Ржищев

Административно-территориальное деление

Ржищев (укр. Ржищів) — город областного подчиненияcело Киевской области. В ХІХ столетии местечко Киевского уезда Киевской губернии.

Город относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

Памятники градостроительства и архитектуры УССР 1983 г.

Троицкая церковь, 1853-1860 гг. Построена на месте деревянной. Церковь кирпичная оштукатуренная четырех-столпная трехнефная и колокольней над притвором. Увенчана приземистым луковичной формы куполом на восьмигранном барабане. Колокольня завершена шатром. Большие окна обрамлены наличниками, углы подчеркнуты пилястрами. На северной стене роспись XIX в. В интерьере — росписи 70-х годов XX в. В западной части центрального нефа находятся хоры. В формах церкви еще заметны черты стиля классицизма, но композиция и декор интерьера уже характерны для так называемой «епархиальной» (церковной) архитектуры второй половины XIX в.

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Ржищев — посёлок городского типа в Кагарлыкском районе Киевской области УССРжищев Пристань на Днепре. Расположен в 21 км от ж.-д. станции Кагарлык (конечная станция ж.-д. ветки от линии Фастов — Цветково). Заводы: радиаторный, кирпичный, маслодельный. Техникум с.-х. строительства, педагогическое училище.

История городов и сел УССР 1971 год

Ржищів — селище міського типу (з 1938 р.), розташоване на правому березі Дніпра, за 76 км від Києва і за 25 км від районного центру. Пристань на Дніпрі. Населення — 8,7 тис. чоловік.

Територія сучасного Ржищева заселена з давніх часів. Про це свідчать рештки трьох неолітичних поселень та поселення трипільської культури. Тут також розкопано поховання передскіфських часів, знайдено дві посудини та застібку черняхівської культури.

За часів Київської Русі на одній з дніпровських гір — Іван-Горі було укріплене місто під назвою Іван-город, яке згадується в літопису під 1151 роком. До наших днів збереглися залишки земляного валу та глибокого рову, що оточували місто. У 1960—1969 рр. археологи знайшли тут рештки жител та господарських приміщень, які обвуглились під час пожежі. У житлах виявлено знаряддя праці, предмети озброєння, різні прикраси, навіть залишки запасів зерна. До числа рідкісних знахідок слід віднести свинцеву печатку, якою князі і бояри скріплювали важливі документи.

Під час тривалої боротьби князів за київський престол, Іван-город не раз переходив з рук у руки. У 1240 році місто було знищено монголо-татарами. Місцеве населення захищалося до останнього і загинуло у палаючому місті.

Минуло багато часу, поки на місці Івангорода виникло нове поселення Ржищів. Перші відомості про нього стосуються 1506 року. У 1571 році Ржищів згадується як населений пункт на Дніпрі. Разом з багатьма навколишніми селами він належав київським митрополитам.

Після Люблінської унії 1569 року Ржищів підпав під владу шляхетської Польщі. Селяни були остаточно закріпачені. Вони не мирилися з утисками, чинили опір гнобителям. У 1637—1638 рр. населення Ржищева брало участь у антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях, очолюваних П. Павлюком, Д. Гунею, Я. Острянином і К. Скиданом.

За часів визвольної війни 1648—1654 рр. Ржищів був сотенним містечком Канівського полку. Його жителі брали участь у боях з польською шляхтою.

Біля Ржищева загін Максима Кривоноса дав бій шеститисячному війську магната Яреми Вишневецького. Повстанці розібрали переправу на Дніпрі, по якій мали переправлятися польські війська, а потім примусили противника відступити до Чернігова.

1653 року у Ржищеві Богдан Хмельницький приймав російських послів, вів з ними переговори про возз’єднання України з Росією. Після Переяславської Ради у січні 1654 року місцеві жителі склали присягу на вірність Російській державі. У 1654 і 1658 рр. біля Ржищева переправлялися на правий берег Дніпра війська під командуванням В. Б. Шереметьева і Ф. В. Бутурліна, які були надіслані з Росії для боротьби з польськими загарбниками. Навесні 1664 року на Правобережній Україні, у т. ч. у Ржищеві, відбулося народне повстання проти польської шляхти, але воно було придушене військовою силою.

Після Андрусівського перемир’я 1667 року Ржищів залишився під владою шляхетської Польщі. Його населення й далі боролося проти поневолювачів, за возз’єднання з Росією.

За умовами Бахчисарайського договору 1681 року між Росією і Туреччиною та «Вічного миру» 1686 року між Росією і Польщею місцевість понад Дніпром на південь від Стайок, у т. ч. і район Ржищева, мала бути незаселеною. Однак минуло небагато часу і на цих землях знову з’явилося населення. Слідом за ними поверталася польська шляхта, яка поступово закабаляла жителів.

1740 року у Ржищеві нараховувалося 150 будинків і близько 800 чоловік населення, яке займалося землеробством, скотарством, рибальством. Місцеві купці торгували хлібом, вивозили його навіть за кордон. Розвивалися промисли.

Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин у першій половині XVIII ст. становище трудящих ще більше погіршало, що викликало нову хвилю народних повстань. У 1750 році місцеве населення допомогло гайдамакам захопити Ржищів і розправитися з поневолювачами. 1768 року селяни Ржищева брали участь у Коліївщині.

Після возз’єднання 1793 р. Правобережної України з Росією Ржищів став містечком Київської губернії.

1823 року тут розквартировувався Полтавський піхотний полк. Його командир полковник В. К. Тізенгаузен був членом Васильківської управи «Південного товариства», яку очолювали С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін. У 1826 році Тізенгаузена заарештували і заслали до Сибіру на каторгу.

У першій половині XIX ст. Ржищів зростає як торгове містечко. Цьому сприяло поширення судноплавства на Дніпрі і заснування місцевої пристані. На ярмарок 1846 року було привезено товарів на 16,3 тис. карбованців. Розвивалась промисловість. 1854 року тут відкрито невелику цукроварню, а після її реконструкції (1858 р.) — цукровий завод.

1852 року в містечку проживало 1585 чоловік, з них 806 кріпаків. Крім панщини, сплати грошових податків вони виконували ще безліч інших повинностей — виготовляли пряжу, розводили домашню птицю для поміщика тощо. Внаслідок реформи 1861 року значна частина ржищівських селян стала безземельною. В пошуках роботи вона змушена була йти на заробітки до поміщика, куркулів або до інших місць.

У пореформений період містечко швидко зростає, розвивається його промисловість. На початку 70-х років тут було 879 дворів і 4926 чоловік населення, працювали цукровий, винокурний і пивоварний заводи, 3 цегельні. 1874 року вступив до ладу чавуноливарний завод капіталіста Швайсгута, де виготовлялось устаткування для цукроварень. Ще через два роки почав випуск такої ж продукції чавуноливарний завод Цибульського. Велику роль в економічному житті й далі відігравала пристань на Дніпрі. Із Ржищева вивозили хліб, цукор, пиво, вино, машини, а доставляли сюди — сіль, ліс, мануфактуру, метал тощо. У містечку 4 рази на рік відбувалися ярмарки.

Капіталісти жорстоко експлуатували робітників, примушували їх працювати по 12—14 годин на добу, видавали малу зарплату. Над трудящими знущалася адміністрація. У 1875 році на цукровому заводі відбувся страйк робітників. Коли вимоги страйкуючих: зменшення робочого дня, підвищення зарплати — не були задоволені, робітники залишили підприємство. З часом передові робітники починають усвідомлювати необхідність політичної боротьби проти існуючого ладу. У 1896 році місцеві власті доповідали губернатору про те, що столяр Л. К. Іваненко бере участь у «таємному гуртку робітників і розповсюджує нелегальну літературу». Пізніше за революційну діяльність його було засуджено.

Трудящі Ржищева брали активну участь в революції 1905—1907 рр. У містечку проходили мітинги, демонстрації. Одним із найбільших виступів трудящих був страйк у жовтні 1905 року на цукровому заводі, яким керували робітники К. Іваненко та Р. Шевченко. Страйкуючі пред’явили капіталісту вимоги: встановити 8-годинний робочий день, підвищити на 30 проц. заробітну плату. Щоб залякати робітників, до Ржищева прибули війська. Але страйкуючі продовжували боротьбу, поки не здобули перемогу. Власник цукроварні змушений був задовольнити вимогу робітників щодо тривалості робочого дня і підвищити зарплату на 13 процентів.

Під впливом цього страйку відбулися виступи робітників і на сусідніх цукрових заводах: у Піях, Півцях і Великих Прицьках. З приводу страйку на Великоприцьківському цукровому заводі фабричний інспектор 4-ї дільниці так доповідав фабричному інспектору Київської губернії: «Причина страйку — агітація членів Ржищівського революційного гуртка і приклади навколишніх заводів». До Ржищева приїздила делегація робітників Старинського цукрового заводу Переяславського повіту, щоб запозичити досвід страйкової боротьби.

Після поразки революції 1905—1907 рр. основна маса населення Ржищева — робітники й селяни зазнали ще жорстокішого гноблення. Тепер тривалість робочого дня на підприємствах становила не менше 13—14 годин. Підприємці знизили заробітну плату робітникам і збільшили штрафи. За будь-яку провину робітників виганяли з заводу.

