Триполье

Административно-территориальное деление

Триполье (укр. Трипілля) — cело, центр сельского совета Обуховского района Киевской области. В ХІХ столетии местечко Киевского уезда Киевской губернии.

История городов и сел УССР 1971 год

Трипілля — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі Дніпра в долині річки Красної. Відстань до районного центру— 12 км. Населення — 3491 чоловік.

Село мало кілька найменувань: Треполь, Триполь, Трипілля, Комсомолля (1923—1927). Сучасна назва пов’язана з характером місцевості: тут сходяться три родючі долини, три поля, розмежовані річками Стугною, Красною та Бобрицею.

В цій місцевості люди селилися ще у сиву давнину. Так, на околицях Трипілля виявлено поселення ранньоземлеробських племен IV—III тисячоліття до н. е., що розкопане вперше в 90-х рр. XIX ст. В. В. Хвойко. Ці племена дістали назву трипільських. Жили тут люди і в наступні епохи, про що свідчать виявлені поселення доби бронзи (III—II тисячоліття до н. е.), кургани скіфських часів (VI ст. до н. е.), ранньослов’янське поселення зарубинецької культури (II ст. до н. е.— II ст. н. е.), слов’янські та кочівницькі поселення XIII ст. На околицях села знайдено скарби римських монет (IV—III ст. до н. е.) та давньоруських гривен (X—XII ст. н. е.).

На території села збереглися залишки давньоруського городища — рештки міста Треполя, згаданого вперше у літопису за Ярослава Мудрого під 1032 роком.

Місто Треполь відігравало досить значну роль у Київській Русі. Уже в другій половині XI ст. воно було одним із центрів ремесла й торгівлі в Київській Русі і вважалося «водними воротами». Біля нього знаходились стоянки торгових суден, які ходили по Дніпру шляхом «із варяг у греки». В місті розвивалось гончарство. Вироби місцевих майстрів вивозилися далеко за межі Київської землі, зокрема у Великий Новгород.

Треполь був також важливим укріпленням, що захищало Русь від нападів печенігів, пізніше — половців, а також збірним пунктом для військ руських князів, які вирушали на боротьбу з кочовиками. Всі київські князі дбали про зміцнення південних кордонів Русі й будували великі земляні вали. Такі вали проходили й поблизу Трипілля, над річками Стугною і Красною, на перетині яких і знаходилася ця фортеця. В літопису під 1093 роком говориться про Трипілля, з якого проти половців, що «невсхотеши мира», на Торчеськ виступили об’єднані війська князів. Біля Трипілля, зазначає літописець, «би брань люта», яка ввійшла в історію як Трипільська битва.

Дальший розвиток феодальних відносин, що привів до роздроблення Русі, супроводжувався постійними князівськими усобицями. З другої половини XII ст. Треполь став княжим столом для різних другорядних київських князів. Поблизу міста часто відбувалися бої за володіння цим уділом.

В час монголо-татарської навали, наприкінці 1240 року, жителі Треполя стійко оборонялися, але ворогові вдалося захопити місто. Воно було пограбоване і спустошене. Лише частині людей вдалося врятуватися у навколишніх лісах, а в Трипіллі залишилося не більше 30 чоловік. Землю орали всього три плуги. З покоління в покоління передавалися розповіді про ті страшні часи.

Але поступово місто відбудовувалося й заселялося. Вже 1300 року Трипілля згадується серед відроджених міст Київської землі. В другій половині XIV ст. Київську землю захопила Литовська держава. У Трипіллі, яке входило до Київського повіту, 1363 року розмістилась литовська залога, було відбудовано фортецю. Як свідчить літопис, Трипілля не втратило свого значення і знову стало містом. Багато років панували тут литовські феодали. Вони поступово закріпачували селян, обкладали їх податками, вимагали утримувати військо на постої.

Місцеве населення терпіло від частих нападів татар. Так, у 1482 році вони спустошили й спалили місто. У 1500 році, коли великий литовський князь Олександр Ягеллончик подарував шляхтичеві Д. Дедковичеві Трипілля, в ньому налічувалося лише 7 чоловік, котрі щороку повинні були платити данину: по дві лисиці і по п’ять возів сіна. Як важливе поселення, його привласнили київські воєводи. Та князь литовський Сигізмунд Август у 1548 році поновив привілеї Д. Дедковичу, який прибрав собі прізвище Трипільського.

