Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Вышгород

Административно-территориальное деление

Вышгород (укр. Вишгород) — город, районный центр, центр городского совета, Вышгородского района, Киевской области. В ХІХ столетии село Киевского уезда Киевской губернии.

Город относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Вышгород — город (до 1968 — посёлок городского типа) в Киево-Святошинском районе (сейчас Вышгородском районе) Киевской области УССР, на правом берегу Днепра, в 18 км к С. от Киева. 11,2 тыс. жителей (1970). Киевская ГЭС.

В. впервые упоминается в летописи под 946 как город княгини Ольги. В 11—12 вв. значительный политический, экономический и культурный центр; резиденция киевских князей. В 1240 разорён татарами. Городище В. имеет около 3 км в окружности. В 1934—1937, 1947 произведены археологические раскопки В. Город делился на детинец и посад. Открыты остатки земляных укреплений и часть улицы с остатками домов-полуземлянок, исследованы печи для обжига посуды и кузнечные горны. В детинце обнаружен фундамент кирпичной Борисоглебской церкви 11—12 вв.

История городов и сел УССР 1971 год

Вишгород — місто районного підпорядкування, розташоване на правому березі Дніпра, за 12 км від Києва, з яким сполучене асфальтовим шосе. Населення — 11 200 чоловік.

Місцевість, де тепер розташований Вишгород, була заселена здавна. Тут виявлено рештки неолітичного поселення (IV—III тисячоліття до н. е.), кургани доби бронзи (II тисячоліття до н. е.), поселення скіфського часу (VII—VI ст. до н. е.) та сарматські кургани. В урочищі Межигір’ї знайдено скарб мідних прикрас з виїмчастими емалями (V—VII ст. н. е.).

До нашого часу збереглися залишки великого Вишгородського городища IX— XIII ст., площа якого становила 80 га. Давній Вишгород був одним із значних міст Київської Русі, політично та економічно тісно зв’язаний з Києвом. Вперше Вишгород згадується в «Повісті времінних літ» під 946 роком як резиденція княгині Ольги — «Ольжин град». З середини X ст. Вишгород був відомий Візантії, і візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму творі «Про управління імперією» називає його поряд з великими політичними та економічними центрами Київської Русі — Києвом, Черніговом, Новгородом, Псковом. Свідченням важливої ролі міста є те, що з 946 по 1214 рік воно згадується у літописах 38 разів. У 1072 році у Вишгороді відбувся з’їзд князів — синів Ярослава Мудрого Ізяслава, Святослава і Всеволода та знатних мужів, на якому було доповнено відомий збірник законів Київської Русі «Руську Правду». З 1078 року місто стало центром удільного Вишгородського князівства, підвладного київським князям.

У X—XI ст. Вишгород був типовим для того часу феодальним замком і літньою резиденцією київських князів. Тут у 1054 році помер великий князь київський Ярослав Мудрий. Його останки поховали в Борисоглібській церкві і лише згодом перенесли до Київського Софійського собору. Вже в X ст. в місті існував значний прошарок представників пануючого класу та державного адміністративного апарату. Вишгородські «болярці», які фактично були частиною київського боярства, згадуються у літописах при висвітленні багатьох історичних подій. Саме до вишгородського боярства звертається Святополк Окаянний з проханням підтримати його на київському престолі. У 70-х роках містом володів на ленному праві представник одного з найзаможніших київських боярських родів — Чудин.

Давній Вишгород став також значним церковно-релігійним осередком. Вишгородське духовенство відігравало чималу роль у боротьбі за незалежність руської церкви від Константинополя, що було важливим фактором зміцнення міжнародного становища Київської Русі. За часів князювання Ярослава Мудрого у місті була збудована дерев’яна церква на вшанування перших руських святих братів Бориса і Гліба, вбитих Святополком Окаянним. Замість неї князь Святослав Ярославич у 1075 році заклав кам’яний храм Бориса і Гліба, будівництво якого було закінчено у 1112 році. Ця велична монументальна споруда площею 900 кв. метрів відзначалася красою зовнішнього і внутрішнього оздоблення. Багато зробив для її прикрашення князь Володимир Мономах. Багатство і краса храму дивували навіть греків. В середині його стояли срібні саркофаги Бориса і Гліба, які вражали сучасників високохудожньою обробкою.

Вишгород знали в усіх краях Руської землі і далеко за її межами. Протягом трьох століть він був одним з найкрасивіших міст Київської Русі. За його зразком будувалися засновані владимирським та смоленським князями Боголюбове та Снядинь. Вишгород являв собою значний осередок культурного життя. Вважають, що тут написані напівлегендарні «Житія Бориса і Гліба», які є видатними пам’ятками давньоруської літератури.

Писемні джерела свідчать про те, що Вишгород був досить великим ремісничим центром. Біля Вишгородського замку вже в X ст. зосереджувалася значна кількість ремісників. Є відомості, що в XI—XII ст. тут існували ремісничі організації: об’єднання «древоделів», які будували дерев’яні приміщення, «градників», що споруджували укріплення, та «здателів», які, можливо, виконували функції архітекторів. У літопису названі імена старшин цих об’єднань — Миронега и Ждана.

Археологами досліджено одну з вулиць давнього, Вишгорода та два ряди будинків з господарськими будівлями і хлібними ямами. Тут виявлено 5 майстерень для обробки заліза, залишки косторізної і ювелірних майстерень з устаткуванням та інструментом для лиття і карбування, а на околицях ремісничого посаду розкопано район гончарного виробництва із залишками багатьох горнів та майстерень з ямами, заповненими спеціальною глиною для виготовлення посуду і цегли. Численні ремісничі майстерні Вишгорода постачали Києву та іншим давньоруським містам посуд, ювелірні і медалеві вироби.

Уже в середині X ст. Вишгород перетворився на значний осередок зовнішньої та внутрішньої торгівлі, який стояв поряд з такими торговельними центрами, як Новгород, Смоленськ і Київ. Торгівля тут мала постійний характер. В місті було своє торговище — ринок. Є згадки про приїзди руських купців до Константинополя, серед яких були й вишгородці.

