Городище-Пустоваровское
Административно-территориальное деление
Городище-Пустоваровское (укр. Городище-Пустоварівське) — село, центр сельского совета Володарского района Киевской области. В ХІХ столетии село Городище Сквирского уезда Киевской губернии.
Городище-Пустоваровскому сельскому совету подчинен поселок Веснянка.
История городов и сел УССР 1971 год
Городище-Пустоварівське — село, центр сільської Ради, розташоване на лівому березі річки Росі, за 12 км від районного центру, за 25 км від залізничної станції Біла Церква. Населення — 1416 чоловік. Сільраді підпорядковане селище Веснянка.
На околицях Городища-Пустоварівського знайдено 2 скарби римських монет II ст. н. е. Поблизу села розташовано 5 курганів часів Київської Русі.
Перші письмові згадки про село зустрічаються в документах початку XVIII ст. Так, у книгах Київського суду за 1704 рік згадується про тяжбу польських шляхтичів Нечай-Грузевичів, Чарторийських та Красицьких за володіння селом. На той час воно звалося Городищем і являло собою невеличке поселення, що входило до Сквирського староства.
Городище почало зростати тільки після возз’єднання Правобережної України з Росією. У 1844 році власник села поміщик І. Подгорський перевів сюди з села Пустоварівки Сквирського повіту винокурний завод, на базі якого було побудовано Городище-Пустоварівський цукровий завод. З ним і пов’язана нова назва села.
В перший рік свого існування завод виробив 2 тис. пудів цукру-піску. Тут працювало 160 сезонних робітників. Чисельність постійних робітників на заводі зростала, зокрема з 1847 по 1851 рр. вона збільшилась з 12 до 21 чоловіка. На 1845 рік у селі проживало 326 селян, які відбували щорічно по 156 днів панщини; крім того, вони повинні були відробляти 12 шарваркових та 12 літніх (згінних) днів, які тривали від сходу до заходу сонця. Поміщик не тільки жорстоко експлуатував, а й грабував селян. Лише за 14 років, з часу інвентарної реформи 1847 року по 1861 рік, він забрав у селян 106 десятин землі.
Проведена кріпосниками реформа 1861 року майже не полегшила становища селян. За уставною грамотою, що визначала умови звільнення селян від кріпацтва, в селі значилося 206 ревізьких душ, які проживали в 64 дворах. їм було відведено присадибної землі 28 десятин, оранки і сінокосу — 498, вигону — 9 десятин. Викупна ціна цієї землі складала 16 230 крб. Уже на час реформи основна маса селянства Городища-Пустоварівського була розореною. За уставною грамотою тільки 4 тяглі господарства одержали повний наділ, 54 піших — половинний, 6 господарств городників залишилося без польового наділу.
В другій половині XIX і на початку XX ст. зростала промисловість села. 1900 року діяли вальцьовий млин, споруджений 1889 року, цегельня, 2 кузні, а 1894 року реконструйовано цукровий завод — його було обладнано дев’ятьма паровими машинами потужністю 80 кінських сил кожна і 11-ма дифузійними апаратами. У 1910 році його обладнання вже складалося з 22 дифузійних апаратів, 13 парових котлів, 16 центрифуг тощо. Це забезпечило збільшення виробництва продукції. Так, якщо в 1860/61 рр. завод виробив понад 10 тис. пудів цукру, то в 1894/95 рр.— вже 98 тис. пудів цукру і 127 тис. пудів патоки.
Становище робітників було дуже тяжким. Тривалість робочого дня досягала 13 годин, місячна зарплата становила для чорноробів усього 7,5—9 крб. на своїх харчах. Машиністи одержували 10—14 крб., апаратники—17—25 крб. Власники не дбали про охорону праці. Це вело до постійного збільшення травматизму. Внаслідок виробничої травми у жовтні 1909 року на заводі загинула 16-річна робітниця, через кілька місяців під час ремонту машини дістав тяжке поранення інший робітник. У 1910 році трапилося 3 нещасні випадки, а 1915 року—15. В найгірших умовах перебували сезонні робітники, які тулилися в брудній заводській казармі.