З розвитком капіталізму посилювалась соціальна нерівність серед селян, відбувалося дальше зубожіння. Більшість господарств ставали малоземельними і безкінними. У 1912 році із 682 господарств 68 мали до десятини землі, 176 — від 1 до 3 десятин, 341 — від 3 до 6 десятин. 14 господарств володіли наділами понад 10 десятин. 357 господарств зовсім не мали худоби. Робітники й селяни терпіли не тільки від експлуатації, злиднів, а й від політичного безправ’я.

Власті майже не дбали про охорону здоров’я і освіту народу. 1910 року у Ржищеві проживало понад 17 тис. чоловік. Проте у містечку не було жодного лікувального закладу. Існуючу раніше лікарню через відсутність коштів було закрито. Приватною практикою займалися 6 лікарів, 2 фельдшери та 6 акушерок. У 2 однокласних школах (чоловічій і жіночій) навчалося 280 дітей.

Під час першої світової війни населення Ржищева зменшилося до 11 тис. чоловік. Це обумовлювалось тим, що на фронт було відправлено майже всіх дорослих чоловіків, значна кількість їх загинула. Скориставшись війною, підприємці посилили експлуатацію трудящих, хоч на заводах тепер працювали здебільшого літні жінки й діти. Виконуючи замовлення військового відомства, капіталісти наживали великі бариші. Наприкінці 1916 року на чавуноливарному заводі Швайсгута вибухнув страйк, який очолив робітник П. Чуприна. Страйкуючі виступали з політичними й економічними вимогами. Але страйк робітників було придушено.

Після Лютневої революції 1917 року злиденне становище робітників і селян майже не поліпшилося. Визволення трудящим від соціального і національного гніту принесла тільки Велика Жовтнева соціалістична революція. Робітники й селяни Ржищева з великим задоволенням зустріли історичні рішення І Всеукраїнського з’їзду Рад, який проголосив Україну Радянською республікою та встановив братерські зв’язки з Радянською Росією.

Радянську владу в Ржищеві встановлено наприкінці січня 1918 року. Відразу розгорнув роботу щодо проведення в життя перших декретів Радянської влади волосний ревком. Наприкінці січня у Ржищеві створено комітет РСДРП(б).

У березні 1918 року німецькі війська захопили Ржищів. Окупанти та їх посібники — українські буржуазні націоналісти заарештовували і розстрілювали комуністів, радянських активістів, грабували населення.

Робітники й селяни чинили опір окупантам. їх боротьбу безпосередньо очолила підпільна більшовицька група, що була створена у Ржищеві за рішенням Київського губернського організаційного бюро РКП(б). Тоді ж за ініціативою комуністів засновано групу для організації Соціалістичної спілки молоді.

Комуністи, спираючись на передових робітників, селян, молодь, готували збройне повстання. Активна робота більшовиків знаходила підтримку серед населення. Вже на початку серпня у районі Ржищева діяв озброєний загін селян. Місцеві гетьманські власті доповідали начальнику Київської повітової варти: «Настрій населення… тривожний, а робітничих мас — більшовицький… Велику небезпеку викликає м. Ржищів, де дуже багато безробітних. При першому спалахові повстання придушити його місцевими силами немає можливості».

Трудящі Ржищева вели збройну боротьбу проти німецьких окупантів та буржуазних націоналістів. Вони знищували німецьких і гетьманських солдат та офіцерів, заарештовували представників влади. Все життя у Ржищеві по суті було під контролем червоних повстанців.

В лютому 1919 року було обрано Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Вона провела розподіл поміщицької землі, насіння та худоби між селянами, допомагала трудящим селянам у проведенні весняної сівби. Було розпочато відбудову підприємств. У містечку створили трудову комуну, яка мала в своєму розпорядженні цех з 2-ма ткацькими верстатами та іншим обладнанням. Комунари користувалися громадською їдальнею і хлібопекарнею.

Трудящі маси в їх боротьбі за зміцнення Радянської влади очолювала партійна організація. У травні 1919 року вона налічувала вже 20 членів партії і 60 співчуваючих, мала свій клуб. Комуністи брали активну участь у діяльності Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, проводили політико-виховну роботу серед населення, допомагали організовувати у селах волості комітети бідноти. В одному із документів ЦК КП(б)У повідомлялось, що у Ржищеві «організація добре і продуктивно працює. Видаються листівки, виписуються газети, встановлено добрі стосунки з робітниками і селянами». Бойовими помічниками комуністів виступали комсомольці.

Будувати по-новому життя заважали численні банди. Вони вбивали комуністів і комсомольців, радянських активістів, грабували населення. Так, у травні 1919 року від рук бандитів у селі Луковицях загинув керівник Ржищівської волосної партійної організації Л. Л. Васильєв. У червні 1919 року до Ржищева вдерлася банда Зеленого, яка наклала на жителів контрибуцію — 200 тис. крб. і 300 пар чобіт. Та контрибуції бандити не одержали. Матроси Дніпровської військової флотилії під командуванням А. В. Полупанова вигнали бандитів з містечка.

Влітку 1919 року на заклик В. І. Леніна — мобілізувати всі сили на боротьбу проти Денікіна — комуністи Ржищева вступили до лав Червоної Армії. На фронт добровільно йшли й комсомольці. Загальні збори робітничої молоді м. Ржищева прийняли резолюцію, у якій говорилося: «Ми клянемося, що до останньої краплини крові будемо боротися з буржуазією і усією білогвардійською наволоччю. Хай живе Всесвітня Комуністична Спілка Молоді! Хай живе всесвітня комуністична революція! Хай живе вождь всесвітньої революції тов. Ленін».

Коли на початку вересня 1919 року Ржищів захопили війська Денікіна, комуністи й комсомольці, незважаючи на жорстокий терор, негайно включилися в активну боротьбу з ворогом. Було створено підпільний ревком, який очолив виступи трудящих проти білогвардійців. В одному з листів ревком повідомляв губернський комітет КП(б)У: «хоч денікінці, окупувавши Ржищівську волость, і встановили’ старі органи влади, як волосні старшини, пристави і т. ін., але «порядку» їм не довелось побачити».

21 грудня 1919 року бійці одного з батальйонів Таращанського полку, яким командував І. І. Петров, навальним штурмом визволили Ржищів від денікінців. Комуністи, що вийшли з підпілля, спираючись на широкі трудящі маси, розгорнули велику роботу щодо зміцнення Радянської влади. На початку січня 1920 року на зборах представників трудящих волості створено волосний ревком (голова В. Д. Цимбалюк). З 4 лютого почала працювати Ржищівська Рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів на чолі з Г. П. Турчаніновим.

Місцеві органи Радянської влади у Ржищеві і волості, згідно з земельним законом, виданим Всеукраїнським ревкомом 5 лютого 1920 року, ліквідували відновлену Денікіним поміщицьку власність на землю. Усі поміщицькі, церковні й удільні землі, як це було передбачено ще ленінським Декретом, знову безплатно передали селянам. Це мало виключне значення для згуртування трудящого селянства навколо Радянської влади.

Проте мирний перепочинок виявився коротким. 6 травня 1920 року Ржищів окупували війська білополяків, які намагалися переправитися на лівий берег Дніпра. Та добитися цього їм не вдалося. Частини Червоної Армії і кораблі Дніпровської військової флотилії перетнули шлях білопольським військам. Наприкінці травня у районі Ржищева розгорнулися бої між частинами Червоної Армії і білополяками. Містечко кілька раз переходило з рук у руки. 27 травня комуністичний десантний загін експедиції особливого призначення Реввійськради Південно-Західного фронту на чолі з начальником політвідділу фронту В. П. Потьомкіним у взаємодії з підрозділами 44 стрілецької дивізії при підтримці Дніпровської флотилії рішучим натиском відкинули ворога. 7 червня Ржищів знову став радянським.

Після визволення містечка відновили роботу місцеві органи Радянської влади. Разом з партійним і комсомольським осередками вони вжили термінових заходів, щоб забезпечити населення продовольством, налагодити його медичне обслуговування, залучити робітників і селян до відбудови підприємств, відродження сільського господарства, подання всебічної допомоги Червоній Армії, яка вела бої на фронтах громадянської війни.

Створений у липні 1920 року в Ржищеві комнезам (голова — С. В. Яременко) брав активну участь у проведенні господарсько-політичних кампаній, зокрема продрозверстки, багато допомагав бідняцьким і середняцьким господарствам.

Для боротьби з бандами, які нападали на Ржищів, було організовано частину особливого призначення (ЧОП), до якої входили комуністи, комсомольці, безпартійні робітники і селяни.

Восени 1920 року відновила діяльність трудова комуна. У ній працювало понад 200 чоловік, переважно жінки. У 1921 році були відбудовані і перетворені в одне підприємство колишні чавуноливарні заводи Швайсгута і Цибульського. Зруйновані приміщення цукрового заводу були остаточно розібрані, а його обладнання відправлено на інші підприємства.

Керуючись ленінським кооперативним планом, Комуністична партія і Радянський уряд висунули завдання об’єднати селянство у споживчі і виробничі товариства, бо це відкривало їм найбільш доступний і зрозумілий шлях до соціалізму. Політика партії і уряду знаходила схвалення й підтримку трудящих селян. 16 липня 1922 року у Ржищеві за активною участю комуністів і комсомольців 14 бідняцьких сімей заснували сільськогосподарську артіль «Хлібороб» (голова правління — Ф. П. Черненко). Спочатку артіль мала у своєму розпорядженні всього 65 десятин землі, 5 коней, 4 плуги, 7 борін. Багато зусиль доклали перші колективісти, щоб зміцнити господарство, вирощувати добрі врожаї зернових і технічних культур. В наступні роки артіль «Хлібороб» досягла немалих успіхів. Вона стала для інших селян наочним прикладом переваг колективного господарювання.

