Тараща

Административно-территориальное деление

Тараща (укр. Тараща)— город, районный центр, Таращанского района Киевской области. В ХІХ столетии город Таращанского  уезда Киевской губернии.

История городов и сел УССР 1971 год

Тараща — місто районного підпорядкування. Розташована в лісистій місцевості на півдні області, вздовж річок Котлуя і Глибочиці, які біля міста зливаються і трохи нижче впадають у річку Рось, притоку Дніпра. Відстань до Києва — 122 км, до найближчої залізничної станції Ольшаниця — 22 км, до автостради Київ—Одеса — 30 км. Населення — 12,1 тис. чоловік.

Тараща — центр району, площа якого становить 763 кв. км, населення — 52 866 чоловік. На території району міститься одна міська і 18 сільських Рад депутатів трудящих; їм підпорядковано 34 населені пункти. З корисних копалин є глини й граніти. Провідне місце в економіці району посідає сільське господарство. Угіддя становлять 52 002 га, в т. ч. орна земля — 47 441 га. Всі 17 колгоспів вирощують переважно озиму пшеницю і цукрові буряки. Розвинуте також м’ясо-молочне тваринництво. В районі налічується 10 промислових підприємств. Мережа медичних закладів складається з 7 лікарень, протитуберкульозного диспансера, 31 медичного пункту. У населених пунктах — 10 середніх, 20 восьмирічних і 11 початкових шкіл, 2 середні школи робітничої і сільської молоді, 11 будинків культури, 26 клубів, 30 бібліотек.

Біля Таращі знайдено бронзовий клепаний казан та бронзову сокиру доби пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.).

На місці, де розташована Тараща, до XVIII ст. було незаймане урочище.

3 1569 року воно належало до Білоцерківського староства Речі Посполитої. В 1611 році польський король Сигізмунд III подарував ці землі шляхтичеві Лісовичу, зобов’язавши його створити тут форпост для боротьби з татарами. Однак Лісович не заселив урочище. До того ж син його перейшов на бік запорізьких козаків, за що король відібрав урочище і передав Островському, а пізніше — Родкевичу. Але й вони не заселили його.

Заснував Таращу полковник Бліндовський, якому король Август II віддав ці землі в нагороду за заслуги у війні з шведами в 1709 році. Однак через два роки поселення зруйнував Орлик, зрадник українського народу, прихильник Мазепи і Карла XII. Незабаром поселення почало відроджуватися. Тут осідали головним чином селяни з Полісся, що тікали від кріпацької неволі. У 1722 році король Август II надав поселенню привілей містечка, згідно з яким жителям дозволялося раз на 2 тижні проводити торги і 4 рази на рік — ярмарки. У 1724 році в Таращі налічувалося 60 дворів. В 1740 році король Август III передав її шляхтичам Бушовським. Відтоді вона стала центром староства. За люстрацією 1765 року тут було 109 дворів, з них 78 селянських, які відробляли щороку 1092 дні панщини і сплачували 984 злотих чиншу і 120 злотих косового; 26 міщанських дворів платили 3900 злотих оренди за корчми і млини; і тільки 5 дворів не виконували ніяких повинностей.

Розвиток ремесел і торгівлі сприяв зростанню населення. В 1789 році в Таращі разом з передмістями налічувалося 234 двори, з них 6 належало мірошникам, 12 ткачам, 9 іншим ремісникам. В 1791 році король Станіслав Август надав Таращі магдебурзьке право.

Після возз’єднання з Росією Таращанське староство ввійшло до складу П’яти-гірського повіту Київської губернії, а в 1800 році повітовий центр перенесли з П’яти-гір у Таращу і повіт перейменовано на Таращанський. За Таращею зберігалися привілеї, які вона мала раніше. Щоб забезпечити дальший розвиток міста і зростання кількості жителів, київський губернатор у 1841 році надав населенню Таращі ряд пільг: вільну приписку у міський стан, звільнення протягом 25 років від усіх державних податків і повинностей (навіть від рекрутської), деякі привілеї місцевим торговцям і ремісникам. У результаті кількість населення в 1845 році досягла вже 5129 чоловік. Займалося воно головним чином хліборобством і ремеслами. Тут виробляли вози, брички, т. зв. таращанські, сани, колеса, ободи, голоблі тощо, які продавали не тільки на місцевих ярмарках, а й вивозили до Бессарабії, на Поділля, в Херсонську губернію. В місті жили також шевці, кравці, ковалі та інші ремісники. Великих ярмарків тут не бувало, але кожні два тижні проходили одноденні торги, на які з’їжджалися селяни із Таращанського, Канівського і Васильківського повітів. Привозили сюди худобу, хліб та інші сільськогосподарські товари. Річний товарооборот торгів перевищував 2320 крб. сріблом. У місті була лікарня, заснована в 1834 році. У ній щорічно подавали медичну допомогу в середньому 200 хворим. У 1845 році вже діяло парафіяльне училище.

Зовнішній вигляд Таращі лишався непривабливим. З 657 будинків тільки 2 були кам’яні. Відвідавши її в 1845 році, Т. Г. Шевченко писав: «Тараща — місто! Не розумію для чого дали таку гучну назву цій брудній … слободі».

В середині XIX ст. в Таращі виникли перші невеликі промислові підприємства. В 1855 році працювали тютюнова фабрика, яка давала за рік продукції на 420 крб., цегельний завод з річною продукцією на 170 крб. і 12 водяних млинів.

У післяреформений період у Таращі спостерігається більш інтенсивний розвиток промисловості, ремесел і кустарних промислів, торгівлі. В 1867 році стали до ладу черепичний, пивоварний та ще один цегельний заводи. На кожному з них працювало від 3 до 5 робітників. Кількість ремісників досягла 555 чоловік проти 149 в 1855 році. Річний товарооборот таращанських торгів становив 70 тис. карбованців.

У 1900 році серед підприємств Таращі найбільшими були вальцьовий млин (22 робітники), пивоварний завод (5 робітників) та 6 цегельних заводів, де працювало 42 робітники. Крім того, тут діяли медоварня, миловарня, олійниця, свічкарня, 18 кузень, 8 водяних млинів, 2 вітряки, 4 тупчаки. На кожному з таких дрібних підприємств було зайнято по 1—2 робітники. В 1914 році став до ладу ще чавуноливарний завод, на якому працювало до 100 робітників. Виникли торговельні фірми, що оптом скуповували сільськогосподарські продукти і вивозили в інші губернії або на експорт. Значні торговельні операції проводило споживче товариство, якому належали оптові бази і складські приміщення. Незначна частина населення займалася хліборобством і городництвом. Наприкінці XIX — на початку XX ст. Таращі належало 1038,5 десятини орної землі. На 1900 рік у місті проживало 11 616 чоловік, а разом з передмістями — Вернигорщиною, Орликівкою, Мулівщиною, Козаківкою і Заріччям — понад 15 тис. чоловік.

Розвиток капіталізму призводив до чимдалі більшого розорення дрібних ремісників і торговців міста. Посилилося розшарування селянства, зростала кількість вільних робочих рук, а дрібні промислові підприємства і кустарні майстерні не могли забезпечити всіх роботою. Сотні зубожілих селян і ремісників змушені були шукати заробітків у Таврійській та Херсонській губерніях, у великих промислових містах. В окремі роки з Таращі й повіту на відхожі промисли йшло понад 2 тис. чоловік. Дехто навіть емігрував до Північної Америки.

Під впливом розвитку революційного руху в країні на початку XX ст. в Таращі 1904 року виник соціал-демократичний гурток. Керував ним В. С. Довгалевський (після Жовтневої революції — радянський державний діяч і дипломат), який був зв’язаний з підпільною організацією РСДРП в м. Умані. Довгалевський вів також широку пропагандистську й агітаційну роботу серед трудящих Таращі й Таращанського та Васильківського повітів. Царські власті розправилися з гуртківцями. В 1907 році вони заарештували В. С. Довгалевського, братів Поташників, Лівертовського, Ковтуна, Ольшанського, Гукайло та ін. У травні цього ж року учні-старшокласники повітового училища виступили з протестом проти організації урочистого молебня і надіслання вітальної телеграми царю з нагоди початку випускних екзаменів. Телеграма так і не була надіслана. Організаторів цього виступу виключили з училища. На знак солідарності з ними частина учнів демонстративно залишила училище.