Господарство вишгородських бояр базувалось на праці феодально залежних селян. Податки і побори на користь феодалів — власників землі, на якій було розташоване місто, лягали також на плечі юридично вільних городян. Відомі численні скарги вишгородських міських низів на насильства з боку князівських та боярських урядовців. Так, у 1146 році городяни Вишгорода поскаржились великому князю київському на дії тіуна Тудора і вимагали обмеження поборів.

Вишгород був також важливим стратегічним пунктом, що входив до системи оборони центральної території Київської держави, могутньою фортецею Київської Русі, міцним форпостом Києва в боротьбі проти печенігів і половців. Місто оточували потужні вали і рови довжиною близько 3 км із стінами та вежами над ними. Князі постійно дбали про зміцнення цих укріплень. Під стінами Вишгорода, який надійно захищав Київ з півночі, не раз відбувалися кровопролитні битви з кочівниками. Після того, як у 1093 році вишгородці розгромили половців, слава про цю неприступну фортецю залунала по всій Русі. Протягом 1136—1146 рр. половці ще кілька разів зазнавали тут поразки.

Із посиленням феодальних усобиць Вишгород у XII ст. почав втрачати своє значення і перетворився на другорядний уділ, який київські князі віддавали найближчим родичам, щоб забезпечити собі їх допомогу в боротьбі за великокнязівський стіл. У 1167 році під час князівських усобиць Вишгород оточили війська Володимира Мстиславича і довгий час тримали його в стані облоги, а в 1169, 1172 та 1211 рр. місто пограбували війська чернігівських та суздальських князів, які ходили походами на Київ. З середини XII ст., водночас із занепадом Києва як центра держави, втрачав своє значення і Вишгород. Літописи востаннє згадують про нього як про місто, що відігравало самостійну роль в економічному та політичному житті, у 1213 році. Під час монголо-татарської навали у 1240 році Вишгород був вщент зруйнований і спустошений.

З 1362 і до 1569 року Вишгород перебував під владою феодальної Литви. В цей час це було невелике село, що належало Спасо-Преображенському Межигірському монастирю. В 1482 році Вишгород зазнав нових руйнувань під час походу на Україну кримського хана Менглі-Гірея. Після Люблінської унії 1569 року село захопила шляхетська Польща. Власником його лишився Межигірський монастир, якому б 1580 році було підтверджено право на збирання тут податків.

З встановленням польсько-шляхетського панування посилився соціальний гніт. Духовенство поступово закріпачувало селян Вишгорода. Вони мали давати на користь Межигірського монастиря 2 діжки меду на рік та виконувати різні повинності: підводну, ремонтувати шляхи, будувати укріплення. Польсько-шляхетські загарбники гальмували розвиток української культури. За наказом польської адміністрації у Вишгороді були розібрані руїни давнього храму Бориса і Гліба, а матеріал використано для будівництва костьолу в Києві.

Посилення гніту викликало обурення народних мас, яке нерідко виливалось у відкриті виступи проти гнобителів. Так, у 1592 році під час повстання К. Косинського один із загонів козаків разом з місцевими селянами напав на Межигірський монастир, вигнав звідти ігумена — королівського ставленика і знищив королівські грамоти, в яких були зафіксовані феодальні повинності.

В 1595 році Вишгород увійшов до складу королівських маетностей і став центром Вишгородського староства. Надаючи йому великого військового значення як форпостові Києва, польський король на початку XVII ст. наказав відновити тут укріплення — вал і замок з вежами. Люстрації Київського воєводства та Київського замку 1616, 1618 і 1622 рр. називають Вишгород «орендою при Києві». Тут було 100 господарств, які сплачували щорічно чинш, давали на 9 злотих жита, на 28 злотих вівса, 14 возів сіна, 28 курей, на 22 злотих меду. Від орендарів озер, плати за перевіз тощо державці одержували ще 300 злотих на рік, від здачі в оренду 4 млинів, крім млинарської третини,— 150 злотих.

Селяни Вишгорода боролися проти ненависного польсько-шляхетського гніту. У 1630 році в районі Межигірського монастиря і сусіднього з ним Вишгорода відбулися сутички між повстанцями і польським військом. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. населення Вишгорода активно виступило проти польсько-шляхетського панування, за возз’єднання з братнім російським народом. У травні 1648 року в Київському повіті спалахнуло повстання, в якому взяли участь і вишгородці. Вишгород був визволений з-під влади шляхетської Польщі і з 1649 року ввійшов до складу Київської сотні Київського полку. У 1654 році після Переяславської ради населення міста присягнуло на вірність Росії.

Після визвольної війни тривала боротьба між селянами Вишгорода та Межи-гірським монастирем. У 1656 році монастир дістав універсал на володіння Вишгородом, згідно з яким селяни мали відбувати на користь власника «вшелякое послушенство і повинності». Вони повинні були платити натуральний та грошовий чинші, возити дрова, косити сіно та виконувати інші роботи.

Під час війни Росії з Польщею 1654—1667 рр. Вишгород був спалений. За Андрусівським перемир’ям 1667 року він остаточно відійшов до Росії. Після переходу монастирських земель у володіння держави Вишгород в 1787 році був підпорядкований Київській казенній палаті, а з 1839 року — палаті державних маетностей. На початку XIX ст. у селі було 40 дворів та 180 державних селян чоловічої статі. Тут діяли 3 млини та цегельня. Селяни Вишгорода платили оброк за орну і городню землю та сіножаті, а також подушну подать. Так, у 1854 році 78 селянських господарств села внесли у казну понад 781 крб. сріблом.

У 1866—1867 рр. вийшли царські укази про поземельний устрій державних селян України. У Вишгороді 387 державних селян і 28 відпускних та відставних солдатів одержали 2650 десятин надільної землі, серед яких лише 774 десятини були придатні для землеробства. Отже, на одну ревізьку душу припадало в середньому по 4,6 десятини. Зважаючи на неродючі грунти, які переважали в цьому районі, такої кількості землі було замало навіть для злиденного існування. За мізерні наділи селяни щорічно мали сплачувати 870 крб. протягом 49 років.

У післяреформений період у Вишгороді розвивалася промисловість. У другій половині XIX ст. на місцевих цегельнях, які виробляли до 5 млн. штук цегли на рік, працювало влітку понад 300 робітників. Крім місцевих селян, серед них були й вихідці з інших губерній. Тоді ж тут було виявлено поклади бурого вугілля. Значну цінність становили також місцеві гончарні глини.

