Меню Закрити меню Історико-генеалогічна
база даних України

Фастов

Административно-территориальное деление

Фастов (укр. Фастів) — город областного подчинения Киевской области. В ХІХ столетии местечко Васильковского уезда Киевской губернии.

Город относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

Памятники градостроительства и архитектуры УССР 1983 г.

Костел, 1903—1911 гг. Размещен в центре города. Построен по проекту архит. В. Домбровского. В 1906—1908 гг. в строительстве костела принимал участие архит. Ф. А. Троупянский. Здание представляет собой кирпичную трехнефную одноапсидную с трансептом базилику, выполненную в романо-готических формах. Центральный фасад асимметричен и фланкирован двумя башнями разной высоты. На главном фасаде и трансепте размещены горельефные композиции (скульптор Э. Саля). Работы по реставрации памятника ведутся с 1981 г. Памятник имеет существенное градостроительное значение в силуэте города и представляет собой любопытный образец архитектуры ретроспективного направления начала XX в.

Покровская церковь, 1779—1781 гг. Расположена в низменной части города, построена на месте древней обветшавшей. В 1784 г. произведен ремонт здания. В 1862 г. колокольня была отремонтирована, а церковь расширена: с запада пристроен тамбур. В 1902 г. церковь вновь отремонтирована. Церковь деревянная трехсрубная трехглавая. С северо-запада от нее расположена деревянная квадратная в плане двухъярусная, увенчанная шатром колокольня одновременной с ней постройки. В 1975—1977 гг. церковь отреставрирована. В процессе реставрации восстановлены в первоначальном виде конструкции срубов и перекрытий, вокруг памятника устроена аркада-галерея, главы покрыты гонтом. Памятник отличается необыкновенно гармоничными пропорциями и совершенством форм. Известен как один из шедевров украинской деревянной архитектуры.

История городов и сел УССР 1971 год

Фастів розташований на річці Унаві, притоці Ірпеня, за 64 км від Києва. Значний залізничний вузол Південно-Західної залізниці. Населення — 42,4 тис. чоловік.

Фастів — центр однойменного району, площа якого 931 кв. км. Населення — 58,5 тис. чоловік. Сільське населення становить 84 проц. На території району — одна селищна і 22 сільські Ради депутатів трудящих, яким підпорядковані 48 населених пунктів. З корисних копалин у районі є граніти, рябі глини, в долині річки Ірпеня — торф. В економіці провідне місце посідає сільське господарство. В районі — 17 колгоспів, 3 радгоспи і 3 підсобні господарства. Земельні угіддя — 68,1 тис. га, з них 70 проц. становить орна земля. Вирощують переважно зернові культури й цукрові буряки. Розвинуте молочно-м’ясне тваринництво. Тут є 18 промислових підприємств. У населених пунктах — 5 лікарень, протитуберкульозний диспансер, 11 пологових будинків, поліклініка, 3 медамбулаторії, 34 медпункти. У районі — 55 шкіл, у т. ч. 20 середніх, 21 восьмирічна, 8 початкових, школа-інтернат, 4 вечірні та заочна середні школи, а також 2 музичні школи, зоотехнікум та дитяча спортивна школа, 10 будинків культури, 39 клубів, 35 бібліотек. Діють 10 народних університетів.

На території сучасного Фастова в 1954 році досліджено пізньопалеолітичну стоянку, де виявлено залишки вогнищ та місця для виготовлення крем’яних знарядь праці. На околицях знайдено прясла з червоного шиферу та бронзовий енголпіон періоду Київської Русі. Між Фастовом та Мар’янівкою розкопані кочівницькі кургани (X—XII ст.).

Уперше в історичних документах Фастів згадується під 1390 роком, коли київський князь Володимир Ольгердович підтвердив право роду князів Рожиновських на володіння Фастовом. Отже, наприкінці XIV ст. поселення Фастів уже існувало, але через наскоки татар на початку XV ст. жителі залишили його. На початку XVI ст. тут знову почали селитися люди. В середині століття поселення належало Івашенцевичам, головний маєток яких знаходився в Макарові (тому їх називали ще Макаревичами). Один із спадкоємців, Андрій Макаревич, у 1561 році заставив Фастів київському римсько-католицькому епіскопові М. Пацу, а в 1568 році поселення у числі інших, відомих під назвою «Глібова на Рпені», Сигізмунд Август пожалував «вічним дідичним правом» епіскопу Б. Гулькевичу. Це призвело до тривалої і впертої суперечки між Макаревичами та їх спадкоємцями і католицькими епіскопами. Справа розглядалась у судах різних інстанцій. Нарешті Люблінський трибунал вирішив її на користь епіскопів.

За час судової тяганини Фастів знову занепав. Лише після того, як епіскоп Й. Верещинський пообіцяв звільнити жителів від податків і надати інші привілеї, населення почало зростати. Й. Верещинський намагався перетворити Фастів на один із центрів католицизму на Україні. Він заснував тут друкарню, побудував костьол. Навіть перейменував село на «Новий Верещин». Наступник його епіскоп К. Казимирський повернув селу попередню назву. На його клопотання король Сигізмунд III у 1601 році надав Фастову права і привілеї містечка. За К. Казимирського єзуїти зміцнили свої позиції. Фастів став резиденцією епіскопів. У 1612 році в містечку був відкритий єзуїтський колегіум, а в 1638 році — заснований монастир бернардинів.

У першій половині XVII ст. Фастів хоч і мав привілеї містечка, по суті лишався селом. У 1630 році тут налічувалося 152 двори. Розвинуте було скотарство, значно менше — хліборобство. Важливе місце в господарстві посідали промисли, зокрема рибальство і мисливство, а також ремесла: ткацтво, гончарство, обробка дерева. Тарифи поборів Київського воєводства 1631 року називають у Фастові 19 ремісників.

Населення Фастова зазнавало жорстокого феодально-кріпосницького й національно-релігійного гніту. Польська шляхта і католицьке духовенство захопили кращі землі, збільшували з кожним роком феодальні повинності, силою насаджували католицизм. Утиски і свавілля польських панів посилювали ненависть жителів містечка до магнатів і шляхти. У 1618 році міщани Фастова взяли активну участь у великому антифеодальному повстанні, що спалахнуло в центральній частині Київського воєводства. Коли почалася визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького, вони знову повстали на боротьбу проти гнобителів. У червні 1648 року посланець київського воєводи А. Киселя скаржився Богдану Хмельницькому, що загони, створені жителями Фастова і навколишніх сіл, вчинили напад на маєток брацлавського воєводи, забрали худобу, запаси пороху, зброю, а потім спустошили Мотовилівський та Білогородський маєтки. Даремно католицький епіскоп О. Соколовський намагався утримати Фастівський маєток. Козаки разом з повсталим населенням захопили його, порубали багато шляхти, знищили всі заклади єзуїтів та бернардинів. З 1648 року Фастів став сотенним містечком Білоцерківського полку. В 1654 році тут стояв з військом Богдан Хмельницький і разом з боярином В. В. Бутурліним був присутнім, коли місцеві жителі урочисто присягали на вірність Російській державі.

За Андрусівським перемир’ям Фастів залишився під владою шляхетської Польщі. Знову посилилась експлуатація міщан і селян, почався наступ уніатства на православну церкву, переслідування української мови і культури. Крім того, у другій половині XVII ст. Фастів зазнавав кілька разів спустошливих нападів татарських орд. Все це спричинилося до того, що містечко спустіло і занепало.

Піднесення економічного й політичного життя Фастова наприкінці XVII — на початку XVIII ст. пов’язане з діяльністю народного героя Семена Палія — видатного організатора заселення та відбудови господарства південної Київщини, керівника народно-визвольної боротьби проти польсько-шляхєтських загарбників. Війна з Туреччиною і потреба захисту кордонів від татарських орд вимагали від Речі Посполитої збільшення кількості військ. Щоб використати для цього правобережне козацтво, уряд юридично дозволив його існування, але під контролем польських комісарів-регіментарів. У 1684 році С. Палій на основі королівського універсалу одержав «приповідний лист» на формування козацького полку і дозвіл поселитись у Фастові. В ході війни фастівський полковник виконав взяті на себе зобов’язання: брав участь у боях з турками, охороняв кордони від набігів татар. Одночасно він дбав і про господарське піднесення Фастова та навколишніх сіл, зміцнював козацькі сили для боротьби з польською шляхтою. 1692 року у Фастові налічувалося 3 тис. дворів, а чисельність полку зросла протягом 1691—1693 рр. з 800 до 3 тис. чоловік. Заселяли землі Фастівського полку селяни-втікачі, міщани, козаки — вихідці з різних місць України. Вони не відбували феодальних повинностей польській шляхті, платили тільки невеликі податки місцевій козацькій старшині.

Російський священик І. Лук’янов, який під час мандрівки в Палестину заїжджав до Фастова, писав, що містечко гордо стоїть, обнесене дерев’яними укріпленнями і земляним валом, захисники його — сильні й сміливі люди. Продукти у Фастові дешеві, навіть дешевші, ніж у Києві. Про характер діяльності Палія польський регіментар С. Дружкевич 30 серпня 1692 року писав королю Яну III Собеському, що той створює собі удільну провінцію, укріплює Фастів, будує фортеці, звідусіль збирає людність і претендує на землі по саму Случ. Палія активно підтримували трудові верстви населення, що прагнули визволитися з-під польсько-шляхетського ярма. Наприкінці 90-х років XVII ст. населення Правобережної України знову піднялося на боротьбу проти шляхти. З Фастова, де в укріпленому замку була резиденція С. Палія, вирушали козацькі загони, які разом з селянами та міщанами виганяли із сіл і містечок магнатів і представників польської влади. Польський уряд не раз посилав війська проти повстанців. У 1693, 1694 і 1697 рр. козаки Фастівського полку разом з козаками Богуславського, Корсунського та Брацлавського полків відбили спроби польсько-шляхетських військ захопити Фастів і ліквідувати правобережне козацтво.