Не краще, жилося і селянам. Порівняно з 60-ми роками XIX ст. земельні наділи значно зменшилися, посилилось класове розшарування. У 1912 році з 154 селянських господарств 15 були безземельними і 77 мали тільки до 3 десятин землі на двір; 26 господарств зовсім не мали худоби. Злиденне становище викликало глибоке невдоволення селян. У 1890 році під час розмежування поміщицьких і селянських земель, частина останніх, на яких були посіяні коноплі, потрапила до поміщика. 12 червня 1890 року близько 80 жінок вийшли на поле і знищили межі. Селяни вчинили опір представникам влади.
Восени того ж року 25 селян вчинили потраву озимих посівів поміщика, загнавши на них 60 коней. Службовці поміщицької економії, які прибули на місце потрави, були розігнані. Селян Івана Ізвала та Федора Гажалу заарештували.
Під впливом революційного руху в роки першої російської революції виступи місцевих робітників і селян активізувалися. У травні. 1905 року в економії Городища-Пустоварівського відбувся страйк сільськогосподарських робітників, які вимагали підвищення поденної заробітної плати до 50—70 коп. (замість 20—25 коп.). Страйкарі не допускали до роботи штрейкбрехерів. Каральний загін, що прибув з Києва, придушив страйк. З 12 жовтня по 10 листопада 1905 року застрайкували робітники цукрозаводу, вимагаючи підвищення заробітної плати.
На початку 1906 року під час виборів до першої Державної думи заводська адміністрація зробила все можливе для обмеження числа робітників, які мали право участі у виборах до робітничої курії. Його одержали лише 73 з 535 робітників.
Напередодні Лютневої революції трудяще населення Городшца-Пустоварівського, як і раніше, залишалося темним, неписьменним. В школі, що містилася в старій сільській хаті і взимку майже не опалювалась, навчалося читати і писати тільки 60 дітей. Ні клубу, ні бібліотеки в селі не було. Лікуванням населення займався лише один фельдшер.
Дізнавшись про повалення самодержавства, трудящі Городшца-Пустоварівського в перших числах березня 1917 року провели мітинг, на якому вітали скинення царату. Селяни почали відмовлятися від укладених раніше грабіжницьких угод на поставку буряків.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції селяни приступили до розподілу поміщицьких земель та плантацій цукрового заводу. Правління заводу в грудні 1917 року звернулося за допомогою до Центральної ради. Для приборкання селян в село вступили війська.
В лютому 1918 року у Городищі-Пустоварівському, як і в усьому Сквирському повіті, було встановлено Радянську владу. Завод перейшов у власність народу/ Для його охорони робітники утворили загін міліції. Але навала кайзерівських військ, які у березні 1918 року захопили село, тимчасово припинила радянське будівництво. Трудящі Городища-Пустоварівського вступали до партизанських загонів, вели активну боротьбу проти окупантів та їх прислужників. У листопаді 1918 року окупантів було вигнано.
В село не раз вривались буржуазно-націоналістичні банди. Грабували народне добро денікінці і білополяки. У червні 1920 року війська 45-ої Радянської дивізії визволили село від білопольських інтервентів. Трудящі з вдячністю зустріли своїх визволителів.
У липні 1920 року в селі створено ревком. В цей же час почав діяти комітет незаможних селян, який провів велику роботу щодо передачі селянам землі.
Першочерговим завданням трудівників була відбудова села, зруйнованого в роки громадянської війни. Робітники розпочали ремонт заводу, але для його завершення бракувало будівельних матеріалів, коштів. Робітнича делегація, яка звернулася за допомогою до управління «Київцукру», дізналася, що завод вирішено тимчасово законсервувати. З таким рішенням колектив підприємства погодитися не міг. На загальних зборах робітники заявляли, що докладуть усіх зусиль, щоб завод розпочав виробництво продукції. Збори ухвалили: просити «Київцукор» включити завод до групи діючих та відпустити необхідні матеріали.
