Мироновка

Административно-территориальное деление

Мироновка (укр. Миронівка) — город, районный центр, центр городского совета, Мироновского района, Киевской области. В ХІХ столетии село Каневского уезда Киевской губернии.

Мироновскому городскому совету подчинено село Новая Александровка.

История

Мироновка — город трех рек: Росавы и двух ее правых притоков — Мокрой Бутене и Сухой Бутене, которые впадают в Росаву в центре Мироновки.

Л. Похилевич в «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» за 1864 г. пишет: «Сухой Бутень… замечателен тем, что он теряется немедленно за селом Яхны, потом за полторы версты от Мироновки опять является на поверхности земли».
Название «Бутень», или «Бутеня», возможно, происходит от слова «бительня» — устройство, которым били вымоченную коноплю. Ведь каждый хозяин ставил на берегу реки свою бительню.

Курганы эпохи бронзы вблизи города (2 тыс. до н. э.), а также обнаружена на окраине Мироновки глиняная посуда, бронзовое зеркало скифского времени, греческий сосуд 6-4 тыс. до н. э., серебряные украшения (гривны, цепочки, браслеты, бусы) ХІ-ХІІ в. свидетельствуют о древнем заселении этой территории.

История города достигает глубокой древности. В XV ст. зарождалось из беглецов-земледельцев, приобретало развития вольное украинское казачество. В XVI в. усиливается угнетение крестьянства польскими магнатами, смерть и разрушение приносят нападения татар Крымского ханства. В начале XVII в. вольный казак Мирон Зеленый из городка большие роды Полтавской губернии основал на берегу Росавы свой хутор. В церковных книгах эта фамилия впервые упоминается в июне (по старому стилю) 1619 г.. Тогда в этом году на Покров Святой Богородицы в древней ячниковской (росавской) церкви венчались «казак Мирон Зеленый и вдова убиенного казака Собко». Эта дата считается началом исторического основания города Мироновка, название которого связано с именем первого поселенца.

Многие жители Мироновки стали под флаги И. Богуна, М. Кривоноса в освободительной войне 1648-1654 гг. против ляхов. С 1669 г. по Андрусовскому перемирию Мироновка и прилегающие села снова стали почти на 200 лет польской вотчиной.

В 1740 г. после Руины Мироновка, которая принадлежала к Богуславскому староству Киевского воеводства, насчитывала лишь 20 дворов. Но жизнь продолжалось, количество населения росло. В 1765 г. в Мироновке насчитывалось 87 дворов, 75 из которых платили ежегодно 1024 золотых.
Свою историю имеет мироновская Свято-Михайловская церковь. По сведениям Л. Похилевича (1864 г.), первая (деревянная) церковь в селе Мироновка была построена в 1749-1755 гг. и названа Михайловской (на месте теперешней санстанции, а соседний угол впоследствии назвали Зацерковкой).
Строительством руководил местный житель Михаил Горьков, который был похоронен в этой церкви, как и первый мироновский священник Савва Черняховский. Священник вспоминал в своих записях о первом поселенце Мироне Зеленом, который, по его определению, жил там, где от нынешней улицы Бузницкого отходит улица Чкалова. Именно здесь начиналась Мироновка. По другим документам, церковь была построена в 1785 г.. Возможно, в этом году храм был кардинально перестроен. В начале XIX в. церковь была «деревянная, однопридельная, в ней сосуды серебряные, вызолоченные…».
Во времена Киевского казачества 1855 г. одним из организаторов выступления против крепостного права в Мироновке был отставной солдат Ю. Лисогоренко.

После крепостной реформы 1861 г. крестьяне получили 2091 десятину земли, да еще и самой плохой, которую они должны были выкупать. К тому же были лишены права пользоваться лесом, охотиться, ловить рыбу в окрестных реках и прудах и даже собирать в лесу хворост. Часть крестьян отказалась от наделов непригодной земли и в поисках лучшей доли покинула село. Беднейшие крестьяне в Мироновке часто отбывали барщину на промышленных предприятиях Браницких, в том числе в винокурне и на сахарном заводе.

В 1863 г. Мироновка насчитывала 1865 жителей. В 1869 г. Браницкие продали свои земли вместе с сахарным заводом удельному ведомству. На заводе тогда работало 550 рабочих, подавляющее большинство из них — поденщики. Среди рабочих было много женщин и детей. В 1878 г. сахарный завод еще принадлежал удельным ведомством и арендовался «Товариществом Романовских сахарных заводов». В 80-е годы XIX в. было основано Общество братьев Терещенко — Николая, Федора и Семена Артемовичей.

На революционные события 1905 — 1907 гг. труженики Мироновки активно откликнулись проведением забастовок и митингов. Они требовали повышения заработной платы, введения восьмичасового рабочего дня, свободы рабочих собраний.

При сахарозаводе существовал клуб, где работал самодеятельный драматический кружок. В 1910 — 1912 гг. в работе драмкружка активное участие принимал молодой рабочий завода А. П. Хорошун, который впоследствии стал театральным актером. В 1953 г. ему присвоено почетное звание «Народный артист УССР».

31 января 1918 г. в Мироновке была провозглашена советская власть, начал работу ревком. На здании сахарного завода была установлена мемориальная доска с надписью «Телеграмма В. И. Ленину от рабочих сахзавода в честь провозглашения советской власти в Мироновке (31.01.1918 р.)».

В 1918 г. в селе действовали три начальные школы: двуклассная (бывшее земское двухклассное училище), одноклассная (бывшая министерская школа) и одноклассная, или приходская для девочек.

С марта по октябрь 1918 г. Мироновка была оккупирована немецко-австрийскими войсками. Захватчики расстреляли нескольких рабочих-активистов, начали вывозить оборудование завода и продукты в Германии. Повстанческий отряд из местных рабочих, солдат-фронтовиков, организованный Г. М. Чемерисом и И. С. Цыганенко, в конце октября заставил сдаться немецкий гарнизон. В декабре были разгромлены отряды Директории, что пытались после изгнания немцев захватить власть в Мироновке.

Начиная с апреля 1919 г. Мироновка часто терпела бедствия от банд, что несколько раз грабили и поджигали сахарозавод, разбирали железнодорожные пути на подходе к станции, но их нападения успешно отражали интернациональный отряд во главе с венгерским коммунистом Рудольфом Фекте, а также бронепоезд «Гром». Но в августе 1919 г. банда захватила деревню, ограбила сахарозавод, разрушила и сожгла железнодорожную станцию. В 1920 г. Мироновку захватили белополяки, но за несколько дней части 44-й стрелковой дивизии и кавалерийской бригады Г. И. Котовского выгнали оккупантов. Именами красных командиров М. Фрунзе и Г. Котовского названы улицы в Мироновке.

С 1866 г. Мироновка принадлежала к Козинской волости. В 1922 г. в составе Богуславского уезда образуется Мироновская волость, к которой отошли ближние села — Росава, Зеленьки, Поток, Коротище, Козин, Емчиха, хутора Андреевский, Кутелев, Пятихатки, Салов. В 1923 г. создается Мироновский район с райцентром в Мироновке, в состав которой вошли железнодорожная станция и поселок.

В 1922 г. в Мироновке организовано кредитное общество, бурякоспилка, ТСОЗ «Община» и «Красная Нива», а в 1923 г. — рабочий кооператив, председателем правления которого избрали И. К. Евлаху.

В 1923 г. был сдан в эксплуатацию железнодорожный путь Мироновка — Кагарлык. Наращивает производство сахара Мироновский завод. К числу уже действующих школ прилагается железнодорожная школа, в которой учатся ученики 1-го и 2-го классов. Ее было открыто в поселке осенью 1922 г. в выделенном железнодорожной станцией списанном пассажирском вагоне, поставленном в саду возле вокзала. В 1925 г. в конфискованном доме открыли начальную Мироновскую железнодорожную школу №22. Большую помощь школе оказывала железная дорога, а в 1935 г. школа стала семилетней.

В 1929 г. жители Новой Александровки объединились в сельскохозяйственную артель, которую назвали именем красного командира Буденного. Первым председателем правления единогласно избрали односельчанина К. Я. Мязка.

В 1929 г. в Мироновке создан артель » Большевик», организаторами и руководителями которой были бывший матрос Балтийского флота, участник штурма Зимнего дворца в Петербурге во время военных действий Октябрьской революции 1917 г. В. С. Майданник (в марте 1943 г. его как подпольщика расстреляли гестаповцы) и бедняк П. К. Бескровный.

Голодомор 1932-1933 гг. унес жизни более 1200 мироновцев.

В 1938 г. село Мироновка стало поселком городского типа. Население увеличилось до 6616-ти человек (против 3940 в 1924 г.). Открылись универмаг, бытовые мастерские, чайные, столовые и др. Клуб сахарозавода играл в поселке роль культ-образовательного центра. Здесь действовали драмкружок, духовой оркестр, кружки танцев и хорового пения. В одной из старых пошивок мироновской газеты того времени «За большевистские колхозы» размещено приглашение на театральное представление «Отелло», поставленное заводскими любителями сцены. Но после 1938 г., как и по всей Украине, деятельность драмкружка, который считали очагом буржуазно-националистического влияния на молодежь, было прекращено.

В 1938 г. Мироновская МТС, которая на момент создания в 1931 г. имела 26 тракторов, 4-ти комбайна и 10 сеялок, а впоследствии и хорошо оснащенную ремонтную мастерскую, стала отдельным ремонтным межрайонным предприятием.

2 июля 1941 г. Мироновку оккупировано немецко-фашистскими войсками. С осени 1941 г. в поселке начинает действовать подпольная комсомольско-молодежная группа, в которую входили О. Гордеев, Я. Буслов, И. Цыганенко и др. Весной 1942 г. на железной дороге начинает деятельность диверсионная группа из 34-х человек, которую возглавляет железнодорожник Ф. Я. Сизов. Подпольщики выводили из строя вагоны и локомотивы, портили железнодорожное оборудование, освобождали из эшелонов людей, которых везли в Германию. Под угрозой измены и провала в 1943 г. группа отошла к Богуславскому лесу, где влилась в партизанский отряд. Рабочий депо И. Перепелица из снарядов изготавливал магнитные мины, которыми взрывал грузовые эшелоны. Подпольные группы действовали на Мироновском радиоузле (Д. Ф. Буслов), сахарозаводе (В. И. Вишняков), МТС (М. П. Глазурин — Савченко). Осенью 1942 г. часть патриотов погибла от рук гестаповцев.

1 декабря 1942 г. работниками сахарозавода был создан Мироновский подпольный райком партии, который возглавил инженер сахарозавода В. М. Новицкий (первый секретарь райкома). Впоследствии он был арестован фашистами. На предприятии до последнего оставался второй секретарь райкома А. И. Сидоренко. Райком создавал подпольные ячейки в поселке и окрестных селах. С января 1943 г. на станции Мироновка активную борьбу вела подпольная парторганизация, которую возглавил М. Желтоног.

31 января 1944 г. Мироновка была освобождена.

На площади перед вокзалом в Мироновке в честь освободителей установлен танк на постаменте, а внизу мемориальная доска: «Город Мироновка освободили от фашистских захватчиков войска 54-го укрепрайона под командованием генерал-майора М. Т. Карпачева 31 января 1944 г.». Возле сахарного завода установлен памятник работниками завода, которые погибли на фронтах Великой Отечественной войны. Мироновский городской совет за храбрость, проявленную в боях за освобождение города от немецких оккупантов, присвоила в 1965 — 1985 гг. звание «Почетный гражданин города Мироновки» генерал-майору М. Т. Корпачеву, полковнику И. Ф. Худякову, подполковнику Ф. С. Шабарину, майорам В. В. Губареву и И. П. Макарову, капитанам О. О. Губанову и П. Т. Киселеву из России и полковнику Ю. П. Довбыша и майору В. В. Волохову из Украины. В знак деятельности в Мироновке подпольного райкома партии на доме Мироновского райкома партии открыта мемориальная доска «В годы Великой Отечественной войны в период временной оккупации района немецко-фашистскими захватчиками действовал Мироновский подпольный райком КП(6)У (декабрь 1942 — январь 1944 гг.)». Награжден ряд подпольщиков.