Усвідомлюючи складність політичної обстановки, зважаючи на прагнення народних мас возз’єднати Правобережну Україну з Лівобережною в складі Росії, С. Палій у 1688 і 1689 рр. звертався до царя з проханням прийняти Фастів разом з козаками і міськими жителями до складу Російської держави. Але царський уряд, не бажаючи ускладнювати відносини з Польщею, відповів, що це зробити неможливо через наявність «Вічного миру».

Боротьба з польською шляхтою особливо загострилася після укладення між Польщею і Туреччиною в січні 1699 року Карловицького миру. Не потребуючи більше допомоги козаків, сейм у червні 1699 року вирішив остаточно ліквідувати козацтво. Незабаром київський католицький епіскоп Я. Гомолінський прислав у Фастів двох ксьондзів, щоб вони від його імені прийняли маєток. На претензії єзуїтів С. Палій відповів, що він «поселився на вільній Україні, і Речі Посполитій немає ніяких справ до цієї області; лише він один має право в ній розпоряджатися, як справжній козак і гетьман козацького народу». Тоді за наказом короля регіментар Цинський у серпні 1700 року на чолі 4-тисячного війська з артилерією вирушив у похід на Фастів. Довідавшись про наступ, С. Палій спорядив великий козацький загін у сусідній ліс для засідки, а головні сили залишив у місті. Вороги підійшли до Фастова надвечір і розмістилися табором, не чекаючи нападу. Наступного дня козацькі сотні раптово напали на табір польських військ і розгромили їх.

Польсько-шляхетський уряд розгорнув підготовку до великого наступу. У зв’язку з загрозою ворожого нападу полковники С. Палій, С. Самусь, 3. Іскра, А. Абазин зібрали у Фастові взимку 1702 року нараду, яка ухвалила закликати до повстання народні маси. На початку 1702 року Фастів перетворився на великий військовий табір. Сюди збиралися козаки, селяни і міщани з усієї України. Влітку 1702 року почалося народне повстання. Активно виступили жителі Богуслава, Лисянки, Корсуня. їх очолив С. Самусь. Під час облоги повсталими Білої Церкви С. Палій не тільки приєднався до повстання, але й очолив його. 10 листопада 1702 року повстанці взяли Білу Церкву. Сюди була перенесена резиденція С. Палія, а Фастів став сотенним містечком Білоцерківського полку.

Придушити повстання допоміг гетьман І. Мазепа. Він у 1704 році зрадницьки заарештував С. Палія, несправедливо звинувативши його у зносинах з прихильником шведського короля Карла XII магнатом Любомирським. С. Палія заслали до Сибіру. Фастів, Білу Церкву, Богуслав зайняли сердюки — козаки найманих піхотних полків Лівобережної України. 1 серпня 1704 року гетьманським універсалом було оголошено про усунення С. Палія з посади білоцерківського полковника і вручення полковницького уряду М. Омельченку. Тільки після розкриття зради Мазепи С. Палій повернувся на Україну і, незважаючи на похилий вік, взяв участь у розгромі шведів під Полтавою. Слава про С. Палія живе в пам’яті народній, про нього складено багато пісень, легенд і дум. Непримиренну боротьбу Палія проти польсько-шляхетського гніту оспівав Т. Г. Шевченко в поемі «Чернець». Ще й зараз над Унавою є великий вал, який в народі звуть Палієвим. Археологи виявили тут залишки спалених дерев’яних споруд — колишнього козацького городка, а одна з околиць Фастова має назву Казнівки. За переказами, С. Палій страчував тут ворогів.

Під владою лівобережних гетьманів Фастів перебував до 1712 року — часу, коли після невдалого Прутського походу Петро І змушений був повернути правобережні землі Польщі. За умовами миру ці землі мали залишатись пусткою, а жителі— переселитися на Лівобережжя. Протягом 1712—1714 рр. жителі Фастова переселилися в район Василькова, який був у складі Російської держави. Містечко знову стало власністю католицьких епіскопів. Повернулися єзуїти і шляхта, але працювати не було кому. У Фастові, Чорногородці і селах, що належали до Фастова, не залишилося жодної людини. Щоб швидше заселити опустілі землі, польський уряд надавав переселенцям «слободи», звільняв їх від повинностей на 5 років. Протягом 1715—1730 рр. містечко знову заселилося. Але «слободи» кінчалися, і напіввільні поселенці ставали кріпаками. Біскупські управителі утримували драгун і з їх допомогою збирали з підлеглих податки, а іноді й захоплювали сусідні землі.

Життя трудящих містечка ставало дедалі тяжчим, нестерпнішим. Тому, коли в 50-х роках XVIII ст. на Правобережжі широко розгорнувся гайдамацький рух, міщани Фастова взяли в ньому активну участь. У 1750 році гайдамацький загін, очолюваний О. Письменним, захопив містечко і розгромив польську шляхту. З новою силою вибухнув гнів трудящого люду під час Коліївщини. Жителі Фастова підтримали народних ватажків М. Швачку та А. Журбу, які на чолі великого гайдамацького загону в 1768 році захопили Фастів і зробили його своєю головною квартирою. Сюди приводили на суд панів-шляхтичів, прикажчиків, єзуїтів. Повстанці зруйнували костьол і припинили діяльність єзуїтів. Заповітною мрією М. Швачки було взяти Білу Церкву, але для цього не вистачило ні людей, ні зброї.

Польські магнати, не маючи достатньо сил, щоб придушит повстання, звернулися до Катерини II по допомогу. Царський уряд, боячись вибуху антифеодального повстання на Лівобережній Україні, погодився послати війська. Влітку 1768 року повстання було придушене. А. Журба загинув у бою, а М. Швачку за вироком царського суду заслали на каторгу до м. Нерчинська. Дальша його доля невідома. Народні пісні змальовують М. Швачку як вольову, сміливу, небезпечну для панів людину:

Ой, хвалився батько Швачка,
Да до Хвастова йдучи,
Ой, будемо драти, панове-молодці,
Із китайки онучі.

Ці слова народної пісні про М. Швачку Т. Г. Шевченко взяв за епіграф до одного з розділів поеми «Гайдамаки».

Після возз’єднання Правобережної України з Росією Фастів ввійшов до складу Васильківського повіту Київської губернії. Деякий час він залишався власністю епіскопа Півницького, який повернувся до Фастова. У 1843 році епіскопам було призначено утримання з казни, а містечко зараховано до державних маетностей. Воно стало центром волості.

Припинення руйнівних нападів татар і грабежів польських магнатів зумовило зростання населення. Якщо за переписом 1797 року в містечку проживало 904 чоловіка, то в 1852 році вже 3266. Жителі працювали на броварні, гуральні, займалися ремеслами і особливо — торгівлею, розвитку якої сприяло вигідне розташування Фастова на шляху Київ—Бердичів. Тут було 20 дрібних крамниць і 3 корчми. Щороку відбувалося 7 ярмарків, куди привозили на продаж худобу, сало, хліб, мед, рибу, сіль, будівельні матеріали, жорнові камені тощо. Важливою галуззю господарства лишалося хліборобство, яким займалося 500 державних селян. У 1855 році в містечку налічувалося 129 будинків, з них 2 кам’яні під залізом, решта — дерев’яні під соломою. В 1851 році відкрито двокласну школу для хлопчиків і через два роки — для дівчаток. В обох школах навчалося 60 дітей.

Економічний, політичний і культурний розвиток Фастова значно пожвавився в останній чверті XIX ст. Цьому сприяли, насамперед, побудова і введення в дію в 1870 році залізниці Київ — Одеса. За рахунок пролетаризації селян навколишніх сіл та припливу робітників з промислових центрів Росії у містечку почав формуватися пролетаріат. Наприкінці XIX ст. у Фастові на залізниці працювало 973 чоловіка колишніх селян і 139 чоловік з інших станів.

Одночасно з прокладенням залізниці прусський підданий Ф. Брандт збудував у містечку котельно-механічний завод, на якому працювало 34 робітники. На заводі вручну виробляли устаткування для цукрових заводів. У 1900 році на базі цього заводу утворилось «Акціонерне товариство Ф. Брандта». Тоді тут налічувалось уже 180 робітників. Близько 100 чоловік працювали в залізничних майстернях та на заводі по виготовленню шпал, що став до ладу 1872 року. Характерною рисою економіки Фастова кінця XIX — початку XX ст. була наявність великої кількості дрібних напівкустарних підприємств з 5—10 робітниками. Це, зокрема, 2 шкіряні, 2 миловарні, 5 цегельних, кілька медоварних підприємств, 2 водяні млини, 5 крупорушок тощо. У містечку налічувалося понад 60 дворів ремісників, з них 40 шевців, 7 бондарів, 13 займалися слюсарно-ковальським промислом.

