Бышев

Административно-территориальное деление

Бышев (укр. Бишів) — село, центр сельского совета Макаровского района Киевской области. В ХІХ столетии местечко Киевского уезда Киевской губернии.

Бышевскому сельскому совету подчинены села Горобиевка, Лубское и Ферма.

Село относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

История городов и сел УССР 1971 год

Бишів — село, центр сільської Ради (з 1923 по 1959 рік — районний центр), розташоване по обох берегах річки Лупи, за 22 км від районного центру та за 20 км від автомагістралі Київ—Львів. До найближчої залізничної станції Фастів — 25 км. Населення — 3308 чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Горобіївка, Лубське, Ферма.

Виникнення поселення на місці сучасного Бишева припадає на час спорудження Змійових валів. Бишівське городище належало тоді до Ірпінсько-Здвижівської лінії оборони Київської землі.

Під час монголо-татарської навали, як розповідає одна з історичних легенд, воно було значним населеним пунктом. Натрапивши на добре укріплене городище, що знаходилося на високому лівому березі Лупи й було відрізане глибокою долиною та ровом від решти території, загарбники вирішили зруйнувати його дощенту. Та мешканці, заховавшись за стінами городища, мужньо відбивали всі атаки ворога. Очолював їх сліпий лицар, ім’я якого залишилося невідомим. Кілька днів штурмували укріплення монголи, багато жертв вони понесли, але здобути його не змогли. Городище впало лише внаслідок зради, всі його захисники полягли в бою.

Після монголо-татарської навали Вишів тривалий час був пусткою. Тільки обгорілі головешки та купи попелу нагадували про те, що тут колись жили люди. Ще й досі на бишівських полях знаходять вкриті іржею старі списи і стріли тих давніх часів.

І все ж зручне для оборони місце не могло не привернути уваги наступних поколінь. Над Лупою знову виростало поселення. В першій половині XV ст. воно належало родині Полозів, які походили із старовинного місцевого роду.

В кінці XVI ст. село на тривалий час стає власністю польських шляхтичів Харлінських, відомих не лише жорстокими знущаннями над кріпаками, а й насильницьким насадженням католицизму. Тут спорудили дерев’яний костьол, пізніше, у першій половині XVII ст., з’явився домініканський монастир, якому місцева поміщиця 1644 року подарувала сусідні села Лишню й Добковищину. Боячись гніву селян, ще в першій чверті XVII ст. Харлінські побудували в Вишеві замок.

Коли всю Україну охопило полум’я визвольної війни 1648—1654 рр., бишівці взяли в ній активну участь. У 1649 році вони допомогли козакам, що вступили до Бишева, вигнати з села польську шляхту. Невдача козаків під Берестечком у 1651 році та жорстокі розправи шляхти привели до спустіння багатьох міст і сіл. У списку українських полків, міст, містечок і сіл, населення яких було приведене до присяги на вірність Росії, Вишів значиться як пустка. Однак після возз’єднання України з Росією частина колишніх його мешканців повернулась в своє рідне село. У серпні 1654 року цар подарував містечко братові І. Виговського — Данилові. Жило в ньому на той час 6 шляхтичів, 21 козак і 38 міщан.

Коли на Правобережжя знову повернулися польські пани, бишівці не зігнули своєї спини передними. В 1665 році вони взяли участь у повстанні під керівництвом Децика і на деякий час знову звільнилися від ненависної шляхти.

Намагаючись використати українське населення у боротьбі проти турецьких і татарських загарбників, польський король 20 червня 1684 року закликав усіх жителів Правобережної України ставати під його прапори для священної війни з «невірними». Це поклало початок виникненню кількох полків, що називали себе козацькими. На чолі деяких з них стояли польські шляхтичі, які прагнули розбагатіти за рахунок грабежів. Одним з таких «полковників» був, зокрема, К. Тишкевич. Зібравши чималий загін, він почав розширювати свої земельні володіння. В лютому 1685 року К. Тишкевич захопив Вишів, вигнавши звідти його власників Харлінських і Бржеських. Одержавши згодом грамоту на захоплені маєтки, він продовжував чинити сваволю над населенням.

Боротьбу українського населення проти шляхетської Польщі, за возз’єднання Правобережної України з Росією очолив фастівський полковник Семен Палій. У січні 1690 року він відрядив до Бишева сотника Зеленського з військом, вручивши йому пернач на знак того, що Бишів переходить під владу правобережного козацтва. При появі козаків бишівські міщани повстали проти Тишкевича. Під керівництвом козака Дзежа вони захопили замок і маєток Тишкевича, якому ледве вдалося врятуватися. Пізніше Тишкевич повернувся до Бишева, але 1694 року жителі села, закликавши на допомогу Федора Сліпого — сотника Семена Палія, вигнали з маєтку дружину К. Тишкевича і знищили всі документи, що надавали їй право володіти селянами й землею. Бишів знову перейшов під владу правобережного козацтва.

Після 1711 року до Бишева повертаються польські шляхтичі Харлінські, знову починаються нелюдські знущання над підлеглими. Відновлюється й домініканський монастир. Вишівці змушені були кидати рідні оселі й тікати за річку Ірпінь, на територію, підвладну Росії. Так, у 1741 році на Васильківському форпості просив дозволу оселитися у селі Глевасі, що під Києвом, втікач із Бишева К. Гаврилов, пізніше інший бишівець В. Сніжко тут же заявляв: «…за имеющеюся тамо униею жить невозможно».