Для налагодження роботи заводу потрібно було 700 тис. пудів дров, а на заводському складі знаходилося лише 70 тис. пудів. Робітники звернулися за допомогою до селян Городища-Пустоварівського та навколишніх сіл. Селяни відгукнулися на заклик. Уже з вересня 1920 року розпочалося завезення палива. З кожним днем до цієї справи залучалося все більше трудящих. Адміністрація повідомляла в «Київцукор», що «роботи виконуються не на страх, а на совість». З 7 по 14 листопада на заводі проводився «тиждень виробництва», під час якого була перевірена готовність заводу до виробничої діяльності. В ньому взяло участь 126 робітників, які працювали з великим запалом. У січні 1921 року завод почав давати цукор.
В процесі відбудови народного господарства все міцнішим ставав союз робітників і селян. Одержавши допомогу селян під час підготовки заводу до пуску, робітничий колектив восени 1920 року виділив селянам-незаможникам для проведення осінньої сівби заводських коней.
Дружно пройшла весняна посівна кампанія 1921 року, якою керували сільревком та комнезам. Революційний комітет закликав селян розширювати площу під посівами цукрових буряків для заводу. Було взято на облік весь сільськогосподарський реманент і посівматеріали.
Весною 1921 року в селі відбулися вибори до сільської Ради, головою якої став М. С. Горовський. Сільська Рада вживала дійових заходів до подолання господарської розрухи. За її участю при цукрозаводі було відкрито прокатний пункт та майстерні для ремонту сільськогосподарського інвентаря. Робітники цукрозаводу були наділені городніми ділянками.
У травні 1922 року на цукрозаводі створився партійний осередок, що сприяло дальшому поліпшенню роботи колективу підприємства. Взимку 1922 року завод виробив 11 030 пудів білого та 2800 пудів жовтого цукру, одержав 3529 пудів кормової патоки. Урочисто проходило відкриття нового виробничого сезону заводу в жовтні 1923 року. На мітинг, організований з цього приводу, зібралося понад 1500 робітників і селян. Присутні одноголосно ухвалили надіслати вітального листа В. І. Леніну. Трудящі запевняли вождя, що докладуть усіх зусиль для підвищення продуктивності заводу. На мітингу виступив представник комітету незаможних селян, який доповів, що селяни заготовили для заводу 100 тис. берковців буряків. Протягом цього виробничого сезону 614 робітників виробили цукру на 17800 тис. карбованців.
Робітники подавали допомогу грішми і цукром голодуючим Поволжя. Виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, у листопаді 1923 року трудящі Городища-Пустоварівського передали у фонд допомоги німецьким робітникам 350 крб. В січневі дні 1924 року, коли радянський народ проводжав в останню путь В. І. Леніна, в селі відбувся траурний мітинг, на якому робітники заводу ухвалили відрахувати кошти на спорудження пам’ятника Іллічу.
Керований партійною організацією, робітничий колектив заводу став тим центром, навколо якого гуртувалися всі трудівники села. Він подавав допомогу створеному в 1923 році сільськогосподарському кооперативу, виділивши для нього 35 десятин під цукрові буряки. Того ж року засновано споживче товариство.
Під час проведення весняної посівної кампанії 1924 року завод за допомогою своїх зерноочисних машин підготував для селян близько 600 пудів різного насіння, видавав напрокат плуги, борони та інше сільськогосподарське знаряддя. У 1924 році кооператив було створено також і при заводі, куди ввійшло 110 чоловік.
Серед робітників провадилася діяльна культурно-масова робота. Група жінок-активісток, що організувалася в селі, регулярно проводила збори трудівниць села, де розв’язувалися питання про поліпшення їх умов життя і залучення до активної громадсько-політичної діяльності. 30 травня 1924 року було організовано перші дитячі ясла.
У 1924 році виникла сільська комсомольська організація. Комсомольці дбали про успішне виконання плану продажу хліба державі, проводили велику культосвітню роботу, зокрема запроваджували в побут нові обряди. Посилення впливу комсомольців на молодь села викликало люту ненависть куркульства. Садибу одного з комсомольців було спалено.
На кінець 1925 року у Городищі-Пустоварівському проживало 1120 чоловік. Крім цукрового заводу, діяли вальцьово-розтрусний млин, на якому працювало 34 робітники, 2 водяні млини, крупорушка. 21 селянське господарство займалося обробкою овчин, шевським, гончарним та іншими кустарними промислами.
