Меню Закрити меню Історико-генеалогічна
база даних України

Яготин

Административно-территориальное деление

Яготин (укр. Яготин) — город, районный центр, центр городского совета, Яготинского района, Киевской области. В ХІХ столетии местечко Пирятинского уезда Полтавской губернии.

Яготинскому городскому совету подчинены села Соколовщина и Червоное Заречье.

История городов и сел УССР 1971 год

Яготин — місто районного підпорядкування, однойменна залізнична станція. Розташований на лівому березі річки Супою та вздовж автомагістралі Київ— Харків. Відстань до Києва 104 км. Населення — 18 100 чоловік.

Яготин — центр однойменного району, площа якого 1362 кв. км, населення 71 300 чоловік. В районі одна міська, одна селищна та 29 сільських Рад, яким підпорядковано 87 населених пунктів. З корисних копалин є поклади торфу, глини. Тут розташовані 25 колгоспів, 6 радгоспів, одна птахофабрика та дослідна станція. Орної землі — 94 431 тис. га. В колгоспах та радгоспах району вирощують зернові культури, буряки, овочі. Важливе місце в господарстві належить також тваринництву. Промислових підприємств — 9. Тут діють 52 школи, 16 будинків культури, 33 клуби, 96 бібліотек.

Виникнення Яготина припадає на той час, коли козаки й селяни, рятуючись від панської неволі, переселялися на Лівобережну Україну і вже в 1552 році заснували села й хутори в степу між річками Супоєм та Іржавцем. У цій багатій на дичину і рибу місцевості вони знаходили також природний захист від татар.

Яготинці були свідками перших великих битв українського народу з польсько-шляхетськими військами. У травні 1596 року через Яготин на Лубни відступало козацько-селянське військо під проводом С. Наливайка.

На початку XVII ст. Яготин, що був тоді містечком, входив до складу Переяславського староства Київського воєводства Речі Посполитої, його жителі неохоче корилися владі. Королівські урядовці відзначали, що з 100 тутешніх дворищ 50 було козацьких, «непослушних». Влада польських феодалів над закріпаченими селянами не обмежувалася ніяким законом. «Послушні» ж міщани податків не сплачували, а лише відбували військову повинність. 1620 року король Сигізмунд III віддав

Яготин у довічне володіння волинському воєводі Я. Заславському. В 30-х роках цього ж століття містечко належало князеві Я. Острозькому. Керівник селянсько-козацького повстання Я. Острянин в одному з своїх універсалів згадував яготинців як таких, що зазнавали «утисків і розорень нестерпних» від панів.

З початком визвольної війни 1648—1654 рр. в економічному й політичному становищі Яготина відбулися помітні зміни. Привілеї польських феодалів було скасовано. Яготин став сотенним містом Переяславського козацького полку. Населення щиро вітало російських послів Г. Неронова і Г. Богданова, які 3 листопада 1649 року проїздили через Яготин, направляючись в Чигирин до Б. Хмельницького. В січні 1654 року яготинці одностайно схвалили рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією.

Звільнення від влади польських панів і королівської адміністрації сприяло дальшому розвиткові Яготина. Вже у другій половині XVII та першій половині XVIII ст. він був значним містом Лівобережної України з населенням 5 тис. осіб. У 1723 році царські урядовці провели ревізію (перепис) козаків і посполитих містечка. Як свідчать її акти, Яготин був тоді центром козацької сотні, що складалася з 24 сіл. В місті жили міщани, козаки і посполиті. З 59 селянських дворів 22 не мали землі, 15 — коней. Процес майнового розшарування відбувався і серед козаків. З 93 козацьких дворів 28 не мали землі, 34 — коней, 5 дворів було нововписаних. Генеральне слідство маетностей і Переяславського полку (1729—1731 рр.)» складене гетьманськими урядовцями, кваліфікувало Яготин як місто «здавна вільне», що «до диспозиції гетьманської належить і під віданням сотенним залишається».

А тим часом козацька старшина, спираючись на гетьманський і царський уряди, захоплювала все нові й нові землі. Так, у першій половині XVIII ст. хуторами у степу «от веку вольному» навколо Яготина заволоділи козацькі старшини І. Сулима, П. Горленко, Г. Іваненко та інші, а в 1757 році імператриця Єлизавета Петрівна подарувала Яготин з навколишніми селами графу К. Г. Розумовському (1728— 1803 рр.), генерал-фельдмаршалу, останньому гетьману України (1750—1764 рр.). Яготин з подарованими і купленими гетьманом селами ввійшов до складу 8-го (іа 9-ти) округу маєтків К. Г. Розумовського. Селяни відбували дводенну панщину та інші повинності, зокрема підводну. Так, за наказом власника кріпаки за кілька днів розібрали й перевезли на трьох тисячах возів до Яготина його київський палац. Цим самим Розумовський уник тимчасового розташування в своєму палаці військ, які йшли на війну з Туреччиною6. 1761 року було закладено велику шовковичну плантацію. Руками графських підданих для водяного млина на річці Супої спорудили величезну греблю, яка вражала сучасників своїми розмірами. На ринковому майдані Розумовський наказав збудувати кам’яну церкву (1800 рік) витонченої архітектури.

