Сквира

Административно-территориальное деление

Сквира (укр. Сквира) — город, районный центр, центр городского совета, Сквирского района, Киевской области. В ХІХ столетии уездный город  Сквирского уезда Киевской губернии.

Сквирскому городскому совету подчинено село Кононовка.

Город относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

История городов и сел УССР 1971 год

Сквира — місто районного підпорядкування, розташоване на річці Сквирці (притока Росі). Відстань до Києва: залізницею — 135 км, по асфальтовому шосе — 121 км. Залізнична станція на вузькоколійці Сквира — Попільня. Населення — 16 100 чоловік. Міській Раді підпорядковане с. Кононівка.

Сквира — центр однойменного району, площа якого становить 979 кв. км, населення — 63,1 тис. чоловік. На території району знаходяться міська і 26 сільських Рад депутатів трудящих, яким підпорядковано 55 населених пунктів. З корисних копалин є граніти, глини для виробництва будівельної кераміки, каолін, керамзит, пісок для виробництва скла. Напрям економіки району — сільськогосподарський; розвинута також промисловість. Тут розташовані 25 колгоспів, 2 радгоспи, дослідне поле Харківського науково-дослідного інституту овочівництва та навчально-дослідне господарство Сквирського сільськогосподарського технікуму. Земельні угіддя становлять 91 707 га, в т. ч. орна земля — 70 977 га, ліси — 3057 га, сіножаті і пасовища — 3730 га. Вирощують переважно зернові культури і цукрові буряки; розвинуто також овочівництво і садівництво. Важливе місце в господарстві належить м’ясо-молочному тваринництву. Значного розвитку набули птахівництво, шовківництво і рибництво. Промисловість представлена 11 підприємствами харчової, легкої, металообробної промисловості і промисловості будівельних матеріалів. У районі діють районна лікарня, протитубдиспансер, 6 дільничних лікарень, 25 пологових будинків і 37 фельдшерсько-акушерських пунктів. Є 14 середніх, 20 восьмирічних і 15 початкових шкіл, середня школа робітничої молоді і середня заочна, музична школа, сільськогосподарський технікум, а також 13 будинків культури, 34 клуби і 102 бібліотеки.

З літопису довідуємося, що київський князь Святополк у 1094 році «поя собе жену дщерь Тугортхана, князя половецкого».

З документів кінця XIV ст. відомо, що Сквира поряд з Яготином, Трилісамд та іншими селами була власністю Коримана — нащадка Тугортхана.

Сказане дає підстави припускати, що Сквира являла собою одне з давніх поселень.

У другій половині XIV ст., коли більша частина українських земель підпала під владу Литви, литовський князь Володимир Ольгердович грамотою від 1390 року підтвердив право на володіння Сквирою та іншими землями, що лежали на південний захід від Києва, «Юрію Івантичу Половцю зе Сквири — Рожиновському». Ця грамота є першою писемною згадкою про місто.

В XV ст. Сквира являла собою укріплене поселення, оточене земляним валом. Тут були великий палац феодалів, господарські двори, млини і склади. В замку постійно перебував чисельний військовий гарнізон. Населення Сквири дуже терпіло від нападів татарських орд, які особливо посилилися наприкінці XV ст. У 1482 році кримські татари на чолі з ханом Менглі-Гіреєм спустошили значну частину Київщини. Багато поселень, у т. ч. і Сквира, були зруйновані вщент.

Після Люблінської унії 1569 року Сквиру, як і інші українські землі, захопила шляхетська Польща. Місто ввійшло до складу Білоцерківського староства. Тривалий час воно лишалося розореним. 12 червня 1591 року польський король Сигізмунд III видав київському воєводі князю М. Ружинському грамоту на право володіння Сквирою, заселення навколишніх земель та побудову замку. У 1615 році вона була оголошена слободою, внаслідок чого місцеві жителі звільнялися на 30 років від усяких податків і повинностей. Це приваблювало сюди втікачів з районів фільваркового господарства. У 1616 році в Сквирі налічувалося 30 димів. Тоді ж для сприяння розвитку ремесла і торгівлі місту було надано магдебурзьке право. Ним став управляти магістрат, який складався з війта, бурмистрів і райців. У 1629 році Сквира ввійшла до складу Київського воєводства. Основну масу міського населення становили дрібні ремісники, селяни і козаки.

Жителі Сквири брали активну участь у народно-визвольній боротьбі українського народу проти шляхетської Польщі. Вже наприкінці травня 1648 року в цьому районі діяв повстанський загін під керівництвом Я. Радкевича. Повстанці спільно з козаками зруйнували маєток польського магната О. Замойського. Під час визвольної війни 1648—1654 рр. Сквира була визволена з-під влади польської шляхти і стала сотенним містом. Спочатку вона входила до Білоцерківського полку, а з 1651 року — до Паволоцького. Козаки Сквирської сотні хоробро билися в лавах української армії під проводом Б. Хмельницького.

Під час війни між Польщею і Росією 1654—1667 рр. у Сквиру знову повернулися польські феодали, які відновили своє панування. В ці роки чимало жителів міста переселилося на Слобожанщину. Широкі маси козацтва і селянства продовжували боротьбу проти іноземних поневолювачів, прагнучи до возз’єднання з Росією. У 1663 році Сквирська сотня повстала проти гетьмана Правобережної України польського ставленика Павла Тетері. Після «вічного миру» 1686 року Сквира лишилася під владою шляхетської Польщі. Сквирські козаки, які входили до Фастівського полку, брали активну участь у визвольній боротьбі під проводом Семена Палія.

З початку XVIII ст. на Правобережній Україні розгорнувся гайдамацький рух. Сквира стала ареною напруженої боротьби проти влади польської шляхти. У 1736 році при підтримці місцевого населення гайдамаки на деякий час визволили місто. В районі Сквири діяли гайдамацькі загони відомих ватажків М. Гриви і І. Жили. Сквиряни брали активну участь і в Коліївщині 1768 року. Відважно боролися гайдамацькі загони, очолювані М. Швачкою, А. Журбою, С. Плиханенком та ін. Це повстання жорстоко придушили війська шляхетської Польщі і Катерини II. Серед засуджених до страти повстанців було чимало сквирських козаків і селян.

У середині XVIII ст. Сквира лишалася невеликим містом. За переписом 1789 року, в ньому налічувалося 197 дворів. Міська верхівка свавільно розпоряджалася землями, що належали місту, і захоплювала собі найкращі з них. Вона перекладала на бідніші верстви населення основний тягар повинностей і податків (сума останніх становила 24 553 злотих на рік) та примушувала їх працювати на свою користь.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією (1793 рік) Сквира була казенним містом, яке користувалося магдебурзьким правом. У 1795 році вона стала повітовим містом Брацлавського намісництва, а з 1796 року — Київської губернії. З цього часу Сквира почала швидко зростати. За ревізією 1797 року, населення міста становило близько 2 тис. чоловік. Основним заняттям жителів були дрібні промисли і торгівля. Тут розвивалися також ремесла: шевське, ткацьке, ковальське та ін. 16 разів на рік відбувалися ярмарки.

Міщани Сквири продовжували зазнавати великих утисків з боку феодалів. Так, у 1796 році один з цих феодалів Ф. Залеський самовільно захопив частину міських земель (с. Домантівку). У відповідь на це в 1798 році в Сквирі відбулося заворушення міщан, які відібрали ліс, порубаний в Домантівці за його наказом. Проте на захист Залеського виступили власті, і заворушення було придушено військовою силою.

Під час Вітчизняної війни 1812 року хвиля народного обурення і гніву проти загарбників охопила і населення Сквири. У повіті був сформований 1-й Київський козацький полк, до якого вступили 277 місцевих козаків, і до ополчення — 231 ратник. Успішно провели також збір коней, волів, фуражу і продовольства для армії.

Значний вплив на посилення антикріпосницького руху в Сквирі мали декабристи. У Сквирському повіті стояла 2-а бригада 3-ї гусарської дивізії. Чимало її офіцерів підтримували зв’язки з таємними товариствами, що діяли у цей час в Росії. У Сквирі розміщувався штаб гусарського принца Оранського полку, серед офіцерів якого були члени «Південного товариства». З початком повстання Чернігівського полку у с. Трилісах Васильківського повіту 29 грудня 1825 року повстанці розіслали в усі сусідні міста і гарнізони гінців, які закликали приєднатися до них. У Сквиру з цією метою прибув Ф. Башмаков. Тут також велася підготовка до виступу солдатів і офіцерів, якою керували штаб-ротмістр І. Жуков і поручик Поздєєв. Але всі намагання підняти військові частини, в т. ч. і ті, які розміщувалися у Сквирському повіті, не мали успіху.

