Узин

Административно-территориальное деление

Узин (укр. Узин) — город, центр городского совета Белоцерковского района Киевской области. В ХІХ столетии село Васильковского уезда Киевской губернии.

Большая Советская Энциклопедия 1969 – 1978 гг.

Узин — город (с 1971) в Белоцерковском районе Киевской области УССР. Расположен в 10 км от железнодорожной станции Сухолесы (на линии Фастов — им. Тараса Шевченко). 16 тыс. жителей (1975). Сахарный комбинат. Переработка и консервирование овощей. Инкубаторно-птицеводческая станция.

История городов и сел УССР 1971 год

Узин (старі назви Узеніца, Темберщина) — з 1956 року селище міського типу, розташоване на річці Узині (басейн Росі), за 25 км на схід від Білої Церкви і за 15 км від залізничної станції Сухоліси, до якої від Узинського цукрового комбінату прокладено ширококолійну вітку. Селище зв’язане шосейною дорогою з автомагістралями Київ—Одеса та Київ—Дніпропетровськ. Населення 15,6 тис. чоловік.

Час заснування селища невідомий. Вперше поселення під назвою Узеніца згадується 1651 року, коли тут перебував Б. Хмельницький.

В 1773 році управитель Білоцерківського ключа польських коронних земель Глембовський надав ротмістру Темберському повноваження заселити на річці Узині слободу й прийняти її під своє правління. З того часу Узеніцу стали називати Темберщиною. Згодом вона увійшла до Блощинецької волості Васильківського повіту. В кінці XVIII ст., коли земля на Білоцерківщині належала графу Браницькому, останній мав в Узині 1300 десятин, а в 1818 році заснував тут кінний завод і економію. 1850 року в Узині вже було 228 дворів, 9710 десятин землі і проживало 1292 чоловіка.

Більшість земель і після скасування кріпосного права залишилася в руках графів Браницьких. За даними 1883 року, з 10 599 десятин 8653 належали поміщикам, 63 — церкві, а 584 селянські двори володіли всього 1856 десятинами землі, за яку згідно з уставною грамотою мали сплатити 40 946 крб. 16 коп. викупних платежів. Щоб розрахуватися з поміщиком, селяни змушені були йти на заробітки в економію, де за трудовий день виснажливої праці чоловіки одержували 30—35, жінки — 20, а підлітки — 10—13 копійок.

Пригноблені й безправні, трудящі піднімалися на боротьбу проти експлуататорів за поліпшення свого економічного становища. Яскраво це проявилося в період першої російської революції 1905—1907 рр. У другій половині квітня 1905 року розгорнувся масовий рух селян, які вимагали підвищити поденну оплату в економії до 50—70 коп. і скорочення робочого дня. На місце події було послано каральний загін. Коли в Узині хотіли заарештувати призвідників, селяни вчинили опір. Рух швидко наростав, набираючи активних форм. 24 травня 1905 року київський губернатор доповідав, що в багатьох селах Васильківського повіту, в т. ч. й Узині, селяни зовсім відмовилися виконувати роботи на полях економії, вимагали встановленої ними самими оплати. Бажаючих працювати до роботи не допускали, а приїжджих робітників прогнали. Особливо гострого характеру набрали події в Узині та Мало-Половецькому. 25 вересня 1906 року в економії Браницького виникла пожежа. Поміщик звинуватив у цьому узинського жителя Л. Марченка.

Після поразки революції 1905—1907 рр. селяни Узина продовжували боротьбу за землю. Вони перестали ходити на роботу до економії й перешкоджали найму селян з інших сіл, вдавалися до потрави посівів. Проведення столипінської аграрної реформи прискорило процес обезземелення та зубожіння трудящого селянства, загострило класову боротьбу на селі.

В 1912 році з 721 селянського господарства 70 зовсім не мали землі, 127 — володіли клаптиками менше одної десятини, а 288 — мали землі до 3 десятин. Отже, більша частина узинських селян була безземельною та малоземельною. Тяжке становище основної маси селянства значно погіршувалося через брак тягла та сільськогосподарського реманенту. З числа безземельних і малоземельних 102 господарства зовсім не мали худоби.

