Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Ставище

Административно-территориальное деление

Ставище (укр. Ставище) — поселок городского типа, районный центр, центр поселкового совета, Ставищенского района, Киевской области. В ХІХ столетии местечко Таращанского уезда Киевской губернии.

История городов и сел УССР 1971 год

Ставище — селище міського типу, розташоване на річці Гнилому Тікичі (басейн Південного Бугу), за 6 км від автомагістралі Київ — Одеса, за 17 км від залізничної станції Жашків. Віддаль від Києва — 136 км. Населення — 6,2 тис. чоловік.

Ставище — центр району, площа якого — 671 кв. км, населення — 38,7 тис. чоловік. В районі — селищна та 20 сільських Рад, яким підпорядковано 30 населених пунктів. На території району виявлено поклади торфу та цегельно-черепичних глин, є виходи підземних радіоактивних вод. Провідна галузь економіки району — сільське господарство, що має буряково-зерновий напрям, розвинено м’ясо-молочне тваринництво. Тут налічується 21 колгосп. Кількість орної землі становить 70 проц. від загальної площі сільськогосподарських угідь. На території району знаходиться 7 промислових підприємств. Працюють 4 лікарні, 20 медпунктів, дитячий ревматологічний санаторій, 26 шкіл, 19 будинків культури, 11 клубів, 28 бібліотек.

Наприкінці XVI століття на землях, які в той час належали білоцерківському старості С. Любомирському, виникло невелике поселення, що дістало назву Любомир. Та з часом, внаслідок численних нападів кримських татар, поселення було повністю зруйновано. Збереглися лише окремі оселі між ставками. В переліку володінь Ружинського початку XVII ст. названо і село Ставище. Це — перша письмова згадка про його існування. В люстрації Київського воєводства 1622 року Ставище згадується в числі одного з сіл магната Ходкевича, які через повне зубожіння населення внаслідок татарських набігів та розміщення тут на постій коронного війська були на деякий час звільнені від усіх податків. На 1635 рік Ставище згадується вже як містечко, що мало оборонні укріплення та військовий гарнізон. Йому було надано магдебурзьке право, за яким, зокрема, ремісники об’єднувалися в цехи.

Селяни та козаки містечка взяли активну участь у визвольній війні 1648— 1654 рр. Ще до початку загальнонародного повстання сюди прибув один з посланців Богдана Хмельницького — Ярема Кончевський, який дістав завдання встановити контакт з населенням Наддніпрянщини. За його свідченням «містечко Ставище запевнило козаків, що міські гармати не будуть їм шкодити».

Після перемог, здобутих козацьким військом під Жовтими Водами і Корсунем, селянське повстання охопило всю Південну Київщину. В кінці травня 1648 року загін повстанців на чолі з Я. Радкевичем захопив маєток магната О. Замойського у Ставищі. У роки народно-визвольної війни в Ставищі неодноразово бував Богдан Хмельницький. 1649—1650 рр., під час підготовки до Молдавських походів, воно стало одним із пунктів, де гетьман збирав військо й обози. В січні 1651 року Богдан Хмельницький, за свідченням літописця, розмістив козацькі полки біля Бугу, а сам розташувався у Ставищі.

У наступні роки Ставище згадується як укріплене козацьке місто. 23 червня 1653 року сюди прибуло посольство на чолі з боярами А. Матвєєвим та І. Фоміним для зустрічі з гетьманом. Одночасно тут з’явилися посланці Богдана Хмельницького — полковники К. Бурляй і С. Мужиловський, які повідомили, що гетьман переніс зустріч із Ставища в Чигирин, а тому 24 червня посольство вирушило до резиденції гетьмана. У Ставищі С. Мужиловський і К. Бурляй розповіли російським послам про гостру суперечку Хмельницького з кримським ханом, викликану тим, що хан, перебуваючи з ордою під Білою Церквою і Ставищем, «на посаде и в уезде многих людей в полон поймали. И гетьман де тот полон велел у них отбить… и бой был небольшой…». У вересні цього ж року Богдан Хмельницький зупинявся у Ставищі на ночівлю, прямуючи з військом у м. Корсунь для зустрічі з російськими послами Р. Стрешнєвим і М. Бредіхіним.

Як свідчать у своїх записах члени російського посольства, що перебували в місті, Ставище оточував частокіл, в якому було 2 проїжджі вежі з ворітьми, та 2 глухі вежі з непроїжджими ворітьми. До першого укріплення примикало друге, що також мало частокіл з проїжджою і глухою вежами. В укріпленні стояли поряд велика мідна і дві залізні пищалі. Для потреб оборони зберігалося 40 пудів свинцю і 50 пудів пороху. В місті налічувалося 6 церков.

Після історичної Переяславської Ради населення Ставища присягнуло на вірність союзу з Російською державою. Ставище стало сотенним містом Білоцерківського полку. В ньому налічувалося 677 дворів, з яких 312 належало козакам і 365 — міщанам. Взимку 1655 року біля Ставища сталася велика битва між військом Богдана Хмельницького й польсько-татарськими силами. В ході цього бою козацьке військо завдало ворогам значних втрат, вийшло з оточення і з’єдналося з російськими військами, які знаходилися в районі Білої Церкви.

В 1664 році на Подніпров’ї почалося велике повстання проти королівської Польщі та її прислужників, яке незабаром охопило майже всю Правобережну Україну. Центром його стали містечко Лисянка й Ставище. Повстання очолили Варениця й Сулимка, які «со множеством голоти… Лисенку і Ставище собі покорили». Повстання підтримали запоріжці на чолі з Іваном Сірком.

Внаслідок повстань влада шляхетської Польщі на Правобережжі на деякий час була ліквідована. Для придушення повстання польський король весною 1665 року кинув великі збройні сили, але повсталі продовжували мужню боротьбу. У листі королю прибічник польської шляхти гетьман П. Тетеря з військового табору під Ставищем писав, що піднялася майже вся Україна і просив надіслати на допомогу якомога більше піхоти.

