Ксаверовка

Административно-территориальное деление

Ксаверовка (укр. Ксаверівка) — село, центр сельского совета Васильковского района Киевской области. В ХІХ столетии село Васильковского уезда Киевской губернии.

Ксаверовскому сельскому совету подчинено село Ксаверовка Вторая.

История городов и сел УССР 1971 год

Ксаверівка — село центр сільської Ради, розташоване за 21 км від районного центру по автомагістралі Київ—Одеса і за 20 км від залізничної станції Устимівка. Населення — 2067 чоловік.

Село заснував у 80-х роках XVIII ст. коронний гетьман Ксаверій Браницький і назвав його своїм іменем. Це було невеличке поселення. Після возз’єднання Правобережної України з Росією воно ввійшло до Васильківського повіту. Браницькі володіли величезними масивами землі, частину якої здавали в оренду. В 1860 році у селі було 194 господарства, в т. ч. тяглих — 10, піших — 123, городників — 612. Всього населення було 525 чоловік.

Головною повинністю селян була панщина — кожен двір повинен був відробити на пана 3 дні на тиждень. Крім того, поміщик влаштовував толоки, на яких працювали всі селяни. Кріпаки виконували також всілякі будівельні роботи, несли підводну повинність, охороняли панське майно, пряли, ткали, платили податки натурою або грішми. Після введення інвентарних правил, які мали обмежити панщину, поміщик запровадив т. зв. урочну систему. Селянам давали роботу (урок) на день, яку можна було виконати лише за 2—3 дні. Непосильним тягарем була панщина для городників, які, працюючи на Браницьких по 3—5 днів на тиждень, майже весь рік не мали часу, щоб заробити собі шматок хліба.

Після реформи 1861 року 61 сім’я городників одержала присадибні ділянки розміром 1000—1500 кв. сажнів, тобто близько 0,5 десятини; 123 піші господарства одержали т. зв. корінний наділ — 7 десятин 1638 сажнів. 10 тяглих господарств, крім корінного наділу, одержали ще додатковий наділ — 4 десятини 936 сажнів. Згідно з уставною грамотою, були нараховані викупні платежі в розмірі 32 523 крб., які селяни мали виплачувати протягом 49 років, починаючи з 1 вересня 1863 року. Разом з процентами сума майже потроювалась і становила 95 600 крб. Додатковими статтями до уставної грамоти Браницький обмежив права селян на сервітути, чим прирік їх на економічну залежність. Він позбавив жителів села права ловити рибу в ставках, користуватися толокою, вигонами, випасами тощо.

Щоб зовсім позбавити селян сервітутних прав, поміщик на початку травня 1880 року запросив землеміра для проведення межування. В село прибув також мировий посередник. Селяни вимагали провести межові роботи так, щоб за ними залишилися землі, які були у громадському користуванні до реформи 1861 року, але поміщик не допустив цього. Землемір і мировий посередник, боячись розправи ксаверівців, втекли з села. Селяни закликали громади сусідніх сіл Пінчуків, Мар’янівки та Митниці до спільних дій проти графа Браницького. Організатором виступу був бідняк В. Вільшанський, йому активно допомагали селяни С. Рябуха, Л. Коваленко, Г. Чумак, 3. Зінченко. Васильківський справник та урядник заарештували частину «бунтівників», але селяни визволили їх. На допомогу поліції поміщик викликав козачу сотню. Селянам, яких зібралося понад 500 чоловік, наказали розійтись. Вони відмовилися це зробити. Тоді засвистіли нагайки, козаки й поліція кіньми топтали людей і розігнали їх. За розпорядженням київського губернатора, який прибув у Ксаверівку, кілька днів тривали арешти.