Тяжке соціальне й національне гноблення були причиною того, що під час Коліївщини на боротьбу з гнобителями піднялися не тільки кріпаки, а й козаки надвірної сотні Харлінського. Коли влітку 1768 року до Бишева прибув сподвижник Максима Залізняка Іван Бондаренко, його радо вітали усі бишівці, а надвірні козаки приєдналися до загону народних месників і допомогли розправитися з тими, хто знущався над селянами. Повстанці вбили кількох орендарів, шляхтичів та ксьондза. З Бишева загін повстанців, поповнений селянами і козаками, рушив на Рожів, Андріївну, а потім на Макарів. Пам’ять про Бондаренка довго жила серед мешканців села. Відома народна пісня про Бондаренка, що дійшла до нашого часу, записана в 1935 році саме в Вишеві. 1768 року тут побував також інший гайдамацький ватажок — Савка Плиханенко.

У 1775 році Бишів став містечком, в якому регулярно збиралися ярмарки. Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії Бишів був включений до Київського намісництва, а з 1796 року — Київської губернії. Хазяйнування Харлінських в містечку тривало до 1843 року, коли маєток за борги був проданий з публічних торгів. Нова власниця бишівських кріпаків — княгиня Сесілія Радзівілл — визискувала їх не менше ніж її попередник. Десь менше як за десять років їй удалося, користуючись дармовою працею закріпаченого селянства, зібрати немалий капітал — 70 тис. крб. сріблом, які вона, помираючи, заповіла використати на будівництво кам’яного латинського костьолу і шпиталю для католиків, хоч в цей час в містечку проживало лише 43 католики, з загальної кількості населення 2902 чоловік.

У другій чверті XIX ст. в Вишеві виникають перші невеликі підприємства. 1825 року відкрито винокурний завод, а в 1845 році тут уже діяли цукровий і шкіряний заводи.

Становище селян, як і раніше, залишалося тяжким. Управитель маєтку Чубинський грубо порушував інвентарні правила 1847 року, які обмежували повинності на поміщика, жорстоко поводився з кріпаками, гнав їх на панщину за 50 км від Бишева, не зараховуючи днів, витрачених на перехід, відбирав у них наділи.

Непосильним тягарем лягли на селян і викупні платежі після реформи 1861 року. Згідно з уставною грамотою, право на землю діставали 256 дворів (55 з тяглом, 192 піших і 9 городників), в яких налічувалося 786 ревізьких душ. За 2586 десятин землі, що виділялася селянам, було начислено 3312 крб. 23 коп. оброку, капіталізація цієї суми склала 55 203 крб. 83 коп. Таких грошей у селян не було, тому держава виплатила цю суму поміщикам, селяни ж повинні були повертати банку протягом 49 років щорічно по 3312 крб. 23 коп. Пізніше селяни Бишева викупили ще 258 десятин 234 сажені землі, за яку було начислено 4740 крб. 83 коп. На погашення одержаної позики треба було виплачувати щорічно (теж протягом 49 років) 284 крб. 45 коп. Таким чином викупний платіж зріс до 3596 крб. 68 коп. За уставною грамотою селяни не могли випасати худобу на землі поміщика, не мали права ловити рибу та користуватися лісом, який поміщик залишив за собою.

У другій половині XIX ст. Бишів став волосним центром, йому підпорядковувались 2 містечка, 15 сіл і 22 хутори. Поступово він розростався і став не лише адміністративним, а й економічним центром волості. В 1900 році тут налічувалось 2 водяні і 1 вітряний млини, 5 кузень, 25 різних лавок.

Наприкінці XIX ст. бишівські селяни ще більше терпіли від малоземелля, злидні панували майже в кожній родині. Із 4777 десятин земельного фонду селянам належало тільки 2947 десятин, тобто менше десятини на члена сім’ї (у Вишеві тоді проживало 3604 чоловіка), в той час як поміщики володіли 1728, церква — 83 десятинами землі.

Соціальні суперечності з кожним роком посилювалися, незадоволення бідноти зростало. Піднесення робітничого руху й поява перших соціал-демократичних організацій у країні в 90-х роках XIX ст. сприяли розгортанню класової боротьби і в Вишеві. Велику революційну роботу серед своїх земляків проводив уродженець містечка робітник Київського заводу Південно-російського товариства (нині «Ленінська кузня») К. С. Польченко.

Відносини між поміщицькою економією і біднотою села особливо загострилися в останні роки XIX ст., коли орендарем маєтку став Зіхман. Найбільші суперечки виникали з-за прогону худоби через поруб в урочищі Костяжі, до якого щільно прилягали селянські наділи. Здавна селяни випасали худобу на своїх толоках, гонили її через поруб до водопою. Орендар заборонив пускати худобу на територію порубу, а коли його слуги заставали її там, селянам доводилось платити по 1—2 крб. штрафу на користь економії. 24 травня 1893 року волосний старшина разом з слугами Зіхмана захопили 50 голів селянської худоби, але власники корів накинулись на старшину, повалили його, зірвали посадові відзнаки й почали бити, погрожуючи позбавити життя. 6 травня 1896 року орендар телеграфував Київському губернатору про те, що селяни бунтують, б’ють службовців економії. Він просив негайно вжити серйозних заходів до «бунтівників», бо місцева влада виявилася безсилою.

На початку серпня 1896 року 500 селян Бишева розпочали самовільну порубку поміщицького лісу. Вони прогнали урядника і сторожів економії, які намагалися їм перешкодити, і вирубили 50 десятин лісу. Царські власті жорстоко розправилися 3 селянами, 54 чоловіка засудили до ув’язнення.

