Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Бородянка

Административно-территориальное деление

Бородянка (укр. Бородянка) — поселок городского типа, районный центр, центр поселкового совета, Бородянского  района Черкасской области. В ХІХ столетии местечко Киевсого уезда Киевской губернии.

История городов и сел УССР 1971 год

Бородянка — селище міського типу, розташоване на лівому березі річки Здвижу. Відстань до однойменної залізничної станції — 3 км, до Києва — 55 км. Населення — 5100 чоловік.

Бородянка — центр однойменного району, площа якого — 900 кв. км, населення — 54,8 тис. чоловік. У районі 5 селищних і 16 сільських Рад, яким підпорядковано 44 населені пункти. Тут є 3 радгоспи і 13 колгоспів, за якими закріплено 40,4 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 24,3 тис. га орної землі. Переважають посіви льону й картоплі; вирощують також зернові культури. Тваринництво — м’ясо-молочного напряму. На території району є 17 промислових підприємств. У районі — 34 школи, з них середніх — 11, восьмирічних — 14, початкових — 6, вечірніх середніх — 2, заочних середніх — І. У Немішаєвому розташований Український науково-дослідний інститут картопляного господарства. В населених пунктах є 10 будинків культури, 19 клубів, 40 бібліотек. Діють районна лікарня, 5 дільничних лікарень, протитуберкульозний диспансер, 2 лікарські амбулаторії, 2 лікарські і 27 фельдшерсько-акушерських пунктів, 4 колгоспні пологові будинки.

Точний час заснування Бородянки та походження її назви в історичних документах не збереглися. Відомо, що ще в часи Київської Русі на місці теперішнього селища існувало поселення під назвою Козятичі, яке було знищене монголо-татарами в 1240 році. Згодом поселення відродилося. У XV ст. Козятичі були власністю вихідця з Литви — князя Романа. В грамоті польського короля від 1509 року підтверджується право шляхтичів Макаревичів на Бородянку (Козятичі). Отже, назва Бородянка вперше зустрічається на початку XVI ст. Останній раз назва «Козятичі» згадується 1640 року в акті купівлі села новим власником А. Дорогаєвським.

Населення Бородянки не мирилося з тяжким соціальним, національним та релігійним гнітом польських феодалів і взяло активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. У 1648 році бородянці разом з селянами навколишніх сіл розгромили маєток шляхтича Щепієвського. Коли було запроваджено полковий устрій, Бородянка ввійшла до Макарівської сотні Київського полку. Козаки виявили справжній героїзм в історичних битвах під Зборовом, Берестечком, Батогом та іншими містами. У січні 1654 року бородянці присягнули на вірність Російській державі.

Після возз’єднання України з Росією напади шляхетських військ на Бородянку не припинялися. 17 березня 1654 року сотня польських жовнірів увірвалася в село, вчинила погром, вирізала і захопила в полон багато мирних жителів.

У вересні 1659 року російсько-українські війська вигнали з Бородянки шляхтичів, а наступного року цар Олексій Михайлович подарував її разом з навколишніми: селами Києво-Михайлівському монастирю. Однак польські війська знову захопили Бородянку. В 1665 році поблизу Бородянки діяли загони повсталих селян під проводом І. Сербина та овруцького полковника Децика. На деякий час вони визволили чимало міст і сіл, у т. ч. й Бородянку, від польських загарбників. За Андрусівським перемир’ям вона залишилася під владою Польщі. Та місцеве населення не припиняло боротьби за своє визволення. Наприкінці XVII ст. козаки й селяни Правобережної України під керівництвом козацького полковника С. Палія знову вигнали польських панів з багатьох населених пунктів Київщини, серед них і з Бородянки. 1693 року шляхта напала на село і вчинила криваву розправу над, мирним населенням. Після цього тут лишилося всього 55 дворів.

На початку XVIII ст. населення Бородянки вело напружену боротьбу з польськими магнатами і шляхтою. В 1709 році покріпачені селяни оголосили себе козаками і відмовилися коритися поміщикам. Докотилася сюди й хвиля гайдамацького руху.

Після другого поділу Польщі (1793 р.) Бородянка ввійшла до складу Росії. За переписом 1795 року у Бородянці, яка була вже містечком, налічувалося 1483 жителі, працювали невелика полотняна фабрика та шкіряний завод. Але й після возз’єднання з Росією соціальний гніт не зменшився. Мало що поліпшила становище селян й інвентарна реформа. Згідно з інвентарними правилами за селянами закріплювалася земля, якою вони користувалися до цього, визначався розмір повинностей. Вся натуральна данина відмінялася. На одну ревізьку душу (в Бородянці на той час їх налічувалося 570) виділялося 1,5 дес. орної землі, по одній десятині сінокосу на кожну сім’ю. Городники й бобилі орної землі не одержували. Всі селяни віком від 16 до 55 років мали відробляти панщину по три дні на тиждень та виконувати інші повинності. Але фактично поміщики не дотримувалися встановлених інвентарними правилами норм. Вони весь час збільшували панщину, зменшували селянське землекористування.