Більшість бідняків наймитувала. Частина розорених селян йшла працювати на цукровий завод, збудований у 1898—1899 рр. На заводі працювало 300—350 робітників, які жили в бараках по 25—30 чоловік (часом з сім’ями) в одному приміщенні. Робочий день тривав 12 годин, заробіток не перевищував 15 крб. на місяць. Робітники не мирилися з таким становищем, боролися за краще життя.

Боротьба трудящих змушувала власті здійснювати деякі соціально-освітні заходи. За вимогою робітників адміністрація цукрового заводу в 1900 році побудувала поліклініку й лікарню на 25 місць. За два роки перед цим відкрили невелику церковнопарафіяльну школу. 15 листопада 1901 року на місцеві кошти було засновано однокласне училище на 125 чоловік, а з 1912 року в Узині почало працювати двокласне сільське училище.

В роки першої світової війни скоротилася посівна площа, зменшилася кількість худоби, а коней майже зовсім не залишилося. Багато селянських господарств повністю розорилися. Внаслідок цього посилилась економічна нерівність між бідняками й куркулями.

Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції активізувалася боротьба узинців за землю. В липні 1917 року вони захопили 3000 кіп скошеного панського хліба, відмовилися працювати на бурякових плантаціях за низькими розцінками і вимагали підвищення плати. Селяни прагнули відібрати землю в поміщиків. У другій половині липня за постановою Узинського виконкому Ради й під керівництвом його голови Є. К. Кругляка та членів В. Лісниченка й П. Коваленка селяни захопили хліб на полі і 703 десятини землі, орендованої цукровим заводом. Захоплену землю розподілили на ділянки, її одержали безземельні й малоземельні селяни. Було прийнято також рішення збирати хліб не жатками, а вручну за плату по 3—4 снопи від копи. Органи Тимчасового уряду намагалися через суд притягти до відповідальності селянських ватажків. Вони ув’язнили Є. К. Кругляка, але змушені були звільнити його, наклавши штраф — 1000 крб. Робітники цукрового заводу підтримували вимоги селян, які ставилися перед волосним комітетом.

Трудящі Узина з великою радістю дізналися про перемогу Жовтневої революції. Невдовзі з Петрограда повернувся житель с. Михайлівни І. М. Колесник, учасник штурму Зимового палацу. Він розповів узинцям про В. І. Леніна, про перші декрети Радянської влади. В Узині заснували волосний революційний комітет. Активними організаторами влади Рад були місцеві жителі — селяни І. Бублик, Л. Сніжний, В. Чередниченко. Волревком активно підтримувала профспілкова організація цукрового заводу, яку очолював робітник М. П. Геранін. Земля, що належала графу Браницькому, перейшла до селян.

На початку березня 1918 року Узин окупували німецькі війська. Ревком перейшов у підпілля. Селяни й робітники саботували вивіз хліба, цукру, худоби до Німеччини. Після краху кайзерівського окупаційного режиму на Україні, село тимчасово захопили війська петлюрівської Директорії. Від петлюрівців Узин визволений Червоною Армією у лютому 1919 року.

Під час наступу Денікіна літом 1919 року узинці відгукнулися на заклик ЦКРКП(б) і В. І. Леніна, організували запис добровольців на боротьбу з білогвардійцями. А коли ворогам вдалося захопити Узин, трудящі не припинили опору. Начальник штабу денікінських військ 7 грудня 1919 року видав наказ командиру 2-го корпусу про посилку каральних загонів проти повстанців, у якому вказується, що «особливо неспокійно в Узинській волості».

В грудні 1919 року частини Червоної Армії вигнали білогвардійців з Узина. Але на початку травня 1920 року село захопили білополяки. В червні того року їх вибгіли бійці окремої кавалерійської бригади під командуванням Г. І. Котовського і остаточно визволили Узин.