Великий вплив на формування революційного світогляду молоді справили вислані до Таращі після революції 1905—1907 рр. учасники революційних подій в Петербурзі Д. Г. Ільїн і Ф. Карпович, а також викладач фізики й математики Бєльської гімназії, громадський діяч Пржесецький, якого раніше не раз арештовували і ув’язнювали. Пржесецький організував вечірні курси для дорослих за програмою гімназії. Це допомогло йому підтримувати зв’язки із сільською молоддю.

Місцеві власті намагалися придушити будь-який вияв протесту проти існуючого ладу. На 1 січня 1914 року в Таращанській в’язниці, розрахованій на 59 чоловік, утримувалося 152, крім того, в арештантському будинку — 33 і при поліцейському управлінні — 44. Збільшилася кількість поліцейських чинів. Якщо один лікар припадав на 3800 жителів, то нижчий поліцейський чин — на 580. Про політичне безправ’я основної маси населення свідчить хоча б той факт, що в 1910 році лише 246 жителів мали право голосу на виборах до Державної думи.

Повільно зростав повітовий центр. На благоустрій Таращі асигнувалися мізерні суми. Так, за кошторисом видатків у 1911 році для цієї мети виділили 2100 крб., тоді як на утримання міської поліції витрачалося втричі більше. Із 1590 житлових будинків 1423 були дерев’яні, здебільшого вкриті соломою. Тільки 3,5 версти вулиць — забруковано. Освітлювалися вони 60 гасовими ліхтарями. В місті проживало 15 200 чоловік.

Мало дбав царський уряд і про охорону здоров’я трудящих. Із медичних закладів у Таращі діяли повітова лікарня на 32 місця, приймальна палата на 3 місця та 2 приватні аптеки. 4 лікарі, 7 фельдшерів і 3 повитухи, звичайно, не могли забезпечити медичною допомогою населення навіть самого міста. В 1915 році в повіті на 1000 народжень припадало 706,7 смертей.

Дещо в кращому стані, порівняно з іншими повітовими центрами, була народна освіта. Із шкільних закладів у Таращі діяли міське двокласне училище, відкрите 1869 року, де в 1912/13 навчальному році налічувалося 12 учителів і 368 учнів, 2 однокласні училища, відкриті в 1860 і 1905 роках, двокласна церковнопарафіяльна школа, відкрита в 1902 році, школа грамоти, яка почала роботу 1898 року, 4 приватні і кілька недільних шкіл. У 1913 році на базі міського двокласного училища утворили чоловіче і жіноче вищі початкові училища. Того ж року відкрито приватну 4-класну жіночу прогімназію, через два роки її реорганізували на семикласну жіночу гімназію. В 1915 році до міста евакуювали із м. Бєльська чоловічу гімназію. В 1916 році відкрили 5-класне реальне училище. Число учнів у всіх освітніх закладах міста перевищувало 1500 чоловік.

Значну роль у культурному житті Таращі відігравали бібліотека, створена на кошти громадськості, 2 платні читальні, бібліотека-читальня і народний будинок, в якому відбувалися спектаклі приїжджих труп, виступи самодіяльних театральних, музичних і хорових колективів. Тільки в 1905—1906 рр. гурток аматорів під керівництвом П. Коваленка показав таращанцям 37 вистав, переважно класичного репертуару. У місті працювали 2 друкарні, 4 книгарні. Велику роботу для поширення освіти і культури серед населення провадила демократично настроєна інтелігенція міста. З її ініціативи було відкрито кілька недільних шкіл. Педагоги гімназій допомагали молоді готуватися до вступу у вищі навчальні заклади.

У березні 1917 року після звістки про повалення царизму трудівники Таращі добилися від губернського комісара Тимчасового уряду звільнення з в’язниці арештованих. Замість поліції була організована міліція. Поряд з повітовою земською радою при комісарі Тимчасового уряду, у квітні 1917 року в Таращі виникла Рада робітничих депутатів. У квітні 1917 року страйкували робітники чавуноливарного заводу та інших підприємств. У липні в місті відбулася масова демонстрація жінок-солдаток. Вони вимагали укладення миру і видачі хлібних пайків сім’ям фронтовиків.

Революційний рух у місті значно посилився після звістки про перемогу Жовтневого збройного повстання у Петрограді. У грудні 1917 року до Таращі прибув член партії з 1898 року, учасник жовтневих подій у Петрограді І. К. Михайлов. На зборах і мітингах він розповідав про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, роз’яснював програму більшовицької партії, спростовуючи цим самим наклепи буржуазної преси на більшовиків.

Для встановлення Радянської влади в повіті на початку січня 1918 року була створена ініціативна група. До неї увійшли І. К. Михайлов, П. П. Лисенко, М. Й. Машинцева, П. 3. Бродська, І. Н. Гриневич, П. В. Мозоль та ін. Насамперед вони приступили до створення загону Червоної гвардії. 15 січня в Таращі мав відбутися мітинг колишніх фронтовиків повіту, на який прибуло близько тисячі чоловік, але організатора його І. К. Михайлова в ніч на 15 січня заарештували гайдамаки і відправили до білоцерківської в’язниці. Довідавшись про це, обурені фронтовики роззброїли повітову міліцію і вільних козаків. Посаду повітового комісара скасували, і вся влада в Таращі й повіті перейшла до ініціативної групи, яка утворила ревком. І. К. Михайлов, визволений з білоцерківської в’язниці у зв’язку з відступом військ Центральної ради, очолив підготовку до повітового з’їзду Рад. У лютому в Таращі була організована партійна група в складі місцевих жителів Я. П. Лисенка, 0. Ковтуна, Н. Сектима, а також комуністів-фронтовиків В. С. Баляса із с. Лісовичів, П. С. Григоренка і Степченка з с. Ківшуватої та С. Винарського з с. Василихи.

Перший повітовий з’їзд Рад відкрився 22 лютого. Делегати обговорили найбільш злободенні питання: про землю, зміцнення Червоної гвардії, створення повітових органів Радянської влади. Серед делегатів було чимало представників націоналістичної «Спілки». І ось тут, на з’їзді, який тривав цілий тиждень, комуністи розгорнули боротьбу за кожного делегата. І. К. Михайлов виступав з доповідями з усіх питань порядку денного, брав участь у дебатах, викриваючи наміри буржуазних націоналістів. У результаті цього були прийняті всі більшовицькі резолюції, а до повітвиконкому обрали переважно більшовиків. Очолив його І. К. Михайлов, секретарем став І. Н. Гриневич. Виконком ліквідував інститут мирових суддів і організував народний суд. Через те, що на з’їзді не було делегатів від 5 волостей, ухвалили вважати обраний комітет тимчасовим і розпочати підготовку до II повітового з’їзду Рад.

Працювати доводилось у дуже тяжких умовах. Не було грошей для фінансування першочергових робіт. Більшість шкіл у повіті і лікарня були закриті. Щоб знайти кошти, виконком наклав на місцеву буржуазію контрибуцію в сумі 60 тис. крб., які використали для заробітної плати вчителям та відновлення роботи лікарні. Земельна комісія на чолі з П. С. Григоренком приступила до розподілу поміщицької землі і реманенту. Проводилася робота щодо створення на місцях Рад та земельних комітетів і підготовка до II повітового з’їзду Рад. В цей час німецькі окупанти вже захопили залізничну станцію Рокитне і с. Синяву. Робітники Синявського цукрового заводу і місцеві селяни під керівництвом братів Годлевських вчинили ворогу збройний опір, але зважаючи на нерівність сил, звернулися по допомогу до Таращанського повітвиконкому. Делегати, які зібралися на II повітовий з’їзд Рад, оголосили себе мобілізованими. У селах було проведено мобілізацію колишніх фронтовиків. Загін чисельністю до 800 чоловік під командуванням повіт-військкома Ф. П. Гребенка та його помічника В. С. Баляса вирушив проти окупантів. До синявських повстанців протягом 11 — 12 березня приєдналося близько 10 тис. селян з навколишніх сіл Таращанського і Васильківського повітів. Вони вибили загони німців і гайдамаків із станції Рокитне і захопили тут 40 вагонів гвинтівок і 24 кулемети. Тільки з допомогою броньовиків і артилерії загарбникам вдалося придушити повстання.

