, які тікали сюди від гніту польських і українських феодалів. Назва походить, мабуть, від того, що тоді в цій місцевості були великі березові гаї.

Вперше Березань згадується в люстрації 1616 року. Вона була містечком Переяславського староства Київського воєводства і у 1620 році належала магнату Острозькому.

Місцевість була багата на сировину для добування селітри, яка у суміші з порошком березового вугілля та сірки використовувалася для виробництва пороху. Через це польський уряд у 1620 році Березань з околицями, а також іншими багатими на селітру місцевостями Переяславщини, виділив в особливу державну маєтність під управлінням королівського адміністратора. Крім існуючих повинностей на користь держави, селяни мусили охороняти селітряні промисли і транспортувати селітру. Допікали їм також постої та грабежі, що їх чинили жовніри коронного війська. Яків Острянин — ватажок селянсько-козацького повстання 1638 року — в одному з своїх універсалів писав, що березанці зазнавали від панів «обид, утисків і розорень нестерпних».

У травні 1648 року повстанці під проводом Богдана Хмельницького здобули перші перемоги над польсько-шляхетським військом. Під Березанню посли Б. Хмельницького 24 травня 1648 року вручили князеві Я. Вищневецькому листа, в якому гетьман пропонував йому перейти на бік повсталого народу. Вишневецький розлютувався і звелів відрубати послам голови, що й було зроблено 5 червня.

Після визволення Березані від польської шляхти вона стала сотенним містечком Переяславського полку. У другій половині січня 1654 року жителі містечка присягли на вірність Російській державі. У вирі дальших подій, коли підтримана частиною козацької старшини шляхетська Польща зробила спробу відновити своє панування на Україні, березанці піднялися на захист свого краю. Навесні 1661 року вони вчинили героїчний опір польській шляхті, що вдерлася на Лівобережжя. Але сили були нерівними. Польські жовніри й татари, які входили до складу ворожого війська, захопили Березань. Та незабаром головні сили нападників зазнали поразки від російських воїнів та українських козаків. Містечко було визволено. У травні 1662 року під Березанню козацькі полки на чолі з Я. Сомком і російське військо під командуванням Г. Ромодановського з’єдналися і вирушили у переможний похід проти гетьмана Правобережної України Ю. Хмельницького, який перейшов на бік Речі Посполитої.

Трудяще населення Березані у відповідь на посилення гніту козацької старшини та царських воєвод у 1666 році під проводом козака М. Хоменка брало участь у антифеодальному повстанні, що спалахнуло на Лівобережній Україні.

Затяжна війна призвела до зменшення населення і занепаду селітряних промислів. У 1666 році Березань була малолюдним містечком. У 83 дворах проживало 112 сімей, які займалися в основному землеробством і тільки 5 — ремеслами. Сільське господарство мало натуральний характер. За своїм майновим станом місцеві жителі поділялися на чотири податні категорії. До першої належали най-багатші, які мали орні землі і робочу худобу, до четвертої — найбіднішої — належало 17 підсусідків, які не мали ні коней, ні волів і жили у чужих дворах, та власники безкінних господарств.

У другій половині XVII ст. поряд з старшинським землеволодінням розширювалися землі української шляхти. Все більш посилювалася феодальна залежність. За гетьманським універсалом 1674 року і царською жалуваною грамотою 1688 року Березань, як і інші містечка та села Лівобережжя, потрапили у власність переяславського полковника Р. Думитрашка-Райча. Йому належали велика кількість будівель, найкращі поля, ліси, сіножаті та прилеглі села. Частиною земель користувалися посполиті, за що сплачували грошовий чинш. Великі прибутки одержував полковник також від пасік і водяного млина, збудованого на річці Недрі.

На початку XVIII ст. Березань перейшла у власність нащадків Р. Думитрашка-Райча — поміщиків Дмитрашків, а також Лукашевичів, Маркевичів та інших, яким належала аж до 1917 року.