Вишгород поступово зростав. За період з 1867 по 1900 рік кількість його населення майже подвоїлась і становила 1595 чоловік. Значно посилилося класове розшарування селян. Згідно з переписом 1912 року, у Вишгороді налічувалося 331 селянське господарство, яким належало 1277 десятин землі. З них 6 господарств були безземельними, 31 господарство мало до однієї десятини землі, 113 господарств — від 1 до 3 десятин, 117 господарств — від 3 до 6 десятин кожне. Таким чином, основну масу селян становили бідняки, які задихалися від малоземелля. В той же час 16 заможних жителів села, які мали понад 10 десятин, зосередили в своїх руках 229 десятин землі. Частина населення, шукаючи засобів до існування, змушена була йти на заробітки до Києва.

Населення Вишгорода не одержувало майже ніякої медичної допомоги. На все село був один фельдшер. З освітніх закладів існувала лише двокласна земська школа. В 1843 і 1846 рр. у селі побував Т. Г. Шевченко, де зробив ряд зарисовок.

Лютнева революція не принесла трудящим Вишгорода істотних змін у їх становищі. Лише з перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції вони визволилися від соціального і національного гніту. В січні 1918 року тут встановлено Радянську владу, яка почала проводити в життя ленінський Декрет про землю. Проте наприкінці лютого 1918 року село захопили німецькі загарбники.

Після вигнання кайзерівських військ Вишгород з середини грудня 1918 року до початку лютого 1919 року перебував під владою петлюрівської Директорії. З розгромом останньої в селі відновилася влада Рад. Діяльності місцевих органів Радянської влади намагалися перешкодити куркульські банди, які діяли в цьому районі. Проте внаслідок великої агітаційно-пропагандистської та організаторської діяльності, проведеної комуністами, всі ці спроби виявилися марними. Радянська влада у Вишгороді зміцнювалася. В липні 1919 року тут досить активно діяв комітет бідноти на чолі з С. Ф. Підлісним. Комбід завершив роботу по наділенню селян землею і ухвалив рішення про надання їм луків.

Мирне будівництво у Вишгороді було перервано нападом денікінців, які на початку вересня захопили його. Трудящі села піднялися на боротьбу проти реставрації буржуазно-поміщицького режиму. На початку жовтня радянські війська розгорнули наступ на Київ. Для їх підтримки 4 жовтня 1919 року кораблям Дніпровської флотилії було наказано зайняти позиції на плесі Київ—Вишгород. Частини 58-ї та 44-ї дивізій 12-ї армії під керівництвом І. Ф. Федька 14 жовтня прорвалися до Києва і до 17 жовтня вели тут запеклі бої, але під тиском переважаючих сил ворога відійшли до рубежу річки Ірпеня. Жорстокі бої з денікінцями велися під Вишгородом. Безприкладний героїзм виявили бійці Інтернаціонального полку під командуванням Л. М. Гавро, якого було нагороджено орденом Червоного Прапора.

Наприкінці листопада 1919 року радянські війська знову перейшли в наступ. 1 грудня частини 58-ї дивізії увійшли до Вишгорода, але боротьба проти білогвардійців тривала тут до 3 грудня. Під час вуличних боїв особливо відзначився командир роти Ф. В. Молчанов. Ризикуючи життям, він кинув у вікно будинку, де засів ворожий кулеметник, дві гранати, а потім захопив цей кулемет та 2 телефонні апарати.

На початку травня у Вишгород вдерлися білополяки. Але 12 червня після того, як вони були розбиті, в селі відновилася Радянська влада. Велику роботу у налагодженні мирного життя, ліквідації розрухи і куркульського бандитизму провели місцева партійна організація і партійні осередки частин 12-ї армії, що дислокувалися тут. Київський губком і повітком КП(б)У, організували у селі агітнедільник. 28 червня 1920 року вишгородці взяли активну участь в обранні волосного Стдропетрівського ревкому, який очолив Бондаренко. 4 липня 1920 року біднота Вишгорода однією з перших у повіті організувала комнезам, до якого увійшли А. Мацевитий, В. Смоляренко та Ю. Носихін. Члени комнезаму звернулися до всіх селян Київщини із закликом наслідувати їх приклад.

Щоб подолати паливну кризу, яка утворилася в роки громадянської війни, і забезпечити промисловість Києва паливом, з ініціативи Київського губревкому влітку 1920 року біля Вишгорода було закладено шахти по видобутку бурого вугілля. На вишгородських розробках працювало близько 100 робітників. З грудня 1920 року по листопад 1921 року тут було видобуто 270 тис. пудів вугілля. Восени 1921 року розробки припинилися. 26 травня 1921 року на засіданні комісії по електрифікації Київського району відомий український вчений-гідротехнік, голова гідрологічної секції АН УРСР, професор політехнічного інституту М. І. Максимович, який свої праці присвятив проблемі Великого Дніпра та електрифікації Київського району, поставив питання про використання водної енергії Дніпра в районі Вишгорода для будівництва електростанції потужністю 50 тис. кінських сил.

Велику роботу провела Вишгородська сільрада. У 1921—1922 рр. вона здійснила розподіл церковних земель між незаможниками, організувала ремонт школи. Активно діяв комнезам, у складі якого працювали С. Ф. Підлісний, А. С. Коваленко, С. О. Пономаренко, І. П. Артюшенко та інші. В 1921 році у Вишгороді відкрили лікарську дільницю. Налагодили роботу початкової школи, провели ряд заходів для ліквідації неписьменності серед дорослих. Працювала також хата-читальня.

В 1924 році у Вишгороді виникло споживче кооперативне товариство. За рішенням загальних зборів трудящих у 1925 році було створено товариство взаємодопомоги, а в січні 1928 року — сільськогосподарську артіль «Новий світ». Її головою став С. Д. Смоляренко. Наприкінці 1929 року у Вишгороді всі дрібні артілі об’єдналися у колгосп «Новий шлях», головою якого обрали Г. О. Негоденка. На початок травня 1930 року в колгосп увійшло 61 господарство. Вже з першого року господарювання колгоспники включились у соціалістичне змагання і достроково завершили сільськогосподарські роботи. Цього року тут почалося будівництво корівника та свинарника. Успіхи колгоспу дедалі більше переконували одноосібників у перевагах колективного господарювання.