Було споруджено й ряд промислових підприємств. Німець Штром заснував у 1805 році панчішну фабрику на місцевій сировині, де діти яготинських кріпаків на двох верстатах виготовляли рукавиці, повстяні і шовкові панчохи.

За даними 1846 року, більшість яготинців — близько 600 осіб — була кріпаками і лише 225 належали до козаків. На кріпосній суконній мануфактурі 230 робітників виготовляли за рік до 3500 аршин тонкого й грубого «солдатського» сукна. Вартість виробленої продукції досягала 60 тис. крб. Готове сукно продавалося на роменських, харківських та інших ярмарках України.

В наступні роки за планом архітектора Менеласа збудовано розкішний палац з павільйонами. Запрошений з Франції садівник Пельц спланував англійський парк, теплиці, оранжереї з заморськими рослинами, виноградник, побудував погреби для зберігання вина. Все це було разючим контрастом до тих умов, у яких жили селяни.

Лікар графа Розумовського німець Отто фон Гун у своїх спогадах розповідав про скрутне матеріальне становище кріпаків, убогість плетених з лози і обмазаних глиною хат, з малесенькими напівпрозорими віконцями. Пан та управителі маєтком за найменшу провину жорстоко карали селян. Біля в’їзду у маєток стояла башта, в якій сікли кріпаків. Там постійно на них чатували дубовий ослін та різки.

У 1820 році Яготинський маєток з 1322 душами селян-кріпаків перейшов до князя М. Г. Рєпніна-Волконського як посаг за дружиною — В. О. Розумовською. М. Г. Рєпнін — був високоосвіченою людиною передових на той час поглядів і обіймав високі посади. За свої погляди, а також за зв’язки з братом-декабристом С. Г. Волконським М. Г. Рєпнін після 1825 р. потрапив в опалу. Освіченою і благородною людиною була і дочка Рєпніна — Варвара Миколаївна. Її глибоко цікавила історія та культура рідного краю. Всі Рєпніни прихильно ставилися до творчості Т. Г. Шевченка, цінували його художню майстерність. Все це й створило сприятливий грунт для перебування у них Великого Кобзаря.

Т. Г. Шевченко приїздив до Яготина у супроводі колишнього декабриста O. В. Капніста, який познайомив поета з Рєпніними, а також кілька разів сам. У липні 1843 року він відвідав Яготин двічі, а з жовтня 1843 року по січень 1844 року жив у флігелі князівського палацу, стіни якого прикрасив власними малюнками, користувався бібліотекою Рєпніних, малював портрети та краєвиди, писав твори.

В. М. Рєпніна допомагала поетові, переписуючи його рукописи, перекладаючи іноземну літературу. У Рєпніних Шевченко читав свої твори «Слепая», «Катерина», там він зустрічав чимало прихильників свого таланту, людей передових поглядів, освічених і обдарованих. Це — сестри Г. І. та О. І. Псьол — художниця й поетеса, P. Р. Штрандман, журналіст за професією, пізніше член антикріпосницького гуртка петрашевців, лікар М. Фішер та ін. Цікавою була дружба Т. Г. Шевченка з маляром і дяком Н. Філянським. Поет часто бував у родині Філянських. За скляцкою чаю друзі вели задушевні розмови, а потім виходили на вигін над річкою Іржавцем і разом з кріпаками співали народних пісень.

Перебування Т. Г. Шевченка в Яготині позитивно вплинуло на розвиток творчості поета. Тут Великий Кобзар записав народну пісню «Соколе мій, чоловіче», написав поему «Тризна», яку присвятив В. М. Рєпніній. З мистецьких творів Т. Г. Шевченка, виконаних у Яготині, відомі дві копії портрета М. Г. Рєпніна, груповий портрет дітей князя, а також автопортрет, подарований В. М. Рєпніній. Часто зупинявся поет в Яготині і під час своєї подорожі по Україні в 1845 році, яка закінчилася його арештом і засланням.

«Всі дні мого перебування колись в Яготині є й будуть для мене низкою чудових спогадів»,— писав Т. Г. Шевченко з далекого заслання до В. М. Рєпніної у березні 1850 року. В роки тяжких для поета випробувань яготинські друзі не забули його. В. М. Рєпніна, сестри Псьол підтримували поета морально, писали йому листи, надсилали книги. Щирий друг поета В. М. Рєпніна клопотала про полегшення долі Шевченка, зверталася навіть до шефа жандармів графа Орлова.

Одержавши волю й подорожуючи в 1859 році Полтавщиною і Київщиною, Т. Г. Шевченко прибув у Яготин і зупинився в Н. Філянського. Багато часу він проводив серед простих людей, селян-кріпаків.