Мирне будівництво почалося у важких умовах; не вистачало для населення най-потрібнішого. Всюду безчинствували банди. Котовці, які перебували тоді в селі, громили бандитів, вели роз’яснювальну роботу серед населення, організовували мітинги, здійснювали культурно-освітні заходи.

В липні 1920 року був створений комнезам, який боровся за зміцнення влади трудящих на селі, залучав селянську бідноту й середняків до соціалістичного будівництва, відбирав у куркулів лишки хліба, землі, інвентар, худобу та наділяв безземельних і малоземельних.

У березні 1921 року відбулися повітові з’їзди сільревкомів і сількомнезамів, на яких розглядалися питання про землеустрій. Сім’ям червоноармійців і бідняків, що не мали посівного матеріалу, надавалася допомога насінням. Це дало можливість успішно провести весняну посівну кампанію.

Важлива роль у відбудові господарства належала партійному осередку, створеному в серпні 1922 року на цукровому заводі. Комуністи були ініціаторами здійснення усіх заходів, які спрямовувалися на найшвидшу відбудову господарства. В грудні того ж року створена комсомольська організація.

В 1923 році Узин став районним центром, що позитивно позначилося на його розвитку. Райком партії і райвиконком докладали всіх зусиль, щоб якнайшвидше відбудувати господарство села, зміцнити його економіку. Надійною опорою Радянської влади на селі були комнезами. Протягом 1923 року відбулися три з’їзди комнезамів, які розглядали головним чином питання про піднесення продуктивності сільського господарства.

Одним з перших промислових підприємств став до ладу цукровий завод, потужність якого вже у 1923 році майже досягла довоєнної. У робітників змінювалося ставлення до праці. 23 травня 1923 року на заводі вшановували 13 передовиків праці. Партосередок заводу випустив спеціальну газету з їх біографіями, організував вручення їм подарунків. У зв’язку з ускладненням міжнародного становища робітники вирішили віддати одноденний заробіток на побудову літака «Білоцерківщина».

Відразу ж після громадянської війни здійснювалися перші кроки перебудови сільського господарства на соціалістичних засадах. 1922 року на базі колишньої економії був створений бурякорадгосп ім. В. І. Леніна. Перше колективне господарство — артіль «Узинська» — засноване ще в липні 1920 року. З 1923 року її перейменували на «Перемогу». В 1922 році створено ще одну артіль — «Надія», а через два роки — ТСОЗ «Червоний плугатар». Все це були невеликі господарства. Так, в артілі «Надія» налічувалося 97 чоловік, вона мала 101 десятину землі і 31 коня. Колективне ведення’ господарства, запровадження багатопільної системи стало гарантією дальших успіхів. Артіль «Перемога» виростила 70 пудів жита і 190 цнт цукрових буряків з десятини. Свої досягнення колективні господарства й радгосп демонстрували на організованій у 1925 році районній сільськогосподарській виставці.

На кінець відбудовного періоду в Узині, крім цукрового заводу та сільськогосподарських артілей, були ще сільськогосподарське кредитне товариство, конярське товариство, цегельня, млин. Населення зросло до 5,2 тис. чоловік.

Партійна і комсомольська організації, сільська Рада велику увагу приділяли питанням культурного будівництва. 1925 року в Узині працювали семирічна й початкова школи, школа малописьменних, сім лікнепів, бібліотека, селянський будинок. Активно діяли комсомольці. Вони були застрільниками організації гуртків ліквідації неписьменності та художньої самодіяльності. З їх допомогою заводський клуб став центром культурно-освітньої роботи на селі. Трудівники села з великим задоволенням дивилися вистави «Назар Стодоля», «Наталка Полтавка», слухали концерти. На початку 20-х років тут створюються літературні гуртки. У робітничому клубі Узина тоді виступали керівник Київської філії Всеукраїнської спілки пролетарсько-селянських письменників «Плуг» С. Б. Щупак та український радянський письменник В. М. Ярошенко.