Тільки 15 червня 1880 року закінчилися межові роботи. Кращі землі залишились у власності Браницьких. Наприкінці XIX ст. у селі було 404 двори. З 2150 десятин землі 1414 належало селянам, 680 — поміщиці і 56 — церкві. Безземельні й малоземельні селяни, кількість яких збільшувалась рік у рік, мусили йти в найми до поміщика чи куркулів або шукати заробітку у промислових центрах, у поміщицьких економіях південних губерній. Тільки в 1894 році було видано селянам Ксаверівської волості 1320 паспортів терміном від одного місяця до року.

З 1861 року Ксаверівка стала волосним центром. Тут знаходилося волосне управління на чолі з старшиною і суд. Староста сільської громади і старшина, яких обирав сход селян, стежили за сплатою податків, виконанням повинностей і повністю залежали від царських чиновників — судових слідчих і поліції. Велику владу мав мировий посередник. За невиконання повинностей аж до 1903 року селян піддавали фізичним покаранням.

Боротьба трудящих Ксаверівки проти поміщіків, за землю, за поліпшення умов свого існування ще більше загострилась у період революції 1905—1907 рр. У 1906 році в поміщицькому маєтку були спалені майже всі комори з намолоченим хлібом. Винуватців поліція не знайшла. Восени цього ж року жителі села відмовилися копати цукрові буряки. Вони вимагали від орендаря маєтку підвищити плату з 65 до 75 коп. за мірницю (50 пудів). У селі з’явилися рукописні листівки з закликом не виходити на роботу. Єдність дій селян, загроза втратити цінну сировину примусили Браницького піти на поступки: він позбавив орендних прав ненависного селянам орендаря і задовольнив вимоги страйкуючих. Ксаверівці не раз підтримували подібні виступи в сусідніх селах. Так, коли в червні 1912 року жителі Мар’янівки відмовилися працювати на бурякових плантаціях поміщиці С. Ястрембовської за 40 коп. у день, жоден селянин Ксаверівки не пішов на роботу в Мар’янівку.

Процес соціального розшарування основної маси селян Ксаверівки прискорила столипінська реформа. У 1912 році тут було 16 безземельних господарств, тих, що мали до двох десятин,— 105, від 6 до 10 десятин — 28, і 11 господарств мали ділянки понад 10 десятин. Селяни дедалі більше потрапляли в кабалу до поміщика і куркулів, втрачали свої наділи. У 1916 році Браницькій належало в селі землі більше, ніж 420 селянським господарствам. У маєтку було 17 постійних робітників, а під час жнив і копання буряків наймали багато сезонних, які за мізерну плату працювали від сходу до заходу сонця.

Власті мало дбали про охорону здоров’я й освіту. Селяни вмирали, не дочекавшись медичної допомоги. Лікаря в селі не було, а малокваліфіковані фельдшери не могли подати хворому потрібну допомогу. Про низький рівень народної освіти свідчить те, що на початку XX ст. 80 проц. селян Ксаверівки були неписьменними. Церковнопарафіяльну школу відвідувало 60—70 дітей переважно заможних селян. Усі групи навчав в одній кімнаті вчитель-дяк. Лише в 1908 році збудували двокласну школу міністерства освіти, в якій три вчителі навчали 90 учнів. Але й після цього більшість дітей лишалася поза школою.

Боротьба трудящих Ксаверівки за землю ще з більшою силою розгорнулася після Лютневої революції. Однак буржуазний Тимчасовий уряд не дозволив провести в життя рішення Васильківського повітового з’їзду селян від 14 травня 1917 року про розподіл поміщицьких земель. Радянська влада у Ксаверівці була встановлена в січні 1918 року. Але вже на початку березня село захопили кайзерівські війська і гайдамаки, які відновили порядки, що існували до Жовтневої революції. Повітовий староста В. Троцький на підставі грамоти гетьмана Скоропадського від 29 квітня 1918 року наказував начальникам дільниць, міліції, волосним та сільським старостам керуватися законами Російської імперії.