Після Люблінської унії 1569 року кріпосницький гніт селян доповнився національно-релігійним гнобленням. У Трипіллі розташовується польський гарнізон.

В 1592 році, під час селянсько-козацького повстання, очоленого К. Косинським, залога в Трипіллі була розбита, а шляхту тимчасово вигнано. Через два роки піднімається нове народне повстання під проводом С. Наливайка, в якому взяли участь і жителі міста.

У зв’язку з піднесенням визвольної боротьби на Україні польські власті в 1632 році спішно укріпили Трипільську фортецю, звівши кам’яний і цегляний мур, залишки якого збереглися і досі. Але в липні 1638 року повстанці під проводом Я. Острянина чисельністю до 4000 чоловік оволоділи Трипіллям і вивезли з замку «армату и апартамент, до ней належачий».

Після поразки селянсько-козацьких повстань 30-х років ще більше посилилася експлуатація селянства, зросли повинності, особливо панщина, подимний та інші податки. Козаків, які були в реєстрі, перетворювали на кріпаків.

Під час визвольної війни 1648—1654 рр. Трипілля знову опинилося в центрі подій. Трипільські селяни одразу приєдналися до військ Богдана Хмельницького, оголосивши себе козаками. 1649 року Трипілля стало сотенним містечком Київського полку. За наказом гетьмана воно було укріплено валами, в центрі його побудовано два замки з баштами.

Павло Алеппський, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія в його поїздці до Росії 1654 року, залишив такий опис Трипілля: «На вершині одного горба стоїть укріплений замок з подвійним валом і ровом, біля нього другий замок, ще красивіший, у ньому укріплений князівський палац, а над воротами башта, з якої можна оглядати околиці, особливо подніпровську долину. На річці Красній водяний млин».

Трипільська сотня одна з перших підтримала рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією. Але тільки за Андрусівським перемир’ям 1667 року місто знову ввійшло до складу Російської держави, що було закріплено і «Трактатом про вічний мир» 1686 року. Місто поступово стало відроджуватися. Найбільше значення мало тут селітроварне виробництво, що належало Києво-Печерському монастиреві, де працювало понад 50 найманих робітників.

В 1690 році київський митрополит передав Трипілля з навколишніми селами Софійському монастиреві. Відтоді місто протягом усього XVIII століття перебувало в його руках і почало швидко заселятися. Татарський набіг 1695 року призвів до спустошення цієї місцевості, але в 1700—1723 рр. в місті знову швидко зростає населення, будуються хати, церква, 3 школи, шпиталі. Основну масу населення становили «піддані», тобто закріпачені селяни. 1723 року їх було 197 дворів (в т. ч. тяглих лише 70), 1729 року — 144, 1756 року — 154, 1766 року — 114 і 15 бездвірних хат. Зменшення кількості жителів в окремі періоди пояснюється великим визиском людей у прикордонній смузі, де будувалися укріплення, частковим виселенням їх, а також втечами у більш спокійні місця. 1786 року селян Трипілля переведено до розряду державних. На той час. тут було 230 господарств.

Піддані, яких у 1766 році налічувалось 944 душі, користувалися близько 500 десятинами. За це вони від кожного двору відбували 4, а іноді й 5 днів панщини на тиждень.

Матеріали ревізії 1766 року не збереглися повністю, але ті, що лишилися, дають підставу стверджувати, що господарство Трипілля набирало торговельно-промислового характеру. Майже половина всіх дворів займалися ремеслом і промислами. Тут були шевці, гончарі, ткачі, бондарі, кравці, а також ті, хто ходив на Дон по рибу, на Січ по сіль, мірошники, пасічники. Кілька сімей жили виключно із заробітків.

Вигідне географічне положення міста сприяло тому, що ремесла, промисли і торгівля й надалі відігравали важливу роль. Із 2008 жителів, що проживали тут 1854 року, значна частина не займалися землеробством. У 1855 році в Трипіллі став до ладу чавуноливарний і механічний завод.

За реформою 1861 року 1055 жителі одержали на викуп 3656 десятин землі, за які щорічно мали сплачувати 4741 крб. 79 коп. Отже, в час проведення реформи багато селян були приречені на малоземелля.

У пореформений період місцеві жителі швидко втягувалися у товарно-грошові відносини. З розвитком пароплавства на Дніпрі Трипілля стало важливою пристанню, через яку збували товарний хліб в інші місця. В 1862 році тут було відправлено 73 тис. пудів хліба.