Протягом першої половини XVIII ст. місцеві поміщики продовжували відбирати землі у вільного населення, перетворювали міщан, а також козаків і селян навколишніх сіл на своїх підданих. У 1753 році жителі Березані Д. Касьян, С. Голотенко, Й. Логвин, П. Шведенко скаржилися урядові, що у 1742 році їх силою закріпачили, тоді як їхні діди були вільними і мали за службу «козачі грунти». Ці події знайшли своє відображення в пісні «На панщину гонять», записаній у 40-х роках XIX ст. в Березані.

Добре ж було, добре Нашим батькам жити,

Що не знали наші батьки Панщини робити.

А тепер в неділеньку У всі дзвони дзвонять,—

Осаула з козаками На панщину гонять…

У зв’язку з ліквідацією царським урядом полкового устрою на Лівобережжі Березань втратила значення сотенного містечка і з 1802 року стала волосним містечком Переяславського повіту Полтавської губернії.

Відомостей про культурне життя Березані в період феодалізму збереглося мало. У липні 1695 року в сім’ї березанського сотника Михайла Турчиновського народився син Ілля, який, здобувши освіту в Київській академії, став одним із мандрівних просвітителів («мандрівних дяків»), які у ті часи на Україні відіграли значну роль у народній освіті. І. М. Турчиновський залишив цікаву автобіографію, насичену описами характерних побутових звичаїв, що їх дотримували українці. Високоосвіченою людиною був і В. О. Дмитрашко. Він учився в Чехії і Німеччині. Як знавця мов у 1735 році його запросили до Петербурга, де він перекладав на російську мову латинські, сербські і німецькі книги.

В 1753 році Березань відвідав видатний український філософ і поет Г. С. Сковорода. Він часто бував у місцевого поміщика Я. Лукашевича, син якого П. Я. Лукашевич (близько 1806—1887 рр.) був відомим збирачем і видавцем українських народних пісень та укладачем збірника «Малороссийские и червоно-русские народные думы и песни», виданого у 1836 році. У жовтні 1843 року в Березань до П. Я. Лукашевича приїздив Т. Г. Шевченко. Тут він написав вірш «Розрита могила», в якому змалював тяжку долю поневоленого українського народу. В Березані поет вперше ознайомився з галицьким літературним альманахом «Русалка Дністровая» і збирав відомості про перебування в містечку Г. С. Сковороди.

Напередодні скасування кріпосного права, у 1859 році, в містечку було 399 дворів і 3466 чоловік населення. В той час тут продовжував діяти селітряний завод, продукцію якого відправляли до Шостки. Під час реформи поміщик нещадно пограбував селян. 791 ревізька душа одержала 1172 десятини землі, за яку щорічно сплачувала 2274 крб. викупних платежів.

Проблема малоземелля і надалі лишалася надзвичайно гострою. За даними подвірного перепису Полтавської губернії, у 1900 році 6110 жителів містечка були власниками 1036 господарств. Більшість населення становили хлібороби — козаки й селяни (5730 чоловік). їм належало 981 господарство і 5597 десятин землі. З господарства були безземельними, 161 — не мало орної землі, 385 — володіли наділами до 3 десятин, у т. ч. 105 — менше десятини. В той же час 21 найзаможніше господарство зосереджувало в своїх руках 25 і більше десятин землі кожне. Привілейованим жителям (161 чоловік) належало 1259 десятин, а 3 поміщицькі господарства мали у своєму розпорядженні 609 десятин землі. 83 найбідніші жителі шукали роботи далеко за межами містечка. Через малоземелля селяни вирубували свої ділянки лісу, орендували поміщицьку землю за половину врожаю або за високу грошову плату (по 4—8 крб. за десятину)1. Культура сільського господарства залишалася низькою. В основному переважала трипільна сівозміна.

Крім землеробства, селяни восени та взимку займалися ткацтвом, виробництвом повсті, шевством, бондарством як для своїх потреб, так і на замовлення. Вироби ткацького промислу збувалися на ярмарках. Наприкінці XIX ст. у Березані було кілька дрібних підприємств — паровий млин, просорушка та пивоварний завод, які належали місцевим міщанам, а також гуральня, збудована у 1892 році поміщиком І. Маркевичем.