Після вигнання німецьких окупантів і розгрому петлюрівської Директорії в Ксаверівці в лютому 1919 року було відновлено Радянську владу і створено ревком, який очолив О. Я. Тетяноха, в минулому панський наймит. Тільки тепер селяни Ксаверівки почали практично розв’язувати земельне питання. З ініціативи ревкому у квітні 1919 року в Ксаверівській волості відбувся волосний сход, на якому вирішили розділити поміщицьку землю за принципом подушного наділу — 3/4 десятини — на дорослого і половину норми — на дітей до 16 років.

Багато допоміг Ксаверівському ревкому в організації роботи радянських установ комуніст О. Дубовик. Син бідняка, він батракував у панському маєтку, був на фронті імперіалістичної війни, де за хоробрість нагороджений Георгіївським хрестом трьох ступенів. Під впливом більшовиків він зрозумів суть імперіалістичної війни. У роки громадянської війни О. Дубовик вступив до лав більшовицької партії і став комісаром ескадрону Сибірської кавалерійської дивізії, яка в 1919 році дислокувалася на Васильківщині. Він часто бував у рідному селі, проводив агітаційну роботу. Куркулі ненавиділи полум’яного агітатора-більшовика і по-звірячому вбили його.

Радянське будівництво у Ксаверівці перервав наступ денікінців, під владою яких вона перебувала з вересня до грудня 1919 року, а потім — білополяків, що в травні 1920 року ненадовго захопили село. Після вигнання польських загарбників у червні 1920 року в Ксаверівці була остаточно відновлена Радянська влада.

Налагодженню мирного життя в селі заважали куркульські банди. Ревком з допомогою групи робітників Київського заводу «Арсенал» організував з числа жителів бойову групу, яка охороняла село. У жовтні 1920 року селяни створили комнезам на чолі з бідняком П. В. Поштарем. Навесні наступного року ревком передав владу новообраній сільській Раді. Восени 1922 року розпочалося навчання в початковій школі, відкрито медпункт. У 1923 році найініціативніші вожаки бідняцько-середняцької молоді І. П. Коваленко та М. В. Ліщенко організували комсомольський осередок, який об’єднував 20 чоловік. Своїм секретарем молодь обрала М. В. Ліщенка. Партійний осередок створено у Ксаверівці в дні ленінського призову. Першими до лав Комуністичної партії вступили П. В. Поштар, С. В. Панченко та І. П. Коваленко.

Органи влади, партійний та комсомольський осередки провадили велику організаційну та ідейно-політичну роботу. Вони залучали селян до участі в кооперативних об’єднаннях, на боротьбу з куркульством. Насамперед було налагоджено роботу споживчого товариства, яке навесні 1926 року вже об’єднувало 70 проц. селян. У 1925—1926 рр. виникли також товариства взаємодопомоги, кредитне, виробництва і збуту цукрових буряків. У 1927 році — 4 земельні громади, в 1929 році — ТСОЗ. Кооперативним об’єднанням держава допомагала кредитами, насінням для посіву тощо.

Комуністи, депутати сільради спрямували всю свою роботу на підготовку селянства до масової колективізації. У січні 1930 року в селі створено 4 сільськогосподарські артілі, які згодом об’єдналися в одну — ім. Ворошилова. У квітні 1930 року господарство об’єднувало 130 дворів і мало 500 га землі та 70 коней. Урочисто відзначили колгоспники свій перший колективний виїзд у поле. Попереду колони підвід найстаріший — 90-річний житель села і піонер несли червоні прапори. Посівну кампанію колгоспники розпочали співом «Інтернаціоналу». У наступному, 1931 році колгосп об’єднував уже 486 господарств, мав 2200 га орної землі. Переваги колективної праці особливо виявилися під час збирання врожаю. За 10 днів озимі були скошені й заскиртовані. На 15 серпня колгосп обмолотив 60 проц. озимих і здав державі понад 2 тис. цнт хліба.