В першій половині XIX ст. у Сквирі відбувалося пожвавлення ремесла і торгівлі. Промислове виробництво тут було незначним. У місті діяли 3 тютюнові, 3 цегельні і пивоварне дрібні підприємства, які виробляли продукції на 4697 крб. на рік. Великого розвитку набуло ремесло. У 1855 році в місті налічувалося 1245 ремісників різних фахів: шевців, столярів, ковалів, мідників, палітурників, ювелірів та ін. Сквира поступово перетворилася на досить значний торговельний пункт Київщини. Торгівлею займалися 192 купці, капітал яких дорівнював 84 тис. крб. Вони скуповували хліб у навколишніх селах та відправляли його в Одесу, звідки він йшов за кордон. Закупкою хліба на ярмарках у Сквирі займалися також чумаки, які привозили сюди на продаж сіль та рибу. Ярмаркова торгівля була досить значною. Товарооборот одного ярмарку становив у середньому 15—18 тис. карбованців.

Економічне пожвавлення зумовило зростання міського населення. Якщо в 1812 році в Сквирі проживало 3622 чоловіка, то в 1846 році — 6045 чоловік. Основну частину трудящого населення міста становили міщани, які займалися ремеслом і торгівлею, а також сільським господарством на міських землях. Ці землі здавалися їм в оренду з торгів ділянками розміром від 4 до 10 десятин. Однак міська верхівка і заможні міщани захоплювали всі кращі ділянки. Так, міщанин Цимбал володів хутором з 420 десятинами землі.

У післяреформений період відбувалося швидке зростання Сквири. За 50 років її населення збільшилося у 3 рази і в 1900 році становило понад 20 тис. чоловік. Значно зросла промисловість міста. Якщо тютюнова фабрика в 1870 році давала продукції на 9 .тис. крб., то у 1898 році — на 64 тис. крб. У цей час на ній працювало 45 робітників. У 1900 році в місті вже діяли 2 тютюнові фабрики, на яких було зайнято 98 робітників, а також дрібні промислові підприємства: броварня, 5 цегелень, каретний і шкіряний заводи, 3 водяні млини, хлібопекарня та 14 кузень, на яких працювало по 6—10 робітників. У 1914 році в місті збудовано горілчаний завод.

Розвивалося ремесло. У 1870 році в Сквирі налічувалося 427 ремісників. Крім того, наприкінці XIX ст. з’явилися дрібні ремісничі заклади, в яких застосовувалася наймана праця. В них працювало 568 робітників. Умови життя і праці робітників були дуже тяжкими: тривалий робочий день, мізерна заробітна плата, знущання хазяїв. Особливо скрутним було становище робітників у ремісничих майстернях. Частина населення займалася сільським господарством.

З проведенням реформи міського самоврядування у Сквирі в 1878 році відбулися вибори до міської думи і управи, на які покладався нагляд за благоустроєм міста. Проте коштів на це виділялося дуже мало. Переважна більшість вулиць була незабрукована, будинки в основному криті соломою.

Населення Сквири брало участь у суспільно-політичному русі, який поширився в країні у другій половині XIX ст. Під час польського повстання 1863 року в місті діяв філіал Київського польського комітету. На початку 60-х років серед селян Сквирського повіту проводили освітню роботу демократично настроєні студенти Київського університету Тадей і Йосип Рильські, які читали їм твори Т. Г. Шевченка та іншу демократичну літературу. У 1867 році за Т. Рильським та його дружиною було встановлено поліцейський нагляд. Царська охранка уважно стежила за «неблагонадійними», число яких у місті весь час зростало. У 1879 році їх налічувалося 76 чоловік.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. серед сквирських робітників і ремісників проводили роботу соціал-демократи. Вони розповсюджували нелегальні революційні видання.

З початком першої російської революції у Сквирі були розповсюджені листівки, в яких гостро засуджувався кривавий злочин царизму — розстріл робітників Петербурга 9 січня і висувалася вимога зміни державного ладу. У травні 1905 року відбувся страйк робітників-кравців. їх підтримали робітники тютюнової фабрики. У липні протягом двох тижнів страйкували ремісники і службовці міста, а також робітники тютюнової фабрики. Страйковий рух охопив навколишні села, де до нього приєдналися сільськогосподарські робітники поміщицьких економій.

Після оголошення царського маніфесту на центральній вулиці Сквири 18 жовтня відбулася стихійна демонстрація, в якій брало участь до 300 чоловік. Наступного дня,» незважаючи на протидію поліції, трудящі зібралися в центрі міста на багатолюдний мітинг, після якого рушили до тюрми, щоб звільнити політичних в’язнів. Проте місцеві власті кинули війська, які пострілами розігнали демонстрантів. Трудящі наочно переконалися, чого варті оголошені в маніфесті царські свободи.

Першого травня 1906 року робітники майже всіх підприємств Сквири припинили роботу. На околицях міста було розповсюджено соціал-демократичну прокламацію «Перше травня», яка закликала робітників і наймитів економій вимагати 8-годинного робочого дня і демократичних свобод. Незважаючи на загальний спад революції, виступи робітників не припинялися.

Після поразки революції почалася жорстока розправа над трудящими. В місто привозили заарештованих робітників і селян з усього повіту і влаштовували над ними суди. За судовим процесом, який відбувся 28 квітня 1908 року, 13 селян засудили до заслання у віддалені райони Росії.

Починаючи з 1912 року, у повіті спостерігалося нове піднесення робітничого руху. У червні тут застрайкували 700 сільськогосподарських робітників буряковий плантацій. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати. Виступи робітників не припинялися і в роки першої світової війни. Першого травня 1915 року в місті відбулася маївка.

Трудящі Сквири не мали необхідної медичної допомоги. Населення міста і повіту обслуговували лише 2 лікарні на 45 ліжок, в яких працювали 7 лікарів і фельдшер.

Низьким був рівень освіти. На початку XX ст. в місті діяли міське двокласне училище, де у 1904 році навчалося 324 хлопчики і 178 дівчаток, 2 церковнопарафіяльні і єврейська недільна школи. Тільки в 1909 році тут відкрили чоловічу гімназію, в якій навчалося 200 дітей заможних батьків. Освіта була недоступна для народних мас. У 1913 році в місті налічувалося 820 учнів. У 1902 році було відкрито «народний дім тверезості», при якому створили бібліотеку. Привілейовані стани обслуговувала бібліотека дворянського зібрання. Значну культурну діяльність проводив аматорський драматичний гурток, яким керувала актриса М. М. Старицька та її учні. Він сміливо ніс у народ гуманістичні ідеї.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції місцеві органи царської влади в Сквирі були замінені органами влади Тимчасового уряду на чолі з повітовим комісаром. Водночас трудяще населення і солдати стали на шлях створення народних органів влади — Ради робітничих і Ради солдатських депутатів. Вони виникли в місті уже в березні 1917 року.

З перемогою Жовтневого збройного повстання в Петрограді посилилася боротьба трудящих Сквири за встановлення влади Рад. Цією боротьбою керувала більшовицька організація, створена в місті на початку грудня 1917 року. Наприкінці січня 1918 року тут відбувся з’їзд представників волосних і сільських Рад повіту, на якому було обрано Сквирський повітовий виконавчий комітет Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Його головою став більшовик Свиридов. Рада почала здійснювати всю повноту влади, проводила в життя ленінський Декрет про землю, налагоджувала революційний порядок.

Наступ німецьких інтервентів на Україну тимчасово перервав радянське будівництво. У березні 1918 року німецькі війська захопили Сквиру. Почалася жорстока розправа з партійними і радянськими працівниками. Більшовики перейшли в підпілля. Під їх керівництвом у Сквирі й повіті став розгортатися масовий повстанський рух. Великий вплив на нього справила народна боротьба проти окупантів, що розгорнулася в Звенигородському і Таращанському повітах. Жителі Сквири вступали до партизанських загонів. 7 серпня понад 600 повстанців трьома загонами з Ружина, Самгородка і Великих Єрчиків вирушили в напрямку Сквири. 11 серпня повстанська армія підійшла до міста. Почався бій, який тривав з 9 години вечора до 8 години ранку. Незважаючи на героїчні зусилля повстанців, вони не змогли подолати озброєного до зубів ворога і змушені були відступити.

Проте боротьба проти німецьких окупантів у Сквирі і повіті не припинилася. Восени 1918 року Київський обласком партії направив делегата II з’їзду КП(б)У 0. Й. Шотен-Кабанник, А. Ф. Левченка та інших для організації партизанського руху в районі Білої Церкви — Сквири—Ходоркова. Під їх керівництвом тут активізувалися партизанські загони О. Попелюхи, М. Пузирьова та загони Червоного козацтва. Один з них діяв у районі Романівни—Сквири. В самому місті, незважаючи на масові репресії окупантів, було створено підпільний більшовицький осередок, члени якого розповсюджували серед населення листівки із закликами до боротьби проти ворога.