Обороною Ставища керували досвідчені козаки Дашко і Булгак, колишні сподвижники Богдана Хмельницького. Очоливши значні загони козаків і озброєних міщан, вони зачинилися в місті і захищали його до останньої краплі крові. Король Ян Собеський запропонував їм здатися, за що обіцяв зберегти всі вольності й привілеї, але козаки і міщани з гнівом відкинули ці пропозиції. На чолі шляхетського війська король поставив жорстокого карателя Чарнецького, який проголосив: «І на розплід не залишити русина». Чарнецький і Тетеря, з’єднавшись з кримським ханом, обрушили головні сили на Ставище. Тільки після 5-місячної облоги і кровопролитних боїв в кінці 1665 року їм удалося вдертися в місто. Багато жителів було вбито. Польський державний діяч і історик С. Твардовський писав: «Ні на яку стать не зважав розлютований жовнір, ні на дівчину, ні на вагітну жінку, ні на невинних дітей на грудях матері». Ставище, так само як і навколишні села, було зруйновано і опустошено, його укріплення і церкви спалено. З цього часу Ставище стало незначним містечком.

Після підписання Андрусівського перемир’я 1667 року Ставище, як і більша частина Правобережжя, залишилося під гнітом шляхетської Польщі. Повернулися тяжкі часи свавілля польської шляхти, нестерпного соціального і національного гніту. За таких умов відродження зруйнованого міста проходило дуже повільно. Тут ще тривалий час лишалися руїни. Тільки в кінці XVII — на початку XVIII ст. Ставище поступово починає відбудовуватись, поповнюватись переселенцями з навколишніх сіл, які мали тимчасові пільги й відбували тут менші повинності; прибулим козакам зберігались їх привілеї.

Селяни Ставища взяли участь в народних повстаннях 1702—1704 рр., очолюваних С. Палієм, С. Самусем, 3. Іскрою, А. Абазином, а також у гайдамацькому русі. Так, у 1750 році в районі Ставища діяв загін гайдамацького ватажка Мартина Теслі, помічником і соратником якого був місцевий житель Степан Безрукавий.

В 1774 році польський сейм передав Ставище у володіння коронному гетьманові К. Браницькому; майже всі мешканці містечка були закріпачені. Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії (1793 р.) Ставище стало заштатним містечком Таращанського повіту Київської губернії.

Жителі Ставища не мирилися з кріпосництвом і вели тривалу боротьбу проти магнатів Браницьких. 1819 року в Таращанському повітовому суді слухалася справа про жителів Ставища, «що шукали звільнення з-під володіння графині Браницької». Як зазначалось у матеріалах суду, ставищенці «ходили натовпом, закликаючи не відбувати панщину і не виконувати будь-які повинності на тій підставі, що вони люди вільні». Справа тяглася кілька років і дійшла до сенату. Суд визнав ставищенців кріпаками Браницьких, а ініціаторів боротьби — селян А. Бойка, Н. Кравченка, Д. Коваленка, П. Поповича, І. Дем’яненка ухвалив «покарати кожного тілесно». Серед покараних батогами за невихід на роботу були й жінки — Марія Байда, Оксана Котловенко, Катерина Колесник та інші.

Браницькі встановили систему нестерпної експлуатації, часто вдавались до тілесних покарань кріпаків. У 1831 році ставищенці скаржились до Таращанського повітового суду на графських управителів, які жорстоко побили канчуками селян Палажку Крученкову, Пилипа Липника, Петра Байду та його дружину Явдоху. Щоб втихомирити селян, суд ухвалив оштрафувати економію на 5 крб., а від селян зажадав беззастережної покори. При цьому організаторів жорстокої розправи було виправдано, бо на думку цього «правосуддя» покарання було «умеренным». Зазнавали селяни експлуатації і з боку церкви. Успенська церква, що володіла в Ставищі хутором Поповим Яром, зобов’язувала селян не тільки виконувати сільськогосподарські роботи та сплачувати податки, а й брати участь у зведенні різних будов, ремонті церковних приміщень тощо.

Тяжкий гніт зумовлював невпинне зубожіння селян. За переписом 1856 року, в Ставищі налічувалось 297 господарств залежних селян, з них городників— 130, піших — 149 і тяглих — 19. Городники мали лише невеликі наділи присадибної землі, піші — по 5 десятин польової землі на господарство, а тяглі — по 11 десятин. За користування землею селяни щорічно повинні були сплачувати Браницьким за кожну десятину по 2 крб. 70 коп. або відробляти по 16 чоловічих днів панщини. Крім того, селяни відбували на користь поміщиків значну кількість згінних днів на т.зв. громадських роботах.

Малоземелля, жорстока експлуатація спричинялися до селянських виступів. Особливо посилилася антикріпосницька боротьба селян Ставища в роки Кримської війни, під час Київської козаччини 1855 року. Селяни перестали відробляти панщину і записувались у козаки, щоб стати вільними. У Ставище було введено дві роти солдат; активних учасників руху заарештували, багатьох селян покарали різками.

Грабіжницька реформа 1861 року не поліпшила матеріального становища трудящих Ставища, які задихалися від малоземелля. За одержані 1288 десятин землі вони протягом 49 років повинні були щорічно сплачувати велику суму — 2221 крб. викупних платежів. Селяни повністю втратили право на користування угіддями; їх позбавили права збирати в лісі ягоди, гриби, горіхи, жолуді, тримати тут пасіки або заготовляти дрова, так само, як і будувати водяні млини, ловити рибу в річці й озерах. Селянам заборонялося користуватися дорогами, які проходили через поміщицькі поля, але ставили в обов’язок ремонтувати їх. Кращі землі Ставища залишилися в руках поміщиків. На 1900 рік з 5544 десятин земель, закріплених за містечком, 3271 належала поміщикам, 45 — церкві, 59 — іншим станам. А селяни, які становили більшу частину населення містечка, мали всього 2169 десятин землі.

З кінця XIX ст. в Ставищі починає розвиватися дрібна промисловість, переважно невеликі підприємства переробки сільськогосподарської продукції, значна частина яких належала Браницьким. На початку XX ст. тут діяв горілчаний завод, заснований ще в 1851 році, де було зайнято 24 робітники, вальцьовий млин, де працювало 8 чоловік, та цегельний завод з 20 робітниками, а також 10 вітряків, 4 просорушки і 14 кузень. Деякі безземельні селяни займались гончарним промислом. Багато безземельних і малоземельних селян працювало у графських маєтках або змушені були шукати засобів до існування в поміщицьких економіях та на промислах Катеринославської, Таврійської і Херсонської губерній. У Ставищенській «волості лише протягом 1894 року брали паспорти для відходів на заробітки 1303 чол., в т. ч. 485 із Ставища.