Умови праці робітників були тяжкі. На заводі Брандта робочий день становив 12—14 годин, а заробітки не перевищували 12 крб. на місяць. Адміністрація підприємства в гонитві за високими прибутками мало звертала уваги на техніку безпеки, що призводило до нещасних випадків, які особливо почастішали після 1897 року, коли на заводі встановили механічні верстати і збільшили обсяг ливарних робіт. Покалічених, як правило, звільняли з роботи без усякої допомоги. Більшість робітників жила в бараках, збитих з дощок і обмазаних глиною, з земляною долівкою.

Експлуатація, жахливі умови життя штовхали робітників на шлях економічної, а потім і політичної боротьби. Пристав Васильківського повіту в рапорті справнику від 23 червня 1897 року писав, що робітники котельно-механічного заводу М. А. Кононко та П. Є. Зайковський агітували товаришів висунути вимоги про збільшення заробітної плати і скорочення робочого дня, а в разі незадоволення вимог — організувати страйк. Вони розповсюджували також революційну літературу. Зважаючи на зростання революційної активності робітників Фастова, київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу» 15 серпня 1897 року випустив прокламацію «Лист до робітників машинобудівного заводу Брандта», яка закликала їх брати приклад з інших міст і виступати на боротьбу за поліпшення свого становища. Закінчувалася прокламація словами: «Дружна сила робітників все переможе». Перший організований страйк на заводі Брандта відбувся в 1903 році. Його учасники вимагали скоротити робочий день до 10 годин із збереженням заробітної плати. Адміністрація змушена була задовольнити їхні вимоги. Наростання революційного руху у Фастові занепокоїло власті. В листопаді 1904 року за розпорядженням командуючого Київським військовим округом до містечка прибув військовий загін.

Робітники Фастова активно виступали проти царизму в роки першої російської революції. Влітку 1905 року поліція лише силою зброї придушила страйк робітників заводу Брандта і залізничних майстерень. Близько 20 учасників страйку заарештували. Але репресії не зламали робітників. Вони боролися навіть у час спаду революційної хвилі. 2 квітня 1907 року на заводі знову вибухнув страйк, який тривав майже місяць. Тільки після задоволення частини вимог робітників і застосування жорстоких репресій 27 квітня завод почав працювати.

Тяжким було становище і тієї частини населення, що займалася землеробством. У 1912 році у містечку з 879 селянських господарств 140 мали земельні наділи до однієї десятини, 285 — до двох, 221 — до трьох десятин, а 16 господарств володіли 10 й більше десятинами. Отже, більш як половина господарств були дуже погано забезпечені землею. їм належало всього 167 коней і 93 голови великої рогатої худоби. Тому бідняки мусили або здавати в оренду свої ділянки землі й шукати заробітків у промислових центрах, або йти в кабалу до куркулів.

Злидні й нестатки були постійними супутниками трудящих дореволюційного Фастова. Жили вони в убогих дерев’яних хатинах. Восени під час дощів на вулицях стояла непролазна грязюка, а влітку — хмари куряви. Мало дбали місцеві власті про охорону здоров’я населення. В 1900 році 9337 жителів містечка обслуговувала лікарня на 25 ліжок, фельдшерський пункт та аптека, в яких працювали 4 лікарі, 4 фельдшери і один аптекар. У двох гімназіях, чотирикласній, двох двокласних і чотирьох однокласних школах навчалося менше половини дітей шкільного віку, решта лишалася поза школою. У містечку не існувало жодної народної бібліотеки, робітничого клубу, зате діяли 2 церкви, костьол, 6 синагог.

Багато горя й страждань завдала трудівникам Фастова імперіалістична війна. На заводі Брандта і в залізничних майстернях збільшився робочий день, знизилася зарплата. День у день росли ціни на продукти. Частина робітників була мобілізована на фронт, і сім’ї лишилися без годувальників. Тому звістка про Лютневу революцію і повалення царизму викликала серед трудящих величезне піднесення. Наприкінці квітня 1917 року за участю представників київських Рад робітничих і військових депутатів у Фастові створено Раду робітничих і солдатських депутатів. До неї ввійшли 32 чоловіка, які представляли 2 тис. робітників. Виконком Ради з 6 чоловік очолив робітник котельно-механічного заводу більшовик Г. Красно-польський. У Раді розгорнулася гостра боротьба з меншовиками та есерами за маси.

Важливу роль у цій боротьбі відіграв партійний осередок, що виник у середині квітня 1917 року. Більшовики П. Унрук, учасник революції 1905—1907 рр., який повернувся з заслання, ливарник котельно-механічного заводу В. Щавинський, робітники Б. Бочковський, Г. Краснопольський вели широку революційну пропаганду. Партійний осередок організував святкування Першого травня. В цей день містечко мало урочистий, святковий вигляд, контори і магазини не працювали, на будинках майоріли червоні прапори. Робітники підприємств, залізничники і селяни пройшли колонами по центральних вулицях, а потім відбувся багатолюдний мітинг. Довго на вулицях не стихали революційні пісні.

Під керівництвом партійного осередку 25 жовтня 1917 року робітники заводу Брандта висунули вимогу негайно виплатити їм двотижневу заробітну плату на основі підвищених розцінок, а також провести доплату різниці між новими і старыми розцінками, починаючи з 18 липня 1917 року, коли вперше були поставлені ці вимоги. Не діставши військової допомоги, адміністрація заводу змушена була піти на поступки.

Про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді у Фастові стало відомо наступного дня. Більшовики влаштували політичну демонстрацію і мітинг, на якому виступили П. Унрук і В. Щавинський. Під керівництвом більшовиків трудящі Фастова посилили боротьбу проти буржуазної Центральної ради, за встановлення Радянської влади. На початку листопада робітники захопили завод Брандта і в резолюції зборів 8 листопада 1917 року записали, що вони повністю підтримують Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів і на перший їх заклик підуть всі як один під прапором революції на захист дорогої їм свободи. Загальні збори робітників, що відбулися наприкінці листопада 1917 року, прийняли резолюцію, в якій вимагали якнайшвидшого запровадження контролю над виробництвом, вбачаючи в цьому єдиний засіб боротьби з саботажем капіталістів, а також передачі всієї влади на Україні Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Загони Червоної гвардії 30 січня 1918 року вигнали з Фастова війська Центральної ради. Але в лютому містечко захопили німецькі окупанти. Вони без суду і слідства розстрілювали всіх, кого запідозрювали в прихильності до Радянської влади, грабували жителів. Партійний осередок у складних умовах підпілля організував з робітників партизанський загін, який налічував до 100 чоловік.

Після краху німецької окупації на Україні влада у Фастові в листопаді 1918 року перейшла до петлюрівської Директорії. Знову почалися арешти й погроми. П’яні банди січовиків убивали на вулицях людей, вдиралися в будинки, грабували і тероризували населення.

Визволивши Київ, радянські війска, до складу яких входили Богунський і Таращанський полки, вирушили ранком 17 лютого 1919 року в напрямку Фастова. Натиск богунців і таращанців був навальним. Вже наступного дня солдати петлюрівських полків почали розбігатись. А 19 лютого радянські частини вступили і у Фастів. Деякий час тут містився штаб 1-ї Української радянської дивізії. 28 лютого 1919 року був організований ревком на чолі з помічником машиніста комуністом В. Л. Малиновським. До складу його ввійшли також комуністи В. Щавинський, Г. Краснопольський та М. Шуланд. Ревком створив червоногвардійський батальйон для боротьби з бандами, командиром якого став П. Унрук, організував населення на відбудову залізничної колії на лінії Київ—Фастів. 2 квітня 1919 року з Києва прийшов перший поїзд. Партійний осередок у березні 1919 року налічував 16 комуністів. З їх ініціативи робітники відбудували котельно-механічний, або, як його стали називати, чавуноливарний завод. 6 червня підприємство стало до ладу.

Дальший розвиток господарського будівництва перервав на початку вересня 1919 року наступ полчищ Денікіна. Боронили містечко від білогвардійців бійці Одеської групи Червоної Армії. Багато з них загинуло смертю хоробрих. Всі вони поховані в братській могилі у міському парку.

Захопивши Фастів, денікінці почали відкрито грабувати населення. За найменший вияв непокори розстрілювали на місці. Багато жителів загинуло під час єврейських погромів. Один з них, що почався 9 вересня 1919 року, тривав 6 днів. Погромники вбили близько 600 чоловік, спалили 100 будинків і 60 крамниць.

Населення Білоцерківського (до 1919 року — Васильківського) повіту активно виступило на боротьбу з денікінцями. Для оперативного керівництва партизанським рухом повіт був поділений на три зони: Білоцерківську, Фастівську та Рокитнянську. Повітовий партизанський штаб знаходився у Фастівській зоні. Протягом трьох місяців партизани більше десяти разів захоплювали містечко й залізничну станцію. Білогвардійці тривалий час не мали можливості відправляти поїзди через Фастів.

Не витримавши стрімкого натиску радянських військ, денікінці панічно відступали. 23 грудня 1919 року першим до Фастова вступив 521-й полк 3-ї бригади 58-ї дивізії. Слідом за ним ввійшли частини 47-ї дивізії. Денікінці втекли, залишивши на залізничній станції 30 ешелонів, навантажених літаками, артилерією, снарядами та іншим військовим спорядженням. За героїзм і вміле командування радянськими частинами в боях за Фастів начальник штабу 172-ї стрілецької бригади 47-ї дивізії С. Й. Білий був нагороджений орденом Червоного Прапора та іменним золотим годинником.