Наприкінці листопада 1918 року партизанський загін, що складався з робітників Шамраївського цукрозаводу, визволив Сквиру від окупантів. Але на початку грудня місто захопили загони петлюрівських військ. Вони жорстоко розправлялися з населенням і грабували його. Трудящі піднялися на боротьбу проти ворогів. Наприкінці лютого 6-й Корочанський український повстанський полк розпочав кровопролитні бої за Сквиру. Вона неодноразово переходила з рук у руки. 4 березня 1919 року частини 1-ї Української радянської дивізії у взаємодії з повстанцями після 8-годинного бою визволили місто.

У Сквирі розгорнулося радянське будівництво. В березні відбулася 1-а повітова партійна конференція, яка обрала повітовий комітет КП(б)У на чолі з О. Й. Шотен-Кабанник. Міська партійна організація складалася з 50 членів партії і 80 співчуваючих. На повітовому з’їзді Рад було обрано повітову і міську Ради робітничих і селянських депутатів. Головою міської Ради став Бондаренко. Військовим комісаром повіту призначили комуніста М. Пузирьова, який негайно приступив до організації бойового загону. Згодом загін дістав назву 1-го Сквирського залізного батальйону. Його командиром став В. І. Маслов. Активними помічниками комуністів виступали комсомольці. Секретарем повітової комсомольської організації обрали О. Некраша, який незабаром загинув у бою з бандою., У 1919 році його і 13 тяжкопоранених комсомольців бандити закопали в землю живими.

Налагодження мирного життя відбувалося в умовах гострої боротьби проти контрреволюційних банд. У травні 1919 року буржуазно-націоналістичні елементи на чолі з Мазуренком підняли в місті заколот і проголосили так звану «Сквирську республіку». Проте у червні війська Червоної Армії придушили цей заколот і ліквідували націоналістичне охвістя. Радянська влада зміцнювалася. Всі землі, ліси і води, а також підприємства були передані у суспільну власність. У 1919 році на колишніх поміщицьких землях було організовано перше Українське кооперативне товариство насінників, садівників і городників та секцію інтенсивних культур, яку очолив Й. Я. Магомет.

У кінці серпня над Сквирою нависла нова небезпека: з півдня наступали білогвардійські полчища Денікіна. Незабаром вони захопили місто. Денікінські загони грабували населення і знущалися над ним. Більшовики Сквири знову перейшли в підпілля і почали готувати сили для повстання. Вони діяли під керівництвом Зафронтбюро, створеного ЦК КП(б)У для організації підпільної і партизанської боротьби проти денікінців.

25 грудня 1919 року війська Червоної Армії визволили Сквиру від білогвардійців. Відразу ж було створено повітовий ревком, який почав налагоджувати мирне життя. Він встановив суворий революційний порядок, організував загін міліції, проводив роботу щодо забезпечення Червоної Армії продовольством, подавав допомогу сім’ям червоноармійців. У березні 1920 року відбулася повітова безпартійна робітничо-селянська конференція, учасники якої надіслали привітання В. І. Леніну, III Комінтерну та Червоній Армії.

Успішна відбудовча робота була перервана у травні 1920 року наступом біло-поляків, які на деякий час захопили Сквиру. Проте 5 червня війська Першої Кінної армії прорвали білопольський фронт і, завдавши ворогові нищівного удару, визволили місто. 12 червня сюди вступила кавалерійська бригада під командуванням Г. І. Котовського. На будинку, де він перебував, встановлено меморіальну дошку.

Після вигнання білополяків у місті розгорнулася відбудова народного господарства. Відновив діяльність повітовий ревком (голова Д. В. Кобзар). Почав роботу повітовий комітет КП(б)У* Партійна організація міста в цей час налічувала 40 комуністів. Активно діяла повітова комсомольська організація, яка об’єднувала 70 юнаків і дівчат.

Трудящі Сквири, керовані комуністами і комсомольцями, піднялися на відбудову господарства. Було проведено ремонт приміщень державних установ і житлових будинків, почалося упорядкування міста. Стала до ладу хлібопекарня. До рук держави перейшли тютюнова фабрика та інші підприємства. Важливим завданням, яке постало перед партійними організаціями, було проведення виборів до Рад. 25—27 червня 1921 року в Сквирі відбувся 3-й повітовий з’їзд Рад, на якому обрали виконком повітової Ради.

На заклик комуністів населення Сквири активно включилося в кампанію допомоги голодуючим Поволжя та південних районів України. У 1921—1922 рр. Сквирська повітова комісія допомоги голодуючим надіслала для них 907 пудів хліба, багато різних речей і 30 млн. крб. Для дітей голодуючих відкрили З дитячі будинки.

Відбудові народного господарства намагалися перешкодити буржуазно-націоналістичні банди, діяльність яких спрямовувалася з-за кордону. Вони неодноразово вчиняли напади на Сквиру. Від рук бандитів загинуло чимало комуністів, комсомольців і радянських активістів. У листопаді 1921 року були підступно вбиті член виконкому повітової Ради А. Богачевський, завідуючий зерноприймальним пунктом К. Є. Поліщук. На бойовому посту загинули міліціонери Орел і Лукашевський. Велику мужність і самовідданість у боротьбі проти бандитизму виявили працівники міліції і бійці 74-ї бригади 25-ї дивізії ім. Чапаева, що прибули сюди на допомогу. За активною участю населення ці банди незабаром були знешкоджені.

Починаючи з 1921 року, у Сквирі відбувався активний процес утворення споживчих, кредитних і промислових кооперативних об’єднань. У вересні в місті виникли кустарно-промисловий кооператив і повітова сільгоспспілка, яка об’єднала 40 сільськогосподарських кооперативних товариств. У 1922 році утворився робітничий кооператив, який надавав робітникам кредити, а також допомагав збирати продподаток. Цього року у Сквирі на базі Українського кооперативного товариства насінників, садівників і городників було створено селекційно-помологічну станцію. Поступово ставали до ладу промислові підприємства міста. Протягом 1924 року відновили роботу 2 млини, спирто-горілчаний завод, електростанція, побудована 1919 року. На околицях Сквири, де населення займалося переважно сільським господарством, почався рух за створення сільськогосподарських артілей. У 1923 році тут виникла сільськогосподарська артіль «Братерство».

Значних успіхів було досягнуто в галузі охорони здоров’я, освіти і культури. Медичну допомогу населенню Сквири подавала лікарня на 30 ліжок і 2 амбулаторії. В місті діяли 2 семирічні і 2 початкові школи, в яких навчалося 1258 учнів і працювало 37 вчителів. Крім того, тут були 3 дитячі будинки, де виховувалося 136 дітей. Сільськогосподарська професійна школа щорічно готувала до 70 спеціалістів. Одним з найважливіших завдань була ліквідація неписьменності серед дорослих. У Сквирі діяло кілька лікнепів і 3 відділення товариства «Геть неписьменність!». У місті працювали самодіяльний театр, 2 драматичні гуртки, клуб, 3 хати-читальні, бібліотека. З 1923 року Сквира стала центром району.

Відбудувавши народне господарство, трудящі приступили до побудови фундаменту соціалістичної економіки. Протягом першої п’ятирічки продовжувала розвиватися промисловість міста. Сквирський спирто-горілчаний завод незабаром було реконструйовано на лікеро-горілчаний. На підприємстві працювало 70 робітників. Збільшилася потужність міської електростанції. Зросло виробництво кустарно-промислових підприємств — броварні, швейної майстерні, цегельні, майстерні для ремонту сільськогосподарських знарядь та ін. У 1929 році було створено ще одну промартіль «Об’єднаний металіст», яка мала кілька цехів. У 1932 році артілі «Харчопром» і «Вільна праця», що виникли тут раніше, виготовляли продукції на суму 124,3 тис. крб. У них працювало 173 робітники. Значними підприємствами були олійня і маслоробня, які виробляли продукції на суму 308 тис. і 455 тис. карбованців.