Завдяки керівництву партійної організації і самовідданій праці колгоспників колгосп «Новий шлях» став одним з передових на Київщині. Вишгородський колгосп два рази був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. За досягнення в розвитку господарства його у 1939 році преміювали 2 автомашинами, а передових колгоспників нагородили медалями. У 1940 році колгосп став мільйонером. Він мав зразкові тваринницькі ферми і вирощував багато овочів для потреб Києва.

Значну роль у зміцненні економіки Вишгорода відіграло відновлення в 1930—1931 рр. місцевих розробок бурого вугілля. У 1939 році поблизу села почалося будівництво Дніпровської водогінної станції.

За роки Радянської влади багато було зроблено для розвитку охорони здоров’я, освіти й культури. Медичну допомогу жителям Вишгорода подавала медамбулаторія.

Значно зріс культурний рівень населення. Було повністю ліквідовано неписьменність серед дорослих. У Вишгороді працювали семирічна школа, клуб, бібліотека. Село було радіофіковано та електрифіковано.

З початком Великої Вітчизняної війни жителі Вишгорода, як і весь радянський народ, піднялися на захист Батьківщини. 18 вересня 1941 року село захопили німецько-фашистські загарбники. Вони встановили жорстокий окупаційний режим. Кати замучили 10 жителів села, понад 40 юнаків і дівчат відправили на каторжні роботи до Німеччини.

З перших днів окупації трудящі Вишгорода піднялися на боротьбу проти ворога. Тут діяла підпільна група на чолі з Є. П. Худшим. Вона була зв’язана з партизанським загоном «Перемога», що базувався в Вищедубечанському районі. У січні 1942 року до місцевої підпільної групи увійшла 20-річна дівчина М. С. Гриненко і стала розвідницею та зв’язковою. Вона збирала відомості про розташування ворожих військ, розповсюджувала листівки, переправляла в загін зброю, боєприпаси, продовольство, здобуті підпільниками. 12 серпня 1943 року під час перевезення чергової партії зброї М. С. Гриненко схопили гітлерівці і по-звірячому закатували. Хоробру партизанку було посмертно нагороджено медаллю «За бойові заслуги», її ім’ям названо одну з вулиць Вишгорода. Партизанським зв’язковим був також брат М. С. Гриненко—Іван Гриненко.

Партизанський загін «Перемога» разом з Подільським підпільним комітетом КП(б)У Києва брав участь в організації операції по підриву залізничного мосту через Дніпро 22 квітня 1943 року. Партизани загону «Перемога» забезпечили необхідну для цього вибухівку, яку їх зв’язковий К. Буяло привіз у Вишгород, а звідти шофер К. Марочкін доставив у Київ у розпорядження підпільної групи. Восени 1943 року в районі Вишгорода, Лютежа та Нових Петрівців діяла також окрема рота партизанського загону ім. МЮДу. Командиром роти був Є. Лапшов, політруком — П. Дубницький.

Чимало жителів Вишгорода боролося проти окупантів у лавах народних месників. Активну участь у партизанському русі брали комуністи К. Ю. Матулін, В. П. Кислий та С. П. Савицький, які потрапили до рук фашистів і героїчно загинули. В 1955 році К. Ю. Матуліна посмертно було занесено до книги Пошани колгоспу «Зоря комунізму». Учасник підпільної боротьби П. М. Савицький боровся у лавах партизанів в Югославії, де і загинув. За героїзм і мужність, виявлені у боротьбі проти ненависного ворога, 750 вишгородців нагороджені орденами й медалями СРСР.

Під час наступу радянських військ на Київ Вишгород став ареною запеклих боїв. Долаючи шалений опір ворога і виявляючи небачений в історії масовий героїзм, передові частини 1-го Українського фронту вийшли до Дніпра в районі Вишгорода і Лютежа та приступили до його форсування. 26 вересня 1943 року вони захопили плацдарм на правому березі річки і вели жорстокі бої за його розширення. 19 жовтня 1943 року частини Червоної Армії визволили Вишгород. В боях за село брали участь воїни-танкісти 5-го гвардійського Сталінградського танкового корпусу під командуванням генерала А. Г. Кравченка.

Німецько-фашистські загарбники завдали величезної шкоди Вишгороду. Вони пограбували колгоспне майно, знищили парниково-тепличне господарство, спалили медамбулаторію, школу, 609 житлових будинків. Відразу ж після визволення в селі відновили діяльність партійна організація і сільська Рада, які спрямували всі зусилля трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Протягом 1945— 1949 рр. завершили відбудову колгоспу «Новий шлях». Було зведено значну кількість житлових будинків. Наприкінці 1943 року почали роботу медамбулаторія, семирічна школа і клуб.

У 1951 році колгосп дістав назву «Зоря комунізму». Під керівництвом партійної організації і внаслідок самовідданої праці колгоспників господарство успішно розвивалося. У 1952 році колгосп об’єднував 380 дворів і за ним було закріплено 2604,6 га землі, в т. ч. 493 га орної. Його забезпечувала технікою Бучанська МТС. Значного розвитку в господарстві набуло вирощування садово-виноградних культур, які в 1954 році дали 80 тис. крб. доходу. У 1958 році колгосп «Зоря комунізму» досяг значних успіхів у змаганні з колгоспниками Раменського району Московської області. Серед переможців були вишгородські доярки О. Г. Гриненко, Г. І. Грищенко та Н. А. Литвиненко, які надоїли від кожної корови по 4216, 3946 і 3593 кг молока. У 1959 році колгосп було перетворено на радгосп, а потім його об’єднали з Новопетрівським радгоспом ім. Ватутіна.

У серпні 1959 року Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про спорудження Київської ГЕС — п’ятої сходинки Дніпровського каскаду гідроелектростанцій. Її будівництво було оголошено комсомольською будовою, і з різних кінців нашої неосяжної Батьківщини на береги Дніпра почала прибувати молодь. З 1961 року широким фронтом розгорнулись будівельні роботи, успішно йшло спорудження бетонного заводу, вводились у дію під’їзні залізничні колії. Навесні 1962 року все було підготовлено для зведення греблі. 25 травня 1962 року бригада Героя Соціалістичної Праці І. Будника в урочистій обстановці заклала перший кубометр бетону.