Уже 27 грудня 1919 року у Фастові почав діяти ревком у складі 5 чоловік на чолі з В. Щавинським. При ревкомі працювали 4 відділи: управління, земельний, продовольчий і народної освіти. Одночасно був створений партійний комітет, який налічував 6 чоловік. З неймовірними труднощами ревком та партком налагоджували мирне життя у Фастові. Головну увагу вони приділяли організації допомоги Червоній Армії, зміцненню Радянської влади в містечку, боротьбі з бандитизмом, спекуляцією, епідемією висипного тифу.

Але на початку травня 1920 року Фастів захопили білополяки. Більшовики-підпільники організували партизанський загін, який діяв разом з Білоцерківським загоном. Партизани на тривалий час перервали рух ворожих ешелонів на лінії Київ—Фастів. Ширшому розгортанню партизанського руху перешкодив провал підпільної організації — контррозвідка ворога схопила її керівників. 5 червня радянські війська прорвали білопольський фронт. 11 червня до містечка вступили частини 45-ї дивізії, якою командував Й. Е. Якір.

У визволеному Фастові відновили роботу ревком і партійний комітет. Наприкінці червня 1920 року виник комнезам, головою якого обрали бідняка Т. С. Губського. Міліція, яка поповнилася за рахунок кращих робітників і селян, разом з загонами червоноармійців розгромила петлюрівські банди, що діяли в районі Фастова. Багато жителів містечка пішли добровольцями на врангелівський фронт.

Навесні 1921 року відбулися вибори до місцевої Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Виконком Ради разом з комнезамом здійснювали заходи, спрямовані на відбудову господарства Фастова. Вони розподілили між безземельними 347 десятин землі, взяли на облік сільськогосподарський інвентар, конфіскований у куркулів, налагодили постачання населення продовольством і паливом, дбали про трудовлаштування безробітних. Протягом 1921—1925 рр. було відбудовано залізничну станцію, завод по виготовленню шпал, майстерню ремонту сільськогосподарських машин, два парові млини. 10 жовтня 1926 року дав першу плавку чавуноливарний завод. На мітингу, що відбувся з цієї нагоди, робітники вирішили назвати завод «Червоний Жовтень».

Рік у рік нарощували виробничі потужності промислові підприємства селища, на яких у 1929 році працювало 3 тис. робітників (всього у Фастові на той час було 14 600 жителів). У роки другої п’ятирічки збудовано кілька нових підприємств. 1933 року стала до ладу електростанція, а ще через два роки — паровозне депо та залізнична станція Фастів-ІІ, пивзавод і переобладнаний хлібозавод.

Удосконалюючи методи партійного керівництва економічним, політичним і культурним життям, зростала й міцніла партійна організація селища. Вона подавала конкретну допомогу первинним парторганізаціям. У квітні 1931 року була перебудована за галузевим принципом партійна організація залізничників. Створення партгруп, об’єднання їх у партосередки сприяло підвищенню рівня партійного керівництва на залізниці. На бюро не раз розглядалося питання про роботу підприємств, про підготовку технічних кадрів, постачання продуктів їдальням тощо.

За допомогою громадськості селищна Рада провела значні роботи щодо благоустрою Фастова. Лише в 1937 році вона асигнувала 62 тис. крб. на брукування вулиць, прокладення тротуарів, озеленення. Протягом 30-х років тут було збудовано кінотеатр, чотири клуби, бібліотеку, двоповерхову середню школу, дитячий садок. Широко розгорнулося спорудження індивідуальних будинків. Лише в 1937— 1938 рр. справили новосілля 248 сімей. Розширилася мережа лікувальних закладів — у 1940 році у Фастові працювали лікарня, поліклініка, три фельдшерські пункти, санепідстанція. Значними були досягнення культурної революції. До 1933 року було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. Напередодні Великої Вітчизняної війни у Фастові діяли три середні, три семирічні і три початкові школи, а також дворічна медична школа, відкрита в 1933 році. З 1935 року

почалися заняття у вечірній школі працюючої молоді. Значну культосвітню роботу проводили чотири клуби, бібліотека. 1938 року Фастів віднесено до категорії міст районного підпорядкування.

Героїчні сторінки в історію Фастова вписали трудящі в роки Великої Вітчизняної війни. В липні 1941 року фашисти, обійшовши правий фланг радянських військ у районі Бердичева, намагалися з ходу захопити Фастів. Незважаючи на чисельну Перевагу гітлерівців, жорстокі бої за місто тривали 9 днів. Оборону очолював командир 91-го прикордонного загону майор Я. Д. Малий, якому були підпорядковані батарея 45-міліметрових гармат та підрозділи 12-го і 75-го залізничних батальйонів. Радянським воїнам допомагали місцеві жителі. Вони будували оборонні укріплення, готували їжу, подавали допомогу пораненим. Незважаючи на бомбардування та артилерійський обстріл, залізничники формували поїзди, аж поки останній ешелон не залишив станції. Її начальник комуніст В. В. Бєлінський вживав оперативних заходів, щоб не перервати руху транспорту. До відправки останнього ешелону залишалися на бойовому посту секретар парткому вузла І. В. Манько, складач поїздів комуніст Д. Я. Болтовець, телеграфістка К. І. Воронович.

Зустрівши стійкий опір, гітлерівці почали методичний артилерійський і мінометний обстріл позицій радянських військ. Протягом 14—15 липня вони кілька разів намагалися прорватися в місто з різних напрямків, але їх атаки були відбиті. В кровопролитних боях справжній героїзм виявили залізничні підрозділи під командуванням комісара О. Л. Галафєєва та старшого лейтенанта Л. П. Кривця, які загинули смертю хоробрих, і прикордонна комендатура 91-го прикордонного загону на чолі з комісаром Н. І. Таракановим. 18 липня ворог оточив Фастів і захопив вокзал, але бої тривали ще кілька днів. Тільки в ніч на 22 липня загін Я. Д. Малого залишив місто і двома бойовими групами прорвався крізь розташування гітлерівців.

Загарбавши Фастів, фашисти влаштували у медичній школі табір для військовополонених, у дитячому садку розмістили каральний загін. Вони методично винищували населення. Радянських людей групами по 20—30 чоловік розстрілювали в яру поблизу Фастова. Кількох чоловік повісили. За час окупації гітлерівці закатували 172 чоловіка і вивезли до Німеччини — 16962.

Боротьба трудящих Фастова проти фашистських загарбників пов’язана з ім’ям безстрашного підпільника, комуніста з 1923 року, професора Київського медичного інституту П. М. Буйка. «Ім’я цього відважного радянського патріота, кращого представника нашої інтелігенції не забудеться ніколи»,— писав М. І. Калінін. З перших днів війни її. М. Вуйко добровільно пішов на фронт. Він працював начальником санітарної служби дивізії. У вересні 1941 року попав в оточення і полон, з якого втік і влаштувався у Фастові приватним лікарем, а з лютого 1942 року — у фастівській лікарні. П. М. Вуйко організував підпільну групу, до якої ввійшли 13 чоловік, зокрема місцеві лікарі Ф. Ф. Дербунов, О. П. Кулиненко та інші. Група була складовою частиною Томашівського підпілля. Вона мала тісний зв’язок з підпільними групами Дорогинки, Ярошівки та інших сіл, а в червні 1943 року встановила зв’язок з командуванням 4-го партизанського батальйону Київського з’єднання. В листопаді 1941 року почала активно діяти комсомольсько-молодіжна диверсійна група на Фастівському залізничному вузлі. Очолювали її О. Д. Чолох і Д. М. Сокіл. Підпільники переправляли в партизанський загін людей, постачали їм зброю, боєприпаси, медикаменти, проводили роз’яснювальну роботу серед населення.

Тривалий час П. М. Буйно працював у медичній комісії біржі праці. Незважаючи на суворий контроль гестапо, ризикуючи життям, він врятував від фашистської каторги понад тисячу юнаків і дівчат. З їх числа тільки у 4-й партизанський батальйон вступили 60 чоловік. Одночасно П. М. Буйко в поліклініці та на квартирах лікував поранених партизанів, не раз бував у партизанському загоні. У червні 1943 року гестапо розкрило діяльність професора, але завдяки добре поставленій розвідці він уник арешту і, забравши медикаменти та цінні інструменти, разом з кількома лікарями прибув у 4-й батальйон Київського партизанського з’єднання. Партизани оточили його увагою і піклуванням. У жовтні 1943 року, йдучи на виконання чергового завдання (подати допомогу пораненим партизанам у с. Ярошівці), П. М. Буйко потрапив у німецьку засідку. Щоб допитати його, в Ярошівку спеціально приїжджали гестапівці з Києва. Але народний герой відмовився зробити будь-які зізнання. Ось у якому плані відбувалася розмова на допиті:

— Що ви робили в загоні? — Лікував поранених партизанів.

— Скільки вилікували? — Всіх, скільки було поранених.

— А де знаходяться партизани? — Під кожним кущем. Куди ви не підете, вони вас самі зустрінуть.

Нелюдські муки, звіряче катування — все витримав мужній комуніст. Коли напівживого П. М. Буйка кинули в сарай до заложників, ті пропонували йому втекти, але він відмовився: «Я знаю, що мене вб’ють, але коли втечу, то знищать вас усіх. Краще загину один». 15 жовтня 1943 року фашисти спалили радянського вченого-патріота разом з заложниками В. Я. Шевченком, В. Ф. Нижником та Ф. С. Василенком у хаті партизана А. Т. Родини. П. М. Буйку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У боротьбі з ворогом віддали своє життя фастівські підпільники М. М. Стеценко, В. Г. Кривенко, В. М. Буянов та інші.