1923 року почала працювати сільська лікарня на 10 ліжок з амбулаторією. Медичний персонал складався з лікаря, фельдшера, 2 санітарок.
Діти набували освіти в заводській і сільській початкових школах, відкритих ще у 1920 році. Доросле населення навчалося грамоти у 2-х лікнепах. У 1926 році було створено відділення товариства «Геть неписьменність!», яке на свої кошти утримувало школу для підлітків. 1924 року відкрилася хата-читальня і заводський клуб, при якому комсомольці організували ленінський і червоноармійський кутки. На 1924 рік у сільській бібліотеці налічувалось 1,5 тис. книжок. Партійний осередок велику увагу приділяв політичній освіті трудящих. У 1927 році він організував школу політичної грамоти, де, крім комуністів, навчалося 23 безпартійних, діяв гурток самоосвіти.
Трудящі Городища-Пустоварівського активно включилися у здійснення планів соціалістичного будівництва. У 1928 році було створено ТСОЗ. Спочатку він об’єднував 23 господарства. ТСОЗу була виділено державою потрібний реманент, видано довготермінову позику. Нелегко було налагоджувати діяльність господарства. Бракувало тягла, інвентаря, земля залишалася поділеною на маленькі ділянки в 3-х полях.
У 1929 році розпочалася боротьба за колективізацію сільського господарства та ліквідацію куркульства як класу. Керівництво цією справою в селі здійснювала партійна організація цукрозаводу, секретарем якої був двадцятип’ятитисячник І. П. Калашников. В результаті великої роз’яснювальної роботи на базі ТСОЗу утворився колгосп «Незаможник», який невдовзі об’єднав 37 господарств. Колектив цукрозаводу виділив для артілі робочу силу, коней, насіння. На 1932 рік у колгоспі «Незаможник» налічувалося 76 коней, було збудовано утеплені стайні, худобу повністю забезпечили кормами. Колгосп своєчасно заготував насіння для весняного засіву. 1934 року артіль мала 988 га орної землі, в т. ч. 137 га — під пшеницею, 136 га — під житом та 131 га — під цукровими буряками. Колгосп обслуговувала Володарська МТС.
Кожен рік приносив колективному господарству нові успіхи. Зростали ряди передовиків праці. Колгоспниці М. Савчук, Г. Шелест, Т. Ляскун, О. Гажала, підхопивши трудовий почин п’ятисотенниць М. С. Демченко і М. В. Гнатенко, стали вирощувати по 300—400 цнт буряків з гектара. У боротьбу за високі врожаї активно включилася комсомольська організація села, яка на 1936 рік налічувала 27 чоловік. Так, член Володарського РК ЛКСМУ К. Ткачук зібрала з гектара по 500 цнт цукрових буряків.
У 1938 році було повністю завершено реконструкцію заводу, що збільшило його потужність. За сезон 1938/39 рр. завод переробив 475,7 тис. цнт цукрових буряків і дав державі 64,9 тис. цнт цукру та 18,3 тис. цнт кормової патоки.
Робітники цукрозаводу, включившись у стахановський рух, подавали зразки ударної праці. Зокрема, токар С. І. Осипенко, майстер цеху Я. Л. Ліщук і токар Островський виконували щоденно понад дві норми.
Незрівнянно зріс культурно-освітній рівень трудящих Городища-Пустоварівського. У передвоєнні роки в семирічній школі навчалося 300 дітей робітників та колгоспників. Ентузіастом освіти в селі була вчителька К. С. Ляскун, удостоєна за сумлінну працю ордена Трудового Червоного Прапора.
Діяльну роботу розгорнув заводський клуб. При ньому успішно працювали драматичний, хоровий та музичний гуртки. Сільська бібліотека збільшила свій книжковий фонд до 4 тис. томів.