Про стан освіти в Яготині у XVIII — першій половині XIX ст. відомостей збереглося мало. За даними 1838 року, школи в Яготині не було, парафіяльне училище знаходилося в Жоравці, а повітове — у Пирятині. На стан освіти яготинців аж ніяк не вплинуло те, що граф К. Г. Розумовський був президентом імператорської Академії наук, а його син Олексій — міністром народної освіти (1811 — 1816 рр.). Недоступною для селян була багата панська бібліотека. Уже згадуваний Отто фон Гун писав і про нестачу медичної допомоги в Яготині. Становище істотно не змінилося і в наступні роки.

Під час реформи 1861 року 846 селянам Яготина наділено 1445 десятин землі, за що вони сплачували щорічно 2550 карбованців.

У пореформений період в містечку зростає торгівля і він стає одним із значних міст Пирятинського повіту, «багатолюдним і торговельним містечком». У 1900 році у ньому збиралося 6 ярмарків на рік.

Пристосовуючись до нових умов, все більше капіталізували своє господарство поміщики Рєпніни. У 60—70-х роках в їхньому маєтку діяла фабрика льняного прядива. Продукція збувалася як на місцевому ринку, так і за кордоном. В економії була введена восьми- та дванадцятипільна сівозміна. На кінному заводі розводилися напівпородисті англійські коні; на тваринницьких фермах — велика рогата худоба, каракулеві вівці, свині; на озерах і ставках — тисячі гусей і качок.

Збагачувалася і сільська буржуазія. У 1901 року заможний селянин І. Малинка збудував у передмісті Яготина селі Лісняках парову маслобійню, а через три роки — другу. На нього працювали 10 робітників. У 1905 році в Яготині споруджено вальцовий паровий млин, де трудилося 12 робітників. У 1908—1910 рр. в містечку працювали також завод штучних мінеральних вод, друкарня, слюсарна майстерня. В 1910—1911 рр. акціонерне товариство збудувало цукрово-рафінадний завод. У сезон цукроваріння 1913/1914 на ньому працювали 21 постійний і 360 сезонних робітників, було перероблено 3800 берковців буряків.

Значною подією в житті містечка було введення в дію залізниці. Вона зв’язала Яготин з Києвом і Харковом.

За переписом 1900 року, в Яготині налічувалося вже 478 дворів і 2832 жителі; переважали тут селяни й козаки. З 7448 десятин землі козакам і селянам належало менше половини — близько 2962 десятин, а решта — купцям та поміщикам. На 1910 рік число господарств у Яготині зросло до 785, а разом з передмістям с. Лісняками їх було 1297. З них 230 господарств мали земельні наділи, менші за 1 десятину, 169 господарств користувалися наділами в 1—2 десятини. 461 господарство не мало коней і худоби, 175 господарств мало лише по одному коню. Тому головним засобом існування власників 131 господарства було наймитування. На заробітки до панських економій та куркулів йшли члени найбідніших родин. Найзаможніших куркульських господарств налічувалося 19. Використовуючи найману працю, вони обробляли по 25—50 десятин землі, застосовували найновіші сільськогосподарські машини й реманент. В бідняцьких господарствах переважала трипільна система рільництва, реманент залишався дідівським. З ремесел в Яготині було поширено лише бондарств.

Класові суперечності в містечку гостро проявилися напередодні і під час революції 1905—1907 рр. Восени 1904 року серед запасних солдатів в Яготині почалися заворушення. Побоюючись ускладнень, полтавський генерал-губернатор тримав на станції Яготин військову команду. 21 листопада 1905 року 500—600 селян з містечка та навколишніх сіл, очолені яготинцем А. А. Василенком, напали на Рокитянську економію В. Рєпніна. Вони забрали поміщицьке майно, реманент, худобу, близько 5 тис. пудів зерна, знищили конторський архів, вивели з ладу паровий млин, локомобіль. 26 листопада 300 селян здійснили напад на маєток поміщика Худолія. Незабаром до Яготина прибув каральний загін царських військ. 20 активних учасників селянського руху потрапили за тюремні грати. Проте в Яготині ще довгий час було неспокійно.

В другій половині XIX ст. відбулися і деякі зрушення в медичному обслуговуванні та освіті населення містечка. Було засновано лікарську дільницю, в якій працювали лікар і 4 фельдшери. Обслуговувала вона Яготинську, Жоравську і частину Черняхівської волості. В 1864 році з 1929 жителів Яготина відвідували школу лише 252. 1902 року в містечку вже працювали дві церковнопарафіяльні і земська школи та міністерське двокласне училище, відкрите у 1882 році. У 1902 році в ньому навчалося 183 хлопчики і 3 дівчинки, але закінчили навчання лише 15 хлопчиків.