Та боротьба не припинялася. З новою силою спалахнула вона в 1905 році. Селяни почали відкрито вимагати поділу поміщицької землі. Властям вдалося і цього разу розправитися з трудящими. їх керівника І. В. Цесарського, що закликав односельців захоплювати поміщицьку землю, заслали до Сибіру на 5 років. Поліції та суддям він кинув у вічі: «Діждеться народ правди, діждеться такої влади, що всю панську землю роздасть бідним».

Селяни не заспокоювалися. У червні 1906 року бишівський пристав повідомляв, що на полі поміщиці Ілляшевичової проходить страйк і страйкуючі не допускають штрейкбрехерів. В листопаді того ж року відбувся виступ новобранців. Вони повибивали вікна в будинках сільських багатіїв і крамарів, побили десятського та урядника. Лише загін стражників, який прибув з Макарова, розігнав незадоволених, тому що їх виступ загрожував перерости у відкрите повстання всього населення.

Селянство, яке складало основне населення містечка, страждало від малоземелля. На 1912 рік з 663 селянських господарств 2 зовсім не мали землі, 14—належало менше однієї десятини, 219 — від 1 до 3 десятин землі. 277 господарств мали від З до 6 десятин, 126 — від 6 до 10. У той же час в руках 34 дворів, що володіли 10 десятинами кожен, зосередилося 600 десятин землі. Малоземельні селяни були погано забезпечені худобою, 117 з них не мали її зовсім.

Медичне обслуговування населення було незадовільним. У містечку діяли лише приймальна палата на двоє ліжок, яку обслуговував один фельдшер, та невелика приватна аптека.

Освітні заклади були неспроможні задовольнити потреб жителів містечка. Основна маса населення залишалася неписьменною. Більшість дітей шкільного віку взагалі не відвідували школу. Однокласну парафіяльну школу тут було відкрито 1861 року. Знаходилась вона спочатку в найманому приміщенні. Лише через 5 років збудували для неї на кошти селян невелику хатину, де один учитель навчав грамоти 40 дітей.

Коли в Вишеві стало відомо про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, робітник К. С. Польченко в один з ярмаркових днів зібрав мітинг. На ньому були присутні жителі Бишева та навколишніх сіл. Організатор мітингу високо підняв над головою портрет царя й запитав людей: «Знаєте, хто це?» «Цар. Помазаник божий!» — вигукнув жандарм, що об’явився тут.— «Не помазаник божий, а кровопивця»,— відповів К. С. Польченко і розірвав портрет. Після мітингу натовп рушив до волосної управи. Селяни роззброїли поліцію, а портрети царя познімали і спалили. Протягом 1917 року в Вишеві наростала революційна боротьба за землю. У червні 1917 року на сільському сході прийнято постанову, в якій вимагалося, щоб землю поміщиків, казни та церкви передати до рук трудящого люду без викупу.

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції у січні 1918 року в Вишеві встановлено Радянську владу, утворено ревком. Під його керівництвом селяни розподілили між собою поміщицьку землю, рухоме й нерухоме майно.

В лютому 1918 року контрреволюційна Центральна рада закликала на Україну німецьких окупантів. Селяни Бишева піднялися на боротьбу проти загарбників і їх буржуазно-націоналістичних прислужників. Для «втихомирення» населення в травні того ж року до Бишева прибув загін німецьких солдатів в кількості 150 чоловік. Окупанти зажадали від селян протягом одного дня повернути поміщицьку землю і майно, здати велику кількість продовольства. Багатьох селян вони побили нагаями.

Трудящі Бишева і навколишніх сіл не скорилися інтервентам. Вони організували партизанський, загін, який очолив Г. О. Москальчук, уродженець села Вільного. Загін не раз завдавав ударів спочатку окупантам, а потім загонам петлюрівців. 21 лютого 1919 року Богунський і Таращанський полки 1-ї Української радянської дивізії визволили Вишів.

Але вже у вересні того ж року містечко захопили білогвардійські війська Денікіна. Силою зброї вони повертали поміщикам конфісковане селянами майно, відновлювали старі монархічні порядки. Одного з радянських сільських активістів — М. Г. Грищенка денікінці повісили.

У грудні 1919 року частини Червоної Армії вигнали денікінців з Бишева і відновили Радянську владу. Тоді ж створено партійний осередок. 7-го січня 1920 року організовано волосний і сільський ревкоми. Головою волревкому був Т. Н. Грибок, сільревком очолював І. Й. Степа. В складних умовах сільревком докладав багато зусиль, щоб розв’язати продовольче і земельне питання, налагодити освіту і охорону здоров’я. Але в травні 1920 року Вишів захопили білополяки, які знову відновили буржуазно-поміщицькі порядки. В червні 1920 року частини Червоної армії визволили містечко від загарбників. Місцеве населення активно допомагало червоноармійцям у боротьбі проти білополяків і петлюрівців. Селяни зі зброєю в руках завдавали ударів по відступаючих польських військах, за що інтервенти піддали містечко артилерійському обстрілу, від якого загинуло 20 і було поранено 40 жителів.

Після вигнання білополяків і відновлення Радянської влади волосний та сільський ревкоми організували трудящих на відбудову народного господарства і зміцнення органів Радянської влади. Волревком провів підготовку до організації комітетів незаможних селян і виборів до Рад. 7 серпня 1920 року в Вишеві було створено комнезам. КНС проводив велику роботу щодо зміцнення Радянської влади на селі, організації бідноти і середняків на боротьбу з куркулями.