Після визволення Києва 6 листопада 1943 року, радянські війська, розвиваючи наступ, підійшли до Фастова. Німецький гарнізон у місті складався з полку піхоти, мав 64 зенітні гармати, дивізіон польової артилерії середнього калібру, 20 танків, з них 8 типу «Тигр», 9 самохідних гармат різних типів. Увечері 6 листопада передовий батальйон 91-ї гвардійської окремої танкової бригади, якою командував полковник І. Г. Якубовський, нині маршал СРСР, і танково-десантна рота підійшли до східної околиці Фастова. Поява їх створила видимість підготовки атаки на головному напрямі наступу. А тим часом головні сили бригади здійснили обхідний маневр і атакували ворога з півночі. Внаслідок стрімкого наступу радянських військ фашисти втратили управління ар’єргардними частинами, не змогли визначити сили і наміри радянських частин і попередити гарнізон міста.

Вранці 7-го листопада 1943 року радянські війська повністю оволоділи Фастовом. Відступаючи, ворог залишив 64 зенітні гармати, 62 паровози, 600 вагонів, навантажених військовим майном, зброєю та боєприпасами, 89 вагонів марганцевої руди, 3 тис. тонн пального на нафтобазі, 4 тис. тонн хліба на складах та інше. У взаємодії з 91-ю бригадою громили ворога 22-а гвардійська мотострілецька бригада підполковника Михайлова, 51-а гвардійська танкова бригада підполковника Плешка, 53-я гвардійська танкова бригада полковника Архипова, 1893-й самохідний артилерійський полк підполковника Басова. Наказом Верховного Головнокомандуючого цим частинам було присвоєно найменування «Фастівських», а 6-й гвардійський Київський танковий корпус нагороджено орденом Червоного Прапора. Від імені Батьківщини Москва салютувала доблесним військам, що визволяли Фастів, 12-ма артилерійськими залпами із 124 гармат.

У бою за місто тільки 91-а гвардійська окрема танкова бригада знищила 22 гармати, 72 автомашини, 230 підвід з військовим майном, 29 мінометів, 2 танки, 2 самохідні артилерійські установки, близько тисячі солдатів і офіцерів.

Німецьке командування вирішило будь-що повернути Фастів, важливий залізничний вузол на лінії, яка зв’язувала Київське і Криворізьке угруповання. В район Фастова гітлерівці перекинули три танкові дивізії та інші війська. Починаючи з 8 листопада, вони безперервно контратакували радянські війська, але безуспішно. Ворог зазнав величезних втрат. Тільки на ділянці оборони 91-ї гвардійської Фастівської окремої танкової бригади 9 листопада було знищено 71 танк, 14 самохідних гармат, 32 бронетранспортери, 675 солдатів і офіцерів. Наприкінці місяця фронт стабілізувався на лінії Коростень—Черняхів—Радомишль—Фастів—Трипілля. 24 грудня війська 1-го Українського фронту перейшли в наступ і почали розгром Брусилівського та Білоцерківського угруповань ворога.

Багато радянських солдатів та офіцерів відзначилися в боях за Фастів. За мужність і відвагу 31 воїну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, зокрема І. Г. Якубовському, П. В. Лусті, К. В. Заборовському (посмертно), О. Г. Боженку, Д. Я. Старостіну, О. І. Фофанову, О. Д. Малькову, М. М. ПІерстову, Мустафаєву Хадир Гасан Огли та ін. Багатьох нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу. 9 травня 1970 року на честь 25-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні в місті відкрито пам’ятник героям-танкістам, що визволяли Фастівщину від німецько-фашистських загарбників. Пам’ятники загиблим є також на братських могилах на центральному кладовищі, в міському парку, на Привокзальній площі.

Відважно билися жителі міста з фашистами в роки Великої Вітчизняної війни. 107 чоловік нагороджено орденами й медалями за підпільну роботу в тилу ворога і понад 4 тис. чоловік — за бойові заслуги на фронтах. І. І. Буциков удостоєний звання Героя Радянського Союзу, М. В. Савченко — повний кавалер ордена Слави.

Завдяки стрімкому наступу радянських військ ворог не встиг знищити підприємства, установи і житлові будинки міста. Однак протягом наступних жорстоких півторамісячних боїв Фастів зазнав значних руйнувань. Щоденно залізничні станції Фастів-I і Фастів-ІІ бомбардували 50—60 літаків, ворог обстрілював місто з важких гармат, на околицях точилися бої. Фашисти повністю зруйнували залізничну станцію Фастів-I, заподіяли серйозних руйнувань заводу «Червоний Жовтень», станції Фастів-ІІ, на довгий час вивели з ладу електростанцію, пивзавод, хлібозавод, знищили сотні будинків.

Ворог ще скидав на місто бомби, ще не стих гуркіт гармат, а жителі розпочали відбудовчі роботи. У травні 1944 року стали до ладу електростанція, завод «Червоний Жовтень», хлібозавод, розпочалося навчання в школах. Фастівці самовідданою працею допомагали Червоній Армії швидше розгромити ворога. Вони віддавали свої заощадження, частину заробітної плати на будівництво літаків і танкових колон.

Завдяки невичерпній творчій енергії і трудовій активності робітників та інтелігенції, допомозі багатьох підприємств і колективів країни, Фастів відроджувався з руїн. За короткий час робітники Фастова відбудували залізничний вузол. Щороку залізничники перевиконували державні плани перевезень народногосподарських вантажів. У 1951 році було відправлено на 1352 поїзди і перевезено на 311 тис. тонн вантажів більше, ніж у 1950 році. Не раз колективи станцій виборювали першість у соціалістичному змаганні серед залізничників країни і нагороджувалися перехідним Червоним прапором Міністерства шляхів сполучення СРСР та ЦК профспілки. Машиніст комуніст Ф. В. Котирло в 1951 році став зачинателем руху за зниження собівартості перевозок, а в 1953 році — одним з ініціаторів швидкісного водіння великовагових поїздів.

Його методи роботи запозичили машиністи не тільки Фастівського вузла, але й усієї країни.

Широке впровадження їх сприяло достроковому — за 15-20 днів до закінчення року — виконанню вантажоперевезень.

Уже в перші післявоєнні роки невпізнанно змінився завод «Червоний Жовтень».

У 1945-1946 рр. «Діпромашприлад» (Ленінград) розробив проект реконструкції цього підприємства, яке мало випускати емальовану і чавунну кислотостійку хімічну апаратуру. В 1946 році тут розгорнулися будівельні роботи, завод безперервно одержував нові верстати та обладнання. Систематичну допомогу йому подавали Харківський філіал Науково-дослідного інституту хімічного машино^ будування і спеціалісти Ленінграда. У травні 1949 року дав першу продукцію емалевий цех. Наступного року було закінчено будівництво котельного цеху, а навесні 1953 року — механічного.

Протягом відбудовного періоду і 50-х років були реконструйовані також Державний млин № 1, хлібозавод, пивзавод, молокозавод та інші підприємства.

Величезні зміни в економічному і культурному житті Фастова відбулися за останні 10 років. У 1963 році Фастів віднесено до категорії міст обласного підпорядкування. В ньому діють 14 промислових підприємств, 12 транспортних і 6 будівельних організацій. Серед них зовсім нові — рефрижераторне депо, створене в 1962 році, і завод електротермічного обладнання, який став до ладу в 1960 році.

Як розвивалися ці підприємства, яскраво видно на прикладі рефрижераторного депо. Спочатку його виробничими приміщеннями були два вагони, де працювало 45 чоловік, а нині депо має просторі, світлі корпуси цехів, оснащені новітньою технікою, рефрижераторні поїзди і секції для транспортування різної продукції у всі куточки нашої Батьківщини. В депо трудяться понад 2 тис. робітників, 45 інженерів і 227 техніків. З 1968 року депо працює за новою системою планування та економічного стимулювання. Підвищенню виробничих потужностей підприємств сприяло переведення в 1959 році цехів на використання природного газу та підключення Фастова до системи «Київенерго».

В економічному, політичному і культурному житті Фастова провідною і керівною силою є міська партійна організація. В січні 1970 року вона налічувала 3882 комуністи, об’єднаних у 117 первинних парторганізаціях. Найбільші з них — рефрижераторного депо (432 комуністи), заводу «Червоний Жовтень» (320 комуністів), моторовагонного депо (215 комуністів).