Хоч Березань була волосним центром Переяславського повіту, але з освітніх закладів у 1902 році тут працювало лише сільське початкове народне училище, де навчалося 143 учні. Переважна більшість жителів лишалася неписьменною. Так, за даними перепису 1887 року, писати й читати вміли лише 176 чоловіків і дві жінки. В однокласному земському змішаному училищі у 1915/16 навчальному році вчилися 51 хлопчик і 6 дівчаток.

Тяжке і безпросвітне життя викликало обурення у трудящих Березані. Вони виступали на боротьбу проти існуючого ладу. В 1902 році незаможні селяни брали участь в аграрному русі, який охопив Полтавщину. Вони заорювали поміщицьку землю, рубали ліс. Для придушення його генерал-губернатор направив у Березанську волость батальйон солдатів. У 1905 році в містечку поширювалися листівки РСДРП «До бідноти!».

Столипінська реформа не поліпшила економічного становища селян. Процес обезземелювання та класового розшарування тривав. За переписом 1910 року в містечку з 1243 господарств на кожні 100 припадало 6 безземельних, 20 таких, що не мали орної землі, 39 — обробляли наділи до 3 десятин. 21 проц. господарств не мав ніякої худоби, а 59 — робочої. Водночас зросла кількість землі у заможних. 13 з них володіли 50 і більше десятинами кожний.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді встановленню влади Рад у містечку перешкоджали збройні сили контрреволюційної Центральної ради. Наприкінці січня 1918 року червоні козаки під командуванням В. М. Примакова, які наступали на Київ, розгромили в Березані гарнізон її військ. В містечку було встановлено Радянську владу. Діяв ревком. Та вже на початку березня того ж року під натиском переважаючих сил німецьких інтервентів і гайдамаків українські радянські війська з боями залишили містечко.

Березань була важливим стратегічним пунктом на підступах до Києва і в роки громадянської війни не раз переходила з рук у руки. 4 лютого 1919 року частини Червоної Армії визволили містечко від військ Директорії. В серпні його захопили денікінці. Білогвардійці, однак, не почували себе в безпеці. В районі Березані і Борисполя діяв партизанський загін. 120 його бійців, що мали на озброєнні три станкові кулемети, встановлені на тачанках, контролювали територію району.

У грудні 1919 року в містечко вступили червоні частини 44-ї стрілецької дивізії 12-ї армії, які визволили Березань. В червні 1920 року в містечку дислокувалися частини 58-ї дивізії цієї ж армії. Відразу було створено ревком на чолі з Г. П. Волошиним. У серпні обрано місцеву Раду і її виконавчий комітет, головою якого був П. С. Бородиня. Комісар 58-ї стрілецької дивізії Дегтярьов в одному з своїх звітів зазначав, що ставлення місцевих селян до Радянської влади в цілому позитивне, але їх політична свідомість була ще не досить високою. Армійським комуністам довелося чимало попрацювати над політичним вихованням березанської бідноти. З допомогою їх у 1920 році в Березані було організовано перший комуністичний осередок. 1921 року до його складу входили: М. Гриньов, Г. Долина, Г. Кирпа, К. Лавриненко, Т. Глушко, Р. Набок. Тоді ж виник і комсомольський осередок.

Серйозною перешкодою на шляху радянського будівництва були куркульські банди. Вони не раз переривали телеграфний зв’язок з селами волості, тероризували населення. Під час одного з нальотів бандити пограбували касу комітету незаможних селян, створеного в червні 1920 року. У листопаді, увірвавшись до лікарні, вони зарубали шаблями хворих активістів С. Я. Барабаша, К. Г. Кольгу і 62-річ-ного члена ревкому с. Семенівки Н. П. Кольгу. Однак бандитський терор не залякав трудящих Березані. Керовані комуністами, вони послідовно здійснювали соціалістичні перетворення. В липні 1920 року незаможні селяни почали ділити поміщицьку землю і лишки куркульської. 750 незаможних селянських господарств додатково одержали 1343 десятини землі. У травні 1921 року між бідняками було розподілено реманент і худобу, відібрані у куркулів. Господарства незаможних селян обслуговував прокатний пункт, який у 1922 році мав 12 плугів, 7 сівалок і 14 культиваторів.