Важким, злиденним лишалося життя трудового населення Бородянки й після реформи 1861 року. Кожен селянський двір одержав за великий викуп в середньому лише по 3 десятини землі, в той же час Бородянський маєток поміщика Шембека налічував 29 483 десятини. Селяни й далі боролися за землю, відмовлялися виконувати повинності як тимчасовозобов’язані. Певний вплив на посилення селянського руху мала поява в районі Бородянки озброєних загонів учасників польського повстання 1863 року. 27 квітня біля містечка вони вступили в бій з царськими військами, але зазнали поразки.

Безземельні й малоземельні селяни все більше поривали з сільським господарством і йшли на заробітки до промислових центрів. Так, тільки в 1885 році селянам Бородянської волості (її створено в 1866 році) було видано для «отлучки» 203 паспорти.

У зв’язку з будівництвом залізниці Київ—Брест, яка проходила через Бородянку, кількість жителів у містечку почала швидко зростати. 1900 року тут було вже 469 дворів з населенням 2850 чоловік. Розширення економічних зв’язків Бородянки з промисловими центрами країни зумовило появу невеликих підприємств, що переробляли сільськогосподарську сировину.

На початку XX ст. до Бородянки почали проникати соціал-демократичні ідеї. 31 жовтня 1903 року на призовному пункті були розкидані прокламації Київського комітету РСДРП, які закликали до боротьби за повалення царизму. У 1908—1909 рр. у містечку діяла соціал-демократична група. 1909 року вона вела роботу і на ст. Тетерів, де організовувала сходки робітників. У поліцейських донесеннях повідомлялося, що соціал-демократичний вплив на залізниці дедалі більше зростав.

Напередодні першої світової війни становище трудового селянства ще більше погіршилося. У 1912 році в Бородянці налічувалося 434 селянські господарства, яким належало всього 2743 десятини землі. Але й ця земля розподілялася нерівномірно. 104 господарства були безземельними або малоземельними, тоді як 82 заможні мали 1144 десятини землі. 36 господарств зовсім не мали худоби.

Жителі не одержували потрібної медичної допомоги. Довгий час не тільки в Бородянці, а й у всій волості не було жодного лікаря чи фельдшера. Вперше приватний лікар появився в Бородянці 1894 року. У наступному році в старому будиночку відкрили приймальну палату, де проводилось амбулаторне обслуговування хворих, а також стояло 6 ліжок для тяжко хворих. На 1900 рік медична служба Бородянки та волості складалася з лікаря, фельдшера і повитухи. Цей же лікар обслуговував ще й приймальну палату Макарівської волості. Отже, на сучасний Макарівський і Бородянський райони був лише один лікар.

Ледь жевріла й народна освіта. Однокласну церковнопарафіяльну школу в Бородянці відкрили 1887 року. Навчання 40 дітей проводилося в селянських хатах і в старому напівзруйнованому попівському будинку, але й цей будинок через п’ять років піп продав під шинок. 1895 року збудували нове приміщення з однією класною кімнатою. На початку XX ст. тут навчалося понад 100 учнів, у т. ч. 15 дівчат. Проте, закінчували цю школу не більше 5—10 проц. усіх учнів. Тому більшість дітей так і залишилася неписьменною. Жінки були неписьменними майже всі, серед чоловіків налічувалося грамотних лише 20 процентів.

У першій половині березня 1917 року в містечку стало відомо про перемогу Лютневої революції. Революційно настроєні селяни 17 березня створили у Бородянці селянський комітет, який усунув представників старої влади, роззброїв поліцію, почав відбирати поміщицьку землю. Але згодом буржуазний Тимчасовий уряд повернув усе майно і землю поміщикові.

У перші ж тижні після Великої Жовтневої соціалістичної революції трудящі містечка приступили до впровадження в життя ленінського Декрету про землю.

Вони поділили між собою поміщицькі землі, коні та велику рогату худобу, сільськогосподарський реманент. Проти цих революційних заходів виступили представники контрреволюційної Центральної ради. 15 листопада 1917 року штаб Київського військового округу доповідав Київському губернському комісару, що 153-й дивізії дано розпорядження забезпечити охорону бородянських та інших маєтків. Губернський комісар 23 листопада 1917 року вимагав від повітового начальника міліції вжити усіх заходів для припинення «безпорядків» у Бородянці. З Василькова до Бородянки для придушення виступу селян надіслали роту солдатів.

