Васильков

Административно-территориальное деление

Васильков (укр. Васильків) — город областного подчинения Киевской области. В ХІХ столетии уездный город, Васильковского  уезда Киевской губернии.

Западинка (укр. Западинка) — cело, центр сельского совета Васильковского района Киевской области. В современном административном делении отсутствует, село присоединено к г. Васильков.

Город относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

История городов и сел УССР 1971 год

Васильків — місто районного підпорядкування, розташоване на річці Стугні. Відстань до Києва — 36 км. Населення — 26,8 тис. чоловік.

Васильків — центр району, площа якого — 1218 кв. км, населення — ‘.21,4 тис. чоловік (сільське населення становить 72 проц.). На території району 2 селищні і 33 сільські Ради депутатів трудящих, яким підпорядковані 69 населених пунктів. З корисних копалин у районі є керамічні й цегельні глини, будівельні піски й граніти, які мають промислове значення. В економіці провідне місце посідає сільське господарство. Тут розташовані 22 колгоспи, 3 птахофабрики, племптахо-радгосп. Земельні угіддя становлять 84 048 га, в т. ч. орної землі — 72 006 га. Вирощують переважно зернові культури й цукрові буряки. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. В районі — 27 промислових підприємств. З медичних закладів діють 9 лікарень, 2 протитуберкульозні диспансери, 4 амбулаторії, 37 медичних пунктів, 10 пологових будинків. Працюють 26 середніх і 38 восьмирічних та початкових шкіл, 2 вечірні і 2 заочні школи, 45 сільських клубів, 15 будинків культури, 48 бібліотек.

Територія Василькова була заселена вже в III тисячолітті до н. е., про що свідчать знайдені тут 10 посудин трипільської культури. На Білокнязівському полі в 1847 році розкопано 2 кургани (із 400) — т. зв. Велику та Малу могили скіфського часу (VI—V ст. до н. е.), де було виявлено залізний панцир та інші речі. В 1885 році у Василькові знайдено скарб римських монет II ст. Біля міста збереглися також рештки Змійових валів.

Учені датують виникнення Василькова 988 роком. Історичні джерела свідчать, що місто заснував київський князь Володимир Святославич і назвав його Василевом — своїм новим іменем, яке одержав після прийняття християнства. Перша літописна згадка про існування міста належить до 996 року, коли князь Володимир зазнав тут поразки в битві з печенігами. Тоді він дав обітницю, що коли врятується, побудує у Василеві Преображенську церкву. Через рік церква була побудована.

Василів відігравав у житті Київської Русі роль важливого опорного пункту: земляні вали, глибокі рови, наповнені водою, річка Стугна, навколишні ліси полегшували боротьбу з ворогом. А під час князівських усобиць XII—XIII ст. у Василеві збирали свої дружини князі для боротьби з суперниками. Так, у 1151 році, після того, як князь Ізяслав захопив Київ, тут стояв з дружиною князь Юрій Долгорукий; у 1169—1170 рр.— Мстислав Ізяславич, якого прогнало з Києва суздальське військо на чолі з Мстиславом Андрійовичем.

Стародавній Василів був одним із ремісничо-торгових центрів Київської Русі. Через нього проходив т. зв. Василівський шлях, що вів з Києва до країн Західної Європи. В період феодальної роздробленості Русі Василів деякий час був центром удільного князівства. В 1157 році Василько Юр’євич одержав в удільне володіння від свого батька київського князя Юрія Володимировича Поросся й Василів. Він і перейменував місто на Васильків.

У Василеві, як гадають, у родовитій сім’ї народився Феодосій Печерський (бл. 1036—1074 рр.), один з перших ігуменів Києво-Печерського монастиря, автор багатьох повчань, послань, «слів».

У 1240 році місто зруйнували монголо-татари. Відтоді Васильків занепав, перетворився на вбоге село. В другій половині XIII ст. воно стало володінням Києво-Печерської лаври. В середині XIV ст. разом з київськими землями перейшло під владу Литовської держави. Тільки наприкінці 70-х років XVI ст. Васильків почав відроджуватися. Печерський монастир побудував нове укріплення (рештки валів якого збереглися до наших часів) та замок, заселив Васильківські землі і попросив короля Стефана Баторія підтвердити своє право на них. Заходи лаври король схвалив, надавши Василькову 1586 року магдебурзьке право. Жителям дозволили проводити 2 ярмарки на рік і щотижневі торги. Але з магдебурзького права скористалася насамперед міська верхівка. Бідніша частина населення фактично не мала ніяких прав. Війта призначав монастир, судово-адміністративні функції виконували уповноважені лаври, управителі.

Населення Василькова швидко зростало. Це зумовлювалося тим, що в місті був добре укріплений замок, який захищав жителів від татарських нападів. 1625 року у Василькові налічувалося 87 димів.

Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Васильків, як добре укріплений опорний пункт, був сотенним містечком Київського полку, а в 1654 році ввійшов до складу Росії.

Нове інтенсивне заселення Василькова почалося наприкінці XVII ст., коли він, згідно з договором про «Вічний мир», у 1686 році остаточно відійшов до Росії. Місто набувало дедалі більшого значення як торговельний, ремісничий та прикордонний пункт. Києво-Печерський монастир всіма засобами прагнув збільшити тут кількість підданих, особливо після підтвердження в 1720 році Петром І його прав на ці землі. В той час у Василькові було 700 дворів. Обнесений земляним валом, він мав чотири брами: Печерську, Київську, Білоцерківську і Трипільську. Біля кожної з них знаходилися казарми для варти. В описі 1765—1769 рр. називаються частини міста: Здорівка, Містечко, Западинці, Піски, За Стугною. Монастирю належали водяний млин, броварня, солодовня, кузня, цегельня, кілька шинків. У місті існували 4 ремісничі цехи: шевський, кравецький, ткацький, теслярський.

За даними опису, у Василькові 46,4 проц. усіх господарств займалися хліборобством. Вони платили податки, відбували панщину 3—5 днів на тиждень (залежно від земельного наділу) та виконували інші повинності — лагодили греблі, будували укріплення тощо. У 1755 році лавра замінила панщину на чинш. Селяни мали давати монастирю гроші, хліб, сіно, дрова та інше. Чинш був ще важчим тягарем, і на вимогу громади в 1761 році було відновлено панщину. Жителі міста скаржилися, що працюють, як на каторзі. До того ж, управитель жорстоко карав непокірних, а на їх протести зухвало заявляв, що він «ними ще висушить багна і переверне гори». 1786 року в результаті секуляризації монастирських земель володіння Печерської лаври перейшли в казну.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією Васильків утратив значення прикордонного містечка і, хоч 1797 року став центром повіту і одержав герб, значної ролі в економічному житті уже не відігравав. Усі вулиці й площі міста в той час були не забруковані, кам’яних будинків, крім адміністративних, не було, переважали невеличкі дерев’яні будівлі. Виділялася своєю архітектурою лише кам’яна церква св. Феодосія, споруджена в 1758 році, ймовірно, кріпаком Києво-Печерської лаври, «каменных дел мастером» С. Ковніром. Церква збереглася до наших днів. У 1792 році збудовано ще одну кам’яну церкву— Миколаївську.

Перший навчальний заклад у місті — парафіяльну школу — відкрили в 1833 році, в 1837 році — школу для дітей прилеглих сіл. Але вони не могли охопити всіх дітей шкільного віку, тому в 1847 році на одного письменного жителя міста припадало 33 неписьменні.

Важливою подією в житті Василькова першої чверті XIX століття було повстання Чернігівського полку. Після організації Південного товариства у березні 1821 року, крім головної, Тульчинської управи, було створено Кам’янську і Васильківську управи. Останню очолили G. І. Муравйов-Апостол та М. П. Бестужев-Рюмін. Члени Васильківської управи збиралися в будинку по вулиці Київській (тепер вул. Декабристів), де жив С. І. Муравйов-Апостол.

Про поразку повстання в Петербурзі керівники Південного товариства дізналися майже через два тижні. 29 грудня 1825 року (10 січня 1826 р.) в с. Трилісах, де була розквартирована 5-а мушкетерська рота Чернігівського полку, почалося повстання, яке підтримали роти, розташовані у Василькові. Захопивши Васильків, повсталий полк пройшов через села Велику Мотовилівку та Пологи, але-3 (15) січня 1826 року був розгромлений біля села Ковалівки вірними царю військами. 9 повстанців загинули, близько 50 — поранено. Тяжко пораненого С. І. Муравйова-Апостола, М. П. Бестужева-Рюміна та інших учасників заарештували. Царський уряд жорстоко розправився з повсталими. С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Вестужев-Рюмін були повішені, решту офіцерів заслали на каторгу на різні строки або розжалували і відправили в діючу армію на Кавказ.