З 1920 року працював Березанський електричний кооператив «Світ і сила» («Бексіс»), завданням якого була електрифікація містечка. Влітку 1922 року 19 найбідніших селян об’єдналися в трудову промислову артіль. В умовах нової економічної політики успішно розвивалися промисли: ковальський, теслярський, бондарський, покрівельний, мотузяний та ін. Трудящі Березані, хоча й перебували у скрутному матеріальному становищі, все ж допомагали голодуючим Поволжя. У вересні 1922 року вони передали у фонд допомоги 422,3 тис. крб., крім того, конфіскували для цього церковні цінності.

У роки відбудови народного господарства партійна організація і сільська Рада велику увагу приділяли питанням освіти й культури. Замість колишнього земського училища було організовано трудову школу, де в 1924 році працювали 12 вчителів і навчалися 400 дітей. За два наступні роки з ініціативи Ради збудували ще три школи і інтернат. Проводилася робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. На початку 1922 року було створено надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю («Грамчека»), а 1924 року до шкіл лікнепу залучено жінок-селянок. З 1920 року в Березані працював клуб. Активну участь в організації його заходів брали комсомольці.

У липні 1921 року Березанську волость передано до Київської губернії. З 1923 до 1963 року Березань була районним центром. Кількість жителів зростала. У 1926 році тут налічувалося 1743 господарства і 7604 чоловіка населення.

Під керівництвом партійної і комсомольської організацій, районної Ради, при активній участі КНС на кінець 1925 року сільське господарство району досягло довоєнного рівня. Успішно велися осушувальні роботи. Діяло Березанське районне меліоративне товариство. У 1926 році в Березані організовано ТСОЗ під назвою «Шукання кращого». До нього ввійшло 35 селянських господарств, що мали 3 плуги, 6 борін, сівалку, віялку, культиватор, трієр, а також кузню та ремонтну майстерню. Вже в перший рік свого господарювання тсозівці зібрали більший врожай, ніж одноосібні господарства. Як повідомляв сількор «Сільської газети», за прикладом товариства селяни завели чорний пар і почали сіяти просапні культури. Все більше ставало таких, що хотіли бути членами ТСОЗу, бо переконалися, що спільними зусиллями можна швидше добитися поліпшення свого добробуту.

У 1926—1929 рр. у Березані було 4 ТСОЗи: «Шукання кращого», «Перше травня», «Промінь», «Основа», а також машинно-тракторне товариство. Згодом ТСОЗи реорганізовано у три колгоспи. У жовтні 1929 року в Березані відбулося урочисте Свято врожаю та колективізації, яке почалося загальними зборами селян. Було оглянуто виставку досягнень кращих колективних господарств. Агрономи та лікарі читали лекції, надавали консультації, бухгалтери інструктували з питань складання інвентарного балансу та налагодження обліку в колгоспах. 1 лютого 1930 року газета «Пролетарська правда» повідомила про завершення суцільної колективізації в Березанському районі. Активістами у проведенні цієї відповідальної роботи були О. Й. Бакуменко, О. С. Загайний, А. Р. Кир’ян, брати О. Ф. і С. Ф. Козацькі, М. А. Охріменко, М. П. Полоцький та інші. У цьому ж році організовано машинно-тракторну станцію, яка з кожним роком поліпшувала обслуговування колгоспів, поповнювалася новою технікою. У 1934 році у ній налічувалося 40 тракторів.

Велику допомогу в організації колгоспів, ремонті сільськогосподарської техніки і проведенні посівних кампаній подавали колгоспникам робітники Київського заводу «Арсенал». 1931 року в селі почали працювати міжрайонні підготовчі курси робітників-двадцятип’ятитисячників, направлених на роботу в колгоспи. Посланці партії гаряче взялися за налагодження артільного господарства. У травні 1931 року березанці звернулися до всіх колгоспників країни з закликом своєчасно підготуватися до збирання врожаю і провели цю роботу у стислі строки, при найменших втратах. 1932—1935 рр. були роками дальшого організаційно-господарського зміцнення колгоспів. На базі трьох невеликих артілей створено колгоспи ім. ДПУ та ім. Дубового.

