Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Згуровка

Административно-территориальное деление

Згуровка (укр. Згурівка) — поселок городского типа, районный центр, центр поселкового совета, Згуровского района, Киевской области.

Згуровскому поселковому совету подчинено село Ленино.

История городов и сел УССР 1971 год

Згурівка — селище міського типу (з 1956 р.), розташоване за 35 км на південь від залізничної станції Яготин. Населення —7100 чоловік. Селищній Раді підпорядковане село Леніне.

Хутір Згурівка заснований у останній чверті XVII ст. на землях, що належали Басанській сотні Переяславського полку. У жалуваній грамоті Петра І Басанському сотнику Карпу Ясковському вона згадується 1690 року. У 1765—1769 рр. вона була вже чималим селом. На той час у 97 дворах мешкало 1575 осіб. З 1762 року Згурівка належала гетьману України К. Г. Розумовському. За його життя в селі збудували дерев’яну церкву на кам’яному фундаменті з дзвіницею, насадили дубовий гай. При церкві була школа.

На початку XIX ст. Згурівка ввійшла до складу Прилуцького повіту Полтавської губернії. У 1824 році це село як посаг за дружиною перейшло у володіння графа А. В. Кочубея, який значно розширив свої землеволодіння і зробив Згурівку центром своїх маетностей.

Проживали тут селяни-кріпаки, які обробляли свої наділи і поміщицьку землю, над ними стояв управитель, а також писар, що обліковував їхню працю. Важкою працею кріпаків розорювались цілинні землі, споруджувалися економічні будівлі — вівчарні, гуральня, завод для виробництва поташу (буда). За наказом пана у 1839 році частину згурівчан було переселено до хуторів Аркадіївки, Софіївки, Петровасмики (так названо графом на честь синів Петра, Василя і Миколи), а до Згурівки з м. Глухова перевезено панський будинок. У 1837 році садівник-швейцарець насадив навколо нього чудовий парк з рідкісних порід дерев, де влаштовано альтанки, а через ставки перекинуто мости. Від села поміщицьку садибу відгородили глибоким ровом.

Під час реформи 1861 року 1487 ревізьким душам виділено лише 2423,6 десятини землі. За даними перепису 1862 року в селі налічувалося 525 дворів з населенням 3230 осіб, яке щодалі зростало. На 1900 рік селянська громада складалася вже з 4752 осіб, у користуванні яких була та ж сама кількість землі, 126 козаків мали лише 182 десятини. Ніде було випасати селянську худобу, бо всі пасовиська належали поміщикові. Згурівські селяни змушені були працювати в економіях графа з половини врожаю, відробляти або платити за випас худоби на панських луках.

Тим часом панська економія з року в рік збагачувалася і перетворювалася на багатогалузеве капіталізоване господарство. В маєтку були гуральня і з 60-х років — броварня. В 60—70 рр. основні прибутки поміщик одержував від посівів технічних культур (льону, тютюну), розведення коней і овець. В кінці XIX — на початку XX ст. тут застосовувалася багатопільна сівозміна, вирощувалися кормові трави і зернове насіння на продаж. На трьох кінних заводах розводили породистих коней, на тваринницьких фермах — велику рогату худобу і свиней. У отарі овець налічувалося 700 мериносів. Наприкінці 80-х рр. при маєтку влаштовано метеорологічну станцію і навчально-дослідну ферму з трирічним курсом навчання, куди приймалися випускники сільської школи. У Згурівці працювало 80 вітряків, близько 10 дрібних олійниць, тричі на рік збирався ярмарок.

Безземелля і політичне безправ’я штовхало трудящих на революційну боротьбу. У 1903—1904 рр. відбулися страйки сільськогосподарських робітників економій. Одна з таких сутичок сталася у 1903 році, коли поміщик заборонив навіть за плату випасати коні на панському лузі після другого покосу. Протести селян не дали позитивних наслідків. Тоді вони почали самовільно користуватися випасом. Довідавшись про це, управитель маєтку зібрав варту і спробував зайняти селянські коні. Але згурівці, озброєні вилами й кілками, відбили напад. Не допомогли й викликані поміщиком війська. Поміщик змушений був поступитися.