Колгоспникам довелося долати багато труднощів. Куркулі, які пробралися до колгоспу, розкладали дисципліну, намагалися будь-що зірвати хлібозаготівлю. Трудівники села на загальних зборах виключили із артілі куркулів і тих, хто їм потурав, обрали головою колгоспу двадцятип’ятитисячника, донецького шахтаря комуніста А. М. Шаповалова. Колгоспники вирішили до XIV річниці Жовтневої революції виконати державний план хлібозаготівель. Свого слова вони дотримали.

У передвоєнні роки у Ксаверівці було 3 колгоспи: ім. Будьонного, ім. Калініна та ім. Ворошилова. На їх полях працювали сільськогосподарські машини, на подвір’ях виросли господарські приміщення. В 1939 році колгосп ім. Ворошилова був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Головний виставочний комітет нагородив його дипломом II ступеня.

Значні зміни сталися в Ксаверівці і в галузі культури. В 1932 році в селі збудували семирічну школу, в якій навчалося 200—250 учнів. Напередодні війни неписьменність серед дорослого населення було повністю ліквідовано. У сільському клубі працювали гуртки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми. Упорядковані садиби колгоспників, клуб, магазин, пошта — все це змінило зовнішній вигляд села.

Дальший економічний і культурний розвиток Ксаверівки перервала війна. 5 липня 1941 року в село вдерлися фашистські загарбники. Другого дня частини Червоної Армії вибили їх і утримували село 20 днів. 26 липня окупанти знову захопили Ксаверівку. Насамперед вони розправилися з активістами. По-звірячому були вбиті О. Янківський, Д. Дубовик, В. Вільшанський, Г. Ябленський, І. Коваленко та ін. 167 юнаків і дівчат фашистські загарбники відправили до Німеччини на каторгу. Фашисти вивезли з села 6 тис. цнт хліба, 5 тис. цнт картоплі, велику кількість худоби й птиці.

З листопада 1943 року 56-а гвардійська танкова бригада під командуванням підполковника Ф. М. Малика і 23-я окрема гвардійська мотострілецька бригада 7-го гвардійського танкового корпусу 3-ї танкової армії визволили Ксаверівку від німецько-фашистських загарбників. Але гітлерівці намагалися будь-що затримати радянські війська. Село ще кілька разів переходило з рук у руки, нарешті фронт стабілізувався на лінії: південно-західна частина Мар’янівки— південна частина Ксаверівки. 15 листопада сюди прибула 167-а стрілецька дивізія 51-го стрілецького корпусу 40-ї армії і зайняла оборону. Фашисти укріпились у Вінницьких Ставах і Пінчуках, підступи до цих сіл замінували. Вороже угруповання налічувало 6500 солдат і офіцерів, мало 70 гармат, 48 мінометів. Крім того, в цей район вони підтягли підкріплення з Бердичева і Попельні. Незважаючи на це, гітлерівці не змогли стримати натиск радянських військ. Розгром Білоцерківсько-Гребінківського угруповання розпочався 25 грудня 1943 року. Після 50-хвилинної артилерійської підготовки наші війська перейшли в наступ. Кровопролитні бої тривали п’ять днів. Фронт був прорваний, і ворог відступив.

Ксаверівці свято зберігають пам’ять про тих, хто віддав життя за торжество щастя на їхній землі. На братських могилах вони встановили пам’ятники, сюди ніколи не заростають стежки. Недалеко від центру села, над ставом, стоїть обеліск-пам’ятник 175 односельчанам, що загинули у Великій Вітчизняній війні.

Після визволення Ксаверівка народжувалася вдруге. Окупанти спалили 191 житловий будинок, 59 надвірних будівель, зруйнували школу, клуб, приміщення сільської Ради, дитячі ясла, 2 вітряки. «Глянеш було з одного кінця вулиці, то аж другий видно,— казав старий колгоспник О. В. Рябець,— ні хати, ні повітки, ні деревця — все знищено. А які тут рясні сади були!..». Зруйноване війною село допомагали відбудувати трудівники всього району. Держава виділила кошти і матеріали. За короткий час методом народної будови було споруджено глинобитні хати, вкриті соломою. Не вистачало сільськогосподарських машин, робочої худоби і головне — людей. Це довгий час не давало можливості освоїти посівні площі. Врожайність зернових не перевищувала 7—8 цнт, а цукрових буряків — 150 цнт з гектара. Додаткові труднощі принесла посуха 1946 року.