Колгоспні первинні партійні організації почали глибше вникати у виробничі питання, виявляти недоліки в роботі окремих господарств та допомагати ліквідовувати їх. Напередодні Великої Вітчизняної війни березанські сільгоспартілі були вже міцними господарствами, в яких рік у рік зростали прибутки, своєчасно виконувалися державні плани сільськогосподарських заготівель, добре оплачувалася праця трудівників.

Уже в перші роки Радянської влади належна увага приділялася впорядкуванню села, його благоустрою, поліпшенню побутових умов трудящих. Особливо активну роботу щодо цього проводила комісія соціалістичної перебудови побуту, що виникла в 1930 році. За її участю організовано дитячі садки, майданчики, ясла, створено фонд матері-селянки. Населення обслуговувала добре обладнана лікарня. Діяв побутовий комбінат.

Розгорнулося будівництво громадських приміщень: школи, аптеки, лазні тощо. Зроблено дальший крок у розвитку народної освіти. У 1928 році в Березані було три семирічні і дві початкові школи, а 1940 року — середня, дві семирічні та початкова школи, в яких навчалося понад 940 дітей. У 1928—1930 рр. у селі працював вечірній робітфак Київського гідромеліоративного інституту.

Напередодні Великої Вітчизняної війни у Березані центром культурно-масової роботи був районний будинок культури, у якому демонструвалися кінофільми, працювали драматичний, хоровий, музичний та інші гуртки художньої самодіяльності. Понад 20 тис. примірників книг налічувалося в бібліотеці. Життя березанців висвітлювалося на сторінках газети «За більшовицькі колгоспи», яка почала виходити з 1935 року.

Теплого, сонячного ранку 22 червня 1941 року колгоспники Березані працювали на недільнику — будували шосейну дорогу Київ—Харків. Опівдні до них прибув секретар райкому В. Д. Шутенко, який повідомив, що на Радянський Союз напала фашистська Німеччина. Відбувся мітинг, на якому березанці заявили, що не пошкодують свого життя для захисту рідної Вітчизни. Сотні жителів пішли на фронт. Чоловіків замінили жінки, старики, підлітки. Одним з найголовніших завдань, що постали перед ними, було зібрати якнайбільше хліба і вивезти його в глиб країни. Для цього Березанський райком КП(б)У мобілізував партійну організацію району та колгоспників.

Для боротьби з ворожими диверсантами у серпні організовано винищувальний батальйон у складі 150 чоловік, а у вересні на його базі — Березанський партизанський загін ім. В. Боженка. Командиром загону був голова Березанського райвиконкому О. Ф. Козацький, комісаром — В. Д. Шутенко. В організації загону та навчанні командного складу безпосередню участь брав секретар Київського обкому партії М. П. Мішин. У вересні 1941 року у Березані знаходився Київський обком КП(б)У. Під його керівництвом у лісі для партизанів і підпільників створювався резерв зброї, боєприпасів, продуктів харчування.

16 вересня, коли з боку Басані—Згурівки на Березань почали наступати німецько-фашистські війська, партизани замаскувалися в заростях біля МТС, підпустили близько ворога і відкрили вогонь. Фашисти, втративши 8 автомашин, 10 мотоциклів і 40 чоловік солдатів та офіцерів, відступили і тільки пізно ввечері відновили наступ і захопили Березань. Підрозділи 6-ї та 38-ї армій Південно-Західного фронту з допомогою партизанів двічі вибивали німців з Березані, але сили були нерівні, і фашистські війська окупували її.