Оцінюючи реальну обстановку, повіт-виконком прийняв рішення створити із добре озброєних колишніх фронтовиків партизанський загін (20—25 чоловік) і перейти з ним на нелегальне становище, а решту загонів розпустити до особливого розпорядження середині березня німецькі війська зайняли Таращу і разом з загонами Центральної ради почали грабежі, криваві розправи. Вони арештували членів повітвиконкому П. В. Мозоля, В. С. Баляса, І. Н. Гриневича, П. С. Григоренка, А. Н. Михайлову, М. Й. Машинцеву та інших учасників боротьби за Радянську владу в місті й повіті. І. К. Михайлова, якому пощастило вибратися за межі повіту, оголосили поза законом.

Репресії проти комуністів не паралізували діяльності Таращанської партійної організації. Більшовицьке підпілля (в складі П. 3. Бродської, О. Ковтуна та ін.) підтримувало зв’язок з арештованими і розрізненими партизанськими групами. У квітні 1918 року невеликий партизанський загін напав на таращанську в’язницю, обеззброїв державну варту, що налічувала 40 чоловік, і визволив 22 арештованих, у т. ч. П. В. Мозоля, В. С. Баляса, П. С. Григоренка, І. Н. Гриневича. Учасники нападу захопили кулемет, 18 гвинтівок, 3 тис. патронів, воза та 6 коней.

Того ж місяця в Таращі з членів підпільної партійної організації створено трійку в складі І.Н. Гриневича, Я. П. Лисенка і П. 3. Бродської. Вона підтримувала зв’язок з Білоцерківською парторганізацією, Києвом та партизанськими загонами. Завдяки активній діяльності таращанського більшовицького підпілля у повіті виникло ще кілька партизанських загонів та груп. На заклик Київського губревкому наприкінці травня партійна організація створила підпільний військово-революційний комітет на чолі з П. В. Мозолем. Ревком мав підготувати, а потім очолити повстання.

Партизанський рух селян у повіті набирав дедалі більш організованого характеру і в червні 1918 року переріс у найбільше на Україні Таращанське повстання, яке злилося з повстаннями трудящих Звенигородського, Канівського та інших повітів губернії. До головного штабу повстання ввійшли В. С. Баляс (начальник артилерії), П. В. Мозоль (начальник господарської частини), І. Н. Гриневич (політ-комісар), П. С. Григоренко, Ф. П. Гребенко та ін. Основне ядро штабу становили більшовики. Делегат від київських більшовиків на І з’їзді КП(б)У повідомляв, що губернська партійна організація встановила зв’язок з повстанцями Таращанського та інших повітів і керує їх боротьбою. 12 червня таращанці вигнали окупантів з міста, а в середині червня стали повними господарями в повіті. Навіть після того, як німецькі загарбники, підтягнувши сили, 20 червня знову захопили Таращу, повстанці займали близько трьох чвертей повіту.

Загони повстанців, що налічували до 20 тис. чоловік і складалися з кінноти, піхоти, кулеметних команд і артилерії, громили німецькі гарнізони і гетьманських карателів. Широкий розмах повстання викликав серйозне занепокоєння німецького командування і гетьманських властей. Ворог, намагаючись оточити і знищити повстанців, кинув проти них 5-у кінну баварську дивізію та 2 піхотні дивізії 27-го армійського корпусу. Майже два місяці тривали запеклі бої. На початку серпня повстанські загони прорвали вороже кільце, форсували Дніпро і здійснили під командуванням В. С. Баляса героїчний рейд по Лівобережній Україні до кордонів РРФСР. Восени 1918 року в нейтральній зоні вони влилися в 1-у Українську радянську дивізію і склали основне ядро легендарного Таращанського полку, яким командував В. С. Баляс, а коли його поранили — В. Н. Боженко.

Після того, як повстанці залишили Таращу і повіт, боротьба проти ворога не припинялась. 11 серпня на губернському з’їзді підпільних ревкомів представник від Таращанського повіту доповідав, що підготовка до нового повстання йде повним ходом. У вересні тут уже діяв партизанський загін під командуванням П. І. Кравченка. 23 листопада партизани вчинили наліт на Таращу, розігнали державну варту, захопили в’язницю і визволили 56 політичних в’язнів1. Після відступу німців, з кінця листопада і до середини грудня, до приходу січовиків Директорії, Тараща була в руках партизанів. На початку березня 1919 року радянські війська разом з повстанцями визволили місто. Знову був створений ревком, до складу якого ввійшло 12 комуністів. Міська партійна організація об’єднувала тоді 56 чоловік.

Відновлення Радянської влади відбувалося в складних умовах. У підпіллі діяла петлюрівська контрреволюція, частина службовців старих установ відмовлялася працювати, місцева буржуазія вела відкриту агітацію проти більшовиків і Рад. У повіті діяли куркульські банди, які часто робили наскоки на Таращу, грабували і тероризували населення. Так, 11 червня банда Яценка захопила місто, але вже через два дні за допомогою частин Червоної Армії воно було визволене, банду розгромлено, а її ватажка вбито.

Місту загрожувала й нова небезпека — війська Денікіна, що насувалися з півдня. Партійна організація оголосила себе мобілізованою на денікінський фронт. Щотижня на збірні пункти Таращі з’являлося близько 150 добровольців. Учасники міських профспілкових зборів і І повітового з’їзду волосних виконкомів і комнезамів, що відбулися в липні, у своїх резолюціях поклялися захищати пролетарську владу і допомагати Червоній Армії в її боротьбі проти денікінців і куркульських банд. Наприкінці серпня загін добровольців, яким командував І. П. Яцевський, відправився на фронт, повітревком евакуювався в м. Гомель. У Таращі залишилася підпільна більшовицька група на чолі з П. П. Лисенком 29 серпня 1919 року місто захопили денікінці.

На початку листопада партизанський загін, організований більшовицьким підпіллям, розгромив денікінський гарнізон і визволив Таращу. У місті й повіті було відновлено Радянську владу. 2 січня 1920 року в місто вступила 2-а Таращанська бригада. Ревком (голова — М. П. Лисенко) головну увагу приділяв відбудові господарства, нормалізації життя. Для зміцнення місцевої партійної організації Київський губком партії направив до Таращі двох комуністів — Кузнецова та М. С. Андріанова, який був обраний секретарем повітпарткому. Ревком провів комуністичні суботники, під час яких заготовляли паливо і впорядковували місто. Налагоджувалася робота міської лікарні, в центрі уваги якої стала боротьба проти епідемії тифу. На базі різного типу шкіл було створено 2 трудові школи 2-го ступеня і одна 1-го. У березні відкрито перший у повіті дитячий садок на 50 місць. Почала виходити повітова газета «Известия». Трудящі палко підтримували Радянську владу. Перша повітова безпартійна конференція, що відбулася на початку квітня, з усіх питань прийняла більшовицькі резолюції.

Відбудові господарства міста перешкоджала активізація куркульських банд, які, скориставшись наступом білополяків, на початку травня 1920 року відрізали Таращу від повіту. Ревком і партком евакуювалися, залишивши в підпіллі групу комуністів на чолі з І. П. Яцевським. 10 травня в Таращу вступили білополяки. Але вже 28 травня кавалерійська бригада Г. І. Котовського визволила Таращу від інтервентів. Пам’ять про котовців дорога таращанцям. У місті поховані командири 1-го і 2-го кавалерійських полків цієї бригади І. М. Макаренко та І. С. Нягу.

Після вигнання білополяків повітревком на чолі з І. П. Яцевським і партком, головою якого був І. Н. Гриневич, спрямували всю свою діяльність на допомогу фронту, на створення місцевих органів влади в повіті, на відбудову господарства і виконання продрозверстки. 10—11 липня 1920 року в Таращі відбулася II повітова безпартійна конференція, яка прийняла рішення створити на місцях Ради і комнезами, приступити до землевпорядкування. На конференції обговорювалися також питання про стан народної освіти й організацію осередків Комуністичної Спілки Молоді.

Першими організаторами комсомолу в повіті стали В. С. Іванушкін, Н. Б. Рахліс, О. Ф. Соловйов. На 1 серпня 1920 року комсомольська організація міста налічувала 22 чоловіка. Комсомольці збудували барак на 20 чоловік для хворих на тиф, у 1921 році налагодили роботу притулків для 400 дітей, що прибули з голодуючого Поволжя, брали участь у діяльності продзагонів.