Населення тероризували банди, які намагалися зірвати заходи Радянської влади. На початку жовтня 1920 року червоноармійці спільно з населенням успішно відбили напад однієї з банд на Вишів. Для посилення боротьби з бандитизмом трудящі на загальних зборах у грудні 1920 року створили селянську міліцію і загін самооборони, очолений селянином-бідняком К. К. Ковалем.

У травні 1921 року відбулися вибори до сільської Ради. Першим головою виконкому став І. Й. Стена. Партійна організація, сільська Рада і комнезам у надзвичайно складних умовах напруженої класової боротьби, переборюючи шалений опір куркульства, організували виконання продрозверстки, допомогу бідноті в обробітку землі, відкрили сільський клуб і лікарню на 25 ліжок.

Внаслідок проведеної у 1923 році адміністративної реформи Вишів став районним центром і увійшов до складу Київського округу. Його населення з прилеглими хуторами на 31 грудня 1924 року становило 5413 чоловік. У листопаді 1924 року відбулися чергові вибори до сільських Рад. До Бишівської сільради обрали 62 депутати, з них 56 чоловіків і 6 жінок. 32 депутати були письменними, 17 — малописьменними, 11 — неписьменними. Серед депутатів було 2 комуністи і 7 комсомольців, 25 депутатів — члени КНС.

Того ж року в Вишеві створюється комсомольська організація, яку очолив демобілізований з Червоної Армії С. Т. Кромбет. Комсомольці розгорнули велику культосвітню роботу: обладнали сільський клуб, створили гуртки художньої самодіяльності, доклали багато зусиль для організації роботи лікнепу, 1924 року в клубі встановлено перший радіоприймач.

Долаючи всілякі труднощі, комуністи, комсомольці й актив села проводили значну роботу по благоустрою Бишева. В 1925 році було відкрито районний сельбуд, дитячий майданчик.

У 1927 році створюється ТСОЗ під назвою «Червоний шлях», до якого першими вступили 5 комуністів і 9 комсомольців, головою обрали С. Т. Кромбета. Важко було господарювати членам ТСОЗу. Вони мали всього два плуги, три борони, кілька возів, четверо коней, не було господарських будівель. Держава допомогла товариству придбати жатку, молотарку, двигун, сівалку. Восени 1928 року трудівники Бишева урочисто проводжали в поле перший трактор «Фордзон», за кермом якого сидів комуніст О. М. Балабан.

22 грудня 1928 року ТСОЗ «Червоний шлях» було реорганізовано в колгосп «Радянське поле». Артіль швидко зростала. Навесні 1930 року вона вже об’єднувала 229 господарств, мала 1033 га землі, 151 коня, 109 голів великої рогатої худоби, 76 свиней. Дбаючи про колгоспниць, артіль організувала на час сільськогосподарських робіт дитячі ясла на 50 дітей і патронат для 20 сиріт.

В 1929—1930-х роках селяни-бідняки й середняки, переконавшись на прикладі колгоспу «Радянське поле» у перевагах колективного господарства, утворили ще 4 сільгоспартілі.

Колективізація проводилась в умовах запеклого опору куркулів. Вони нищили худобу, чинили підпали. Так, 25 березня 1930 року куркулі підпалили колгоспну стайню, в якій згоріло 6 коней, упряж і 200 пудів фуражу.

У 1933 році в Вишеві створено МТС, яка спочатку мала 20 тракторів. 1941 року в МТС вже налічувалося 76 тракторів, 12 комбайнів, 17 вантажних автомашин, 11 льонобралок, 24 складні молотарки. В 1936 році в МТС організувалася перша жіноча тракторна бригада, до якої входили К. Т. Депутат, А. С. Крючкова, С. М. Веремієнко, М. К. Швед, А. Г. Медведська, Т. М. Каран та інші. За збирання високих врожаїв та рекордний виробіток на тракторі колгоспниця Н. Н. Грибовська і тракторист М. О. Коба стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Останнього нагороджено срібною медаллю ВСГВ.

Високими врожаями славився колгосп ім. ВКП(б). В 1940 році тут зібрали по 205 цнт картоплі на площі 61 га, а городня бригада А. О. Швидкого — по 500 цнт капусти з гектара.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в Вишеві діяли промислові підприємства: цегельний і черепичний заводи, торфовидобувна та ткацько-промислова артілі.

Багато зробили партійна та комсомольська організації для піднесення освіти й культури в селі. У 1934 році тут відкрито середню школу. У 1940/41 навчальному році працювало 28 вчителів, які навчали 400 дітей.

Заможно й культурно жили колгоспники Бишева. В мальовничому парку над річкою Лупою височів будинок культури. В його бібліотеці налічувалось понад 20 тис. книг. Пишалися бишівці добре обладнаною лікарнею на 55 ліжок. Побутові потреби жителів обслуговували кілька магазинів, їдальня, пекарня.

Напад фашистської Німеччини перервав мирне життя трудящих. Сотні жителів Бишева на заклик Комуністичної партії і Радянського уряду вступили до лав Червоної Армії, щоб захищати Вітчизну, працювали на спорудженні оборонних рубежів під Києвом. З сім’ї Швидких пішли на фронт брати Андрій, Іван, Микола і Петро. Добровільцем вступила в Червону Армію й їх сестра Ганна. Спочатку вона була рядовим бійцем, потім — розвідником. Після тяжкого поранення стала операційною медсестрою, пройшла шлях від України до Кенігсберга і до кінця війни працювала в госпіталі. Радянський уряд високо оцінив заслуги старшини медичної служби Ганни Швидкої, нагородивши її орденом Червоної Зірки та багатьма медалями.