На фронтах Великой Отечественной войны самоотверженно боролись против гитлеровцев 1237 жителей Мироновки. За героизм в боях правительственных наград удостоено 475 человек.

Свято чтят жители Мироновки память о героях, павших в боях с фашизмом. В 1985 г. к 40-летию Победы в Великой Отечественной войне в Мироновке был сооружен мемориальный комплекс, который строили все предприятия и организации города. В центре — стела со скульптурой воина, рядом вечный огонь и плиты, на которых высечены имена 598-ми воинов, погибших на фронтах Великой Отечественной войны. На Аллее Памяти Героев Советского Союза установлен бюст пяти уроженцев Мироновщины — Г. Н. Захарченко, М. У. Кондратовича, Т. П. Литвиненко, С. М. Пироженка, П. Е. Стрелец. В честь героев их именами названы улицы в Мироновке и родных селах.

В первые дни после освобождения началась реконструкция и восстановление сахарного завода и железнодорожных сооружений. В 1944 г. начала работать Мироновская МТС. Мироновка получила ток от небольшой электростанции, сооруженной на р. Росава. В строй стал клуб железнодорожников. В феврале 1944 г. возобновилось обучение в школах Мироновки. В железнодорожную школу ходило много детей не только из Мироновки, но и из Владиславки, Гулов, хутора Новая Александровка. В 1948 г. для школы построили двухэтажный дом, в котором было 8 классных комнат.
В 1944 г. возобновили свою деятельность мироновские колхозы «Большевик» и им. Сталина. В декабре 1950 г. объединились колхозы «Большевик» (с. Мироновка) и им. Буденного (с. Ново-Александровка Гулевского сельсовета), образовав колхоз им. Жданова поселка Мироновка, который в 1952 г. возглавил О. Г. Бузинцкий. В хозяйстве основными направлениями были: молочное производство, выращивание зерновых, сахарной свеклы, разведение крупного рогатого скота, свиней, овец, кур, а также садоводство и огородничество. Вскоре колхоз стал одним из передовых хозяйств области. За самоотверженный труд председатель колхоза А. Г. Бузницкий в 1958 г. был удостоен звания Героя Социалистического Труда.

В послевоенные годы в Мироновке построен завод крупяных изделий, маслозавод, кукурузо-калибровочный и кирпичный заводы. Расширена и реконструирована авторемонтная станция.

С присоединением к колхозу им. Жданова начался рост благосостояния колхозников и восстановление села Ново-Александровка. В конце 60-х годов здесь действовали школа, клуб, медпункт, магазин. Передовиками труда были жители села: звеньевая Л. Кривовяз, механизаторы Ф. Негрий, Я. М. Кривовяз (сын основателя села), В. Муравський, О. Гребенюк, М. Чамата, В. Мамро и многие другие. Более 16-ти лет работала в школе учительница Л. И. Скорик.

В 1950 г. началась закладка фундамента будущих производственных подразделений сахарного завода, который был введен в эксплуатацию в 1955 г.. В 1960 г. открылся новый Дом культуры сахарозавода.

В конце 50-х годов при сахарном заводе была открыта амбулатория со стационаром на 10 коек и двумя ваннами для лечения радоновыми водами больных с различными заболеваниями. Мироновский минеральный источник радоновых вод был открыт в 1936 г., когда на территории завода пробурили артезианскую скважину глубиной 95 м. Вода в ней была неприятной на вкус, и ее использовали только для технических нужд. Некоторые рабочие, страдавшие заболеваниями кожи рук мыли руки этой водой, заметили ее целебные свойства. В 1955 — 1957 гг. мироновский источник был исследован в Украинском институте курортологии и бальнеологии и в Институте геологии АН СССР. Вода была признана радоно-радиево-радиоактивной высокой радиоактивности. В 1958 г. была пробурена новая эксплуатационная скважина глубиной около 121 м, вода в которой имела еще более высокую радиоактивность. На базе выявленных лечебных вод 5 января 1958 г. больница переименована в физиотерапевтическую больницу Киевского облздравотдела. Здесь был стационар на 125 коек, курортная поликлиника с ванным отделением на 15 ван, где могли лечиться более 400 больных, а также кабинеты функциональной диагностики и электрокардиографии, физиотерапевтические кабинеты, рентген-кабинет, кабинет лечебной физкультуры и массажа, клинико-биохимическая лаборатория.

В 1954 г. на правах паевых взносов колхозов района создана строительная организация «Межколхозстрой» (позже Раймежколхозбуд).

В середине 1950-х годов школы Мироновки жили активной жизнью. В железнодорожной школе, которая в 1951 г. стала средней, был замечательный духовой оркестр, действовал хоровой кружок. Ученики выступали на сцене клуба железнодорожников, в клубе Владиславского крупзавода завоевали первое место на областном конкурсе. Высокое мастерство хористов отметили известные украинские композиторы П. Майборода, И. Шамо.

Восстанавливая завод, на его территории запроектировали построить семилетнюю школу, которая открылась в ноябре 1954 г.. В 1960 г. сахарозавод передал школе №2 помещение, в котором раньше был Дом культуры.

В 1955 г. ученики школы №1 держали инициативу выращивания гибридной кукурузы. Здесь был фруктовый сад и опытные участки. Школа имела 14 классов, которые учились в четырех помещениях.

После присоединения в 1959 г. к колхозу им. Жданова Мироновского колхоза им. Сталина вновь многоотраслевое хозяйство им. Жданова с каждым разом достигал все больших производственных успехов, особенно в выращивании сахарной свеклы. С 1961 г. колхоз начал специализироваться на откорме крупного рогатого скота. Под руководством О. Г. Бузницкого были приняты основные направления ведения хозяйства: производства зерна, сахарной свеклы, молочно-мясное животноводство и, как вспомогательная отрасль, свиноводство. Многим колхозникам передового хозяйства было присвоено почетное звание ударников коммунистического труда, они награждены трудовыми орденами и медалями.

В 1967 г. колхоз им. Жданова награжден орденом Ленина. На начало 1969 г. он объединял 732 дворы, в которых насчитывалось 925 колхозников. Хозяйству принадлежало земель общей площадью 3402 га.

В начале 70-х колхоз имел несколько вспомогательных предприятий: две мельницы, пилораму, асфальтовый и кирпичный заводы. Технический парк хозяйства насчитывал 66 тракторов, 30 комбайнов (зерноуборочные, свеклоуборочные, кукурузоуборочные, силосные), 60 автомобилей (грузовые, самосвалы), а также множество различных сельскохозяйственных машин, механизмов и орудий, а также два полевых состояния тракторных бригад с пунктами технического обслуживания. В 1965 г. в Мироновке было 11,4 тыс. жителей. Проводились большие работы по благоустройству поселка, работали три средние школы, построенные универмаг, столовые, гостиница и тому подобное.

В 1963 г. сдано новое здание школы №1, одновременно открыт интернат для учащиеся 9-10-х классов по Мироновской селекционной станции. В 1964 г. и 1969 г. достраивается железнодорожная школа, 1971 г. реконструируется школа №2, получающая 20 классных комнат, спортзал, столовую и т. д.
До 1967 г. образование Мироновщины относилось к Богуславскому отделу народного образования. После реорганизации района в 1967 г. в Мироновке, в здании бывшего кинотеатра, открывается районный Дом пионеров (теперь Дом детского и юношеского творчества), при котором начинают действовать первые несколько кружков: фото, радио, танцевальный, автомодельный, изобразительного искусства и др. В начале 1980-х годов на базе Дома пионеров был создан военно-патриотический клуб «Прометей», который организовывал районные игры «Зарница», «Орленок». Отряд барабанщиц принимал активное участие в массовых мероприятиях и праздниках района.

В 1967 г. открыла двери своим первым 24 ученикам Мироновская музыкальная школа с классами игры на фортепиано, домре, балалайке. Во многих селах создаются филиалы Мироновской школы искусств. Был организован класс хореографии. За время существования из стен Мироновской школы искусств вышло более 3000 учеников. Сейчас здесь учатся более 350 учеников в хореографическом, фортепианном, народно-духовом, художественном отделах.

В 1968 г. Мироновка становится городом районного значения. Здесь построен кинотеатр «Колос», в 1970 — районный Дворец культуры, активное участие в сооружении которого, а также в асфальтировании и благоустройстве улиц города принимал колхоз им. Бузницкого. В конце 70-х годов открывается новая районная больница. В 1970 г. в Мироновке проживало около 12 тыс. человек, в 1980 г. население Мироновки составляло 14,4 тыс. человек.

В 1974 г. к колхозу им. Жданова присоединился колхоз им. 40-летия Октября с. Росава. С целью увековечения памяти Героя Социалистического Труда председателя колхоза А. Г. Бузницкого, внезапно умершего, колхоз им. Жданова переименован в колхоз им. Бузницкого. С 1974 г. до выхода на пенсию (в 1986 г.) возглавлял хозяйство Герой Социалистического Труда В. И. Багура. В 1986 — 1991 гг. — А. С. Даниленко.

В 1986 г. и в 1988 г. колхоз им. Бузницкого был участником ВДНХ СССР, за что награжден золотой и двумя серебряными медалями выставки.

В 1991 г. председателем правления колхоза им. Бузницкого становится А. К. Деньга.

В конце 70-х начале 80-х годов в Мироновке действовали: районный Дворец культуры, при котором организуется районный музей, Дом культуры сахарного завода, клубы железнодорожников, участок совхоза, колхоза им. Жданова, работало три библиотеки. При домах культуры организованы кружки художественной самодеятельности: 5 хоровых коллективов, 2 драмкружка, несколько духовых оркестров, танцевальный кружок. В городе действовали спортивные организации «Колос», «Локомотив», «Авангард», «Спартак».

Создан в 1970 г. при Мироновском дворце культуры самодеятельный ансамбль песни и танца «Чернобривец» за два года получил высокое звание народного. На сегодня он является одним из лучших самодеятельных ансамблей песни и танца Киевщины, лауреатом республиканской премии им. М. Островского. За годы своего существования «Чернобривец» выступал в Москве, Эстонии, Белоруссии, Азербайджане, а также во Франции, Великобритании, Греции, Испании, Алжире и Болгарии. Удостоены почетного звания «Заслуженный работник культуры УССР»: А. П. Гирман — организатор и первый руководитель ансамбля, С. Ю. Федорович — художественный руководитель ансамбля, М. П. Пономаренко — солист ансамбля, директор Мироновского районного дома культуры, Г. М. Сидоренко — солистка ансамбля, Л. О. Голубенко — художественный руководитель и дирижер ансамбля.

В 1990 — 1995 гг. население Мироновки составляло 16 тыс. человек.

В 1990 г. сооружена новая трехэтажная достройка и отремонтировано старое здание бывшей железнодорожной школы (ныне Мироновская школа №3). Эта школа выпустила много спортсменов: С. Матвеев — серебряный призер Олимпийских игр 2000 г. в Сиднее, чемпион мира по велоспорту (1999 г.), заслуженный мастер спорта Украины, награжден орденом «За заслуги» ІІІ степени; В. Непокрытых — бронзовый призер Спартакиады народов СССР по эстафетному бегу; несколько выпускников — чемпионы среди юниоров.

Согласно к законам независимой Украины, в 1993 г. на базе колхоза им. Бузницкого образовано ассоциации пайщиков — АП им. Бузницкого, с 2000 г. — ЗАО АПО им. Бузницкого.

В 1993 г. Мироновский сахарокомбинат стал акционерным обществом. В зону свеклосеяния сахарокомбината входят колхозы, сельхозпредприятия, совхозы и фермерские хозяйства Мироновского, Богуславского районов Киевской области, Каневского и Корсунь-Шевченковского районов Черкасской области. Акционерное общество закрытого типа «Кристалл-М» насчитывает около 900 акционеров, около 400 из них ветераны производства. АОЗТ «Кристалл-М» сотрудничает и обменивается опытом с английскими, немецкими и французскими фирмами. В последние 2-3 года проведена модернизация предприятия.