На будівництві великого розмаху набув рух за комуністичну працю, в якому взяли участь понад 1900 працівників. На 1 січня 1962 року почесне звання колективів комуністичної праці завоювали 12 бригад, 45 будівельників дістали звання ударників комуністичної праці. Великих трудових успіхів на будівництві Київської ГЕС добилися Герої Соціалістичної Праці Д. Коваленко та В. Харитонов, кавалери ордена Леніна заступник головного інженера управління будівництва Р. К. Радецький, начальник управління правого берега ГЕС В. Д. Зиндра, інженер П. Я. Пономаренко, машиніст крану В. О. Сидоров, бригадир монтажників О. Д. Лебедев, бригадир комплексної бригади С. С. Олизько. Широко відома трудова слава заслужених будівельників УРСР кавалера ордена Леніна бульдозериста В. М. Качури, гідромеханізатора М. І. Іванова, бригадира монтажників С. Павлюка. На будівництві ГЕС пліч-о-пліч працювали представники різних народів нашої країни — українці, росіяни, грузини, естонці, удмурти, марійці, молдавани, багато з яких були передовиками виробництва.

Справжнім святом будівельників Київської ГЕС стало 10 вересня 1964 року, коли в урочистій обстановці було відкрито судноплавний шлюз і під бурхливі оплески тисяч трудящих столиці каналом пройшли святково прикрашені судна. Після цього почався новий відповідальний етап будівництва — підготовка до перекриття Дніпра. 1 листопада 1964 року котлован затопили водою, а 4 листопада було завершено перекриття Дніпра. У хвилі могутньої ріки скинули понад 11 тис. куб. метрів каміння і щебеню. 29 грудня 1964 року Київська ГЕС дала перший промисловий струм. У 1965 році j струм давали вже 4 агрегати ГЕС.

У липні 1967 року Київська ГЕС достроково видала перший мільярд кіловат-годин електроенергії.

Харківський завод ім. Кірова виготовив для неї останню, 20-у гідротурбіну, яка напередодні 50-річчя ВЛКСМ у жовтні 1968 року була пущена в дію. Після завершення будівництва потужність Київської ГЕС досягла 551 тис. квт. Внаслідок плідної роботи колективу гідроелектростанції, працівників науково-дослідних установ та монтажних організацій вдалося домогтися надійної роботи всіх агрегатів, запровадити повну автоматизацію процесу управління.

Київська ГЕС — перша в нашій країні гідроелектростанція, споруджена із збірних залізобетонних конструкцій і без водозливної греблі. Тут вперше застосовано новий тип гідроагрегатів— горизонтальних, капсульного типу. Успішно будується перша в Радянському Союзі гідроакумулятивна станція (ГАЕС) на 200 тис. кіловат. Вона разом з ГЕС, судноплавним шлюзом, земляними греблями і дамбами стане частиною комплексу столичного гідровузла. Розгорнувши соціалістичне змагання на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна та за гідну зустріч XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України, працівники ГЕС і ГАЕС достроково — до 11 червня 1970 року завершили завдання восьмого п’ятирічного плану. За роки п’ятирічки вироблено 3040 млн. квт.-год. електроенергії, у т. ч. 429 млн. квт.-год. понад план. У квітні 1971 року цим колективам присвоєно почесне звання підприємств комуністичної праці.

Будівництво гідроелектростанції змінило географію цього району. Гребля Київської ГЕС створила велике водосховище — Київське море довжиною 100 км, пересічною шириною 9,2 км. Площа його водної поверхні становить 922 тис. кв. км. Створення штучного моря дозволило продовжити глибоководний річковий шлях від Києва до Прип’яті. А там через Дніпровсько-Бузький канал столиця Радянської України з’єднується з портами Польської Народної Республіки та Німецької Демократичної Республіки. Вздовж берегів Дніпра і Київського моря розгорнулось будівництво санаторних містечок і пансіонатів.

Невпізнанно змінився Вишгород, який з 1962 року став селищем міського типу, а з січня 1968 року віднесений до категорії міст районного підпорядкування. Це сучасне місто з багатоповерховими будинками, електрикою, водопроводом, газом, телефоном тощо. Лише протягом 1967—1969 рр. у Вишгороді здано в експлуатацію 570 квартир. На початку 1970 року заселено перший в місті 9-поверховий будинок на 52 квартири. За роки дев’ятої п’ятирічки заплановано збудувати ще 15 п’яти-і дев’ятиповерхових житлових будинків на 1098 квартир, 2 дитячі комбінати, лікарню на 150 ліжок, готель, їдальню, колгоспний ринок, оранжерею. Перед Виш-городом відкриваються дальші перспективи розвитку. На правому березі поблизу Дніпра споруджено корпус сектора хімії та технології води Інституту колоїдної хімії і хімії води АН УРСР.

Населення міста обслуговують 20 магазинів, 6 їдалень, 2 кафе, будинок побутових послуг. Товарооборот торговельної мережі у 1969 році становив 6 млн. 17 тис. карбованців.

Значно поліпшилося медичне обслуговування трудящих. Тут працює поліклініка, де в 15 добре обладнаних кабінетах допомогу населенню надають кваліфіковані спеціалісти. Персонал її складається з 60 медичних працівників, серед яких 20 лікарів. Є також аптека.

Великі зміни сталися у Вишгороді і в галузі народної освіти та культури. У місті працюють середня школа на 1200 учнів, восьмирічна — на 518 учнів, школа робітничої молоді на 460 учнів та заочна школа. Тут діє також філіал Димерської музичної школи. У навчальних закладах налічується до 2,5 тис. учнів і працюють 109 вчителів. Багато юнаків і дівчат навчається в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах Києва. Для малюків побудовано 2 дитячі комбінати на 400 місць.

До послуг трудящих Палац культури «Енергетик», при якому працюють численні гуртки художньої самодіяльності та спортивні секції; 2 бібліотеки (для дорослих і дитяча) з книжковим фондом до 13 тис. примірників, стадіон і спортзал. Місцеве відділення товариства «Знання» об’єднує 58 лекторів. Жителі Вишгорода передплачують понад 12 тис. примірників газет і журналів. У місті виходить газета «Київська ГЕС». Під час будівництва Київської ГЕС частим гостем вишгородців був народний художник УРСР К. Д. Трохименко, який написав тут портрет «Мрійники» і картину «На будівництві Київської ГЕС».