У середині XIX ст. Васильків став досить великим на той час містечком. У 1858 році тут налічувалось 11 401 чоловік населення, яке займалося переважно хліборобством, чумацьким промислом, дрібного торгівлею. У Василькові було 5 невеличких тютюнових фабрик, миловарня, пивоварний і 2 цегельні заводи, а також завод сальних свічок. Щотижня відбувалися торги і 4 рази на рік ярмарки.

Особливо пожвавився розвиток Василькова у пореформений період. В його економіці значне місце посіла обробка шкір. У 1885 році тут працювали 4 шкіряні та цегельний заводи, миловарня. Частина населення займалася хліборобством, ремеслами та промислами. У 1881 році в місті було 118 шевців, 113 кравців, 40 гончарів. Широкого розвитку набуло вишивання очіпків. У Василькові проживало 3068 селян. Малоземельні, які не мали змоги прогодуватися із своїх наділів, ходили на заробітки до Києва, в Донбас, у поміщицькі економії південних губерній. Тільки в 1895 році Васильківська управа видала 550 паспортів. Характерною рисою економіки Василькова кінця XIX ст. була наявність великої кількості дрібних торговців. У 1897 році в місті налічувалося 13 крамниць і 15 рундуків, 48 шинків і 7 трактирів.

З розвитком промисловості, ремесла і торгівлі зростало населення Василькова, яке на 1900 рік досягло 18 580 чоловік. Площа міста становила 9 кв. верст. Забудовувалося воно без будь-якого плану. З 2085 будинків лише 30 було цегляних. Надзвичайно непривабливий вигляд мала Кодня — його західна частина, де жила біднота. Міські власті мало дбали про медичне обслуговування населення. У медамбулаторії та невеличкій лікарні на 20 ліжок, яка містилася в дерев’яному бараці, працювало 4 лікарі і 5 фельдшерів. На низькому рівні була й народна освіта. З навчальних закладів тут діяли міське двокласне училище, 5 чоловічих і одна жіноча школи грамоти, які, звичайно, не могли охопити навчанням усіх дітей шкільного віку.

Тяжкі умови життя, жорстока експлуатація і політичне безправ’я штовхали трудящих на боротьбу за поліпшення свого становища. 25 грудня 1905 року під впливом революційних виступів у країні робітники шкірзаводу Вайсберга оголосили страйк. Вони вимагали підвищити заробітну плату, не звільняти з роботи без згоди всіх робітників, поліпшити ставлення до них адміністрації. Вимоги робітників були задоволені. Через деякий час застрайкували 32 робітники ювелірних майстерень, які вимагали підвищення заробітної плати, встановлення 9-годинного робочого дня, надання щорічних двотижневих відпусток. У роки реакції царський уряд жорстоко переслідував тих, хто брав участь у революційній боротьбі. У квітні 1909 року у Васильківській тюрмі, розрахованій на 90 чоловік, перебувало понад 250 політичних в’язнів. 1914 року в місті утворилася більшовицька група, але через деякий час її організаторів заарештували.

На початку березня 1917 року в Василькові стало відомо про повалення самодержавства. До міста повернувся один з організаторів першої більшовицької групи Я. Б. Рудой і очолив новостворену групу, яка керувала революційною боротьбою трудящих. До її складу ввійшли А. Самійленко, Б. Будницька, С. Рахман та ін. Незважаючи на те, що група не налічувала й 10 чоловік, вона брала активну участь у проведенні виборів до Рад на початку березня 1917 року. У Василькові були обрані три Ради — Ради робітничих, солдатських депутатів, а також Рада гарнізону. У створенні Васильківських Рад велику допомогу подала Київська Рада робітничих депутатів.

Більшовицька група розгорнула активну боротьбу за маси. З її ініціативи 17 березня трудящі вийшли на демонстрацію з вимогами негайного укладення миру, запровадження 8-годинного робочого дня, конфіскації поміщицьких земель. У ней день відбулася також демонстрація солдатів військових частин, розташованих у місті. 25 березня 1917 року більшовики організували мітинг з метою залучення широких мас трудящих до активної боротьби за свої інтереси. Після мітингу робітники провели збір коштів у фонд більшовицької газети «Голос социал-демократа».

Під впливом революційного руху робітників і солдатів дедалі більше загострювалася боротьба селян за землю. 14 травня 1917 року у Василькові відбувся повітовий селянський з’їзд, який прийняв рішення про негайний розподіл поміщицьких земель. Піднесення революційного руху викликало занепокоєння губернського комісара Тимчасового уряду. В жовтні 1917 року він звернувся з проханням до штабу Київського військового округу про посилення військових частин у Василькові.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді, у Василькові розгорнулась боротьба за владу Рад. Намагаючись зберегти буржуазний суспільний лад, Центральна рада, спираючись на загони вільного козацтва, встановила у місті режим жорстокого терору, розігнала Ради. У середині січня 1918 року частини

2-го гвардійського корпусу, що підтримували Радянську владу, рухаючись на Київ, визволили Васильків. Під керівництвом більшовиків у місті були створені органи Радянської влади. Відповідальні ділянки роботи очолили комісари-більшовики, зокрема керівник партійної організації Я. Б. Рудой став громадським комісаром. Разом з робітниками комісари запровадили 8-годинний робочий день, прийняли постанову про охорону праці тощо.

Наприкінці лютого 1918 року Васильків окупували австро-німецькі загарбники. Боротьбу проти окупантів та їх ставленика Скоропадського очолили більшовики. У складних умовах підпілля вони згуртували сили партійної організації, яка в серпні 1918 року налічувала 22 чоловіка. 9 жовтня відбулася нарада представників організацій КП(б)У Васильківського і Сквирського повітів. На ній було вирішено створити сільські, волосні та повітові ревкоми і активно виступити на допомогу Червоній Армії. У Васильківському повіті були сформовані загони Червоної гвардії, які вели боротьбу з окупантами.

Після краху німецької окупації в листопаді 1918 року Васильків захопили війська Директорії. У місті пройшла нова хвиля арештів. Але, незважаючи на жорстокий терор, боротьба за владу Рад не припинялася. Робітники шкірзаводу Вайсберга комуністи Нефедьєв, Федоров та інші створили бойові десятки. Ще до приходу регулярних червоних частин трудящі Василькова разом з робітничим загоном, що прибув з цукрового заводу с. Григорівки (нині Обухівського району) у кількості 130 чоловік, розгромили січовиків. 6 лютого 1919 року влада в місті перейшла до військово-революційного комітету. Проте наступного дня після артилерійського обстрілу січовики, які відступали з Києва, знову захопили Васильків. Три дні тривав у місті погром. Було вбито 103 чоловіка. Петлюрівці оголосили заложниками все чоловіче населення і погрожували стратити 100 чоловік за кожного вбитого січовика. Вони пограбували підприємства, магазини, квартири. Життя міста завмерло, населення з надією і нетерпінням чекало приходу Червоної Армії.

Українські радянські війська 19 лютого 1919 року визволили Васильків. Одразу ж у місті відновили діяльність партійна організація та ревком з відділами: праці, продовольчим, житловим та соціального забезпечення. Ревком спрямував роботу насамперед на організацію допомоги Червоній Армії. Передова частина робітників добровільно вступила до її лав. На міську буржуазію ревком наклав З млн. крб. контрибуції. Продовольчий відділ організував роботу пекарні, житловий — взяв на облік квартири. Поступово життя міста налагоджувалося. Розпочалася підготовка до виборів Ради.

Створення радянського апарату і відбудова господарства у Василькові відбувалися в запеклій боротьбі з контрреволюцією. Так, у ніч з 25 на 26 березня 1919 року охоронна сотня, що була організована з жителів приміських сіл, дезорієнтована ворожими елементами, почала арештовувати й розстрілювати активістів. 27 березня загін червоноармійців, який прибув з Києва, ліквідував контрреволюційний заколот. Через кілька днів, 4 квітня, місто зазнало нападу банди Зеленого. У той час у Василькові перебувало всього 60 червоноармійців і стільки ж членів партії та робітників, що мали зброю. Зламавши героїчний опір цього невеличкого загону, бандити вчинили в місті погром, у якому взяли участь білогвардійці, ліві есери, «незалежники». Полонених катували, виколювали їм очі, а потім розстрілювали. Від рук бандитів загинули 20 членів партії, в т. ч. майже всі члени ревкому, серед них — І. Самотій, М. Комарянський, І. Демченко, М. Плоткін, Г. Головко. 9 квітня червоноармійські частини вибили банду Зеленого з Василькова.