1929 року в Узині, як і в усій країні, розпочалася масова колективізація. Кращою агітацією за колективні методи ведення господарства були досягнення бурякорадгоспу ім. В. І. Леніна та перших колективних господарств. Важливу роль у справі здійснення суцільної колективізації відіграла МТС, створена 1932 року спочатку в Янківці, а потім переведена до Узина. Політвідділ МТС разом з політвідділом бурякорадгоспу та робітниками цукрового заводу організовували селян на боротьбу з куркульством, на здійснення суцільної колективізації. На кінець 1933 року колективізацію в основному завершили. Було створено вісім колгоспів: «Комсомолець», «Новий шлях» (колишня артіль «Надія»), ім. Політвідділу, ім. 17 Партз’їзду, «Більшовик», «Комунар», «Перемога», «Промінь» (колишній ТСОЗ «Червоний плугатар»). Пізніше останні чотири господарства об’єдналися, створивши колгосп ім. Й. В. Сталіна. На початку травня 1936 року в Узині побував секретар ЦК КП(б)У П. П. Постишев, який оглянув посіви цукрових буряків, зустрівся з робітниками MTG та колгоспниками, дав багато порад щодо кращої організації праці.

З року в рік міцніли колгоспи, росла продуктивність праці, врожайність полів і продуктивність тваринництва. Так, колгосп ім. Політвідділу в 1936 році зібрав по 15,5 цнт зернових культур і 268 цнт цукрових буряків з гектара. Для поширення досвіду й показу кращих зразків сільськогосподарської продукції восени 1936 року відбулася міжрайонна виставка. На ній були відзначені колгоспи — ім. Й. В. Сталіна, «Новий шлях», ім. Політвідділу та бурякорадгосп. Тоді ж проходив зліт п’ятисотенниць району, на якому В. С. Харченко з колгоспу ім. 17 Партз’їзду поділилася досвідом про те, як вона виростила 340 цнт цукрових буряків з га. Трактористи Ю. В. Ярмоленко, Л. К. Дідик, А. Я. Андрущенко та машиніст MTС С. К. Гуменний в 1938 році стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Завдяки неухильному зростанню економіки колгоспів і підприємств у передвоєнні роки поліпшувалося матеріальне становище трудящих, підвищувалися заробітки робітників і колгоспників. Так, сім’я колгоспника І. Т. Лісниченка з артілі ім. Політвідділу виробила в 1936 році 879 трудоднів і одержала 3166 кг хліба, 132 кг ЦУКРУ» 1248 крб. грішми. Змінювався на краще загальний вигляд села, у якому 1939 року проживало 7252 чоловіка. Тут упорядковувалися вулиці, споруджувалися нові будівлі.

Значні зрушення сталися в галузі медичного обслуговування трудящих, освіти й культури. Напередодні Великої Вітчизняної війни в Узині діяли районна лікарня, відкрита в 1934 році, та поліклініка, де працювали 6 лікарів і 20 чоловік середнього медперсоналу. Діти навчалися в середній, двох семирічних та двох початкових школах. У селі було 4 клуби — 2 колгоспних, один при МТС і один при цукровому заводі. В клубах і бібліотеках проводилася різноманітна й цікава робота.

Подальший господарський і культурний розвиток села був перерваний віроломним нападом фашистської Німеччини на нашу Батьківщину. Близько 1500 жителів Узина пішли на фронт. 24 липня 1941 року в село вдерлися гітлерівські загарбники. Настали тяжкі дні окупації. Було введено трудову повинність, виконувати яку зобов’язували навіть дітей, починаючи з 9 років. За вказівкою старости села вони змушені були працювати на фашистів. Окупанти грабували і вбивали радянських людей; 234 юнаків та дівчат силоміць вивезли на каторгу до Німеччини; 44 чоловіка кинули в концтабори.