Керуючись рішеннями XXIII з’їзду партії і вересневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, колективи підприємств удосконалюють виробництво, впроваджують прогресивну технологію і наукову організацію праці. Так, працівники емальцеху та емальлабораторії заводу «Червоний Жовтень» освоїли виробництво нових марок емалей, що дало можливість налагодити серійний випуск чавунних та сталевих апаратів з підвищеним температурним режимом роботи. Колектив рефрижераторного депо з 1967 року запровадив графік ремонту рефрижераторних секцій, а робітники 4-ї Фастівської дистанції колії добилися найвищої серед залізничників країни механізації ремонтних та інших робіт. На станціях здійснюється управління з допомогою автоматики і телемеханіки. За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні на честь славних ювілеїв — 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції і 50-річчя встановлення Радянської влади на Україні колективу заводу «Червоний Жовтень» було вручено пам’ятний Червоний прапор Київського обкому КП України, обласної Ради депутатів трудящих та облпрофради, а колективу швейної фабрики — пам’ятний Червоний прапор міськкому партії та міськвиконкому. Виробничі завдання восьмої п’ятирічки всі підприємства Фастова перевершили. Зокрема, завод «Червоний Жовтень» план виробництва валової продукції виконав на 104 проц., продуктивність праці зросла на 50,6 проц. Випуск продукції на заводі електротермічного обладнання зріс майже в два рази, а продуктивність праці— на 77,3 проц. Достроково — у вересні 1970 року — виконав п’ятирічний план колектив швейної фабрики.

Багато трудівників Фастова за самовіддану працю були нагороджені орденами та медалями, в т. ч. депутат міської Ради, складач поїздів В. Я. Бугера, електрозварник заводу «Червоний Жовтень» Д. Г. Кудь нагороджені орденом Леніна, начальник пункту технічного огляду вагонів комуніст М. М. Цурочкін, робітниця котельного цеху заводу «Червоний Жовтень» Г. А. Норець — орденом Трудового Червоного Прапора. Близько 2 тис. чоловік нагороджено пам’ятною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

Широко розгорнулося на підприємствах Фастова соціалістичне змагання на честь XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України. Робітники змагалися за право називатися колективом ім. XXIV з’їзду КПРС. Рефрижераторне депо достроково виконало квартальний план перевезення вантажів і ремонту вагоно-рефрижераторного парку. Всі заплановані технічно-економічні показники перевершили працівники локомотивного депо. Продуктивність праці вони підвищили на 10,5 проц. проти запланованих 3 проц. На 6 проц. зменшено собівартість перевезень, понад план одержано прибутків 20 300 крб. Достроково виконав квартальний план виробництва продукції завод «Червоний Жовтень». Підприємствам хімічної промисловості відвантажено апаратури на 57 тис. крб. більше, ніж заплановано. На XXIV з’їзді КПРС представляти партійну організацію Фастова випала честь слюсареві заводу В. В. Кулевському. Своїм делегатом на XXIV з’їзд КП України комуністи міста послали першого секретаря міськкому партії М. Ф. Норенка.

Однією з форм вияву трудової активності і творчої ініціативи трудящих міста є рух раціоналізаторів. Протягом восьмої п’ятирічки на підприємствах впроваджено 3530 пропозицій з умовним економічним ефектом 3100 тис. крб. Члени ради наукової організації праці на 4-й Фастівській дистанції колії сконструювали реактивний снігоочищувач, який замінив ручну працю близько 100 робітників.

Значно підвищився загальноосвітній і технічний рівень 15-тисячного загону робітників Фастова. На заводі «Червоний Жовтень» діє університет технічного прогресу, школа майстрів передового досвіду, школа робітничої молоді, філіал машинобудівного технікуму. Постійну увагу підвищенню кваліфікації робітників приділяє партком рефрижераторного депо. Протягом 1966—1967 рр. тут підготовлено понад 300 начальників поїздів і секцій. У 1967 році 40 робітників навчалися в інститутах, близько 200 — у технікумах, 60 — у школах робітничої молоді.

Поряд з промисловими підприємствами відроджувалось і впорядковувалося саме місто. У 50-х роках було споруджено вокзали станцій Фастів-I і Фастів-ІІ, дві середні школи, терапевтичне відділення лікарні, лазню, їдальню, універмаг, два спеціалізовані магазини, комбінат побутового обслуговування тощо. Щороку трудящі міста одержували 2,5—3 тис. кв. метрів житлової площі.

Відмітною рисою сучасного Фастова є широкий розмах будівництва. Лише протягом 1962—1970 рр. житлова площа міста збільшилася майже на 100 тис. кв. метрів. Більшість будинків має водопровід, центральне опалення, газові плити, каналізацію. За післявоєнні роки реконструйовано і забудовано центральні вулиці, виникло близько 30 нових.

Постачання міста промисловими, продовольчими та іншими товарами здійснюють такі торговельні організації, як міськзмішторг (40 магазинів), філіал відділу робітничого постачання, райспоживспілка, лісоторгова база. У 1966—1970 рр. збудовано і введено в дію універмаг, 6 продовольчих магазинів. Товарооборот торговельних підприємств у 1970 році порівняно з 1965 роком зріс на 3 млн. крб. і становив понад 20 млн. крб. (без магазинів райспоживспілки). В 1967 році створено комбінат громадського харчування, протягом 1966—1970 рр. відкрито 6 їдалень на підприємствах.

Набагато зросла в місті мережа лікувально-профілактичних закладів. У 1970 році тут діяли районна лікарня на 300 ліжок, яка носить ім’я Героя Радянського Союзу П. М. Буйка, міська поліклініка і поліклініка для залізничників, протитуберкульозний диспансер, райсанепідстанція, 8 медпунктів. У місті працювало 112 лікарів і 298 чоловік середнього медперсоналу, з них 10 чоловік нагороджені значком «Відмінник охорони здоров’я». Загальну пошану заслужили лікарі А. Л. Лобко та Г. М. Юхименко, які понад 40 років свого трудового життя віддали охороні здоров’я фастівців. У місті є 10 дошкільних дитячих закладів, де виховується 1700 дітей.

Високого рівня розвитку досягла у Фастові освіта. В місті є 8 середніх шкіл, у т. ч. школа-інтернат, 2 восьмирічні, 3 початкові школи, в яких навчаються 6300 учнів і працюють 419 учителів, з них 314 мають вищу освіту. Серед учителів 26 нагороджені значком «Відмінник народної освіти УРСР», а інспектор міського відділу народної освіти Г. Я. Атаманенко удостоєна звання заслуженого вчителя УРСР.

Трудящі Фастова мають всі умови для культурного відпочинку.

Тут є два кінотеатри, два будинки культури — районний та заводу «Червоний Жовтень», стадіон, літній плавальний басейн на Унаві. При будинку культури заводу «Червоний Жовтень» працюють хорова капела, робітничий драматичний театр (керівник В. П. Прихненко), оркестр народних інструментів, капела бандуристок, ансамбль скрипалів, студії вокалістів, читців. У художній самодіяльності заводу бере участь 250 чоловік. У будинку культури відбуваються вечори революційної, бойової і трудової слави. Високою виконавською майстерністю відзначаються самодіяльні митці районного будинку культури — оркестр народних інструментів і молодіжний естрадний оркестр. Перед трудящими міста часто виступають самодіяльні художні колективи моторовагонного депо і медичних працівників, а також професійні театральні колективи Києва.

Культурно-масову роботу ведуть три бібліотеки для дорослих, одна для дітей та 20 бібліотек на підприємствах і в установах. Книжковий фонд їх становить понад 100 тис. примірників.

Важливу роль у житті Фастова відіграє міська Рада, до складу якої входить 126 депутатів. При виконкомі створено 11 комісій, які в своїй роботі спираються на широкий партійний і радянський актив. Комісії розглядають і вирішують найрізноманітніші питання — стан охорони здоров’я, соціального забезпечення, техніки безпеки на підприємствах, підготовки шкіл до навчального року тощо. Значну допомогу в благоустрої міста подають міськраді вуличні та будинкові комітети.

У Фастові народилися П. А. Бондаренко -7- відомий російський радянський скрипаль, професор та В. П. Сичевський — український письменник і режисер.

У місті зберігається пам’ятка архітектури — дерев’яна Покровська церква, побудована 1740 року.

«Славним містом» назвав Т. Г. Шевченко Фастів у своїх творах. Революційними, бойовими і трудовими ділами жителі міста примножили його славу.

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Фастов, город (с 1938) областного подчинения Киевской области УССР, на р. Унава (приток Ирпеня), в 64 км к Ю.-З. от Киева. Ж.-д. узел (линии на Житомир, Киев, Казатин, Знаменку). Заводы: химического машиностроения, электротермического оборудования и др. Мебельная, швейная фабрики. Предприятия по обслуживанию ж.-д. транспорта; пищевая промышленность. Производство стройматериалов. Музей истории города.

Известен с 1390 как местечко. С 1793 в составе Российской империи. С 1870 станция на ж. д. Киев – Одесса. Советская власть установлена 30 января (12 февраля) 1918. С 1923 Фастов – райцентр Белоцерковского округа, с 1932 – Киевской обл., с 1938 – город. С 22 июля 1941 по 7 ноября 1943 оккупирован немецко-фашистскими войсками. В районе Фастов действовал партизанский отряд, на ж.-д. узле – комсомольская диверсионная группа.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Фастов (Хвастов) — мст. Киевской губ., Васильковского у., при р. Унаве, в 35 вер. от уездн. гор. и в 60 вер. от Киева. Время основания мст. неизвестно; древность поселения доказывается существующими здесь курганами (из которых один носит название «Острой могилы») и городищами, а также находками предметов каменного (из красного шифера) и бронзового века. В летописях Ф. упоминается в конце XV и в начале XVI в. До половины XVIII ст. Ф. подвергался многократно разорениям и опустошениям то от татар, то от казаков и поляков. В настоящее время в Ф. (вместе с предместьем его Котлубицею) 1052 двора и 9642 жит. (4745 мжч. и 4897 жнщ.). Ф. большая узловая жел.-дор. станция, служащая исходным пунктом Фастовской ветви Юго-Зап. жел. дор. (бывшей Фастовской жел. дор.), пересекающей весьма населенный и плодородный край с многочисленными сахарными заводами. Ф. — один из важных хлебных рынков в Киевской губ. 2 церкви, костел, синагога, школа грамоты, 2 народн. училища, приемный покой, аптека. 6 ярмарок (торгуют преимущественно скотом). Чугунолитейный завод, 3 медно-железно-котельных, 4 кирпичных, 2 кожевенных, 3 костеобжигательных заводов, заведение искусственных минеральных вод, вальцевая мельница, раструсная, 3 водяных и много ветряных мельниц; на всех заводах и др. промышленных заведениях числится 387 рабоч.; годичный оборот производства превосходит 468 тыс. руб. В живописных окрестностях Ф. возникло несколько дачных поселков для приезжих из Киева и друг. городов.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии  1864 г.