Велика увага приділялася розвитку медицини, народної освіти, організації культурно-освітньої роботи серед населення. Вже наприкінці 1920 року у Ржищеві відкрилася лікарня на 50 ліжок, а наступного року — аптека. Відразу ж після визволення містечка від білополяків почала працювати і початкова школа. У наступні роки все більше дорослого населення відвідувало школи і гуртки ліквідації неписьменності. 1921 року у Ржищеві відкрилися трирічні педагогічні курси, що готували кадри вчителів. 1924^ року вони були реорганізовані в педагогічний технікум^ а ще згодом — у педагогічне училище, яке і зараз працює в селищі. Культурно-освітню роботу серед населення спочатку провадили дві хати-читальні, аз 1925 року сельбуд та бібліотека.

1923 року Ржищів стає районним центром. Це сприяло дальшому розвитку його економіки, культури. На кінець 1925 року народне господарство Ржищева було в основному відбудовано.

Після XV з’їзду ВКП(б) і X з’їзду КП(б)У комуністи широко розгорнули роботу щодо колективізації сільського господарства. У 1929 році на базі артілі «Хлібороб» було засновано колгосп «Перше травня», а ще через рік колективне господарство — ім. 8-го Березня. Вони мали у своєму розпорядженні 2300 га землі. У 1930 році у Ржищеві було також засновано рибоколгосп.

У проведенні колективізації сільського господарства, організаційно-господарчому зміцненні колгоспів брали активну участь шефи — робітники Київського заводу «Більшовик». Бригади заводських робітників постійно допомагали артілям у ремонті сільськогосподарських машин, проведенні сівби, збиранні врожаю. Заводські агітатори, культармійці сприяли поліпшенню масово-політичної і культурно-освітньої роботи. Лікарі з Києва подавали медичну допомогу селянам.

Колгоспи Ржищева з року в рік вирощували високі врожаї зернових і технічних культур, мали добре розвинуте громадське тваринництво. Все це забезпечувало високі прибутки артілей і високу оплату праці колгоспників.

У роки довоєнних п’ятирічок розвивалася промисловість районного центру. У 1928 році чавуноливарний завод було докорінно реконструйовано і змінено його виробничий профіль. З того часу підприємство стало називатися «Радіатор» і випускало обладнання для центрального опалення будинків і запасні частини для тракторів. У Ржищеві працювали також цегельний завод, лісопилка, млин, взуттєва і швейна майстерні. Великий обсяг робіт виконувала пристань.

Напередодні війни Ржищів став населеним пунктом суцільної письменності. У 1938 році тут відбувся перший випуск середньої школи. Кадри для радгоспів і колгоспів готував зоотехнікум (відкритий 1927 р.), а для шкіл — педагогічний технікум. Працювали будинок культури, бібліотека, розвивалася художня самодіяльність. З 1929 року у Ржищеві видавалася районна газета «Колективна нива».

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, трудящі Ржищева активно включилися у всенародну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників. Уже 22 червня 1941 року до військкомату з’явилися усі військовозобов’язані, надійшли сотні заяв від добровольців. Колективну заяву з проханням зарахувати долав Червоної Армії подали учні зоотехнікуму. Чимало було заяв від жінок.

Ржищівський плацдарм обороняли війська 26-ї армії. Гітлерівці намагалися прорвати лінію оборони і оволодіти переправою на Дніпрі. Підтягнувши великі сили, вони 2 серпня 1941 року розпочали наступ. Але радянські воїни стійко утримували свої позиції. Численні атаки ворога в районі переправи і Ржищева відбивали підрозділи 146-ї стрілецької дивізії. Лише після завершення переправи військ за наказом командування у ніч з 20 на 21 серпня 1941 року частини Червоної Армії, що обороняли Ржищівський плацдарм, передислокувались на лівий берег Дніпра. Під час відходу радянських військ успішно діяв батальйон, укомплектований добровольцями — жителями Ржищева. В одному з боїв кулеметник В. Андрющенко знищив 45 фашистських солдатів.

21 серпня 1941 року фашисти захопили Ржищів. Лютий ворог палив селище, грабував і вбивав невинних людей. У серпні—вересні у приміщенні церкви гітлерівці замордували понад 1500 чоловік.

На початку 1942 року у Ржищеві за завданням Київського підпільного обкому партії вчитель місцевої школи Ю. І. Стеценко заснував підпільну партійну групу, яка очолила боротьбу радянських патріотів проти німецько-фашистських загарбників. Влітку того ж року на базі цієї групи було створено підпільний райком партії. Це ще більше активізувало діяльність підпільників. Вони вели агітаційну роботу серед населення, добирали кадри до партизанських загонів. Радянські патріоти знищили нафтобазу, вивели з ладу електростанцію на заводі «Радіатор», спалили лісопильний завод, а на пристані захопили баржу з хлібом і роздали його населенню.

Дошкульні удари ворогові в районі Ржищева—Кагарлика завдавали й партизанські загони ім. Щорса та ім. Чапаева, з якими підпільники підтримували тісний зв’язок. Народні месники загону ім. Чапаева напали на ржищівську переправу, знищили ворожих офіцерів і солдатів, захопили штабні документи. Восени 1943 року підпільники й партизани подали велику допомогу радянським військам у форсуванні Дніпра і захопленні Букринського плацдарму. У складі загону ім. Чапаева воювала група народних месників на чолі з Касимом Кайсеновим, що була надіслана Українським штабом партизанського руху. Тепер К. Кайсенов — відомий казахський письменник.

20 вересня 1943 року війська 1-го Українського фронту з боями вийшли до Дніпра в районі Ржищева. Переправившись через Дніпро, вони захопили біля села Великого Букрина плацдарм. Тут відзначилися 11-а мотострілецька бригада 10-го танкового корпусу та підрозділи 309-ї стрілецької дивізії. Наші воїни оволоділи селом Балико-Щучинкою та околицею Ржищева Монастирком. В авангарді тут наступала рота капітана Приходька, яку гітлерівці намагалися будь-що скинути у Дніпро. У жорстокому бою лави наших воїнів рідшали. Врешті у строю залишилося всього три воїни: капітан Приходько, його зв’язківець Мухін і командир взводу Кострінов. Але вони продовжували утримувати захоплені позиції, успішно відбивали атаки ворога, поки через Дніпро не переправилися танки 11-ї мотострілецької бригади під командуванням капітана О. К. Болбаса. Під ударами радянських танкістів гітлерівці змушені були відступити.

Бої в районі Ржищева точилися кілька місяців. 7 січня 1944 року частини 206-ї стрілецької дивізії 27-ї армії штурмом оволоділи Ржищевом. За мужність і відвагу, виявлені при форсуванні Дніпра у районі Ржищева, звання Героя Радянського Союзу удостоєно капітана О. К. Болбаса, лейтенантів А. М. Топольського, І. Н. Кінешева, рядових бійців О. Д. Воробйова і В. Д. Ларіонова.

Повсюди на фронтах Великої Вітчизняної війни і в тилу ворога хоробро билися з ворогом уродженці Ржищева. 390 воїнів Червоної Армії і Військово-Морського Флоту, партизанів і підпільників нагороджено орденами й медалями СРСР. Уродженцеві селища М. М. Дудці присвоєно звання Героя Радянського Союзу. За героїзм у війні багатьма урядовими нагородами відзначено братів генерал-майора В. М. Петренка і контр-адмірала П. М. Петренка.

Під час тимчасової окупації Ржищева гітлерівці завдали великої шкоди народному господарству. Вони зруйнували підприємства, колгоспи, спалили будинки навчальних культурно-побутових закладів і адміністративних установ, багато жител.

Жителі селища з перших днів включилися у відбудову народного господарства, активно допомагали фронту. У короткий строк відновили роботу завод «Радіатор», МТС, промартілі. У важких умовах воєнного часу, при нестачі робочої сили і техніки колгоспники виростили і зібрали урожай 1944 року. Того ж року розпочалося навчання у школах, педучилищі, зоотехнікумі. З 1945 року технікум було реорганізовано, він почав готувати кадри сільських будівельників.

Справжнім подвигом була праця робітників, колгоспників, інтелігенції. Президія Верховної Ради СРСР нагородила медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» багатьох трудівників Ржищева і району.

У 1948 році артілі селища повністю відновили довоєнні площі посівів, поголів’я худоби. Завдяки підвищенню культури землеробства, продуктивності тваринництва у ржищівських колгоспах зросло виробництво зерна, цукрових буряків, м’яса і молока. У 1958 році за значні виробничі успіхи 10 колгоспників і спеціалістів сільського господарства нагороджено орденами й медалями СРСР.

1959 року Ржищівський район ліквідовано, селище Ржищів включено до складу Кагарлицького району.

У зв’язку з об’єднанням у 1955 році ржищівських колгоспів «Перше травня», ім. 8-го Березня з колгоспом ім. Димитрова села Півців в одне господарство — ім. Димитрова тепер у Ржищеві розташована виробнича бригада. Центральна садиба колгоспу знаходиться у селі Півцях. Господарство спеціалізується на вирощуванні зернових культур, розвитку м’ясо-молочного тваринництва і за роки восьмої п’ятирічки добилося немалих успіхів.