Реконструирован бывший авторемонтный завод. Ныне это ОАО «Мироновский автоагрегатный завод» — одно из предприятий-ветеранов Мироновки. Завод был основан в 1931 г.. Здесь ремонтировали тракторы «ХТЗ» и другую технику. С 1953 г. ремонтируют также двигатели автомобилей «ГАЗ-51», «ЗИС-5». С 1960 г. это Мироновский авторемонтный завод, который занимается ремонтом «ГАЗ» и автобусов «ПАЗ». С 1986 г. кроме ремонта автомобилей завод (единственный в СССР) производит флюс-аппараты «ФА-1», кресла для автовокзалов, сушильные агрегаты для просушки днища автомобилей после покраски. С 1987 г. завод занимается ремонтом мостов автомобилей «ЗИЛ-130».

Бывший Мироновский маслозавод ныне реконструирован в современное молокоперерабатывающее предприятие «СОМ МАС», которое входит в корпорацию «Клуб сыра», объединяющую более 10-ти таких же предприятий. ЗАО «Мироновский инкубатор» создан на базе Мироновской инкубаторской станции. Сейчас он реализует молодняк птицы в Львовскую, Черновицкую, Харьковскую, Одесскую, Полтавскую и другие области. Руководитель предприятия О. А. Толстоноженко (1958 — 2009) получил трудовое отличие «Лучший работник агропромышленного комплекса».

Надежно служит мироновская пожарная часть, созданная в 1956 г.. Сначала пождепо имело лишь одну пожарную машину и четырех водителей. В 1963 г. было введено в действие новое современное строение пожарного депо. В 1975 г. Мироновской пожарной части присвоено звание отличной. В 1997 г. она реорганизована в военизированную самостоятельную государственную пожарную часть №37 (СДПЧ-37).

В 1997 — 1998 гг. вступил в строй современный зерновой элеватор и предприятие по переработке белковых и масличных культур, который построили по проекту украинско-американско-немецкого центра агробизнеса АО «Киев-Атлантик Украина» (КАУ), задача которого — производство протеина. ДП «Атлантик фармз» КАУ выращивает на арендованных землях сырье для предприятия.

В 1997 г. в Мироновке был освящен новый большой Свято-Михайловский храм, строительство которого началось в 1990 г.. Поддержал замысел верующих о строительстве храма народный депутат Украины И. А. Николаенко. Участвовали в поставках стройматериалов и строительстве храма все организации района: колхоз им. Бузницкого (председатель А. С. Даниленко), РТП (управляющий М. П. Радченко), «Райагрострой» (голова И. С. Савченко), сахарозавод (директор О. М. Стеценко), авторемзавод (В. Я. Притула), председатель районного совета народных депутатов И. П. Старченков, руководитель МП «Контакт» Е. В. Полункин, председатель райгосадминистрации Г. Ф. Гейченко и его заместитель М. Г. Бондаренко, председатель правления колхоза им. Бузницкого А. К. Деньга.

Сейчас к крупнейшим предприятиям Мироновки входят ЗАО «Научно-производственная фирма «Урожай» им. А. Г. Бузницкого», ОАО «Мироновский завод по изготовлению круп и комбикормов» (торговая марка «Наша ряба»), которое объединило Владиславский крупозавод-ветеран и самое современное производство, аналогов которому нет в Европе; Мироновский мясоперерабатывающий завод (торговая марка «Легко!»), который входит в состав ОАО «Мироновский хлебопродукт» (торговая марка «Наша ряба»), что объединяет сегодня 7 птицефабрик; АО «Киев-Атлантик-Украина»; ОАО «Мироновское хлебоприемное предприятие»; ОАО «Кристалл-М»; ОАО «Мироновский автоагрегатный завод»; «СОМ-МАС»; ООО » Мироновский кирпичный завод»; ОАО «Мироновский райагрострой»; ЗАО «Мироновская типография»; ОАО «Агроком»; ЗАО «Мироновский инкубатор».

В Мироновке функционируют три ООШ І-III ступеней, Мироновский межшкольный учебно-производственный комбинат, на базе которого ученики общеобразовательных школ получают до-профессиональную подготовку, Мироновская школа искусств, Мироновский центр детского и юношеского творчества, при котором действуют 20 различных кружков. В городе 2 библиотеки.

В 2001 г. открылся Мироновский филиал Восточноевропейского университета экономики и менеджмента (г. Черкассы), которая выпускает техников-программистов, экономистов, бухгалтеров, делопроизводителей, секретарей-референтов, техников-механиков по обслуживанию и ремонту автомобилей и двигателей.

Сейчас в городе действуют центральная районная больница с родильным отделением и поликлиникой, Областная больница восстановительного лечения, стоматологическая поликлиника и несколько частных стоматологических кабинетов. Один из них — частный стоматологический кабинет «Надежда», в котором трудится династия врачей-стоматологов — Владимир Васильевич Пугач и его сыновья Ярослав и Андрей. Почти 30 лет В. В. Пугач работал в Мироновской райбольнице, 23 из них — заведующим стоматологического отделения. Сейчас он — врач-стоматолог высшей категории, делегат І и II съездов Ассоциации стоматологов Украины, участник многих научных конференции по стоматологии. В своей работе стоматологи В. В. Пугач и его сыновья используют современные методы и технологии лечения и протезирования зубов.

В 2000 г. население Мироновки составило 16,5 тыс. человек, в 2005 г. — 16 тыс. В 2005 г. площадь села Ново-Александровка составила 33 га, где расположены 44 двора, количество населения 93 человека.

Выпускник Мироновской школы №2 рядовой Александр Субботин (1964 — 1985 гг.) погиб в Афганистане. Награжден медалью «За отвагу», медалью Демократической республики Афганистан «Воину-интернационалисту», посмертно орденом Красной Звезды, Грамотой Президиума Верховного Совета СССР. Именем героя названа улица в Мироновке. На школе №2 установлена мемориальная доска в память погибшего воина-интернационалиста Субботина. Погибла в Афганистане и служащая Любовь Сергеевна Харченко. На ее память на школе №3 установлена мемориальная доска.

Гордость Мироновки — ее жители и те, кто родились здесь. Среди них Герои Социалистического Труда О. Г. Бузницкий, В. И. Батура, В. Л. Деркач, В. А. Тонкошкур; Герой Украины О. О. Мостипан.

Александр Григорьевич Бузницкий (1911 — 1974) родился в г. Каневе Черкасской области. Трудовую деятельность начал в 1924 г.. В 1928 — 1930 гг. учился в школе фабрично-заводского обучения. С 1933 г. по 1944 г. работал на руководящих должностях в МТС, совхозе и системе «Заготскот» в Черкасской области и в г. Тернополь.

За храбрость и мужество, проявленные в боях с немецкими захватчиками в годы Великой Отечественной войны, награжден двумя орденами Великой Отечественной войны II степени, орденом Красной звезды и медалями.

В 1948 г. работал заместителем управляющего, затем управляющим Мироновской районной конторой «Заготскот». С 1952 г. — председатель колхоза им. Жданова (ныне ЗАО АПО «Бузницкий»). Под руководством А. Г. Бузницкого хозяйство, одно из самых отсталых в районе, с годами стало одним из передовых хозяйств Украины.

А. Г. Бузницкий неоднократно избирался депутатом Верховного Совета СССР и депутатом Верховного Совета УССР. В 1958 г. ему было присвоено звание Героя Социалистического Труда. Награжден пятью орденами Ленина, орденом Трудового Красного знамени.
Александр Григорьевич сделал много не только для развития своего хозяйства, но и для развития социальной сферы Мироновки. Его именем названа улица и переулок в Мироновке.

Василий Иванович Батура (1912 — 1991 гг.) родился в с. Стайки Кагарлыкского района. Работать начал разнорабочим в местном колхозе, а после учебы — председатель колхоза. С 1947 г. работал прокурором в Мироновском районе. В 1955 — 1970 гг. — председатель Масловского колхоза им. XXII Партсъезда КПСС, в 1971 — 1974 гг. — председатель Козинского колхоза им. Мичурина. С 1974 г. до выхода на пенсию в 1986 г. возглавлял мироновский колхоз им. Бузницкого. Награжден тремя орденами Ленина, орденами Октябрьской революции и Трудового Красного знамени, заслуженный работник сельского хозяйства УССР. Его именем названа улица в Мироновке.

Виктор Лаврентьевич Деркач (1934 — 1986 гг.) родился в с. Харьковцы на Полтавщине. После службы в армии переехал в Мироновку. Более двадцати лет возглавлял тракторную бригаду в колхозе им. Жданова, впоследствии им. Бузницкого. Коллектив бригады неоднократно завоевывал первенство в районных и областных социалистических соревнованиях за достижение высоких урожаев. Награжден орденами Ленина, Трудового Красного знамени, «Знак почета». Его именем названа улица и переулок в Мироновке.

Василий Антонович Тонкошкур родился 1924 г. в с. Карапыши. Воевал на фронтах Великой Отечественной войны, награжден боевыми орденами Отечественной войны І степени, Славы III степени. В 1954-1962 гг. — инструктор, заведующий отделом, первый секретарь Богуславского райкома партии; 1965-1973 гг. — первый секретарь Мироновского РК партии. До выхода на пенсию в 1988 г. — работник Киевского обкома партии. Награжден двумя орденами Трудового Красного знамени, орденом «Знак почета», двумя Почетными грамотами Президиума Верховного Совета УССР.

Александр Алексеевич Мостипан родился 9 февраля 1959 г. в г. Мироновка. В 1982 г. окончил Казанский авиационный институт. Работал на Казанском авиационном моторостроительном объединении, где прошел путь от мастера до заместителя начальника цеха. С завода пошел в аспирантуру, защитил кандидатскую диссертацию.

В 1996 г. Александр Мостипан для своего хозяйства взял в аренду 500 га земли. Сегодня же ООО «Нива Переяславщины» арендует около 10 тыс. га и владеет контрольным пакетом акций (59 процентов) Переяславского КХП, в который среди прочих входит и комбикормовый завод. В 2005 г. награжден орденом «За заслуги» ІІІ степени. Указом Президента Украины от 19 августа 2009 г. за выдающиеся личные заслуги перед Украинским государством в развитии агропромышленного комплекса, высокие трудовые достижения и многолетний добросовестный труд председателю ассоциации «Нива Переяславщины» Киевской области Александру Алексеевичу Мостипану присвоено звание Герой Украины с вручением ордена Государства.

Юрий Михайлович Половец (1898 — 1970) окончил Житомирскую учительскую семинарию в 1917 г., Киевский педагогический институт в 1938 г.. Трудовую деятельность начал в 1918 г. учителем Мироновской трудовой школы (теперь школа №1), где и работал 40 лет до выхода на пенсию в 1958 г.. За самоотверженный многолетний труд на ниве образования, за значительный личный вклад в воспитание молодого поколения Ю. М. Половцю, первом среди работников образования Мироновского района, в 1950 г. присвоено почетное звание «Заслуженный учитель школы УССР». Он награжден орденами Ленина и Трудового Красного знамени, избирался депутатом Киевского областного совета двух созывов. На школе, где работал Ю. М. Половец, установлена мемориальная доска.

Редактор районной газеты «Мироновский край» А. Глущенко — автор многих книг, председатель совета редакторов печатных средств массовой информации Киевской области, заслуженный журналист УССР, награжден Почетной грамотой Кабинета Министров Украины, отмечен Благодарностью Президента Украины.

Заслуженный зоотехник УССР М. К. Люгвенюк отмечен орденами Трудового Красного знамени и «Знак почета»; начальник Мироновского объединения «Сельхозтехника», заслуженный механизатор сельского хозяйства УССР А. Х. Осипенко — Октябрьской революции и Трудового Красного знамени; главный ветврач района, заслуженный ветеринар врач УССР М. С. Пильненький — Красной Звезды, «Знак почета»; водитель районного дорожно-ремонтного строительного управления, заслуженный работник транспорта УССР М. П. Сердюк — Трудовой Славы III степени; акушерка районной больницы М. П. Сердюк является заслуженным работником здравоохранения Украины; заведующий детского отделения районной больницы А. В. Волошина является заслуженным врачом Украины; тренер по велоспорту детско-юношеской спортивной школы общества «Колос» г. Мироновка, чемпион УССР по велоспорту Л. Ф. Матвеев является заслуженным тренером Украины.