Відновити в місті діяльність партійної організації та ревкому допоміг Київський губком КП(б)У. Він направив сюди секретарем парткому А. Демидову (загинула від рук бандитів у липні 1919 року). До міста прибули також 13 працівників на чолі з членом ЦВК П. Ф. Слиньком. Головну увагу партком і ревком приділили організації Радянської влади на місцях. Важливе значення у вирішенні цього завдання мав І з’їзд Рад Васильківського повіту, який відбувся 29 квітня 1919 року. На ньому обговорювалися питання про допомогу Червоній Армії, про зміцнення Радянської влади. З’їзд ухвалив перенести центр повіту в Білу Церкву.

Згідно з декретом Раднаркому, ревком у травні 1919 року націоналізував шкіряний завод М. Вайсберга, у липні — взуттєву майстерню, на базі якої була створена кооперативна артіль, що об’єднала 13 пайовиків.

З ініціативи парткому в місті відкрився клуб для червоноармійців. У приміщенні вищого початкового училища 12 червня 1919 року розпочали роботу вечірні курси для неписьменних і малописьменних робітників. Активну участь у проведенні в життя економічних, політичних і культурно-освітніх заходів брала молодь, яка групувалася навколо комсомольської організації, створеної у квітні 1919 року.

Влітку 1919 року на Київ почали наступ петлюрівці. В серпні вони підійшли до Василькова. В ряди Червоної Армії влилося багато жителів міста, в т. ч. половина членів місцевої комсомольської організації. Але під тиском переважаючих сил ворога частини Червоної Армії наприкінці серпня залишили місто. Через кілька днів війська Денікіна, які захопили Київ, витіснили петлюрівців і вступили у Васильків. Відновлення старих порядків, повернення націоналізованих підприємств і земельних володінь колишнім власникам, безперервні реквізиції і грабежі викликали загальне обурення населення. Тому зразу ж після визволення Червоною Армією Києва, ще до приходу радянських військ, 22 грудня 1919 року місто захопили повсталі жителі Василькова. Був створений тимчасовий ревком, до складу якого ввійшли більшовик М. Леонтьев та боротьбисти І. Кобзар і О. Раєв. Керував роботою ревкому партійний комітет. Партійна організація налічувала на той час 30 чоловік. Ревком знову націоналізував шкірзавод М. Вайсберга, відновив кооперативні артілі. Почали працювати промислові підприємства, млин, пекарня. Сім’ям червоноармійців та потерпілим від денікінців відділ соціального забезпечення надав матеріальну допомогу.

Щоб залучити до радянського будівництва широкі трудящі маси, 19 березня 1920 року у Василькові була проведена безпартійна робітничо-селянська конференція. У вітальній телеграмі її учасникам голова ВУЦВК Г. І. Петровський відзначив, що усвідомлення безпартійними робітниками і селянами необхідності всіма засобами підтримувати Радянську владу, як єдину захисницю інтересів пролетаріату, викликає особливу радість.

Готовність захищати Радянську владу до переможного кінця трудящі Василькова підтвердили під час боротьби з білополяками й петлюрівцями, що вдерлися в місто на початку травня 1920 року. Через місяць розпочалося повстання проти окупантів та петлюрівців, які діяли спільно. Воно охопило Васильків і навколишні села в радіусі 30 км. Повстання ослабило тил ворога і тим самим сприяло прориву фронту Першою Кінною армією. В середині червня населення міста радісно зустрічало бійців 44-ї дивізії.

Допомога Червоній Армії лишалася головним завданням ревкому, очолюваного комуністом І. Д. Крашевським. Жителі проводили тижні допомоги фронту, збирали гроші, коштовності, білизну, теплий одяг. Налагоджувати життя міста доводилося в складних умовах. Навколо діяли банди. Вони грабували і тероризували населення, убивали партійних і радянських працівників. Враховуючи помилки попередніх ревкомів, які приділяли охороні міста й боротьбі з бандитизмом недостатню увагу, у Василькові була створена робітничо-селянська міліція.

На початку травня 1921 року в Білоцерківському повіті почалися вибори до місцевих Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. 12 червня у Василькові був обраний виконавчий комітет у складі 7 чоловік: І. Д. Крашевського, В. 3. Примаченка, Д. П. Кириленка, І. Г. Виноградова, І. Г. Коломийця, П. В. Ручкіна та О. Петренка. Ревком всі свої повноваження передав виконавчому комітету. 13 липня 1921 року Васильків віднесено до категорії селищ міського типу; навесні 1923 року, у зв’язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи на Україні, він став районним центром.

Після закінчення громадянської війни трудящі Василькова активно включилися у відбудову народного господарства, зруйнованого війною та інтервенцією. Швидко почав оживати колишній шкірзавод Вайсберга (пізніше — 4-й шкірзавод). На початку квітня 1920 року тут було створено партійний осередок, а в серпні 1922 року — комсомольський. Рік у рік зростало виробництво. Якщо в 1920 році завод дав країні 8 тис. пудів шкіри, то в 1923 — 100 тис. пудів. Повільніше відбудовувалися кооперативна артіль «Шкіряник» та інші 4 дрібні кустарні підприємства. Щоб забезпечити безперебійну роботу шкіряної промисловості Василькова, в місті було побудовано завод дубильних екстрактів. Недостатня кількість механізмів, нестача продовольства у неврожайний 1921 рік не зупинили будівництва. В січні 1922 року завод дав першу продукцію. З нагоди цієї події колектив підприємства надіслав В. І. Леніну вітальну телеграму. Крім шкірзаводів, у Василькові на той час діяли 2 водяні й 5 парових млинів, парова і кінна крупорушки, миловарний, пивоварний та крохмальний заводи.

Значна частина населення працювала на державному шкірзаводі та на інших підприємствах, 200 чоловік займалися кустарним промислом. Для боротьби з безробіттям (на 7 тис. населення припадало близько тисячі безробітних) у травні 1925 року був створений спеціальний комітет, який відкрив майстерні залізних виробів, пошиття одягу, взуття, залучав безробітних до ремонту шляхів тощо.

Вживалися заходи для налагодження медичного обслуговування населення. На початку 20-х років у Василькові діяла лікарня, де працювали 2 лікарі і 2 фельдшери.

Не менш складним завданням, яке постало перед Васильківським парткомом та виконкомом, була організація народної освіти й культурно-масової роботи. Нестача шкільних приміщень, підручників, палива щороку ставили школу в скрутне становище. Крім того, багато дітей не мали взуття й одягу. В 1922/23 навчальному році в школах селища навчалося 559 учнів, тобто трохи більше третини дітей шкільного віку1. Значна робота проводилася для ліквідації неписьменності. Товариство «Геть неписьменність!», створене 1923 року, організувало спеціальні гуртки і школи, де вчителі та культармійці навчали трудящих грамоти. Культурно-масова робота проводилась у клубах ім. Шевченка та ім. Леккерта, в яких діяли гуртки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми, працювали бібліотеки. З ініціативи партосередку 4-го шкірзаводу відкрився клуб шкіряників.

Характерною особливістю економічного життя Василькова в наступні роки був широкий розвиток кооперації. В 1927 році тут діяли 4 шкіряні артілі, які того ж року об’єдналися в артіль ім. Першого травня, і кілька товариств: споживче, кооперативно-орендно-позичкове, сільськогосподарське кредитне та ін. В 1929 році на базі кооперативних об’єднань створено завод «Транспортер», що випускав дрібний сільськогосподарський інвентар.

Дедалі більшу роль у житті Василькова відігравали партійні та профспілкові організації, які зросли кількісно і якісно. Якщо в 1929 році партійна організація селища налічувала 170 членів і кандидатів у члени партії, то в 1932 році — 360, з них робітників — 236. Активним помічником її була молодь. У 1932 році у Василькові діяло 14 комсомольських осередків, які об’єднували 417 чоловік. Профспілкові організації всю роботу перенесли в цехи та групи. Замість 13 профспілкових об’єднань виникло 28 цехових і 19 загальнозаводських комітетів.

Партійні, радянські й громадські організації Василькова у вересні 1930 року одержали могутнє знаряддя мобілізації мас на соціалістичне будівництво — газету «За більшовицькі темпи».

Значні зміни сталися в економіці міста в роки довоєнних п’ятирічок. Були реконструйовані цехи 4-го шкірзаводу. В 1938 році на місці темного, низького приміщення, де завжди стояв сморід від зольних батарей, виріс новий, просторий зольний цех. При ньому збудували лазню, відкрили червоний куток. За дострокове виконання плану в 1937 році завод нагородили перехідним Червоним прапором Наркомату легкої промисловості УРСР. Першість серед підприємств шкіряної промисловості республіки він утримував і в наступному році. Систематично перевиконував виробничі завдання завод «Транспортер». У 1937 році він на два місяці раніше виконав річний план і випустив додатково продукції на 1,5 млн. крб. Стали до ладу й нові підприємства місцевої промисловості — у 1939 році організовано райпромкомбінат, у 1940 році — райхарчокомбінат. Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 5 березня 1934 року Васильків віднесено до категорії міст.