Цих успіхів трудящі Вишгорода досягли внаслідок великої роботи, проведеної місцевою партійною організацією, що об’єднує 96 комуністів. їй допомагає комсомольська організація, в рядах якої налічується 270 юнаків і дівчат. Важливу роль відіграє міська Рада депутатів трудящих. При ній працюють постійно діючі комісії: освіти, культури, комунально-побутового обслуговування, соціалістичної законності та охорони громадського порядку.

Свято зберігають вишгородці пам’ять про тих, хто віддав своє життя в боротьбі за свободу і незалежність Вітчизни. На братських могилах встановлені меморіальні дошки. Одна з вулиць Вишгорода названа ім’ям Героя Радянського Союзу капітана Л. Г. Глєбова, що загинув восени 1943 року, визволяючи місто. З ініціативи трудящих у Вишгороді створено історичний музей на громадських засадах.

Трудящі міста під керівництвом партійної організації вносять вагомий вклад у будівництво комунізму в нашій країні.

Малый энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона 1907-1909 гг.

Вышгород, в 15 верстах от Киева вниз по Днепру, известен с X века, один из значит. городов Руси; часто имел особого князя, 1240 разрушен Батыем.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Вышгород (Вышеград), в 16 верст. от Киева, вниз по Днепру, упоминаемый у Константина Багрянородного, как один из значительных городов. Он был расположен на высоком холме, прекрасно укреплен и служил форпостом Киева с севера; около него обыкновенно переправлялись через Днепр, если шли на Киев со стороны Чернигова или из Киева в Чернигов, чтобы не переходить Десны. Первое летописное известие об нем находим под 946 г.: » Бе бо Вышегород град Вользин (Ольжин)», т. е. уделом св. Ольги, ее любимым местом и городом, на устройство которого она много посвящала забот (см. Берлинского, » Описание Киева»; Похилевича, » Сказания о населенных местах Киевской губ.» и Сикачинского, » Сказания о Вышегороде и его древней святыне»). Под 980 г., говорится, что в В. Владимир I содержал 300 своих наложниц. С 1078 года В. получает особого князя — Ярополка Изяславича, в потомстве которого и оставался до Владимира Мономаха. При нем в Вышгороде княжил сын его Мстислав с 1117 года по 1128 г. После него княжил сын его Всеволод, до которого года — неизвестно. В 1146 г. городом правил вельможа Тудор, а потом вокняжился Вячеслав Владимирович. После него княжил Мстислав, которого осаждал в В., в 1174 г., Андрей Боголюбский. С 1180 по 1190 г. в В. был князем Давид Ростиславич, который здесь и скончался. Кто затем правил — неизвестно; только под 1218 г. упоминается о вышегородском князе Ростиславе Рюриковиче. В течение этого же самостоятельного удельного периода В. был укреплен, окружен валами, насыпями, и под его стенами произошло немало битв (три раза осаждали его половцы, в 1093, 1136 и 1146 г.). Во время нашествия Батыя (1240) В. вместе с Киевом подвергся страшному опустошению и разорению, и с тех пор прекращаются упоминания об нем летописца. Только груды щебня, оставшиеся от каменных построек, да высокие земляные валы и курганы напоминают о прежнем В. В 1523 г. здесь было бедное и безлюдное селение, приписанное к Межигорскому монастырю. Позднейшие писатели упоминают о В., как о «замке над Борисфеном» и укрепленном городке. Теперь В. — село, около которого множество кирпичных заводов. Одною из древнейших святынь в В. была церковь св. Василия, сооруженная Владимиром св., около 988 г. В ней в 1015 г. были положены тела св. Бориса и Глеба, и на месте ее (сгорела в 1019 г.) в 1020 г. выстроена новая, во имя тех же святых. В 1240 г. этот храм был разрушен и мощи св. Бориса и Глеба неизвестно где сокрыты. Некоторые историки утверждают, что в В. были и монастыри: мужской Спасский и женский, но точных данных о существовании их нет.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Вышгород, село над Днепром выше Киева, в 8 верстах от городской черты. По древнему преданию, записанному у Нестора, из трех братьев: Кия, Щека и Хорева, последний поселился на горе, ще теперь Вышгород, отчего это место называлось Хоревицей. Значит Вышгород современен Киеву. Об нем упоминает также Константин Багрянородный. Олег (вещий) отдал Вышгород в вено святой Ольге как невесте или супруге великого князя Игоря. С того времени Вышгород «бе градъ Вользинъ». Она полюбила это место за природную его красоту и, когда сделалась владетельной княгиней по смерти Игоря, то обязала побежденных ею древлян доставлять в Вышгород третью часть наложенной на них дани. Место, где находился построенный Ольгой замок и дворец в Вышгороде, по соображениям, в 100 саженях на юго-восток от нынешней церкви. Оно теперь занято огородом крестьянина.