Начальник Мироновской государственной семенной инспекции Г. И. Дорошенко и заведующая Мироновской межколхозной биолаборатории З. В. Терещенко удостоены почетного звания «Заслуженный агроном УССР». Секретарь Мироновского райкома профсоюза работников АПК
В. Г. Гейченко, директор Мироновского АТП-13243 В. М. Капшук награждены Грамотой Президиума Верховного Совета УССР. Водитель Мироновского АТП-13243, солист ансамбля «Чернобривец» В. П. Лотоцкий — Почетной грамотой Президиума Верховного Совета УССР. Г. Ф. Гейченко — первый председатель Мироновской райгосадминистрации награжден орденом «За заслуги» ІІІ степени. М. В. Корниенко — доктор наук, профессор, в 1993-1999 гг. начальник Мироновского отдела Киевской региональной таможни, за личный большой вклад в дело воспитания армейской молодежи уостоєний почетного звания «Заслуженный работник культуры Украины» (орден Красной звезды). В. П. Петух — начальник районного управления сельского хозяйства, заместитель председателя Мироновской райгосадминистрации, кандидат экономических наук, награжден орденами «Знак почета» и Дружбы народов и трудовым отличием независимой Украины «Знак почета». П. О. Сокирко — председатель Мироновской райгосадминистрации, ныне директор мясоперерабатывающего завода торговой марки «Легко!», награжден Почетной грамотой Кабинета Министров Украины. К. Л. Залевская — методист Мироновского РБК, краевед, составитель «Книги Памяти. Голодомор 1932-1933 годов на Мироновщине», награждена орденом «За заслуги» III степени.

Творческие личности, уроженцы Мироновки: В. И. Переяславец — заслуженный художник РСФСР, народный художник Российской Федерации; М. К. Пономаренко — преподаватель композиции Киевского института прикладного искусства и дизайна им. М. Бойчука, заслуженный художник УССР, член Союза художников Украины; А. И. Кульчицкий — автор более 400 песен, ответственный секретарь Киевского областного творческого объединения «Культура», заслуженный работник культуры Украины; И. Ю. Половец — заведующий учебно-методического кабинета Бердянского машиностроительного колледжа, награжден Грамотой Президиума Верховного Совета УССР.

Н. П. Опанасенко — секретарь Мироновского райкома партии (1975-1983 гг.), председатель Киевского обкома профсоюза работников культуры (1984 — 2000 гг.), награждена Грамотой Президиума Верховного Совета УССР.

Г. И. Бондаренко — в 1974-1976 гг. глава Мироновского райисполкома (последние годы — работник бюджетного комитета Верховной Рады Украины), заслуженный экономист Украины имеет два ордена Трудового Красного знамени, орден «За заслуги» III степени, почетный гражданин города Мироновка.
Орденами Ленина и «Знак почета» награждены: главный агроном колхоза им. Жданова В. М. Ланевский и инспектор по кадрам И. С. Федорин; орденами Ленина и Трудового Красного знамени — бригадир «Межколхозстроя» В. Г. Кириченко, главный агроном свеклосовхоза Мироновского сахарокомбината Б. Я. Колинько; орденами Октябрьской революции и Трудового Красного знамени — доярка свеклосовхоза сахарокомбината Н. Д. Кошель; орденами Октябрьской революции и «Знак почета» — тракторист колхоза им. Бузницкого А. Д. Мокриенко, водитель АТП 09042 М. В. Олефиренко, тракторист свеклосовхоза сахарокомбината М. А. Музыченко; орденами Дружбы народов и Трудового Красного знамени — машинист экскаватора райШРБУ М. С. Подгорецкий. Двумя орденами Трудового Красного Знамени награждены электросварщица РТС М. А. Ильина, бригадир слесарей сахарокомбината М. С. Наконечный. Орденами Трудового Красного знамени и «Знак почета» награждены бригадир колхоза им. Жданова Л. А. Муравский, председатель исполкома П. М. Миколюк, редактор районной газеты Т. С. Шкапа, экономист колхоза им. Бузницкого Г. Д. Куценко, главный зоотехник колхоза им. Бузницкого М. К. Логвинюк, начальник райузла связи А. С. Штронда. Двумя орденами «Знак почета» награждены начальник РО «Сельхозтехника» Ю. И. Дунаевский, звеньевая совхоза сахарокомбината А. М. Шепель; орденами «Знак почета» и Трудовой Славы III степени — тракторист свеклосовхоза сахарокомбината М. Т. Демчук.

Орденом Ленина награждены: первый секретарь райкома партии А. А. Авраменко, первый секретарь райкома партии М. В. Ткаченко, заведующий поликлиники П. М. Сокуренко, начальник районной конторы связи В. А. Хрищун, начальник отдела связи А. Е. Куницкий, работник «Заготскот» М. И. Онищенко, работник станции Мироновка Ф. Г. Кривошея, комбайнер МТС С. Д. Коломиец, машинист нефтебазы И. Л. Собко;

орденом Октябрьской революции — заместитель начальника райузла связи П. С. Загородний;

орденом Трудового Красного знамени — первый секретарь райкома М. М. Кобыльчак; председатель исполкома П. К. Малыш, председатель райисполкома В. Т. Паливода, заместитель председателя райисполкома П. И. Белоконь, второй секретарь райкома А. К. Деньга, главный врач райбольницы М. И. Троць, комбайнер МТС В. Х. Решетник, бригадир МТС И. М. Гапонюк, тракторист МТС М. Ф. Макаренко, бригадир станции Мироновка Д. О. Деньга, диспетчер станции Мироновка И. В. Евлах, работник станции Мироновка О. П. Бреус, работник железной дороги М. А. Янковский, учительница школы №1 Д. А. Корешок, учительница школы №3 О. И. Айвенко, мастер маслозавода Г. И. Ворона, водитель «Межколхозстроя» В. С. Онищенко, свинарка «Заготскототкорме» В. Я. Токовенко, оператор райузла связи Д. В. Онищенко, начальник отдела эксплуатации АТП-13243 П. П. Баранников, машинист автогрейдера райШРБУ А. С. Ильяш, швея быткомбината Н. И. Гетьман;

орденом «Знак Почета» — секретарь райкома партии В. А. Зеленько, второй секретарь райкома партии И. В. Галинзовский, заместитель председателя райисполкома Г. Я. Гусар, заместитель председателя райисполкома Б. С. Погребняк, заведующий отделом райкома партии Т. М. Деревянко, инструктор райкома партии В. С. Скопец, начальник управления сельского хозяйства Ф. И. Федорченко, главный экономист управления сельского хозяйства райисполкома П. Е. Дерий, главный агроном управления сельского хозяйства райисполкома Ю. Д. Калюжный, председатель районного комитета народного контроля И. Г. Шупер, директор МТС А. Д. Клименко, начальник «Межколхозстроя» М. И. Иваненко, председатель правления райпотребсоюза Г. В. Коломиец, начальник пожарной части №25 В. Г. Добрянский, заведующий Мироновским сортоучастком Ю. А. Бондарь, директор школы П. М. Бондаренко, учительница Ф. Л. Бышевская, организатор внеклассной работы школы №1 О. В. Платная, учительница школы №2 Г. И. Кищенко; начальник участка П. Т. Сас, водители Е. А. Маринка, И. Я. Байбарза и М. И. Ильченко, тракторист М. В. Грищенко и мастер В. Т. Овчаренко; начальник РО «Сельхозтехника» М. П. Радченко, заместитель начальника А. М. Кочура и работники РО «Сельхозтехника»; токарь авторемонтного завода М. П. Цимбал и слесарь Ю. А. Околот, работница базы хлебопродуктов Г. Я. Мищенко, мастер комбината хлебопродуктов И. Т. Мостипан, токарь АТП 09042 М. М. Белоноженко, старший телеграфист районного узла связи П. Г. Большой, работник станции Мироновка М. Г. Голинка, сигналистка станции Мироновка В. М. Арбуз, бригадир «Межколхозстроя» М. В. Слепухин, работник «Межколхозшляхстроя» А. Г. Слободяник, заведующая магазином горпотребсоюза А. Ф. Винокурова;

орденом Трудовой Славы III степени — тракторист-машинист РО «Сельхозтехника» И. К. Бондарь, штукатур «Межколхозстроя» А. А. Буртова и каменщик П. Г. Фенченко, мастер производственного цеха завода сухого молока Н. А. Кузьменко и рабочий завода П. С. Гаркавенко, бригадир РО «Сельхозтехника» М. А. Онищенко, водитель «Межколхозшляхстроя» М. П. Сердюк, рабочие межхозяйственного дорожно-строительного участка Л. Д. Кученко и В. Ф. Никоненко, слесарь АТП-09042 М. Е. Собко и водитель И. П. Кителенко, бригадир комбината хлебопродуктов М. М. Большая, работник станции Мироновка В. Г. Куш, водитель АТП-13243 В. Ф. Омельченко.

Правительственными знаками отличия в разные времена отмечены многие работники колхоза им. А. Бузницкого г. Мироновка (ранее колхоз им. Сталина, им. Жданова).

Орденом Ленина награждены работники колхоза им. Жданова — доярка Е. Г. Евлах, свинарки Н. С. Скрипка и Н. Ф. Тихоненко, тракторист И. А. Петренко.

орденом Трудового Красного Знамени — председатель колхоза им. Сталина И. Г. Терещук, доярка Л. Ф. Онищенко и чабан И. М. Хоменко, бригадиры колхоза им. Жданова Д. С. Гуленко и П. Ф Зленко, доярки М. М. Касьяненко и Т. И. Петренко, водители И. П. Кущ и О. М. Бескровный, свинарки Т. М. Соломаха и Л. И. Проскура, звеньевые Н. З. Токовенко, М. Е. Лысенко, М. М. Баранник, Л. Л. Кривовяз и В. М. Рыжак, комбайнер А. Е. Быченко, тракторист М. М. Кривовяз, работники колхоза им. Бузницкого — секретарь парткома колхоза И. С. Федорин, свинарка Е. Ю. Кравченко, доярки А. П. Резько и Н. У. Безносенко, бригадир В. Ф. Соляник, водитель М. К. Лысенко;

Орденом «Знак Почета» — работники колхоза им. Жданова: заместитель председателя колхоза А. А. Муравский, заведующий животноводством В. А. Куценко, доярки Волошенко и А. А. Володько, трактористы М. В. Еременко, А. С. Малюта, М. Д. Черняховский, телятница Л. В. Опольская, звеньевая М. Г. Приймаченко, комбайнер Ф. С. Негрий, колхозник И. С. Бобровицкий, заведующий фермой крупного рогатого скота колхоза им. Жданова М. Г. Мирошниченко, доярка колхоза им. Бузницкого Т. В. Решетняк, звеньевые Г. С. Шупик и П. Д. Шевченко, свинарка Г. А. Кулик, тракторист М. И. Муха, колхозницы М. З. Ляшенко и К. Т. Онищенко, оператор машинного доения колхоза им. Бузницкого М. И. Панченко;

орденом Трудовой Славы III степени — животновод колхоза им. Бузницкого У. И. Кривовяз, доярки В. К. Турченюк и Л. Г. Харченко, слесарь А. М. Запара, комбайнер А. К. Яценко, звеньевые У. И. Кобец и Г. С. Кузьменко, колхозница К. М. Миколенко, тракторист М. Т. Пархоменко, операторы по откорму крупного рогатого скота М. М. Рахманенко и К. С. Рябец, оператор машинного доения колхоза им. Бузницкого А. К. Китиленко.

В разные годы правительственных наград удостоены работники, бывшего Мироновского сахарокомбината, ныне АОЗТ » Кристалл-М».