У другій половині XIX ст. в Трипіллі і далі розвивалася промисловість. На чавуноливарному і механічному заводі, де працювало 22 постійні робітники, випустили продукції більш як на 20 тис. крб., а в 1900 році — вже на 50 тис. крб. Кількість постійних робітників тоді досягла вже 45 чоловік. Крім цих підприємств, у Трипіллі в 1900 році була лісопильня, де працювали 13 робітників, 2 водяні млини, 26 вітряків, 8 кузень. Розвиток економіки сприяв швидкому зростанню населення. Якщо в 1884 році у Трипіллі було 2592 жителі, то на початок XX ст.— 57113. В епоху імперіалізму посилюється класове розшарування серед селян, більшість яких (80 проц.) стали малоземельними. 1912 року з 1049 господарств 218 мали менше 1 десятини землі, 303 — до 2 десятин, 316— до 3 десятин. Лише заможні мали велику рогату худобу і коней, а 268 господарств, переважно з числа малоземельних, не мали її зовсім. Значна частина селян та міщан діставали собі засоби до існування сезонною роботою на пристані, у поміщицьких економіях, на місцевих підприємствах, на Григорівському цукрозаводі або йшли на заробітки в інші місця. Ремесла й кустарні промисли займали теж помітне місце: 50 господарств займалися ткацтвом, 20 — шевством, 15 — бондарством, 5 — ковальством, 2 — шорництвом.

В період революції 1905—1907 рр. в Трипіллі розповсюджувалися листівки, в яких соціал-демократи закликали до боротьби проти царизму, а вихідець із села Халеп’я П. І. Іванча разом з місцевим селянином М. Ф. Лавриненком вели усну агітацію, за що були заарештовані й заслані в Сибір. Того року понад 200 трипільських селян, які возили дрова на цукрозавод у Григорівку, влаштували страйк, вимагаючи підвищити оплату праці. Коли власті намагалися заарештувати організаторів страйку М. Оленича і П. Кравченка, селяни, озброївшись кілками та вилами, прогнали стражників. Військова команда, що прибула з Обухова, відкрила вогонь по селянах, кількох з них було поранено, в т. ч. й М. Оленича. «Зачинщиків» схопили й віддали до суду. Та виступи тривали. У травні 1907 року місцеві селяни, зібравшись на волосний сход, ухвалили не платити податків на утримання справника і стражників.

Напередодні першої світової війни в Трипіллі діяла земська лікарня на 10 ліжок з одним лікарем, чотирма фельдшерами та однією акушеркою.

Деякі зрушення сталися в культурному житті містечка. Ще в 1765 році при церкві св. Миколи існувала школа грамоти, з 1843 року працювала парафіяльна школа, в якій навчалося 30 дітей. У 1880 році відкрили однокласне училище, перетворене 1902 року на двокласне. На початку XX ст. в селі були дві приватні школи; у зв’язку з бажанням купців та торговців відкрили приватне комерційне училище.

З початком світової війни посівна площа скоротилася майже на третину, зменшилося поголів’я худоби, особливо — коней. Серед населення зростало незадоволення урядом. З Києва приїздили робітники, які розповсюджували антивоєнні листівки. Від них уперше в Трипіллі дізнались про Лютневу революцію 1917 року.

У березні та на початку квітня в містечку пройшли демонстрації і мітинги. Трудящі чекали великих змін, та їх не сталося.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді і повалення Тимчасового уряду трудящим Трипілля довелося вести вперту боротьбу проти Центральної ради, яка захопила владу. 26 січня 1918 року створено ревком, який розгорнув активну боротьбу за зміцнення влади Рад і здійснення соціалістичних перетворень.

На початку березня 1918 року Трипілля захопили кайзерівські війська. Трудящі піднялися на боротьбу проти окупантів та їх прислужників — українських націоналістів. Вони не давали вивозити хліб, худобу. 23 березня 1918 року сюди прибув загін гайдамаків. Протягом трьох днів вони лютували, вдаючись до обшуків і грабежів. Ватажок карателів доносив начальству, що в Трипіллі він відібрав 37 рушниць, кулемет, заарештував кількох «бунтарів» та їх керівника-більшовика.