Проте радянські люди не схилили голови перед поневолювачами. З перших днів окупації розгорнуло діяльність партійне підпілля. На цукровому заводі активну пропаганду проти фашистів вели комуністи Я. М. Гарнага, П. П. Зэбрейко, К. К. Коберник, Ф. О. Тищенко та інші. Робітниця О. А. Глуха з осені 1942 року переховувала у своїй хаті двох червоноармійців, які втекли з полону, а згодом влаштувалися працювати на цукровому заводі, де згуртували навколо себе вірних людей і створили підпільну патріотичну групу. На заводі виходили з ладу паси трансмісій. Нових не було, тому в роботі наставали перебої. Особливо відзначився в цих диверсіях робітник заводу М. В. Радіонов. Патріотична група заводу, очолювана комуністами, саботувала розпорядження німецького командування. Влаштувавшись начальником охорони заводу, В. М. Шубін допомагав робітникам-патріотам виносити із заводу цукор, призначений для відправки в Німеччину. Він також врятував багато молоді від насильного вивезення до Німеччини. Змінний інженер І. О. Івашко та його дружина Олена (хімік за фахом) навмисне випускали цукор низької якості. Гестапівцям вдалося вистежити підпільників. В. М. Шубіна повісили на території заводу.

Разом з патріотичною групою, що діяла на цукровому заводі, боролися проти гітлерівців й інші жителі села. І. Г. Воронов проник на квартиру узинського коменданта, де захопив кулемет і патрони. Все це він сховав у хаті О. А. Глухої. Згодом, забравши зброю, І. Г. Воронов з двома товаришами вступив до партизанського загону «Сокіл», яким командував 3. Г. Шелест. Чимало добрих справ на рахунку узинських патріотів. Довгий час на горищі ховав саморобний радіоприймач учитель П. С. Павленко. Цей патріот записував повідомлення Радінформбюро і через довірених друзів передавав населенню. Командир гітлерівської дивізії, що знаходилася 1943 року в Узині, ніяк не міг налагодити зв’язок зі своїми частинами: патріоти раз у раз перерізали провід у районі с. Шпендівки. Колгоспники переховували радянських офіцерів, які втекли з фашистського полону, С. В. Лісниченко визволив 12 чоловік молоді, яка мала потрапити до Німеччини. А. Ф. Ус вів агітацію проти окупантів, мав зв’язок з партизанами, за що в 1943 році був спалений ворогом. Колгоспниця Є. Г. Рябушко протягом всього періоду, тимчасової окупації зберігала прапор 75-го артилерійського полку і після вигнання гітлерівців здала його в райвиконком.

Після запеклих боїв б січня 1944 року настав радісний день визволення Узина. Не всім пощастило дожити до дня перемоги. Гітлерівці розстріляли комуністів П. П. Забрейка, Я. М. Гарнагу, Ф. О. Тищенка, Я. П. Брукву, К. К. Коберника, І. О. Івашко, О. Івашко, вчительку С. М. Махиню з дітьми і матір’ю, колишнього голову сільради І. П. Дарменка та інших. 1660 жителів села полягли смертю хоробрих у боротьбі з ворогом. Гітлерівські варвари зруйнували окремі цехи цукрового заводу, приміщення райкому партії і райвиконкому, лікарню, школи, клуб, колгоспні будівлі, залізничну колію до станції Сухоліси. Матеріальні збитки, заподіяні окупантами, перевищували 2 млн. карбованців.

Відразу ж після визволення села відновили роботу райком партії і райвиконком, громадські організації. З глибокого радянського тилу поверталися евакуйовані люди і майно, день у день відчутнішою ставала братня допомога з Росії, Казахстану та інших республік. Трудящі під керівництвом партійної організації не шкодували ні часу, ні сил, щоб скоріше відбудувати рідний Узин.

Швидких темпів розвитку набирав бурякорадгосп, його виробничим напрямом стало тваринництво, а також вирощування одноросткового насіння цукрових буряків, виведеного Білоцерківською науково-дослідною станцією, та сортової пшениці Миронівська-264 і Миронівська-898. За високі виробничі показники бурякорадгоспу в 1947 році присуджено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів СРСР. За одержання високих урожаїв цукрових буряків — 700—720 цнт з площі 16 га — у тому ж році працівникам радгоспу І. С. Більдію, К. А. Дідик, М. Я. Зінькевич, М. І. Мудрій, Г. П. Прокопець, Я. К. Слободяник і Г. І. Шинкаренко присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1948 році ланка Героя Соціалістичної Праці Я. К. Слободяник виростила урожай цукрових буряків по 723 цнт з га, за що ланкова була нагороджена орденом Леніна.