Трудящі маси, керовані більшовиками, розгромили контрреволюційні буржуазно-націоналістичні органи Центральної ради і на початку 1918 року встановили у Бородянці Радянську владу. Та їхню мирну працю перервав наступ німецьких інтервентів. 22 лютого 1918 року червоногвардійські загони під командуванням В. Н. Боженка і Г. І. Чудновського вели кровопролитні бої з переважаючими силами окупантів і гайдамаків, стримуючи їх наступ на Київ по лінії Бородянка—Буча—Ірпінь. Червоногвардійці-залізничники завдали загарбникам удару в районі станцій Клавдієве і Бородянка. Але наприкінці лютого кайзерівські війська, які рвалися до Києва, захопили Бородянку.

В листопаді 1918 року німецьких загарбників було вигнано з Бородянки, але незабаром містечко захопили петлюрівці. В кількох боях, що відбулися на території волості, радянські війська завдали їм серйозних втрат. Мужність і відвагу в боротьбі за Радянську владу виявили полки молодої Червоної Армії. Особливо прославився сформований з моряків екіпаж бронепоїзда № 8, який самостійно, без прикриття піхоти, діяв на лінії Бородянка—Тетерів.

Після вигнання німецьких інтервентів і розгрому націоналістичної Директорії в лютому 1919 року в містечку відновлено Радянську владу. В усіх селах Бородянської волості створювалися сільревкоми і обиралися делегати на волосний з’їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. 18 лютого 1919 року на з’їзді Рад Бородянської волості обрано волосну Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Виконком Ради очолив І. Я. Марченко. Виходячи з надзвичайно складних і напружених умов, що вимагали воєнних методів роботи, незабаром Раду замінили волосним ревкомом. Місцеві органи Радянської влади, переборюючи опір куркульства і петлюрівських банд, негайно приступили до поділу поміщицької землі, проводили заготівлю палива для Києва, харчів і фуражу для Червоної Армії, організовували сільську бідноту на боротьбу з різними бандами, що діяли на території волості.

Налагодженню роботи місцевих органів Радянської влади перешкоджали напади петлюрівських банд. 14 квітня 1919 року їм вдалося тимчасово захопити територію Бородянської волості. Але вже другого дня сюди прибули радянські війська, які швидко очистили села від бандитів. Відновився залізничний зв’язок з Києвом.

У вересні 1919 року південну частину волості й Бородянку захопили денікінці. Волосний ревком перейшов у підпілля. В листопаді силами 3-го Інтернаціонального полку білогвардійців було розгромлено й вигнано звідси.

Поступово налагоджувалося мирне життя. 20 квітня 1920 року Бородянський волревком вирішив третину майбутнього врожаю на колишній поміщицькій землі виділити для селян-бідняків. Було взято на облік всі млини і встановлено мірчук: з кожного пуда помолу від заможних селян— один фунт борошна для незаможників. Почала працювати лісопильня.

Мирний перепочинок трудящих перервав віроломний напад панської Польщі.

4 травня 1920 року білополяки захопили Бородянку. За час окупації, що тривав трохи більше місяця, населення було вщент пограбовано. Ворожі солдати забрали 230 голів великої рогатої худоби, 30 коней, 23 свиней, 319 пудів жита, 1280 пудів картоплі, 476 пудів вівса, 2945 пудів сіна. 10 червня бійці 217-го полку 25-ї Чапаевської дивізії вибили білополяків з Бородянки. Населення з радістю зустрічало бійців Червоної Армії і подавало їм всіляку допомогу. 27 червня 1920 року створено ревком з трьох осіб.

В 1920 році в Бородянці виникла партійна організація в складі І. Я. Марченка, П. А. Духненка та інших, яка розгорнула масово-політичну роботу серед населення, особливо серед молоді. Під її керівництвом у 1921 році створено комсомольський осередок. Комуністи виступали організуючою і керівною силою в будівництві нового життя. В усіх селах почали діяти сільські ревкоми і комітети незаможних селян. Бородянський сільревком разом з комнезамом прийняв рішення «всіма силами зміцнювати Радянську владу». Головою ревкому було обрано Т. Ф. Сергієнка.