Хвастов, местечко в северной части Васильковского уезда расположено при реке Унаве, среди бывшей Хвастовщины, составлявшейся из сел:
Снетинки Великой и Малой, Дорогинки, Веприка, Хваетовца, Червоной, Кадлубицы, Волицы, Бортник, Снегуровки, Пришивальни, Черногородки, Ставков.

Местечко это, разбросанное по ярам и возвышенностям, ныне принадлежит со всеми исчисленными селениями и деревнями к ведомству государственных имуществ, имеет в год несколько ярмарок, на которые пригоняют скот с далеких сторон. Жителей обоего пола с предместьем Кадлубицей: православных 1576, римских католиков 453 и евреев 5508.

Неизвестно когда основан Хвастав, хотя при конце XV столетия уже существовал. В начале XVI века местечко это принадлежало Васенцевичам, фамилии поселившейся в Киевском воеводстве, которая в последствии от Макарова, другого своего имения, стала писатся Макаревичами. Андрей Макаревич, за 15 литовских рублей широких, заставил Хвастов Пацу – папскому епископу Киевскому. Но сыновья Андрея Николай и Григорий в 1561 году, доказывая, что отец их не имел права закладывать свою отчину, начали процесс с епископом. Процесс этот долго продолжался. Епископы: Пац, Верещинский, Казимирский, следовавший один за другим, в продолжение 20 лет защищались в местных судах и в трибунале Любельском (высшем процессовом судилище). Процесс этот был очень запутан, потому что в последствии к этому имению объявили претензии не только Макаревичи, но и князья Збаражские, также Харлинские, которым по праву родства (spadka) принадлежали известные части этого имения. Дело было наконец решено в пользу епископов. Заложенное имение, декретом Любельского трибунала, по силе давности, было им присуждено и обращено в собственность. В ХVIII столетии процесс этот снова возобновлен, и не смотря на решение высшего судебного места, наследники Макаревичов стали оспаривать Хвастовское имение. Но князья Любомирские, считаясь главными наследниками фамилии Макаревичов, в то время уже погасшей, заспокоивши претензии прочих сонаследников, подарили Хвастов навсегда епископам. Процесс этот касался только Хвастова и Потеева. Остальные деревни бывшей Хвастовщины были прикуплены епископами в позднейшее время.

Впрочем Хвастов в начале XVI столетия представляется разоренным и безлюдным, без сомнения в следствие бессилия тогдашнего Польского правительства защищать край от Татарских и своих собственных разбойников. Около 1532 года Иосиф Верещинский, папский епископ Киевский, закладывает здесь как бы вновь поселение и дает ему свое имя: Новый Верещин. В 1593 году епископ Иосиф Верещинский вносит в Киевский суд объявление, что Верещин, как вновь заселенное, вследствие поощрения сейма, место, не будет давать никакого побору; основывает здесь папскую церковь, назначив для нее обширную парафию. Из писем этого епископа видно, что его много занимала Малороссия; в будущем он усматривал для нее светлое предназначение, без сомнения разумея под сим не подвиги Хмельницкого, а обращение ее к папству. С этим намерением он основал в Хвастове даже типографию, из произведений которой известна только одна брошюра его собственная (Она озаглавлена: Uotym Іосефа Верещинскіего з  ласки Божей Бискупа Кіовскіего друковане в новым Верещине року 1597), в которой он убеждал вести решительную войну против Турок и Татар, представлял проект, чтобы в Малороссии заложена была рыцарская школа, то есть для лиц благородного сословия, а за Днепром советовал установить рыцарский орден, на подобие Мальтийских кавалеров. Этими средствами он полагал обеспечить Польше обладание Малороссией и обратить Россиян в поляков и папистов. При наследнике Верещинского, папском епископе Киевском Крайштофе Казимирском, новый Верещин принял давнее свое название Хвастова, который по старанию его делается из села местечком. Что подтверждая Сигизмунд ІІІ-й 1601 года, в данной Хвастову привиллегии так изъясняет. «Заботясь, абы новозаложоне место, чрезь прибавлены жителей, более и более возрастало, мы даруемь ему право Магдебурское, установляемъ торги по Пяткам, и ярмарки: въ Понеделъникь по Средопостной неделе, на святую Троицу и на св. Евстафія». С этой поры Хвастов стал улучшаться, имея надежный замок, потому что был укреплен довольно крепким валом, по временам делался резиденцией папских епископов Киева и гнездом их затей. В 1612 году епископ Богуслав Ропша-Радишенский, основывает здесь езуитский коллегиум, а Александр Елец, оффициал Киевский, записывает этому коллегиуму село Лучин. Езуиты Хвастовские подобно прочим своим братиям трудились в союзе с жидами и ляхами над распространением в окрестностях папской веры Несецкий упоминает о Петре Метельском, который будто в Хвастове между жителями (pospolstwem) собирал обильную жатву для неба и для себя. Супериорами езуигского коллегиума в Хвасгове были: в 1625 году Варфоломей Оборницкий, в 1621 году Николай Коржениовскии, в 1635 году Николай Рогозинсшй. Около 1638 года папский епископ Киевский Александр Соколовский основал здесь другой монастырь бернардынов. Но всем этим затеям положил конец знаменитый Богдан Хмельницкий. Далеко в глубине Украины он поднял Русское знамя и православный крест и ляхи бежали за Вислу и в болота Литвы, а с ними бискупы, езуигы, бернардины и проч. Напрасно папский епископ Соколовский силой оружия хотел отстоять Хвастовское имение. В 1649 году козаки ворвались в Хвастов во время ярмарки и очистили от Поляков, истребив все заведения езуитов и бернардинов. Первые перевели свой коллегиум в Овруч*, а последние перешли в Житомир. В 1654 году в Хвасгове находился некоторое время Богдан Хмельницкий с воеводой Московским Бутурлиным и принял от жителей присягу на подданство России. Хвастов в последствии времени от беспрестанной борьбы Козаков с Поляками совершенно опустел, пока наконец около 1686 года не овладел им знаменитый Семен Палий.

О Палие и о занятии им Хвастова, Отвиновский рассказывает следующим образом: «Во время Турецкой войны, когда король Іоаннь ІІІ-й старался отнять у Турокъ Брацлавскую Украину, отданную им по Трактату Журавинскому, вь 1686 году предводительствовал козаками, принимавшими участіе въ этой войне, Семенъ Палій. Король Іоанн ІІІ-й утвердил его въ достоинстве предводителя; а сверхъ того подь условіемь военного вспомоществованія сь известнымь числом козаковъ, позволено ему было заселить опустевшее Хвастовское именіе и пользоваться сь него всеми доходами до совершенного окончанія войны сь Турками. Въ продолжніе этой войны Палій въ точности исполнялъ принятыя им на себя обязанности, то приводя по нисколько тысяч козаковъ въ генеральные обозы, то оберегая зимою границы на Подоліи от набегов Татарскихъ. По окончаніи войны, республика, не нуждаясь более въ услугахъ Палія, потребовала чрезъ коронного гетьмона возврата Хвостова. Но Палій, неисполняя гетманскихъ приказовъ, не только не отдал именія, но овладелъ еще окрестными, а доходы изъ нихь употреблялъ на содержание козаковъ. Въ следствіе чего въ 1699 году на сейме определено: отнять у Палія именіе силой оружія. Въ следъ затем Янь Гомолинскій, папскій епископъ Кіевскій, прислал двухъ ксендзовъ, чтобы приняли Хвастовъ оть его имени. Палій, подержавъ ихъ несколько времени въ тюрьме, потом выгналъ изъ Хвостова, приказовъ объявить бискупу, что онъ козакь и гетмань козацкаго народу; поселился въ освобожденной Украине, до которой республике Польской нет ни какого дела». Гетмань Яблоновскій приказаль генералу Врандту, стоявшему сь войсками въ Белой церкви, схватить Палія и представить. Для этого послано было достаточное число людей, которые притаились въ лесу около пасекь, а въ Хвастовъ послали жида сь темь, чтобы онъ, торгуя медь у Палія, привелъ его кь пасекам. Но эта хитрость неудалась. Палій будучи въ это время пьянь, сам остался въ городе, а въ пасеки послам родственника своего Семашко. Едва этот удалился на четверть мили, Палій узнает оть одного пасечника о людяхь, оставленных вь лесу вь засаде; уведомляет о том Семашка, который тотчась снялъ голову жиду и возвратившись вь городь, взял достаточное число козаковъ и разбилъ Брандтову конницу, вь лесу скрывавшуюся. После этого гетмань Яблоновскій выслал кь Хвостову 4000 войска. Но Палій приказал собраться в Хвастовъ всем людям изъ околъныхъ селъ и местечекь сь женами и детьми и отбивался оть Поляковъ. Впрочем напоследокь, продолжаеть Отвиновскій, когда осаждающій корпусь увеличился 200 гренадеровъ подь предводительством Гольца, когда гранатами Поляки зажгли сено и хлебъ сложенный вь скирдахъ на предместии и когда уже погибло довольно козаковъ, Палій откупился, давши гетману и генералам полъскимъ несколько бочекь денегь». Палий владел Хвастовом и окрестными деревнями и селами до 1704 года, в котором, закованный Мазепой в оковы, сослан в Сибирь. С этого времени Хвастав опять сделался собственностью папских епископов, хотя они стали действительно владеть им только в царствование Августа ІІІ, когда козаки по-видимому были усмирены. Управляющие бискупские именовались Хвастовскими губернаторами, содержали на жалованье драгун, при посредстве коих собирали доходы, а иногда присваивали соседние имения. Не раз происходили между ими и соседями кровавые драки, из которых начинались процессы. В 1768 году предводители гайдамацкие Швачка и Бондаренко объявили в Хвастове таксу на жидов и ляхов, назначив за голову ляха 7 злотых, а за жида 3 злота и 15 грошей. В это же время латинский Хвастовский костел ограблен, а ксендзы прогнаны и убито гайдамаками до 600 душ шляхты погребенных в месте, где теперь находится могила близ нынешней Воскресенской церкви. 1787 год памятен для Хвастова по случаю переезда через это местечко короля Станислава Августа, на пути в Канев. Монарх этот 20-го марта приехал в Хвастав и имел здесь ночлег в дворце епископском. Того же дня для встречи короля приехали из Киева граф Штакельберг и князь Потемкин. Потом через Хвастав переезжали император Иосиф ІІ-й на пути в Россию, наследник Всероссийского престола Павел Петрович с супругой, проездом заграницу через Польшу и Шин-Гирей — бывший хан Крымский, на пути из России в Турцию.