В складних умовах післявоєнних років колгоспники виявили справжній трудовий героїзм. Восени 1946 року хлібороби артілі ім. Ворошилова О. П. Руденко, М. А. Дубовик, К. А. Вільшанська, У. Д. Мірошник двома плугами виорали на зяб 120 га. Високі на той час врожаї вирощувала бригада О. Наконечного з колгоспу ім. Будьонного. У 1950 році ксаверівські артілі ім. Будьонного, ім. Ворошилова та ім. Калініна об’єдналися в одну — ім. Будьонного. У січні 1958 року в пам’ять про допомогу сусідніх колгоспів у відбудові зруйнованого фашистами села колгосп перейменовано на «Дружбу».

Швидке зростання економіки села почалося після вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС. На кінець 1958 року колгосп вийшов у число передових у районі. Врожайність підвищилася за 5 років у середньому на 13 цнт з га, виробництво молока зросло в шість разів, м’яса — в дев’ять разів порівняно з 1953 роком. Грошові надходження в 1958 році становили 646 тис. крб. проти 119 тис. крб. в 1953 році. Цього досягнуто насамперед завдяки тому, що в колгоспі було підвищено рівень партійного керівництва. Протягом 1953—1969 рр. колгоспна парторганізація зросла з 8 до 90 чоловік. На найважливіших ділянках колгоспного виробництва організовано 7 партгруп. У 1958 році створено партійний комітет, який в окремі періоди очолювали головний агроном А. С. Сущенко, голова сільської ради В. Г. Панченко, а з серпня 1963 року — заступник голови колгоспу М. М. П’ятківський. Партком зосередив головну увагу на питаннях добору, розстановки і виховання колгоспних кадрів, поліпшення масово-політичної роботи. В артілі виросли досвідчені керівники бригад, ферм, ланок.

У грудні 1953 року загальні збори колгоспників обрали головою правління артілі В. В. Рубаника, який до цього працював головою Вільшанського райвиконкому Київської області, головним агрономом Саливонківського цукрозаводу. У 1959 році після закінчення Білоцерківського сільськогосподарського інституту в колгоспі «Дружба» почав працювати ветеринарним лікарем А. Ф. Євтушенко. Він добився того, що на фермах колгоспу ліквідовано інфекційні захворювання худоби. Одночасно А. Ф. Євтушенко активно включився в громадсько-політичне життя села. У жовтні 1968 року йому присвоєно звання заслуженого ветеринарного лікаря УРСР. Понад 10 років працюють бригадирами рільничих бригад комуністи Г. М. Коваленко та І. Л. Даниленко, бригадиром тракторної бригади — Г. А. Сітько. На найвідповідальніших ділянках колгоспного виробництва трудяться 66 комуністів.

Надійним помічником парторганізації завжди виступає комсомольська організація. В 1968 році вона об’єднувала 60 комсомольців. Важливою подією в житті трудівників колгоспу «Дружба» було створення 1964 року профспілкової організації на базі профгрупи механізаторів, яка існувала з 1954 року. В 1967 році профспілкова організація колгоспу налічувала 170 чоловік, очолював її інженер В. Ф. Дяченко.

Спираючись на партійну, комсомольську та профспілкову організації, правління колгоспу «Дружба» розробило заходи, спрямовані на підвищення культури землеробства і забезпечення високих урожаїв, зростання продуктивності тваринництва, на поліпшення умов життя і праці колгоспників. Зокрема, було впроваджено комплексну механізацію виробничих процесів, нову систему удобрення полів, нові методи будівництва господарських приміщень тощо. В результаті здійснення цих заходів, збільшилось виробництво сільськогосподарської продукції, зросли доходи артілі. Врожайність зернових протягом 1960—1969 рр. становила в середньому 25 цнт з гектара, цукрових буряків — 280 цнт.