Після вигнання німецьких інтервентів у листопаді 1918 року почалося повстання проти петлюрівської Директорії, яка захопила владу. У Трипіллі повстанці вбили вартових петлюрівців, захопили зброю і запаси продовольства.

На окружному з’їзді селян у Григорівці на початку січня 1919 року було обрано ревком на чолі з П. Я. Христичем. Ревком незабаром переїхав у Трипілля. При ньому був сформований збройний загін. Але під тиском переважаючих сил петлюрівців ревком разом із загоном відступив до Ржищева. У Трипіллі почав верховодити Зелений, ватажок куркульської банди, яка перетворила село в своє лігво. Бандити не пропускали вантажів, особливо з хлібом, які перевозили Дніпром до Києва, по-звірячому розправлялися з радянськими і партійними працівниками. 25 березня 1919 року Раднарком УРСР надіслав повітовим виконкомам телеграму про те, що за виступ проти робітничо-селянської влади «грабіжник і насильник Зелений оголошується поза законом». Проти банди були направлені Особливий загін Трипільського напрямку і кілька кораблів Дніпровської військової флотилії. На початку травня вони звільнили Трипілля від бандитів.

Сільські ревкоми волості зміцнили активістами з бідноти й батраків. Газети сповіщали, що внаслідок роботи ревкомів «сільська молодь охоче йде в Червону Армію. Та в червні бандитським зграям вдалося знову захопити Трипілля. Почалася розправа над селянами, які активно боролися за владу Рад.

Проти банди Зеленого 26 червня 1919 року з Києва вирушив 2-й караульний полк, куди влився загін київських комсомольців. Вони розпочали успішні наступальні дії, примусивши банду Зеленого, яка налічувала до 2 тис. чоловік, залишити Обухів і ряд навколишніх сіл. Після запеклих боїв радянські війська 3 липня звільнили й Трипілля, де розташувались на відпочинок. Вночі бандити раптово напали на них. Мужньо билися червоноармійці і юні патріоти. Багато з них загинуло в нерівному бою, в т. ч. вожак київських комсомольців Михайло Ратманський, юна героїня кулеметниця Таня Орликова. Над полоненими, серед яких більшість було поранених, бандити вчинили жорстоку розправу. Епопея героїчної боротьби і загибелі від рук бандитів радянських воїнів увійшла в історію під назвою «Трипільської трагедії». За рішенням уряду Радянської України в 1938 році на честь загиблих героїв у Трипіллі було встановлено обеліск.

Уряд Радянської України вжив рішучих заходів до організації розгрому банди. Уповноваженим Ради Оборони республіки по боротьбі з бандитизмом у Трипільському районі було призначено М. О. Скрипника. 2-й караульний полк, який зазнав великих втрат під Трипіллям, відвели до Києва для поповнення, а сюди послано дивізію під командуванням Я. О. Яковлева, до якої київська партійна організація мобілізувала комуністів. Після запеклого бою 23 липня 1919 року частини Червоної Армії, підтримані Дніпровською військовою флотилією на чолі з А. В. Полупановим, розгромили банду Зеленого, звільнили Трипілля і весь навколишній район.

2 вересня 1919 року до Трипілля увірвалися денікінці. Спираючись на куркулів, колишніх петлюрівських офіцерів, вони відновлювали старі порядки, грабували населення, вивозили хліб, продукти. Денікінці силою мобілізовували селян для «походу на Москву», але ті розбігалися по лісах. В середині грудня частини 44-ї радянської стрілецької дивізії визволили Трипілля від дені-кінців. 29 грудня тут вже діяв ревком під головуванням К. Заброди, який розпочав активну роботу щодо зміцнення Радянської влади.

Весною 1920 року сільревком провів вибори земельної комісії, яка разом з активом села стала готуватися до переділу лишків куркульської землі. Але на початку травня у село вдерлися білополяки, а з ними — й петлюрівці. Бандити чинили розправу над активом села, грабували населення. 10 червня частини Червоної Армії вибили білополяків з Трипілля.

Наступного дня після визволення почав працювати волревком на чолі з Л. Павлюковським. Головою сіль-ревкому став робітник Київського трамвайного парку І. Мосюренко. 15 серпня був створений сількомнезам, а 23 серпня — волкомнезам. Восени 1920 року для Червоної Армії селяни волості відправили 1770 пудів хліба, 112 голів рогатої худоби. Сім’ям червоноармійців та сиротам організували допомогу.