З року в рік перевиконує плани Ржищівський рибоколгосп. У 1970 році господарство здало державі близько 2 тис. цнт продукції понад план. Воно достроково виконало свій п’ятирічний план.

За післявоєнні роки значно зросла промисловість. Найбільшим підприємством став завод «Радіатор», який виготовляє обладнання для центрального опалення будинків. Підприємство постійно збільшує випуск продукції. Якщо у 1965 році завод виготовив 700 тис., то у 1970 році 939 тис. еквівалентних квадратних метрів радіаторів. Характерно, що зростання продуктивності праці, зниження собівартості продукції відбувається не за рахунок розширення підприємства, а шляхом удосконалення виробництва, використання внутрішніх резервів і наукової організації праці. Рівень технічної оснащенності виробництва за п’ятирічку зріс на 15 процентів.

На підприємстві — 12 бригад і 156 ударників комуністичної праці. За самовіддану працю 10 робітників заводу відзначені урядовими нагородами, серед них орденом Трудового Червоного Прапора нагороджений заливальник І. Ф. Пилипенко.

Значний обсяг робіт здійснює Ржищівське відділення «Сільгосптехніки». Його майстерня обладнана новим устаткуванням і забезпечує високоякісний ремонт колгоспної техніки. За великі успіхи в роботі слюсаря майстерні А. Л. Дудку нагороджено орденом Леніна. Перевиконує виробничі плани колектив цегельного заводу, продукція якого — цегла, черепиця, блоки — реалізується переважно в межах області.

В економічному житті Ржищева і Кагарлицького району велику роль відіграє пристань на Дніпрі. Її вантажооборот з року у рік зростає. До Ржищева прибувають, головним чином, вугілля, нафтопродукти, метал, ліс, цемент та інші матеріали; вивозяться радіатори, хліб, овочі, м’ясо, масло, цегла тощо. За роки восьмої п’ятирічки вантажооборот пристані зріс майже у півтора раза. Збільшились і пасажирські перевозки.

Для потреб населення випускають різноманітну продукцію підприємства промхарчокомбінату, маслозавод та хлібозавод.

Стародавній Ржищів подібний на велетенський парк над Дніпром. Розкішна зелень повсюди милує око. Тепер це красиве, впорядковане селище. За роки восьмої п’ятирічки тут збудовано ряд культурно-побутових закладів, близько 300 нових житлових будинків.

У селищі є 7 магазинів, ресторан, 3 їдальні. Тут працюють лікарня, поліклініка, пологовий будинок, протитубдиспансер, аптека.

Діти навчаються у середній, восьмирічній та двох початкових школах. Середні спеціальні навчальні заклади — педагогічне училище і технікум сільського будівництва готують кадри для шкіл і будівельних організацій на селі. Педучилище за період 1921—1970 рр. випустило понад 6300 вчителів, а технікум сільського будівництва у 1945—1970 рр.— понад 3000 техніків-будівельників . З 1966 року тут працює професійно-технічне училище, яке готує трактористів і машиністів.

Центрами культосвітньої роботи є будинок культури, бібліотека, кінотеатр. Робітники, колгоспники, інтелігенція беруть активну участь у різних гуртках художньої самодіяльності. Багато трудівників у вільний час займаються живописом, музикою, художньою вишивкою. У селищі є історико-краєзнавчий музей, експозиції якого відображають минуле і сучасне Ржищева (музей створено на громадських засадах подружжям Н. М. і С. Д. Силкіних). 1962 року відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченку.

Уродженцем селища був робітник революціонер М. Д. Дудченко (1879—1920), що загинув у громадянську війну в Сибіру. Його ім’ям названа вулиця в місті Желєзногорську Іркутської області. В 1934—1938 рр. тут жив і навчався молодогвардієць Герой Радянського Союзу Олег Кошовий. Тепер у середній школі його імені створено музей бойової слави.

Уродженцями Ржищева є поетеса Л. В. Костенко, композитор Р. Т. Боярська і доктор медичних наук Д. І. Дашевський.

Організаторами і політичними вихователями мас виступають партійні організації, створені на підприємствах, у виробничій бригаді колгоспу ім. Димитрова, а також в установах Ржищева. Вони об’єднують понад 430 комуністів. У комсомольських організаціях налічується 1300 юнаків і дівчат. Комуністи й комсомольці завжди проявляють ініціативу в роботі, громадсько-політичному житті. Велику роль у господарському і культурному будівництві відіграє селищна Рада депутатів трудящих, її постійні комісії, актив.

Ржищів зростає з кожним роком. Ще величніші перспективи перед ним відкрила нова п’ятирічка, яка є подальшим кроком нашої країни по шляху до комунізму.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Ржищев — местечко Киевской губернии и уезда, близ реки Днепра. Сохранившиеся укрепления приписываются королю Яну-Казимиру. Здесь велись переговоры с Богданом Хмельницким о переходе казаков в подданство России. 2 православные церкви и 1 католическая, 2 школы, приемный покой, аптека; заводы сахарный, лесопильный, 2 чугунолитейных, 2 кирпичных. Пристань; базары 2 раза в неделю. Жителей 12000.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Ржищев — местечко при реке Днепре в 80-ти верстах ниже Киева; однако Днепр только в полную воду течет близ местечка, и даже затопляет некоторую его часть; в остальное время русло реки и пристань удалены от Ржищева на целую версту. Местечко расположено в глубокой долине, по которой течет речка Леглич, в 15-ти верстах за селом Халчею начавшаяся, а также на возвышенностях северной и южной сопровождающих речку, и уступами возвышающихся. Самый возвышенный пункт на южной стороне Легличи называется Ивангорой и на нем находится четырехугольное земляное укрепление, построение коего приписывают королю Яну Казимиру, переправлявшемуся с 90000 армией 13-го ноября 1663 года при местечке через Днепр по мосту на семнадцати байдахах построенному. Но название горы, как явствует из письменного документа 1649 года, Ржищевского Преображенского монастыря, древнее эпохи пребывания в этих местах короля Яна. Земли под местечком и принадлежащими к нему полями, лугами и лесами считается ныне 4020 десятин. Жителей обоего пола: православных 1987, римских католиков 131, евреев 2758. Но в летнее время народонаселение Ржищева значительно увеличивается приезжающими в местечко по торговым делай по крайней мере, четвертью против приведенных выше цифр. О народонаселении Ржищева в прежнее время нам известно: что в 1740 году в нем считалось 150 домов и до 800 жителей обоего пола. В1793 только 130 домов, а жителей с деревней Березовкой 696 мужеского и 595 женского пола.

В настоящее время м. Ржищев занимает очень видное место между торговыми пунктами Киевской губернии, особенно по торговле хлебом, отправляемым по Днепру в Литву. Почему в последнее время евреями построено много заезжих домов и амбаров для ссыпки хлеба, до принятия его на судна. Значительность местечку придают: 7 годовых ярмарок; завода конный, винокуренный, пивной, 4 мельницы, экономическая больница, аптека и квартира станового пристава. В 1858 году устроен каменный обширный свеклосахарный завод, стоящий до 300000 руб. Ныне им владеет Бердичевский банкир Гальперин.

О происхождении местечка и давней его судьбе мы не имеем положительных сведений, если это местечко не есть древнее Вжище, упоминаемое в русских летописях до ХШ века. Это древнее название считаем переделанным в Ржищев от польского слова Rzesza — толпа. В начале XVII века Ржищев с окрестными селами принадлежал дворянской православной фамилии Воронич, из коей известен Василий, писарь земский Киевский; пред началом же восстания малороссиян, в 1649 году племянникам Василия, Самуилу и Александру Федоровичам Вороничам, давшим Ржищевскому монастырю запись на деревню Балыки. Восстание Малороссии при Хмельницком прервало, как известно, права помещиков, благоприятствовавших Польше. Гетман Иван Скоропадский, универсалом 29-го ноября 1709 года, пожаловал Ржищев с селами к нему подлежащими, именно: Гребени, Юшки, Паникарче, Зикрачи, Халча, Гуляники, Ходоров, Певцы, Лилов Рог, Прицки, Опацки, Ячники под Кагарликом, Ячники за Днепром, Калное и Кузьминцы с митрополичьей Софийской кафедре, как исстари, то есть еще до ХУІІ века к ней принадлежащее. Приводим здесь универсал, заимствуя оный из описан. Киево-Соф. митрополита Евгения (приб. стран 186). «Гетман позволяет катедрт свято-офійской употреблять местечко Ржищев и села к нему надлежщие, именно Гребень, Юшки, Понекарше, Зекраче, Халчю, Гуляники, Ходоровъ, Пивцы, Липовый Рог, Пруцки, Опацки, Ячники надь Кагарлыком, Калное, Ячники за Днепром, Кузминцы, также грунты на реке Рось будучіе, купленные на гребли леса, поля, сеножати, луга, березники, село Кисловку с лесами, полями, ставами, мельницами на реке Булкун три кола стоят, также на мельницу Лукьянову, в которой камень и ступы, ставидло на речке Булкуне, а другое на речке Котлуй, озера Подлежное, Подбурное, Жировку, Дрмаху, Пещаную, Чучинку, Плоское, Западнее, изстари к катедр митрополитанской Кіевской належащіе; которые грунты ограниченіе в себе имеют: взяв от грунтов монастыря Печерскаго Безрадицких до Нещирова, а от Нещирова до Обухова, а оть Обухова до Великой Германовки, от Германовки просто к вершить Красной Долины, от Долины степью по за Черняховом, оттоля понадь Кагарлыком до речки Рясовы, от Рясовы до Великого Лугу уз Каневские грунты, от Великого Лугу до Жердеви к Дрнепру, чрезъ Днепр до речки Карани уз Рудяков по за Койловом, а оттоль к Воронкову лугом чрезъ Днепр вновь до бору монастыря Печерскаго Безрадицкаго». После оставления полякам правой стороны Днепра, владельцами Ржищева, делаются опять Вороничи. В 1739 году, как значится в подписи на одном церковном документе (презенте данной священнику), местечком владеют четыре лица: а) Петр Северин Воронич — подчаший Овруцкий, б) Иосиф Константин Воронич, по имени коего названа деревня Юзеповка (см. Зикрачи), в) Антоний Гадомскии, г) Юрий Головинский. В 1751 году Ржищевским ключем владел Игнатий на Шумску и Ржшцеве Воронич, мечник Овруцкий, полковник войск королевских и республики. В 1782 году неизвестно после каких сделок или родства Ржищев переходил к Онуфрию Щениовскому, подсудку Винницкому, а потом подеголию и жене его Магдалине. Чрез 8 лет местечко с селами: Гульяники, Лилов Рог, Паникарча, Халча, Зикрачи, Юшки и Гребени сделалось вотчинной собственностью сына бельзского воеводы, генерал-шефа народной кавалерии Игнатия Дзялынского, женатого с Вороничевой, приобретшего имение по купле от Онуфрия Щениовского. С 1820 имением владел сын его Сигизмунд, а с 1847 внук Бронислав граф Дзялынский (латинского исповедания, живал большей частью в м. Трояновке Волынской губернии, где имел другое имение в 1100 р. д.), а по смерти сего в 1860 году, его жена с детьми.