Міцнішали колгоспи. Успішно відроджувався цукровий завод.

На основі досягнутого відбувалося дальше зростання економіки села. Протягом 1951—1953 рр. п’ять невеликих колгоспів об’єдналися в два — «Шляхом Леніна» та ім. Й. В. Сталіна (згодом ім. XXII з’їзду КПРС). З року в рік зростала їх технічна оснащеність. 1969 року в колгоспі «Шляхом Леніна» було 23 трактори, 16 комбайнів і 14 вантажних автомашин, а в господарстві ім. XXII з’їзду КПРС — 20 тракторів, 16 комбайнів і 15 вантажних автомашин. Значно зміцніли і виросли кадри колгоспів. Все це забезпечило швидкий розвиток господарств.

Колгосп «Шляхом Леніна» — бурякозернового напряму з розвинутим свинарством. Йому належить 2790 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2239 га орної землі. В 1969 році колгоспники виростили врожай цукрових буряків по 296 цнт, зернових культур — 28,4 цнт, зокрема пшениці — 29,1 цнт з га. В господарстві з допоміжних підприємств є млин, який за рік переробляє понад 1000 тонн зерна, та пилорама. Неподільний фонд колгоспу зріс з 82,3 тис. крб. у 1949 році до 1 млн. крб. у 1969 році. В 1966 році артіль була учасницею Виставки досягнень народного господарства в Москві, її відзначено дипломом 1-го ступеня та премією (вантажною автомашиною), а колгоспниця М. Т. Коцюба удостоєна Великої золотої медалі. Секретар партійної організації, економіст колгоспу Г. М. Миколюк була учасницею III Всесоюзного з’їзду колгоспників.

За господарством ім. XXII з’їзду КПРС закріплено 2322,6 га землі, з них 1901 га — орної. Воно спеціалізується на виробництві зерна та цукрових буряків. Тут розвинуте і м’ясо-молочне тваринництво. Трудівники колгоспу в 1969 році виростили по 28,3 цнт зернових культур, у т. ч. 28 цнт пшениці та 302 цнт цукрових буряків з кожного га, а також виробили на 100 га сільськогосподарських угідь по 60 цнт м’яса і 399,8 цнт молока. Неподільний фонд за останні 20 років зріс майже в 15 разів.

Великих успіхів досягли працівники бурякорадгоспу «Узинський». В 1969 році середня урожайність цукрових буряків становила 392 цнт, пшениці — 38 цнт, а насіння цукрових буряків — 25,3 цнт з га; вироблено на 100 га сільськогосподарських угідь 96 цнт м’яса. Це стало можливим завдяки високій технічній оснащеності радгоспу, який має 28 тракторів, 12 комбайнів, 28 вантажних автомашин. За одержання 35 цнт насіння цукрового буряка з га велика група трудівників радгоспу, в т. ч. Н. П. Козел, Л. І. Палій, М. І. Рогоза, Ф. П. Тищенко, в 1954 році були нагороджені орденом Леніна.

У повоєнні роки швидко розвивалися й промислові підприємства Узина, серед яких провідне місце посідав цукровий комбінат. Протягом 50-х років його грунтовно реконструювали. Трудомісткі процеси роботи механізували, оснастили новою технікою сепараторний цех, випарну станцію, збудували естакаду для транспортування жому тощо; Якщо в 1946 році завод щоденно переробляв 7,2 тис. цнт буряків, то в 1967-му — 15 тис. цнт. Продуктивність праці з 1950 року зросла утричі. Виросли кваліфіковані кадри. В дореволюційний час на підприємстві не було жодної людини з вищою освітою. В 1969 році на заводі працювало 750 чоловік, у т. ч. з вищою освітою — 53 і 203 — з середньою спеціальною. 10 бригад і 59 робітників заводу вибороли почесне звання ударників комуністичної праці. Серед них Н. І. Івашина, 1. П. Книш, Є. І. Сніжний, М. Г. Утенко, Н. І. Шаповал та інші.