Радянське будівництво на селі здійснювалося в умовах запеклої боротьби з куркулями. Бандити підпалювали продовольчі склади і вбивали бійців продзагонів, грабували і вбивали трудове населення. 2 жовтня бандити вбили голову сільревкому І. Мосюренка, члена ревкому Т. Кравченка. При нападі на село вночі 19 листопада від рук бандитів загинули голова волревкому Л. Павлюковський, голова волкомнезаму С. Лукашенко та інші5. Але незабаром з бандами було покінчено.

Душею соціалістичних перетворень стали комуністи, які 1920 року об’єдналися в партосередок. У 1923 році молодь села створила комсомольську організацію.

В 1923 році Трипілля увійшло до складу Обухівського району Київської губернії. На той час тут проживало 5265 чоловік.

16 вересня 1924 року незаможники села і демобілізовані червоноармійці вирішили організувати комуну «Ясний промінь», обрали її раду в складі Г. Т. Бойка (толова), І. Д. Глобенка і Г. Т. Трохименка. Невдовзі комуна об’єднала 36 господарств і мала до 100 га землі та сад. В 1925 році, через малоземелля, комуні виділили землю на Одещині і вона переїхала туди.

У відбудовний період велика увага приділялася поліпшенню охорони здоров’я, розвитку освіти. Так, на 1923 рік у Трипіллі діяла лікарня на 25 ліжок, пологовий будинок. Того ж року почала працювати семирічна трудова школа, працювали школи ліквідації неписьменності.

У 1929 році в селі створено ТСОЗ ім. 18 березня, який об’єднав 56 дворів і мав 91 га землі, а в 1930 році організувалася перша сільськогосподарська артіль ім. Г. І. Петровського, вона об’єднувала 687 господарств, тобто половину всіх, що були на селі. Артіль обробляла 619 га землі, мала двигун, млин, молотарку, 2 косарки, 54 коней, 36 пар волів. В 1934 році з неї виділилася артіль «Комсомол». Нова артіль налічувала близько 700 сімей.

У 1932 році партійна організація, яка мала в своїх рядах 20 членів і кандидатів партії, з допомогою комсомольців організувала соціалістичне змагання. Колгоспники артілі ім. Петровського змагалися з Обухівським колгоспом «9 Січня». Серед працівників ферм першість завоювала свинарка С. Харитонова.

1936 року Григорівська МТС допомогла організувати МТС у Трипіллі, яка обслуговувала навколишні господарства. Весною 1941 року вона мала 45 тракторів, 12 комбайнів, обробляла 16 тис. га колгоспної землі.

В сільській лікарні напередодні Великої Вітчизняної війни працювало понад 25 лікарів та середнього медперсоналу.

Значного рівня розвитку в Трипіллі досягли освіта і культура. В 1936 році семирічна школа була перетворена в середню, а в 1940 році для неї збудували двоповерхове приміщення. 1934 року звели будинок культури із залом на 450 місць, кімнатами для бібліотеки, читальні. Тут працювали хоровий, музичний та драматичний гуртки.

У перші дні Великої Вітчизняної війни понад 250 чоловік з села поповнили лави Червоної Армії. їхнє місце на виробництві зайняли жінки і підлітки. З наближенням фронту вся сільськогосподарська техніка, худоба були евакуйовані на Схід.

Зерно з колгоспних амбарів здали державі і роздали колгоспникам. З комуністів, комсомольців та активістів села створили винищувальний загін для боротьби з диверсантами і шпигунами, командиром якого став голова колгоспу ім. Петровського комуніст Г. Гайдаенко. Сюди ж перебазувався і винищувальний батальйон з Обухова. А 31 липня тут зосередилися винищувальні загони Васильківського, Узинського районів.

Після запеклих боїв 30 липня гітлерівці підійшли до Трипілля. Оборону тут тримали частини 7-ї механізованої дивізії, підтримувані кораблями Пінсько-Дніпровської військової флотилії. В ніч на 2 серпня ворог вдерся на околицю села, але вогнем кораблів був відігнаний. Мужність і виняткову стійкість проявив коректувальний пост на чолі з старшим лейтенантом А. В. Діденком. Оточений гітлерівцями, він по радіо керував вогнем корабельної артилерії.