Широкого розмаху на підприємствах набув стахановський рух, який очолили партійні організації. Ініціатором стахановського руху на 4-му шкірзаводі виступив комуніст Г. А. Прохватило. Дванадцятирічним хлопчиком прийшов він у 1911 році на завод і разом з такими, як сам, працював по 13—14 годин на день, за що одержував за зміну 10 коп. Лише після Жовтневої революції став він кваліфікованим робітником, а в 1936 році — майстром цеху. На заводі «Транспортер» почин О. Г. Стаханова підхопили М. Липський, Г. Березанський, В. Хлюпа, К. Калашник. Вони виконували норми на 150—200 проц. У листопаді 1936 року на 4-му шкірзаводі по-стахановському працювали вже 187 чоловік, на «Транспортері» — 70 чоловік. На підприємствах виростала радянська технічна інтелігенція. У 1938 році на 4-му шкірзаводі працювало 53 інженери. Творчі пошуки спеціалістів, їхні раціоналізаторські пропозиції сприяли вдосконаленню технології виробництва, поліпшенню умов праці, підвищенню її продуктивності. Так, інженер А. П. Браверман сконструював систему для механічної подачі вапняного молока в зольний цех, що давало щорічно 60 тис. крб. економії; токар заводу «Транспортер» К. А. Калашник удосконалив 7 верстатів, внаслідок чого завод економив щороку 30 тис. карбованців.

За роки перших п’ятирічок трудящі Василькова багато зробили для впорядкування міста. Було розбито сквери, збудовано новий міст через річку Стугну, забруковано вулицю Юних комунарів, обсаджено деревами та обгороджено садиби. Тільки в 1939 році на благоустрій асигновано 575 тис. крб. У 1940 році розпочалася генеральна реконструкція міста. Було побудовано приміщення середньої школи та фельдшерського технікуму. Передбачалося будівництво Центрального будинку культури, театру з залом на 700 глядачів, нових шкіл, санаторію, парку культури й відпочинку. В 1941 році у Василькові працювали 4 продовольчі та 3 промтоварні магазини, універмаг, ресторан і кілька їдалень.

Значно поліпшилося медичне обслуговування населення. В лікарні на 120 ліжок, пологовому будинку на 10 ліжок, двох поліклініках, чотирьох медамбулаторіях і протитуберкульозному диспансері працювали 60 лікарів і 106 фельдшерів. У лікарні були обладнані лікувальні кабінети. В місті діяли 5 дитячих ясел на 245 місць.

Успішно розгорталася боротьба за широкий розвиток народної освіти й культури трудящих. У 1930/31 навчальному році вже всі діти шкільного віку були охоплені навчанням, а в 1939/40 — у Василькові діяли 4 середні, 4 семирічні і 2 початкові школи. 1930 року відкрито агрономічний технікум (з 1934 року— міжрайонна агрошкола), а 1932 року — фельдшерський технікум. Щороку вони випускали по 70—90 спеціалістів. Працювало 2 бібліотеки, 2 кінотеатри, 2 клуби і колгоспний театр, який у 1939 році на обласному огляді зайняв друге місце.

Мирне, творче життя радянських людей перервала війна. 31 липня 1941 року німецько-фашистські загарбники вдерлися до міста і почали встановлювати т. зв. «новий порядок». Вони намагалися насамперед знищити партійний, радянський і комсомольський актив. Масові розстріли стали звичайним явищем. У вересні 1941 року гітлерівці зібрали на Лікарську вулицю 105 жителів і почали заганяти їх на машини для відправки до місця страти. Люди зрозуміли їхній намір і вчинили опір. Але всі вони були розстріляні. Масовими розправами відзначили фашисти річницю свого перебування у Василькові. Тільки в липні 1942 року на Покровському кладовищі, в Ковалівських ярах, в урочищі Круглику вони стратили 106 чоловік. На залізничній станції Васильків-I фашисти розстріляли 150 полонених червоноармійців. Багато радянських солдатів та офіцерів загинуло на пересильному пункті для військовополонених, який окупанти створили на території млина «Заготзерно». За час окупації фашисти знищили у Василькові близько тисячі радянських громадян, не рахуючи військовополонених, вивезли з району до Німеччини на каторжні роботи 4600 юнаків і дівчат.

Трудящі Василькова, незважаючи на репресії, не скорилися ворогові, не виконували розпоряджень окупаційних властей. Уже в листопаді 1941 року міська управа повідомляла про випадки саботажу та спроби знищити господарські об’єкти, за що 5 чоловік було страчено. Влітку 1942 року серед військовополонених, які працювали на млині, виникла підпільна група. До її складу входили Д. Ф. Сумароков, К. Т. Єременко,І. Д. Дубинін та ін. Вони залучили в організацію місцевих жителів. Через деякий час активними підпільниками стали Г. П. Шевченко, М. І. Статін, М. С. Козаков, Г. С. Пономарьов. Навесні 1943 року підпільна організація налічувала понад 60 чоловік. Її керівникам вдалося встановити зв’язок з підпільним обкомом, який перебував тоді в Кагарлику. Радянські патріоти організували групу, що мала стати ядром майбутнього партизанського загону. В ніч на 12 травня 1943 року 33 чоловіка на чолі з командиром І. Д. Дубиніним вийшли у Дзвінківський ліс. Згодом партизанські загони Васильківського, Бишівського і Фастівського районів об’єдналися, утворивши Ф-й партизанський батальйон Київського з’єднання.

Члени штабу батальйону І. Д. Дубинін, Д. Ф. Сумароков, А. С. Грисюк створили широку розвідувальну мережу. Партизанські розвідники діяли в поліції, сільських управах, гебітскомісаріаті. Це допомагало народним месникам зривати намічені окупантами операції, дізнаватися про завдання, що їх одержували фашистські агенти. У вересні 1943 року, коли карателі напали на партизанський табір біля с. Кощіївки, 4-й партизанський батальйон завдав великих втрат ворогові, а потім відбив наступ карателів у Мотовилівському лісі. В цьому бою загинув командир батальйону І. Д. Дубинін. Командування прийняв А. С. Грисюк, який за мужність і відвагу, виявлені під час війни з білофінами, був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Партизанський батальйон підтримував тісний зв’язок з Васильківським підпіллям. Радянські патріоти збирали зброю, боєприпаси, випікали хліб для партизанів, розповсюджували листівки та повідомлення Радянського інформбюро, були зв’язковими. Лікар Васильківської поліклініки М. А. Ганжулевич подавала медичну допомогу пораненим червоноармійцям, які попали в оточення, видавала фіктивні довідки радянським громадянам, щоб звільнити їх від каторжних робіт у Німеччині, діставала медикаменти для партизанів. З травня до листопада 1943 року М. А. Ганжулевич була лікарем партизанського загону Київського з’єднання.

6 листопада 1943 року війська 7-го гвардійського Київського танкового корпусу під командуванням генерал-майора танкових військ К. Ф. Сулейкова визволили Васильків. Підрозділи корпусу захопили у місті склади пального, продовольства й різного військового спорядження, 10 літаків, 103 автомашини, 8 важких гармат, 12 тракторів, 260 підвід і 50 полонених. Було знищено 15 літаків, 15 ангарів, 14 танків, 220 автомашин, 7 транспортерів, 1350 солдатів та офіцерів ворога. Особливо відзначились у бою за Васильків танкісти гвардії лейтенанти B. І. Чугунов, І. Т. Комаров, сержанти О. М. Устюгов, І. А. Горюнов. У супроводі невеликої групи мотопіхоти 4 танкові екіпажі захопили аеродром, знищили колону фашистів з 150 автомашин і 200 підвід. Наказом Верховного Головнокомандуючого за визволення Василькова 23-й окремій гвардійській мотострілецькій бригаді, 54-й, 55-й та 56-й окремим гвардійським танковим бригадам було присвоєно найменування «Васильківських». Ці бригади пройшли славний бойовий шлях. Командиру 23-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади О. О. Головачову у вересні 1944 року за мужність і відвагу під час форсування Вісли присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а в березні 1945 року за форсування Одеру його вдруге удостоєно цього високого звання (посмертно). За мужність і військову майстерність присвоєно вдруге звання Героя Радянського Союзу командирові батальйону гвардії майору C. В. Хохрякову (загинув 17 квітня 1945 року). Обидва герої поховані у Василькові. У травні 1966 року вони навічно занесені в Книгу почесних громадян Василькова. У центрі Василькова поховані також учасники боїв за місто — молодший лейтенант комуніст С. М. Виноградов і повітряний стрілець комсомолка Л. А. Кіндратенко..