Багато уваги приділялося питанням розвитку сільського господарства і зміцненню колгоспного руху. У 1926 році у Сквирі виникло кілька ТСОЗів, які в. 1929 році об’єдналися з артіллю «Братерство» в колгосп «Колос». Значну допомогу господарству подавало машинно-тракторне товариство, організоване у 1927 році, а з 1930 — Сквирська МТС, що мала 70 тракторів. В 1931 році було створено радгосп насінницького напряму, який згодом став одним з центрів забезпечення елітним насінням господарств Радянської України та інших республік. Радгосп засіяв 1303 га ярими культурами. У ньому працювало 118 робітників. Певних успіхів досягла Сквирська селекційно-помологічна станція. У 1932 році в місті відкрили міжрайонну інкубаторну станцію, яка давала за сезон понад 1 млн. курчат. У зміцненні колгоспного господарства значну роль відіграли перший і другий районний з’їзди колгоспників-ударників, що відбулися у Сквирі в 1933 році.

У передових лавах борців за побудову соціалізму завжди йшли комуністи і комсомольці. У 1931 році Сквирська районна партійна організація налічувала 255 комуністів. У місті працювало 12 первинних партійних організацій. Численним був загін комсомольців району, який у 1932 році об’єднував понад 1 тис. чоловік. З 1929 року почала виходити газета «Колективне село».

Друга п’ятирічка і перші три роки третьої були періодом великих успіхів у розвитку економіки. Промисловість Сквири у 1938—1940 рр. щорічно випускала продукції на суму 15 млн. крб. Стали до ладу райхарчокомбінат, пивоварний завод і трикотажна фабрика, закінчувалося будівництво швейної фабрики. На промислових підприємствах і в артілях міста було зайнято понад 1 тис. робітників. Значним підприємством була МТС, яка мала 100 тракторів. У ній працювало 400 робітників.

У 1935 році колгосп «Колос» було розукрупнено і утворено колгоспи ім. Чапаева, ім. Щорса, ім. Кірова, ім. Ілліча, «Нове життя» та «Трудова нива». Господарства успішно розвивалися. У 1940 році їх неподільні фонди становили 130 тис. крб. Багатогалузевим господарством став сквирський радгосп. У 1938 році за рішенням Рад-наркому УРСР на базі селекційно-помологічної станції створили Сквирське дослідне поле. Його керівник Й. Я. Магомет за досягнення в розвитку плодо-овочевого господарства був нагороджений у 1939 році срібною медаллю Всесоюзної сільськогосподарської виставки. З 1919 по 1941 рік Сквирським дослідним полем було вирощено і реалізовано 5,6 тис. цнт високоякісного насіння овочево-баштанних культур. Це становило 70 проц. загальної кількості насіння, вирощеного всіма дослідними станціями республіки.

Зросла мережа лікувальних закладів. Населення Сквири обслуговували міська лікарня на 150 ліжок, районна поліклініка, протитубдиспансер, пологовий будинок, дитяча амбулаторія, жіноча консультація, шкільні медпункти, молочна дитяча кухня, фізіотерапевтичний кабінет.

Значних успіхів було досягнуто в галузі освіти. Всіх дітей шкільного віку охопили навчанням. У цілому до 1931 року була ліквідована неписьменність. У місті діяли 3 середні, 3 семирічні, 2 початкові школи і школа робітничої молоді, в яких навчалося 2450 учнів. Крім того, в сільськогосподарському технікумі, відкритому в 1930 році, набувало знань 350 студентів. У навчальних закладах Сквири працювало 98 вчителів. Серед вихованців шкіл міста багато спеціалістів високої кваліфікації, справжніх радянських патріотів. Це — вчений в галузі ядерної фізики, лауреат Державної премії Л. Л. Дубинський, скульптор К. Б. Діденко. За мужність і героїзм, виявлені під час війни з білофіннами, житель міста Д. Л. Маргуліс був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, а колишній головний хірург міської лікарні К. І. Рябоконь нагороджений орденом Червоної Зірки.

Значно зріс культурний рівень трудящих. У місті працювали кінотеатр, кілька клубів, стадіон. До послуг населення були бібліотеки, книжковий фонд яких становив 55 тис. примірників, і кілька читалень.

Вторгнення фашистських орд у Радянську країну перервало мирну творчу працю трудящих Сквири. Як і весь радянський народ, вони піднялися на захист Батьківщини. До військкомату надходили численні заяви про добровільний вступ до Червоної Армії. З наближенням фронту найцінніше устаткування підприємств евакуювали в східні райони країни.

14 липня 1941 року в Сквиру вдерлися гітлерівські загарбники. Почалася жорстока розправа з населенням. Уже в перші тижні в місті було розстріляно понад 1 тис. чоловік, серед них багато комуністів і радянських активістів. За час окупації фашистські недолюдки закатували тут 1500 радянських громадян, 1125 юнаків і дівчат вивезли на каторгу до Німеччини. Окупанти грабували населення, відбирали у нього майно, худобу і хліб.

Трудящі Сквири і району піднялися на боротьбу проти ненависного ворога. Організаторами цієї боротьби були комуністи і комсомольці. Активну діяльність проводив Т. О. Ільченко з с. Малих Єрчиків Сквирського району, якого Київський обком ЛКСМУ направив у серпні 1941 року в рідний район для розгортання підпільної роботи в тилу ворога. Він був одним з організаторів підпільної боротьби і створив у ряді населених пунктів підпільні групи. За його допомогою в Сквирі при міській лікарні виникла підпільна група на чолі з К. І. Рябоконем і В. П. Зуєвським. На Сквирському дослідному полі діяли підпільники на чолі з комсомолкою Н. І. Чуєнко.

В жовтні 1942 року було створено штаб для керівництва підпільним рухом у районі. Командиром штабу став А. К. Панченко, комісаром — Т. О. Ільченко, начальником штабу — М. Г. Поліщук. Штаб організував 9 бойових підпільних груп. У червні 1943 року створили Сквирський партизанський загін, командиром якого був А. К. Панченко, а комісаром — Т. О. Ільченко. В ньому боролися 80 партизанів. У серпні 1943 року на базі Сквирського і Великополовецького партизанських загонів сформували 5-й батальйон з’єднання партизанських загонів Київської області. Комісаром батальйону був Ю. О. Ковмір. Партизани провели багато бойових операцій проти фашистів. їх діяльність поширювалася також за межі району.

У середині 1943 року сквирське підпілля очолив підпільний райком партії, до складу якого входили В. П. Зуєвський, К. І. Рябоконь, В. М. Чорностав, Н. І. Чуєнко та ін. Підпільний райком діяв до визволення Сквири радянськими військами. Він створив другий Сквирський партизанський загін на чолі з Т. Д. Богаченком. Партизани і підпільники Сквири провели ряд успішних бойових операцій. Вони висадили в повітря залізничний міст біля с. Голуб’ятина та міст на шосейному шляху в с. Строковій Попільнянського району. Рух транспорту був паралізований, і німецько-фашистським загарбникам не вдалося вивезти з Сквири 8 тис. цнт хліба. Партизани знищили багато бойової техніки ворога, понад 200 гітлерівських солдатів і офіцерів, 2 поліцейські дільниці, пустили під укіс 3 ворожі ешелони, захопили значні трофеї. Активно діяли партизани М. Маслун, 3. Валетова, І. М. Гайдамачук, І. Яременко та багато інших.

Налякані розмахом партизанського руху, фашисти вчинили жорстоку розправу над радянськими людьми. Гітлерівці оточили с. Краснянку, де перебувала група сквирських партизанів. Кати по-звірячому вбили народних месників, розстріляли 112 мирних жителів, спалили 31 хату. Тут загинула М. Маслун. У с. Малих Лисівцях карателі оточили будинок, в якому знаходилися командир партизанського загону Т. Д. Богаченко і розвідниця 3. Валєтова. Мужні патріоти відстрілювалися до останнього патрона і загинули, не здавшись ворогу. Фашисти натрапили на слід групи лікаря К. І. Рябоконя. Вони заарештували відважного підпільника і живцем спалили його.

Партизани допомагали Червоній Армії визволяти Сквиру. Наприкінці грудня 1943 року, коли радянські війська наблизилися до Сквирського району, партизанський загін зав’язав бій у тилу ворога. 29 грудня. 1943 року 240-а стрілецька Київсько-Дніпровська Червонопрапорна дивізія під командуванням Героя Радянського Союзу полковника Т. X. Уманського визволила місто.

Населення Сквири радо зустріло своїх визволителів. Багато сквирян поповнило лави Червоної Армії. За мужність і відвагу, виявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни, близько 500 з них . нагороджено орденами й медалями СРСР. Жителі міста пишаються Героями Радянського Союзу М. М. Ольшевським і О. П. Плугатарем, що загинули, визволяючи братню Литву.