Коли прийшла звістка про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції у Петрограді і повалення царя, робітники цукроварні, солдати місцевого гарнізону й селяни влаштували маніфестацію. Було обрано Раду робітничих і солдатських депутатів, в якій переважали представники дрібнобуржуазних партій. У червні 1917 року при Яготинській Раді утворилася фракція більшовиків (А. С. Кошовий, П. О. Литун, 3. І. Колчинський), що з перших кроків діяльності показала себе послідовною захисницею інтересів трудящих.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання під впливом ленінського Декрету про землю, постанов 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад в Яготині посилились виступи проти поміщиків і місцевих органів Центральної ради. 2 січня 1918 року селяни вигнали управителів з економій цукроварні і розібрали економічне майно, хліб, гроші.

В середині лютого 1918 року українські радянські війська розгромили військовий гарнізон Центральної ради і визволили Яготин. Чехословацька дивизія яка тут дислокувалася, оголосила нейтралітет. Згодом чимало її бійців влилося до складу інтернаціональних частин Червоної Армії. У Яготині було встановлено Радянську владу. Революційний комітет очолив 3. П. Тимченко. Але діяльність ревкому тривала недовго. Вже 12 березня 1918 року в районі залізничної станції розгорнулися запеклі бої з німецькими військами та загонами гайдамаків Центральної ради. Радянські війська, що складалися з робітників-червоногвардійців та чехословацьких інтернаціоналістів, чинили героїчний опір. Станція не раз переходила з рук у руки. Але 16 березня після 10-годинного бою з переважаючими силами ворога радянські війська змушені були відступити. Разом з окупантами до Яготина повернулися поміщики. Щоб прибрати до своїх рук хліб, командування німецької дивізії наказало селянам 18 липня 1918 року негайно зібрати врожай.

У листопаді 1918 року німецькі й гетьманські війська залишили місто. Згодом його зайняли загони петлюрівської Директорії. Вони намагалися затримати наступ 1-ї Української радянської дивізії, яка з боями просувалася на Київ. На початку лютого 1919 року в напрямку на Яготин наступав 9-й радянський український полк. Його бійці — робітники підприємств Донбасу й Харкова, погано одягнені й роззуті,— виявили надзвичайну волю до перемоги. Не витримавши натиску, ворог підірвав міст і ранком 5 лютого панічно втік. Населення Яготина радісно зустріло радянські війська. Відновив роботу революційний комітет.

Ревком і волосний партійний осередок, який тоді складався з 4 комуністів і 22 співчуваючих, здійснювали продовольчу і земельну політику Радянської влади. Націоналізовано було цукроварню і земельні угіддя площею 17 406 десятин, розпочато облік майна. Навесні та влітку 1919 року, коли почався наступ денікінців, комуністам доводилося вести й мобілізаційну роботу. 21—22 травня вони зібрали мітинг робітників заводу і економій. Робітники заявляли про свою рішучість боротися з білогвардійцями і одночасно закликали селян вступати до лав Червоної Армії.

Яготинцям довелося пережити важкі місяці денікінської окупації, від якої їх визволили 7 грудня 1919 року бійці 2-ї Таращанської бригади. Відновлено було ревком. Ревкомівці Грищенко, Литвиненко, Савченко, Шамро та партійний осередок, який нараховував 12 комуністів, повели боротьбу проти куркулів, які захопили землю й реманент економій, цукроварні, тероризували робітників.

У боротьбі з куркульським бандитизмом комуністи й ревком спиралися на робітників, незаможне селянство, трудящу молодь, пробуджували їхню свідомість, закликали до активного радянського будівництва. В цьому їм допомагали армійські комуністи 28-ї стрілецької дивізії 12-ї армії, частини якої дислокувалися в містечку. Вони провели мітинг робітників цукроварні з доповіддю «Що таке Радянська влада?», а 21 лютого 1920 року в Яготині відбулася безпартійна конференція, на якій виступив представник командування групи військ Лівобережної України. Конференція вітала червоні війська Південного фронту з визволенням України від навали Денікіна.

У травні 1920 року яготинські незаможники об’єдналися в КНС, а в червні того ж року було створено комсомольську організацію. Вона налічувала 28 чоловік. Було проведено розподіл колишньої поміщицької і надлишків куркульської землі між незаможним селянством, а 1500 десятин орної землі закріплені за цукроварнею, націоналізовано паровий вальцьовий млин та інші підприємства. Здійснюючи ці невідкладні заходи, ревком і партійна організація підготували також вибори до Ради.

У 1921 році в Яготині проживало 6573 жителі. З 1923 року містечко стало районним центром Прилуцького округу Полтавської губернії. Під час громадянської війни райпартком і виконком Яготинської Ради докладали багато зусиль до якнайшвидшої відбудови сільського господарства й промисловості, піднесення добробуту й культури населення.

Основним промисловим підприємством містечка тоді був цукровий завод. Від його успішної роботи у значній мірі залежав розвиток сільського господарства навколишніх сіл і добробут селянства. Але з 1919 року завод не працював через відсутність палива. Робітники відчували матеріальні труднощі. Незважаючи на це, вони з свого мізерного заробітку виділяли кошти, щоб допомогти голодуючим Поволжя.