У визволенні Васильківського району брала участь 1-а Чехословацька бригада на чолі з Людвіком Свободою (нині президент ЧССР). На будинку № 4 по вул. Шевченка, де в листопаді—грудні 1943 року містився штаб бригади, встановлено меморіальну дошку.

Німецько-фашистські загарбники завдали великої шкоди місту. Вони спалили торговельний квартал, універмаг, 77 житлових будинків, приміщення середньої школи, кінотеатр, робітничий клуб, бібліотеку, розібрали на паливо будинки двох семирічних та агрономічної шкіл.

Незважаючи на жорстокі бої, які тривали в районі Василькова до кінця 1943 року, трудящі одразу почали відбудову промислових підприємств і культурно-освітніх закладів. Керували відбудовою райком КП(б)У і районна Рада депутатів трудящих. Велику роль у налагодженні життя міста відіграли комуністи. У травні 1944 року була створена первинна партійна організація на 4-му шкірзаводі, наприкінці липня — на «Транспортері». Протягом 1944 року на промислових підприємствах і в установах створено 17 первинних парторганізацій. Через три роки їх стало вдвічі більше. Зросла й кількість комуністів. З 1945 до 1948 року число комуністів на 4-му шкірзаводі збільшилося з 19 до 57, на «Транспортері»—з 4 до 18, на Державному млині № 10 — з 1 до 162. Парторганізації мобілізували свої колективи на вирішення питань господарського і культурного будівництва. Всі комуністи мали партійні доручення, відповідали за найрізноманітніші ділянки виробництва і громадського життя колективів. Підвищення авангардної ролі комуністів сприяло зростанню продуктивності праці. В грудні 1943 року робітники 4-го шкірзаводу дали першу продукцію, скоротивши процес виготовлення шкір з 70 до 30 днів. У другій половині 1944 року виробничий план був виконаний на 109 проц., економія за рахунок зниження собівартості продукції за цей час становила 1,5 млн. крб. З 1944 до 1962 року підприємство очолював член партії з 1930 року А. Г. Іваненко. Свій трудовий шлях він розпочав у 1920 році слюсарем. Здобувши середню спеціальну освіту, Іваненко став начальником цеху, механіком. Комуністи не раз обирали його своїм секретарем. Активну роль у житті колективу відігравала парторганізація заводу «Транспортер». Починаючи з 1948 року, підприємство перевиконувало державні плани.

Завдяки наполегливій праці трудящих валовий випуск промислової продукції в місті вже 1949 року досяг довоєнного рівня, а в наступні роки значно перевищив його. У Василькові працювало 11 державних підприємств і 7 підприємств системи промислової кооперації.

За короткий час були відбудовані школи, всі лікувальні заклади, у т. ч. лікарня на 120 ліжок, поліклініка, санепідстанція, а також молочна кухня, 3 дитячі садки. Будівельники разом з громадськістю звели районний будинок культури, готель, відремонтували або спорудили нові будинки для 200 сімей, які жили в землянках. Поступово налагоджувалася торгівля.

Ще швидшими темпами розвивалася промисловість Василькова в 50-і роки. У 1954 році завод «Транспортер» перетворено на завод холодильників. На заводі дубильних екстрактів встановлено нові дифузори, випарні апарати, машину повторного подрібнення дуба. В 1958 році на будівництво нових підприємств і реконструкцію діючих держава асигнувала понад 15 млн. крб. Того року став до ладу цегельний завод потужністю 3 млн. штук цегли на рік, виробничий корпус райхарчокомбінату, прокладено 23 км лінії електропередач, збудовано кілька підстанцій.

На підприємствах широко розгорнувся рух за комуністичну працю. Найкращих успіхів у соціалістичному змаганні щороку досягали колективи 4-го шкірзаводу, харчокомбінату, майолікового та млинзаводу.

Значного розвитку досягла промисловість Василькова протягом 60-х років. Зокрема, в роки восьмої п’ятирічки було реконструйовано й набагато розширено 4-й шкірзавод. Його цехом став завод дубильних екстрактів. У зольному цеху вдосконалено технологію виробництва клею, завдяки інтенсифікації технологічного процесу вивільнено частину виробничих площ і поліпшено умови праці робітників. На заводі обладнано першу в Радянському Союзі напівавтоматичну лінію обробки шорстких шкір, яка на Виставці досягнень народного господарства СРСР одержала диплом II ступеня, а 7 працівників заводу відзначені срібними та бронзовими медалями. Ручна праця зведена до мінімуму. Дубильний цех дає за місяць понад 200 тонн ексгракту і задовольняє потреби не тільки заводу, а й підприємств Одеси, Бердичева Харкова, Івано-Франківська.

При шкірзаводі створена група Київського технікуму легкої промисловості. У 1967 році 19 робітників навчалося заочно у вузах, 27 — у школі робітничої молоді. Навчання допомагає в роботі, у творчому зростанні членів колективу. Так, слюсар М. Букало, здобувши освіту, став начальником зміни, барабанщик дубильних барабанів В. Романенко — начальником цеху. Багато робітників, інженерно-технічних працівників заводу добиваються високих показників у роботі, 13 з них у 1966 році нагороджені орденами й медалями, зокрема орденом Леніна — бригадир І. Ю. Мельниченко, орденом Трудового Червоного Прапора — начальник зміни О. І. Денисенко, дифузорниця В. М. Карабульська, сушильниця М. Ф. Кисурина.

У листопаді 1960 року на базі артілей «Шкіряник» та ім. Першого травня створено 9-й шкірзавод.

Протягом 1961—1969 рр. підприємство досягло значних успіхів.

Якщо в перший рік завод виробив 38,4 млн. кв. дециметрів шкіри, то в 1969 році —47,4 млн. Виробництво на одного робітника зросло за цей час на 65 проц. За роки восьмої п’ятирічки побудовано 800 метрів очисних споруд, побутові кімнати, клуб. У 1969 році 9-й шкірзавод був учасником Всесоюзної виставки взуття та шкіргалантерейних виробів і за якість продукції одержав Почесний диплом Всесоюзної торгової палати.

П’ятирічний план 1966—1970 рр. завод виконав у жовтні 1970 року. 43 робітники підприємства нагороджені ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна».

На сучасне високомеханізоване підприємство перетворився завод холодильників. Впровадження нової техніки, удосконалення технології виробництва дало можливість підвищити продуктивність праці, збільшити випуск продукції. Уже в 1962 році завод випустив 61 200 холодильників замість 60 тис. за планом. Включившись у соціалістичне змагання на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, колектив заводу в 1966 році освоїв випуск холодильника «Кристал-2». Робітники та інженерно-технічні працівники, освоюючи нову модель, подолали серйозні труднощі і виконали річний план 1967 року на 101 проц. Понад план було випущено 2202 холодильники. З 1971 року завод випускатиме щороку 300 тис. холодильників, у т. ч. нові моделі компресорних та абсорбційних, місткістю 140— 200 літрів.

Значний попит має продукція Васильківського майолікового заводу. В результаті реконструкції підприємства розширився асортимент виробів. У 1969 році із заводського конвейєра зійшло понад мільйон виробів двохсот найменувань, які завод відправив у всі кінці Радянського Союзу, а також в Англію, Францію, США, Канаду, Японію та інші країни. Васильківська майоліка експонувалася на міжнародних ярмарках і виставках у 35 країнах світу. Декоративні вироби підприємства дуже різноманітні — куманці-баклаги, куманці-калачі, чайники, миски, тарілки, блюда, сувеніри. Колектив заводу не раз було відзначено дипломами I, II і III ступенів Виставки досягнень народного господарства СРСР та Виставки передового досвіду в народному господарстві УРСР: Золотими, срібними та бронзовими медалями ВДНГ СРСР нагороджено директора заводу М. І. Кулинича, ветерана заводу М. Н. Бібіка, художників М. І, Денисенка, Н. Ю. Протор’єву, старшого скульптора В. С. Протор’єва.

Серед промислових підприємств Василькова важливе місце посідають також завод побутових машин «Електропобутприлад», комбінати хлібопродуктів, харчовий, побутовий.

В обстановці політичного і трудового піднесення зустрічали трудящі Василькова 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Виробничий план 1967 року був виконаний достроково. Нових успіхів досягли трудівники міста в соціалістичному змаганні на честь XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України. Колектив заводу «Електропобутприлад» у першому кварталі 1971 року виготовив понад план 25 тис. електропрасок, завод холодильників — 673 холодильники, майоліковий завод — 3 тис. виробів.