Орденом Ленина награждены фельдшер при сахарокомбинате П. И. Жадан, аппаратчик А. П. Корниенко; орденом Октябрьской революции — главный технолог И. М. Руденко; орденом Трудового Красного знамени — директор сахарного комбината М. С. Кухар, слесарь И. С. Рыскаль, старший теплотехник Х. Ю. Руденко, старшая работница Н. С. Вакуленко, помощник оператора диффузии А. И. Цереленко, аппаратчик Д. Ф. Олефиренко, орденом » Знак Почета» — директор сахарного комбината Б. П. Бойко, главный инженер М. А. Ляшенко, заместитель главного инженера А. И. Тычинская, сатураторник А. Г. Мироненко, старший работник П. И. Белоцерковец, аппаратчица Л. Ф. Вовченко, оператор линии В. А. Скрипка, центрифугивница К. И. Шкарупа, старший повар столовой «Кристалл» сахарозавода Г. М. Середина; орденом Трудовой Славы III степени — старший машинист котельной сахарокомбината Л. Н. Вареник, сатураторниця А. С. Горовенко, центрифугивник-слесарь В. И. Сиволап.

Народное творчество города Мироновка представляют П. П. Прокопенко (авиа — и корабле — моделирование), М. В. Лысенко (коллекционирование и изготовление макетов самолетов, филателия), Л. И. Бастило, К. Л. Залевська, Н.М. Дудченко, Г. М. Семенюк (вышивка), Н. А. Фещенко (вышивка, ткацтво), Р. И. Куценко (вытынанка), художница-любитель Л. М. Шинкаренко и многие другие талантливые люди.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Мироновка, село по обеим сторонам Расавы, в которую здесь впадает два ручья: Мокрый и Сухой Бутень; получило название по имени осадчего Мирона Зеленого вольного козака из м. Великих Полог Полтав, губ. Здесь и в с. Зеленьках, по преданию были основанные им хутора. Жителей об. пола 1865. В 1790 году в 103 дворах считалось об. пола 1020, а в 1740 только 20 дворов. Село состоит из семи кутков или частей 1) собственно Мироновка где церковь; 2) Соломаховка; 3) Нибытовка; 4) Слобода; 5) Околотовка; 6) Шафрановка; 7) Розмариновка. Последняя заселена в 1857 году переводом крестьян из разных мест к сахарному заводу и названа именем Розы и Марины, супруги и дочери владельца. Достопримечательности села составляют: винокуренный каменный завод, два экономические фольварка с хлебом в скирдах, каменный магазин с запасным хлебом Владиславской волости, три водяные мельницы, из коих одна церковная; каменный сахарный завод- называемый Розмариновский. В поле, за яром называемым Перерваным, находится замечательный источник (жерело), снабжающий летом хорошей водой работающих в степи людей и скот из сел: Мироновки, Яхнов, Семигор, Ольховца, Вахутинец и Владиславки. Ему приписывают целебные свойства, а близ него, над рекой Расавою, есть древнее замковище обнесенное двумя валами. При самом впадении Мокрой Бутени в Расаву, на так называемой Поповой гребле, по преданию, некогда ватажка туземцев сражалась с Ляхами. Убитые с обеих сторон похоронены в двух разных могилах, одна против другой насыпанных за селом. Когда и кто строил укрепление, и в какое время происходила битва с ляхами, неизвестно.

Церковь Михайловская деревянная, 5-го класса; земли имеет указную пропорцию. Заложена 1749, а построена 1755 года жителем Михаилом Горковым, который и погребен, равно как и первый Мироновский священник Савва Черняховский, среди церкви; в 1848 и 1855 году устроены два боковые предела, в честь икон Всемилостивого Спаса и Архидиакона Стефана.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 – 1907 гг.

Мироновка — село Киевской губернии, Каневского уезда; при реке Росаве. Жителей 2132, дворов 295, церковно-приходское училище. Свеклосахарный завод, обрабатывающий свекловицы 154 тыс. берковцев на 580 тыс. руб., при 350 рабочих. Больница, врач, почтово-телеграфное отделение, 2 лавки.

История городов и сел УССР 1971 год

Миронівка — місто районного підпорядкування (з 1968 року), розташоване в долині річки Росави. Відстань до Києва — 106 км. Залізнична станція. Населення — 12 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані населені пункти Андріївна, Нова Олександрівна, П’ятирічка, П’ятихатка, Центральне.

Миронівка — центр однойменного району, площа якого 904 кв. км, населення — 54,9 тис. чоловік, у т. ч. 78 проц. сільського. В районі налічується одна міська та 21 сільська Рада, яким підпорядковано 44 населені пункти. На території району є кварцові піски, що використовуються для виготовлення скла; лікувальне значення мають радонові джерела. Тут розташовані 23 колгоспи, радгосп, Миронівський науково-дослідний інститут насінництва і селекції пшениці. У районі працюють 10 промислових підприємств. Тут діє Маслівський сільськогосподарський технікум, 34 школи, палац культури, 15 будинків культури, 22 клуби, 75 бібліотек.

Поблизу міста розкопано кургани доби бронзи (II тисячоліття до н. е.), вісім курганів кочівників X—XII ст., в яких знайдено скелети людей та коней, залізні вудила, стремена та різні прикраси. На околиці Миронівки виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського часу, грецьку посудину VI—IV ст. до н. е., а також скарб ювелірних речей XI—XII ст., що складається з срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.

Місто засновано в першій половині XVII ст. Початок йому поклав хутір козака з Полтавщини Мирона Зеленого. З його іменем і пов’язана назва міста. Селяни Миронівки, як і навколишніх сіл, зазнавали жорстокої експлуатації польської шляхти; багато лиха завдавали напади татар, які несли смерть і руйнування.

Жителі Миронівки взяли активну участь у визвольній війні 1648—1654 рр. Чимало їх влилося до загонів І. Богуна, М. Кривоноса. На початку липня 1648 року Богдан Хмельницький розташував біля Миронівки на березі річки Росави свій військовий табір. Тут же 24 лютого 1649 року Хмельницький вів переговори з посланцями польського короля. Після поразки під Берестечком у 1651 році і в червні 1654 року Миронівка та сусідні села знову стали місцем зосередження сил для боротьби проти ворога. Звідси ж Богдан Хмельницький писав 2 червня 1654 року лист цареві Олексію Михайловичу з приводу допомоги російських військ: «О сем паки и паки радуємся».

В 1667 році за Андрусівським перемир’ям Миронівка залишилась під владою Польщі, що було закріплено і «вічним» миром 1686 року. Але народ не припиняв боротьби проти шляхти. На початку XVIII ст. повстали козаки та селяни, очолені полковником Самусем. Польські залоги були знищені, повсталі присягнули на вірність Російській державі.

Після Прутського миру сюди знову повернулася польська шляхта, яка посилила експлуатацію покріпачених селян. За люстрацією 1765 року в селі було 87 дворів. 75 з них сплачували щорічно 1024 злотих різноманітних податків, в т. ч. косове, осипове, колове, ставкове та ін.

В часи Коліївщини Миронівка була районом, де проходила збройна боротьба проти польсько-шляхетського гніту. Весною 1768 року через Миронівку проходили на Фастів загони гайдамаків на чолі з М. Швачкою і А. Журбою, які розправлялися із ненависними гнобителями.

За наступні чверть століття кількість селянських дворів зменшилась (їх стало 83), зате непомірно зросли феодальні повинності. За інвентарем Богуславськога староства, куди входила Миронівка, в 1789 році жителі села сплачували 6544 злотих різноманітних податків.

З кінця XVIII ст. Миронівка стала власністю графів Браницьких. Після інвентарної реформи селяни втратили понад 20 проц. кращих сіножатей і польових наділів, які були в їх користуванні. Селяни виступали проти інвентарів, розорювали межі, захоплювали відібрані у них сіножаті та інші землі.

Напередодні реформи 1861 року в Миронівці налічувався 331 селянський двір, у т. ч. 167 дворів піших, 142 — городників та 22 — тяглих. Селяни користувалися 1608,5 десятинами землі, але вона розподілялася нерівномірно. Тяглі мали в середньому по 12 десятин на двір, піші — майже наполовину менше, а городники володіли клаптиками землі значно менше десятини. Причому за одну десятину польового наділу селяни платили щорічно поміщику оброк — 5 крб. 10 коп. сріблом, або відбували панщину — 20 чоловічих днів з двору. Руками кріпаків лише протягом 1845—1850 рр. поміщик побудував кілька млинів на річках Бутені та Росаві, великі греблі, винокурню, цегельню, а в 1858 році — цукровий завод.

Жителі села боролися проти кріпосного права і в час Київської козаччини 1855 року. Одним з організаторів виступу тут був відставний солдат Ю. Лисогоренко, який (навіть після приходу війська) провадив серед жителів агітацію, спрямовану проти поміщика та місцевих властей.

Після реформи 1861 року селяни одержали 2091 десятину землі та ще й найгіршої, за яку мали сплатити 45 025 крб. До того ж вони були позбавлені права користуватися лісом, полювати, ловити рибу у навколишніх річках та ставках і навіть збирати в лісі хмиз.

Незадоволені грабіжницькою реформою, селяни відмовлялися платити викуп за землю, як і раніше, продовжували полювати в лісах, ловити рибу в річках та ставах. Так, у березні 1866 року вони відмовилися від викупу 160 десятин непридатної землі і вирішили відкласти на два роки викуп за надільні землі. Частина селян, переважно з числа городників, відмовилася від наділів і в пошуках засобів до існування залишила село. На 1863 рік, коли Миронівка стала волосним центром, в селі налічувалося 1865 жителів.

У 1869 році Браницькі продали свої землі разом з цукровим заводом удільному відомству. На заводі працювало 550 робітників, переважна більшість з них — поденщики. Серед робітників було багато жінок та дітей.

Розвиток капіталістичних відносин все більш змінював Миронівку. Прокладена в 1876 році Фастівська залізниця через Миронівку сприяла зростанню села як значного центра торгівлі хлібом, цукром, крупою. Тут було побудовано цілий ряд водяних млинів і вітряків, великі цегляні склади для збіжжя.

На 1895 рік у Миронівці разом з присілком біля залізничної станції налічувалось понад 360 дворів, де проживало 3442 чоловіка. На 1900 рік з 3521 десятини землі 1166 належало удільному відомству, 40 — церкві і лише 2615 десятин селянам.

Використовуючи дешеву робочу силу, товариство цукрозаводчиків, що придбало завод, швидко розбудовувало підприємство. Прокладення залізниці в кілька разів здешевило перевозку цукру до Києва, поліпшило доставку палива. В кінці 90-х років на заводі щорічно перероблялось 154 тис. берківців буряків, підприємство давало продукції на 580 тис. крб. В 1899 році тут працювало 625 робітників, з них 579 — місцеві жителі. В 1900 році почалося переобладнання заводу, появилось електроосвітлення, а в 1906 — проклали залізничну лінію від станції до заводу. Після перебудови підприємство переробляло за добу 5 тис. цнт буряків. Внаслідок переобладнання зменшилася кількість робітників. В 1903 році на заводі працювало 350—420 чоловік.

Працювати доводилося в дуже важких умовах. Робочий день тривав 12—14 годин на добу. Власники заводу не дбали про техніку безпеки, вони турбувались тільки про свої прибутки, нестримно посилюючи експлуатацію трудящих. Більшість робітників жила в темних бараках. Тут спали на нарах по кілька десятків чоловік.

Лікарня з одним лікарем і фельдшером містилась у трьох сирих кімнатах і, навіть за визначенням фабричного інспектора, «мала занехаяний вигляд». У церковнопарафіяльній школі Миронівки 1861 року навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп. В 1869 році почала працювати двокласна земська школа, яка мала близько 100 учнів і 5 учителів, а в 1876 році відкрили однокласне народне училище, яке відвідували 70 учнів. Земське двокласне училище заснували лише в 1909 році. При цукровому заводі існував клуб, в якому працював драматичний гурток, де в 1910—1912 рр. у спектаклях виступав як драматичний актор нині народний артист УРСР А. П. Хорошун.