22 жовтня 1920 року в Бородянці відбувся з’їзд ревкомів, комнезамів волості за участю представників 7-ї, 58-ї стрілецьких дивізій і Київського повітового ревкому. Для рішучої боротьби з бандитизмом вирішено мобілізувати кращих людей волості. У 1921 році 3-й Інтернаціональний полк розгромив банди отаманів Струка, Орлика та ін. Трудящі гідно вшановують пам’ять тих, хто загинув у цій боротьбі. На братській могилі в парку споруджено пам’ятник.

Комуністи й комсомольці, лави яких значно поповнились, і сільський ревком багато зусиль докладали в боротьбі з тифом, налагоджували роботу лікарні, школи, культосвітніх закладів.

Після закінчення громадянської війни зміцнювались далі органи Радянської влади. Влітку 1921 року відбулися вибори до сільських і волосної Рад. Під час виборів всюди проходили збори і сільські сходи виборців, де підводили підсумки відбудови сільського господарства. У 1923 році Бородянка стала центром району, до складу якого ввійшли Бородянська, Димерська, Литвинівська і Ворзельська волості. У 1924 році в Бородянці налічувалось 3907 жителів.

У 1921 —1923 рр. трудящі села почали створювати перші кооперативи. Спочатку організували кредитну кооперацію, яка охоплювала 92 господарства, і молочарську (51 господарство). У споживчій кооперації одних лише членів КНС було 145 чоловік. 1922 року найбідніші селяни об’єдналися в сільськогосподарську комуну «Спартак», головою якої був учасник громадянської війни комуніст Я. А. Некрутенко. Першими членами комуни стали В. С. Попроцький, М. П. Попроцька, М. X. Канаш, Т. Ф. Микитенко та ін.. На кінець цього ж року в комуні працювало 23 сім’ї. Уже в наступному році комунари придбали молотарку й жатку, а 1924 року — трактор, який був першим і єдиним у районі. Через два роки члени комуни купили другий трактор і молотарку, а в наступному році — снопов’язалку.

Використання нової сільськогосподарської техніки, агротехнічні заходи забезпечували високі врожаї на полях комуни.

Праця і життя комунарів яскраво свідчили про переваги колективного господарства перед одноосібним. Немала заслуга в цьому належала партійній організації, яку очолював В. Т. Боярчук. Комуну «Спартак», як зразкове соціалістичне господарство, в 1926 році відвідала делегація італійської молоді.

У перші ж роки Радянської влади поліпшувалась і охорона здоров’я трудящих. 1922 року в Бородянській лікарні вперше почали проводитися хірургічні операції, подавалася інша медична допомога. З великою теплотою бородянці згадують лікаря Бойченка.

Партійна організація, Рада й КНС приділяли велику увагу ліквідації неписьменності і розгортанню серед населення культурно-освітньої роботи. Для цього було мобілізовано актив інтелігенції. Вчителі зібрали понад 200 власних книг і в 1923 році відкрили сільську бібліотеку. Одне з приміщень, що належало до революції графу Шембеку, переобладнали в народний театр на 400 місць; тут проводилися лекції, влаштовувалися концерти. Самодіяльний учнівський гурток показав першу виставу. У 1927 році в селі почала діяти стаціонарна кіноустановка. Разом з комуністами велику організаційну й культосвітню роботу провадили комсомольці.

Територіальна партійна організація, яка зростала за рахунок сільської бідноти й комсомольців і в 1930 році налічувала 25 чоловік, невтомно роз’яснювала трудівникам переваги колективного господарювання. У соціалістичній перебудові села серйозну допомогу комуністам подавали незаможні селяни. 1929 року сільський КНС об’єднував 175 членів, серед яких було 10 комуністів, 22 комсомольці, 47 жінок. Комітет незаможних селян зміцнював бідняцько-середняцький союз, ізолював куркульство, активно боровся за проведення колективізації та зміцнення молодих колективних господарств. У 1929 році до комуни було подано 240 заяв. Тоді ж понад 60 господарств бідняків об’єдналися в товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). Очолили це товариство О. Я. Гриша і П. А. Духненко. Навесні 1930 року ТСОЗ об’єднався з комуною «Спартак», а в липні того ж року на базі комуни організовано два колгоспи: ім. Леніна і «Жовтень». Наприкінці року вони об’єдналися в одну сільськогосподарську артіль ім. Леніна.

Куркульство намагалося зірвати кооперування селян, розвалити колгосп. Сільрада, райвиконком, партійна організація, при підтримці селян-бідняків зламали опір куркулів, деяких було виселено з Бородянки. На 1932 рік колективізацію в основному було закінчено.