Партизанський загін ім. Боженка передислокувався у Семенівський ліс. Народні месники переправляли через лінію фронту бійців і командирів, які потрапили в оточення, здійснювали диверсії та вели бої з окремими підрозділами німецько-фашистських військ. У жорстоких боях загинули партизани І. Д. Зінченко, М. П. Костенко, М. С. Малясов, М. Д. Шевчик. Наприкінці листопада в районі Березані сконцентрувалися великі сили ворожих військ. Загону загрожувало знищення, тому було вирішено розпустити його, а партизанам перейти до інших форм опору. Боротьба березанців з окупантами продовжувалася. Колгоспник Ю. Я. Квітко, слухаючи радіопередачі з Москви, записував повідомлення Радянського інформбюро, потім у вигляді листівок розповсюджував їх серед населення. Коваль І. Й. Охріменко проводив антифашистську агітацію, за що був розстріляний окупантами. І. К. Максюта переховував радянських воїнів, які втекли з німецького полону. Жителі Березані Ю. Р. Балабані, Н. Р. Журавель, І. П. Івасенко, Л. Г. Івасенко, О. Г. Івасенко, Н. Р. Косьмина, О. Т. Лубська виходжували поранених воїнів Червоної Армії, збирали і передавали зброю, боєприпаси і продовольство бійцям загону ім. Щорса, який діяв на території Чернігівської області. У ньому билися з ворогом і березанці: дружина розстріляного німцями комуніста — Ф. П. Сапожник з двома синами, С. Ф. Зезенько, В. Ю. Квітко, М. А. Івасенко, І. Ф. Козацький та інші. В районі Березані діяв також партизанський загін ім. Чапаева. Месники кілька разів нападали на місцевий фашистський гарнізон, а у вересні 1943 року вони знищили на станції Березань 3 вагони, в яких знаходились окупанти.

Намагаючись придушити антифашистський рух, німецькі війська та поліцаї розстрілювали тих, кого запідозрювали у зв’язку з партизанами, влаштовували масові облави, грабували населення. За час окупації було закатовано і страчено 205 чоловік. На каторжні роботи до Німеччини вивезено 365 юнаків і дівчат. «Загнали нас у табір,— писала своїм рідним одна з дівчат,— огорожа з дроту 4 метри заввишки, до дроту підходити не можна, і держать уже три дні… Бараки темні, невеликі, в темряві стоять, а нас невільників-українців усіх баландою тут морять… зате звикли ми від начальства по спині киями получать». Особливо лютували німецькі фашисти, коли їм довелося тікати з Березані під ударами військ Червоної Армії. Вони спалили 96 будинків, урожай з площі 808 га, висадили в повітря 3 мости, зруйнували залізничну станцію, вивезли 14 105 цнт хліба, 348 голів худоби.

21 вересня 1943 року війська Воронезького фронту визволили Березань. На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало близько тисячі березанців. За мужність і героїзм, виявлені у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, понад 850 з них нагороджено орденами й медалями СPСP.

З перших днів після вигнання фашистських загарбників у селі почали діяти партійні і радянські організації, які мобілізували населення на боротьбу за ліквідацію наслідків окупації і відродження зруйнованого господарства. Вже в листопаді 1943 року стали до ладу MTС, цегельня, маслозавод, відбудовано 163 хати колгоспників, відкрито шевську та кравецьку майстерні.

Не шкодуючи сил, працювали березанці, щоб дати для армії якнайбільше продовольства. На початку 1944 року колгоспники району вирішили на свої трудові збереження побудувати літак-винищувач. Протягом двох днів вони зібрали 200 тис. крб., 2000 пудів хліба, 400 пудів картоплі. На кошти жителів села було збудовано також танк, якому командування присвоїло назву «Березанський». Його передали екіпажу на чолі з уродженцем села I. С. Колоском. Бойова машина з боями пройшла аж до Берліна.

Прагнучи якнайшвидше відбудувати сільське господарство, березанці змагалися з трудівниками Баришівки, працювали не покладаючи рук. До початку весняних польових робіт 1944 року вони повністю відремонтували сільськогосподарський реманент і провели сівбу в стислі строки. Почали діяти курси та семінари для підготовки бригадирів, ланкових, завідуючих фермами.

Великі труднощі довелося долати березанцям, щоб відбудувати підірване війною господарство. У колгоспах не вистачало машин, насіння, фуражу. Проте завдяки самовідданій праці робітників МТС і колгоспників, допомозі держави поступово заліковувалися рани. Вже в 1949 році березанські колгоспники зібрали вищий, ніж до війни, врожай усіх сільськогосподарських культур. Було достроково виконано план хлібоздачі державі.

Значних успіхів домоглася ланка, очолювана Є. О. Стеценко. Вона виростила на кожному гектарі по 513 цнт цукрових буряків. Порівняно з 1940 роком зросло громадське тваринництво: поголів’я великої рогатої худоби — в 2, свиней — у 5, овець і птиці — в 9 разів.