Лише 19 серпня 1941 року гітлерівцям вдалося оволодіти селом. Першого ж дня вони розстріляли кількох дітей і стариків, спалили багато будинків. Окупанти грабували майно жителів села, насильно вивозили молодь на каторжні роботи до Німеччини, висадили в повітря пам’ятник героям громадянської війни.

Проти ворога розгорталася всенародна боротьба, нею керували комуністи. Підпільники

В. Г. Удод та А. Д. Панченко, що працювали в місцевій лікарні, керували всією підпільною роботою в Трипіллі. Патріоти розповсюджували листівки, повідомлення Рад інформбюро про події на фронтах, вселяли в радянських людей непохитну віру в перемогу Червоної Армії. Колишній головний бухгалтер Трипільської MTС М. П. Сорока в грудні 1941 року вступив у Київську підпільну партійну організацію «Смерть німецьким окупантам!». Працюючи в підпільній друкарні, він щодня випускав по 200—250 листівок. 5 січня 1943 року він, як і інші його товариші, був заарештований і закатований у гестапо.

Біля Трипілля, у заплавах Дніпра, весною 1943 року розташувалася база партизанського загону, яким командував В. І. Бараков. 30 травня партизани на чолі із своїм командиром раптово атакували жандармський відділок у селі, закидали його гранатами й звільнили заарештованих.

Розлючені окупанти вдалися до масових арештів місцевих жителів, а в ніч на 1 липня 1943 року в проваллі Розкопана, біля Трипілля, більшість патріотів розстріляли.

8 листопада 1943 року після кількаденних боїв частини 206-ї стрілецької дивізії 27-ї армії 1-го Українського фронту, які успішно форсували Дніпро, визволили Трипілля від фашистських загарбників. Близько 200 трипільців брали активну участь у бойових діях на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Після визволення в колишньому будинку культури розмістився прифронтовий госпіталь. Трудящі села подавали велику допомогу пораненим воїнам, збирали і відправляли посилки на фронт. Активно підтримали вони заклик колгоспників Обухова зібрати кошти на будівництво ескадрильї бойових літаків і внесли у фонд Червоної Армії понад 30 тис. карбованців.

Тяжкою видалася перша післявоєнна весна 1944 року. Землю доводилося орати коровами, копати лопатами, сіяти вручну, бо техніки не було. Але ентузіазм і трудове піднесення радянських людей перемогли. Менш як за три роки були повністю відроджені всі колгоспи і культурно-освітні заклади, що працювали до війни.

В 1950 році колгоспи ім. Петровського та «Комсомолу» об’єдналися в колгосп ім. Кірова. В 1959 році колгоспники обрали головою правління Героя Соціалістичної Праці І. С. Бельдія. У червні 1962 року трипільський колгосп об’єднався з колгоспом села Українки. Об’єднаний колгосп «Дружба» (з 1964 року — «Придніпровський»), до якого у лютому 1966 року було приєднано також господарство села Щербанівки поступово зміцнювався.

Колгосп «Придніпровський» тепер має 39 тракторів, 21 комбайн, 37 автомашин. У господарстві є млин, 2 пилорами, майстерні для ремонту сільськогосподарських машин та інвентаря. Майже всі виробничі процеси електрифіковані й механізовані.

На основі зростання матеріально-технічної бази колгосп добився помітних успіхів у вирощуванні зернових і технічних культур та піднесенні громадського тваринництва. В 1969 році колгосп зібрав урожай зернових по 25,5 цнт з га, пшениці — 28,3 цнт, цукрових буряків — 296 цнт. На 100 га угідь м’яса одержано 81 цнт, а молока 412,6 цнт.

У господарстві працюють 22 спеціаліста з вищою і середньою спеціальною освітою, а на посаді головного бухгалтера — кандидат економічних наук І. Ф. Беба.

Понад 120 рибалок працюють у риболовецькому колгоспі «Пролетарська правда», який в останні роки придбав моторні судна, нові капронові сіті. В 1968 році він здав державі — близько 2 тис. цнт риби.

Змінився вигляд Трипілля. Вулиці його прикрашають нові будинки, проїжджу частину заасфальтовано, обабіч посаджено дерева.

З 1959 року через річку Красну споруджено великий міст, що зв’язав верхню і нижню частини Трипілля. З 1969 року через село проходить залізнична лінія Кагарлик — Трипільська ДРЕС.