У серпні 1920 року в повіті діяли вже 45 комнезамів. У вересні відбувся І повітовий з’їзд КНС3, який підкреслив, що одним з найголовніших завдань є боротьба за хліб. Але виконання продрозверстки проходило в умовах нової хвилі куркульських виступів. Велику допомогу трудящим у боротьбі з бандитизмом у повіті подала 17-а кавалерійська дивізія Г. І. Котовського, штаб якої в січні—квітні 1921 року розміщувався в Таращі. Окремі підрозділи дивізії охороняли підприємства, склади, зсипні пункти. Червоноармійці брали участь у посівній кампанії, допомагали сільській бідноті налагоджувати господарство.

Промисловість і комунальне господарство Таращі внаслідок війни й інтервенції були зруйновані. На кінець 1920 року тут працювали лише друкарня, бойня, кравецька майстерня,, а також приватна лазня і 10 перукарень. Ревком націоналізував підприємства, взяв на облік і під контроль розподіл продуктів. На базі конфіскованого у приватників устаткування створили миловарню. 1703 десятини орної землі, яка раніше належала міській управі і здавалася в оренду, було розподілено між безземельними і малоземельними селянами.

У першій половині 1921 року в повіті були проведені вибори волосних і сільських Рад. А 1 липня відкрився II повітовий з’їзд Рад. З 208 делегатів 86 були комуністи. З’їзд обрав виконавчий комітет повітової Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів на чолі з робітником, комуністом з 1905 року Ф. С. Логвиновим.

Широкого розмаху на початку 20-х років набрав кооперативний рух. Влітку 1920 року дрібні крамарі Таращі об’єдналися в 36 торговельних кооперативів, а пізніше — в єдиний робітничо-селянський багатокрамничний кооператив. У 1921 році на околицях виникло 4 ТСОЗи. Найбільший з них — «Праця і єдність» мав 11 коней, 40 десятин землі. В 1925 році на Мулівщині утворилося рибне, а на Лисій горі — меліоративне товариства. В 1926 році на першій Таращанській сільськогосподарській виставці вони були відзначені дипломами та грошовими преміями.

У відбудовчий період повітвиконком проводив велику роботу щодо здійснення соціалістичних перетворень у Таращі, зокрема в галузі культури. Відділ народної освіти очолював Д. Г. Ільїн. У травні 1921 року відбувся повітовий з’їзд працівників освіти й культури, на якому обговорювалися питання про відкриття нових шкіл, курсів, музеїв, дитячих садків, майданчиків. У 1926 році в селищі діяли 2 семирічні та 2 початкові школи, де налічувалося 29 учителів і 1153 учні, технікум механізації сільського господарства, заснований 1920 року, і профтехшкола, відкрита 1921 року.

Найважчою ділянкою культурного фронту була ліквідація неписьменності серед дорослих. Першу школу лікнепу, яка охопила 30 чоловік, створено 1926 року на Мулівщині. У боротьбу за ліквідацію неписьменності включилися не тільки вчителі, а й молодь, зокрема учні Таращанського технікуму механізації, які навчили грамоти 100 чоловік. 24 кращі комсомольці виїхали в села району, щоб допомогти ліквідувати неписьменність. У Таращі відкрили робітничий клуб, кінотеатр, на околицях — хати-читальні.

Сільське господарство переходило на соціалістичні рейки. В 1928 році на базі ТСОЗів створено сільськогосподарські артілі «Бідняк» (з 1934 року ім. Будьонного), очолив її П. Ф. Бурлій, і «Червоний орач» (з 1930 року «Третій вирішальний»), головою якої обрали М. Г. Озадовського. Допомога селу в перебудові сільського господарства стала кровною справою робітників Таращі. В 1929—1930 рр. парторганізація чавуноливарного заводу ім. 9 Січня направила в села на роботу чотирьох робітників. Для допомоги в проведенні весняної сівби 1931 року з Таращі виїжджали в села району 490 комуністів, комсомольців та активістів. У січні 1930 року з робітників, комсомольців, колишніх червоних партизанів, передових робітників та інтелігенції селища було організовано бойові бригади колективізації, які подали велику допомогу сільським партійним осередкам і Радам у створенні колгоспів та їх організаційно-господарському зміцненні. Навесні 1932 року в районі була успішно завершена суцільна колективізація.

В 1930 році в Таращі організували першу в Білоцерківському окрузі МТС, яка мала спочатку 9 тракторів, а в 1934 році — вже 76. Трактористів готував технікум механізації сільського господарства та профтехшкола. Організовані в 30-х роках постійно діючі міжрайонні колгоспні курси та школи готували рільників, тваринників, ветфельдшерів, птахівників, рибоводів, пасічників, рахівників та спеціалістів інших професій. У зв’язку з потребами механізації колгоспного виробництва чавуноливарний завод 1933 року реорганізували в машинно-тракторні майстерні (МТМ).

Кооперувалися також кустарі й ремісники Таращі, які становили близько 45 проц. усього населення. В 1929—1930 рр. виникли промартілі «Більшовицька праця», «Швейкооп», «Чоботар», «Гужтранс», «Харчотруд» та інші.

Рік у рік розвивалася економіка селища. Великим господарством стала Таращанська МТС. У 1939 році вона вже налічувала 91 трактор, 22 зернові комбайни, 47 автомашин та багато іншої сільськогосподарської техніки і обслуговувала 26 колгоспів. У 1939 році стали до ладу плодокомбінат, де переробляли овочі й фрукти, маслозавод і харчокомбінат, що мав цехи кондитерський, кулінарно-ковбасний та безалкогольних напоїв. У 1941 році при харчокомбінаті відкрито макаронну фабрику.

Робітники Таращі активно відгукнулися на почин О. Г. Стаханова. Першим стахановцем став токар МТМ комсомолець Д. Шараєвський, який виконував норми на 300 й більше проц. 10 кращих робітників були затверджені учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1941 року.

Зміцнювались і сільськогосподарські артілі околиць селища — «Третій вирішальний» та ім. Будьонного. Колгосп «Третій вирішальний», який очолював комуніст В. В. Домилівський, славився ставковим господарством, на базі якого в 1934 році створено опорний пункт Українського науково-дослідного інституту рибництва.

За передвоєнні роки селище помітно змінилося, поліпшилися благоустрій, охорона здоров’я, зросла культура. Якщо в 1921 році таращанська лікарня мала 42 місця і працювало тут 10 медпрацівників, то в 1935 році в ній було вже 60 ліжок і 32 чоловіка медперсоналу. На околиці селища в лісистій місцевості створено дитячий кістково-туберкульозний санаторій на 40 місць. У 1933 році відкрито ще 2 початкові й семирічну школи. В наступному році 2 семирічні школи реорганізовані у середні. З ініціативи комсомольської організації в 1935 році почала діяти вечірня середня школа, в якій навчалося 85 юнаків і дівчат. У 1936 році провів перший набір слухачів вечірній педагогічний технікум. У 1932 році селище було радіофіковане. В 1935 році споруджено кінотеатр і палац піонерів, у 1939 — будинок культури. Починаючи з 1934 року, в Таращу щороку приїздив на гастролі Київський обласний драматичний театр ім. Саксаганського. Значну роботу провадила бібліотека, яка налічувала в 1940 році близько 10 тис. книжок.

Дальше розгортання соціалістичного будівництва в Таращі перервав напад гітлерівських орд на Радянську країну. 23 липня 1941 року після п’ятиденних запеклих боїв селище захопили гітлерівці і почали встановлювати «новий порядок». За будь-який вияв протесту, за зв’язок з партизанами розстрілювали без суду і слідства. Та радянські люди не скорилися ворогові. На початку 1942 року в селищі виникла підпільна група, яку очолив колишній секретар Кам’янець-Подільського обкому ЛКСМУ М. С. Господишев, а після його арешту — М. М. Хаян. Група вела агітацію проти окупантів, розповсюджувала антифашистські листівки, псувала сільськогосподарські машини, перешкоджала відправці молоді в Німеччину. З жовтня 1941 року понад два роки діяла підпільна патріотична група в Таращанському районному відділенні зв’язку, її очолював технік радіовузла А. П. Стрілець. Група забезпечувала партизанів загону «Іскра» деталями для радіоприймачів і передатчиків. Аспірант Київського медичного інституту Н. А. Сопільняков був зв’язковим підпільної групи Хаяна. Працюючи під час окупації лікарем таращанської лікарні, він видавав фіктивні довідки, звільняючи цим молодь від відправки на каторгу до Німеччини.