Колективне господарство завдяки невтомній праці його трудівників успішно розвивалось. У 1933 році його очолив комуніст І. Г. Карпенко. Самовіддано працювали бригадир О. П. Качаленко, колгоспники П. С. Сліпенко, В. X. Мазоха, ланкові М. Г. Бордзуха, Я. М. Патока, Н. І. Бородюк та інші. В 1937 році колгосп добився значних успіхів у піднесенні врожайності. Озимої пшениці він зібрав по 15 цнт з площі 340 га, льону-зерна — по 5,3 цнт, льоноволокна — по 4 цнт, картоплі — по 147 цнт з кожного гектара.

Основною технічною культурою в господарстві був льон. Передові колгоспники артілі ім. Леніна, наслідуючи приклад п’яти-сотенниць, оволодівали агротехнікою і добивалися кращих результатів. За одержання високих урожаїв льону М. Г. Бордзуха була учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки і відзначена Великою срібною медаллю.

Напередодні Великої Вітчизняної війни колгосп ім. Леніна зайняв перше місце в районі по надоях молока і на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1940 року премійований автомашиною. Учасниками виставки були сільські майстри високих урожаїв: Г. Д. Нездолій, Ф. Є. Віденко, Я. М. Патока та інші передовики, які систематично, з року в рік одержували на великих площах по 190 й більше центнерів картоплі з гектара.

Радянська держава з року в рік збільшувала асигнування на охорону здоров’я, медичний персонал поповнювався кваліфікованими кадрами. Якщо в 1927 році в Бородянській лікарні було лише 16 ліжок і працював 1 лікар, то в 1939 році лікарня розширилась до 75 ліжок і в ній працювало 18 лікарів, фельдшерів та акушерок.

Змінювалося обличчя Бородянки, поліпшувалися матеріально-побутові умови життя людей. Підвищувався їхній культурний рівень. У селі діяли семирічна й середня школи, будинок культури. На середину 30-х років неписьменність повністю ліквідували. Газети й журнали одержувала кожна колгоспна сім’я.

З початком Великої Вітчизняної війни майже все доросле населення працювало на спорудженні протитанкового рову між Бородянкою і Берестянкою, допомагало радянським людям, які евакуювалися зі Львова, Бреста, Житомира. У серпні 1941 року на підступах до села відбувалися запеклі бої з ворогом. 24 серпня 1941 року гітлерівці окупували Бородянку.

Трудящі чинили рішучий опір загарбникам. У квітні 1942 року в селі створено підпільну групу, до якої увійшло 24 чоловіка. На чолі її став комуніст, офіцер Червоної Армії Д. Г. Титов. Незабаром було створено й другу групу, якою керував М. І. Федоренко, залишений обкомом партії для організації підпільної роботи в тилу ворога. Підпільні групи проводили широку агітацію, спрямовану проти заходів окупантів. Група М. І. Федоренка влаштовувала диверсії на залізничному транспорті, виводила з ладу сільськогосподарські машини. Підпільники розмножували на ротаторі повідомлення Радянського інформбюро, листівки і розповсюджували їх серед населення.

Наприкінці 1942 року фашистам вдалося вистежити групу Д. Г. Титова. Частина групи на чолі зі. П. Бузовецьким, якій вдалося уникнути арешту, влилася до 1-го Бородянського партизанського загону, який комплектувався в основному з патріотів Бородянки, Бабинець, Нової Греблі. Серед партизанів загону були жителі Бородянки В. М. Зубенко, В. О. Самченко, В. Й. Дещицький, М.І. Пісковець, Г. Д. Боярчук, П. О. Патока, О. І. Патока, В. О. Бабич, Д. Д. Махинко, І. С. Пісковець та інші. З 6 червня 1943 року всією діяльністю підпільних груп і боротьбою’ патріотів проти німецько-фашистських загарбників керував підпільний Бородянський райком партії, до якого ввійшли 6. Ф. Шамрай, М. Д. Корнієнко, Е. Ф. Будник. У той же час організовано й підпільний райком ЛКСМУ в складі Б. А. Миндича, М. I. Федоренка, М. Д. Леонової. За час своєї діяльності підпільний райком партії провів 6 засідань. За рішенням бюро 18 жовтня 1943 року було створено 3-й партизанський загін, що базувався у Клавдієвському лісі.

На осінь 1943 року з наближенням Червоної Армії партизанські дії значно активізувалися. 11 жовтня група партизан на шляху між. Бородянкою і Києвом знищила штабні машини з 21 ворожим офіцером. В цілому партизани підрозділу під командуванням І. П. Бузовецького підірвали 3 паровози і 56 залізничних вагонів, знищили багато поліцаїв. Крім того, вони захопили цінні ворожі документи і передали їх розвідникам 60-ї армії.