У перші післявоєнні роки багато зроблено для піднесення добробуту і культури березанців, почалося спорудження громадських приміщень. У 1949 році стала до ладу нова контора зв’язку та завершено телефонізацію. Відбудовано будинок культури, середню школу. З допомогою держави, яка надавала кредити, відпускала лісоматеріали тощо, розгорнулося індивідуальне будівництво.

У дальшому піднесенні сільськогосподарського виробництва позитивну роль відіграло укрупнення артілей. У 1950 році на базі двох господарств організовано колгосп ім. В. І. Леніна. Головою його було обрано G. Ф. Козацького. Високі врожаї цукрових буряків та кукурудзи збирала К. І. Меделян, за що була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.

У 1959 році в селищі створено радгосп молочно-овочевого напряму «Березанський», який має 7440 га землі, в т. ч. 4854 га орної. У господарстві — 85 тракторів, 45 комбайнів різного призначення, 79 автомашин, багато іншої техніки. У 1969 році з кожного гектара посівів тут зібрано по 27,7 цнт зернових, в т. ч. пшениці — по 31 цнт. Надоєно на корову по 2283 кг молока. Господарство одержало 367 тис. крб. прибутків. Колектив радгоспу успішно справився з завданнями восьмої п’ятирічки по виробництву і продажу зерна, овочів. Державні плани продажу зерна виконав на 474 проц., овочів — на 108, молока — на 104, м’яса —на 121 проц. Значна заслуга в цьому партійної організації радгоспу. Вона постійно вникає у виробниче життя, спрямовує комуністів, усіх робітників на підвищення продуктивності праці, дальший розвиток сільськогосподарського виробництва.

Активізувала свою діяльність комсомольська організація. Багато її членів домоглися високих успіхів у праці, зокрема, дояр В. М. Герасименко, доярка Л. І. Бородиня, механізатори П. М. Бугаенко, О. М. Качан, А. М. Колесник. У радгоспі працює 4 бригади і 83 ударники комуністичної праці.

У післявоєнний період поряд з сільським господарством розвивалася промисловість. Було засновано кілька підприємств. Зокрема, в 1945 році — харчокомбінат, у 1955 — маслозавод, суконну фабрику, у 1957 — завод залізобетонних виробів, у 1959 — цегельний завод, «Міжколгоспбуд», реорганізований у будівельно-монтажне управління.

У Березанському відділенні «Сільгосптехніки» ввійшли в практику змагання молодих верстатників за швидке і високоякісне виготовлення деталей. Комсомольці токарного цеху перейшли на багатоверстатне обслуговування.

На заводі залізобетонних виробів за останні роки семирічки побудовано новий арматурний цех, розширено котельню, механізовано вантажні роботи. Завдяки цьому потужність заводу вже в 1968 році проти початкової зросла втричі. У восьмій п’ятирічці підприємство виготовило продукції на суму 3 млн. 800 тис. крб. при плані 3 млн. 285 тис. карбованців.

Докорінно реконструйовано суконну фабрику. Колектив працює за новою системою планування і економічного стимулювання. В результаті цього значно зріс випуск валової продукції і вже у 1967 році досяг 7200 тис. крб. На фабриці працюють 364 робітники, переважно молодь. Загальну пошану заслужили кращі виробничники — прядильниця П. Я. Почар, ткаля А. Ф. Почепна.

Березанський харчокомбінат виготовляє крупи, борошно, хлібо-булочні і кондитерські вироби, розливає у пляшки мінеральну воду «Березанську». За 1959—1965 рр. підприємство значно розширене, стала до ладу автоматична лінія. Його потужність зросла вдвічі.

За післявоєнний період у Березані проведено значне будівництво. Тут спорудили 500 будинків, забрукували проїжджу частину вулиць, заасфальтували тротуари. Прокладено водопровід з водорозбірними колонками. Село радіофіковане. У 1963 році на одній з центральних вулиць встановили пам’ятник Т. Г. Шевченку. Є пошта, телеграф, ощадна каса. До послуг населення — 22 магазини, 3 їдальні, 8 буфетів.