Багато жителів Таращі брали участь у партизанському русі, зокрема О. Т. Савлук, В. С. Холодний, П. П. Кириленко, І. В. Голінзовський, В. П. Квасневський та інші. Свободу і незалежність Батьківщини відстоювали трудящі селища і на фронтах Великої Вітчизняної війни. За мужність і відвагу 246 чоловік нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу, а льотчику М. К. Навроцькому і танкісту П. Л. Вернигорі (посмертно) присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

5 січня 1944 року 167-а стрілецька дивізія під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка у взаємодії з 5-им гвардійським танковим корпусом, яким командував генерал-лейтенант А. Г. Кравченко, визволили Таращу від німецько-фашистських загарбників. Радянські війська знищили в бою 3 ворожі танки, 5 гармат, 8 мінометів, 16 автомашин, 100 підвід з вантажами і до 300 солдатів і офіцерів ворога.

За період тимчасової окупації фашисти розстріляли і закатували в селищі 1450 радянських громадян, в т. ч. 276 дітей, 367 чоловік вивезли до Німеччини.

Фашистські варвари завдали величезних збитків господарству Таращі. У руїнах лежали кращі будинки, були спустошені промислові підприємства і артілі, повністю зруйновані електро- і радіомережа. Партійна організація і селищна Рада мобілізували і спрямували діяльність трудящих на відбудову господарства. Вже в лютому 1944 року стали до ладу машинно-тракторні майстерні. Навесні перші 53 трактори вирушили з MTС на колгоспні поля. Влітку прийняв на переробку овочі й фрукти відбудований плодоконсервний завод. На кінець року всі промислові підприємства Таращі відновили роботу. Відкрилися школи, культосвітні заклади, лікарня, дитячий санаторій. Завдяки самовідданій праці радіотехніка А. П. Стрільця, колишнього підпільника, вся радіоапаратура була відремонтована. Розпочав роботу радіовузол. У 1944 році замість запланованих 250 будинків радіофікували 413.

Трудящі селища всіляко допомагали рідній армії добити ненависного ворога. Вони зібрали 2 млн. крб. на танкову колону «Таращанський колгоспник», відрахували із своєї зарплати 58,7 тис. крб. у фонд допомоги інвалідам Великої Вітчизняної війни та сім’ям фронтовиків. Для дітей військовослужбовців і сиріт артіль «Чоботар» пошила безплатно 175 пар черевиків.

Поступово селище заліковувало рани, заподіяні війною і тимчасовою окупацією. В 1948 році на базі машинно-тракторних майстерень була створена міжрайонна майстерня капітального ремонту сільськогосподарських машин (ММКР), яка обслуговувала Таращанський, Рокитнянський, Ставшценський, Богуславський та інші райони області. Значних успіхів добилася Таращанська МТС. У 1948 році була повністю освоєна довоєнна посівна площа в колгоспах її зони.

На початку 50-х років почалася реконструкція промислових підприємств, в якій взяло участь багато міст нашої країни. Для ММКР надійшло новітнє вітчизняне устаткування з Чернігова, Москви, Вітебська, Курганської області, Грузії. Було переобладнано всі цехи, впроваджено потоково-вузловий метод ремонту, механізовано трудомісткі процеси, побудовано новий цех покрівельного листа з рідкого чавуну, продукція якого відправлялася на підприємства Москви, Ленінграда, Махачкала, Одеси, Києва та інших промислових центрів. Для комбінату продовольчих товарів устаткування надходило з Києва, Донецька, Сум, Миколаєва, Воронежа, Орла, Горького, Ставрополя, Новоросійська, Тбілісі, Батумі. Протягом 1955— 1957 рр. було реконструйовано 8 цехів комбінату, а згодом побудовано новий корпус. Значно розширено плодоконсервний завод. Сюди надходили машини, виготовлені в Полтаві, Дніпропетровську, Одесі, Куйбишеві. Реконструйований був маслоробний завод. У 1955 році стало до ладу нове підприємство — «Міжколгоспбуд». Високий рівень технічного оснащення промислових підприємств забезпечив матеріальну основу зростання продуктивності праці.

У зв’язку із збільшенням кількості населення та швидким розвитком промисловості рішенням виконкому Київської обласної Ради депутатів трудящих від 5 жовтня 1957 року Таращу віднесено до категорії міст районного підпорядкування.

Партійна організація міста провела велику роботу серед трудящих, мобілізуючи їх на освоєння новітньої техніки, підвищення своєї кваліфікації, на боротьбу за режим економії, за виконання і перевиконання виробничих завдань. Широко розгорнулося соціалістичне змагання між промисловими підприємствами Таращі на честь 40-річчя Великого Жовтня. Попереду йшов колектив міжрайонної майстерні капітального ремонту, який достроково, за 9 місяців, виконав план 1957 року. Тут не було жодного робітника, який би не виконував виробничих завдань. Вийшли в ряди передових колективи комбінату продовольчих товарів, промкомбінату, плодоконсервного заводу та ін. Досягли успіхів і механізатори Таращанської МТС. За високі показники в роботі 27 чоловік нагороджені орденами й медалями Союзу РСР, серед них орденом Леніна — комбайнери М. Ф. Краснопольський та І. Т. Гарбар, який ще в 1951 році відзначений орденом Трудового Червоного Прапора.

Колишні приміські сільськогосподарські артілі в 1958 році об’єдналися з сусідніми: «Третій вирішальний» — з колгоспом ім. Кірова (с. Кирдани), ім. Будьонного — з колгоспом ім. Боженка (с. Лісовичі).

Ще більших успіхів на всіх ділянках господарства добилися трудящі міста в наступні роки. Тара-щанська PTC, до якої в 1959 році ввійшла міжрайонна майстерня капітального ремонту, в 1960 році зайняла перше місце серед колективів ремонтно-технічних станцій України. Наступного року PTC була реорганізована в районне об’єднання «Сільгосптехніки». За дострокове виконання плану 1963 року колектив цього підприємства завоював перехідний Червоний прапор Ради Міністрів УРСР і Української республіканської Ради профспілок. Значно перевиконували виробничі завдання в роки семирічки колективи промкомбінату, плодоконсервного і маслозаводу, комбінату продовольчих товарів та інші.

На підприємствах міста поширився рух за комуністичну працю. На 1 січня 1964 року звання колективу комуністичної праці було надано консервному цеху плодоконсервного заводу і електротехнічному цеху «Сільгосптехніки». Боролися за нього ще 8 цехових колективів. 186 кращих виробничників стали ударниками комуністичної праці, слюсар «Сільгосптехніки» І. Я. Орличенко в 1966 році нагороджений орденом Леніна. Включившись у соціалістичне змагання на честь 50-річчя Радянської влади і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, трудівники міста добилися нових виробничих успіхів. План 1967—1969 рр. всі підприємства виконали достроково.

У 1970 році валова продукція промисловості перевищила 10 млн. крб. Дві третини її припадає на харчову промисловість. Найбільшим з підприємств цієї галузі є сирзавод, створений на базі маслозаводу. В 1964 році споруджено нові цехи. Завод спеціалізується на виробництві сиру типу «Російський». У 1970 році він виробив 354 тонни сиру, 418 тонн вершкового масла та багато іншої молочної продукції — всього на суму 3731 тис. крб. Завжди високоякісну продукцію дає 3. Я. Туркіна — ветеран заводу, змінний майстер-сировар. Новий метод зберігання сиру запровадила помічник майстра Ж. Т. Похилюк. Це вивільнило чотирьох робітників і дало велику економію виробництву.

Далеко за межами Таращі відомий плодоконсервний завод. Щороку він випускає продукції на суму близько 900 тис. крб., яка реалізується в багатьох республіках СРСР, а також експортується в Японію, Польщу, Чехословаччину. Всі 5 цехів заводу завоювали почесне звання колективу комуністичної праці. 25 років самовіддано трудяться тут ударники комуністичної праці О. Д. Кустовська, М. К. Литовченко, М. М. Самченко та інші.