Однією з поширених форм боротьби селян проти гніту були масові порубки поміщицьких лісів. Так, у 1884 році вони вирубали ділянку панського лісу, а коли Браницький прибув на місце порубки, селяни побили його кийками.

На початку XX ст. виступи трудящих Ставища проти поміщицького гніту набули великої гостроти. У травні 1903 року селяни протестували дроти захоплення графом Браницьким громадського ставу та городів поблизу річки Гнилого Тікича. Вони вигнали графських управителів, а потім і представників поліції. Для придушення виступу в Ставище прибули 2 ескадрони карателів. У грудні цього ж року селяни виступили проти межування землі. Для придушення цього виступу знову прибули каральні загони. У вересні 1904 року селяни Ф. Почтар, С. Святина, А. Байда, С. Микитенко, П. Єременко та ін., які працювали за наймом, скаржилися київському губернатору: «Наймаючись на роботу в економіях графа, ми працюємо за дуже низьку плату; наприклад, за 12 нажатих снопів робітник одержує тільки один, при роботі косаркою чи жаткою — 16-й сніп, за складання хліба в скирти — 40 коп. на день, а за інші роботи й вивозку гною — 25 коп. на день». Скарга була передана в економію, але управитель відмовився зважити на неї.

Під час революції 1905—1907 рр. боротьба селян за землю посилилася. Трудящі Ставища неодноразово збирались на мітинги, вимагали негайного розподілу поміщицької землі. За виступ проти місцевих властей поліція кинула кількох чоловік до в’язниці.

В роки столипінської реакції зубожіння селянства посилюється, поглиблюється класове розшарування. Так, на 1912 рік із 397 селянських господарств Ставища 111 мали земельні наділи до 2 десятин. А тим часом 20 господарствам належало по 8—10 десятин землі. Біднота втрачала землю і перетворювалась на сільських пролетарів. У заможних господарствах постійно працювали по кілька наймитів, які зазнавали жорстокої експлуатації.

Сам вигляд містечка, де в 1900 році налічувалося 8580 жителів, свідчив про глибокі соціальні контрасти. Велика площа базару з рядами рундуків і заїздів, що належали 120 власникам, складала своєрідний центр містечка. Розкішний парк з будинками графині Браницької був наглухо відгороджений високим парканом. Пейзаж містечка доповнювали кам’яна церква, костьол, синагога та будинок волосного управління. А далі тягнулися убогі, чорні й похилені хатини селян і робітників.

У містечку діяла всього одна невелика лікарня з трьома лікарями. Освіта розвивалась дуже повільно. З 1864 року у Ставищі існувала церковнопарафіяльна школа, на утримання якої щорічно відпускалося всього 225 крб., з 1886 року—двокласне сільське училище, а на початку XX ст.— чотирикласне міське училище.

В роки світової імперіалістичної війни були мобілізовані сотні ставищенців, зростали податки і побори на війну. Нестача робочих рук і тягла позначилась на погіршенні обробітку землі, зниженні врожайності. В 1914—1916 рр. урожай зернових у Ставищі не перевищував 10 цнт з га. Проте війна не вплинула на зменшення прибутків Браницьких. Вони наживались на вигідних замовленнях військових відомств на хліб, цукор, горілку. Чималий прибуток приносив і ставищенський кінний завод, який постачав фронту сотні верхових і тяглих коней.

Звістка про повалення самодержавства викликала загальне піднесення серед трудящих Ставища. Але з часом вони переконалися у марності своїх сподівань. Коли 22 серпня 1917 року уповноважені Тимчасового уряду спробували зібрати волосні збори, то від сіл волості з’явилося лише 6 представників. Трудящі відмовилися підтримувати буржуазну владу, яка служила панам і куркулям.

17 жовтня 1917 року в Ставищі почалися аграрні виступи, ініціаторами яких були солдати, що повернулися з фронту. Як доносили місцеві власті Генеральному секретаріату Центральної ради — «становище дуже неспокійне, місцевої міліції недостатньо, просимо вжити заходів». У жовтні 1917 року начальник постачання Південно-Західного фронту повідомляв штаб Київського військового округу, що селяни Ставища, довідавшись про рішення Таращанського земельного комітету, за яким всі поміщики повинні зорати свої землі до 15 жовтня, а в разі невиконання цього рішення незорані землі будуть передані селянам, стали саботувати осінню оранку, не пускати орачів з плугами в поле. Селяни також захопили ділянку поля, засіяну конюшиною. У жовтні 1917 року в Ставищі для придушення селянських заворушень було розміщено військовий загін чисельністю 50 чоловік. Та, незважаючи на ці заходи, революційна боротьба наростала.

Коли стало відомо про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, у містечку відбулася демонстрація. Трудящі пройшли вулицями з червоними прапорами і лозунгами «Вся влада Радам!», «Геть поміщиків і експлуататорів!». У січні 1918 року у Ставищі була встановлена Радянська влада.

Утвердження Радянської влади в Ставищі було затримане австро-німецькою окупацією 1918 року. Ставище стало одним з опорних пунктів повстання проти окупантів та їх націоналістичних прислужників. На початку червня у районі Ставища зосередилася група повстанців, чисельність якої протягом кількох днів зросла до 1500 чоловік. 24 червня гетьманці були вигнані з Ставища, в містечку сформувався великий повстанський загін, який взяв активну участь у визволенні Таращі. Після наступу з Білої Церкви переважаючих сил окупантів та їх прислужників повстанський загін на чолі з більшовиками Балясом і Григоренком знову повернувся в Ставище і обороняв його до кінця липня. Після запеклих боїв, особливо 29— 30 липня, головні сили повстанців залишили Ставище і відійшли на лівий берег Дніпра. Багато ставищенців влилося тоді в лави прославленого Таращанського полку, а ті, що залишилися на місці, продовжували партизанську боротьбу під керівництвом комуніста П. І. Кравченка.