Приходская церковь во имя св. Троицы, деревянная, 3-го класса; земли имеет указную пропорцию, кроме усадьбы для священника, которая еще в прошлом веке отобрана владельцами и доселе не возвращена; а священник помещается в одном из флигелей костельных. Церковь построена 1766 года. О предшествовавших церквах из визит Каневского деканата за 1740, 1746 и 1793 годы известно: 1) что в Ржищеве с незапамятных времен существовала православная церковь; 2) о той, которая стояла во время визит 1740 и 1746 сказано, что она «построенная 1702 года была бардзо стара, ве три копулы просте, драницами побита; дзвоница на 4-хъ слупах с 5 дзовонами. Notandum, же то церковь, над самым Днепром стоіаца, с подмуленья (подмытия) цментара, есть наклонно до руины; венц на инным мейсцу, далей от Днепра нова церкевь заложить позволились мы в року 1744». О священнике Афанасии Ставровецком при первой визите в декрете reformationis записано, что не смотря на то, что он был в 1740 году посвящен к Ржищевской церкви униатским митрополитом, признавал исхождение Духа Святого только от Отца, по Евангелию, а не по мудрованию латинян; за что и подвергнут замечанию. С 1853 года в Ржищеве построена новая каменная церковь, конченная в 1860-м.

К Ржищевскому приходу причисляется деревня Березовка, в 2-х верстах отстоящая. Она лежит при ручье Быстре, в речку Леглич впадающем. Жителей в ней обоего пола 362 в 70 дворах. В 1793 году в Березовке было только 23 двора. Березовка, прежде причислявшаяся к Ржищевскому имению, с недавнего времени причислена к Халчанскому графинь Анны и Эмилии Дзялынских.

В половине прошлого века бывшими владельцами Ржищевского имения Вороничами построен латинский монастырь ордена тринитаров (монахи коего поставляют для себя целью выкуп пленных), которому подарена была деревня Чучинка, основанная на землях Ржищевского православного монастыря. В 1833 году монастырь этот закрыт, не выкупивши никого из плена, если не считать селения Чучинки, а монастырская церковь обращена в приходской костел. Как церковь с колокольней, так и жилища для ксендзов каменные и обнесены каменной оградой.

В 3-х верстах от местечка ниже на берегу Днепра находится заштатный девичий Преображенский монастырь. До 1850 года он был мужеским общежительным с весьма немногочисленной братией и с весьма скудными средствами существования; а в сем году согласно с ходатайством покойного митрополита Филарета он переименован в женский. В настоящее время церквей в нем две: соборная каменная во имя Преображения Господня построена 1849 года и теплая деревянная о двух престолах: мучениц Екатерины и Варвары, и Филарета милостивого, в 1858 году. В монастыре ныне находится монахинь 40 и послушниц 30. Средствами их содержания служат а) водяная мельница на реке Краше близ Триполья; б) земельных угодий до 53 десятин; в) проценты с принадлежащих монастырю капиталов до 9642 рублей; г) собственные труды уединившихся законниц и доброхотные милостыни благотворителей.

При монастыре состоят два священника, большей частью из вдовых и бессемейных. Монастырь дает им квартиру с отоплением и жалованья каждому по 100 рублей. Близ монастыря на берегу Днепра образовалась небольшая деревушка, ныне имеющая до 20 домов и до 150 жителей обоего пола. Здесь же разрабатывается каменоломня жерновых камней, приносящая владельцу имения до 500 рублей в год дохода и оспариваемая монастырем.

Неизвестно, когда и кем именно основан Ржищевский монастырь. В грамоте 2-го мая 1649 года монастырю, данной владельцами Ржищевского имения, Самуилом и Александром Вороничами, в подтверждение за монастырем деревни Балыки, говорится, что монастырь этот основан предками Вороничей для православия святого, что он считался собственным этой древней фамилии, и что он был разорен неприятелями креста*, но в половине ХУІІ века был восстановлен старанием киевского Кирилловского монастыря, от коего зависел со времени своего основания. Из этого же документа, равно как из грамоты 21 мая 1687 года митрополита Гедеона Святополка князя Четвертинского и из универсалов гетманов малороссийских Мазепы и Скоропадского следует заключить, что монастырь был разорен до основания, что еще до разорения его ему принадлежали недвижимые имения: село Ячники за Днепром и деревня Балыки в 2-х верстах от монастыря лежащая, что он был приписан сначала к Киевскому Кирилловскому монастырю, который старался по возможности восстановить его, а потом жалованной царской грамотой 29-го января 1710 года (см. в приб. к опис. Киево-Соф. соб. стр. 189), приписан к митрополичьему Софийскому дому с объяснением, что монастырь разорен и опустел во время турецкой войны. Но как вскоре правая сторона Днепра, на коей находится м. Ржищев и монастырь, отошли к Польше, и потомки основателей монастыря отступив от православия, не только не покровительствовали ему, но напротив лишили его средств существования, передавши монастырские угодия основанному ими в Ржищеве латинскому монастырю, то Ржищевский монастырь доведен был до убожества. Только в текущем столетии мало по малу монастырь принимал лучший вид всегда однако считаясь самым убогим из всех монастырей епархии. Нынешним своим состоянием, сравнительно цветущим, он обязан первой своей игуменьи Юлии в мире Яхонтовой, дворянке Московской губернии, собравшей в нем сестер, подающей им добрый пример своей жизнью и постоянно украшающей монастырь собственными пожертвованиями.

*Приводим здесь этот документ в переводе с польского наречия, а также три другие документы, заимствованные нами из монастырских бумаг «Мы Самуил и Александр Вороничи, сыновья и сущіе потомки покойного господина Феодора Воронина, подчашего Кіевскаго родителя нашего и наследники дяди нашего господина Василія Воронина, писаря земского Киевского и помещики имений Ржищевскихъ, правомъ Божіимь и природным наш принадлежащих, для ведома объявляем всякого званы людям всякому суду, праву и присутствію, ныть и впредбудущимъ, что пост разорены нашего Ржищевского монастыря неприятелем креста святого, который предками нашими основан для православы святого и подведом Свято-Троицкому Кирилловскому Киевскому монастырю, присланный из того монастыря наместник оъ преподобного Варлаама Сколыбы игумена Кирилловскго на начальство, честный отец Вениамин, просим нас, чтобы ему показали грунта, прочіедо села Балыковщины томуж монастырю принадлежности, как-то: поля, леса, рощи, луга, озера, сады, пасши и прочія угоды. Почему мы, как от предков наших и от людей старожилов Ржищевских и окольныъ слышали, что сей монастырь издавна своими добрами пользовался: то мы и объявлять, именно: зачавши от Днепра за Ивангору яром и Хоминым лесомъ, йдучи чрез дорогу, которая идет до Гуляников на могилку чрез ниву Зозулину, прямо к вершине Репницы долины; по левой руке грунт и поля монастырскы Балыковаая, а по правой руке Ржищевскы. Тою долиною и другими ярами йдучи до самой мельнички Гуляницкой, в лево поля Балыковския, а в право Гуляницкія. От мельнички вниз ручьем Чучинкою называемым прійти к концу гаю Андрушка Еповаго и перейти тот ручей и итти вверх малою дорогою к концу гая; в лево грунт Баликовскій, а в право Гуляницкий. Вышедши же на гору Балыковскую, итти поперек чрез дорогу, которая из Гуляников к Днепру и тою дорожкой в долину по между лозами в Балыковщину; долиной до озера Гнилого. От сего озера яром до лесу Федоренковаго и до лесу Лабиховаго, под которым викопань ровок. От сего ровка в гору лесом; по правой рут Лабихова грабит, липина и дубина, а по левой рке Балыковская березина и дубина; на гору до дороги, которая идет из липового рога, селиска называемого. Чрез ту дорогу перешедши до Черемшанаго лесу, а под сим лесомъ йдучи мановцем чрез поле по над яром до могил в вершину Квачеваго леса; над взвозом чрез дорогу, которая идет изь Балыковщины до Ходорова; и итти даже до Лысой горки над Днепром; по левой руке грунта Валыковские и монастырские, а по правой Ходоровскіе. Отъ Лысой горки, наклоняясь к Балыковщине, в гору по над Днепром, Воронов лес с постами и с их десятинами надлежит до монастыря, до устья Чучинки, где при устье Чучинки озеро, также Чучинка и сеножат. По обеим сторонам Чучинки монастырская плавля с озерами ниже монастыря и против Балыковщины; также на Днепре остров с пчельной десятиною, где люди пасеки от неприятельских наездовъ ставятъ до монастыря ж надлежит. А за Днепром против монастыря те суть озера и при них сеножати, а именно: Домаха, Жировка, Закотное, Подборное, Зимняке и прочіе меньшие озера своими названіями именованные. До которых сказанных грунтов, полей, лесов выше и ниже монастыря по Ивангору, так же по за Чучинкою стоящих лесовъ, сеножатей, озерь, садовъ, пасек и прочих именій никто с предков наших, ниже другой кто не вмешивался и никакого препятствія и помешательства ни в чем не чинил. А токмо сими именіями безпрепятственно и спокойно пользовались игумены с братією, законники Кириловскіе и их наместники и с монахами здешними и тамошними Кириловскими, хвалу принося Богу и молясь за основателей предков нашихъ и их наследников, чего и мі по их набожности ожидаем. О чем мы сами и выше сказанные наши предки, также и люди старожилы околичные сведоми.
Для чего и преподобному отцу Веніамину ради исправлены того разоренного монастыря и для приношеній в оном хвалы Богу с прочими законниками сознаваем и на сем письме, при подписании рук наших, и с приложеніем печатей, дано в замш нашем Ржищевском дедичном Вороничовском року 1649 мая 2-го дня».