Трудящі Миронівки активно відгукнулися на революційні події 1905 року. 2 грудня на заклик місцевого жителя Макара Собка робітники заводу припинили роботу. Стражники були неспроможні зірвати мітинг. Викликані драгуни заарештували «підбурювачів», та нова зміна робітників відмовилася працювати. Страйкарі вимагали підвищення в 1,5 раза заробітної плати, добивалися права обирати старосту й робітничих депутатів, свободи робітничих зборів, заборони звільняти робітників без згоди делегатів, припинення арештів робітників, запровадження восьмигодинного робочого дня. Страйк тривав до 12 грудня. Керівниками його були син М. Собка — слюсар Михайло Собко, робітники Г. Дрига і К. Шкляренко. Адміністрація погодилася на вибори робітниками старости й депутатів, підвищила на 50 проц. платню і навіть погодилася заплатити робітникам 500 крб. за час страйку.

Але через декілька днів на завод прибув каральний загін, керівники страйку були заарештовані. У К. Шкляренка під час обшуку знайшли нелегальну літературу, у робітника І. Ламазова — зброю.

На початку лютого 1906 року мала місце спроба організувати страйк залізничників, але жандарми заарештували «підбурювача» робітника Н. Хуторного. Проте арешти не могли припинити революційної роботи. У березні 1907 року урядник доповідав начальству, що ним знайдено прокламації і зашифрований лист, з якого видно, що підпільники Миронівки одержують великі партії прокламацій для розповсюдження. Серед знайдених «антиурядових матеріалів» було 17 брошур і листівок. В кінці квітня власті направили в Миронівку і в навколишні села, де «відчувався неспокій», каральний загін, були проведені нові арешти.

Після придушення революції 1905—1907 рр. власники цукрового заводу посилили експлуатацію трудящих. В 1913 році завод виробив 423 тис. пудів цукру. Зацікавлені насамперед у зростанні прибутків, цукрозаводчики вжили заходів щодо поліпшення якості сировини. Восени 1911 року Всеросійське товариство цукрозаводчиків організувало в Миронівці науково-дослідну селекційну станцію. Спочатку вона мала ділянку землі в 110 га, де проводилися досліди щодо впливу на підвищення врожайності й цукровості буряків. Почалася тут робота і з селекції цукрових буряків, озимої пшениці та вівса.

Частина місцевих робітників працювала на будівництві шосе з Миронівки до волосного центру —Козина, якому було підпорядковано село, і далі до Канева. Але дорогу, будівництво якої розпочали в 1912 році, так і не проклали. Тяжким було становище селян Миронівки. На 506 господарств припадало всього 1609 десятин землі, та й вона все більше зосереджувалася у заможних. 60 господарств не мали землі, 333 — мали до 5 десятин, а 12 — понад 10 десятин.

З початком першої світової війни населення Миронівки зменшилося внаслідок мобілізації майже на третину. Голод і холод лютував у сім’ях трудящих. Біля заводу збиралися натовпи людей, що вимагали роботи і хліба.

Зі звісткою про повалення самодержавства в Миронівці у березні 1917 року відбулися мітинги і демонстрації, було роззброєно поліцію. Трудящі обрали Раду робітничих і селянських депутатів. Та до її складу пролізло багато представників дрібнобуржуазних партій, українських буржуазних націоналістів. В кінці квітня за проханням місцевих робітників у Миронівку прибула комісія Київської Ради робітничих і солдатських депутатів. Ознайомившись з станом справ на цукровому заводі, вона зажадала від губернського комісара Тимчасового уряду зняти з посади управителя заводу. У висновках комісії підкреслювалося, що він «За одностайним підтвердженням службовців і майстрових заводу… чинив неприпустимі за своєю несправедливістю утиски… Матеріальне становище робітників неприпустимо важке. Необхідно підвищити зарплату робітникам і службовцям, яка відстає від потреб життя та організувати медичну допомогу».

Посилилась активність селянства. Під тиском мас Канівський повітовий земельний комітет у вересні прийняв постанову про передачу селянам приватновласницької землі, яка до 1 жовтня 1917 року не буде зорана. Як повідомляли місцеві власті у телеграмі губернському комісару Тимчасового уряду, «у багатьох економіях селяни, посилаючись на цю постанову, перешкоджають оранці. Самочинні дії загрожують розростися у великі аграрні заворушення».

Перемога Жовтневої революції викликала велике політичне піднесення серед трудящих Миронівки. На цукровому заводі робітники обрали новий заводський комітет профспілки цукровиків під головуванням більшовика І. К. Євлаха. 31 січня 1918 року в Миронівці було встановлено Радянську владу. Розпочав роботу ревком.

В середині березня 1918 року в Миронівку вдерлися німецькі загарбники, в обозі яких прибули українські буржуазні націоналісти. Окупанти розстріляли кількох робітників-активістів, почали вивозити устаткування заводу та продукти до Німеччини.

У жовтні 1918 року в Миронівці створено повстанський комітет на чолі з Г. М. Чемерисом та І. С. Циганенком, який організував з місцевих робітників, солдат-фронтовиків повстанський загін. В кінці жовтня загін вступив у бій з німецьким гарнізоном і примусив його здатися. Так трудящі відзначили перші роковини Великого Жовтня. В грудні були розгромлені і загони Директорії, що намагалися після вигнання окупантів захопити владу в Миронівці. Наприкінці лютого 1919 року в Миронівку ввійшли частини 2-ї Української радянської дивізії. Зміцнення Радянської влади відбувалося в жорстокій боротьбі з куркульсько-націоналістичними бандами Зеленого, які, починаючи з квітня, часто нападали на Миронівку. 6 травня 1919 року банда Зеленого вдерлася в Миронівку, підпалила цукровий завод, але інтернаціональний загін на чолі з угорським комуністом Рудольфом Фекете того ж дня визволив село. Робітники загасили пожежу, врятували від вогню майже все заводське устаткування.

Партійна організація Миронівки, створена в травні 1919 року, повела боротьбу за зміцнення Радянської влади і відбудову господарства. В першу чергу взялись за відновлення цукрового заводу, забезпечення його сировиною і паливом. Комуністи, молодь допомагали червоноармійцям вести боротьбу з бандитизмом. Коли в кінці липня банда Зеленого почала розбирати залізничну колію на підході до станції, бронепоїзд «Гром» розігнав її, а робітники Миронівки відбудували колію й забезпечили рух поїздів на Білу Церкву. У серпні, коли до Миронівки наближались денікінці, банді вдалося знову захопити село, пограбувати цукровий завод, спалити рафінадне відділення, залізничну станцію. Дії бандитів допомагали денікінцям, які 29 серпня захопили Миронівку.

В умовах денікінської окупації із робітників і службовців цукрового заводу утворилася підпільна група. До неї увійшли Г. М. Чемерис, І. С. Циганенко, Г. П. Смаженко, О. Ф. Надіялова та К. А. Шкляренко. Підпільники розмножували на друкарській машинці та шапірографі листівки, звернення і поширювали їх серед населення. Навколо Миронівки діяв партизанський загін комуніста С. Федоренка, який не давав закріпитися владі білогвардійців. У кінці грудня 1919 року частини 44-ї і 58-ї радянських дивізій визволили Миронівку від денікінців.

Партійна організація і ревком, що розгорнув діяльність у січні 1920 року, мобілізували трудящих на відбудову господарства та на допомогу фронту. Весною 1920 року дружно закипіла робота на полях. Але на початку травня Миронівку захопили білополяки. Однак через кілька днів частини 44-ї стрілецької дивізії та кавалерійської бригади Г. І. Котовського вигнали окупантів. Робітники знову взялися за відбудову зруйнованого цукрового заводу. їх очолив партійний осередок. Спочатку до складу осередку входили 4 комуністи. Було створено колегію для керівництва заводом, обрано профспілковий комітет на чолі з К. А. Шкляренком.

У жовтні 1920 року завод став до ладу і до 12 листопада дав перші 19,5 тис. пудів цукру. Щоб забезпечити завод і залізницю паливом, комуністи мобілізували маси на розробку торфу поблизу Миронівки, заготівлю дров біля Богуслава.

Робітники заводу допомагали продзагону 12-ї армії заготовляти хліб у селах навколо Миронівки, вести боротьбу з куркулями. На продгрупу, яка працювала в селі Великих Прицьках, 22 листопада вночі налетіла банда Чорного і порубала 20 продармійців. Їх поховали в парку Миронівського цукрового заводу. Пізніше прах загиблих перенесли в братську могилу на сільському кладовищі.

З кінця 1920 року діяльну роботу розгорнули сільська Рада (голова — Г. М. Чемерис) і комнезам (голова — В. Лагода), створені влітку 1920 року. Вони наділяли землею бідноту, вели боротьбу з тифом, подавали допомогу розміщеному у Миронівці військовому госпіталю. На базі колишньої поміщицької економії був створений радгосп. Двокласну земську школу було реорганізовано в трудову. Через два роки в ній навчалося близько 250 дітей. В 1920 році при заводі почала працювати професійно-технічна школа, що готувала спеціалістів для цукрової промисловості. Згодом відкрили школу сільськогосподарського учнівства.

Великою подією в житті молоді була організація у квітні 1921 року на заводі комсомольського осередку, секретарем якого обрали робітника В. В. Пілецького. Молодь обладнала клуб у приміщенні складу, яке не використовувалось. Тут розмістили бібліотеку. При клубі почали працювати гуртки художньої самодіяльності — драматичний, хоровий.

Весною 1921 року сільська Рада виділила землю під плантацію буряків для заводу, нарізала селянам 113 наділів присадибної землі.

Розпочала роботу Миронівська науково-дослідна селекційна станція, яка зайнялася виведенням нових високоврожайних сортів цукрових буряків, пшениці та інших культур. Держава виділила станції в 1921 році для налагодження дослідницької роботи значні кошти. Розширився радгосп, його відділки були створені в навколишніх селах Олександрівці, Козині, Росаві, Зеленьках. Спочатку радгосп мав лише 40 волів і коней, 2 молотарки. Велику допомогу робітникам заводу і радгоспу надавали працівники інших підприємств. Григорівський цукровий завод у березні 1922 року надіслав бурякові сівалки, плуги, волів і коней; Езерянський — 2 тис. пудів бурякового насіння, з Московської губернії надійшло 1075 аршин мануфактури. У 1922 році було організовано кредитне товариство, бурякоспілка, ТСОЗи «Громада» та «Червона Нива». 23 жовтня 1922 року робітники заводу рапортували В. І. Леніну про завершення відбудовних робіт.

Протягом сезону 1922/23 рр. завод в середньому за добу переробляв 4372 цнт буряків, а наступного — 5412 цнт. На заводі було встановлено вакуумний апарат, печі переведено на вугільне опалення, удосконалено лабораторію. До сьомої річниці Великого Жовтня завод став працювати на повну потужність. В 1929 році він переробляв за добу вже понад 8 тис. цнт буряків.

Поліпшився побут робітників заводу і радгоспу. Для них звели кілька житлових будинків. Ще весною 1923 року створено робітничий кооператив, головою правління якого обрали комуніста І. К. Євлаха. Вже наступного року кооператив налічував 276 членів. Правління кооперативу виділяло значні кошти на культосвітню роботу — організацію гуртків, вистав, лекцій. При клубі цукрозаводу активно працювали гуртки художньої самодіяльності, які часто виступали в клубі та в підшефному селі Зеленьках.

Економічний і культурний розвиток Миронівки пожвавився з 1923 року, коли вона стала районним центром. Зросла районна партійна організація. Влітку 1924 року парторганізація району мала 6 осередків, налічувала 93 комуністи. Члени партії і близько 90 чоловік позапартійного активу навчалися в політшколах, працювали агітаторами в виробничих колективах і в селах.