Влітку 1905 року в селі розгорнувся селянський рух. Серед згурівців ширилися чутки про те, що в багатьох місцях спалено поміщицькі маєтки і розібрано майно. Наляканий поміщик покинув маєток. Відвернути селян від виступу намагався місцевий піп. Але його промови на сходках успіху не мали. Зате селяни ловили кожне слово агітаторів-революціонерів. У ніч на 19 листопада селяни Згурівки й Оржиці на 100 підводах з’явилися на хуторі Петровасмиці, в одній з економій поміщика. Вони зламали замки на коморах і забрали хліб, кінську збрую та інше майно. В ніч на 20 листопада згурівці вигнали панських службовців із Згурівської економії, забрали майно.

Через два тижні після цього до села прибув каральний загін. Козаки зігнали згурівців до волосного правління, оточили натовп. «Хто розбив маєток — виходить праворуч!» — пролунала команда управителя, що стояв на ганку правління, тримаючи в руці якогось папірця. Юрба ворухнулася і завмерла. Управитель повторив наказ, майже весь народ посунув праворуч. Стояти на місці залишилася лиш маленька купка людей. Тоді з ганку вигукнули: «Ніжинський Іван!». «Чую і йду!» — відповів спокійний голос і з юрби вийшов високий кремезний дід. Люди розступилися перед ним. Підбіг козак, штовхнув діда до ганку, де в дві шеренги стояли карателі з на-гаями. Над головою старого засвистіли нагайки, обпікаючи обличчя, плечі, спину. Натовп з жахом і обуренням дивився на катування.

Розправа тривала до пізнього вечора. Активних учасників розгрому поміщицьких економій згурівців Ф. Г. Шпильку, П. М. Олійника, О. С. Лазаренка, К. І. Крикуна, О. С. Самійленка, Д. М. Броницького, Г. Р. Чемерського, С. Я. Самійленка, І. О. Лихацького, В. Д. Здора, Я. Я. Лихацького та інших (всього 47 чоловік) заарештували. В селі козаки вчинили обшук, під час якого забирали не лише панське, але й селянське майно.

Незабаром панську економію було відновлено, а навесні 1910 року поміщик розпочав будівництво цукроварні. Завод з’єднали залізницею з Яготином та економіями. Восени 1913 року цукроварня вже діяла. В пошуках заробітку місцеві селяни змушені були працювати на будівництві, а потім і на бурякових плантаціях. На заробітки за межі Згурівки щорічно ходило понад 370 селян.

За переписом 1910 року з 864 господарств Згурівки переважна більшість (583) займалися хліборобством. У користуванні громади було лише 1986 десятин орної землі. 151 господарство було безземельним, 86 володіли тільки присадибними ділянками, 86 мали орної землі менше за 1 десятину, 204 — 1-2 десятини. 102 господарства були безкінними, а 152 не мали ніякої худоби. Селяни обробляли свої клаптики землі однолемішними плугами, дерев’яними боронами. Сіяли овес, ячмінь, гречку, вирощували городні культури. Молотили кам’яними котками. Лише в поміщицькому маєтку та в 3—4 найзаможніших господарствах були сівалки, жатки, молотарки, сінокосилки.

Лікар і 3 фельдшери влаштованої при поміщицькому маєтку лікарні не мали змоги обслуговувати всіх хворих. Аптека також була приватною.

Через бідність та нестатки діти більшості селян не могли ходити до школи. За даними 1902 року у Згурівці було сільське початкове народне училище, засноване у 1863 році. В ньому навчалися лише 108 хлопчиків і 14 дівчаток, закінчили навчання всього 14 хлопчиків і одна дівчина. За переписом 1910 року з 2387 чоловіків письменних було 1111, а з 2468 жінок — лише 254.

Не маючи в основній масі доступу до освіти, згурівці свої естетичні уподобання й художні смаки втілювали у піснях, переказах, весільних та інших народних обрядах, в оздобленні жител.

Перша світова війна призвела до занепаду селянських господарств; більшість чоловічого населення пішла на фронт. Згодом у село повернулося багато покалічених людей.

Становище не змінилося на краще і після Лютневої буржуазно-демократичної революції. Поміщицькі землі залишилися недоторканими, робітники в економіях та на цукровому заводі зазнавали жорстокої експлуатації, ціни зростали, а реальна заробітна плата весь час зменшувалася. Влітку 1917 року в Згурівці відбувся великий страйк, в якому брало участь 500 сільськогосподарських робітників. Страйк підтримала створена перед тим Яготинська Рада робітничих і селянських депутатів. Вона призначила комісію для розгляду причин конфлікту. Завдяки наполегливості депутатів Ради більшовиків П. Литуна і 3. Колчинського адміністрація економії задовольнила вимоги робітників — підвищила зарплату. Незабаром і в Згурівці утворилася Рада селянських депутатів у складі місцевих жителів Т. О. Удовенка, М. С. Димерка, П. Г. Лихацького та ін., а на цукроварні — заводський комітет на чолі з П. М. Домарацьким.