З кожним роком поліпшується добробут. 30 березанців мають власні автомашини, багато хто — мотоцикли, моторолери. Жителі селища придбали у 1968— 1969 рр. 827 телевізорів, 1500 газобалонних установок тощо.

Добре налагоджено медичне обслуговування. Працює лікарня на 195 ліжок, аптека. На варті охорони здоров’я — 15 лікарів і 32 спеціалісти з середньою медичною освітою.

Партійна організація, селищна Рада дбають і про піднесення освітнього та культурного рівня трудящих. У Березані є середня та дві восьмирічні школи, де працюють 86 учителів. У 1970 році у школах здобувало освіту 2003 учні. Для дошкільнят організовано 4 дитячі садки і ясла. Працюють будинок культури, кінотеатр «Ювілейний» на 300 місць, 6 бібліотек, книжковий фонд яких становить понад 130 тис. примірників, стадіон.

При будинку культури є кілька самодіяльних колективів. Особливо славиться чоловічий ансамбль. В його репертуарі сучасні і старовинні українські народні пісні та пісні інших народів СРСР. У 1970 році тут створено ансамбль бандуристок у складі 30 чоловік. Зміцнюється зв’язок самодіяльних митців з артистами Київського державного ордена Леніна академічного театру опери і балету УРСР ім. Т. Г. Шевченка, які допомагають художнім колективам у їх діяльності. У березні 1971 року у селищі демонструвався художній кінофільм «Джальма», який у 1928 році знімався у Березані з участю 200 жителів. Молоді березанці, переглядаючи кінострічку, мали змогу наочно ознайомитися з побутом і селом 20-х років, глибше відчути ті великі перетворення, що сталися в житті за цей час.

У селищі народився літературознавець і письменник, доктор філологічних наук І. І. Басе.

Успіхи, досягнуті у благоустрої, культурному і житловому будівництві, значною мірою є заслугою народних обранців — депутатів селищної Ради, при якій діють 9 комісій. На своїх засіданнях комісії обговорюють злободенні питання, найважливіші з них передають на розгляд сесій, засідань виконкому. У 1969 році з ініціативи комісії благоустрою Рада прийняла рішення про спорудження у Березані каналізаційної системи.

Березанці люблять своє селище, його славне минуле. Вони дбайливо доглядають могили радянських воїнів і партизанів, пишаються героїзмом своїх земляків, виявленим у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. На трьох братських могилах встановлено обеліск і два пам’ятники героям, які віддали своє життя при визволенні села від німецьких окупантів.

За роки Радянської влади глухе містечко Березань розрослося і перетворилося на селище міського типу з високорозвиненим багатогалузевим сільським господарством, промисловими підприємствами. Трудящі селища розгорнули соціалістичне змагання за те, щоб у новій п’ятирічці значно збільшити випуск сільськогосподарської і промислової продукції, поліпшити її якість, піднести добробут кожної радянської сім’ї, успішно виконати накреслення XXIV з’їзду КПРС.

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Березань — посёлок городского типа в Барышевском районе Киевской области УССР, на р. Недра (бассейн Днепра). Ж.-д. станция на линии Киев — Яготин. 10,2 тыс. жителей (1968). Суконная фабрика, заводы: кирпичный, железобетонных изделий. Предприятия пищевой промышленности (молочный завод, пищекомбинат).

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Березань — местечко Полтавской губ., Переяславского у., при р. Недре, в 34 в. от у. г. 2 церкви, школа; жит. 5230.

Перечень метрических книг по м-ку Березань хранящихся в ГАПО

1. Полтавська губернія
2. Полтавська єпархія
3. Архістратиго-Михайлівська церква, м-ко Березань Переяславського пов.
4. –
5. Народження: 1838: ф. 706, оп. 4, спр. 254; 1843–1859: ф. 706, оп. 4, спр. 290
6. Шлюб: 1838: ф. 706, оп. 4, спр. 254; 1843–1859: ф. 706, оп. 4, спр. 290
7. –
8. Смерть: 1838: ф. 706, оп. 4, спр. 254; 1843–1859: ф. 706, оп. 4, спр. 290
9. Шлюбні обшуки: 1877: ф. 706, оп. 4, спр. 254
10. –

Ваш комментарий