Відразу ж після визволення трудящі Сквири приступили до відбудови народного господарства. Гітлерівські загарбники завдали великої шкоди господарству міста. Вони зруйнували кілька промислових підприємств, хлібопекарню, будівлі Сквирської МТС і вивели з ладу тракторний парк. У приміських колгоспах були знищені всі виробничі приміщення, зовсім не лишилося худоби. Лежали в руїнах приміщення лікарні, шкіл і культурно-освітніх закладів, багато житлових будинків.

Велику організаційну роботу провела партійна організація району, яка в 1944 році налічувала 123 комуністи. Вона мобілізувала трудящих на виконання постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 року «Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, визволених від німецької окупації». Уже в березні 1944 року відновило свою діяльність Сквирське дослідне поле. Влітку став до ладу лікеро-горілчаний завод. Цього ж року почали діяти швейна фабрика, райхарчокомбінат і промислово-кооперативні підприємства. Натхненно і самовіддано працювали трактористи і слюсарі Сквирської МТС. На кінець 1944 року тут було зібрано 61 трактор і відремонтовано 32 молотарки.

Незважаючи на труднощі, сквирські колгоспи успішно провели посівну кампанію і зібрали добрий урожай. Район у 1944 році повністю виконав план хлібозаготівель, за що перший секретар райкому партії М. П. Тюзнєв, голова райвиконкому Ф. Тютюнник та уповноважений наркомзему Ф. П. Дичко були нагороджені орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня. 110 трудівників міста відзначено медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».

Відбудовуючи зруйновані фашистами підприємства, установи й заклади, трудящі всіляко допомагали фронту. Вони внесли до фонду оборони 670 тис. крб. Комсомольці стали ініціаторами допомоги інвалідам Великої Вітчизняної війни і виробили для них у 1944 році 25 тис. трудоднів. За це ЦК ВКП(б) виніс міській комсомольській організації подяку. Чимало молоді поїхало працювати на Донбас. Самовіддана праця комсомольців на трудовому фронті дістала високу оцінку. У 1946 році районній комсомольській організації було присуджено перехідний Червоний прапор ЦК ВЛКСМ.

Партійні і радянські органи повсякденно дбали про налагодження роботи закладів охорони здоров’я, освіти і культури. З 1944 року почала працювати районна лікарня на 100 ліжок, в якій налічувалося 12 лікарів. У 1950 році відкрили дитячу лікарню на 25 ліжок, а в 1953 році — протитубдиспансер. На кінець першої післявоєнної п’ятирічки в місті працювали 5 шкіл. У 1945 році відкрили районний будинок культури.

Швидкими темпами розвивалася промисловість міста. У 1946—1953 рр. введено 27 тис. кв. метрів нових виробничих площ. Успішно працювали колективи райхарчо-промкомбінату, швейної фабрики, олійно-круп’яного заводу, артілей «Будматеріали» та «Вільна праця». За перевиконання виробничих планів промисловими підприємствами в грудні 1950 року району було вручено перехідний Червоний прапор обкому КП(б)У і виконкому обласної Ради депутатів трудящих. У 1955 році колишню артіль «Об’єднаний металіст» реорганізували на державний завод «Сантехвироби». Тут побудували нові ливарний і механічно-складальний цехи. У 1956 році закінчилася реконструкція електростанції. Того ж року став до ладу новий хлібозавод. У 1963 році лікеро-горілчаний завод було перебудовано на сироварний.

Колективи промислових підприємств міста розгорнули соціалістичне змагання з робітниками Серебряно-Прудського району Московської області, а також сусідніх Великополовецького, Попільнянського і Звенигородського районів. Широкого розмаху набув у Сквирі рух за комуністичну працю. Першим звання колективів комуністичної праці було присвоєно бригадам швейної фабрики на чолі з Г. Оленчук і Н. Камецькою. На 1966 рік звання ударників комуністичної праці удостоєні 440 трудівників. Промислові підприємства Сквири прийшли з високими показниками до 50-річного ювілею Великого Жовтня і перевиконали виробничі завдання. Передовики промисловості міста монтер лінійно-технічної дільниці зв’язку Герой Соціалістичної Праці С. П. Михайлов, бригадир швейної фабрики В. І. Василенко, слюсар районного відділення «Сільгосптехніки» В. Ф. Замчалов, токар зароду «Сантехвироби» І. О. Корзун та ряд інших занесені на районну Дошку пошани.

Сквира стала значним промисловим центром області, де особливого розвитку набули легка і харчова промисловість та виробництво будматеріалів. Найбільшими підприємствами є заводи сироварний, «Сантехвироби» і цегельний, комбінат продтоварів, плодоконсервний комбінат, швейна фабрика, трикотажний цех № 2 Київської фабрики ім. Рози Люксембург та районне відділення «Сільгосптехніки». Новими трудовими здобутками зустріли трудящі XXIV з’їзд КПРС і XXIV з’їзд КП України. За роки восьмої п’ятирічки підприємства міста виробили понад план продукції на 5 млн. 568 тис. крб. За успішне виконання п’ятирічного плану велику групу передовиків праці у 1971 році нагороджено орденами і медалями, в т. ч. майстра швейної фабрики Н. К. Камецьку і слюсаря районного відділення «Сільгосптехніки» В. Ф. Замчалова — орденом Леніна.

Самовіддано працювали трудівники сільського господарства. Дальшому зростанню сільськогосподарського виробництва сприяло укрупнення колгоспів і поповнення їх досвідченими керівними кадрами. У 1957 році три приміські колгоспи Сквири увійшли до складу радгоспу, який дістав назву «Сквирський», а три інші колгоспи об’єдналися у сільськогосподарську артіль ім. XX з’їзду КПРС.

Радгосп «Сквирський» — одне з великих господарств області овочево-молочного напряму. Він має 5375 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 4616 га орної землі. У 1961 році на кожні 100 га угідь працівники радгоспу виробили по 501 цнт молока та 105,4 цнт м’яса, одержали з кожного гектара по 31,5 цнт зернових. Радгоспу було присуджено перехідний Червоний прапор Київського обкому КП України та облвиконкому. Головному агроному Ф. В. Бондарю присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Протягом восьмої пятирічки у господарстві середня врожайність озимої пшениці становила 33,8 цнт і цукрових буряків 350,3 цнт з гектара. У 1970 році на 100 га сільськогосподарських угідь було вироблено 744 цнт молока. За досягнення у розвитку сільського господарства 7 працівників радгоспу у 1971 році удостоєні високих урядових нагород, серед них Герой Соціалістичної Праці Ф. В. Бондар і доярка В. В. Поліщук нагороджені орденом Жовтневої Революції.

Колгосп ім. XX з’їзду КПРС спеціалізується на вирощуванні зернових і городніх культур, цукрових буряків та розвитку тваринництва. За господарством закріплено 2482 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2238 га орної землі. У 1958 році за виробничі досягнення доярку М. Ф. Маличенко і голову колгоспу Я. Д. Константинівського нагороджено орденом «Знак Пошани». Протягом 1958—1966 рр. колгосп ім. XX з’їзду КПРС був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР і неодноразово відзначався медалями і дипломами. В роки восьмої п’ятирічки колгосп домігся нових виробничих успіхів. У господарстві вирощено в середньому по 28 цнт пшениці та по 340 цнт цукрових буряків з гектара. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 384 цнт молока та но 98 цнт м’яса. У 1966 році ланкову Г. О. Марунич було нагороджено орденом Леніна, бригадирів комплексної та тракторної бригад М. Є. Майка і В. Л. Телятника, а також ланкову В. І. Грабовську — орденом Трудового Червоного Прапора. За виконання планових завдань восьмої п’ятирічки 7 трудівників колгоспу у 1971 році було відзначено орденами і медалями, в т. ч. голову колгоспу Я. Д. Константанівського — орденом Леніна і бригадира А. Ф. Івашкевича—орденом Трудового Червоного Прапора.

Велику роботу проводить Сквирське дослідне поле, колектив якого за 50 років вивів і поліпшив понад 70 сортів овочевих, баштанних, плодових і квіткових культур.

Ріку рік Сквира прикрашається новими будовами. Тільки в 1966—1969 рр. у місті було споруджено 5 тис. кв. метрів державної житлової площі і 541 індивідуальний будинок, приміщення двох середніх і восьмирічної шкіл, поліклініку та ряд адміністративних будинків. Невпинно поліпшується благоустрій міста. Його впорядкуванням і озелененням займаються міськрада депутатів трудящих та 30 вуличних комітетів. У 1969 році тут прокладено 12 км шляхів з твердим покриттям та заасфальтовано 20,5 тис. кв. метрів вулиць і тротуарів.

Торговельна мережа міста з 1960 по 1970 рік зросла з 29 до 40 магазинів. Якщо в 1960 році товарооборот становив 6855 тис. крб., то у 1970 році він збільшився до 14 297 тис. крб. Це свідчить про зростання матеріального добробуту трудящих. Поліпшилося побутове обслуговування населення. 1969 року відкрили побутовий комбінат.