Грамота митрополита Гедеона о предоставлении Ржищевского монастыря в смотрение игумену Киевского Кириловского. «Гедеон Святополк княз Четвертинский, милостію Божіею православный архіепископ митрополитъ Кіевскій, Галицкій и всея Россіи, епископ Луцкій и Острозкий, ознаймуем каждому, кому о том надлежит ведать, сим листом нашим. Даведавшися мі отъ разных особь, иж монастырь Ржищевскій фундацій негдысь побожное их милостей панов Вороничов, обывателей воеводства Кіевскаго, от врагов креста Христова прошлых временъ лютых даже до основаны разоренный так, же в нем инок жаден не живет и хвала Божы жадная не отправуется; грунта еднак до того монастыря належащк по сей и по той стороне Днепра в державе пресветлых государей царей наших в полку Переяславском, при селе Ячникахъ яко то: сеножати, озера, лесы, и иншіе пожитки якись чернець Кирильскій, именем Ефимій, привлащает себе неведати яким правом, пожиток тех грунтов обертаючи на свой пожиток особный, кроме всякой хвалы Божой; мы теды, хотячи, абы подлуг намерены создателей того монастыря хвала Божая и молитва за щастливую державу великих государей наших царей, всея велит, малые и белыя Россы самодержцов, за спасение всего христианства и наше отправовалися, монастырь вышереченний Ржищевскій со всеми его принадлежностями, так як в собе мелся от початку основаны своего со ваши луками, озерами, полями, сеножатъми, лесами и гаями, умыслихом дати в дозор и строеніе прелестного отца Иннокенты Монастырского, игумена монастыря Кириловского Кіевскаго; а то уважаючи скудость в приходах монастыря Кирильскаго, не мней взгляд маючи на давніе заслуги помененнаго прелестного отца игумена Кирильскаго в церкви Божой с молодых лет при боку нашом до сего часу верне заслугуючогося. Воленъ теды будучи помеленный прелестный отец игумен Кирильскій ваши пожитками монастыря Ржищевского заведовати и распоряжати, люб тогож чернца Ефимы на том же месту, люб кого иншого, который бы подобался с способности в дозоре господарском и добрых обычаев иноческих, на строительство того монастыря Ржищевского во место наметстника поставити. Каждый противлякщійся воле нашой, тут выраженной, неблагословенію нашему и вине судовой будет подлежати. Известнаго же ради свидетельства при печати катедральной руку нашу подписуем, в катедри нашой святия Софіи митрополитской Кіевской року 1687мая 21 дня».

Универсал гетмана Мазепы, подтвервдающий за Ржищевским монастырем село Ячники. «Иоаанн Мазепа гетман з войском их царского пресветлаго величества запорозским, всем в обец и каждому з особна, кому о том ведать належитимет, ознаймуем, иж, видяче мы ясне освецонаго князя преосвященного в Богу его милости господина отца Гедеона Святополка Четвертенскаго, архієпископа митрополита Кіевскаго, Галицкаго и всея малыя Россіи, консенс превелебному в Богу господину отцу Иннокентию Монастырскому, игуменови монастыря Свято-Троецкаго Кириловскаго на обняты спустелаго монастыря Ржищевскаго выданный, стосуємся и сами до его милости архіерейской воле, яко сим нашим универсалом тое обняты ему отцу Монастырскому подтверждаем, так и все кгрунта, сколько их здавна до того монастыря належало, при нем владзою нашою рейментарскою у владннии мети позволяет, а к тому и у подпору тогож монастыря Кирильскаго надаємо село Ячники, якое пред тем належало до Ржищева, в полку Переяславском лежачое, зо всеми до него принадлежностями. Которым-то монастырем Ржищевским с его кгрунтами и селом Ячниками яко позволяем ему отцу Монастырскому владети и всякие з него належитые от посполитых людей отбирати повинности, так мети хочем и приказуєм, абы ему отцу пререченному игуменови в заживанъю того села и владенью всех до монастыря Ржищевскаго належных кгрунтов и озер никто з старшины и черни жадной перешкоды чинити не важился. Козаки однак в том селе мешкающіе, а в войсковом реэстре найдующіеся и працы военные двигаючіє, меют бути захованы при зуполной козацкой вольности. З Батурина. 1687 г. сентяря 17 дня».

Универсал гетмана Скоропадского, утверждающий за Ржищевским монастырем все его угодия и села. «Пресвятейшаго и державнейшаго великого государя нашего его царского величества войск запорозских обеих сторон Днепра гетман Иоанн Скоропадскій вам в обецъ… сим нашим универсальным писаніем ознаймуем, иж превелебний в Богу его милость господин отец Евстратій Самборовичъ, игуменъ монастыря Свято-Троицкаго Кириловскаго Кіевскаго презентовал нам антецессоров наших валечных гетманов и недавно бывшего гетмана выданные универсалы на рожные добра монастыря Свято-Троецкаго Кириловскаго, на сельца именно: Мероцкое, Красную горку, на Ячники и на Балыковщину належащія здавна до монастыря Ржищевскаго, приписанного до обители Кириловской от блаженные памяти преосвященного митрополита Кіевскаго Гедеона Святополка, князя Четвертинского и просил насьо подтверждены тех универсалов на добра вышереченные, им законником монастыря Кириловскаго Кіевскаго належачіе. Пре то мы гетман, слушному прошенію превелебного его милости отца Евапратія Самборовича игумена монастыря Кириловскаго Кіевскаго, давши у себе месце, особливе горливо хотячи обителям святым як найбольшаго розширеній и умножены и спокойного добр уживанья к прославленію имени Бога в Тройце Святый славимого, а стусуючися до универсалов антецессоров наших, вышеименованные сельца: Мероцкое, Красную горку, Ячники и Балыковщину со ваши угодіями до монастыря Ржищевскаго належащіе здавна, сим универсалом нашим ствержаем и позволяем всякие съ них отбирати пожитки, к препитанію братіи монастыря Кириловскаго и строенію тогож монастыря Ржищевскаго запустелаго. О якой выразной воле нашой рейментарской уведомившися каждый а духовных и мірских, а особливо Ржищевсские обыватели, абы неважилися теперь и в потомные часы жадной найменшой кривды, шкоды и перешкоды ему превелебному отцу игумену Кириловскому и братіи монастыря Кириловскаго и Ржищевскаго в рыбных ловлях по границу Ячниковских кгрунтов и вверх Днепра, в кошенью сена в лугах и межи озерами, в полях пахарных и к робленую каменья млинового вниз Днепра поки их Балыковские заходять кгрунта под неласкою нашей и суровым каранъем уготованным на противников власти нашой гетманской. Войты зас сель менованных с посполитыми людьми, абы всякое послушенство в подданстве и даванею належитостей охочо отдавали ему превелебному отцу игумену и всей братіи законникам монастырей Кириловскаго и Ржищевскаго, а некому иному, мети хочем и пильно приказуєм. Дан в обозе нашем под Говтвою, року 1709, мая 28-го дня».

Список жертв голодомора 1932-1933 гг. по г. Ржищев (Национальная книга памяти жертв голодомора в Украине. Черкасская область.)