У липні 1922 року на заводі створено партійний осередок; секретарем обрали І. В. Пригунова. В січні наступного року було організовано осередок комсомолу. Партосередок і заводський комітет при сприянні виконкому Ради й комнезаму приділили велику увагу відбудові підприємства, зміцненню зв’язків з селянством, провели землевпорядні роботи. Частину земельного фонду заводу передали селянству.

З Фарбованських і Баришівських торфорозробок почало надходити паливо. Восени 1923 року підприємство відновило роботу. 55 чоловік постійних і 669 чоловік сезонних робітників працювали в три зміни. Вони переробляли за добу 3726 берковців буряків.

Докорінні зміни в розвитку Яготина пов’язані з соціалістичною перебудовою дрібного селянського господарства. Першу сільськогосподарську артіль засновано 1 лютого 1922 року в селі Лісняках, яке нині входить до складу Яготина. Її утворили 13 селян незаможників. Артіль тоді мала 2 плуги, 5 борін і 3 віялки. Особливо посилився кооперативний рух після XV з’їзду ВКП(б) і X з’їзду КП(б)У. У 1927— 1928 рр. в містечку було вже два ТСОЗи.

Успішний розвиток ТСОЗів та їх виробничі досягнення переконували яго-тинців у перевазі колективного господарювання над одноосібним. Тому в 1929 році основна маса селян містечка і навколишніх сіл вступила у колгоспи. Цьому рухові намагалися перешкодити місцеві глитаї. Вони вбили колгоспного активіста П. К. Векленка, спалили хати зачинателів колгоспного руху в Яготині голови колгоспу ім. Ілліча М. С. Човпеня і колгоспника О. Малинки. Але трудяще селянство не злякалося терору і зламало ворожий опір. У 1934 році селяни Яготина і Лісняків об’єднувалися в 9 колгоспах.

Працювали також рибгосп, бурякорадгосп при цукрозаводі. Сільгоспартілі забезпечувала технікою Яготинська МТС, створена у 1930 році. Весною 1931 року вона одержала 29 тракторів, кілька автомашин. У 1935 році в МТС було вже 108 тракторів, 28 автомашин, 69 молотарок, 36 локомобілів, 25 двигунів.

У 1934—1935 рр. колгоспи зміцніли, добилися сталих врожаїв зернових і технічних культур, зокрема буряків. Колгоспниці М. Москалець, П. Наровило, Д. Федина, У. Лавренко вирощували по 280—300 цнт, а О. Карпій — по 500 і більше цнт буряків з га. Чимало передовиків виховав і колектив робітників МТС. Трактористи кращої бригади М. Думана у 1935 році виорали по 917 га на трактор, заощадивши по 4 кг пального на кожному гектарі.

Певних успіхів в ці роки було досягнуто й на цукровому комбінаті. За добу він переробляв уже 12 тис. цнт буряків. Стали до ладу електростанція, молокозавод, елеватор.

За роки Радянської влади яготинські трудівники досягли немалих успіхів у піднесенні добробуту, охороні здоров’я, освіті й культурі. В 1924 році відкрилася лікарня. Населення набуло можливості лікуватися у досвідчених лікарів, пізніше вже працювали поліклініка, амбулаторія, дві аптеки.

Багато уваги приділялося розвиткові освіти. 1920 року при цукрозаводі було організовано початкову школу і школу лікнепу. З 1923 року при заводі діяла семирічка, в якій навчалося 200 учнів. На кінець відбудовного періоду тут працювали вже дві неповні середні, а також початкова школа. Неписьменність серед робітників заводу на той час вже ліквідували, слухачами школи лікнепу були лише селяни.

Напередодні Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. в Яготині налічувалося вже три середніх і одна семирічна школи, а також робітфак Київського сільськогосподарського інституту. Вчилися всі діти шкільного віку. У 1936 році відбувся перший випуск десятикласників.

Завдяки зусиллям партійної і комсомольської організацій, органів Радянської влади відбулися зміни і в культурному житті яготинців. У 1920 році робітники організували при заводі драмгурток, а з кінця 1921 року — клуб, в якому демонструвалися кінокартини, працювали бібліотека та гуртки: політосвіти, драматичний, хоровий, художній, спортивний і військовий. В 30-х роках центром культурно-масової роботи став районний будинок культури, крім того, працювали два клуби, дві бібліотеки та хати-читальні.

Коли над Вітчизною нависла загроза німецько-фашистського поневолення, доросле чоловіче населення пішло на фронт. Старі, жінки, підлітки збирали й відправляли в глиб країни врожай, евакуювали заводське обладнання, майно МТС і колгоспів. У приміщенні Яготинської середньої школи № 1 влітку 1941 року був розташований військовий госпіталь.