У боротьбі з окупантами підпільні партійні та комсомольські організації підтримували тісний взаємозв’язок з партизанами, безпосередньо брали участь у бойових операціях. Так, член підпільного райкому ЛКСМУ М. Д. Леонова, жителька Клавдієвого, залишивши вдома хвору матір і двох дітей, виконувала відповідальні доручення підпільників, добувала цінні матеріали і передавала партизанам. Вона разом з молоддю зібрала й передала партизанам: 1 кулемет, 18 гвинтівок, 27 гранат, 5 пістолетів, багато патронів. 27 жовтня 1943 року М. Д. Леонова разом з М. І. Федоренко висадила в повітря на ст. Клавдієве фашистський склад боєприпасів. За короткий час партизани пустили під укіс 4 ешелони з живою силою і технікою, знищили понад 300 гітлерівців.

Фашисти й поліцаї жорстоко розправлялися з радянськими людьми. За зв’язок з партизанами окупанти спалили сім’ї П. Т. Будника і М. В. Цуруль. А. С. Бордзуху і його дочку Марію, М. І. Нездолій та інших жителів села вони розстріляли тільки за те, що до війни члени їх сімей працювали в радянських установах. Всього за час окупації загарбники розстріляли 64 чоловіка, спалили живцем — 24, вигнали на фашистську каторгу — 53 жителів. Гітлерівці забрали у населення 280 голів худоби, 350 тонн хліба, спалили 103 хати і 12 комунальних будинків.

9 листопада 1943 року радянські війська, знищивши в жорстоких боях батальйон ворожої піхоти і захопивши значні трофеї, визволили Бородянку. 795 жителів села билися з фашистами на фронтах Великої Вітчизняної війни, з них 300 чоловік загинули. Понад 700 чоловік за мужність і відвагу нагороджені орденами й медалями.

Одразу ж після визволення населення розпочало відбудовні роботи. Відродження колгоспу ім. Леніна очолили комуністи О. Я. Гриша, І. М. Патока, М. Г. Бордзуха, О. Івахненко. Зусилля колгоспників спрямовувалися на організацію сільськогосподарських робіт, зокрема на проведення весняної сівби, піднесення врожайності, відродження тваринництва, відбудову зруйнованих господарських приміщень. В перші ж тижні після визволення почали діяти школи, медичні і культосвітні заклади.

5 липня 1944 року Бородянський райком КП України затвердив первинну партійну організацію при Бородянській сільраді, а в 1945 році — колгоспну. Обидві вони систематично обговорювали важливі господарські й політичні питання і боролися за своєчасне проведення в життя своїх рішень. Правління колгоспу разом з парторганізацією провели велику організаційну роботу — створили бригади, укомплектували ланки, план весняних робіт було доведено до кожного колгоспника.

У 1946 році колгоспники розгорнули боротьбу за повне освоєння довоєнних площ посіву й підняття врожайності. На полях артілі вже працювало 3 трактори, 60 коней, використовувалися як тягло навіть корови. В тому ж році артіль ім. Леніна добилася значних успіхів у виконанні плану розвитку тваринництва. Поголів’я великої рогатої худоби було доведено до 365 голів. За ці досягнення колгосп відзначено перехідним Червоним прапором ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР.

Під керівництвом партійної організації колгоспу, яка в 1951 році налічувала 16 комуністів, розгорнулося соціалістичне змагання серед ланок і бригад, велась велика виховна робота серед усього населення, здійснювався контроль за господарською діяльністю правління. Комуністи своїм особистим прикладом мобілізовували колгоспників на самовіддану працю. Член КПРС М. Г. Бордзуха рік у рік вирощувала високі врожаї льону, за що була нагороджена золотою, срібною та кількома бронзовими медалями ВСГВ, а в 1958 році удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора.

Серйозною опорою комуністів була комсомольська організація колгоспу, яка відновила свою діяльність ще в 1944 році. Всі комсомольці працювали безпосередньо на виробництві.

Великий крок уперед зробила артіль після вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС. Правління її очолив комуніст І. Г. Карпенко, який раніше працював головою райвиконкому. На керівні посади прийшли комуністи О. П. Патока, К. О. Бузовецька, Є. П. Свириденко, Н. М. Матвеева. Партійна організація і правління артілі за допомогою співробітників Українського науково-дослідного інституту економіки і організації сільського господарства розробили заходи щодо організації господарства на науковій основі. Рік у рік поліпшувався обробіток грунту, підвищувалася культура землеробства, зростали врожаї сільськогосподарських культур. У 1953 році колгосп одержав найвищий за всі післявоєнні роки прибуток — 2 млн. 150 тис. крб. (у тогочасному обчисленні).