Після вигнання з Київщини німецьких інтервентів і буржуазно-націоналістичної Директорії у Ставищі був створений волревком, до складу якого ввійшли М. М. Септим (голова), Ю. Долинський, Г. Білоусов. Ревком націоналізував винокурний завод Браницьких, взяв на облік майно економії, розпочав підготовку до весняних польових робіт. Але весною Ставище знову стало ареною запеклих боїв. Протягом квітня— червня 1919 року воно кілька разів потрапляло до рук петлюрівських отаманів.

У липні цього ж року Ставище зазнало нападу банд Тютюнника, а в серпні — банди Зеленого.

У серпні 1919 року в районі Ставища героїчно билися з петлюрівцями частини 58-ї дивізії під командуванням І. Ф. Федька, які відходили на північ. Багато ставищенців влились у ряди Червоної Армії. Трудящі Ставища в грудні 1919 року палко вітали визволителів; як відзначала газета «Вісті», «ставлення села до Радянської влади саме найкраще. Селяни готові поділитися останнім з червоноармійцями».

Відновив діяльність волревком, який приступив до організації сільських комнезамів і міліції. На початку 1920 року в містечку було засновано комуністичний осередок з 6 чоловік. Він розгорнув серед селян діяльну роботу, користуючись у них великим авторитетом.

Налагодженню мирного життя перешкоджали недобитки петлюрівських банд, які налітали на Ставище і в 1920 році. Бандити грабували винокурний завод, відбирали в селян хліб і худобу, вбивали активних борців за Радянську владу, тероризували населення.

Дуже потерпіло Ставище від навали білополяків, які на короткий час захопили містечко на початку травня 1920 року. Окупанти розгромили і спалили багато будинків, пограбували магазини і млини.

Після вигнання в червні 1920 року білополяків в Ставищі остаточно встановлюється Радянська влада. Знову розгорнув діяльність волосний ревком. Велику роботу провадив земвідділ, який особливу увагу приділяв допомозі бідняцьким господарствам, зокрема, розподіляв насіннєвий фонд, надавав худобу та реманент, конфісковані у багатіїв.

Велику роль у налагодженні роботи волревкому та інших органів Радянської влади відіграли комуністи Ставища, які входили у волосну парторганізацію, а з 1923 року, коли Ставище стало районним центром Білоцерківської округи,— в районну партійну організацію. 20 липня 1920 року в Ставищі відбувся з’їзд членів волревкому і комнезамів волості. На 1 вересня 1921 року комнезами діяли у 8 з 10 сіл Ставищенської волості. З перших днів мирного життя значні зміни відбувалися в сільському господарстві. Ще в 1920 році на базі колишньої економії Браницьких в Ставищі було створено радгосп.

З буремного 1920 року бере свій початок комсомольська організація Ставища, хоч організаційно вона була оформлена в 1921 році. Комсомольці активно допомагали партійній організації і органам Радянської влади в боротьбі з бандитизмом і саботажем класових ворогів. Разом з членським квитком перші комсомольці одержували гвинтівку й сотню патронів. У 1923 році було обрано райком комсомолу.

Радянська влада приділяла належну увагу організації охорони здоров’я трудящих. В кінці 1920 року було проведено ремонт Ставищенської лікарні, здійснено ряд заходів щодо боротьби з тифом та іншими епідемічними захворюваннями, взято на облік всіх медичних працівників, налагоджено регулярну роботу медпункту.

1—3 серпня 1920 року в Ставищі проходив з’їзд учителів Таращанського повіту, який одностайно висловився за підтримку Радянської влади і всіх її культосвітніх заходів. Делегат від Ставища повідомив, що, незважаючи на важкі матеріальні умови, розпочали роботу початкові школи. Вживалися заходи до поліпшення умов життя вчителів. Так, всі житлові приміщення колишньої економії Браницьких у Ставищі були передані під квартири учителям.

У 1923 році з метою прискорення підготовки учителів і агрономів у Ставищі було організовано педагогічну та агрономічну школи. На той час у райцентрі працювали дві початкові школи та бібліотека. В 1925 році одна з початкових шкіл була перетворена на трудову семирічну. На 1926 рік у містечку проживало 4994 чол. населення, налічувалося 873 господарства, причому значна частина з них — 478 — були бідняцькими.

Все більше трудящих переконувалося у перевагах колективного господарювання. У 1927 році було створено ТСОЗ «Веселка», до якого спочатку ввійшло 14 господарств. На спільні кошти з допомогою держави вони придбали сівалку, жатку, молотарку, трактор «Фордзон». В 1928 році утворилось ще два ТСОЗи, а наступного року на базі ТСОЗів виникла сільськогосподарська артіль «Комунар». У травні 1931 року в Ставищі створено колгосп ім. Будьонного, селяни навколишніх хуторів об’єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Ворошилова. Радянська держава надала колгоспам Ставищенського району допомогу в сумі 25 тис. карбованців.

Для обслуговування артілей у 1931 році було організовано Ставищенську МТС. У 1932 році вона обслуговувала технікою вже 33 колгоспи, які об’єднували 1244 селянські господарства з площею посіву 22,7 тис. га. МТС мала 65 тракторів, 13 вантажних автомашин.

Одним з перших трактористів Ставищенської МТС був О. С. Смолич. Це йому в 1936 році вручили новенький «У-2», який нині встановлено на п’єдесталі у вигляді серпа та молота біля в’їзду в селище, як пам’ятник звитяжної праці хліборобів.

Неухильно зростали лави ентузіастів колгоспного будівництва. Далеко за межами району було відомо ім’я знатної п’ятисотенниці М. Д. Шульги, яка збирала високі врожаї цукрових буряків.

З кожним роком зростала промисловість селища. Так, ще в 1927—1929 рр. стали до ладу хлібозавод і маслозавод, кравецька і шевська артілі, потужний засолювальний пункт. Згодом при райспоживспілці відкрилося кілька нових цехів по випуску промислових товарів і продуктів харчування. 1939 року в Ставищі був заснований автопарк, який обслуговував жителів селища і району. У 1935 році було відкрито середню школу, десятки випускників якої продовжували навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах країни. Справжнім центром культурного життя ставищенців став районний будинок культури із залом для глядачів на 400 місць.

Напередодні фашистської навали Ставище було добре впорядкованим селищем, з парками, новими приміщеннями районних установ, закладів культури і торгівлі.