Швидко зростало виробництво сільськогосподарської продукції і збільшувалися доходи колгоспу в 1965—1969 рр. Якщо в 1959 році грошові надходження в колгоспах «Дружба» с. Ксаверівки і «Ленінський шлях» с. Пінчуків, об’єднаних у січні 1960 року в одне господарство, становили 800 тис. крб., то в 1969 році — 2 млн. карбованців.

Колгосп «Дружба» — високомеханізоване господарство. Машинно-тракторний парк його має 49 тракторів, 29 комбайнів, 31 вантажну автомашину. З 1956 року село підключили до державної енергосистеми. В колгоспі працює близько 200 електромоторів.

Значні кошти правління колгоспу виділяє щороку на будівництво господарських приміщень. Протягом 1959—1970 рр. збудовано добротні корівники, свинарники, птахоферму, кормоцех, гараж, склад мінеральних добрив, які утворили виробничо-господарську зону з чітким галузевим районуванням. Цегельний завод, збудований у 1959 році, виробляє щороку 8 млн. штук цегли і повністю забезпечує потреби будівництва. У 1966 році бригада будівельників, очолювана комуністом В. І. Панченком, закінчила спорудження будинків тваринника і механізатора. На першому поверсі будинку тваринника міститься їдальня, на другому — клуб на 100 місць для працівників ферм. Тут можна подивитися кінофільм, телепередачу, в негоду — заночувати в кімнаті відпочинку, де стоять 12 ліжок. В будинку є окрема простора кімната з бібліотекою, а поруч з нею розташовані медичний профілакторій та кабінет фізіотерапії. Такі ж умови для відпочинку створені і в будинку механізатора.

Швидке зростання економіки артілі дало можливість правлінню колгоспу щороку збільшувати відрахування у неподільний фонд і значно підвищити оплату праці колгоспників. В артілі «Дружба» з 1966 року запроваджена грошова оплата, широко використовуються також різні форми додаткової і преміальної оплати, вміло поєднуються матеріальні і моральні стимули. Згідно з рішенням колгоспних зборів з березня 1964 року членам артілі, які сумлінно працюють у ній не менше 25 років і беруть активну участь у громадському житті колгоспу, надається звання ветерана колгоспної праці, а передовикам виробництва, які систематично перевиконують норми виробітку при високій якості — звання майстра колгоспного виробництва. Удостоєним цього звання нараховується додаткова оплата в розмірі 10— 15 проц. Першими звання ветерана колгоспної праці одержали один з організаторів колгоспу комуніст П. В. Поштар, коваль П. G. Зінченко, будівник А. М. Вітер; майстра колгоспного виробництва — С. П. Коваленко, Р. Т. Сулима, М. Т. Смоляр та ін. У 1967 році ці почесні звання надано 38 колгоспникам.

Трудові успіхи хліборобів артілі «Дружба» не раз відзначала держава. Понад 50 чоловік за досягнення в розвитку колгоспного виробництва нагороджені орденами й медалями Радянського Союзу, в т. ч. голова колгоспу В. В. Рубаник — орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора та медалями, бригадир рільничої бригади Г. М. Коваленко — орденом Трудового Червоного Прапора, ланковий механізованої ланки С. П. Коваленко — орденом «Знак Пошани». Щороку багато трудівників колгоспу — учасники Виставки досягнень народного господарства СРСР.