Захопивши 15 вересня 1941 року Яготин, фашистські окупанти встановили режим лютого терору й насильства. У міському парку вони розстріляли голову райвиконкому Г. І. Кузьменка, народного суддю І. Я. Хруща та інших товаришів, залишених для підпільної роботи1. Гітлерівці зруйнували корпуси цукрозаводу, електростанції, держмлина, МТС, молокозаводу, елеватора, а також приміщення райради, шкіл, чимало житлових будинків. Окупанти жорстоко придушували найменший опір населення, але терор окупантів не зламав волі яготинців до боротьби. Жінка-патріотка Г. О. Царик-Беркович провадила антифашистську агітацію серед населення. М. А. Яворська переховувала й лікувала радянських бійців, М. М. Бойко виготовляв одяг для народних месників, Г. Г. Бакуменко (Сіренко) була зв’язківцем загону ім. Щорса. Чимало яготинців громили ворога у партизанських загонах. У загоні ім. Чапаева, який діяв на Переяславщині, билися М. А. Грім і Г. С. Спижовий, 14 яготинців були в партизанському з’єднанні «За Батьківщину» на Чернігівщині, серед них командир роти А. С. Коба, нагороджений орденом Червоного Прапора, командир відділення В. Ф. Куценко, партизани І. М. Ус, І. І. Радченко та інші.

У серпні 1943 року група партизанів загону ім. Щорса здійснила сміливий напад на Яготин, знищила поліцейські пости, перерізала лінію зв’язку, пошкодила міст на річці Супої. Захопивши в окупантів медикаменти й продовольство, партизани повернулися на свою базу. Разом з ними пішла група робітників цукрового заводу.

Одночасно сотні яготинців билися з ворогом на фронтах, з них 1375 чоловік удостоєні бойових нагород. Уродженець Яготина льотчик А. І. Гирич здійснив 479 бойових вильотів, особисто збив 15 літаків ворога, виявив високу мужність і геройство, за що йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нині генерал-майор А. І. Гирич продовжує службу в Радянській Армії.

Вранці 21 вересня 1943 року війська 40-ї армії Воронезького фронту визволили Яготин від окупантів. Були відновлені партійні й радянські організації, які мобілізували населення на допомогу фронту, ліквідацію наслідків окупації і відбудову зруйнованого господарства. Розгорнувся патріотичний рух за допомогу Червоній Армії. В лютому 1945 року лише трудівники колгоспу ім. XVII партз’їзду зібрали на будівництво бойових літаків 14 052 крб., учні шкіл — 3000 крб., а кожен учитель відрахував 20 проц. із своєї зарплати. Трудящі Яготина брали активну участь і в збиранні коштів на будівництво танкової колони «Визволена Полтавщина». Місцеві жителі-патріоти М. Н. Іванов та І. А. Малинка віддали у фонд будівництва всі свої трудові заощадження, за що одержали подяку Верховного Головнокомандуючого3.

Робітники й селяни допомагали армії продовольством, дбали про сім’ї фронтовиків. Лише працівники Яготинського бурякорадгоспу здали у фонд допомоги Червоній армії понад 35 тис. пудів хліба. Робітники цукрового заводу відрахували на користь сімей фронтовиків свій одноденний заробіток. В ході відбудовних робіт широко розгорнулося соціалістичне змагання. Робітники показували зразки високопродуктивної праці. Так, електрик Т. Шевченко виконував виробниче завдання на 218 проц., токар М. Ролик — на 204 проц., слюсар І. Самокиша — на 200 проц. Бригада будівельників В. Сергієнка в стислі строки виготовила крокви для головного корпусу заводу, а бригада монтажників І. Рея склала головну машину за 20 днів, замість 3 місяців за планом. Восени 1944 року піднятий з руїн цукровий завод ім. Ілліча почав давати продукцію. Не шкодуючи сил, працювали яготинці і на відбудові МТС, електростанції, держмлина, молокозаводу та інших підприємств.

Чимало труднощів довелося перебороти, відроджуючи сільське господарство. У 1943— 1944 рр. на території Яготина було відновлено 9 колгоспів і радгосп. їх обслуговувала Яготинська МТС. Але через нестачу тяглової сили, фуражу, добрив господарства ще відчували великі труднощі. Буряки викопували лопатами, вивозили на возах, запряжених коровами. У 1945 році врожай зернових не перевищував 7 цнт з га, а надої молока — 940 кг на корову. У 1950 році на базі колгоспів південної частини Яготина було створено об’єднаний колгосп ім. Ілліча, який 1960 року злився з радгоспом цукрокомбінату ім. Ілліча. Чотири інші колгоспи і рибгосп утворили в 1950 році господарство ім. Сталіна. З 1949 року в Яготині працює інкубаторна станція.

Самовіддана праця колгоспників, об’єднання колгоспів, а також допомога з боку держави позитивно вплинули на розвиток сільськогосподарського виробництва. В 1957 році на базі колгоспу ім. Сталіна засновано радгосп «Яготинський», з 1964 року дістав назву «Яготинська птахофабрика».