У дальшому піднесенні господарського і культурного життя Василькова важлива роль належить міській Раді, до складу якої обрано 85 депутатів. Створені при ній 11 комісій займаються питаннями роботи підприємств, торгівлі, охорони здоров’я, народної освіти тощо. Зокрема, велику увагу Рада приділяє будівництву та благоустрою міста. Тільки протягом 1965—1970 рр. 500 сімей робітників і службовців одержали нові квартири. Згідно з генеральним планом забудови міста, замість старих одноповерхових будиночків виростуть великі чотири- і п’ятиповерхові. Крім того, будуть споруджені блоки обслуговування, магазин, готель. Зараз у місті 15 км вулиць забруковано, 13 км — заасфальтовано. Зелені насадження займають 50 гектарів. На березі річки Стугни до 50-річчя Жовтня закладено парк.

Значно розширилася мережа закладів охорони здоров’я. У місті є лікарня на 250 ліжок, поліклініка, 3 фельдшерсько-акушерські пункти, дитяча лікарня, пункт швидкої медичної допомоги, санепідстанція, протитуберкульозний диспансер. Медичну допомогу трудящим подають 90 лікарів та 262 чоловіка середнього медперсоналу.

Створені всі умови для навчання дітей і молоді. У Василькові працюють 5 середніх, 3 восьмирічні, початкова, вечірня та заочна школи, школа-інтернат і спец-школа-інтернат, в яких навчається 3500 учнів і працюють 400 вчителів, з них три— 3. В. Добровольська, G. І. Білоусов і Л. О. Болтянов — заслужені вчителі УРСР. У школах світлі класи, добре обладнані кабінети, майстерні, спортивні майданчики. Майже 7 тис. спортсменів-розрядників з різноманітних видів спорту підготувала за 10 років свого існування Васильківська спортивна школа. Серед її вихованців чемпіон і рекордсмен Європи 1967 року з бігу на 60 метрів Ф. Панкратов, майстер спорту і чемпіон СРСР 1967 року серед учнів по стрибках у висоту Е. Кірнасовський.

У двох бібліотеках міста налічується 60 тис. книжок, якими користується 6 тис. читачів. Крім того, є бібліотеки на підприємствах і в школах. У 1967— 1969 рр. жителі Василькова одержували щодня понад 10 тис. примірників періодичних видань. При районному будинку культури, а також при клубах 4-го шкір-заводу і заводу холодильників працюють гуртки художньої самодіяльності — хорові, вокальні, хореографічні, художнього читання, естрадні оркестри. У місті є багато народних умільців, які захоплюються образотворчим та прикладним мистецтвом. Силу нескореності людського духу зобразив працівник заводу холодильників А. А. Чабан у вирізаній на пластику картині «Сила гніву». Різьбленням по металу, дереву та інших матеріалах захоплюються слюсар заводу холодильників В. А. Клименко, працівник комбінату побутового обслуговування В. А. Титарчук. Високу оцінку на виставках дістали художні вишивки домогосподарки Н. І. Городовенко (портрети В. І. Леніна, картина «Біля Смольного»). Вчитель середньої школи № 2 М. А. Єфімов створює прекрасні пейзажі, портрети, натюрморти.

У Василькові в 1921 році народилася українська перекладачка Н. М. Андріанова. Вона переклала на українську мову багато творів А. Доде, Т. Драйзера, А. Франса та інших зарубіжних письменників.

Щасливим життям живе сьогодні оновлений творчою працею радянських людей давній і вічно молодий Васильків.

Памятники градостроительства и архитектуры УССР 1983 г.

Административное здание, 1817 г. (ул. Луначарского, 1). Расположено в центральной части города. В 1821 г. в нем размещалось управление Черниговского полка, впоследствии присоединившегося к восстанию декабристов, о чем свидетельствует мемориальная доска на фасаде. Неоднократно перестраивалось. Здание кирпичное оштукатуренное двухэтажное П-образное в плане на невысоком цоколе. Планировка коридорная, перекрытия плоские. Декор фасадов характерен для архитектуры классицизма. Кроме исторического значения, здание представляет редкий образец гражданской провинциальной архитектуры классицизма на Украине.

Собор Антония и Феодосия, 1756—1758 гг. (ул. Карла Маркса, 61). Построен мастером С.Д. Ковниром. Расположен на господствующем над городом холме среди древних валов. С большим мастерством решена зодчим пятиверхая композиция здания. Удачно поставленный на холме собор хорошо просматривается с дальних точек и имеет большое градостроительное значение. В конце XIX в. к главному входу был пристроен притвор. Собор кирпичный оштукатуренный четырех-столпный квадратный в плане с выступающими по сторонам полукруглыми объемами. Завершен пятью куполами, поставленными по диагонали по углам квадрата. Архитектурные формы и декор характерны для украинского барокко. В отделке фасада применены пилястры с лепными капителями, плавно изогнутые тянутые фронтоны над окнами, раскрепованные карнизы Апсиды завершены мягко очерченными полукруглыми фронтонами. В интерьере сохранились тематические росписи. С 1974 г. ведутся реставрационные работы. Здание является выдающимся памятником украинской архитектуры XVIII в. и лучшим из произведений замечательного украинского зодчего С. Д. Ковнира (1695—1786 гг.).

Николаевская церковь, 1792 г. (ул. Шевченко, 11). Расположена в низинной части города. Кирпичная оштукатуренная крестовая в плане трехапсндная однокупольная с пристроенной с запада двухъярусном колокольней. Стены расчленены плоскими лопатками, прорезаны большими окнами с лучковым завершением. Фасады расчленены пилястрами и завершаются классическим карнизом. Над средокре-стием на граненом барабане размещен купол с люкарнами и главкой на высоком световом фонарике. Первый ярус колокольни рустован, второй ярус прорезан арками, увенчан треугольными фронтонами, завершен куполом с главкой. Интерьер расписан в конце XIX в. Здание сочетает в себе черты архитектуры классицизма с элементами, характерными для стиля барокко (в форме купола, люкарнах, карнизах).

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Васильков- город, центр Васильковского района Киевской области УССР, в 35 км к Ю.-З. от Киева. Ж.-д. станция 24,7 тыс. жителей (1968). Заводы холодильников, электробытовых машин, майоликовых изделий, 2 кожевенных. Предприятия пищевой промышленности (молочный, плодоконсервный заводы). Один из старейших русских городов. Основан во 2-й половине 10 в. В начале 14 в. завоёван Великим княжеством Литовским. В 1686 вошёл в состав России. С 1796 уездный город.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Васильков, уездный город Киевской губернии — уездный город Киевской губернии, в 36½ вер. к ЮЗ от губернского города, при реке Стугне, притоке Днепра. Когда основано здесь первое поселение, неизвестно; но уже в X веке здесь существовало урочище Василев. Во время княжения Владимира в посаде Василеве был устроен двор, куда ссылались из великокняжеских теремов в заточение жены, состарившиеся или нарушившие уставы гарема. Близ этого посада, в лесах и ущельях, идущих к нему от р. Днепра, любил охотиться великий кн. Владимир. В 996 году печенеги, во время набега на Русскую землю, приступили к Василеву со значительными силами, против которых Владимир не устоял и должен был укрыться под мостом. Там он дал обет соорудить в Василеве церковь св. Преображения, если избавится от гибели. Неприятель удалился, и Владимир исполнил свой обет. В 997 году в посаде Василев родился св. Феодосий. Колодезь его существует и до сих пор; над ним устроена часовенка, известная под именем «каплицы Феодосия». В 1091 г. великий князь Андрей Юрьевич, внук Владимира, по завещанию своих родителей подарил посад Василев Киево-Печерской лавре, а в 1 157 г. Василев делается уделом князя Василька. В 1238 году город испытал бедствия монгольского нашествия; в 1320 году завоеван был Гедимином; во время польского владычества подвергался неоднократно разорениям крымских татар и запорожцев. В 1586 г. заведовавший Киево-Печерскою лаврою епископ Хребтович заложил здесь замок. В 1686 году Васильков достался России и до 1785 года находился в собственности Киево-Печерского монастыря, а потом поступил в казну. До 1795 года Васильков был пограничным и таможенным городом, а в 1796 году сделан уездным городом Киевской губ. Местоположение города красиво. На восточной стороне его тянется тройной ряд валов и насыпей; вышина их около 2 саж. Концы наружных валов с одной стороны упираются в р. Стугну, а с другой — в ручей Василев. По преданию, эти валы, а также и вал, который находится в 4-х верстах от города, служили границею между Россиею и Польшей. В 1/2 вер. от города находятся земляные укрепления на 4 орудия. В предместье города Васильков, за Стугной, находится курган в 7 саженей высоты. Всей городской земли у города 10880 дес., из которых около 900 десятин под городским поселением. Жителей в 1889 году считалось 17794, из них 8946 мужского пола, 8848 женского пола. По вероисповеданию: православных 10833, раскольников 27, католиков 22 и 69 1 2 евреев. По сословиям более всего мещан — 13925 чел., затем 3335 крестьян, дворян было 151 чел., духовных 36, купцов 90, почетных граждан 6. В городе 2 ярмарки, мыловаренный завод с производством на 3300 руб. в год, завод восковых свечей, с производством на 2000 руб., 4 кожевенных завода с производством на 38000 руб. и 1 кирпичный завод с производством на 3000 руб.; 3 православных церкви, 1 синагога и 2 молитвенных еврейских дома, больница; 2-х классные училища, мужское и женское; несколько частных начальных школ, как русских, так и еврейских. Климат города здоровый, прирост населения — 1,3% в год.