За тисячолітню історію, наповнену нашестями чужинців, моровицями, стихійними лихами, міжусобними чварами і братовбивством, не знала земля древнього Ржищева страшнішого лиха, як Голодомор 1932-1933 років. Перед ним зазнали селяни-хлібороби існуючого тоді Ржищівського району і примусової колективізації, і розкуркулення, всіх труднощів виконання надмірних державних планів заготівлі зерна, репресій. Масові подвірні обшуки з листопада 1932 р. на виконання урядової і партійної постанови „Про заходи з посилення хлібозаготівель” з вилученням хліба, всіх їстівних припасів призвели до масової загибелі голодною смертю жителів міста і району. Повальний голодомор розпочався у січні 1933 року, а найбільша смертність припала на березень-червень.

Про перебіг колективізації у Ржищівському районі в 1929-1933 роках розповідають архівні матеріали, книги місцевих краєзнавців і, найголовніше, свідчать самі жителі Ржищева, кому вдалося вижити в тих нелюдських умовах, які створив тоталітарний сталінський режим для українських селян.

З відомості, яка дійшла до наших днів, видно, що на 31.01.1930 р. у 37 селах району нараховувалось 14159 господарств (дворів). Найбільше у Ржищеві – 1198, та в с. Стайки – 1178. Було залучено в колгоспи 5972 господарства (у Ржищеві – 213). У колгоспах було усуспільнено орної землі 19722 га. Із загальної кількості робочої худоби 2497 голів усуспільнено 1825. Подано селянами заяв у колгоспи 12682 (у Ржищеві – 65 заяв).

Станом на 1.05.1930 р. в районі було створено 32 колгоспи, а до 20.01.1931 р. – уже 36 колгоспів та 36 артілей. Із загальної площі орної землі 44600 га усуспільнено близько половини – 20400 га. Заяв у колгоспиподано 483. Ці дані свідчать, що колективізація була обвальною.

Ще в 1929 році у Ржищеві було організовано районний комітет незаможних селян, головою якого обрали Шарпана. У цьому ж році у Ржищеві вже працювали 2 колгоспи – „1 Травня” та „8 Березня”. На 1 січня 1931 року колгоспи виконали план хлібозаготівлі на 115 %, навесні по посіву буряка – на 113 %. Робилися спроби організувати міжколгоспні центри обслуговування та ремонту сільськогосподарської техніки, для чого у Ржищеві відкрили спеціальні курси по підготовці спеціалістів-ремонтників.

15 січня 1931 року у Ржищеві відбувся І районний з’їзд колгоспників. Він мав своїм завданням згуртувати колгоспні сили у підготовці до весняної сівби, залучити до колективу одноосібників-бідняків та середняків, підняти село на боротьбу із залишками куркульства. З’їзд відзначив, що Ржищівський район мав на той час понад 35% колективізованих селянських господарств, які виконали 35% всього хлібозаготівельного плану, 66% цукрових буряків, поширили площу засіву на 10920 га. Близько 40 % селянських господарств об’єднані в колгоспи, 45 % усієї посівної площі обробляється артільною працею. На з’їзді говорилося про боротьбу з „правим ухилом”, „правим опортунізмом”, „лівими закрутами”, „дворушництвом” та „примиренством”. Цей ярлик можна було приклеїти до кожного, хто хоч якось чинив опір насильницькій колективізації на селі, на кожного невдоволеного.

Нових обертів набрала кампанія по розкуркуленню. Судила так званих „куркулів” трійка – уповноважений райвиконкому, уповноважений сільради та представник колгоспу. У „куркулів” відбирали практично все майно. Багатодітні сім’ї виселяли з хатів на вулицю або відправляли в Сибір. Комісії з реабілітації на початку 90-х років встановили лише 9 сімей, які були розкуркулені та вислані із Ржищева (Слобожанські, Захарченки, Іващенки, Редьки, Коваленки, Галети, Баліцькі, Марченки, Задорожні). Загальна ж кількість їх невідома. За найменший спротив при розкуркуленні засуджували до довгих років таборів або й до страти. Так, ржищівчан Титаренка Р.В. і Ткаченка Ф.М. було розстріляно як ворогів народу за 54-10 та 54-11 статтями карного кодексу.

Збереглися в архівах дані по колективізації в районі станом на 10.05.1931 р. Кількість колгоспів зросла до 39, артілей – 39. Усуспільнено господарств 10600 (майже вдвічі більше проти 1930 р.). Націоналізовано, а, отже, відібрано в селян-хліборобів, орної землі на 81,1 %. По 20 сільрадах району колективізація булла здійснена на 50-90 %.

Одним із засобів примусу селян до колективізації служили МТС, які мали свій політвідділ – НКВС. У ІІ п’ятирічці у Ржищеві було створено 2 МТС. За голодоморні та два перші післяголодоморні роки у Ржищівському районі в колгоспи об’єднали майже все сільське населення (98,6 %). Було усуспільнено 50460 га орної землі. І чи не вирішальну роль у цьому зіграв штучно організований голод.

План хлібозаготівель на 1932 рік був доведений для району непосильний, як і для всієї України. Відповідно постанови Раднаркому України „Про заходи з посилення хлібозаготівель”, якою керувалися місцеві власті під час кампанії заготівлі хліба взимку 1932-1933 років, зазнав район і „натуральних штрафів” м’ясом. У жовтні 1932 р.

Ржищів виконав план поставки м’яса на Ленінград на 94 %, на Донбас – на 49 % від запланованого. З вересня по жовтень вивезено з району весь Буряк – 100%. Через відсутність кормів селяни масово різали худобу. Подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі прирекли трудівників району на голодну смерть. У Ржищеві, по селах почався масовий голод.

Колективізація була проведена ціною величезних людських жертв. З 1.01.1933 по 1.01.1934 роки у Ржищівському районі з населенням 55055 жителів померло від голоду 10630 (майже кожен 5-ий), в тому числі дітей до 1 року – 138.

Є й інші дані, які наводить краєзнавець, історик В. Умрихін: жертвами голоду стали 13987 осіб. Оскільки всі сліди страхітливого злочину комуністичним режимом старанно приховувались, не збереглося ніяких документів, які б пролили світло на ті події. Відходять з роками і очевидці голоду. Тому встановлено поіменнно всього лише 184 жителі міста, замордовані голодом.

Про Голодомор 1932-1933 років розповідають наші земляки, свідки тих жахливих подій. Було їм у ті роки лише 5, 6, 10 чи 12 літ. Тим, що вижили, завдячують своїм батькам, бабусям чи дідам, що, рятуючи своїх кровиночок, часто самі помирали голодною смертю. Розповіді вражають страшною правдою. Вони – бездонний людський біль, пекучий жаль за рано втраченими рідними. Вони – звинувачувальний акт сталінському тоталітарному режиму, духовному і фізичному насильству влади над людьми.

Мартиролог жителів м. Ржищів – жертв Голодомору 1932-1933 року укладено за такими документами:
Бачинський П. Голодний рік на Київщині // Київська правда. – 16.02.1993. – С.4.
Державний архів органів влади та управління. Ф.27, оп.12, сп.456, арк.32.
Державний архів органів влади та управління. Ф.27, оп.11, сп.101, арк.14.
Державний архів органів влади та управління. Ф.27, оп.12, сп.343, арк.5.
Державний архів органів влади та управління. Ф.27, оп.12, сп.343, арк. 45.
Умрихін В. Історія Ржищівщини. – 1995. – с.50, с.51, с.52.
Силкіна Н. та Силкін С. Ржищівський район. – К.: Обл. книжково-газетне в-во, 1962. – с.73, с.75, с.76, с.78.
Свідчення очевидів Вдовенко (Трухан) К.А.,1924 р.н.; Лесик (Давиденко) Н.Д., 1925 р.н.; Оваденко (Редьки) Л.Ф., 1925 р.н., та ін. записані у 2006-2007 роках Сергійчук Л.В., Корольовою Л.Д, Гудзій О.В., – працівниками міського музею; Леляк Л.П., начальником відділу культури і туризму Ржищівського МВК; Дегтярьовою Б.С., краєзнавцем (зберігаються у фондах Ржищівського відділення КОАМ).