На фундаменті, зруйнованого фашистами пам’ятника героям-борцям за владу Рад, у 1956 році побудовано обеліск висотою 26,2 метра. Площа перед ним стала місцем масових зустрічей молоді. Тут 26-го жовтня 1958 року відбулася зустріч трьох поколінь, присвячена 40-річчю Ленінського комсомолу, яку відкрив перший секретар Київського обкому КП України П. Ю. Шелест. Виступали старі комуністи, комсомольці, передовики праці, піонери.

З 1958 року в Трипіллі діє постійна виставка з історії комсомолу Київщини. Експонати виставки красномовно розповідають про героїчні бойові та трудові подвиги комсомольців за роки Радянської влади. Кожен рік село відвідує майже 20 тисяч екскурсантів та членів делегацій молоді зарубіжних країн.

Значно поліпшено обслуговування населення. В селі працюють 7 магазинів, 2 їдальні, є ощадна каса, відділення зв’язку, АТС.

Багато уваги приділяється охороні здоров’я. В 1963 році збудовано приміщення лікарні на 75 ліжок, нову амбулаторію. У 1970 році тут працювало 9 лікарів і понад 50 чоловік середнього медперсоналу.

У трьох школах працюють 70 вчителів, серед них 5 відмінників народної освіти. За післявоєнні роки 700 юнаків і дівчат здобули середню освіту.

Велику культурно-освітню роботу провадять клуби 1 сільський і колгоспний, в яких, крім виступів гуртківців художньої самодіяльності, три-чотири рази на тиждень демонструються кінофільми. Сільська бібліотека нараховує понад 18 тис. книжок, має 840 постійних читачів. Вона є однією з кращих бібліотек району.

Докорінні соціальні й культурні перетворення, що сталися в селі, здобуті під керівництвом первинних партійних організацій, які у 1970 році об’єднували до 80 комуністів. Вони невтомно борються за втілення у життя рішень партії і уряду щодо дальшого поліпшення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих. Пліч-о-пліч з комуністами крокують комсомольці.

Важливу роль у громадському й культурному житті Трипілля відіграє сільська Рада, в складі якої 40 депутатів, які заслужили шану й повагу трудящих своєю наполегливою працею. 7 постійних комісій сільської Ради займаються питаннями, пов’язаними з виробництвом, поліпшенням побуту населення, охорони здоров’я, освіти, створенням умов для культурного відпочинку населення.

З Трипілля вийшли кандидати наук — П. К. Горбенко, М. І. Дзюбенко, заслужені артисти УРСР О. К. Заброда, С. Л. Олексенко. У селі живе й працює письменниця Л. В. Ткаченко.

Розвиваючи економіку села, підвищуючи культуру, трудівники Трипілля множать революційні й трудові традиції старших поколінь, роблять свій гідний внесок у будівництво комунізму.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 – 1907 гг.

Триполье (Триполь) — мст. Киевской губ. и у., при р. Днепре (близ впадения в него р. Стугны и Красной), в 50 в. от г. Киева. В летописях упоминается уже под 1093 г.; сюда бежал Святополк, побежденный половцами. В XII в. существовали кн. Трипольские; Т. было окружено большими валами и служило передовым укреплением для защиты Киева от набегов половцев и друг. кочевых орд. По Андрусовскому договору 1667 г., Т. перешло во владение России. У мст., на горе Девичьей, древнее городище и 169 курганов; найдено много кладов и предметов каменного, бронзового и железного веков. 5542 жит., 3 правосл. церкви, народное учил., школа грамоты, приемный покой, 6 водян. и много ветрян. мельниц; весьма развито кустарное шелководство; 4 ярмарки; чугунолитейный и механический зав., выделывающий изделий на 50 тыс. р., при 60 рабочих; лесопильный зав., распиливающий в год свыше 8000 колод, при 15 рабочих; значительная грузовая пристань на Днепре (грузят главным образом хлеб, спирт и железные изделия).