Провідне місце в «Міжколгоспбуді», створеному 1957 року, посідає цегельний завод, потужність якого зросла з 2 млн. у 1960 році до 7 млн. штук цегли в 1970-му. Відділення «Сільгосптехніки» перейшло в нові приміщення, об’єдналося з машиннотракторною ремонтною майстернею. Реконструювали також хлібопекарню, спорудили молочний і плодоконсервний заводи, інкубаторну станцію й промпобуткомбінат. Серед промислових підприємств важливе місце належить плодоконсервному заводу, який у 1965— 1969 рр. щорічно виготовляв понад 3 млн. умовних банок овочевих і фруктових консервів. Його продукція не тільки успішно реалізується на внутрішньому ринку, а й експортується до Чехословаччини та Німецької Демократичної Республіки.

Узинська селищна Рада, що складається з 120 депутатів, вникає в усі ділянки виробничого й культурного життя. До 100-річчя від дня народження В. І. Леніна завершено будівництво дитячого садка на 140 місць, дитячого відділення лікарні, АТС, проведено реконструкцію центральної площі та вулиць. Велику громадську роботу проводять депутати — колгоспник-пенсіонер, комуніст з 1931 року П. В. Маринич, батько льотчика-космонавта Р. П. Попович, апаратниця цукрового заводу A. П. Горова, свинарка колгоспу «Шляхом Леніна» О. І. Тарнова та багато інших.

Сьогоднішній Узин — чудове, красиве, впорядковане селище. Змінився його зовнішній вигляд. У післявоєнний час зведено понад 500 добротних цегляних індивідуальних будинків, з’явилося 18 нових вулиць: Ю. О. Гагаріна, Г. І. Котовського, О. С. Пушкіна, М. О. Щорса, 8 березня, Миру та інші. Центром селища є площа B. І. Леніна; на якій встановлено пам’ятник засновникові Комуністичної партії і Радянської держави. Тут виросло кілька багатоповерхових будинків, універмаг «Космос», кінотеатр «Зоря». Багато зроблено і для благоустрою селища. Збудовано 5,5 км водогону, газифіковано 1653 квартири, заасфальтовано та освітлено центральну вулицю. Селище потопає в зелені вишнево-яблуневих садів і квітах. Його прикрашає парк.

Незрівнянно підвищилися життєвий рівень трудящих. Якщо в 1953 році вкладників ощадкаси було 5356 чоловік, а сума вкладів дорівнювала 176 тис. крб., то на 1 липня 1970 року кількість вкладників зросла до 9295 чоловік, а вклади перевищили 4,8 млн. крб. Понад 250 жителів є власниками автомашин. Майже кожна сім’я має телевізор, радіоприймач, веломашину. 1970 року в селищі працювало 27 магазинів і ларків.

У повоєнні роки докорінні зміни сталися в охороні здоров’я трудящих, у розвитку освіти та культури селища. В Узині функціонують лікарня на 100 ліжок, оснащена найновішим обладнанням, протитуберкульозний диспансер і поліклініка. В цих закладах трудиться 40 лікарів і 113 чоловік середнього медичного персоналу. Постійною турботою оточені малюки. Для них споруджено 2 дитячі комбінати та З ясел, в яких виховується понад 300 дітей.

У 1969/70 навчальному році в селищі діяли 2 середні, 3 восьмирічні, робітничої та сільської молоді, а також заочна середня школи, в яких навчалося 3173 учні і працювало 227 вчителів. 39 педагогів нагороджено значком «Відмінник народної освіти». Учительський колектив бере активну участь у громадсько-політичному житті селища. 1968 року тут відкрито будинок піонерів.