Антон (прізвище невідоме), 1933 р.
Базолук Іван, 1928-1933 рр.
Базолук Катерина, 1926-1933
Базолук Надія, 1928-1933 рр.
Базолук Ольга, 1930-1933 рр.
Білик Віра, 1933 р.
Боднар Антон Григорович, 1933 р.
Боднар Григорій, 1933 р.
Боднар Ліза Свиридівна, 1933 р.
Боднар Микола Свиридович, 1933 р.
Боднар Олексій Свиридович, 1933 р.
Боднар Явдоха, 1933 р.
Бозалук Тетяна, 1933 р.
Бугай (мале дитя, ім’я невідоме), 1933 р.
Бугай Василь, 1933 р.
Бугай Ольга, 1933 р.
Вдовенко Іван, 1933 р.
Голубченко Наталія Сергіївна, 1933 р.
Голубченко Параска Сергіївна, 1933 р.
Голубченко Семен, 1933 р.
Гончаренко Марта, 1933 р..
Горбач Марія, 1933 р.
Горбенко Марта, 1933 р.
Гордов Андрій (дитина), 1933 р.
Гордов Іван Андрійович (чоловік), 1933 р.
Гордова Варвара (жінка), 1933 р.
Громобойко Катерина, 1933 р.
Гудзій Іван Якович, 1933 р.
Гудзій Ольга Яківна, 1933 р.
Давиденко Микола Давидович, 1933 р.
Давиденко Микола Данилович, 1933 р.
Давиденко Фрося Давидівна, 1933 р.
Дзюбенко (ім’я невідоме, дитина), 1933 р.
Дзюбенко (ім’я невідоме, дитина), 1933 р.
Дзюбенко (ім’я невідоме, дитина), 1933 р.
Дзюбенко (ім’я невідоме, літня людина), 1933 р.
Дзюбенко (ім’я невідоме, літня людина), 1933 р.
Дзюбенко (ім’я невідоме, літня людина), 1933 р.
Довбиш Галина Павлівна, 1933 р.
Довбиш Євген Павлович, 1933 р.
Довбиш Петро Павлович, 1933 р.
Довга Андрій Кузьмович, 1933 р.
Довга Антон, 1933 р.
Довга Володимир, 1933 р.
Довга Григорій, 1933 р.
Довга Кузьма, 1933 р.
Довга Микола, 1933 р.
Довга Остап, 1933 р.
Довга Параска, 1933 р.
Довга Степан, 1933 р.
Довгенко Андрій Антонович, 1933 р.
Довгенко Григорій, 1933 р.
Дудка Євтух, його дружина
Неоніла і син (ім’я невідоме), 1933 р.
Дудка Марія, 1933 р.
Задорожній Павло, 1933 р.
Задорожній Софат, 1933 р.
Задорожня Анастасія, 1933 р.
Задорожня Марія, 1933 р.
Зелений Іван, 1933 р.
Зубаха ( вуличне прізвисько. Справжнє прізвище невідоме).1933 р.
Іваненко Пріська, 1933 р.
Керусенко Парасковія, 1932 р.
Керусенко Семен, 1932 р.
Коба Василь Петрович, 1933 р.
Коба Марія, 1933 р.
Кожан Микола, 1933 р.
Лук’яненко Микола, 1933 р.
Морський Володимир, 1933 р.
Москаленко Єфима, 1933 р.
Мулявка Іван, 1933 р.
Мулявка Любов, 1933 р.
Мулявка Марія Яківна, 1933 р.
Мулявка Михайло , 1933 р.
Мулявка Наталія, 1933 р.
Мулявка Петро Якович, 1933 р.
Мулявка Сергій, 1933 р.
Мулявка Явдоха, 1933 р.
Мулявка Яків, його брат і дві
сестри (імена невідомі), 1933 р.
Мулявко Гаврило, 1933 р.
Мулявко Данило, 1933 р.
Мулявко Катерина, 1933 р.
Мулявко Лідія, 1933 р..
Мулявко Софія, 1933 р..
Мулявко Степанида, 1933 р.
Муштенко Борис, 1933 р.
Нарва Параска, 1933 р.
Олена Денисівна (мати), 1933 р.
Онопрієнко Віра (дочка), 1933 р.
Онопрієнко Ганя, 1933 р.
Онопрієнко Іван (син), 1933 р.
Онопрієнко Ілько (син), 1933 р.
Онопрієнко Макар, 1933 р.
Онопрієнко Марія (дочка), 1933 р.
Онопрієнко Мартин (чол.), 1933 р.
Онопрієнко Міла (дочка), 1933 р.
Онопрієнко Мотря, 1933 р.
Онопрієнко Наталія (дочка), 1933 р.
Опанасенко
Опанасенко (ім’я невідоме, дит.), 1933 р.
Опанасенко (ім’я невідоме, дит.), 1933 р.
Опанасенко (ім’я невідоме, дит.), 1933 р.
Опанасенко (ім’я невідоме, дит.), 1933 р.
Опанасенко (ім’я невідоме, дит.), 1933 р.
Опанасенко (ім’я невідоме, дит.), 1933 р.
Опанасенко (ім’я невідоме, дит.), 1933 р..
Опанасенко (ім’я невідоме, дит.), 1933 р..
Опанасенко Ганя (дитина), 1933 р.р.
Опанасенко Микола (брат), 1933 р.
Опанасенко Оля (сестра), 1933 р.
Пасак Володимир 1933 р.
Пасацький Іван Митрофанович, 1933 р.
Петровський Станіслав Йосипович, 1890-1933 р.
Петровськй Вадик, 1933 р.
Пилипенко Василь Федорович, 1933 р.
Пилипенко Ганна, 1933 р.
Пилипенко Захар Ониськович, 1933 р.
Пилипенко Івга, 1933 р.
Пилипенко Карпо, 1933 р.
Пилипенко Мефодій, 1933 р.
Пилипенко Микола Федорович, 1933 р.
Пилипенко Михайло, 1933 р.
Пилипенко Параска, 1933 р.
Пилипенко Тетяна, 1933 р.
Пилипенко Федір Захарович, 1933 р.
Поночовний Іван, його дружина Марія і дочки Наталія та Марія, 1933 р.
Путієнко Федір (сусід Труханів), 1933 р.
Редька (ім’я невідоме, дит.), 1933 р.
Редька (ім’я невідоме, дит.), 1933 р.
Редька Трохим Іванович, 1933 р.
Рокотьол Галина, 1933 р.
Рокотьол Іван,1933 р.
Рокотьол Олена, 1933 р.
Рокотьол Уляна, 1933 р.
Рутковська Ганна, 1933 р.
Рутковська Наталя, 1933 р.
Рутковський Іван, 1933 р.
Рутковський Ілля, 1933 р.
Рутковський Йосип, 1933 р.
Рутковського Петра сестра, 1933 р.
Терещенко мати і її син (імена невідомі), 1933 р.
Терещенко Франя, 1933 р.
Травинський Олексій, 1933 р.
Трухан мати і її дититна (імена невідомі), 1933 р.
Трухан Ананій Арсентійович, його дружина Галина Іллінічна, дочка Марія і два сини: Олексій та Павло, 1932 р.
Трухан Якилина Матвіївна, 1932 р.
Хобта Євдокія Павлівна, 1931-1933 рр.
Хобта Іван Павлович, 1929-1933 рр.
Хобта Пріська Павлівна, 1926-1933 рр.
Чимбал Ничипір, 1933 р..
Чимбал Пантелій, 1933 р.
Шабанюк Орися, 1933 р.
Шкребта Ганна, 1933 р.
Шкребта Іван, 1933 р.
Шкребта Микола, 1933 р.
Шкрепта Григорій, 1933 р.
Шкрепта Івга, 1933 р.
Щаслива Марія, 1933 р.
Щасливий Володимир, 1933 р.
Щасливий Григорій, 1933 р.
Щасливий Дмитро, 1933 р.
Щасливий Іван, 1933 р.
Щасливий Петро, 1933 р.
Ярошенко Іван, 1933 р.
Ярошенко Микола, 1933 р.
Ярошенко Олена, 1933 р.
Ярошенко Павло, 1933 р.

Метрические книги по г. Ржищев в архивах

Перечень метрических книги хранящихся в ГАЖО (Житомир)

Ржищів. м-ко Київського повіту, костьол Св. Трійці
Приписні: м. Канів, м-ко Ходорів, сс. Бурти, Гребені, Грушів, Ковалі, Козаринівка, Козин, Краснопілка, Македонії, Маслівка, Медведівка, Миколаївка, Онацьки, Пії, Прпцьки, Пшеничники, Ромашки, Троянів, Халча, Щучин, Янівка.
Народження: 1765-1814 (178/51/100); 1826-1827 (51/271); 1828-1829 ( 51/320); 1829-1830 (51/339); 1835 (51/372); 1847 (51/548)
Шлюб: 1765-1814, 1826-1827, 1828-1829, 1829-1830 (теж саме); 1837 (51/397); 1847 (теж саме); 1851-1854 (51/588)
Смерть: 1765-1814, 1826-1827, 1828-1829, 1829-1830 (теж саме); 1847 (51/548)

Перечень метрических книги хранящихся в ГАВиО (Винница)

1. Київська губернія
2. Київський деканат
3. Римсько-католицька церква Св. Трійці м-ка Ржищів Київського повіту Київської губернії
4. м. Канів, м-ка Ржищів, Ходорків, сс. Бурти, Гребені, Грушів, Ковалі, Козаринівка, Козин, Краснопілка, Македони, Маслівка, Медведівка, Миколаївка, Онацьки, Пії, Прицьки, Пшеничники, Ромашки, Троянів, Халча, Щучин, Янівка та ін.
5. Народження: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1,спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1836: ф.737, оп.1, спр.36; 1837: ф.737, оп.1, спр.45; 1838: ф.737, оп.1,спр.62; 1842: ф.737, оп.1, спр.106; 1843: ф.737, оп.1, спр.117; 1844: ф.737, оп.1, спр.123;
6. Шлюб: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1, спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1838: ф.737, оп.1, спр.73; 1840: ф.737, оп.1, спр.92; 1841: ф.737, оп.1,спр.96; 1842: ф.737, оп.1, спр.114, 115; 1843: ф.737, оп.1, спр.117; 1844: ф.737, оп.1, спр.127; 1846: ф.737, оп.1, спр.137;
7. –
8. Смерть: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1, спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1834: ф.737, оп.1, спр.25; 1837: ф.737, оп.1, спр.52; 1838: ф.737, оп.1,спр.63; 1839: ф.737, оп.1, спр.75; 1840: ф.737, оп.1, спр.88; 1841: ф.737, оп.1, спр.94; 1842: ф.737, оп.1, спр.109, 113; 1843: ф.737, оп.1,спр.117; 1845: ф.737, оп.1, спр.132; 1847: ф.737, оп.1, спр.138;
9. –
10. —