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Триполь местечко на правой стороне Днепра, ниже Киева в 50 верстах, расположено на возвышенности обрывистой со всех сторон При местечке впадают в Днепр две значительные речки Стугна и Красна, по долинам коих, подтапливаемых иногда весенними водами, расположена часть местечка. Жителей обоего пола: христиан 2562, евреев 363. Местоположение Триполя весьма благоприятно развитию в нем торговли Удобные дороги могли бы соединять его и без сомнения в древности соединяли с хлебородными и лесистыми округами губернии, а Днепр придавал жизнь деятельности его жителей Самое название по мнению некоторых произошло от того, что при Триполе сходятся углы трех хлебородных равнин, которые ограничиваются реками: первая Днепром и Бобрицей, другая Бобрицей и Красной, третья Красной и Стугной. Отсюда значительность Триполя в древности. Об нем рано упоминается в летописях. До татарского нашествия Триполь некоторое время считался особым удельным княжением. Из удельных князей Триполя упоминаются в летописях: Владимир Мсгиславич, княживший с 1162 года, Мстислав Мсгиславич и Мстислав Владимирович, несколько позже. В 1205 году русские князья после удачного похода против половцев соединились в Триполе, чтобы сделать мироположение ¬дружелюбный раздел волостей; но перессорились (Полн. Собр. Рус. лет., том I, стр. 179.). Земляные укрепления Триполя, коих остатки и теперь видны, построены в эту эпоху с целью удержания первых натисков половцев и прочих кочевых орд, при нападениях их на Киев. Валы в некоторых местах идут в два и три ряда и окружают возвышенность Триполя. По местам они подмыты днепровскими волнами и обвалились уже. Урочища в местечке носят названия: Кисилевка, Закраска, Прилепка, Комаровка, Белагора, Орлова гора, Лихая груша, Вахровщина, Терпилов лес, Ромашков лес. Триполь вместе с селами: Халепьем, Вытачевым, Стайками и другими отделен от Польши, по Андрусовскому миру с того времени состоял в числе митрополичьих имений до 1787 года. К Трипольскому митрополичьему имению, как значится в универсале 1709 года гетмана Скоропадского (Опис. Киево-Ссфийского собора Евгения, прим. стр. 187), принадлежали следующие села: Гусачовка, Матяшовка, Григоровка, Долина, Германовка, Красное, Козиевка, Деревяна, Жуковцы, Черняхов, Лучки, Злодиевка, Вытачев, Халепье, пустое Веремье, Шивировка, Стугна, Стремятичи, Лукавица Великая и Малая, и Анупково.

В Триполе родился в 1698 году от мещанина Ивана Щербака и матери Анны, Киевский митрополит Тимофей Щербацкий 1767, в крещении названный Тихоном.
В настоящее время в местечке две деревянные церкви, 5-го класса:

Введенская среди торговой площади, построена 1797 года старанием бывшего протоиерея Иакова Гуляницкого. В1847 году она починена на счет казны; земли имеет 78 десятин.
Николаевская в нижней части местечка, построена 1791 года, бывшим священником Матфеем Русалимовым. Земли имеет с лесом 75 десятин.

В нескольких саженях от Введенской церкви существовала и третья деревянная церковь во имя Преображения Господня, сгоревшая 1-го мая 1854 года. Она была построена в 1761 году. В настоящее время причт ее, состоя в 5-м классе и пользуясь ее угодиями до 67 десятин пространством, предназначен к переводу в деревню Деревяну, где предполагается построить Преображенскую церковь и образовать приход из деревень: Деревянной, Щербаневки и Злодиевки.

Деревня Деревяна в 5-ти верстах от Триполья при безыменном ручье, впадающем ниже деревни Щербаневки в реку Красну. Жителей обоего пола 718. Кажется это Деревская волость, пожалованная печерскому монастырю Ярополком Изяславичем

Щербаневка при реке Краше в 3-х верстах выше Триполя. Жителей обоего пола 473.

Злодиевка при реке Стугне в 2-х верстах от Триполя. Жителей обоего пола 476.

Дополнение: Триполь. Из протесгации напечатанной в Арх, Ю. 3. Р., том I, стр. 379, видно, что в начале XVII столетия Триполь со многими селами польским правительством уже был отнят от митрополитов и пожалован Максимилиану Бржозовскому, подстолию киевскому, и что в 1638 году июня 4, 5 и 6 казаки, в числе 4000, напали на Триполь, разграбили местечко, выгнали оттуда людей подстолия и забрали в замке «армату и аппатамента до ней налешчие». Недавно (1861 года) здесь устроен Мордасевичем чугунноплавительный завод придающий жизнь местечку. Жители содержат до 10-ти плавающих мельниц при береге Днепра и одну на запруде реки Красны. С Киевом Триполь имеет сообщение посредством пароходов почти ежедневное во все время навигации, если только не препятствует мель близ самого Триполя, покрываемая водой в сухое время только на 1 арш.