Меню Закрити меню Історико-генеалогічна
база даних України

Сулимовка

Административно-территориальное деление

Сулимовка (укр. Сулимівка) — село, подчинено Кучаковскому (до 2016 г. Кировскому) сельскому совету Бориспольского района Киевской области.

Село относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

История городов и сел УССР 1971 год

Сулимівка — село, центр сільської Ради, розташоване за 12 км від районного центру і за 4 км від залізничної станції Сулимівка. Населення — 1122 чоловіка.

Тут міститься птахорадгосп «Сулимівський», земельні угіддя якого становлять 3246 га, в т. ч. 1907 га орної землі.

В Сулимівці є середня школа, бібліотека, клуб, діє амбулаторія.

Село заснував на початку 20-х років XVII ст. гетьман запорізьких козаків І. М. Сулима. Під час революції 1905—1907 рр. у Сулимівці відбулися селянські заворушення.

В боях з німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни особливо відзначився уродженець Сулимівки Я. С. Приходько, командир роти автоматників.

В 11-годинному нерівному бою з окупантами в с. Грабівці на Донеччині він знищив 30 фашистів. Я. С. Приходько посмертно нагороджений орденом Леніна. Йому споруджено пам’ятник біля Київського державного художнього інституту, студентом якого він був напередодні війни.

У селі зберігається видатна пам’ятка історії й архітектури — кам’яна тридільна церква, побудована І. М. Сулимою в 1622—1629 роках.

Памятники градостроительства и архитектуры УССР 1983 г.

Покровская церковь 1622—1629 гг. Расположена в центре села. Примыкает к частично сохранившемуся пейзажному парку. Построена по заказу гетмана И. Сулимы. Церковь каменная оштукатуренная трехчастная одноглавая, центральный объем перекрыт завершенным главкой куполом, перекрытие апсиды конховое, притвора — сводчатое. Форма купола, граненого снаружи и круглого внутри, была, очевидно, изменена в 1838 г. при замене тесового покрытия железным. Облик церкви искажен пристроенной в 1900 г. трехъярусной, завершенной куполом колокольней с переходом и тамбурами. По пространственной композиции церковь близка к традиционным типам украинских трехмастных церквей. Церковь является одним из ранних зданий стиля украинской архитектуры XVII в. Известная в истории украинского искусства икона «Покрова» (30-е годы XVIII в.), портреты Сулимы и Сулимихи (середина XVIII в.) из этой церкви хранятся в киевском Государственном музее украинского изобразительного искусства УССР. С 1977 г. ведутся реставрационные работы.

1 комментарий

  1. Надія:

    1963р. Останнє літо перед школою, привезли мене на канікули до баби Килини ( З документів архіву — Акуліна Степанівна Піндюр). Вона була мачухою моєму батьку, бо його рідна матір вмерла в 22 роки під час голодомору, залишивши 2-х синів, Андрія та Григорія. На пам’ятній стелі загиблим під час війни є прізвища діда Василя та його сина Андрія. (На сайті ОББ знайшла архівні записи по діду, який загинув в 1944р), по загиблим у 1941р та тим, що потрапили у полон та загинули у таборі десь під Борисполем, відкритих даних немає.)
    А в дитинстві бігала до сільпо за хлібом. По дорозі надовго зупинялася біля інкубатору та милувалася курчатами. В 1963 році ( за час правління М. Хрущова) пекли хліб з додаванням кукурудзяного борошна, як на мене, то дуже смачний був, а в місті маленьким дітям видавали талончики на 1 маленьку білу булочку, і в школі на перерві у буфеті видавали до стакану молока теж маленьку білу булочку. За гроші.
    На площі перед сільпо, будівля якого зберіглася — церква. Її тоді використовували як зерносховище, влітку для протягів відкривали деревяні двері, за ними були двері з металевої решітки. До них я підходила і заглядала всередину. Це було моє перше усвідомлене знайомство з церквою. Я дивилась на розпис стін та сводів. Ніколи і ніде не бачила такої краси. Розпис був на білому тлі легкими блакитними фарбами та різних відтінків коричневого. В пам’яті дитини це вкарбувалося фотографічно. Я завжди думала, що це рай на землі, але під замком.
    І коли через багато років я повезла сина і чоловіка показати батьківщину, то, як ластівка сердцем, серед новобудів доріг на споруд безпомилково знайшла дорогу. Зразу зайшли до церкви. Мить і хлинули сльози. Стіни просто вибілені. Схлипуючи підійшла до батюшки, він щось ладнував, спитала: » Чому зафарбували розпис?» -Який? Я в цьому храмі з 1995року і ніколи не чув про розпис. Виявилося, що корінних жителів не залишилося зовсім. Чоловіки загинули, баби перемерли, діти, хто як, але поїхали до Києва лімітчиками працювати на будівництві або заводах. ( Може хтось не знає, але жили в селі тоді без паспортів. Пам’ятаєте лозунги революції » Земля крестьянам, фабрики рабочим»? Пенсії у баби не було, за діда давали щомісячно чи то 11, чи то 13 рублів. Допомогали рідні діти. «28 серпня 1974 року постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про заходи з подальшого удосконалення паспортної системи в СРСР» передбачалася паспортизація всіх без винятку громадян. Уперше паспорти громадянина отримали колгоспники, які відтепер отримали свободу пересування та проживання»). Село вимерло і його віддали переселенцям із зони після аварії на ЧАЕС.
    Пам’ятаю панський парк. Величезні дуби, майже на кожному — гніздо лелеки, галявини, серед парку прямокутний ставок. На галявині біля ставка на земляному невисокому насипу стояла кам’яна баба. Нинішні жителі і згадки не мають про це. Парк заріс, лелек немає, ставок обмілів та висох, тільки трохи помітно контур берегів. На кам’яну бабу в 60-70 роки
    хтось з молодиків одягнув гумову шину та підпалив. Після цього її вивезли до музею, думаю в Переяслав-Хмельницький. Збоку площі була маленька річечка, називали Вороб’ївка, бо неглибока, як кажуть, горобцям по коліна, там і вчилася плавати. Памятаю що коли пасли з бабою череду за селом , вона показала де був маєток пана Квітки, від нього нічого не залишилось.
    Почала вивчати історію села, придбала книги про гетьмана Івана Сулиму, та через рік після першого повернення приїхали знову. Побачили зачинену церков, за нею біля могили племінника Багратіона, дві нові у бур’яні могилки.
    Пізніше через «Православний вісник» дізналася, що батюшка помер, хоча був молодий, Написали, що не зміг подалати прокльони поліських відьом.
    Дитячі спогади про рай на землі залишилися, а сьогодення мене розчарувавало. Може не треба повертатися в дитинство?

Ваш комментарий