У Сквирі багато уваги приділяється охороні здоров’я трудящих. Тут є районна лікарня, протитубдиспансер, дитяча лікарня, поліклініка, 7 пунктів охорони здоров’я на підприємствах, дитяча і жіноча консультації, фізіотерапевтичний кабінет, 3 рентгенологічних кабінети, станція швидкої допомоги, санепідстанція. В них працюють 68 лікарів і 224 чоловіка середнього медперсоналу.

За післявоєнний час значно зріс рівень освіти населення Сквири. У місті діють З середні, 2 восьмирічні школи і школа-інтернат, а також вечірня і заочна середні школи. В них навчається 3050 учнів і працюють 199 вчителів. Самовіддано трудяться на педагогічній ниві заслужена вчителька УРСР, відмінник народної освіти, орденоносець А. О. Біловицька та заслужена вчителька УРСР К. Г. Лавренко. Із спеціальних освітніх закладів тут діють сільськогосподарський технікум, музична школа, професійно-технічне училище. Сільськогосподарський технікум випустив близько 5 тис. агрономів, зоотехніків, економістів. При районному відділенні «Сільгосптехніки» працюють курси механізаторів. Рік у рік збільшується кількість дитячих дошкільних закладів, у яких виховується понад 550 дітей.

Значні зрушення відбулися в культурному житті міста. У 1958 році було споруджено нове приміщення районного будинку культури. За заслуги в розвитку самодіяльного мистецтва театральний колектив будинку культури в цьому році був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Хор районного будинку культури на фестивалі самодіяльного мистецтва УРСР, присвяченому 50-річчю Великого Жовтня, відзначений дипломом 1-го ступеня та золотою медаллю. Частими гостями сквирян є столичні театральні колективи. У 1969 році Київський український драматичний театр ім. Івана Франка показав у Сквирі п’єсу М. Я. Зарудного «Рим, 17, до запитання». В цьому ж році відбулася зустріч з шефами— акторами Київського академічного театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, під час якої тут виступили народні артисти СРСР Д. М. Гнатюк і Л. А. Руденко.

Своє дозвілля трудящі проводять також в шести профспілкових і колгоспному клубах. Активно працюють районне відділення товариства «Знання» і районна організація Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури. У місті є широкоекранний кінотеатр на 300 місць. У 1969 році завершено будівництво телевізійного ретранслятора. До послуг трудящих— міські бібліотеки, книжковий фонд яких становить понад 123 тис. примірників. Кожна сім’я передплачує газети і журнали. Тут виходить районна газета «Ленінська правда».

Досягнуті успіхи є результатом великої організаційної й виховної роботи партійних організацій Сквири. В місті налічується 43 первинні партійні організації, що об’єднують близько 1 тис. комуністів. 36 первинних комсомольських організацій мають у своїх лавах 2097 юнаків і дівчат. Значну роль в житті міста відіграє міська Рада депутатів трудящих, при якій працюють постійно діючі комісії: освіти і культури, охорони здоров’я, громадського харчування, комунальна, побутова та інші.

Жителі Сквири високо шанують ветеранів революції, війни і праці, з іменами яких пов’язана історія міста. Його почесними громадянами стали секретар першого повітового комітету партії О. Й. Шотен-Кабанник, командир дивізії, що визволила місто від гітлерівських загарбників, Герой Радянського Союзу генерал-майор запасу Т. X. Уманський і народний селекціонер, кавалер орденів Леніна і Трудового Червоного Прапора, лауреат Державної премії СРСР Й. Я. Магомет. Уродженцем міста є відомий учений в галузі травматології і ортопедії, доктор медичних наук, професор М. В. Ховенко.

Трудящі Сквири впевнено крокують вперед, вносячи свій вклад у побудову комунізму в нашій країні.

Большая Советская Энциклопедия 1969 – 1978 гг.

Сквира, город, центр Сквирского района Киевской области УССР. Расположен в 121 км к Ю.-З. от Киева. Конечная станция железнодорожной ветки от линии Киев — Казатин. 18,3 тыс. жителей (1975). Предприятия пищевой и лёгкой промышленности.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 – 1907 гг.

Сквира уездн. гор. Киевской губ., расположен на холмах, ограниченных с С долиной р. Сквирки (лев. прит. р. Роси), с Ю — рч. Домантовки. Время основания города неизвестно. С XIV в. город управлялся по магдебургскому праву; в конце XVI в. был совершенно разорен и опустошен. До 1795 г. С. была простым казенным местечком; в 1795 г. переименована в уездный город тогдашней Брацлавской губ.; с 1797 г. причислена к Киевской губ. По люстрации 1789 г., в С. было домов христианских 160, еврейских 37 и экономический двор, окруженный валом и рвом. В 1897 г. жителей 16265 (8186 мжч. и 8079 жнщ.), в том числе правосл. 10090, евреев 10849, католиков 250, лютеран 13. 2 црк. правосл. и 1 катол. 7 еврейских молитвенных домов; приходское училище, лечебница, аптека, уездн. врач. Торговля С. вследствие близости Бердичева и Белой Церкви, а также вследствие отсутствия железнодорожного сообщения (ближайшая станция, Белая Церковь — в 39 вер.) незначительна; большая часть купцов ведет торговлю (преимущественно хлебом и скотом) в уезде, а не в городе. В 1898 г. в С. были 2 пивоваренные и 1 дрожжевой зав. и 2 табачные фабрики, с 129 рабочими и с общей суммой оборотов на 107252 руб.; мелких ремесленников считалось 819. Большая часть мещан и крестьян занимаются земледелием и огородничеством, частью на собственной, частью на арендованной городской земле. Ярмарок в году — 12; главные предметы торговли — местные гончарные изделия, смушковые шапки. Три водяных мельницы и несколько ветряных. В 1898 г. доходы города составляли 35169 руб. (главный из них — аренда городских земель), расходы — 31446 руб. (в том числе на пожарную команду 2472 руб.).