17 липня 1941 року селище окупували фашистські загарбники. Запанував режим жорстокого терору, грабунків. Трудящі розгорнули боротьбу проти гітлерівців. У серпні 1942 року на території району став діяти партизанський загін ім. Чкалова, що налічував 39 бійців. Його очолив Б. Д. Куземний, який загинув смертю героя 7 серпня 1943 року. Командиром загону став І. Д. Карташов. Загін провів 37 бойових операцій, знищивши значну кількість живої сили противника, бойової техніки окупантів, в т. ч. 9 автомашин і тракторів. Серед активних партизанів загону були жителі Ставища В. К. Римар, П. А. Шило, П. І. Зленко, Ф. П. Орел та інші. Партизани приймали радіоповідомлення з Москви і поширювали їх серед жителів, друкували листівки, в яких закликали населення до боротьби проти окупантів. Всього було розповсюджено 28 листівок загальним тиражем 32 тис. примірників. Народні месники перешкоджали окупантам вивозити награбоване майно, відправляти молодь на каторжні роботи до Німеччини, чинити розправу над мирним населенням.

Гітлерівці жорстоко розправлялись з партизанами. У фашистських катівнях загинув, зокрема, комсомолець О. О. Шевчук, схоплений під час розповсюдження листівок серед населення.

Ставищенці активно допомагали партизанам боротися з окупантами. Учасник громадянської війни П. Г. Бітнер в перші дні Великої Вітчизняної війни просився добровольцем до Червоної Армії, але за віком йому було відмовлено. Під час окупації він надавав допомогу пораненим командирам і червоноармійцям, закликав до боротьби з ворогами. П. Г. Бітнер був по-звірячому закатований гестапівцями. У Ставищі фашисти під час окупації вбили 99 чоловік, вивезли до Німеччини 345 юнаків та дівчат, пограбували й зруйнували колгоспи, МТС, школу, лікарню тощо.

Ставище було визволено 4 січня 1944 року військами 38-ї армії 1-го Українського фронту. Під час бою група сержанта І. С. Гаврилова знищила всі вогневі точки противника, чим забезпечила швидке просування військ і визволення селища. Сини братнього російського народу Герої Радянського Союзу І. С. Гаврилов та П. Н. Стариков в числі інших воїнів, полеглих у боях за Ставище та навколишні села, поховані в центральному парку селища. На їх могилі встановлено величний монумент слави.

Ставищенці хоробро воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Земляки свято шанують пам’ять про свого односельця, командира танкового взводу лейтенанта О. С. Паланського, якому 15 січня 1944 року за героїзм у боях під час форсування Дніпра присвоєно звання Героя Радянського Союзу. О. С. Паланський загинув у березні 1945 року на підступах до Берліна. Всього на фронтах війни полягло 296 жителів селища. Понад 320 ставищенців нагороджено бойовими орденами й медалями.

З перших же днів визволення в селищі розгорнули діяльність партійні та комсомольські організації. У червні 1944 року в районі працювало 79 комуністів і понад 500 комсомольців. Під керівництвом комуністів ставищенці з величезним ентузіазмом взялися за відбудову народного господарства, за надання допомоги Червоній Армії в її священній боротьбі проти фашизму. Уже в 1944 році почали випускати продукцію маслозавод, промартіль «Нове життя», ряд цехів харчокомбінату. Велика робота була здійснена щодо відбудови і налагодження роботи МТС. За перший рік після визволення ставищенці зібрали і здали в фонд Червоної Армії 4703 тонни хліба, 2410 тонн картоплі, 392 тонни сіна та інші продукти і фураж. Крім того, було здано багато м’яса, жирів, яєць та меду для потреб підшефного військового госпіталю в Києві. Ставищенці надіслали бійцям діючої армії 2158 індивідуальних посилок. У квітні 1945 року Державний Комітет Оборони прислав подяку допризовникам селища, які внесли кошти на будівництво літака «Допризовник-ставищенець».

Партійна організація району приділяла постійну увагу розвитку сільськогосподарського виробництва. Вона дбала про добір і підготовку кваліфікованих кадрів. Вживались заходи для забезпечення колгоспів посівматеріалом, сільськогосподарськими машинами, спеціалістами. Тільки при Ставищенській МТС в 1944 році було підготовлено 97 трактористів.

Перший післявоєнний врожай було зібрано своєчасно і без втрат, хоч більшість робіт доводилося виконувати вручну. На косовиці хлібів особливо відзначились інвалід війни П. Крук, жінки Г. Довгошия, О. Добровольська, Г. Кирилюк, які перевиконували норми в кілька разів. Долаючи величезні труднощі, трудівники Ставища протягом порівняно короткого часу підняли з руїн всі три колгоспи селища — ім. Ворошилова, ім. Будьонного та «Комунар». В 1956 році вони об’єдналися в укрупнену сільськогосподарську артіль ім. XX з’їзду КПРС, що сприяло успішному розвитку господарства. Зміцнивши керівництво колгоспу, його партійну організацію та надавши господарству іншу допомогу, районна партійна організація добилася корінного поліпшення організації праці, підвищення її продуктивності, підвищення оплати праці членів артілі. З часом колгосп вийшов у число передових господарств району. Неухильно підвищувалася врожайність зернових і коренеплодів, продуктивність громадського тваринництва.

Нині артіль — це високопродуктивне механізоване господарство. На 2105 га орної землі тут працює 23 трактори, 15 комбайнів, 15 автомашин тощо. В сільськогосподарському виробництві широко застосовується електроенергія, механізовано всі трудомісткі процеси на тваринницьких фермах, колгоспних токах. Основними культурами, що вирощуються в артілі, є зернові, а також цукрові буряки. Протягом 1966—1968 рр. тут було зібрано з гектара в середньому по 23,3 цнт зернових та по 312 цнт буряків.

Значних успіхів досягли трудівники артілі в розвиткові тваринництва. Виробництво м’яса на 100 га угідь у 1969 році становило 116,8 цнт. За найвищі в районі показники у виробництві м’яса колгосп ім. XX з’їзду КПРС на честь 50-річчя Великого Жовтня нагороджено пам’ятним Червоним прапором Ставищенського РК КП України і райвиконкому. Урядовими нагородами відзначена самовіддана праця близько 40 трудівників Ставища.