Разом з розвитком громадського господарства змінювався і загальний вигляд села, відбулися корінні зміни в побуті ксаверівців, новим змістом збагатилося їх духовне життя. Наприкінці 1958 року комуністи разом з активом висунули пропозицію перебудувати село, зробити його селищем міського типу. Колгоспні збори обговорили цю пропозицію і звернулися за підтримкою до районного та обласного комітетів партії. Ініціатива ксаверівців була схвалена. Київський обком КП України та облвиконком прийняли спеціальну постанову про реконструкцію та забудову Ксаверівки. Проект забудови села розробили архітектори В. Я. Кравченко, Е. X. Грінгоф та інженер М. С. Кордонський. Згідно з проектом, територія Ксаверівки поділялася на житлову зону, громадський центр та зону громадських зелених насаджень. За 300—400 метрів від неї розміщувалася колгоспна садиба з тваринницькими фермами, подвір’ям комплексної рільничої бригади, машинно-тракторним двором.

Будівництво почалося в 1959 році. За два роки в громадському центрі виросли будинок культури на 500 місць, двоповерхові приміщення сільської Ради з філією зв’язку та ощадною касою, правління колгоспу, готель з їдальнею, універмаг. На окремих ділянках були збудовані дитячі та медичні заклади, автобусна станція. Житлову забудову першої черги становили 76 будинків мансардного типу на 3—4 кімнати з присадибними ділянками та двоповерхові котеджі. Нові будинки мають всі комунальні вигоди. Будівельні роботи в селі вела разом з колгоспною бригадою дільниця тресту «Південзахідтрансбуд». У наступні два роки справили новосілля ще близько 100 сімей.

В 1959 році в селі закінчено будівництво приміщення середньої школи. В ній обладнані фізичний, хімічний, біологічний кабінети, майстерні, їдальня. 500 учнів навчає і виховує досвідчений педагогічний колектив. Заслужений авторитет серед жителів села мають учителі — відмінники народної освіти УРСР Н. М. Рябець і А. С. Коваленко. Понад чверть віку працює кожна з них у школі, бере активну участь у громадському житті села. Протягом післявоєнних років вищу освіту здобули понад 100 жителів села. В Ксаверівці народився П. О. Сітько — доктор біологічних наук.

У перебудові Ксаверівки, у здійсненні заходів щодо дальшого поліпшення її благоустрою, розвитку освіти й культури значну роль відіграє сільська Рада, до якої обрано кращих людей села, передовиків колгоспного виробництва. 25 депутатів працюють у п’яти комісіях — в сільськогосподарській, планово-бюджетній, шляховій, культурно-освітній та мандатній, які розглядають і вирішують найважливіші питання життя села. їм допомагають депутатські групи і пости, вуличні комітети.

Нові умови життя і праці сприяють зростанню культурного рівня трудівників колгоспу «Дружба». Громадська рада будинку культури організувала роботу гуртків художньої самодіяльності. Тут демонструються кінофільми, відбуваються вечори трудової слави, читацькі конференції, диспути. На одному з тематичних вечорів «Шляхи достатку» в березні 1964 року були присутні учасники республіканської наради працівників культосвітніх установ. У будинку культури часто виступають митці столичних театрів, обласної філармонії, аматори сцени з сусідніх сіл. У 1960 році ксаверівці вітали артистів Великого театру СРСР, у 1967 році — учасників Декади російської літератури і мистецтва на Україні. Перед трудівниками села виступали поет С. Михалков, письменниця з Калмикії Б. Сангаджієва, заслужений артист РРФСР І. Суржиков, артисти театрів Москви і Ленінграда.

За допомогою художників України в селі при будинку культури створено картинну галерею, яка спочатку мала 71 живописний, 62 графічні та 36 скульптурних творів, подарованих українськими радянськими митцями В. Касіяном, К. Трохименком, М. Дерегусом, Т. Яблонською, М. Глущенком та ін. У 1970 році колгоспна колекція образотворчого мистецтва мала вже 300 експонатів. У будинку культури створено також сільський краєзнавчий музей.