Сквирский уезд — расположен в зап. части Киевской губ. и граничит на З с Волынской губ.; все границы условные, за исключением южной (по р. Роси). Общее очертание уезда представляет неправильный четырехугольник, вытянутый с С на Ю. Наибольшее протяжение у. по меридиану — 81 в., по широте — 57 ½ вер. Площадь у. (по Стрельбицкому) 3270,1 кв. вер. После соседнего Бердичевского у. С. у. — наиболее возвышенный в Киевской губ.; средняя абсол. высота его около 735 фт. Представляя в общем склон с З на В (согласно направлению течения важнейших рек), поверхность у. имеет сильно расчлененный оврагами и речными долинами рельеф. Наиболее возвышенные точки на Ю — Капустинцы 709 фт., Бурковцы 773 фт.; на ЮЗ —Лещинцы 913 фт.; в средней части у. — Молчановка 826 фт., Ягнятин 821 фт., Краснянка 925 фт.; в сев. части —Липки 743 фт.; самые низкие точки на ЮЗ — Заводовка 623 фт., на СВ — Мохначка 694 фт. и на С. — Соловьева 660 фт., по Юго-Зап. жел. дороге ст. Кожанка (на СВ уезда) 663,6 фт., Попельня 695,8 фт. Геологическое строение уезда несложно. Наиболее древними породами являются кристаллические (граниты), обнажающиеся. в долинах р. Роси, Раставицы, Унавы и Белки. На неровной поверхности гранитов лежат белые пески (полтавский ярус палеогена), местами прикрытые пластом пестрых глин, и лесс, плащеобразно одевающий собою водоразделы и склоны. К полезным ископаемым относятся: граниты (местами разрабатываемые), представляющие красивые разновидности («рябой» гранит у м. Корнина, пеликанитовые граниты на ЮЗ уезда); залежи разнообразных сортов каолина (выработки ведутся в сс. Белеевке, Лаврыках, Рудом и Каленой); лесс утилизируется для приготовления кирпича (Ружин, Яроповича и др.). Почва уезда (за исключением мест выхода на поверхность гранитов) представляет сплошной чернозем; изредка (в сев. части) встречаются полосы лесостепных и лесных суглинков, а также деградированного чернозема. Ключевые воды вытекают в оврагах и долинах частью из нижних горизонтов лесса (в местах непосредственного налегания его на гранит), частью из белых песков, частью же из трещин в граните. Минеральных и артезианских вод, а также озер и значительных болот в С. уезде нет; пруды многочисленны по долинам рек и речек. Вся площадь уезда лежит в бассейне р. Днепра. Главные реки — Ирпень и Здвиж на С и Рось на Ю; из них Рось и Ирпень непосредственно впадают в Днепр, а Здвиж (и р. Вилия) — в р. Тетерев. Река Рось образует границу С. уезда с Таращанским и только на небольшом расстоянии (от мст. Володарки до с. Сквирки, 21 вер.) пересекает юго-вост. часть уезда. Pp. Ирпень, Здвиж и Вилия получают начало в сев.-зап. части у. Прит. Роси: Березанка, Сквирка, Раставица и Каменка; из притоков Ирпени —Унава, Белка и Кривлянка. Все эти pp. несудоходные и несплавные в пределах С. уезда; во многих местах они преграждены плотинами и образуют пруды, или «ставки». О климате, флоре и фауне уезда — см. Киевская губ. Жит., не считая г. Сквиры, 249273 (123643 мжч. и 125630 жнщ.), по 81 чел. на кв. вер. (считая и уездный город). Православных (не считая Сквиры) 89%, раскольник. 0,1%, католиков 2,2%, евреев 8,7%; крестьян 80,7%, мещан 11%, отставных военных 6,4%, проч. 1,9%. Преобладают малороссы. 163 населенных пункта, в том числе 10 местечек, 100 сел, 52 деревни и 1 город. 9 населенных пунктов имеют свыше 3000 жителей, 18 — свыше 2000, 23 — свыше 1500, 46 — свыше 1000, 36 — свыше 500, 32 — менее 500 человек. Железная дорога (юго.-зап.) пересекает С. уезд в сев. его части на протяжении 49 вер. Земских почтовых станций в уезде 16. О состоянии врачебного дела и общ. призрения сведений нет. Минист. народных училищ в уезде 8, церк.-приход. школ 81, школ грамоты 47. Типографий 2, библиотека 1 (все в уездн. гор.). Семь попечительств о народной трезвости. Церквей и других богослужебных зданий 188. Крестьянских обществ 154, крестьянских дворов 18779. Из 840751 дес. земли удобной 313397, неудобной 27354 дес. В 1898 г. городу принадлежало 3164 дес., казне 86, дворянам 145796, лицам друг. сословий 30357, крестьянам (надельной) 133994 (т. е. по 0,67 дес. на душу). Главные занятия населения — земледелие и скотоводство. Под пашнями 70,1% всей земли, под лесами 13%, под лугами 13,2%, неудобной земли 3,7%. Кроме земли надельной и купленной сельскими обществами, крестьяне арендуют небольшие участки у землевладельцев и у г. Сквиры. Система ведения хозяйства у крестьян трехпольная; усовершенствованные приемы и орудия не вводятся. Главные культивируемые растения — рожь, пшеница, ячмень, гречиха, овес, картофель, полба, просо, кукуруза, горох, бобы, чечевица, лен, конопля; сверх того, близость свеклосахарных заводов вызвала усиленные посевы свекловицы, имеющей обеспеченный сбыт; местами и крестьяне вводят в посев улучшенные сорта зерновых хлебов, напр. саксонскую рожь и пшеницу-банатку. Посев и сбор главных сельскохозяйственных растений остается в последнее десятилетие приблизительно постоянным. В 1898 г. оз. ржи посеяно (в пудах) 368259 (собрано 316740), озимой пшеницы 336054 (2805093), яров. пшеницы 14813 (90645), овса 355855 (2310708), ячменя 100983 (627299), гречихи 54607 (290535), проса 50466 (801974), остальных яров. хлебов 62040 (485208), картофеля 258206 (1307322). Площадь посева (в дес.): яров. пшеницы (на помещичьей земле) 1359, овса 30980 (крестьян. 15193), ячменя 9836, полбы 6, гречихи 5792, проса 14229, кукурузы 435, гороха 2890, чечевицы 455, бобов 2361, картофеля 2631, льва 250, конопли 802 дес. Урожаи: яровой пшеницы с 1 дес. собрано 66,7 пд. зерна, овса 74,6, ячменя 63,8, полбы 38,6, проса 56,4, кукурузы 131,7, гороха 76,6, чечевицы 53,6, бобов 78,3, картофеля 496,9, льна 29,3, конопли 20,4 пд. Свекловицы посеяно 7215 дес., собрано от 88,9 до 188,8 берк. с 1 дес., а всего 1362764 берковца. Луговодство играет незначительную роль; травосеяние не производится. Под лугами было в 1898 г. 11400 дес.; собрано сена 1283048 пд. (с 1 дес. 112,5 пд). Лесоводство в С. у. не имеет значения. Огородничество и садоводство ведется в малых размерах. Скотоводство встречает у крестьян затруднения вследствие увеличения запашек и недостатка пастбищ и сенокосов. В 1898 г. в уезде (кроме г. Сквиры) числилось: лошадей 41313, рог. скота 43133 гол., овец простых 86151, тонкорунных 318, коз 486, свиней 26412. Среди рогатого скота преобладает украинская порода. Тонкорунное овцеводство ведется некоторыми помещиками. Частных конских заводов 11; в них заводских жеребцов (арабской породы) 40 и маток 239. Местные промыслы не имеют значения. Всех ремесленников в уезде (без города) числилось в 1898 г. 4543 (в г. Сквире 819 чел.). Отхожими промыслами занимаются лишь 3,1% крестьянского населения; в 1898 г. выдано паспортов 6104 (4520 муж. и 1584 женщ.). Из заводов и фабрик в С. уезде первенствующее значение имеют заводы свеклосахарные (числом 6), дрожжевые и винокуренные (5); на первых было занято в 1898 г. 3261 рабоч., общая сумма их производства составляла 4839500 руб.; на вторых 59 раб., сумма производства 1433554 руб. Сверх того, в 1898 г. было мелких заводов (мыловаренных, каолиновых, кирпичных, кожевенных, медоваренных и пивоваренных, табачных фабрик) 8, с 119 рабочими и общей суммой производства в 66388 руб., одна паровая мельница с 22 рабочими и производством на 53428 руб. и 25 водяных мельниц, с 155 рабоч. и производством на 1094738 руб. Всех промышленных заведений (не считая ремесленников) было в 1898 г. 45, с 3616 рабоч. и суммой производства в 7487608 руб. На свеклосахарных заводах в кампанию 1897—98 гг. переработано свекловицы 1074703 берковца и выработано сахара 1129663 пд. На 5 винокуренных заводах выпущено градусов спирта 12450050. Главные предметы торговли — хлеб (в зерне и муке) и сахарный песок. Важнейшие торговые пункты, кроме уездн. гор., — мм. Паволочи, Борщеговка, Володарка, Ружин, Новофастов и Ходорков. В мст. Паволочи бывают 21 ярмарка, в остальных местностях 24 ярмарки в год. Задолженность дворянского землевладения к 1 янв. 1809 г. представлялась в следующем виде: выдано ссуд по С. уезду 26, на сумму 1678300 руб., под 29076 дес. земли, оцененных в 2867921 р.; ссуда на 1 дес. земли — 58 руб.; остаток капитального долга — 1660703 руб. Из памятников старины в С. уезде найдены предметы веков каменного, бронзового и железного; много курганов, городищ, валов и пещер; в разное время найдено много разных кладов.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Сквира уездный город, в 116 верстах от Киева, на большой дороге в Молдавию при речке Сквире, в которую сливаются в этом месте несколько малых ручьев. Жителей обоего пола православных 3406, римских католиков 467, евреев 3096.