9 липня 1941 року гітлерівці вдерлися в Вишів. Першого ж дня окупації вони пограбували універмаг, а також базу райспоживспілки, будинок культури перетворили на зсипний пункт, а школу — на лазарет для фашистських солдатів. Окупанти зруйнували пам’ятник В. І. Леніну, знищили МТС і багато житлових будинків колгоспників, вирубали сад біля лікарні. З колишніх куркулів на селі було організовано місцеву поліцію. Фашистські недолюдки розстріляли редактора районної газети Т. Я. Конопатську, голову правління райспоживспілки Ф. С. Коваленка, колгоспників-активістів Я. Т. Мацченка, М. С. Плясуна, батьків голови колгоспу С. Т. Кромбета та інших патріотів. 24 жителів Бишева окупанти живими кинули до криниці, що на шляху до Чорногородки, і закидали їх гранатами. Особливо жорстоко, по-звірячому знущалися вороги над Я. Т. Манченком. Червоногвардієць, колишній член комнезаму, один з організаторів колгоспу, він з перших днів війни пішов у підпілля. Поліції вдалося в грудні 1941 року схопити його й передати гестапо. Напівроздягненого й облитого кров’ю, після нелюдських тортур, його довго водили по селу. Потім у супроводі двох поліцаїв відправили пішки до Фастова. По дорозі фашистські прихвосні викололи Я. Т. Манченку очі і відрубали голову. У 1943 році фашисти закатували насмерть і дружину Якова Трохимовича — Євдокію Макарівну. 160 юнаків і дівчат села ворог вивіз на рабську працю до Німеччини.

З перших днів фашистської окупації трудящі села чинили опір загарбникам. У рядах народних месників боролось чимало бишівців, зокрема М. В. Манченко, В. Т. Кромбет та інші. В травні 1942 року бишівські підпільники сконструювали радіоприймач, слухали зведення Радянського інформбюро й поширювали їх у своєму та навколишніх селах.

Народна боротьба проти німецько-фашистських загарбників значно посилилась після знаменитого рейду партизанського з’єднання С. А. Ковпака. В Бишівський район була направлена спеціальна група, яка допомогла об’єднати сили місцевих партизанів. 5 травня 1943 року утворився Бишівський партизанський загін, командиром якого став Є. П. Тішаков, комісаром — I. G. Самійленко, начальником штабу — І. Н. Федоров. Для зміцнення оперативного керівництва окремими партизанськими загонами штаб з’єднання партизанських загонів Київської області сформував з них партизанські батальйони. 16 червня 1943 року Бишівський партизанський загін увійшов до складу 4-го батальйону, який очолювали Т. Я. Коротиш та І. О. Осипенко.

Більше 1100 жителів Бишева брали участь у Великій Вітчизняній війні. 410 чоловік віддали своє життя в боях за Батьківщину. Понад 350 бишівців нагороджені орденами й медалями Радянського Союзу.

8 листопада 1943 року 126-й та 131-й стрілецькі полки 71-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту визволили Вишів від німецько-фашистських окупантів. В боях за село особливо відзначились роти, якими командували старші лейтенанти М. А. Слукін та І. С. Циганков. І. С. Циганков загинув у Вишеві смертю хоробрих і тут похований.

Жителі села всі свої сили спрямували на допомогу фронтові, на відбудову зруйнованого фашистами господарства. В 1944 році хлібороби Бишева і району здали до фонду Червоної Армії 84 тис. пудів зерна. Переборюючи труднощі, вони успішно провели сільськогосподарські роботи. В час жнив ланка з чотирьох колгоспниць — Є. Я. Андрійко, С. Т. Швидкої, У. К. Бондар та М. І. Дави-дюк — щоденно нав’язувала 4800 снопів.

В артілях не вистачало техніки, кожен колгосп обслуговував лише 1 трактор і 2 автомашини. Тому багато важких робіт доводилось виконувати вручну. Допомагали батькам і діти. Влітку 1945 року бишівські школярі виробили 2647 трудоднів на збиранні колосків і на заготівлі картопляних вічок для садіння.

Відроджувалися культурно-освітні заклади і житла для трудящих. На недільнику, присвяченому відбудові середньої школи, що відбувся на початку червня 1946 року, працювало 150 чоловік. З допомогою держави та артілей споруджувалися нові і ремонтувалися старі житла для родин радянських воїнів, які загинули на фронті.

Протягом 1945—1946 рр. у мирну працю бишівців включилось 289 демобілізованих воїнів. Методом народної будови було споруджено приміщення МТС, закладено парк у центрі села. 7 листопада 1947 року, в день 30-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, відкрито пам’ятник Володимиру Іллічу Леніну.

Бишівські комсомольці на заклик партії їхали відбудовувати заводи і шахти Донбасу. 6 жовтня 1947 року 50 кращих комсомольців Бишева і району виїхали на відбудову підприємств Києва. На будови першої післявоєнної п’ятирічки виїхало з села понад 200 юнаків і дівчат. Трудящі Бишева взяли активну участь і в спорудженні зрошувальної системи на річці Ірпені.

Активними учасниками всіх господарських заходів були жінки. Колгоспницю Т. А. Дідушко, матір чотирьох дітей, чоловік якої загинув на фронті, зразу ж, після визволення села обрано членом правління артілі. Незабаром вона очолила колектив працівників тваринницької ферми, а потім — бригаду переробки льону. За 7 місяців 1947 року славна трудівниця виробила 315 трудоднів.