Значним підприємством є Таращанський комбінат продовольчих товарів, який випускає кондитерські вироби, вина, безалкогольні напої, борошно, крупи, олію. В 1970 році він виробив продукції на 1156 тис. карбованців.

Набагато розширилося районне об’єднання «Сільгосптехніки». Воно має цехи ливарний, механічний, електротехнічний, тракторний, автомобільний і цех виробництва соломорізок. У 1967 році були споруджені нові виробничі корпуси. Валова продукція майстерень «Сільгосптехніки» в 1970 році становила 1666 тис. крб., або 13,5 проц. валової продукції промисловості Таращі.

У місті працюють також меблева фабрика, створена в 1964 році на базі райпромкомбінату, та побутовий комбінат, організований в 1960 році в результаті об’єднання промартілей «Чоботар», «Швейкооп» та артілі інвалідів ім. XVHI-річчя Жовтня. Побутовий комбінат має кілька майстерень в місті і 22 філії в селах району.

Тараща — один із найбільших центрів рибного господарства області. Тут міститься племінний рибний пункт Українського науково-дослідного інституту рибництва та рибне господарство Київського рибтресту. Таращанський район, у якому зосереджена п’ята частина водоймищ Київщини, дає 40—45 проц. риби, що вирощується в області.

Район посідає перше місце в області по розвитку птахівництва. В Таращі розташована міжколгоспна інкубаційно-птахівнича станція, яка постачає племінну птицю колгоспам не тільки Таращанського, а й інших районів. Щороку вона дає півмільйона птахомолодняка. В 1971 році буде закінчено спорудження нового виробничого комплексу, після чого потужність її зросте вдвічі. Станція посідає перше місце в області, рік у рік вона учасник Виставки досягнень народного господарства СРСР, неодноразово була відзначена дипломами виставки. Очолює станцію трид-цятитисячник, полковник у відставці А. 3. Мінецький, нагороджений 30 орденами і медалями, в т. ч. орденом Червоного Прапора, орденом Трудового Червоного Прапора, 4 орденами і 6 медалями ПНР.

У Таращі знаходиться опорний пункт Українського науково-дослідного інституту економіки сільського господарства, який на матеріалах району провадить наукову роботу в галузі міжколгоспної і внутрігосподарської спеціалізації, а також механізації та електрифікації сільського господарства.

Роки семирічки і восьмої п’ятирічки були знаменними для хліборобів Таращанського району. Партійна організація мобілізувала колгоспне селянство на підвищення продуктивності праці в сільському господарстві, за що район неодноразово був занесений на обласну Дошку пошани. Особливо помітні зрушення відбулися після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. За високі показники в розвитку сільськогосподарського виробництва в 1965 році велика група працівників сільського господарства району була нагороджена орденами й медалями Союзу РСР, а тодішньому першому секретарю Таращанського РК КП України І. Є. Пилипенку присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. У 1968 та 1969 роках за вирощування високих урожаїв зернових культур район двічі завойовував перехідний Червоний прапор Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС, а в 1970 році за високі врожаї цукрових буряків — перехідний Червоний прапор Київського обкому КП України і обласної Ради депутатів трудящих. Йому присвоєно почесне звання району високої культури землеробства. За успіхи, досягнуті в розвитку сільського господарства і промисловості в роки восьмої п’ятирічки, 188 передовиків виробництва району нагороджені орденами й медалями СРСР. Перший секретар РК КП України І.Т. Душко був удостоєний честі представляти партійну організацію передового району на XXIV з’їзді КПРС.

З розвитком народного господарства росла і впорядковувалася Тараща. Зріс житловий фонд. На кінець 1970 року він налічував 390 комунальних квартир. Протягом 1960—1970 рр. споруджено близько 500 індивідуальних будинків за типовими проектами. У місті побудовано ресторан, готель, лазню, перукарні. Велику роль у розгортанні капітального і житлового будівництва відіграє організація «Міжколгоспбуд», підприємства якої щороку виробляють близько 4 млн. штук цегли і 650 куб. метрів збірного залізобетону. В 1954 році було прокладено лише перші метри водопроводу, а 1970 року довжина його магістральної мережі становила вже 11,2 км. Широко ввійшов у побут газ. Більш як половину квартир у місті газифіковано. Всі центральні вулиці заасфальтовані, а на околицях — забруковані. На них встановлені люмінесцентні світильники, розбиті клумби і газони, посаджені декоративні й фруктові дерева. Ще в 1957 році закладено два нові парки — на вулицях Паризької комуни та Богдана Хмельницького. Прикрасою міста є також парк «Таращанка», створений за допомогою працівників ботанічного саду Академії наук УРСР. Тут росте понад 500 видів найрізноманітніших порід дерев, багато з них—«переселенці» з Америки, Африки, Азії. В 1965 році в Таращі відкрито пам’ятник В. І. Леніну. На кошти громадськості споруджено пам’ятник радянським воїнам, що загинули в боях за визволення міста від фашистських загарбників.

Зросла мережа медичних закладів. 1957 року відкрито дитячу лікарню на 25 ліжок, 1969 року — нову районну поліклініку з кабінетами, обладнаними новітньою апаратурою. Розширено районну лікарню. Всього лікувальні заклади міста налічують 310 ліжок. У них працюють 48 медичних працівників з вищою та 150 з середньою спеціальною освітою, з них 37 удостоєні урядових нагород, у т. ч. головний лікар району В. Й. Лебедева нагороджена орденом Леніна.

Значного розвитку досягли народна освіта і культура. В 1970/71 навчальному році в Таращі працювало 2 середні, 2 восьмирічні і початкова та середня заочна школи, в яких навчалося 2370 дітей, а також технікум механізації та електрифікації сільського господарства, де налічувалося 1090 учнів. У 1959 році відкрито музичну школу-семирічку. У навчальних закладах міста працює 189 учителів, з них 38 — відмінники народної освіти УРСР, а вчителька середньої школи № 1 Т. О. Левковцева, завідуючий районним відділом народної освіти П. М. Трохименко та директор школи-інтернату Р. П. Петренко удостоєні звання заслуженого вчителя УРСР і нагороджені медаллю ім. Макаренка. Понад 400 дітей відвідують художні й технічні гуртки Таращанського палацу піонерів та гуртки при районній станції юних натуралістів.

Цікава і змістовна робота щодо виховання молоді на бойових традиціях таращанців проводиться в середній школі № 1. Юні слідопити цієї школи вивчають історію свого міста і району, бойовий шлях легендарного Таращанського полку в роки громадянської та Великої Вітчизняної воєн. Вони розшукали багатьох колишніх бійців-таращанців, організовують зустрічі з ними, листуються. Піонерській дружині школи присвоєно ім’я Таращанського полку.

З культурно-освітніх закладів у місті працюють 4 масові бібліотеки з книжковим фондом 76 100 томів, районний будинок культури, 2 робітничі клуби, при яких діють гуртки художньої самодіяльності. 1960 року відкрито широкоекранний кінотеатр на 350 місць. Завдяки спорудженому в 1961 році ретранслятору Тараща приймає телевізійні передачі. До трудящих міста часто приїжджають артисти з Києва, Москви. Гордістю таращанців є відкритий в 1965 році історико-краєзнавчий музей, що працює на громадських засадах. Значна частина експонатів зібрана юними слідопитами і краєзнавцями.

Багата таращанська земля. Щедра вона і на чудових людей. У Таращі народилися І. П. Новицький (1844—1900) — український історик і етнограф, К. І. Шуля-ківський — член київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», який присвятив своє життя революційній роботі; Р. Лучанська — член партії з 1915 року, активна учасниця революційного підпілля в Києві та Одесі в роки громадянської війни. Звідси родом А. П. Ніколаєв — український радянський вчений,, дійсний член Академії медичних наук GPGP; А. П. Александров — видатний радянський фізик, академік, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і Державної премій; брати Долицькі — активні борці за Радянську владу в роки громадянської війни, сьогодні — радянські вчені: Яків Ілліч — професор, доктор геолого-мінера-логічних наук і Юхим Ілліч — професор, доктор філологічних наук; відомий російський радянський композитор В.М. Юровський; український радянський критик і літературознавець Ю. С. Бурляй. У Таращі народився О. С. Златоцветов — генерал-лейтенант авіації, учасник громадянської війни в Іспанії, видатний полководець Червоної Армії в роки Великої Вітчизняної війни. В 1930—1935 рр. у Таращі на журналістській і комсомольській роботі працював В. Ф. Нужний, тепер — заслужений працівник культури УРСР, заступник голови правління республіканського товариства «Знання».