Розбійницький напад німецько-фашистських загарбників порушив мирну творчу працю жителів села. Уже в перший день війни 81 сім’я проводжала на фронт своїх чоловіків і синів. 5 липня 1941 року Городище-Пустоварівське було окуповане гітлерівцями. На околицях села в нерівний бій з ворогом вступила група радянських воїнів, які й полягли тут смертю героїв. Одного з них — лейтенанта Якименка, колгоспникам-вдалося питай поховати; вони дбайливо доглядають могилу героя.
Окупанти пограбували колгоспне господарство, перетворили сільську школу в конюшню, спалили бібліотеку.
На боротьбу проти німецько-фашистських окупантів ставало все більше патріотів. У жовтні 1941 року комуніст І. 3. Франчук організував партизанський загін «Дуб», який діяв до кінця 1943 року. Спираючись на патріотичні антифашистські групи, загін активно боровся проти ворога, нищив гітлерівців та антифашистських запроданців.
Ширилася підпільна боротьба і на цукровому заводі. Підпільники, очолювані слюсарем Ф. І. Брезицьким, систематично виводили з ладу устаткування. Розгорнула діяльність і патріотична група, керована Ф. В. Зарвою, яка, зокрема, систематично слухала та поширювала зведення Радінформбюро.
Жителі села В. Ф. Комоцька, П. О. Міняйло, Т. Л. Савчук, Є. Б. Поліщук переховували колишніх військовополонених та партизанів, лікували і доглядали їх. Наприкінці 1943 року підпільники та партизани перешкодили фашистам, що відступали, зірвати завод. В ніч на 1 січня 1944 року розгорівся бій за визволення села від фашистів, під час якого загинуло 79 радянських воїнів. Трудящі села свято шанують їх пам’ять. Ніколи не переводяться квіти на братській могилі героїв. Червоні слідопити школи під керівництвом учительки О. Ю. Хліборад встановили імена більшості полеглих воїнів.
Понад 200 жителів села воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, багато з них удостоєні урядових нагород. 52 жителі віддали життя за Радянську Батьківщину.
Одразу після визволення села розгорнулася відбудова артілі та цукрозаводу. Тяжкими були перші роки відбудови. У колгоспі були зруйновані всі господарські приміщення. Значну допомогу артілі подав військовий госпіталь, передавши їй 20 коней. Поступово налагоджувалася робота ремонтної майстерні та кузні, які відремонтували колгоспний інвентар: 20 плугів, 20 борін, 12 культиваторів, 5 сівалок, 3 жниварки тощо. Завдяки самовідданій праці колгоспники успішно провели першу після визволення посівну кампанію. Зерновими культурами було засіяно 554 га та цукровими буряками—40 га. У 1944 році в колгоспі налічувалося 60 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 1 корова. В перший рік після відновлення колгосп одержав прибутку лише 51,8 тис. карбованців.
Городище-Пустоварівський цукрозавод, що його очолив тоді колишній командир партизанського з’єднання ім. Щорса Герой Радянського Союзу О. Є. Кривець, швидко налагодив виробництво продукції. План виробництва цукру в 1944 році було значно перевиконано.
У 1946 році цукрозавод відбудували повністю. Щодня тут вироблялось в середньому 649 цнт цукру проти 612 за планом. Протягом виробничого сезону держава одержала 18,4 тис. цнт цукру та 4049 цнт кормової патоки. Незважаючи на несприятливі умови, на полях цукрозаводу було зібрано по 12,7 цнт зернових та по 202 цнт цукрових буряків з гектара. У всесоюзному соціалістичному змаганні в 1946 році Городище-Пустоварівський цукрозавод зайняв друге місце. За успіхи, досягнуті у відбудові цукрозаводу в 1944—46 рр., коваля заводу С. П. Ординського нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Серед робітників підприємства на 1947 рік налічувалося 42 передовики праці, які вдвоє перевиконували виробничі завдання.
Протягом 1944 року було відновлено роботу школи, лікарні, бібліотеки. Уже через 2 тижні після вигнання окупантів колектив учителів разом з батьками учнів відремонтував школу, в якій фашисти тримали коней. Великим ентузіастом відбудови села був інвалід Великої Вітчизняної війни В. Г. Карпенко, нагороджений орденом Червоного Прапора. Повністю втративши зір, він не пішов на відпочинок, а повернувся до любимої справи, знову став учителювати. В. Г. Карпенко створив фізкабінет, під його керівництвом учні виготовляють наочні приладдя.