15 червня 1950 року трудівники артілей ім. ВКП(б), ім. 1 Травня, ім. Воровського, ім. Петровського вирішили об’єднатись в один колгосп, який назвали ім. Сталіна. З того часу в селі було три колгоспи — ім. Ілліча, ім. Сталіна та «Більшовик».

У наступні роки, виконуючи рішення вересневого (1953 року) Пленуму ЦК КПРС, колгоспи Бишева досягли значних успіхів. Новий порядок планування, посилення матеріальної зацікавленості колгоспів і колгоспників у дальшому розвитку громадського господарства відкрили нові горизонти. Значно зросли прибутки артілей. Так, у 1953 році прибуток колгоспу «Більшовик» становив 1160 тис. крб., в 1957 досяг 2 млн. крб. У колгоспі ім. Ілліча прибутки збільшились з 700 тис. до 2,5 млн. крб. На цій основі підвищився матеріальний рівень життя хліборобів. Трудівники артілі «Більшовик» одержали на кожний трудодень по 12 карбованців (в тогочасному грошовому обчисленні).

У передовому колгоспі ім. Сталіна, де головою була комуніст О. Ю. Бабиченко, в 1958 році на кожні сто га угідь було вироблено по 403 цнт молока і 76 цнт м’яса. Артіль зайняла в районі перше місце по виробництву продуктів тваринництва: Краща доярка В. М. Бондар надоїла по 4107 кг молока від кожної корови. В колгоспі споруджувались типові механізовані корівники і свинарники.

У вересні 1959 року 3 бишівські артілі об’єдналися в одну, яку назвали іменем Ілліча. 1967 року тут працювало 36 тракторів, 24 комбайни, 33 вантажні автомашини, 113 електромоторів. На тваринницьких фермах налічувалось 1000 корів.

Колгоспники самовіддано трудилися, збільшуючи виробництво сільськогосподарської продукції. Середньорічна врожайність зернових з гектара підвищилася з 14,5 цнт в 1961—1965 рр. до 20 цнт в 1966—1967 рр. В ювілейному 1967 році на кожні 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 61 цнт м’яса і 382 цнт молока. Успішно розвивалось також садівництво і овочівництво. Річний валовий доход артілі становив у 1967 році — 1,2 млн. крб. Зростала й оплата людино-дня. В 1959 році вона становила 1 крб. 45 коп., в 1967 — 3 крб. 28 копійок.

Славиться Вишів своїми трудівниками. Завдяки їх самовідданій праці в 1958 році усі 3 бишівські колгоспи були учасниками ВСГВ, а в 1967 артіль ім. Ілліча стала учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. їй, як переможцеві соціалістичного змагання на честь 50-річчя Великого Жовтня, вручено на вічне збереження пам’ятний Червоний прапор райкому КП України і райвиконкому. Протягом 1958—1959 рр. 9 кращих трудівників Бишева удостоєні урядових нагород, зокрема орденів Леніна — О. Ю. Бабиченко, П. Е. Білоус і М. І. Пінчук, ордена Трудового Червоного Прапора — доярка В. М. Бондар. В 1966 році за успішне виконання семирічного плану орденами і медалями нагороджено 12 чоловік, в т. ч. орденом Леніна — майстер високих урожаїв льону ланкова М. І. Сироватка, орденами Трудового Червоного Прапора — ланкова-овочевод Н. В. Савченко, голова колгоспу ім. Ілліча М. Ф. Солодовников.

Значну допомогу подавало колгоспові Бишівське відділення «Сільгосптехніки». Бригадир цього відділення М. І. Правдивий у 1966 році відзначений орденом Трудового Червоного Прапора.

В лютому 1969 року на базі місцевого колгоспу створено радгосп ім. Ілліча, який успішно перевиконав завдання восьмої п’ятирічки по виробництву молока, м’яса, овочів. План продажу державі зерна радгосп виконав на 176, картоплі — на 134,4, овочів—на 164,7, молока — на 172,6 проц. За творчі здобутки в колгоспному виробництві 1971 року орденами Трудового Червоного Прапора нагороджені доярка О. І. Коваль, трактористи І. В. Кромбет та В. М. Погорілий. Другого ордена Трудового Червоного Прапора удостоєно директора радгоспу М. Ф. Солодовникова. Щоб далі підвищити продуктивність праці, запроваджується комплексна механізація тваринницьких ферм, будуються нові типові приміщення для майстерень, складів тощо.

Організуючою і керівною силою соціалістичних перетворень у Вишеві є партійна організація, яка об’єднує 133 комуністи. 73 з них безпосередньо працюють у радгоспному виробництві, на його вирішальних ділянках: 28 комуністів — механізатори, 22 — тваринники, 23 — рільники. Велика роль в організації трудящих на успішне виконання державних планів і соціалістичних зобов’язань належить сільській Раді, депутатами якої є 50 трудівників. При сільраді працюють 9 постійних комісій: планово-бюджетна, сільськогосподарська, культурно-освітня, охорони здоров’я, шляхового будівництва і благоустрою, торгівлі, громадського харчування, народної освіти, сприяння сім’ї і школі.

Село росте, будується, стає красивішим. Радують зір новий будинок культури на 450 місць, двоповерхові адміністративні будинки, в яких розмістились сільська Рада, поштове відділення, ощадна каса, радіовузол, контора радгоспу, кабінет політичної освіти, що працює на громадських засадах. На місці убогих хат під солом’яними стріхами тільки за 10 років (1961—1970) виросли 560 житлових будинків. Тепер у кожній оселі — телевізор, радіола, в багатьох — газові плити, холодильники, пральні машини. До послуг трудящих — 9 магазинів, їдальня, лазня.