Центром культурно-освітньої роботи став будинок культури. Багато жителів, зокрема молоді, беруть участь у численних гуртках художньої самодіяльності. Заслуженим успіхом користується хор учителів, створений 1955 року, який неодноразово брав участь в обласних і республіканських оглядах художньої самодіяльності. Цей здібний колектив нагороджений кубком облпрофради та багатьма дипломами й грамотами. При будинку культури є музична школа, в якій навчається 150 дітей. Трудящих селища обслуговують 4 кінотеатри, 9 бібліотек з книжковим фондом понад 100 тис. примірників. Молодь Узина захоплюється спортом. Для неї збудовано стадіон.

Успіхів у господарському й культурному житті селища досягнуто під керівництвом партійних організацій. Якщо в перші роки Радянської влади у селі була одна партійна організація, то тепер їх 13. Вони об’єднують 374 комуністи. Багатогранною є діяльність партійної організації цукрокомбінату, яка налічує 109 комуністів. Вона очолила боротьбу робітників за комуністичну працю. Цукрокомбінат не раз перемагав у соціалістичному змаганні республіканського й союзного значення. Активну участь у виробничому й громадсько-політичному житті беруть 727 членів ВЛКСМ 15 комсомольських організацій.

В Узині 1930 року народився, провів дитячі роки, вийшов на широкий шлях життя льотчик-космонавт СРСР Герой Радянського Союзу полковник П. Р. Попович. І це — велика гордість узинців.

12—15 серпня 1962 року П. Р. Попович слідом за Ю. О. Гагаріним та Г. С. Титовим на кораблі-супутнику «Восток-4» разом з А. Г. Ніколаєвим, який літав на кораблі-супутнику «Восток-3», здійснив перший у світі груповий тривалий політ у космосі. У навколоземному просторі П. Р. Попович перебував 70 годин 49 хвилин, облетівши за цей час навколо Землі понад 48 раз і подолавши шлях близько 2 млн. км. За великий подвиг, що знаменував новий етап в освоєнні космосу, П. Р. Поповичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

На мітингу, що відбувся 12 серпня 1962 року в селищі, було оголошено рішення райкому партії та виконкому Узинської районної Ради депутатів трудящих про перейменування вул. Першотравневої, де народився і проживав космонавт, на вулицю ім. космонавта П. Р. Поповича. Узинській середній школі № 1 присвоєно ім’я космонавта П. Р. Поповича.

Учасники мітингу надіслали своєму землякові-космонавту радіотелеграму: «З величезною радістю взнали ми, ваші земляки, про героїчний ваш політ у космос на кораблі «Восток-4». При зустрічі з Космонавтом-Три майором Андріаном Григоровичем Ніколаєвим передайте йому сердечний привіт від узинців. Гордимося вами, бажаємо вдачі, благополучного повернення на рідну Землю. Жителі селища Узин Київської області».

Трудящі Білоцерківщини виявили високе довір’я П. Р. Поповичу — обрали його депутатом Верховної Ради УРСР 6 і 7-го скликань.

Складною була історія Узина, жителі якого протягом багатьох століть вели боротьбу за свою соціальну й національну свободу. Та тільки з перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції і встановленням Радянської влади здійснилися їхні мрії. Невпізнанним стало селище, добре живуть його люди. Вони впевненою ходою прямують до комунізму.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Узин, село при речке того же названия, в 7-ми верстах от Острийки. Жителей обоего пола 1758. После руин жители стали здесь селиться только во второй половине прошлого века. В 1773 году, ротмистр Темберский получил полномочие от управляющего Белоцерковским ключом Глембовского, образовать на Узине слободу и принять ее в свое управление. С того времени Узин стал называться Темберщиной. Село расположено среди обширных тучных степей, арендуемых купцами под выпас скота. Леса вовсе нет. В Узине устроен с 1818 года замечательный лошадиный завод, гтринаддежащий владельцу.

Церковь деревянная на каменном фундаменте, во имя Святителя Николая, с теплым приделом во имя Успения Божей Матери, окончена постройкой и освящена в 1842 году. До устроения нынешней церкви существовала с 1775 года также деревянная церковь, разобранная по ветхости. По штатам Узинская церковь причислена к 5-му классу; земли имеет 51 десятину.