З року в рік зміцнювалося артільне господарство. В 1950 році колгоспники засіяли 1125 га землі, в т. ч. зерновими культурами — 758 га, цукровими буряками — 85 га, 111 га займали інші технічні культури. Зросло поголів’я худоби, яке становило 224 голови великої рогатої худоби, 65 коней, 310 свиней. Порівняно з 1944 роком прибуток колгоспу потроївся.
В 1960 році колгосп було реорганізовано в радгосп, який невдовзі став прибутковим господарством, що спеціалізується на вирощуванні насіння цукрових буряків. Його земельна площа становила 2323 га. В 1965 році він виростив 3384 цнт насіння цукрових буряків. На фермах радгоспу налічується понад 500 голів великої рогатої худоби. На кожні 100 га орної землі було вироблено по 493 цнт молока та 107,5 цнт м’яса. Середня врожайність зернових у 1969 році становила 33,9 цнт з гектара. На полях радгоспу працювали 25 тракторів, 14 комбайнів, 23 автомашини. За сумлінну працю ордена Леніна удостоєні робітники радгоспу А. С. Скочинський, Л. П. Білан, А. М. Ковбасюк, Г. Радчук.
Невпинно зростала потужність цукрового заводу, чому у великій мірі сприяла реконструкція підприємства, проведена у 1959 році. Якщо в 1950 році завод виробив 60 тис. цнт цукру, у 1955 — 138, то в 1965 році — 230 тис. цнт. За досягнуті успіхи у 1966 році колектив заводу одержав перехідні Червоні прапори Міністерства харчової промисловості СРСР та ВЦРПС і Міністерства харчової промисловості УРСР та Республіканської ради профспілок, директора заводу В. В. Розенберга нагороджено орденом Леніна.
У 1967 році на підприємстві було переоснащено мийне відділення, конденсаторну установку, розширено станцію фільтрів. Ініціаторами підвищення продуктивності праці виступали комуністи, зокрема І. К. Кутовий та Ф. К. Іщенко, які нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора.
Підвищується добробут трудящих, поліпшується благоустрій села. При заводі діє дитячий комбінат. Тільки протягом 1968 року закінчено будівництво 8-ми квартирного двоповерхового будинку для тваринників та будинків для робітників і службовців. Телевізори, радіоприймачі, холодильники, пральні машини є звичайними невід’ємними речами в побуті жителів села.
У селі є лікарня на 25 ліжок, при ній — пологове відділення, кабінет фізлікування, зубний кабінет. В лікарні трудяться 15 медпрацівників з вищою і середньою спеціальною освітою.
Незрівнянно зріс культурний рівень трудівників села. У 1966 році сільська семирічна школа реорганізована в середню. Для неї у 1970 році збудовано нове приміщення на 560 місць. Багато робітничої молоді вчиться заочно у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах республіки. Серед вихованців школи — українські радянські письменники М. Я. Зарудний, В. О. Міняйло. Понад 50 колишніх учнів школи працюють вчителями, лікарями, інженерами, спеціалістами сільського господарства.
У сільському клубі з залом на 400 місць регулярно демонструються кінофільми, читаються лекції членами сільського відділення товариства «Знання», відбуваються концерти художньої самодіяльності та вистави як місцевих аматорів, так і приїжджих професійних колективів. Діяльна культосвітня робота ведеться в заводському клубі. Тут влаштовуються шахові турніри, спортивні ігри, вечори художньої самодіяльності. Завжди людно у сільській бібліотеці, де зібрано понад 13 тис. книжок.
Трудящі Городища-Пустоварівського впевнено крокують у майбутнє, будуючи разом з усім радянським народом нове комуністичне суспільство.
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.
К Сквирской церкви (ныне с. Малая Сквирка Белоцерковского р-на) причислена деревня Городище на левой стороне Роси, в 3-х верстах выше Сквирки лежащая Деревня эта, в коей 380 душ обоего пола, принадлежит также Яну Подгорскому, но к поезуитским имениям не причисляется.