Сведения о минувшей судьбе Сквиры можно почерпнуть из привиллегии Короля Станислава Августа, данной этому городу в 1791 году, в которой сказано: «Городь Сквира управляет быль Магдебургским правомъ, пользовался издревле и привиллегіями, и вольностями мщанскими. Но когда чрезь разныя революцій, случившіеся въ Воеводстве Киевском, Сквира крайне разорена: то Его Величество Жигмунд ІІІ, Король, предместникь наш, желая пустую землю, бывшую въ то время въ границахъ староства Белоцерковскаго урочищемь надь рекой Сквирою, вновь заселить, дозволилъ владеть пожизненно упомянутой землею, до вольного построены вновь на тех земляхь города и замка господину Николаю Князю Ружинскому, Воеводе Кіевскому и жене его Елисавете, привиллегіей, данной въ Кракове 1591 года Июня 12 дня, по силе которой привиллегии, на техъ же земляхь нашихь тоть же городь Сквира вновь построень, какь свидетельствуетъ ревизія 1616 года, представленная намь въ экстракте, выписанномь изь архива скарбу коронного. Въ посессии Княжны Ружинской, сь целымъ староством Романовским, городь Сквира, по розореній вновь началъ населяться и въ нем находилось только 30 оседлостей; но онь не давалъ нам никакихъ повинностей и податей, в следствие выданной ему на 30 лет льготы, по прошествіи которыхь, онь должень быль платить тот чинши, какь городь Романовъ. Сь того же времени учреждены въ городе Магистрать, Войтъ, Бургомистръ, Радные и другіе урядники, согласно сь правом мещанским, какь свидетельствують декреты въ 1633 г. Января 19, въ судахь каптуровыхъ Воеводства Кіевскаго между Войтом, Бургомистром, Радными и целым магистратом города Сквиры, первый сь господином Лящем, стражником коронным Старостою Овруцким, вторый сь целой хоругвію тогожь господина Ляща касательно обидь и наездовъ, выписанные экстрактами изь книгь Кіевскихь, также и универсалъ Его Величества, предместника нашего Короля Владислава IV, данный въ Варшаве 5 Июня 1646 г. кь Бургомистру, Радным, Войту и Лавникам целаго Магистрата и обывателей тогоже города Сквиры, изь которого универсала видно, что въ то время городь Сквира уже существовалъ и имелъ свой Магистрать и урядь мещанский». Из решения Королевских Комиссаров касательно спора за имение между помещиками Сабанским и Страшинским, внесенного в Киевские градские акты 1780 года Мая 13 дня, видно, что (неизвестно в какое время) «Панъ Ожга на тот чась Укронской партій Рейментарь, ставши обозом на правой стороне реки Сквиры, местечко Сквиру учреждать началъ, и на постройку оного, а равно мельницъ, избь, винокурень и на опалисадованіе замка, леса сь той стороны реки Сквиры, принадлежащіе кь Володарюь, насильно рубить и возить велевши, плотину до береговъ Володарскихь на реке Сквире занять и припереть дозволъ».

Впрочем, следы существования г. Сквиры еще в XIV веке мы находим в грамотах Князей Киевских Владимира Ольгердовича (управлял с 1387 г.) и Александра (Олелька) Владимировича (ум. 1455 г.). Приводим здесь эти грамоты заимствованные нами у Руликовского (из описи повяту Васильковского. Варшава 1853 года стран. 33). «Владимірь Олъгердовичь Князь Киевский ознаменуемъ то: Юрій Ивантычъ зе Сквира, ижь его ойчизны бардзо спустоишлы отъ непріятелей нашихъ Татаръ, где воевала орда заволгска, просил нась абысь мы ему то ствердили и оседлость при замку дали: Двор Соломецъ въ Кіевеь и землю Святошищку с даною и зе вишсткимь обапулъ Сырца. Писан въ Кіеве 19 Января, индикта 4 (1390 года). Мы теды то вшистко, цо предкове дали, ему ствердзами: Славовъ зе вишсткимь надбрестыньцемь и Мыцко при Тетереве (Радомысль) Рудню и Кочеровъ зе вишсткимь, Велицу, Охотовъ, яко ся то ма и землю Святошицку, яко предокь его трималъ Романъ. А въ Северу: Рожны зе вишсткимь, Крехово, Осово, Светильново, Бердово, Островець, Буковь, Варно, Волозовъ, Нежин, Дорогинъ, зе вшисткими инными урочистыми пущами въ тымъ отделе, почавши отъ Десны по Удай и по Остеръ, и Сосновский отделъ также зе вшисткими, и Высогоръ, также то опустить въ цудзе реньце зостать ся нема. А отдел его предковский Сквирский, яко предки его Тугорханъ Кариманъ и иные по нихъ одержали на Роси, по Роставице и Каменице, который звано Сквира, а теразъ Поветщизна, по предкахъ зе вшисткими иными пожитечными местами: Сквира, Ягнятинъ, Трилесы, Фущово (Хвастов) и инными, то ма, яко свое держать и темъ вшисткимъ, жона и потомство ихъ вечными часы держа, темъ шафовать, яко сами бендо хтели уживать. В Кіеве писань». Из этой грамоты можно заключить, что Сквирою владел еще Тугорхан, Князь Половецкий, с дочерью которого в 1094 году женился Великий Князь Киевский Святополк Карыман был его сыном, а Роман внуком; Иван или Ивант сын Романа, а Юрий внук, коему и дана Князем Владимиром вышеприведенная нами привиллегия, измененная полонизмами Руликовского. Юрий Князь зе Сквира Половец Рожиновский имел сына Михаила, которому вновь Александр (Олелько) Владимирович подтверждает владение недвижимыми имениями. Последняя привиллегия приведена Руликовским в сих словах: «Мы Александръ Владимировичъ Князь Киевский чинит знаменито на вшистке потомне часы: патрзалисьмы тего дела сь Ксионжаты и бояры паны Киевскими тутечными, ж Панъ Михалъ Юрьевичъ зе Сквира Половець покладам грамоту господаровъ Кіевскихь, Князя Отца моего, предкомь его данную на осядлостъ, бардзо спусташалу отъ неприятель нашихъ, и билъ наш челомъ, абысь мы ему то ствердили, якь бы то въ пустызне зосталося. Пре то, видя Мы то, ижь предокь Пана Махала, прилончившися до нашего предка, веру крепко здержал и непріятель Княжества нашего воевалъ, и вшистке предки Михала и самь Михалъ, также добре служили, не литуяцъ здравія и маетности своей. Мы жъ Пана Михала, таковего добрего менжа жалуемы: даемь му при Кіеве дворъ наш Володымерку, обапулъ Совки речки, зе вшисткимъ цо до тего належи, и въ Полесьи на Звиздени (Здвижу) и Тетерев Темевичи, Тригобивичи, Коленца, Трудемевичи, Микуличи, Хилимоновщину зе вшисткими земями зъ данію и гонами бобровыми, кь томужь Гуляники на Стугне, Белки и Глебовъ на Рпени, на веки то ему предковщизну ствердзамы».

Михаил зе Сквира Половец оставил сына Яцка и дочь Ксению. Яцек умер в 1536 году, завещав имение, в случае беспотомной смерти своих детей, Ивану Немиричу своему родственнику по матери. Этот самый Яцек завещал в Киево-Златоверхо-Михайловский монастырь небольшой кусок земли близ Киева и погребен в этом монастыре. Отсюда заключают, что он был православный. По восстановлению польского владычества в нашем крае, в прошлом веке Сквира находилась во владении разных лип, принадлежала сначала к Романовскому староству, а потом как особое староство. Люстрация 1765 года насчитывала здесь халуп 124, либертованных 3, слободян 1, козацких 38, жидов оседлых 51, млынов 2 Последующая люстрация 1789 списала: двор экономический с соломенной крышей, валом и рвом окруженный; в местечке домов жидовских 37, христианских 160. Уездным городом Сквира образована в 1796 году. Близ Сквиры проходит древний вал называемый Змиевым, вышиной в 2 сажня. Длины имеет от своего начала около 20 верст, потом пройдя мимо селений Довмонтовки, Пустоваровки, вступает в Васильковский уезд близ Шамраевской Стадницы.

В городе две православные церкви: Соборная Успенская каменная и приходская Аннинская деревянная. Первая построена 1810 года. Штат имеет присвоенный всем Соборным церквам в уездных городах; земли ей принадлежит 90 десятин по эрекции Князя Иосифа Любомирского. Существовавшая в Сквире на месте нынешней деревянная Успенская церковь была построена, как значится в визите (1741 года Паволоцкого деканата), в 1718 году из дубовых кругляков; прихожан имела в 1741 году 60 дворов в Сквире и 1 двор в Каменной Гребле. Священником при ней был с 1738 года Павел Суходольский, посвященный в Уневе, по презенте Стецкаго, Каштеляна Киевского, владевшего тогда Сквирой.

Аннинская церковь деревянная на каменном фундаменте, построена в 1790 году, а колокольня при ней в 1849 году. Причт получает жалованья по штату сельских церквей 5 класса; земли же имеет узаконенную для сельских церквей пропорцию. Церковь эта воссоединена к православию от унии только в 1839 г. К приходу соборной Успенской церкви приписана деревня Довмонтовка в 5 верстах на юго-запад от Сквиры лежащая. Жителей в ней обоего пола 280. Принадлежит помещику Петру Адамовичу Потоцкому, живущему в Трубиевке (см. это слово). Западная часть деревни называется Казимировкой.

Метрические книги по г. Сквира в архивах

Перечень метрических книги хранящихся в ГАВиО (Винница)

1. Київська губернія
2. Сквирський деканат
3. Римсько-католицька церква м. Сквира Сквирського повіту Київської губернії
4. м. Сквира
5. Народження: 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13;
6. Шлюб: 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13;
7. –
8. Смерть: 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13;
9. –
10. —