Партійна організація, проводячи велику роботу в масах, спрямовувала їх боротьбу на завершення відбудови народного господарства, викривала підривну діяльність класово ворожих елементів. Коли на цукровому заводі деякі старі інженери намагалися протиставити себе колективу, партійна організація дала їм відсіч, звернула особливу увагу на підготовку спеціалістів з числа робітників. Комуністи очолили боротьбу за кооперування кустарів, створення сільськогосподарських товариств.

Активну діяльність проводили й комсомольці. За їх участю працювали сільськогосподарські гуртки, добровільне товариство «Доброхім». У грудні 1924 року під час тижня МОДРу вони провели значну роз’яснювальну роботу серед населення і залучили до МОДРу сотні трудящих. Розгорталась робота серед жінок. У січні 1925 року відбулася районна конференція трудівниць, куди прибуло 118 делегаток. Це сприяло пожвавленню роботи серед жіноцтва району.

Провадилися роботи щодо розвитку залізничного вузла, будувалися нові колії, депо тощо. В 1923 році було здано в експлуатацію залізничну колію Миронівка — Кагарлик. Значення вузла ще більше піднялось, коли в 1938 році відкрили залізничну лінію Миронівка—Канів.

Разом із зростанням цукрового заводу зміцнювався радгосп. В 1932 році він мав 2367 га землі. Врожай зернових в 1933 році становив 15—16 цнт з га, а насіння цукрових буряків 8—10 цнт. У відділку «Вербова» було створено ферму на 100 корів.

Значну роль в організації селянських мас відігравали комнезами. Районний з’їзд комнезамів, що відбувся на початку 1927 року, підсумував свою роботу щодо проведення соціалістичних перетворень на селі. В привітанні ЦК КП(б) України з’їзд запевнив, що комнезами району «і далі будуть твердо йти накресленим Комуністичною партією шляхом до соціалізму».

В 1929 році в Миронівці створено артіль «Більшовик». Її організаторами і керівниками були: колишній матрос Балтійського флоту, учасник штурму Зимового палацу комуніст В. С. Майданник (у жовтні 1942 року його, як підпільника, розстріляли гестапівці) та бідняк П. К. Безкровний. У 1930 році з утворенням колгоспу ім. Сталіна в Миронівці було завершено суцільну колективізацію.

Через два роки було створено Миронівську МТС, яка спочатку мала 26 тракторів, 4 комбайни, 10 сівалок.

МТС розширювалася, зокрема, було організовано і добре оснащено ремонтну майстерню, яка в 1938 році стала окремим ремонтним міжрайонним підприємством. На курсах готувалися кваліфіковані механізатори, які переймали досвід ударників області. Передовий тракторист М. П. Бугров двічі завойовував право бути учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки, де одержав Малу срібну медаль.

Боротьба за високі врожаї невдовзі дала добрі наслідки. Протягом 1932— 1936 рр. колгоспники збирали в середньому по 15 цнт зернових з га. Намітились успіхи у вирощуванні цукрових буряків. В 1935 році в колгоспі «Більшовик» ланки М. X. Запорожець і Н. П. Третяк зібрали на дослідних ділянках з кожного гектара близько 500 цнт буряків.

Велику допомогу колгоспам надавала Миронівська науково-дослідна селекційна станція. В 1925 році вчені станції передали на державне сортовипробування новий сорт пшениці «Українка». У червні 1926 року тут відбувся перший з’їзд агрономів кількох округів, який підвів підсумки роботи станції. Для розширення науково-виробничої бази в 1931 році станції було передано відділок Миронівського радгоспу «П’ятирічка», що мав 1206 га орної землі. 22 червня 1937 року постановою Раднаркому СPСP станція була підпорядкована Всесоюзному науково-дослідному інституту цукрового рільництва і перейменована в Державну селекційно-дослідну станцію Народного комісаріату сільського господарства СРСР. На неї покладалося завдання забезпечувати елітним насінням районні насінньові господарства Київської та Житомирської областей, поліпшувати існуючі і виводити нові сорти. Директором і науковим керівником станції з 1934 року по 1938 рік був В. Ф. Старченко. Він обирався делегатом XVIII з’їзду ВКП(б) та XIV і XV з’їздів КП(б)У, кандидатом у члени ЦК ВКП(б) і членом ЦК КП(б)У, з 1938 року працював заступником Голови РНК УРСР. У 1948 році після смерті В. Ф. Старченка Миронівській науково-дослідній селекційній станції присвоєно його ім’я. Тут багато років керував фітопатологічною лабораторією відомий учений, пізніше член-кореспондент АН УРСР В. П. Муравйов (1885—1963).

Завдяки допомозі дослідної станції невпинно підвищувалася урожайність та цукровитість буряків. У 1940 році завод переробляв за добу вже близько 9 тис. цнт буряків.

З кожним роком Миронівка зростала. Якщо в 1924 році в Миронівці проживало 3940 чоловік, то в 1938 році, коли вона стала селищем міського типу, число жителів збільшилось до 6616 чоловік. Відкрилися універмаг, побутові майстерні, чайні, їдальні тощо.

Зростав добробут населення, його культура. У 1934 році семирічну трудову школу селища реорганізовано в середню, відкрито вечірню школу. На 1937 рік у школах Миронівки набувало знань близько 1000 учнів. У цьому ж році десятирічка дала перший випуск своїх вихованців. Велику культосвітню роботу провадили клуби, бібліотеки.

Мирній творчій праці радянських людей перешкодила війна, розв’язана гітлерівськими загарбниками. У кінці липня — на початку серпня поблизу Миронівки розгорнулися запеклі бої. Частини 26 армії стримували наступ фашистської групи «Південь». Миронівка кілька разів переходила з рук в руки. Радянські воїни проявляли масовий героїзм. Група бійців, яку очолював лейтенант Пастушенко (492 полк, 199 стрілецька дивізія), 31 липня прорвалася в Миронівку, вогнем з ручного кулемета розсіяла загін ворога, знищила кілька десятків гітлерівців і захопила велику кількість зброї та спорядження. В кінці липня під Миронівкою вів успішні бойові дії радянський бронепоїзд № 56, що прикривав відхід частин 14-го кавкорпусу, над яким нависла загроза оточення. Героїчний бронепоїзд вів бої біля Миронівки до 6 серпня, коли за наказом командування відійшов до Канева, де прикривав переправу наших військ через Дніпро. За зразкове виконання бойових завдань 29 грудня 1941 року командир бронепоїзда капітан П. К. Іщенко і комісар політрук В. О. Козарін були нагороджені орденом Леніна, високі урядові нагороди одержали й інші члени команди. Її діла стали основою сюжету кінофільму «Фортеця на колесах» Київської студії ім. Довженка, за сценарієм В. Кондратенка.

Після захоплення Миронівки окупантами був встановлений режим грабежів і терору. На землях селекційної станції став хазяйнувати німецький поміщик. Поліцаї нагаями виганяли людей на роботу. В перші ж дні окупації за наказом німецького коменданта були повішені кілька жителів Миронівки. Фашисти насильно забирали молодь на каторжні роботи в Німеччину.

Та фашистам не вдалося зламати радянських людей. В районі Миронівки розпочала діяти підпільна партійна організація, очолювана І. К. Приймаком. На травень 1942 року вона зросла до 40 чоловік. Народні месники знищували окупантів, виводили з ладу паровози, здійснювали аварії поїздів. Одним із зв’язківців цієї організації у Миронівці був працівник хлібопекарні П. Я. Шарафан. Потрапивши у ворожу засаду, він відстрілювався до останнього патрона. У червні на базі підпільної партійної організації було створено партизанський загін, який розгорнув бойові операції проти ворога. Народні месники в районі Миронівки вивели з ладу 25 локомотивів, знищили 240 гітлерівців, пошкодили 35 км ліній зв’язку ворога. В грудні 1942 року загін І. К. Приймака об’єднався з партизанським загоном Ржищівського району. В Миронівці з осені 1941 року діяла також підпільна комсомольсько-молодіжна група, до якої входили О. Гордєєв, Я. Буслов, І. Циганенко, Чуєв та ін. Підпільники мали радіоприймач, розповсюджували серед населення листівки. Восени 1942 року гестапівці натрапили на слід патріотів, частина яких загинула смертю героїв у фашистських катівнях.

31 грудня 1942 року оформився Миронівський підпільний райком КП(б)У, який очолив інженер цукрового заводу В. М. Новицький. До складу комітету увійшли робітники цукрового заводу А. І. Сидоренко, А. М. Вороний та М. С. Мирошник. Райком створював партійні організації в селищі. Зокрема, з січня 1943 року активно працювала підпільна партійна організація на станції Миронівка, якою керував М. Жовтоног. Вона розповсюджувала листівки і повідомлення Радянського інформбюро, організувала бойову групу, що виводила з ладу паровози, обладнання депо, визволяла з ешелонів людей, яких везли на каторжні роботи в Німеччину. З квітня 1943 року на станції почала діяти диверсійна група в складі 34 чоловік під керівництвом залізничника Ф. Я. Сизова. Підпільники виводили з ладу локомотиви та вагони, знищили 7 автомашин, 410 тонн бензину тощо. В листопаді, коли з’явилася загроза провалу, група влилася до партизанського загону, який діяв у районі Миронівки. В 1943 році на залізничній дільниці Миронівка— Таганча діяв також партизанський загін під командуванням Я. І. Сиворонова.

Довгожданий день визволення настав 31 січня 1944 року. Радянські частини, зламавши опір ворога, що вперто оборонявся, оволоділи цукрозаводом і визволили селище та залізничну станцію. На фронтах Великої Вітчизняної війни самовіддано боролися проти гітлерівців 1237 жителів Миронівки. За героїзм, проявлений у боях, урядових нагород удостоєно 475 чоловік. Свято шанують жителі Миронівки пам’ять про героїв, полеглих у боях з фашизмом.

Великих руйнувань завдали фашисти Миронівці. Вони висадили в повітря депо та інші станційні споруди, зруйнували цукрозавод.

З перших днів визволення трудящі селища самовіддано працювали, відбудовуючи зруйноване господарство. Очолила боротьбу трудящих партійна організація району, що на 1944 рік налічувала 16 комуністів, а вже наступного року — понад 100 чоловік. Невдовзі після визволення на площі перед цукровим заводом був встановлений бюст В. І. Леніна, схований робітниками від окупантів у 1941 році.

Трудящі Миронівки здійснили величезну роботу, відбудовуючи підприємства. Невдовзі на заводі ввели в дію кисневу установку для зварювальних робіт. В липні 1944 року завод і селище одержали струм від невеликої електростанції, зведеної на р. Росаві. В цьому ж році почала працювати машинно-тракторна майстерня. Колгоспники Миронівки відремонтували млин, відбудували колгоспні приміщення. У колгоспі «Більшовик», завдяки трудовим зусиллям членів артілі, було вчасно зібрано врожай 1944 року. За успішне виконання державного плану хлібозаготівель урядових нагород була удостоєна велика група трудівників Миронівки. За активну участь у відбудові народного господарства 150 передовиків виробництва нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 —1945 рр.». За вклад у відродження зруйнованого окупантами господарства, комсомольській організації Миронівського району 28 квітня 1946 року було вручено Червоний прапор ЦК ЛКСМУ.

Відновила роботу Миронівська науково-дослідна селекційна станція, якій було завдано збитків на суму понад 9,6 млн. крб. Станція одержала всебічну допомогу від трудящих Московської, Челябінської, Ярославської та інших областей, їй передали понад 100 голів худоби, технічні засоби. З РРФСР, Грузії, Вірменії надходило сортове насіння. Зібраний вихідний і гібридний матеріал став базою для виведення нових сортів пшениці та інших культур.

За активною допомогою робітників заводу та всього населення Миронівки швидко зростало господарство радгоспу. В 1945 році з 927 га було зібрано 30,6 тис. пудів зерна, з них 2,4 тис. понад план. Одержали добрий врожай і бурякового насіння. В 1944 році стала до ладу Миронівська МТС. Налагодилася підготовка кадрів механізаторів. Вже в 1945 році курси випустили близько 20 трактористів.