Неухильно підвищується рентабельність усіх галузей господарства. Грошові прибутки колгоспу у 1969 році зросли порівняно з 1964 роком удвічі і становили близько 830 тис. крб. Збільшення прибутків дало можливість забезпечити високу оплату праці членів артілі. В кожну колгоспну сім’ю прийшов справжній достаток.

«Міжколгоспбуд» Ставища, що відкрився у 1956 році, має цегельний завод, цех залізобетонних виробів, столярний цех. При заготівельній конторі Ставищенської райспоживспілки працює консервний цех, який виробляє різноманітні овочеві консерви. У селищі також діють райхарчокомбінат, побутовий комбінат та інші підприємства.

Хлібозавод, автопідприємство, маслозавод, міжколгоспне будівельне управління, районне об’єднання «Сільгосптехніки» перевиконали планові завдання восьмої п’ятирічки. За досягнуті успіхи перший секретар РК КП України С. П. Ковалевський та заступник керуючого «Сільгосптехніки» Д. Я. Паламарчук нагороджені орденом Жовтневої Революції.

У Ставищі успішно здійснюється житлово-комунальне будівництво, завдяки чому невпізнанним стало селище, особливо його центр, де виросли красиві будівлі широкоекранного кінотеатру «Зірка», готелю «Колос», ресторану «Тікич», універмагу, гастроному, школи, адміністративних і житлових будинків тощо. Тут працює 10 крамниць, ресторан, 2 їдальні та ряд інших підприємств громадського харчування.

Автопідприємство налічує понад 120 автомашин. Ставищенська автобусна станція має кілька десятків автобусів, які здійснюють регулярний зв’язок з Києвом та навколишніми населеними пунктами. В 1963 році в селищі збудовано автовокзал.

Ставищенська районна лікарня — одна з кращих в області. Вона розташована у великому фруктовому саду. Лікарня розрахована на 200 ліжок, має різноманітні кабінети й лабораторії. Тут працює 42 лікарі та 164 чоловіка середнього медперсоналу. В їх числі заслужений лікар республіки, учасник Великої Вітчизняної війни Е. А. Троп’янов, удостоєний ордена Леніна та інших урядових нагород. У селищі є також поліклініка, протитуберкульозний диспансер, дитяча консультація, молочна кухня для малят, санітарно-бактеріологічна лабораторія та медичні пункти на промислових підприємствах і в школах.

У наймальовничішому кутку Ставища — в старовинному парку, розташовано обласний дитячий санаторій «Дружба». М’який клімат, цілюще повітря, радонові джерела — все це забезпечує успішне лікування дітей, хворих на ревматизм.

Ставище — значний освітній та культурний центр району. Тут працюють початкова, восьмирічна, середня, вечірня і заочна школи. При середній школі є інтернат для учнів з навколишніх сіл району. За 50 років Радянської влади тільки в Ставищі 662 випускники шкіл селища здобули вищу і 1480 — середню спеціальну освіту. Всього в селищі набуває знань 1220 учнів, працює 72 учителі.

Для дітей трудівників Ставища відкрито музичну школу, будинок піонерів, дитячий комбінат. При будинку культури із залом для глядачів на 600 місць діють хорова капела, гурток декламаторів, естрадний оркестр. У Ставищі є широкоекранний кінотеатр, дві районні бібліотеки — для дітей і дорослих.

У центрі селища розташовано великий стадіон, де часто відбуваються футбольні матчі й спортивні змагання з молоддю сусідніх районів. У 1967 році футбольна команда селища здобула перше місце в області і завоювала приз обласної ради добровільного спортивного товариства «Колгоспник».

Ставищенська селищна Рада, яку багато років очолює комуніст В. Ф. Поліщук, велику увагу, поряд з виробничими питаннями, приділяє благоустрою селища. Її комісії організували трудящих на масовий похід за впорядкування і озеленення селища. В серпні 1969 року виконком Київської обласної Ради визнав Ставище переможцем обласного конкурсу-огляду на кращий благоустрій і зовнішнє оформлення міст, селищ і сіл. Багато куточків селища перетворено на квітучий сад.

Улюбленим місцем відпочинку ставищенців став центральний парк. Тут розміщено спортивні майданчики і культурно-побутові павільйони, прокладені нові алеї, квітники. На центральній алеї парку встановлено постамент з погруддям В. І. Леніна, який завжди любовно прикрашений живими квітами.

Трудящі Ставища разом з усім радянським народом самовіддано трудяться, вносячи свій вклад у боротьбу за побудову комунізму в нашій країні.

Большая Советская Энциклопедия 1969 – 1978 гг.

Ставище — посёлок городского типа, центр Ставищенского района Киевской области УССР. Расположен на р. Гнилой Тикич (бассейн Южного Буга), в 27 км от ж.-д. станции Жашков. Филиал Киевского завода «Точэлектроприбор», маслодельный и кирпичный заводы и др.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 – 1907 гг.

Ставища — местечко Киевской губернии, Таращанского уезда, в 30 верстах от уездного города, при реке Гнилом Тикиче. С. до казацких войн было значительным укрепленным городом, но в 1665 г., выдержав пятимесячную осаду Чарнецкого, было совершенно разорено и превратилось в незначительное местечко. В 1765 г. здесь было всего 354 двора. В настоящее время в С. 1035 дворов и 7971 житель (3989 мужчин и 3982 женщины). 2 православные и 1 католическая церковь; синагога, телеграф, и почтовая контора, кирпичный завод, 2 водяные и 8 ветряных мельниц, церковно-приходская школа, приемный покой, больница, аптека; базары еженедельно. Значительное городище, 6 курганов; вблизи в урочище Ковалиха находили клады из старинных польских монет (Сигизмунда III).

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Ставища, местечко по обеим сторонам реки Гнилого Тикича, недалеко отсюда начинающегося. Ставища прежде довольно населенный город, пользовавшийся магдебургским городовым правом, потом главный город Ставищского староства, ныне составляет вотчинную собственность графа Александра Браницкого, дед коего Ксаверий получил Ставищский ключ в подарок вместе с Белой Церковью и многими другими местечками и селами от последнего польского короля. В настоящее время в Ставищах учреждено главное управление так называемого Ставищского ключа, в котором числится 6763 ревизских душ в следующих селениях:

Ставищах, Плоской, Юрковке,Винаровке, Ясиновке, Скибине, Янишевке, Журавлихе, Розумнице, Рожках, Антоновке, Тегеровке, Севериновке, Снежках, Городище.