Васильковский уезд — в средней части Киевской губернии; пространство 81,9 кв. мили, или 3961,7 кв. версты. Поверхность довольно волнистая; кряжи возвышенностей переходят из Киевского уезда в Васильковский и оканчиваются, не доходя р. Ротка. Между реками Ротком и Каменкою, впадающими в Рось, простирается значительная плоская возвышенность, составляющая среднюю полосу Васильков уезда и ограничивающаяся к С pp. Упавой и Стугной. Западная сторона уезда более низменна, и только по берегам р. Роси, Каменки и Упавы видны небольшие возвышения, а северная часть, смежная с Киевским у., представляет некоторые черты Полесья. Около м. Белой Церкви простирается обширная равнина, по направлению к Василькову, Фастову и Миравке, ширина ее от села Миравки к Фастову 40 вер., а длина от Белой Церкви до Стугны 80 в. Судоходных рек в уезде нет, но вообще рек и истоков много. Главные р.: Рось, Ирпень, Роток, Каменка, Настаевка и др. Озер в уезде нет, но реки образуют широкие разливы, напр., при г. Василькове пруд, образуемый рекою Стугною. Болота незначительны. Почва уезда плодородна и состоит из неглубокого пласта чернозема; примесь глины в черноземе находится в полосе от р. Каменки на ЮВ, не доходя до р. Роси. Земли в уезде 346147 десятин; из нее казне принадлежат 23648 десятин, удельному ведомству 26262 десятины, монастырям и церквям 4890 десятин, городским обществам 2805 десятин, дворянам 83916 десятин, в наделе у крестьян 200648 десятин, у крест.-землевладельцев 2 753 десятины, у прочих сословий 1225 десятин. У народонаселения было в 1889 г. лошадей 34361, рогатого скота 49525, овец 66849, свиней 32825, коз 512. Всего населения уезда было в 1889 г. 263261 чел. (127748 муж. и 135513 женщ.). По вероисповеданию: православных 217559, раскольников 1310, римско-католик. 4723, евреев 39639 чел. По сословиям: дворян 1931, духовного звания 729, почетных граждан 270, купцов 684, мещан 43286, крестьян 197773, колонистов 1616, военного звания 15767, иностранных подданных 1135. Жители уезда занимаются хлебопашеством, разными промыслами и торговлею. Самые значительные поселения в уезде — местечки Белая Церковь и Фастов, села Винцентовка, Езерна, Плисецкое, Большое Половецкое, Малое Половецкое, Прилесское и т. д. В уезде существуют 2 еврейские колонии. Свеклосахарных заводов 5, с производством в год на 2793000 рублей. По посеву свекловицы Васильков уезд занимает седьмое место в губернии (засевает от 5 до 6 т. десятин в год). За свеклосахарными заводами следуют мукомольни, которых 7 с производством на 458 тыс. руб., 3 винокуренных завода, которые выкурили 6823 т. градусов спирта, 1 пивоваренный завод с производством на 56 т. руб., 1 табачная фабрика с оборотом в 90 тыс. руб., 1 маслобойня с произв. на 12 тыс. руб., 1 машиностроительный завод (106 т. р.), 1 завод металлических изделий (40 тыс. руб.), 4 кожевенных завода (37500 руб.), 1 завод восковых свечей и 1 кирпичный, с производством каждый на 2 тыс. руб. Кроме того, в уезде 3 конских завода (85 производителей и 205 маток). В археологическом отношении Васильков уезд представляет много интересного. Золотые монеты были найдены в м. Фастове и с. Прилесах. В 1852 г. на полях между с. Марьяновкою и Пинчуками найдены металлические вещи, орудия и посуда дохристианского периода. По дороге из м. Фастов в с. Великую Снетинка находится большой курган, называемый «Острая могила». Между дер. Фастовец и с. Пинчуки, на протяжении 15 верст, находится более 20 курганов. Валов и окопов в уезде много; так, напр., от дер. Дмитровка и Валица до уровня Свиной пролегает вал длиною 4 версты. В м. Фастове находится окоп, называемый «Папиевский замок». В 3 верстах от д. Фастово, на полях между с. Марьяновка и Пинчуки, находятся 2 окопа: «Перепят и Перепятиха», а между с. Прилесы и Малой Половецкой — окоп «Ядемга». В м. Фастово и с. Мотовиловка открыты подземные ходы, но ни вещей, ни костей в них не найдено.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Город Васильков, в 37-ми верстах от Киева, на левом берегу речки Сгугны, разбросан среди яров и гор в довольно живописном положении. На возвышении господствующем над целым городом, среди валов, насыпанных на боках возвышения, стоит каменный Феодосиевский собор. Отсюда наилучшие виды: город лежит у ног; по склонам гор среди садов хаты, разбросанные по местам; внизу течет Стугна, разливаясь в широкий став; а вдали на противоположном берегу, чернеют перелески. Васильков основан Владимиром Святым который назвал его веселое Васильево, по своему имени, полученному при крещении. Сначала среди леса был им построен для охоты терем около 991 года (место терема жители указывают близ соборной нынешней церкви). В 996 году Печенеги, сделавши набег на Киевскую область, приступили 6-го августа к Васильеву. Владимир вышел на них с малой дружиной, был разбит и скрылся под мостом. Это случилось в день Преображения Господня; а потому св. Владимир дал обет соорудить в Василеве храм во имя Преображения, если избегнет из рук вражеских. Так как неприятели вдруг отступили: то Владимир в скорости, именно через год воздвиг церковь и учредил пир для знатнейших бояр Киевских и иных городов, с которыми беседуя, он провел здесь восемь дней. Здесь-то Владимиром приобретена уверенность, что «Руси есть веселіе пити, и неможет от безъ того быт». Сотвори праздникъ великъ, варя 300 проворь меду и сзываше боляре своя и посадники, старейшины по всем градомь и люди многи и раздоя убогимь 300 гривень. Праздновавь князь 8 дней, и возвратися кь Кіеву на Успеше св. Богородицы, и ту паки створяше праздникъ великъ. (См Нестора по Лавр, списку).

Когда сын Киевского князя Юрия Владимировича, Василько Юрьевич получил в удел от отца своего Порусье или Поросье (Белая Церковь), а по смерти своего брата и дачу веселое Васильево: то назвал дачу эту в 1157 году Васильковым. В Василькове родился в Х-м веке преподобный Феодосий, игумен Печерский, который, до поступления своего в монастырь, пребывал некоторое время в здешних пустынях. Еще в 1818 году видна была пещера Васильковская, в коей спасался преподобный. Она была возле так называемого панского ставка (пруда) и теперь уже завалена. Но колодезь, который, по преданию, он выкопал, доселе существует. Над ним недавно построили каплицу, в которой 3-го мая, в день св. Феодосия, со всех трех городских церквей бывает крестный ход при многочисленном стечении набожного народа. Огромные валы — единственные остатки давнего города, свидетельствуют о важном значении, которое в древности имел Васильков, разрушенный в 1240 году Батыем вместе с Киевом. Он никогда уже не приобретал прежнего значения. В 1259 году великий князь Киевский Андрей Юрьевич — внук Владимира Мономаха, прозванный Китаем, отдал Васильков Киево-Печерской Лавре (Подлинная запись великого князя Андрея не отыскана. Думают, что сгорела она во время пожара Васильковского замка 1590 года или еще прежде затеряна. Запись эта известна только в списке). Новые владельцы — монахи воздвигают здесь церковь, на развалинах прежней, построенной св. Владимиром. По преданию она стояла на том месте, где ныне дом Кладкевича. В следующие времена Васильков вместе с Киевом испытывал одинаковые бедствия: завоевание Литвой (1320 года), состояние под игом Польши, грабежи и разорения от татар, запорожцев и поляков. Однако 14-го июля 1624 года, Сигизмунд III-й, Польский король выдал Печерскому монастырю, желая его склонить к папской унии, привиллегию на поправление здешнего монастырского замка и на учреждение здесь ярмарок, предназначая известный от них доход в пользу монахов. Это могло иметь влияние на улучшение состояния города; но в 1640 году Татары вновь разорили Васильков, а потом он подвергался неоднократным грабежам в следствии известных усилий Польши удержать под своим игом наш край и отвращения здешнего народа от этих проповедников папства.