Значних успіхів добилися хлібороби Бородянки і в наступні роки. В 1968 році вони зібрали з кожного гектара по 18,9 цнт зернових, у т. ч. по 27,2 цнт озимої пшениці.

Підвищення врожайності зернових і технічних культур дало можливість колгоспу піднести продуктивність тваринництва. На артільних фермах вирощують племінну велику рогату худобу білоголової української породи, яку відправляють до різних районів Київської області. Із застосуванням механізмів кожна доярка обслуговує 26 корів, тобто вдвічі більше, ніж при ручному доїнні. В одному з красивих будинків — кімната відпочинку для працівників ферми.

Колгосп ім. Леніна — високопродуктивне, високомеханізоване дослідно-показове господарство, відоме далеко за межами області. За ним закріплено 4326 га землі, в т. ч. сільськогосподарських угідь — 3234 га. На 1 січня 1970 року колгосп мав 23 трактори, 16 комбайнів, 24 автомашини та багато іншої сільськогосподарської техніки.

Майже всі виробничі процеси механізовані і електрифіковані. В колгоспі є свій молокопереробний пункт, вальцьовий млин, пилорама, зразково обладнані майстерні для ремонту сільськогосподарської техніки.

Внаслідок самовідданої праці членів артілі зростають її прибутки, підвищується оплата праці. Якщо в 1955 році грошовий доход колгоспу становив 400 тис. крб., то в 1970 році — 733,7 тис. крб.

Зростають і неподільні фонди колгоспу.

1958 року колгосп перейшов на гарантовану грошову оплату праці. Оплата одного людино-дня в 1964 році становила 2 крб. 39 коп., а в 1970 році — 5 карбованців.

Славиться колгосп своїми працьовитими людьми. Серед його кращих трудівників — комуністка С. П. Свириденко, якій в 1957 році за високі надої молока (6870 кг на кожну корову) присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці; бригадир Г. Г. Цоколенко за успіхи у вирощенні льону та картоплі в 1965 році нагороджена орденом Леніна. На весь район відома рільнича бригада О. Й. Патоки— майстра високих урожаїв. Носіями і пропагандистами передового досвіду є голова правління Л. Л. Титаренко, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, головний агроном колгоспу — заслужений агроном УРСР, делегат XXIII з’їзду КПРС Н. М. Матвеева, завідуючий держсортдільницею Г. Л. Ткаченко та інші.

Трудящі Бородянки, готуючи гідну зустріч XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України, успішно завершили план восьмої п‘ятирічки. Зокрема, колгосп ім. Леніна план продажу державі зерна виконав на 469,9 проц., картоплі — 111,3 проц., м’яса — 197,2 проц., молока — 121,2 проц. Самовіддано трудилися також колективи Бородянського молокозаводу та районного відділення «Сільгосптехніки», які значно перевиконали планові завдання восьмої п’ятирічки і план першого кварталу 1971 року.

За післявоєнні роки в Бородянці відбулися грандіозні перетворення в галузі освіти, культури, охорони здоров’я. Поліпшились і побутові умови трудящих.

У зв’язку з розвитком господарства і зростанням села в 1957 році його віднесли до категорії селищ міського типу. Сьогодні Бородянка — красиве впорядковане селище, потопає в зелені садів. Через його центр рівною стрічкою тягнеться зелена алея. Тротуари й центральна вулиця заасфальтовані. За останній час збудовано понад 200 та перебудовано більш як 600 житлових будинків. Виріс новий мікрорайон на околиці селища, біля нової автотраси. Розширилися старі вулиці, збудовано нові: Комуністичну, Пушкінську, Садову, Веселу та інші.

Центр селища прикрашають нові сучасні споруди: кінотеатр, триповерхова середня школа, універмаг, гастроном, кафе «Льонок», меблевий магазин. Бородянка повністю електрифікована і радіофікована. В побут жителів увійшли пральні машини, холодильники, газові плити, телевізори.

Серед великого саду височать білі корпуси лікарні та поліклініки. В них працюють 36 кваліфікованих лікарів і 94 чоловіка середнього медперсоналу. Лікарня на 150 ліжок має клінічну, санітарно-бактеріологічну і зубопротезну лабораторії, два рентгенкабінети. В окремих приміщеннях розташовані дитяча та жіноча консультації, фізіоводолікарня, санітарно-епідеміологічна станція, протитуберкульозний диспансер.