Рік у рік розквітає і хорошіє Тараща — місто з славними революційними і трудовими традиціями. На прикладі її розвитку яскраво видно, які великі перетворення відбулися в нашій країні за роки Радянської влади.

Большая Советская Энциклопедия 1969 – 1978 гг.

Тараща- город (с 1957), центр Таращанского района Киевской области УССР. Расположен в 20 км от ж.-д. станции Ольшаница (на линии Фастов — Цветково) и в 126 км к Ю. от Киева. 13,2 тыс. жителей (1975). Сыродельный, плодоконсервный заводы; комбинат пищевых продуктов и др. предприятия пищевой промышленности. Мебельная фабрика. Совхоз-техникум. Историко-краеведческий музей.

Известна с 1611. С 1722 — местечко, с 1740 — центр староства в Речи Посполитой. Беднота Т. участвовала в 1768 в крестьянско-казацком восстании «Колиивщина». В составе Российской империи с 1793, с 1800 — уездный центр Киевской губернии. В 1904 в Т. был создан социал-демократический кружок под руководством В. С. Довгалевского (См. Довгалевский). Советская власть установлена в январе 1918; в марте Т. была оккупирована немецкими войсками. В мае 1918 в Таращанском уезде создан партизанский отряд, в июне Т. была освобождена в ходе вооружённого восстания. Отряд составил ядро Таращанского полка, которым командовал В. Н. Боженко. В конце 1918 была захвачена петлюровцами, затем деникинцами, в мае 1920 — белополяками. Освобождена 28 мая 1920 бригадой Г. И. Котовского (См. Котовский). С 1925 Т. — райцентр Белоцерковского округа, с 1932 — Киевской области. С 23 июля 1941 по 5 января 1944 оккупирована немецко-фашистскими войсками.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 – 1907 гг.

Тараща- уездн. гор. Киевской губ., в 120 вер. к Ю от Киева, в 21 вер. от ст. Ольшаницы Фастовской жел. дороги, при pp. Котлуе и Глыбочке (притоки р. Роси). Время основания города неизвестно; под именем урочища Т. он упоминается в 1611 г. В 1722 г. здесь уже существовал город; в 1791 г. он был изъят из частного владения, а в 1800 г. назначен уездным гор. Киевской губ. (вместо Пятигор). Удаленный от главных торговых путей, он никогда не имел торгового значения. В 1724 г. в Т. числилось всего 60 домов, в 1765 г. — 109, в 1791 г. — 265, в 1845 г. — 744, в 1871 г. — 1658. В 1898 г. в Т. было 11322 жителей (мжч. 5421 и жнщ. 5901), а с предместьями — свыше 15000. 5968 православных, 5181 евреев, 91 раскольник, 82 католиков. Купцов 91, мещан 10885, дворян 173, духовного звания 14, почетн. граждан 11, крестьян 68, военных не служащих 73, иностранцев 7. Казенных зданий 24, церковных 9, общественных 20. Церквей правосл. 3, католическая каплица, 4 еврейских молитв. дома. Большая часть населения занимается ремеслами, хлебопашеством и огородничеством; купцы ведут свои дела в уезде. Базары 3 раза в неделю. Торгово-промышленных завед. 27, в том числе завод дрожжевой и винокуренный, с 17 рабочими и производством на 113595 руб., 1 пивоваренный, 2 кирпичных, 1 медоваренный, 12 ветр. мельниц, 8 водяных. 1 типография, 2 фотографии, 1 аптека. Около 100 лавок. Из кустарных промыслов первое место занимает производство деревянных изделий, преимущественно возов, колес и саней, сбываемых главным образом в Херсонскую губ. Уездная больница с 5 врачами, 3 обществ. библиотеки, 2 городских училища. Бюджет города в 1898 г.: доходов 29046 р., расходов 28911 руб.; недоимок числилось 9920 руб. Городу принадлежат 2678 дес. земли. Ремесленников 531 чел.