Активізувалося культурне життя. Протягом 1944—1945 рр. стала до ладу середня школа, бібліотека. До дня залізничника в 1945 році відкрився відбудований клуб залізничників.

В 1947 році було закінчено відбудову колійного господарства вузла, паровозного депо. Пізніше, у 1951 році прокладено другу колію залізниці, а ще через два роки здано в експлуатацію і новий вокзал, збудований за проектом архітектора П. Ф. Красицького.

В кінці 1955 року цукровий завод, заново відбудований і обладнаний новим устаткуванням, працював вже на повну потужність. Модернізація підприємства продовжувалась і далі. На 1965 рік тут було вироблено вже 399 тис. цнт цукру. Технічна потужність заводу неухильно зростала. В 1966 році тут перероблялося за добу 10 тис. цнт буряків.

В 1966 році за систематичне перевиконання завдань урядових нагород була удостоєна велика група передовиків виробництва, у т. ч. ордена Леніна — О. П. Корнієнко, ордена Трудового Червоного Прапора — І. С. Рискаль, М. С. Кухар, X. Є. Руденко.

Трудові зусилля колективу підприємства спрямовує партійна організація заводу, що на 1970 рік налічувала 105 комуністів; 95 з них працюють безпосередньо в цехах.

Розгорнувши змагання на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, колектив заводу добився нових успіхів. В 1969 році завод вже переробляв щодоби 18,5 тис. цнт буряків; колектив одержав перехідний Червоний прапор Міністерства харчової промисловості СРСР. З 1958 року в Миронівці став працювати міжколгоспний цегельний завод. За роки семирічки в значні підприємства перетворилися авторемонтний завод (до 1953 року — міжрайонні майстерні), кукурудзяно-калібрувальний і маслоробний заводи, промкомбінат.

Значним господарством міста стало автотранспортне підприємство (з 1959 до 1966 року — автопарк). Якщо в 1960 році воно мало лише 4 автобуси і 60 вантажних автомашин, то в 1969 році — близько 40 автобусів, що обслуговують 12 маршрутних ліній, 97 вантажних автомашин. Тут працює понад 170 чоловік, у т. ч. 40 комуністів і 20 комсомольців. В 1960 році закінчилася електрифікація дільниці Миронівка—Фастів Південно-Західної залізниці.

Великих успіхів досягла Миронівська науково-дослідна селекційна станція ім. Старченка. До 40-річчя Великого Жовтня її колектив вивів новий сорт пшениці Миронівська 264, а згодом сорт Миронівська 808, Київська 893. До знаменного ювілею 50-річчя Великого Жовтня була виведена Миронівська Ювілейна 50, врожайність якої понад 65 цнт з гектара. Всього за роки Радянської влади на станції виведено 36 нових сортів зернових та зернобобових культур, трав. Все нове, передове, що створюється тут, швидко стає надбанням виробництва. Пшениця Миронівська 808 нині поширена не лише в СРСР, а і в ряді зарубіжних країн. Здобутки станції — результат наполегливої роботи колективу вчених. Понад 20 років тут працюють досвідчені науковці — Б. М. Дубиневич, В. М. Гриньов, Ф. П. Литвиненко, А. С. Майданник та інші. За великі успіхи у створенні й впровадженні високопродуктивних сортів озимої пшениці Миронівська науково-дослідна селекційна станція 25 травня 1967 року була нагороджена орденом Леніна, її директору В. М. Ремеслу присуджена Ленінська премія; його удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1968 році станція була перетворена в Миронівський науково-дослідний інститут насінництва і селекції пшениці.

Успішно розвиваються колгоспи. В 1950 році артілі «Більшовик» та ім. Будьонного (с. Новоолексіївка) об’єдналися, утворивши колгосп ім. Жданова, який невдовзі став одним з передових господарств області. У 1959 році до нього приєднався і колгосп ім. Сталіна. Новостворене велике багатогалузеве господарство з кожним роком досягало все більших виробничих успіхів, особливо у вирощуванні цукрових буряків. Зокрема, у 1964 році середній врожай буряків з гектара становив 400 цнт. За самовіддану працю голова колгоспу О. Г. Бузницький у 1958 році був удостоєний високого звання Героя Соціалістичної Праці, його обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Урядовими нагородами у 1965 році було відзначено 80 трудівників району, у т. ч. велика група колгоспників артілі ім. Жданова. Цей колгосп став своєрідною експериментальною базою, де перевірялася врожайність нових сортів сільськогосподарських культур. В 1960 році тут стали вирощувати пшеницю Миронівська 264, яка на дослідних ділянках давала по 45—50 цнт з гектара. З 1961 року колгосп почав спеціалізуватися на відгодівлі великої рогатої худоби та свиней. Неухильно зростала механізація виробництва.

На 1969 рік колгосп мав 2612 га земельних угідь, з них 2428 — орної землі, 52 га — саду, 96 га ставів з розвиненим рибним господарством.

З великими успіхами прийшов колгосп ім. Жданова до 50-річчя Жовтня. Урожайність зернових за 1965—1967 рр. в середньому дорівнювала 37 цнт з га, в т. ч. пшениці — 40,5 цнт, цукрових буряків — 426,5 цнт з га.

На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 371 цнт м’яса, 661,3 цнт молока, а на одну фуражну корову надоєно в середньому по 3000 кг молока. В ювілейному 1967 році одержали врожай цукрових буряків по 458 цнт з га, а передова ланка М. Куценко — 578 цнт. Грошовий прибуток колгоспу в ювілейному році перевищив 2 млн. крб. За досягнення у виконанні планів заготівель продуктів сільського господарства, проведення меліорації, впровадження науки і передового досвіду колгосп ім. Жданова в 1967 році було відзначено високою урядовою нагородою — орденом Леніна. Прибуток колгоспу за восьму п’ятирічку збільшився на 65% (в 1970 році він становив 2,8 млн. крб.), а оплата праці колгоспників—на 36 процентів.

Разом з розвитком економіки зростало і саме місто, змінювалося його лице. З’явилися цілі вулиці нових будинків. За роки п’ятирічки побудовано 6 багатоповерхових будинків з площею понад 6 тис. кв. метрів, 236 індивідуальних будинків. Місто газифіковане, тут прокладено водопровід, більшість вулиць заасфальтовано, упорядковано тротуари. В 1967 році на честь 50-річчя Радянської влади комсомольці і молодь заклали новий міський парк, а також посадили понад 16 тис. фруктових та декоративних дерев.

З кожним роком удосконалюється побутове обслуговування трудящих. До їх послуг — великий побутовий комбінат, що має кілька цехів і ательє, де працює понад 50 чоловік. У місті діє готель, кімнати для приїжджих на вокзалі та цукровому заводі. Торговельна мережа Миронівки налічує понад 40 магазинів, у т. ч. великий універмаг, 6 продовольчих магазинів. Працюють ресторан і кафе, що розмістилися в новому, великому і красивому будинку, 2 чайні, 4 їдальні, понад 10 буфетів та кіосків.

Миронівка — бальнеологічний курорт (з 1958 року), відомий в країні завдяки цілющим джерелам радонових вод. В обласній фізіотерапевтичній лікарні у Миронівці (до 1964 року — бальнеологічна) успішно лікують поліартрит, ревматизм та інші захворювання. За роки існування курорту в ньому пройшли лікування понад 42 тис. хворих. Колектив курорту, в складі якого 21 лікар і понад 70 чоловік середнього медперсоналу, працює відмінно. В 1969 році йому було присвоєно високе звання колективу комуністичної праці. Колишній головний лікар В. X. Бондаренко удостоєний звання заслуженого лікаря УРСР.

В районній лікарні, 2-х лікарських оздоровчих пунктах, медпунктах, які діють на всіх великих підприємствах Миронівки, працюють 37 лікарів і понад 100 чол. середнього медперсоналу.

Невпинно розвивається народна освіта. В Миронівці діють 2 середні та 2 восьмирічні школи, де набуває знань понад 2 тис. учнів. 1200 виробничників одержують освіту у вечірній і заочній середніх школах. Працює музична школа, в якій навчається понад 130 учнів. Педагогічний колектив міста налічує 125 чоловік.

З кожним роком в місті розширюється мережа культурно-освітніх закладів. Тут діють міський палац культури із залом для глядачів на 750 місць, будинок культури цукрозаводу, клуби залізничників, науково-дослідного інституту селекції і насінництва пшениці, відділку радгоспу, колгоспу ім. Жданова. Працюють три великі бібліотеки. Понад 350 мешканців міста беруть участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, зокрема п’яти великих хорових колективів, двох драмгуртків, кількох духових оркестрів, танцювального гуртка.

Чималих успіхів досягнуто і в спортивно-масовій роботі. У місті діють спортивні організації: «Колос», «Локомотив», «Авангард» та «Спартак», які об’єднують близько 800 чоловік. Команди легкоатлетів та волейболистів Миронівки — неодноразові переможці обласних спортивних змагань, зокрема 1968 і 1969 років. Широко розгорнута пропагандистська робота серед трудящих, невпинно підвищується їх політичний та культурний рівень. Значну роль у цьому відіграє місцева організація товариства «Знання», яка налічує близько 200 чоловік. В палаці та будинку культури, клубах читаються лекції, проводяться вечори запитань і відповідей, організовуються зустрічі зі знатними людьми, працівниками літератури та мистецтва.

Під керівництвом партійної організації, Ради депутатів та громадських організацій колектив трудящих міста домігся значних успіхів у виконанні восьмої п’ятирічки. На підприємствах, закладах та установах міста працює понад 4 тис. чоловік. В авангарді трудових звершень ідуть комуністи, яких у міських парторганізаціях понад 1000. Молодь, серед якої понад 1140 комсомольців, показує зразки в роботі, навчанні, культурно-масовій діяльності. В лавах передових — 9 комсомольсько-молодіжних колективів, 4 з них носять звання колективів ім. 50-річчя Радянської влади і один — ім. 50-річчя ВЛКСМ.

В житті міста велика роль належить міській Раді депутатів трудящих, в складі якої 50 депутатів. При ній діють 8 постійних комісій та 8 громадських з активом понад 150 чоловік. На сесіях Ради лише протягом 1969—1970 рр. були розглянуті питання про роботу торговельної мережі, шкільних та дошкільних закладів, про забезпечення робітників цукрового заводу житлом, питання санітарії і благоустрою міста та інші. Депутати Ради разом з активом проводять велику роботу, спрямовану на виконання наказів виборців.

Розгорнувши соціалістичне змагання на честь 100-річчя від дня народження В. І. Леніна, XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України, колективи підприємств достроково, у вересні 1970 року, виконали п’ятирічний план реалізації продукції. За видатні досягнення у виконанні завдань п’ятирічного плану і високі технічно-економічні показники присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці В. А. Тонкошкуру — першому секретарю райкому КП України, нагороджено орденом Леніна О. Г. Бузницького, Н. Ф. Тихоненко, І. О. Петренка, орденом Жовтневої Революції — В. І. Батуру, А. X. Осипенка, В. М. Ремесла; 10 чоловік удостоєно ордена Трудового Червоного Прапора.

Зростає і красивішає Миронівка — місто трударів, місто-курорт.

Большая Советская Энциклопедия 1969 – 1978 гг.

Мироновка, город (до1968 — посёлок городского типа), центр Мироновского района Киевской обл. УССР, на р. Росава (бассейн Днепра). Ж.-д. узел. 12,2 тыс. жителей (1972). Сахарный комбинат. заводы: авторемонтный, сухого обезжиренного молока, кукурузо-калибровочный, асфальто-битумный, кирпичный. Научно-исследовательский Мироновский институт селекции и семеноводства пшеницы.

Метрические книги по с. Мироновка находящиеся на хранении в ГАЧО

1. Київська губернія
2. Київська єпархія
3. Михайлівська церква, с. Миронівка Канівського повіту Козинської волості
5. Народження: 1892: ф.931, оп.1, спр.1783
6. Шлюб: 1892: ф.931, оп.1, спр.1783
8. Смерть: 1892: ф.931, оп.1, спр.1783

Карты