У Бородянці діють середня школа, в якій навчається 740 учнів, і заочна середня школа, що налічує понад 1000 учнів. Працюють також музична школа і техучилище. На ниві народної освіти трудиться 83 вчителі, серед них відмінники народної освіти Ф. Д. Ісаєнко та Ф. І. Мороз, нагороджені орденом «Знак Пошани». За роки Радянської влади 500 вихідців з селища здобули вищу освіту і стали вченими, лікарями, інженерами. Одних учителів вийшло з Бородянки понад 100 чоловік.

Центром культурно-масової роботи є будинок культури. Тут працюють гуртки: музичний, хоровий, хореографічний та інші. Учасники художньої самодіяльності клубу часто виступають з концертами не тільки в Бородянці, а й у селах району.

У 1962 році при будинку культури на громадських засадах відкрито кімнату-музей В. І. Леніна. До послуг бородянців — дві бібліотеки з фондом, що налічує 55 тис. примірників книжок, будинок піонерів.

У Бородянці діють 23 первинні партійні організації, які об’єднують 505 комуністів, і 16 первинних комсомольських організацій, які налічують у своїх лавах 550 юнаків і дівчат. Комуністи й комсомольці працюють на всіх ділянках господарської, адміністративної, культурно-виховної роботи, виступають застрільниками, організаторами й керівниками трудящих у змаганні за дострокове виконання п’ятирічних планів розвитку народного господарства.

Значну господарсько-культурну роботу проводить Бородянська селищна Рада депутатів трудящих, до якої обрано 47 осіб. При селищній Раді працює 8 постійних комісій.

Окрилені ленінською програмою будівництва комунізму, трудящі селища впевнено здійснюють її величні накреслення.

Большая Советская Энциклопедия 1969 – 1978 гг.

Бородянка, посёлок городского типа, центр Бородянского района Киевской области УССР, на р. Здвиж (бассейн Днепра), в 5 км от ж.-д. ст. Бородянка. 4,8 тыс. жителей (1969). Молочный завод.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 – 1907 гг.

Бородянка — местечко Киевской губернии и уезда, расположенное на р. Здвиже, в лесистой местности на расстоянии 50 в. от Киева, с 1800 жит. Здесь находятся: старинная правосл. приходская церковь, перестроенная 1795 г., р.-кат. часовня, кожевенный и ситцевый заводы и две мельницы. Местность эта в старину называлась «селищем Козятычами». В окрестности находится несколько старинных курганов, один из коих, поросший многолетними дубами, народ называет «Тивун-курган».

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Бородянка,  местечко на левой стороне реки Здвижа, в 50-ти верстах от Киева и в 8-ми ниже деревни Новой Гребли. Жителей обоего пола: православных 1400, римских католиков 9, евреев 284. В 1783 году считалось 1290 одних русских. Резиденция помещика Ламберта Осиповича Понятовского и заведующей его имениями конторы. К Бородянскому имению в настоящее время причисляются села: Дружня, Загальцы и деревни: Качальь Песковка, Галенка и Новая Буда с 29669 десятинами земли. Владельцу кроме этого имения, принадлежит село Сальков в Переяславском уезде и третья часть доходов Шендеровского ленного имения. В Бородянке находится кроме двух водяных мельниц холщевой и кожевенный завод а во всем Бородянском имении нынешним владельцем заведено четырехпольное рациональное хозяйство, со многими усовершшсгвованиями в видах произрастений и способах их обрабатывания. Бородянкой владел гетман Выговский. Но в 1660 году 31-го декабря, царь Алексей Михайлович пожаловал это местечко совокупно с селами: Загальцы, Новая Гребля, Мосаны и Крашоселье за Припетью Киево-Михайловскому монастырю. Но как Польское правительство не признавало пожалований, сделанных Русскими Государями, то эти имения отняты у монастыря не без кровопролития, по обыкновению того времени. В письме Палия к гетману Мазепе, приведенному у Велички, говорится, что в 1693 году на второй день праздника Рождества Христова, Поляки истребили в местечке Бородянке множество народа, трупами заслали землю. С половины прошлого века Бородянка с окрестными селениями до самого Горносгайполя принадлежала Евстафию Потоцкому — чеснику коронному, а потом Винцентию Потоцкому коронному подкоморию. К концу столетия Бородянское имение после короткого состояния в руках известного Моршковского, досталось Савицкой, от которой в 1820 году куплено отцом настоящего владельца.  Церковь Михайловская, деревянная, 5-го класса; земли имеет 49 десятин; построена в 1797 щпу. Предшествовавшая церковь описана в визиге Дымерского деканата за 1783 год, с объяснением, что она починена в 1728 году и что в местечке церковь существовала от веков. Латинская каплица деревянная, построена нынешним владельцем имения. В ней по временам совершают богослужении приезжающие из Макарова ксендзы.

Ваш комментарий