Последующие князья киевские также любили проводить лето в Вышгороде и недалеко (в 4 верстах к северу, где ныне церковный сенокос села Петровец) имели зверинец и охоту, как видно из названия урочища. Святой Владимир, бывший еще язычником, содержал здесь 300 наложниц, а по принятии крещения построил в 989 году первую христианскую церковь во имя святого Василия. Впоследствии Вышгород имел своих удельных князей, которые впрочем принимали этот удел почти всегда в ожидании велико-княжеского престола, или какого-либо другого повышения, от великого князя зависевшего. С этой целью иногда для вышгородского престола оставляли престол новгородский. По этому значению Вышгорода в нем, а не в Киеве, были положены тела убитых св. князей Бориса и Глеба. До нашествия татар и до разорения Киева о Вышгороде беспрестанно упоминается в летописях. В этот же период времени укреплен он и насыпаны окружающие его валы и могилы, а под стенами его произошло множество междуусобных битв и княжеских драк. В 1075 году Святослав Ярославич заложил в Вышгороде на место деревянной Васильевской церкви каменную во имя Бориса и Глеба, которую окончил в 1112 году его сын Олег, князь черниговский. Владимир Мономах украсил раку святых серебром, золотом, хрусталем и резьбой так искусно, что художеству и богатству ее удивлялись греки, для поклонения приезжавшие. Мощи св. мучеников открыто почивали сначала в деревянной вышгородской церкви, а потом каменной с 1030 по 1240 год, когда они пред нашествием монголов сокрыты в неизвестном месте. Между жителями сохранилось предание, что мощи находятся под церковью или вблизи ее. В Вышгороде были также монастыри: мужской Спасский, в урочище ныне известном под именем Спащина, перенесенный впоследствии в Межигорье, а другой женский, по соображениям Николаевский, где ныне сельское кладбище. Из сего последнего монастыря Андрей Боголюбский перенес в г.Владимир образ Пресвятой Богородицы, привезенный из Константинополя в Киев купцом Пирогощей*. Об этом чудотворном образе Пирогоще как святыне вышгородской упоминается в известной песне «О полку Игореве». Сей образ был украшен, как говорят летописцы, 15-ю фунтами золота, кроме серебра, жемчуга и камней драгоценных; следовательно в такой степени как ни одна из ныне сохранившихся в Киеве святынь. Ныне этот образ находится в московском Успенском соборе и называется Владимирским. После опустошения Киева татарами разрушен и Вышгород в 1240 году с его церквами и монастырями, и дворцами, и об нем перестали упоминать летописи. Только груды щебня — остатки каменных построек, на каждом шагу попадающиеся, да высокие земляные валы и курганы свидетельствуют о прежнем состоянии Вышгорода. Впрочем, по преданию Глебо-Борисовская церковь не была разорена монголами до основания, потому что собравшиеся в Вышгороде по удалении варваров жители могли устроить в одном алтаре всю церковь, где по временам отправлялось богослужение. Киевский митрополит Варлаам Ясинский в просьбе своей к царям Иоанну и Петру Алексеевичам писал от 28-го марта 1691 года, что киевский Николаевский (латинский) костел весь построен из камня древней вышгородской церкви, разоренной поляками. Вот кто докончил начатое татарами разрушение!
Много также перевезено из Вышгорода камня при постройке киевской Андреевской церкви в 1744 году, чему, очевидно, способствовала удобность перевоза строительных материалов из Вышгорода в Киев водой. В 1860 году по случаю открытая фундамента древней Борисо-Глебской церкви оказалось, что церковь эта имела длину 16 1/3 саженя, ширину 11 1/3 и, что, судя по ее расположению сходному с другими киевскими церквами, она имела пять глав; фундамент ее оказался разобранным с передней и западной части, а отчасти и с боков.

В 1523 году Вышгород был уже бедной и безлюдной деревней, которая грамотой короля Сигизмунда I приписана к Межигорскому монастырю и за ним числилась до самого отобрания у монастырей недвижимых имений. Ныне Вышгород известен тем же приятным местоположением, которое столько нравилось древним князьям киевским, и кирпичными заводами, на которых выделывается в год до 5-ти миллионов превосходного кирпича, сбываемого в Киеве, а также признаками присутствия в здешних окрестностях каменного угля, обнаженного в надречных обрывах. Жителей обоего пола считается с лесными стражниками 864**, да и сверх того летом проживает в кирпичных заводах до 500 душ. Жители занимаются преимущественно обработкой сенокосов, огородничеством, а отчасти хлебопашеством, которому не благоприятствует несколько песчаность и возвышенность полей.

Приходская церковь во имя Бориса и Глеба после уничтожения каменной несколько раз была устроена деревянная. Последняя деревянная церковь, построенная в 1744 году, разобрана в 1860 и в настоящее время почтенный приходской священник и благочинный Михаил Сикачинский оканчивает*** на фундаменте древней Борисо-Глебской церкви возведение новой каменной в меньших однако же против древней размерах, потому что имеет для этого скудные средства, состоящие из 8333 руб., отпущенных на счет прихожан от казны, из доброхотных пожертвований разных посторонних лиц. Церковь ныне временно устроена в деревянной колокольне. К числу церковных редкостей принадлежат священнические ризы и епитрахиль, коим знатоки придают более 500 лет. Замечательны еще две вышгородские св. иконы. В 1662 году татары и их союзники поляки под предводительством Радзивилла переправлялись в Вышгороде чрез Днепр. Так как не было для моста готового леса, то союзники, не долго размышляя, разобрали существующую в то время деревянную Вышгородскую церковь и употребили лес и самые иконы на мост. Из наместных икон образ Спасителя рукой варвара поруган прободением святого лица, отчего чудесно образовалась язва, подобная нанесенной живому телу, с истечением крови. Образ этот и ныне благоговейно почитается в вышгородской церкви Другая же наместная икона Божей Матери, с поруганием брошенная в Днепр, доплыла к Киево-Подолу и там честно взята и поставлена в Киево-Братском монастыре и также почитается киевлянами.

По штатам сельских церквей****, вышгородская причислена к 5-му классу с соответственным для причта жалованием, в пользовании коего находится также 80 десятин земли, преимущественно сенокосной.

К вышгородскому приходу причислена деревня Валки; она лежит в 2-х верстах от Вышгорода и в 1 от Межигорья на возвышенной равнине. Получила свое название от небольшого вала, служившего в древности точкой опоры при защите Вышгорода с севера, самой слабой стороны Вышгородской крепости. Позднее на месте нынешней деревни находились хозяйственные заведения и огороды Межигорского монастыря и гумно с скирдами хлеба. Само собой разумеется, что было построено несколько простых изб, в коих жили рабочие люди, надсмотрщики монастырского скота, и монастырские конюшни. Вскоре по закрытии Межигорского монастыря, именно в 1788 году, здесь было 6 хат с огородом при каждой и хозяйственными заведениями, в которых жили прежние монастырские служители: Карп Осадчий и Сидор Кириенко из Лубянки, Андрей Сиваш и Семен Кирка из Лигвиновки, Сила Пономаренко из Глебовки и Иов Грунько, литвин из Минской губернии; значит все бежавшие из бывшей польской стороны, где систематически утверждалось помещичье право. Представляем таблицу умножения народонаселения в Валках с 1788 года, так как подобная пропорция размножения имела место и во многих других местах Киевского и других уездов:

В 1788-м году было: 18 муж. 20 жен. — евреев об. пола. Итого 38
— 1796-м году было: 83 муж. 88 жен. — евреев об. пола. Итого 171
— 1800-м году было: 85 муж. 83 жен. — евреев об. пола. Итого 168
— 1810-м году было: 84 муж. 97 жен. — евреев об. пола. Итого 181
— 1820-м году было: 111 муж. 126 жен. — евреев об. пола. Итого 237
— 1830-м году было: 139 муж. 132 жен. — евреев об. пола. Итого 271
— 1840-м году было: 143 муж. 157 жен. 3 евреев об. пола. Итого 303
— 1850-м году было: 165 муж. 170 жен. 6 евреев об. пола. Итого 341
— 1860-м году было: 185 муж. 212 жен. 10 евреев об. пола. Итого 417
— 1861-м году было: 210 муж. 230 жен. 10 евреев об. пола. Итого 450

В настоящее время домов крестьянских 73, еврейский 1, корчма 1, запасной магазин с общественным хлебом 1. Такое увеличение населения Валок в короткое время должно приписать удобному местоположению вблизи фабрики, хорошей и ровной почве земли, способной для разведения садов и огородов. Впрочем на здешней почве по свойству ее не родит пшеница и овес. Живого ручья в деревне нет, а для питья пользуются водой из двух колодезей, на двух оконечностях села, северозападной и юго-восточной, сделанных. При каждом из крестьянских дворов, кроме еврейского, устроены небольшие сады сливяных дерев, что придает красивый вид деревни.

До 1803 года деревня считалась казенной, а с этого года с селом Петровцами приписана к Межигорской фаянсовой фабрике*****. В 1859 году жителям вновь предоставлены права вольных казенных крестьян.

* Вот как описывается это перенесение св. иконы из Вышгорода во Владимир в Киевской летописи: «Постави Андрей Юръевичъ градъ Боголюбивый, а обещался Святой Богородице Чудотворной, яже ему сказаша о ней въ Вышгороде въ женскомъ монастыре, что крылошане входят въ церковь, а та чудна икона изъ места своего выходить, стоить особе среди церкви своей. И молился князь Андрей той иконе и взя нощію святую икону безъ отча повеленія и поеха за Русскую землю съ своею княжною и сь своимъ дворомь; и поять съ собою крылошане Вышгородскіе, попа Микулу и зятя его Нестора діакона; и многи чудеса быта идущимь имъ до Владимира отъ чудныя иконы; и постави ей храмъ на реце Клязъме, две церкви каменныя, и сотвори градъ каменнъ; и нарече имя: се место Богалюбное. Туже кони много быша, и конь съ того места не иде съ иконою».

** Число жителей во всех населенных местностях обозначено нами в этом сборнике по показанию духовенства, записанному в клировых ведомостях 1861 года.

***Она уже освящена Высокопреосвященным Арсением, митрополитом, 17 июля 1862 года во время обозрения епархии.

**** Приходы сельских церквей в Киевской епархии по штатам, ныне действующим, разделены на семь классов, смотря по числу прихожан мужского пола в каждом их них. Следующая таблица показывает различие в числе причта и жалования в каждом классе.

1-го класса прихожан более 2000.
2 священника по 160 р.
Диакон 70 р.
2 дьячка по 36 р.
Пономарь 30 р.
Просвирня 16 р.
2-го класса прихожан от 2000 до 1500.
2 священника по 160 р.
Диакон 70 р.
Дьячек 36 р.
Пономарь 30 р.
Просвирня 16 р.
3-го класса прихожан от 1500 до 1000.
Священник 150 р.
Диакон 70 р.
Дьячек 36 р.
Просвирня 16 р.
4-го класса прихожан от 1000 до 700.
Священник 140 р.
Дьячек 36 р.
Пономарь 30 р.
Просвирня 16 р.
5-го класса прихожан от 700 до 500.
Священник 120 р.
Дьячек 36 р.
Пономарь 30 р.
Просвирня 16 р.
6-го класса прихожан от 500 до 300.
Священник 100 р.
Дьячек 36 р.
7-го класса прихожан менее 300.
Священник 80 р.
Дьячек 36 р.

***** Сословие фабричных казенных крестьян в Киевской губернии существовало только в деревне Валки и селе Петровцах. Хотя в настоящее время вследствие новой хозяйственной системы в казенных фабриках приписанные к фабриках сравнены с прочими государственными крестьянами, однако мы считаем нелишним записать здесь для памяти, что знаем о прежнем их житье-бытье. Фабричные крестьяне по свойству работ при фабрике разделялись на мастеров и поденщиков. Первые бессменно работали на фабрике, получая сдельную плату или определенное в месяц жалование, которое простиралось от 3-х до 7-ми руб. сереб., а вторые употреблялись только три дня в неделю в разные при фабрике работы, как-то: к рубке дров, перевозке материалов и изделий фабрики и т.п. без всякой за сие платы, но в виде повинности за пользование землей пахотной и усадьбой. В деревне Валках считалось в 1858 году мастеров 12, поденщиков 90. Дома свои фабричные крестьяне строили и покупали по собственному благоусмотрению. Пахотных земель от фабрики давалось как мастерам, так и поденщикам во все три смены 8 десятин на семью. На работу при фабрике поступали с 12 лет и работали пока силы и здоровье позволяли. На работы собирались в 5-ть часов утра до 12, потом от 2-х до 8-ми вечера. Женщины были свободны от работ, но в летнее время приглашались для уборки сена и посевов в пользу фабричных чиновников и получали за это по 7 1/2 коп. в день. Жители освобождались от всех государственных и земских повинностей и податей, поставки рекрут и от постоя солдат во всякое время. Заметно, что они малорослее и слабее крестьян соседних деревень и умирают часто преждевременно от легочной чахотки. Для разбора между ними маловажных распрей, а также для правильного наряда их на работы, уравнения сельских повинностей и вообще для ближайшего надзора за поведением из среды их и при том ими же самими выбирались старосты и по два помощника на 3 года, которые с другими крестьянами производили дела словесно и решали немедленно жалобы. В случае неудовольствия обиженный приносил жалобу директору фабрики, который, по произведении следствия чрез фабричного полицмейстера, доставлял удовлетворение и производил взыскания. Грамотность между крестьянами стала распространяться со времени заведения крестьянского училища при фабрике, ныне уже закрытого. Теперь в деревне находится грамотных 12 человек, но женщины ни одной. Все это относится и к селу Петровцам только в большей пропорции, по большему населению этого села.

Ваш комментарий