Таращанский уезд — лежит в юго-западной части Киевской губ. Наибольшее протяжение уезда по прямой линии с С на Ю около 48 вер., с З на В — 89 вер. Границы уезда почти на всем их протяжении условные; естественные границы находятся лишь на СЗ (по р. Роси) и на Ю (р. Горский Тикич с притоком Бурты). Площадь Т. уезда составляет 305656 дес., или 2934,3 кв. вер.; по величине площади Т. уезд занимает 9-е место среди уездов Киевской губ. Устройство поверхности довольно сложно. Т. уезд расположен на сев.-вост. склоне Западно-Русской возвышенности А. А. Тилло; кроме общего понижения к С и СВ, поверхность уезда имеет на ЮЗ незначительный уклон к Ю и пересечена весьма сложной сетью речных долин и оврагов; только в сев.-вост. части уезда (между сс. Николаевкой, Брилевкой, м. Роскошным и с. Острой Могилой) имеется сравнительно мало расчлененное высокое плато (площадью около 100 кв. вер.), образующее часть водораздела между бассейнами pp. Роси (приток Днепра) и Горского Тикича (прит. Синюхи, впадающей в Южн. Буг). Из многих измеренных абсолютных высот наибольшие находятся в средней части уезда (854 фт. у с. Сухий Яр) и на СВ его (843 фт. у с. Рыжки), наименьшие — на ЮЗ (у с. Шуляки 565 фт.). Овраги и промоины особенно развиты близ речных долин, где нередко являются изолированные денудационные холмы более или менее значительных размеров; от этих холмов получили свое название многие поселения, напр. м. Пятигоры, с. Нагорна, Крутые Горбы, Острая Могила, Высокое, Скала и др. Геологическое строение уезда несложно. Наиболее древние породы — граниты и гнейсы, обнажающиеся в речных долинах во всех частях уезда и составляющие повсюду его основание; на кристаллических породах во многих местах уезда залегают третичные белые кварцевые пески (так называемый полтавский ярус); в северо-вост. части уезда под этими песками предполагается третичная синяя глина (киевский ярус); на ЮВ, у с. Чаплинки, белые пески прикрываются третичными (морскими) пестрыми глинами; наконец, поверхностную породу повсюду в уезде образует почти непрерывный плащеобразный покров лесса (валунных отложений в Т. уезде нет). Минеральные богатства уезда состоят из различных пород гранита и гнейса (строительного камня) и глин; с. Галайки издавна славится добыванием совершенно чистой белой глины (каолина), залегающей на глубине 4—5 арш. и добываемой в значительном количестве; сел. Черепин, Черепинка и Глинка получили свое название от процветавшего там горшечного производства. Минеральных и артезианских вод не найдено. Почву уезда составляет повсюду чернозем (изредка деградированный чернозем и лесостепные супинки), довольно глубокий и плодородный. Реки, орошающие Т.уезд, принадлежат системам Днепра и Южного Буга; они образуют довольно густую сеть, но все незначительные и несплавные. К бассейну Днепра относится р. Россь (см.), с прит. Роська, Порчь, Торган, Черня, Котлуй, Монастырек; к бассейну Южн. Буга — Горный или Горский Тикич с прит. Бурты, Багва, Житница и Гнилой Тикич с прит. Волнянкой, Цицилией, Березовкой и Бояркой. Большая часть этих речек берет начало в пределах Т. уезда, образуясь из ключей, вытекающих на поверхности гранита. Из болот самое крупное расположено вдоль верхнего течения речки Цицилии, почти от с. Острой Могилы до с. Журавлихи; оно имеет в длину до 20 вер., в ширину от ½ до 1 вер., а у с. Ясеновки образует озеро. О климате, флоре и фауне — см. Киевская губерния. Жителей (1897 г.) 246023 (121813 мжч. и 124210 жнщ.); из них 11452 чел. живет в городе Тараще, 34988 чел. в местечках (в Жашкове 5528, Животове 4094, Кошеватой 4570, Пятигорах 4138, Ставище 7971, Тетиеве 8687 чел.), в селах и деревнях 199583 чел. Средняя плотность населения — 82 чел. (в этом отношении Т. уезд занимает 7-е место среди других уездов губернии). Более 3 тыс. жит. имеют с. Беседка (3655 жит.), Бузовка (3264), Жидовская Гребля (3471), Лисовичи (4478), Роскошно (3888), Скибин (3153) и Янишевка (3053). Православных 88,1%, католиков 2,4%, евреев 8,8%, остальных вероисповеданий 0,7%. Крестьян 78,8%, мещан 10,7%, отставных военных 9,2%, дворян 0,5%: духовных 0,4%, купцов 0,3%, иностранных 0,1%. Выселилось из Т. уезда в другие местности в 1898 г. 1469 чел., за шесть лет (1893—98) — 2412 чел. Пути сообщения в Т. уезде — исключительно грунтовые дороги; шоссе нет. Фастовская железная дор. проходит в 9 вер. от границы Т. уезда, Уманская ветвь Юго-Зап. жел. дор. — в 8 вер.. Низших училищ 126. Церквей правосл. 125, католических 14, синагог 18. Населенных мест 517, в том числе 1 город, 6 местечек, 100 сел и 410 деревень, слобод и хуторов; на одно поселение приходится в среднем 5,6 кв. в.; из поселений в 373 не более 10 дворов. Удобной земли считалось в 1898 г. 283815 дес. (92,9%), неудобной 21841 дес. (7,1%). Мирские доходы составляли в 1894 г. 103983 руб. (в том числе сборы по раскладкам 68349, от оброчных статей 21124 руб.), мирские расходы — 102957 руб. Недоимок было в 1898 г. 100605 руб. К 1 января 1899 г. было мирских капиталов налицо 10583 руб., в ссудах 11401 руб. Распределение земель (1900 г.). Из 283443 дес. удобной земли принадлежат: городу 2678 дес., казне 586 дес., уездам 23473 дес., дворянам 110018 дес., лицам друг. сословий 16833 дес., крестьянам 130263 дес. (не надельной 3823 дес.). Под усадьбами, садами и огородами 22176 дес. (7,8%), пахотной 226640 (79,8%), сенокосов и выгонов 12114 дес. (4,3%), под лесами и кустарниками 22885 дес. (8,1%). При помощи крестьянского банка приобретено крестьянами к 1900 г. 3075 дес. Заложено к 1898 г. было 105520 дес. (по оценке, на 10609084 р.) за 6259410 р., остаток долга 6023525 руб.; на 1 дес. оценка составляет 101 руб., ссуда — 59,3 р. Вообще заложено 82% всей частновладельческой земли в уезде. Цены земли колеблются около 100 руб. за дес. К 1899 г. состояло хлебных запасов налицо 20153 четв., в ссудах и недоимках — 1783 четв.; продовольственных капиталов 293061 руб., в ссудах и недоимках — 9695 р. За десятилетие 1882—1893 гг. средний посев всех зерновых хлебов составлял 1154133 пд., средний сбор — 6580652 пуда; остаток зерновых хлебов, за вычетом на посев и продовольствие, в среднем 2508448 пд. (на 1 чел. 11,2 пд.). Степень урожая главнейших хлебов за десятилетие: озимой ржи сам-5,9, оз. пшеницы 5,9, овса — 5,6, ячменя — 4,8, гречихи — 3,9, проса — 11,7, всех хлебов — 5,7. С 1 дес. собрано пудов (среднее за 10-летие): озимой ржи — 57,6, оз. пшеницы — 57,0, овса — 59,7, ячменя — 49,2, гречихи — 37,1, проса — 50,5 пд. Свекловицей засеяно в 1898 г. 6796 дес. (в 1887 — 8570 дес.); средний сбор с 1 дес. — 78,6 берковца. С увеличением распашек площадь, занятая сенокосами и выгонами, значительно уменьшилась (за 15 лет на 10707 дес.). В 1898 г. собрано сена 764073 пд. Скотоводство является лишь побочным занятием. В 1898 г. лошадей было 32046, рогатого скота 31538 гол., овец простых 69762, тонкорунных 167, коз 793, свиней 25751. Конных заводов помещичьих четыре. Ремеслами и кустарными промыслами занимались в 1898 г. в уезде 5690 чел., отхожими промыслами — 10000 чел. (8583 мжч. и 1417 жнщ.), т. е. 6,5% всех крестьян. Заводов 21: 5 свеклосахарных (выработали в 1898 г. 1072034 пд. сахара на сумму 2052690 руб. при 2020 раб.), 8 винокурен, (выработали спирта на 106500 руб., при 108 рабоч.), 5 кирпичных (оборот в 1898 г. 61820 руб., при 54 рабоч.), 1 крахмальный, 1 пивоваренный, 1 медоваренный. Все заводы выработали в 1898 г. продуктов на 2 ½ млн. руб., при 2223 рабоч. На 2 паровых и 19 водяных мельницах приготовлено муки на 268692 руб., при 73 рабоч. Торговля в Т. уезде главным образом мелочная; кроме заводских продуктов, ежегодно вывозится хлеба около 300000 пд.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Город Тараща, при речке Котлуе, в центре губернии, в 120-ти верстах от Киева. Название речки, начинающейся выше Лесович и протекающей мимо Таращи, Кирдан, Бавкуна и впадающей близ деревни Сечи в Рось, напоминает имя Тимур-Кутлуя, внука Урус-хана, который в 1399 году, мстя Витовту за помощь его Тохтамышу, доходил до Киева и взял с него окупу 3000 рублей. Город Тараща мало известен в нашей истории, потому что основан в недавние времена. В привиллегии короля польского Станислава Августа, данной жителям Таращи в 1791 году, упоминается, что с 1611 года урочище Тараща пожаловано, с обязанностью нести военную службу, боярам Белоцерковского замка Лесовичам; и потом в позднейшее время  Тараща из пустого урочища сделалась городом. Неизвестно однако же, в какое именно время это произошло; знаем только, что не позже 1722 года; потому что в этом году король Август ІІ-й дал привиллегию городу Тараще, устанавливая в нем торги и ярмарки (Данный королем Тараще герб изображал на белом поле бегущего зайца. С 1801 года герб Таращанский состоит: на белом поле пшеничный сноп.) . Впрочем этот город был весьма не значителен, ибо по тарифу воеводства Киевского 1724 года домов в Тараще бьио только 60; в 1765 — 109 (в том числе 25 еврейских); а в 1791 — 265 домов. Ревизоры 1765 года так пишут о Тараще и ее замке: «подданные одни платят чиншь большій, а панщины не отрабатывають и мотковъ не прядут; другіе платять меньшій чинш и отбывают по одному дню вь неделю и прядут по мотку на годь из дворскаго прядева. Замок на горгь окруженъ валомъ и частоколомъ, ворота деревяные не оконченные; вь средине большой домъ, у ворот другой, конюшня, возовня, кладовая. Млыновъ в местечке платящихь поколещизну 4; дохода делает староство 10,995 злот». В 1789 году к старосту причислялось 8 сел и доходов уже давало старосте Николаю Пясковскому, подкоморию Кременецкому 55084 злот. 20 грош. Тараща наименована уездным городом с 1801 года. Ныне в городе Тараще жителей обоего пола христиан до 3580, раскольников и латынян 360, евреев 3670. Есть уездное училище. Купцов 3-й гильдии из христиан 7, и из евреев 18.

Таращанская соборная церковь во имя великомученика Георгия, деревянная, построена еще в 1753 году вместо старой, о которой в визите 1741 года Тетиевского деканата, говорится, что она «грабова, построена 1740 года прихожанами, коихь до 80 дворовъ». В настоящее время церковь 1753 года совершенно преобразована, расширена, покрыта железом и окрашена. На содержание ее причта, по штатам уездных соборных церквей, отпускается из казны 585 рублей. Сверх того ей принадлежат земли 43 десят. Кроме соборной, в городе Тараще есть еще две небольшие церкви: кладбищная во имя великомученицы Софии, построенная в 1804 году старостиной Таращанской, Софьей Пясковской и при ней домик для приюта нищих и вторая Успенская каплица, бывшая до 1839 года униатской, а с сего года поступившая в православное ведомство; она тоже в прошлом веке, но неизвестно кем построена. С 1854 года она преобразована в теплую церковь. Латинское богослужение открыто в 1855 году в частном доме впредь до предположенного построения костела.