Так у процесі наполегливої праці зростає нова Ксаверівка. Уродженець села поет Р. М. Чумак у вірші «В Ксаверівці весна» яскраво змалював зміни, що сталися тут за останні роки:

Минуло п’ять чи й більше літ,
Минуло, одгуло,
В небачений тяглося світ
Оновлене село.
Село — немає вже села.
Сміялась далина.
Гуділо місто. І цвіла
В Ксаверівці весна.

Навесні, коли різними барвами квітів переливається 130-гектарний колгоспний сад, фруктові дерева зони зелених насаджень вздовж автомагістралі, сади колгоспників, Ксаверівка особливо прекрасна. Саме в таку пору, 28 квітня 1966 року, село відвідав перший у світі зорепроходець Ю. О. Гагарін. Він побував у картинній галереї, на фермах, у будинку тваринника, в колгоспному саду, оглянув дитячий садок, завітав у будинки колгоспників. «Хороше ваше село, колгосп, чудові люди»,— сказав на прощання космонавт. Ксаверівку відвідали також президент Демократичної Республіки В’єтнам Хо Ші Мін, президент Індійської Республіки Раджендра Прасад, голова Всесвітньої Федерації Профспілок Агостіно Новелла, делегації багатьох країн.

Жителі Ксаверівки впевнено йдуть і далі шляхом, який відкрив радянському народові Великий Жовтень, здобуваючи нові й нові трудові перемоги.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Ксаверовка, село на почтовой дороге из Василькова в Белую Церковь, при ручье Роток Основано в прошлом веке гетманом Ксаверием Браницким и названо по его имени. Жителей обоего пола 1117. Первоначально еще в прошлом веке построена была основателем села небольшая деревянная церковь, среди обширной площади или выгона. На место ее в 1843 году покойной графиней Александрой Васильевной Браницкой построена нынешняя каменная церковь с такой же колокольней. Престол этой просторной и красивой церкви освящен во имя Великомученицы Екатерины, в воспоминание об ИМПЕРАТРИЦЕ ЕКАТЕРИНЕ ВЕЛИКОЙ — благодетельнице Браницких. По штатам церковь состоит в 5-м классе; земли имеет 44 десятины.

К приходу Ксаверовскому причислена большая деревня Мариановка, в 4 верстах отстоящая и расположенная также при речке Ротке. Жителей в ней большей частью из польской шляхты православных 1177, да римских католиков 117. Последние имеют здесь свою каплицу, в которой по временам совершают Богослужение приезжающие ксендзы. Не подлежит сомнению, что Мариановка населена была под каким-либо другим именем, в самой глубокой древности. Доказательством этому служат множество древних могил вокруг селения, а также около Фастовца и Винницких Ставов, вблизи находящихся. Самые высокие из этих могил называются Перепятихой и Варянской или Варяжской. В 1845 году Перепятиха была раскопана Профессором Киевского университета Иванишевым. На глубине 7-ми аршин от поверхности земли он открыл большой склеп на подобие строения, покрытый камнями, которые составляли прежде свод склепа, а потом упали, когда сгнили дубовые подпоры их. Под камнями, на дне склепа найдены 14 человеческих остовов, лежащих вокруг могилы, головами к западу. При четырех остовах были разные украшения и оружие. Там же в двух местах при остовах открыты лошадиные кости, также отыскано много черепков глиняной посуды и мелкие золотые вещи (Подробности об этом см. в древностях изд. Времен. Коммиссии. Киев 1846 года.). Могила Перепять или Перепеть находится недалеко на полях Хвастовских. Об этих могилах упоминается в древних летописях. «И спостиже Изяславъ Мстиславичъ (в 1151 году) и (Юрия Владимировича Долгорукого) у Перепетовыхъ, хотя битись съ ним… устрой же Богъ мглу, якоже не видети ни каможе, толико до конца копья видети» (Пол. СРЛ том ІІ стр. 62.). В грамоте Андрея Боголюбского Печерскому монастырю также упоминается курганы Перелетов и Перепетовка.