Великі зміни прийшли в кожну радянську сім’ю. До революції все багатство куркульського наймита Т. Н. Дубини складалося з кособокої хати та мізерного клаптя неродючої землі. Для родини з 10 чоловік не було вдосталь ні хліба, ні взуття, ні одягу. Діти кожного ранку збиралися не до школи, а на роботу до багатіїв. У роки громадянської війни Т. Н. Дубина захищав Радянську владу від ворогів. Діти його й онуки здобули щасливе життя. Найстарший син Дмитро має вищу юридичну освіту, Василь — педагогічну, Іван став бухгалтером. Вищу та середню освіту здобули й інші діти колишнього наймита. Щасливими стали й онуки його. Так, син Івана Валерій закінчив Українську сільськогосподарську академію і працює тепер у науково-дослідному інституті; Андрій навчається у військовій академії.

Свято бережуть трудящі села пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Батьківщину. В Вишеві встановлено пам’ятники радянським воїнам, що загинули при його визволенні, командиру танкового полку підполковнику А. П. Колесову, редактору газети Т. Я. Конопатській, закатованій фашистами.

Сучасний Бишів — велике, культурне село. Тут працюють середня школа, в якій навчається близько 600 дітей трудящих, допоміжна школа-інтернат на 150 учнів, заочна середня школа, де здобуває освіту понад 600 чоловік працюючої молоді, філіал Макарівської музичної школи, дитячі дошкільні заклади. Культурний відпочинок трудящих забезпечують будинок культури і 2 клуби, 4 бібліотеки з книжковим фондом більше 40 тис. томів. Є в Вишеві і самодіяльна кіностудія. Місцеві аматори створили двосерійний фільм «По країні рідній». Жителі села передплачують 4200 примірників газет і журналів. З 1957 року працює місцеве радіомовлення, з 1958-го видається багатотиражна радгоспна газета «Шляхом Леніна». В селі діють народні університети педагогічних знань і культури, первинна організація товариства «Знання», яка є однією з кращих у районі.

У Вишеві — численний загін інтелігенції. Серед них 76 учителів, 26 спеціалістів сільського господарства, 33 медичні працівники. За роки Радянської влади Бишівську середню школу закінчили 797 чоловік. 218 з них стали вчителями, 111 — спеціалістами сільського господарства, 53— інженерами, 20 — лікарями, 173 — механізаторами, 77 — офіцерами Радянської Армії.

У Вишеві 1923 року народився український радянський письменник М. Я. Олійник; в місцевій школі навчався письменник Б. Й. Чалий.

Змінилося обличчя села, змінився побут його жителів. Культурно й заможно живуть вони. Згуртовані навколо рідної Комуністичної партії, трудящі докладають всі зусилля, щоб успішно розв’язувати нові завдання комуністичного будівництва.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Бышев — местечко Киевской губернии и уезда, в 55 верстах к юго-западу от уездного города, при речке Луппе. Местечком значится на основании привилегии польского короля Станислава-Августа, данной в 1775 г. Ныне в нем (1890 г.) считается 3062 жителя, 465 дворов; 2 православных церкви, костел и каплица, 2 еврейских молитвенных дома, начальное училище, два постоялых двора и 18 лавок. В XVII в. Б. считался важным пунктом, как последний польский укрепленный город по дороге из Варшавы в Киев. Остатки укреплений, воздвигнутых в XVI в., видны еще по настоящее время.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Бышев местечко в 50-ти верстах от Киева, при притоке реки Ирпеня Луппе. Жителей обоего пола: православных 2086, римских 43, евреев 780.

Бышев — пограничное местечко бывшей Польши, в прежнее время был многолюден. По преданию народному в нем находилось три рынка или торговых площадей, несколько церквей и крепость с польским гарнизоном. Остатки крепости, состоящие из валов и рвов, видны и ныне. Впрочем, по некоторым признакам валы эти следует отнести к отдаленной эпохе, предшествовавшей владычеству в сих странах Поляков. Местные жители приписывают построение их Равноапостольному Владимиру. К той же отдаленной эпохе должно отнести высокую могилу близ местечка находящуюся, вершина которой с незапамятных времен раскопана, и два вала, тянущиеся от Ирпиня на север к Пашковскому лесу и к Мотыжину. Высота этих валов от 3-х до 7-ми аршин. Лет за 80 валы эти были выше и круче. На полях Бышевских часто находят в земле луки, железные стрелы, железные оконечности копий и картечь величиной в куриное яйцо. Это доказывает, что в местах этих происходили битвы как в отдаленные времена, когда луки, копья и мечи составляли единственные орудия войны, так и новейши, когда огнестрельное оружие заменило их. Выкалываемые иногда человеческие кости необыкновенной в наше время величины свидетельствуют также, что битвы эти происходили очень давно. В XVII веке Бышев принадлежал с окрестными селами и городами известному Русскому вельможе Киселю, старавшемуся помирить Хмельницкого с поляками. В 1647 году Бышев принадлежит Витовскому, построившему здесь первоначально латинский костел. В конце XVII века Палий освободил Бышев от власти поляков и заставил владельцев бежать в Польшу; но с восстановлением этой власти им владеет Дионизий з Харленза на Бышове Харленский, каноник Киевский и Лысянский, пробощ Коростышевский. Наследником его был родной брат Иосиф Харлинскии, ловчий Киевский и сын его Антоний. В роде Харлинских Бышев и многие соседние села оставались до 1843 года. В этом году имение Бышев, обремененное частными и казенными долгами последнего владельца из рода Харлинских Франца, женатого на внуке героя Голенищева-Котузова, продано с публичных торгов, за исключением небольшой части называемой Воробиевка (1051 десятина земли и 150 ревизских душ), оставленной за Анной Михайловной Харлинской. Оно куплено княгиней Сесилией из Моршковских Радзивилл. Княгиня, умирая в 1853 году, завещала построить в Бышеве каменный латинский костел, дом для ксендзов и богадельню на оставленный ею капитал 70000 руб. сереб. По силе завещания в учреждаемую богадельню не должны быть принимаемы лица православного исповедания и от надзора за ней должно быть устранено правительство. В 1855 году Бышев с 5190 десятинами земли к нему приписанной, куплен у наследника княгини бывшим ее поверенным по делам и исполнителем ее завещания Григорием Михайловичем Грушецким (лат. исповедания), основавшим здесь свою резиденцию.