В 1686 году 26 апреля (6 мая) в силу трактата Гримултовского*, Васильков возвращен Российской державе и новая граница Польского государства отстояла от него только на 1-ну версту. Почему многие из жителей переселились на самую границу и построили свои дома при карантине, напротив заставы польской, именовавшейся Аксаковой Мытницей. Карантин имел в то время вид местечка, тогда как Васильков походил на бедную деревушку. Только в царствование ИМПЕРАТРИЦЫ ЕЛИСАВЕТЫ, Васильков начал принимать вид городка. При ней построена и соборная каменная церковь, ныне существующая. В 1786 году церковные населенные имения, в том числе и Васильков, поступили в казну. Наконец уже при ИМПЕРАТОРЕ ПАВЛЕ 1-М, В 1797 году, Васильков сделан уездным городом. Видимы недостаток каменных домов (только грисутственные места и две церкви каменные), немощеные улицы и площади, множество деревянных развалившихся хижин, обитаемых неопрятными евреями, вот признаки, коими определяется настоящее положение города. Жителей обоего пола считается: православных 5341, римских католиков до 36 и евреев до 4000. Домов до 1000, лавок 60, питейных домов и трактирных заведений 35. По положению Василькова на одном из главных путей сообщения Киева, жители занимаются торговлей, жизненными припасами, фуражом и разными потребностями для путешественников и извозчиков. Все другие вещи приобретаются жителями в Киеве, Бердичеве и Белой Церкви. Капитал, обращающийся в городе не превосходит 150,000 руб. Предместье города Василькова, на левой стороне Стугны в версте выше города, прежде называлось Воещиной. В 1581 году король Стефан Баторий подарил Воещину Олехну Черкасову Ержевскому, от которого и названо это предместье Черкасом. Другое предместье, называемое Западницы находится на восточной стороне, ниже собора, в лощине. По преданию лет за полтораста оно было покрыто лесом и служило притоном разбойникам. Неосторожные прохожие были ограбляемы, а иногда и убиваемы, как в западне. Отсюда и название. Третье предместье Застугнье, где видны остатки древнего замка. О времени его основания неизвестно; но судя по расположению внутреннего укрепления и по отсутствии всяких правил фортификации в построении его: должно полагать, что этот замок современен веселому Васильеву. Из учебных заведений ныне процветают в Василькове: приходское училище, открытое в 1833 году, сельская школа для поселянских детей, в 1837 году открытая палатой государственных имуществ и Еврейское училище заведенное в 1849 году. Таким образом каждое сословие и исповедание имеет в небольшом городке особое училище и не смешивает своих детей.

До образования в 1797 году Киевской губернии в нынешних ее пределах, Васильков, с краем по реку Стугну и Ирпень принадлежавшим России, состоял в губернии Киевской, называвшейся Изяславской и состоявшей из Украины Заднепрской (по левой стороне Днепра). Край же, лежащий за рекой Стугной, принадлежал к вновь образованной губернии Винницкой. Винницкая губерния была разделена на округи, и одна часть нынешнего Васильковского уезда принадлежала к Паволочскому, а другая к Белоцерковскому округу.
В городе три церкви Феодосиевская соборная, Николаевская и Покровская. Все они на левой стороне Стугны. Феодосиевская каменная построена в 1758 году архимандритом Печерской Лавры Лукой и освящена 4-го октября. Она находится вблизи того места, где была древняя Преображенская церковь. В ней примечательны две иконы Божьей Матери первая чудотворная, перенесенная из местечка Ольшаницы; а вторая отличается хорошей живописью и древностью (по мнению знатоков она писана более нежели за 200 лет). Есть также серебряный крест, имеющий 130 лет с надписью, что он принадлежит замковой церкви «СВ. крест Господень сооружися въ церковь преподобного Феодоая Васильковскую замковую 1730 года, мгьсяца Іюня». Васильковские старожилы утверждают, что на месте, где ныне колокольня соборной церкви были замковые ворота, сверх которых архимандрит Лука построил колокольню (Надобно заметить, что древняя дорога в Киев выходила из Василькова не там где ныне, а гораздо восточнее, близ нынешнего собора и шла на села: Крушинку, Янковичи и Хотов.). В недавнее время в колокольне устроен теплый придел во имя усекновения главы Иоанна Предтечи. Земли пахатной и сенокосной в двух хуторах принадлежит собору до 50 десятин .Причт пользуется от казны жалованьем в год 585 рублей, по нормальным штатам для соборных (в уездных городах) церквей, и процентами из фундушевого капитала, до 1000 рублей простирающегося. К соборной церкви приписана каплица с колодцем, в 5-ти верстах от Василькова на почтовой дороге к Киеву. При ней небольшой огород и домик для сторожа. Каплица или часовня, построенная на этом месте с незапамятных времен (В древних записках подскарбия Марковича значится, что 1739 года он возвращаясь из похода, проезжал мимо каплицы, и отметил, что на этом месте чернечья корчма и часовня, стр. 92, ч. I.), летом всегда отворена для богомольцев, утоляющих жажду отличной колодезной водой и совершающих моления перед поставленными в ней иконами. В 1859 году часовня возобновлена по новому фасаду, с преобразованием в церковь. При самом почти выезде из Василькова по нынешней почтовой дороге в Киев, построена в 1792 году другая каменная церковь, во имя святителя Николая, так как соборная несколько удалена от жилищ горожан. Причт ее, равно как и причт Покровской церкви, получает от казны жалованья 255 рублей. Земли имеет 33 десятины Покровская церковь деревянная, построена на место обветшавшей в 1838 году. Ей принадлежит хутор в пространстве около 10 десятин.

Римских католиков в городе Василькове только 36 обоего пола и притом не оседлых. Однако единоверцы их, помещики Васильковского уезда, предполагают построить для них каменный костел; на что уже испрошено надлежащее разрешение. В прежнее время в Василькове никогда не было латинского храма и в настоящее время потребность в нем сомнительна. Еврейские молитвенные дома деревянные и в ветхом состоянии.

*В 1686 г, состоялся мир между Россией и Польшей в Москве, после Андрусовского перемирия на 13 лет в 1667 году заключенного. Мир этот называется иногда у поляков Гржимултовским потому, что со стороны Польши мирный трактат подписан сенатором Криштофом Гржимултовским, воеводою Познанским, маршалом королевским.

Метрические книги по г. Васильков в архивах

Перечень метрических книги хранящихся в ГАВиО (Винница)

1. Київська губернія
2. Васильківський деканат
3. Римсько-католицька церква Преображення Господнього м-ка Васильків Васильківського повіту Київської губернії
4. м-ко Васильків, сс. Барахти, Бендіївка, Гребінки, Гусачівка, Деремежна, Копачів, Лопатинщина (Янківка), Мирівка, Мокіївка, Ольшанка, Рейментарщина (Антонівка), Розаліївка, Семенівка, Слобідка-Германівська, Станіславка (Красна), Яцки.
5. Народження: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1,спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737,оп.1, спр.21; 1836: ф.737, оп.1, спр.36; 1837: ф.737, оп.1, спр.45; 1838: ф.737, оп.1, спр.62; 1842: ф.737, оп.1, спр.106; 1843: ф.737, оп.1, спр.117; 1844: ф.737, оп.1, спр.123;
6. Шлюб: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1, спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1838: ф.737, оп.1, спр.73; 1840: ф.737, оп.1, спр.92; 1841: ф.737, оп.1,спр.96; 1842: ф.737, оп.1, спр.114, 115; 1843: ф.737, оп.1, спр.117; 1844: ф.737, оп.1, спр.127; 1846: ф.737, оп.1, спр.137;
7. –
8. Смерть: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1, спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1833-1834: ф.737, оп.1, спр.21; 1834: ф.737, оп.1, спр.25; 1837: ф.737, оп.1, спр.52; 1838: ф.737, оп.1,спр.63; 1839: ф.737, оп.1, спр.75; 1840: ф.737, оп.1, спр.88; 1841: ф.737, оп.1, спр.94; 1842: ф.737, оп.1, спр.109, 113; 1843: ф.737, оп.1,спр.117; 1845: ф.737, оп.1, спр.132; 1847: ф.737, оп.1, спр.138;
9. –
10. –