В самом местечке Ставищах жителей обоего пола: православных 3977, римских католиков большей частью во владельческой службе 119, евреев 1709. В 1765 году, как видно из люстрации, в местечке числилось христианских домов 238, козацких 46 и еврейских 61, шляхетских 9. Ставища славны многими стычками малороссиян, отстаивавших свою веру и национальность от насилия поляков. Так в 1664 году Ставищане, надеясь на свое многолюдство и укрепление города, вырезали польский гарнизон и отразили нападение поляков; но на другой год подверглись страшному мщению. Да позволено будет нам выписать из красноречивого историка давних деяний малороссийских Маркевича ту страницу, где описано это последнее событие под Ставищами:

«Къ концу 1665 года, назначенный поляками по смерти Хмельницкаго, наместникомъ Украины Чарнецкій, решился однимь, тахь сказать ударомь сразить Малоросаю. Онъ послал Тетерю и Замойскаго на Умань, племянника своего, старосту Каневского на Лысянку, а самь, соединивъ большая силы, устремился на Ставище, желая отомстить этому городу за неудавшееся вь прошломь году покушеніе овладеть имъ. Умань, хорошо укрепленный, не сдался; подь Лысянкой погибь въ сраженіи староста Каневаай, а въ Ставищахъ дело такъ происходило: здесь Дашко и Булгакь, испытанные въ бояхь, еще при старом Хмельницкомъ, запершись сь 16000 козаковъ, решились защищаться до последней капли крови; народъ быль воспламененъ кь решительному сопротивленію. Историки Польскіе говорять, что Янъ Собезский предлагал имъ очень выгодныя условія: сохраненіе городскихъ привиллегій и свободу от уніятовь и что самь себя отдавалъ въ залогъ исполненіе оныхъ. Граждане не приняли ни условій, ни заложника. Чарнецкій построим батареи, орудія начали громить городь; осажденные (делали сильную вылазку, овладели одной изь этихь батарей, вырыли предь нею глубтй ровъ, поставили на насьти рва орудія, осыпали огнемъ осаждащихъ. Чарнецкій приказал Тетери забросать ровъ фашинами, самь сошель въ окопы, и обнажил саблю и повелъ отрядь на убійственную батарею. Козаки узнали Чарнецкаго, одетого вь рысью шубу и кричали сь городскихъ валовъ: ряба собака! Онъ прошелъ ровъ и взялъ батарею. Все поле покрыто было трупами, и въ этоть день паль Дашко. На завтра Ставшцане снова отвергли предложеніе сдачи. Чарнецкій сь Собесскимь лично предводительствовали полками, вступали сами сь козаками въ рукопашный бой. Уже поляки начали овладевать городскими валами, уже знамена ихь развевались на нашихъ укрепленіяхь, неосторожность польской артиллеріи остановила ихь успехъ; осождающіе рядами повалились отъ собственныхь выстреловъ. Козаки были ободрены; началась битва кровопролитная. Злобницкій бросился въ толпу Росиянъ сь польскимъ знаменемь; ему отсекли правую руку. Онъ схватил знамя въ левую, продолжал сражаться и погибь. Козаки прогнали поляковь сь окоповъ городскихъ, Чарнецкій однако не отступил отъ города. Онъ облегь его со всехь сторон, пресекь все сообщенія и решился принудить кь сдаче голодомь. Пять месяцевъ боролись с нимь Ставшцане. Чарнецкій не принималъ условій. Требовалъ 13-ть старшинь, между ними главнейшихъ: Чепу и Подадницу. Они были отданы Тетере; а городь приговоренъ къ уплате крымцамъ польской донативы. Тогда отняли отъ церквей колокола, какь голоса призывающк народъ кь бунту, потребовали уплаты за лошадей, погибшихъ во время осады и назначили горожанам содержать на свой счетъ 2 польские хоругви, оставленныя вместо гарнизона. 30 знамень, изь которыхъ 2 сь гербами царскими и 40 пушекь достались победителямъ. 20-го октября Чарнецкій развел войска на зимнія квартиры, чтобы дать имъ необходимый отдыхъ. Весной Ставища опять подняли знамя войны. Чарнецкій послал туда Маховскаго. Его разбили и изь его отряда погибло 200 человекь. Раздраженный народной борьбою Чарнецкій собралъ полки, самь выступил къ Ставшцамъ, взялъ ихь с бою. Тогда с обыкновенным ему зверством, городскихъ старшинь онъ предалъ казни, собственность гражданъ — разграблению, городь огню». С этого времени Ставища сделались незначительным местечком и жители мало-по-малу потеряли воинские наклонности, покорились своей участи, трудясь над обрабатыванием собственных, а большей частию владельческих полей. Достойно замечания, что не смотря на то, что почти все они неграмотны, они сохранили в памяти, по преданиям их отцов, выше описанные подробности осады Ставищ за 200 лет происходившей, даже имя Чарнецкого. Но Злобницкого, потерявшего при знамени обе руки, признают Россиянином, державшим казацкое знамя. Место старинного замка, так упорно защищавшегося, на левом берегу Тикича, занимает теперь экономический дом с садом и костелом и едва приметны следы его укреплений.

У жителей сохранилось также предание, что Ставища еще задолго до восстания малороссиян были большим городом, именовавшимся Любомиром, что этот Любомир был разорен Татарами и оставался без жителей долгое время, что он лежал на правой или южной стороне Тикича, известной теперь под названием Роскошной, что он далеко был обширнее пределов нынешнего местечка, простираясь до мест, где ныне стоят села Юрковка и Скибин. Следы этого древнего города жители отличают от следов укреплений, построенных во времена казацких войн. Так к древностям Любомирским они причисляют некотрые курганы или могилы близ Ставищ и вваленные погреба в лесу, называемом Вышковское. Вскоре по воссоединении края с Россией, Ставищане предъявили Русскому правительству свои права на городское состояние; но указом Правительствующего Сената в 1816 году последовавшим, они укреплены за владельцем, а главные жалобщики признаны виновными и присуждены к наказаниям. Сохранившиеся ныне акты и тяжебное дело жителей свидетельствуют, что в царствование Сигизмунда 1-го, Любомир был собственностью короля и что обезлюдели его и разорили набеги Татар еще до пришествия Поляков; а когда стал заселяться: то от множества спущенных ставов или ставищ, коих на 20 верст было 100, получил нынешнее название.