Около 1795 года, когда папский епископ Киевский Цецишевский, будучи не доволен закончанием бытия Польского государства, уехал в Галицию и проживал там в Подкамени, Хвастав с округом был подарен Екатериной ІІ-й гетманше Браницкой, но по возвращении этого епископа в Россию, тотчас ему возвращен. В 1843 году Хвастовское имение причислено к ведомству государственных имуществ; латинским же епископом назначено содержание от казны. С этого времени быт хвастовских жителей, особенно поселян, видимо стал улучшаться. Сонм разных экономов, подэкономов и других должностных лип, назначаемых непременно из иноверцев и иностранцев, живших на счет жителей, исчез; крестьяне образовали управление и суд из собственных членов; для их детей заведено приходское училище, распространяющее более и более грамотность; крестьяне переведены на оброки, вместо прежней панщины; хозяйство их в цветущем состоянии. Ныне считается в Хвастове без Кадлубицы жителей об. пола: православных 777, римских католиков 397 и евреев 3508. На полях Хвастовских находится известная могила Перепет (см. дерев. Мариановка), упоминаемая в древних летописях и в народной легенде, а также и другие могилы, из коих в одной исследованной найдена выжженная глина. Остались также в самом местечке, как наследие давно минувших лет замковище, городище и так называемый Шереметов окоп.

Мы не отыскали письменных известий о православных церквах давнего Хвастова, однако не сомневаемся, что они существовали гораздо прежде езуитских и бернардынских, хотя терпели от известного фанатизма латинского духовенства и владельцев. В 1746 году было в местечке две русских церкви, недавно принявших унию: Покровская и Воскресенская. О первой в визите того года (См. в актах Радомыельской консистории Хвастовский деканат 1746 года) говорится, что она построена около 1716 года, что она с тремя верхами, покрыта соломой, колокольни не имела, а три колокола и железное клепало висели на столбах, погост был огорожен частоколом, но не совсем, иконостас на полотне; священником при ней был в то время Григорий Лисовицкий, посвященный по рекомендации Хвастовского бискупа Самуеля Орги. О Воскресенской церкви там же сказано, что она построена в этих годах, значит около 1740 года, иконостаса еще не имела, также была с тремя куполами, но покрыта гонтой и досками; ошалевала, погост хорошо огорожен, колокольня пристойная. При ней был священником Василий Кунашевич, декан на тотчас Хвастовский **. Ныне в Хвастове одна православная приходская церковь Воскресенская, та самая, которая построена около 1740 года. По штатам она состоит в 5-м классе; земли имеет, за присоединением к ней и земель упраздненной в 1842 году Покровской церкви, 120 десятин. Покровская церковь существует и ныне в качестве приписной. Она построена в 1781 голу на место давней обветшавшей.

К Хвастовскому приходу причислены следующие деревни казенного ведомства:

Кадлубица, так называется предместье Хвастова, лежащее на левой стороне Унавы, соединяемое греблей. Жителей в нем обоего пола 757 православных.
Потиевка, прежде большое село Потиев, в 5-ти верстах от Хвастова. Ныне жителей здесь обоего пола 51.
Ксендзовка, в 4-х верстах. Жителей обоего пола 161. До 1842 года деревня эта принадлежала Хвастовскому латинскому приходскому костелу.
Нынешний латинский приходский костел в Хвастове каменный, построен в 1793 году на место разрушенного в 1768 году Швачкой и Бондаренком.

* Старовольский в описании королевства Польского утверждает, что езуиты еще в царствование Сигизмунда ІІІ-го были переведены в Киев. Но этого не было и езуитский коллегиум оставался в Хвастове до борьбы Хмельницкого с Польшею.

** Хвастовский деканат состоял из церквей следующих сел: Хвастова, Снетинки, Снегуровки, Солтановки Великой и Малой, Черногородки, Бышева, Вульшки, Грузькой, Фасовой, Пашковки, Новоселки, Княжич, Музыч, Луки, Горенич, Шпитек, Бузовой, Ясногородки, Мотыжина, Копылова, Колонщины, Мотовиловки, Липовки, Пришивальной, Дедовщины 2 церкви, Лучина, Дивина, Соловиевки, Водотыя, Карабачина, Брусилова, Местечка, Макарова, Наливайковки, Андриевки, Дорогинки, Веприка, Карашина, Рожева, Юровки и Турбовки.

Описание малороссийских городов, местечек и сел Белоцерковского полка с переписью жителей, приведенных к присяге на верность царю Алексею Михайловичу 1654 г.

Город Фастов, на реке на Унове. Город рублен огороднями, по городу башня проезжая с обламы; на верху караулний чердак; 3 башня глухих. Да кругом посаду, вместо острогу, рублены огородни. По стене башня проезжая с вороты, 4 глухих. Да по городу наряду: 10 пищалей железных затинных, ядром по полугривенке. Наряду и зелья и свинцу нет. В городе ж соборная церковь Троицы Живоначалные. Церковь Воскресение Христово.

Того ж города канаки: сотник Дмитрей Микифоров. Атаман Григорей Степанов. Ясаул Семен Величенко. Хоружей Гришка Преснов. Писарь Павел Парфеньев. Рядовые: (Следуют имена). Всего фастовских казаков 84 человеки.

Того ж города мещане: войта Ондрей Васильев сын Любецкий. Буймистры: Мишка Иванов, Мишка Белков, Федка Коледа, Мишка Полупан. Рядовые: (Следуют имена). Всего мещан 76 человек.

Обоего фастовских казаков и мещан 160 человек.

Метрические книги по г. Фастов в архивах

Перечень метрических книги хранящихся в ГАВиО (Винница)

1. Київська губернія
2. Київський деканат
3. Римсько-католицька церква Воздвиження Чесного Хреста м-ка Фастів Васильківського повіту Київської губернії
4. м-ко Фастів, сс.Бортники, Велика Офірна, Веприк, Волиця, Дмитрівка, Дорогинка, Кошляки, Кощіївка, Мала Офірна, Паляничинці, Романівка, Слобода Паліївка, Снігурівка, Ставки, Триліси, Фастівка, Червона, Чорногородка та ін.
5. Народження: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1,спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1824-1834: ф.737, оп.1, спр.18; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1836: ф.737, оп.1, спр.36; 1837: ф.737,оп.1, спр.45; 1838: ф.737, оп.1, спр.62; 1842: ф.737, оп.1, спр.106; 1843: ф.737, оп.1, спр.117; 1844: ф.737, оп.1, спр.123;
6. Шлюб: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1, спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1840: ф.737, оп.1, спр.92; 1841: ф.737, оп.1, спр.96; 1842: ф.737, оп.1,спр.114, 115; 1843: ф.737, оп.1, спр.117; 1844: ф.737, оп.1, спр.127; 1846: ф.737, оп.1, спр.137;
7. –
8. Смерть: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1, спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1834: ф.737, оп.1, спр.25; 1837: ф.737, оп.1, спр.52; 1838: ф.737, оп.1,спр.63; 1839: ф.737, оп.1, спр.75; 1840: ф.737, оп.1, спр.88; 1841: ф.737, оп.1, спр.94; 1842: ф.737, оп.1, спр.109, 113; 1843: ф.737, оп.1,спр.117; 1845: ф.737, оп.1, спр.132; 1847: ф.737, оп.1, спр.138;
9. –
10. —

Ваш комментарий