Яготинський бурякокомбінат в 1970 році мав 7404 га землі, в т. ч. 5986 га орної. Тут працюють 965 робітників і службовців. Основний напрямок його господарства — вирощування зернових культур та коренів маточних цукрових буряків на насіння. Розвинуто також м’ясо-молочне тваринництво. У 1969 році в радгоспі було 3210 голів великої рогатої худоби, 1910 свиней, 12 300 курей. На відгодівельному пункті використовують відходи цукрового виробництва — жом і мелясу. Майже всі трудомісткі роботи тут механізовано. Прибуток господарства у 1968 році становив близько 118,3 тис. карбованців.

Вже на початку 60-х років працівники Яготинського радгоспу досягнули високих виробничих показників. Так, у 1962 році на кожні 100 га сільськогосподарських угідь було вироблено по 359,5 цнт м’яса у забійній вазі, зібрано по 31 цнт зернових культур, у т. ч. озимої пшениці по 21,1 цнт, кукурудзи — 64,7 центнера.

Яготинську птахофабрику, як переможця у переджовтневому змаганні 1962 року, було занесено на обласну Дошку пошани. З 1966 року колектив птахофабрики є постійним учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. В 1968 році працівники фабрики виростили півтора мільйона качок, здали державі 30 тис. цнт качиного м’яса.

За останні роки значно зріс рівень механізації виробничих процесів. У 1970 році у господарстві було 108 автомашин, 88 тракторів, 27 комбайнів. Інкубатори, цехи обробки продукції, холодильні установки обладнано новітньою технікою. Чистий прибуток господарства за 1970 рік становив 1940 тис. карбованців. На птахофабриці працює делегат XXIV з’їзду КПРС депутат Верховної Ради УРСР Герой Соціалістичної Праці Т. П. Пащенко. Вона очолює бригаду, яка обслуговує маточне поголів’я качок. 1971 року Т. П. Пащенко і директора птахофабрики І. К. Степанченка нагороджено орденом Леніна, доярку Г. І. Битюк і головного зоотехніка Д. О. Кравченка — орденом Жовтневої Революції.

Партійна організація птахофабрики спрямовує свою діяльність і на підвищення ідейного рівня робітників. Тут організовано Ленінську народну школу та групу політінформаторів, до якої залучені переважно комуністи з вищою освітою.

В економіці Яготина провідне місце належить цукровому заводу ім. Ілліча та експериментальному заводу Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрової промисловості. За роки семирічки завод ім. Ілліча значно реконструйовано, обладнано новою апаратурою та устаткуванням. Багато трудомістких робіт механізовано й автоматизовано. Завдяки цьому потужність підприємства з року в рік зростає. У 1961 році завод переробляв за добу 18—20 тис. цнт сировини, а в 1969 році — 25 тис. цнт. 1969 року цукрозавод ім. Ілліча було підпорядковано Міністерству харчової промисловості СPСP, а радгосп ім. Ілліча виділився у самостійне господарство — Яготинський бурякокомбінат. З вересня 1967 року підприємство перейшло на нову систему планування та економічного стимулювання промислового виробництва. Цій події передувала велика робота комуністів, спрямована на підготовку колективу заводу до праці в нових умовах. Так, для інженерів і техніків створили економічну школу. Значно поліпшилася трудова дисципліна, зріс інтерес робітників до наслідків своєї праці. Завдяки цьому прибуток заводу у 1970 році становив 1645 тис. крб. Середньомісячна зарплата робітників зросла з 83,3 крб. у 1967 році до 100 крб. у 1969 році. За виконання планів виробництва 1969 року виплачено 123,4 тис. крб. премії. Колектив підприємства, що налічує 1215 чоловік, виховав чимало передовиків праці, 13 з них відзначені урядовими нагородами. Слюсар П. Самокиш нагороджена орденом Леніна, а слюсар Л. А. Берегова — орденом Трудового Червоного Прапора.

Експериментальний цукровий завод став до ладу в 1965 році. Це єдине підприємство в країні, що служить базою для проведення дослідів з нової технології і методів організації виробництва, завод повністю механізовано. Весь комплекс робіт виконували 717 робітників і службовців. У 1970 році обидва цукрові підприємства Яготина злиті у Всесоюзне науково-виробниче об’єднання — «Цукор».

Яготинський маслозавод, збудований у 1956 році, один з найбільших в області. За добу він переробляє близько 100 тонн молока. За останні роки підприємство реконструйовано і переведено на газ. З 1957 року у Яготині працює побутовий комбінат, а з 1960 року — хлібозавод. Ці підприємства також механізовано. За післявоєнні роки стало до ладу ряд промислових підприємств, зокрема автогосподарство (1950 року), районна друкарня (1952 року), «Міжколгоспбуд» (1957 року), районне об’єднання «Сільгосптехніки» (1964 року). У 1957 році на базі колишньої торфоартілі створено державне механізоване торфопідприємство. До 1970 року в Яготині працювали дві цегельні. У тому ж році почав діяти новозбудований цегельний завод потужністю 8—10 млн. штук цегли на рік.