В Ставищах ныне превосходные хозяйственные учреждения владельцев: на полях собирается разного рода хлеба до 20000 коп; устроена огромная каменная винокурня, пивоваренный, кирпичный и сахарный заводы, несколько мельниц, в том числе каменная ветряная; больница, аптека и приходское при церкви сельское училище, заведенное покойным священником Антонием Борымским. Ярмарки бывают по воскресеньям через 2 недели. Живет становой пристав.
Римско-католический каменный костел построен в Ставищах в 1756 году Белоцерковским старостой Мнишком. В нем находится образ Божьей Матери, признаваемый римскими католиками чудотворным.

Православных церквей во время разорения Ставища Чарнецким, по преданию жителей, было 6; по каким праздникам они были посвящены и где находились, жители не сохранили памяти. Еще с начала прошлого века в Ставищах осталось только две православные церкви Покровская и Успенская. По штатам 1843 года обе они отнесены к 5-му классу сельских церквей и имеют указную пропорцию земли. Покровская стоит при въезде в Ставища от Белой Церкви. Она каменная, построена прихожанами, при некотором пособии со стороны владельческой экономии в 1836-1852 годах, на место сгоревшей в 1804 году, среди торговой площади стоявшей Покровской церкви, которая, как значится в визите Богуславского деканата за 1741 год, была построена в 1736 году. Успенская стоит среди торговой площади, деревянная; построена, как видно из той же визиты в 1728 году около старой. В настоящее время, по совершенной ее ветхости, предположено перенести ее на другую сторону реки в предместье Роскошну, где она будет находиться среди своих прихожан.
Дополниение Ставища. По выкупи догов. 1863 г. общес. приоб. 1276 дес. за 54453 р.

Описание малороссийских городов, местечек и сел Белоцерковского полка с переписью жителей, приведенных к присяге на верность царю Алексею Михайловичу 1654 г.

Город Ставища, на реке на Гнилой Тикиче. Около посаду стоячей острог, а по острогу 2 башни проезжих с вороты, на одной башне караульной чердак, 2 башни глухих. Да на остроге ж 2 ворота. Да к тому ж острогу приделан другой город, ставлен стоячим же острогом; по нем башня проезжая да башня глухая. В том же городе наряду: пищаль медная большая, на ней змей, ядром в 3 гривенки; 2 пищали железных порченных; свинцу 40 пуд, зелья 50 пуд.

В городе ж соборная церковь Троицы Живоначалные. Приходские: церковь пречистые Богородицы Покрова. Церковь Преображение Господне. Церковь пречистые Богородицы Одегитрея. 2 церкви архистратига Михаила.

Того ж города казаки приведены к вере в соборной церкви: сотник Степан Давыдов. Атаман Василей Кулик. Есаул Ондрюшко Данилов. Хоружей Семен Гусенко. Рядовые: писарь войсковой Иван Рыморин (Следуют имена). Всего казаков 312 человек.

Того ж города мещане: наместник Александр Яблонский. Войта Лев Карпов. Буймистры: Демьян Алексеев. Кирило Журбинский. Рядовые: (следуют имена). Всего мещан 365 человек.

Обоего стависких казаков и мещан приведено к вере 677 чел.

10 комментариев

  1. Tatiana:

    В этом дивном месте с такой сложной и трагической историей родилась и жила до замужества моя любимая бабушка Вовк ( Скуйбида ) Параскева Ивановна (1908-2005) и ее родные.
    Татьяна.

    • Анастасия:

      Я ищу своего прадеда, он родом с этого села. Его звали Вовнобой Золя Моисеевич.1904 г.р. Если знаете или слышали о нем помогите мне! vovnobojj@rambler.ru

  2. александр:

    Было ли в Ставищев в 1930-33гг какое-либо учреждение по содержанию детей- сирот? (детские дома, приюты,сиротские дома и т.д.)

    • Татьяна:

      Был детский дом недалеко в с.Снежки. Рассказывала моя свекровь.
      В 1941году комсомольцам удалось спрятать документы этих детей
      (многие были евреи) и таким образом спасли 29 детей. После войны
      детский дом в с.Снежки расформировали.

  3. Виктор:

    Однозначно утверждать является ли Ставище Ставищенского района Киевской области тем местом, где ранее был город Любомир нельзя. Даже скорее можно утверждать обратное – Любомира на месте Ставище (исторически Ставища) не было. Возникает вопрос: Откуда взялась подобная информация и почему она оказалась ложной? На этот вопрос я постараюсь ответить.

    Прочитать можно здесь:https://yadi.sk/i/Jr5sngpWkavAE

  4. Виктор:

    250 ЛЕТ НАЗАД СТАВИЩЕ СТАЛО ИМЕНОВАТЬСЯ ГОРОДКОМ

    Ставище. В люстрационной выписи градских актов Киевского воеводства, 1765 г. декабря 31, явленной в актах Таращанского Уездного Суда, 1818 г. марта 18, наименовано местечком.

    Источник: Городские поселения в Российской Империи, том второй, С.-Петербург, 1861, стр.485

  5. Александр:

    Ищу какую-нибудь информацию о своем прадеде, его фамилия Бродовский Андрей. Все что известно , это то что он был управляюшим в одном из имений, носил дворянский титул, в 1913 в Ставище у него родилась дочь Каземира. Если что-то извесно о нем , помогите мне! 1hotel_onego@mail.ru

  6. Игорь:

    Мой род имеет фамилию Ставицкие. Знаю, что когда-то мои предки там, где сейчас находится Украина. Интересно, эта фамилия хоть как-то связана именно с этой местностью?

    • Tatiana:

      Фамилия Ставицкий, более вероятно, имеет польские корни. И она, действительно, встречатся на Украине, как и масса других польских фамилий. Но фимаилия » Ставицкий» совершенно никакого отношия к топониму «Ставища(-е)» не имеет. Даже корни у слов разные!!!!

Ваш комментарий