По преданию, сохранившемуся между жителями, давно, в эпоху процветания Бышева, в нем находилось 6 церквей. Место одной из них указывают в северной части местечка там, где теперь дворище крестьян Грибовских. Когда именно эти церкви существовали, кем построены, кем упразднены, никто не мог ничего ясного сказать еще в прошлом веке. Ныне существующая деревянная церковь во имя Покрова Пресвятой Богородицы построена 1762 года старанием прихожан. До построения сей церкви на ее месте существовала древнейшая малая также деревянная церковь, из утвари коей сохраняются в теперешней церкви царские врата и икона Преображения Господня В визите за 1746 год Хвастовского деканата, говорится, что церковь эта «пред ляты выбудована з трема верхами и крышами, гонтами побита, окожухована з описаньем; цментаръ очастоколены; дзвоница на коморе пристойне гонтами побита, на кторей дзвонов 5. В сродку церкви Deisus вспаняый, пристойне малеваный и проч.». Бышевская церковь по штатам отнесена к 5-му классу; земли имеет с лесом и прудом 65 десятин.

Ныне существующий Бышевский латинский костел построен в начале XVIII века владетельницей с. Новоселок Анной Выговской, скарбниковой земской Киевской. Ксендз получает жалованья от казны по 250 руб. в год. При костеле погребены князья Шуйские -потомки родственников царя Василия Иоанновича Шуйского, удалившиеся в Польшу и обеспеченные здесь поместьями, но под условием принятия папства*.

* Известно, что с царем Василием Иоанновичем Шуйским, Жолкевский взял в плен и привез в Варшаву братьев его Димитрия и Ивана. Они были заключены в замке Гостынском. Тела царя Василия и брата его Димитрия по смерти привезены в Варшаву и погребены в каплице Доминиканского монастыря близ церкви св. Креста. Но Владислав IV отослал их в Москву к царю Михаилу Федоровичу в силу конвенции. Если не ошибаемся, то оставшийся в Польше Иван был родоначальником польских князей Шуйских. Ныне между помещиками Киевской губернии нет князей Шуйских.

Описание малороссийских городов, местечек и сел Белоцерковского полка с переписью жителей, приведенных к присяге на верность царю Алексею Михайловичу 1654 г.

Город Бышев, на реке на Лупе. Около посаду стоячей: острог; по острогу 2 башни проезжих. Да к тому ж острогу приделан другой город, стоячим же острогом, по нем башня проезжая с вороты. Наряду и зелья и свинцу нет. В городе ж соборная церковь пречистые Богородицы Покрова.

Того ж города шляхта: Семен Ясинский. Матвей Мостецкий. Лев Бутурецкий. Яков Янушевский. Иван Хвалницкий. Лукьян Матвеев. Всего 6 человек:

Казаки: атаман Вакула Костырка. Ясаул Лучка Лобуцкой. (Следуют имена). Всего казаков 21 человек.

Мещаня: (Следуют имена). Всего мещан 38 человек.

Обоего бышевских шляхты и казаков и мещан 65 человек.

Метрические книги по м. Бышев в архивах

Перечень метрических книги хранящихся в ГАВиО (Винница)

1. Київська губернія
2. Київський деканат
3. Римсько-католицька церква Божої Матері Руженцової м-ка Бишів Київського повіту Київської губернії
4. м-ко Бишів, сс. Березівка, Бузів, Воробіївка, Грушка, Козичанка, Лишня, Музичі, Пашківка, Соснівка, Яблунівка, Ясногородка, Яструбна та ін.
5. Народження: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1,спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1836: ф.737, оп.1, спр.36; 1837: ф.737, оп.1, спр.45; 1838: ф.737, оп.1,спр.62; 1842: ф.737, оп.1, спр.106; 1843: ф.737, оп.1, спр.117; 1844: ф.737, оп.1, спр.123;
6. Шлюб: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1, спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1838: ф.737, оп.1, спр.73; 1840: ф.737, оп.1, спр.92; 1841: ф.737, оп.1,спр.96; 1842: ф.737, оп.1, спр.114, 115; 1843: ф.737, оп.1, спр.117; 1844: ф.737, оп.1, спр.127; 1846: ф.737, оп.1, спр.137;
7. –
8. Смерть: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1, спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1834: ф.737, оп.1, спр.25; 1837: ф.737, оп.1, спр.52; 1838: ф.737, оп.1,спр.63; 1839: ф.737, оп.1, спр.75; 1840: ф.737, оп.1, спр.88; 1841: ф.737, оп.1, спр.94; 1842: ф.737, оп.1, спр.109, 113; 1843: ф.737, оп.1,спр.117; 1845: ф.737, оп.1, спр.132; 1847: ф.737, оп.1, спр.138;
9. –
10. –