За роки, що минули після війни, Яготин значно розширився. З січня 1954 року — це вже місто. Районна партійна організація, виконкоми районної та міської Рад багато зробили, щоб впорядкувати місто. В Яготині зведено кілька двоповерхових будинків. Це — будинок культури, кінотеатр, готель, побутовий комбінат та ін. Місто реконструюють за генеральним планом: у північній частині створюються адміністративно-культурний і торговий центри.

З кожним роком поліпшується добробут населення, зростає індивідуальне будівництво, при цьому зберігаються давні традиції у внутрішньому та зовнішньому оформленні жител. В особистому користуванні яготинців — 104 автомобілі, 543 мотоцикли, 383 холодильники, 2231 пральна машина. До послуг трудящих 56 крамниць, побутовий комбінат.

У 1965 році прокладено шосейну дорогу від центру міста до автотраси Київ—Харків. В Яготині споруджено водопровід, заасфальтовано понад 14 тис. кв. м вулиць. Місто газифікується, сюди підведено лінію від газопроводу Шебелинка—Київ.

Є міжміська телефонна станція, телеграф.

Громадські організації Яготина, місцева Рада невтомно піклуються про благоустрій, будівництво культосвітніх закладів, охорону природи. За післявоєнні роки на р. Супої влаштовано державний заповідник водоплаваючих птахів «Яготин», а на території колишнього поміщицького парку XVIII—XIX ст. розбитий новий парк, який носить ім’я Т. Г. Шевченка. У місті відкрили широкоекранний кінотеатр «Україна» на 300 місць, новий районний будинок культури, три великі бібліотеки з книжковим фондом 80 тис. примірників.

Справжнім вогнищем культосвітньої роботи в Яготині став районний будинок культури з концертним залом на 400 глядачів; тут працюють гуртки художньої самодіяльності, читаються лекції, регулярно провадяться політінформації, відбуваються заняття університету культури. Часто влаштовують тематичні вечори, зустрічі з письменниками, акторами київських театрів тощо. У 1959 році з ініціативи трудящих у Яготині споруджено пам’ятник Т. Г. Шевченку. Автори проекту — М. П. Малинка, місцевий художник і скульптор, а також К. Ф. Козинець, художник-любитель, механік цукрового заводу ім. Ілліча. За проектом М. П. Малинки на подвір’ї цукрозаводу ім. Ілліча та в міському сквері встановлено пам’ятники воїнам-яготинцям, що загинули у Велику Вітчизняну війну.

Люблять своє місто яготинці, пишаються його героїчним минулим. Вони дбайливо збирають і охороняють історичні пам’ятки. Про це свідчить багата експозиція районного історико-краєзнавчого музею ім. Т. Г. Шевченка, відкритого у 1960 році на громадських засадах на базі шкільного музею, який створили учні 3-ї міської школи під керівництвом вчителя історії, невтомного краєзнавця О. І. Луценка. В фондах музею знаходиться ряд унікальних археологічних та історико-етнографічних експонатів.

Життя і працю яготинців висвітлює на своїх сторінках районна газета «Зоря комунізму», що виходить у місті з 1931 року (в 1931 — 1941 рр. називалася «За більшовицькі темпи»).

Багато зроблено і для охорони здоров’я населення. В місті діє центральна лікарня на 225 ліжок та протитуберкульозний диспансер на 25 ліжок. На варті охорони здоров’я яготинців — 38 лікарів та близько 150 працівників середнього медичного персоналу.

Велика увага приділяється розвиткові народної освіти. В Яготині три середніх, три восьмирічних і початкова школи. Робітнича молодь навчається у середній вечірній і заочній школах. Значною подією в культурному житті міста було відкриття у 1958 році дитячої музичної восьмирічної школи, яка нині має дві філії. У школах міста працює 200 вчителів, з них 29 — відмінники народної освіти. Загальною повагою користується заслужений вчитель УРСР І. В. Сурмач, висунутий на посаду завідуючого районним відділом наросвіти. Навчанням охоплено понад 3 тис. дітей. Дошкільнята виховуються в 6 дитячих комбінатах. З 1967 року в Яготині працює дитяча спортивна школа.

Серед уродженців Яготина — відомий вчений у галузі гідроенергетичного будівництва, дійсний член Академії архітектури та будівництва СРСР, професор П. С. Непорожній.

Так за роки Радянської влади колишнє волосне містечко Яготин перетворилося на місто з великими підприємствами харчової промисловості, високим рівнем освіти й культури, чудовою когортою будівників світлого комуністичного майбутнього.

Большая Советская Энциклопедия 1969 – 1978 гг.

Яготин  — город (с 1957), центр Яготинского района Киевской области УССР. Расположен на р. Супой (приток Днепра). Ж.-д. станция на линии Киев — Ромодан, в 115 км к Ю.-В. от Киева. 19 тыс. жителей (1974). заводы: опытный механический, облегчённых конструкций, маслодельный, продтоваров, 2 сахарных, комбикормовый, свеклокомбинат; фруктово-ягодный совхоз, птицефабрика. Историко-краеведческий музей.

Ваш комментарий