Звістка про перемогу Великого Жовтня, ленінські декрети про мир і землю сколихнули згурівську бідноту. Та запровадженню цих декретів у життя перешкоджали війська Центральної ради, а потім — австро-німецька окупація, панування Директорії, наступ денікінців.

Коли на початку грудня 1919 року, подолавши опір денікінців, до Згурівки вступили частини 2-ї Таращанської бригади 44-ї дивізії Української армії, у селі було відновлено владу Рад і створено ревком. Та озброєна куркульська банда Куліша напала на цукроварню і захопила близько 10 тис. пудів цукру. Прилуцький повітовий виконком Ради надіслав до Згурівки загони ЧОП на чолі з відповідальними партійними працівниками. У боротьбі з куркульством сільські комуністи і ревком спиралися на робітників, незаможне селянство.

У липні 1920 року за допомогою Прилуцького повіткому КП(б)У у Згурівці організовано КНС. Першими активістами-комнезамівцями були С. В. Скринник (голова), В. І. Колошан, К. П. Кудій, С. І. Семирозуменко, І. Т. Смик.

У 1921 році створено сільський партійний осередок, який об’єднував комуністів— селян і робітників (секретар В. Працюк), обрано Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, проведено розподіл колишньої поміщицької і куркульської землі. З 2160 десятин поміщицької землі понад 1706 десятин було передано селянству. У 1920 році на заводі і в його господарстві залишилося лише 89 робітників.

Завод відновив роботу у виробничий сезон 1920/21 рр., але через нестачу сировини і технічних матеріалів виробничий план був невиконаний.

Робітничий колектив, який і сам перебував у скрутному матеріальному становищі, допомагав голодуючим, провадив велику політмасову роботу серед селянства. Важлива роль у налагодженні виробництва належала профорганізації і її завкому. Практикувалися спільні засідання завкому з представниками сільради й комнезаму. Найважливіші відрядні роботи завод доручав комнезамівцям, надавав їм у безкоштовне користування реманент, допомагав паливом. У 1923 році на заводі організовано партійний і комсомольський осередки.

В 1920 році при цукровому заводі було відкрито пункт медичної допомоги, в якому працювало 3 лікарі, 7 чоловік середнього медичного персоналу. У 1923 році на базі медпункту було відкрито лікарню. 1 березня 1923 року відбулось відкриття заводського клубу. В ньому, крім бібліотеки, працювали театр, політичний, хоровий, художній і спортивний гуртки. Роботи юних художників, членів заводської студії, демонструвалися на виставках у Харкові й Москві.

До 1925 року діти робітників і селян навчалися у двох початкових школах, а з 1925 року — у трудовій семирічній школі, яка була відкрита на базі цих шкіл. Педагогічний колектив семирічки складався з 15 осіб. Для сільськогосподарських робітників додатково організували школу лікнепу, червоні кутки. Молоді робітники-комсомольці випускали стінну газету «Голос батрака».

Комуністи Згурівки у 1924 році за допомогою робітників заводу організували перші кооперативні об’єднання3. 1927 року в Згурівці виник ТСОЗ, організаторами якого були члени ВКП(б), комнезамівці М. Молчанова, М. Здор, Г. Курилін, В. Коростильова. 1929 року ТСОЗ переведено на статут артілі, яку названо «Незаможник».

У проведенні колективізації селянам допомагали місцева Рада, робітники заводу, сільська інтелігенція. Весною 1930 року в колгоспи об’єдналося близько 90 проц. згурівців та селян сусідніх хуторів. У 1932 році в Згурівці було ї) артілей: ім. Леніна, ім. Кірова, ім. Орджонікідзе, ім. Шевченка та «Більшовик». Протягом 1932— 1935 рр. відбувалося організаційно-господарське зміцнення колгоспів. Їм дійово допомагала створена 1930 року Згурівська МТС. Колгоспники збудували тваринницькі ферми, добилися сталих врожаїв зернових і технічних культур. У 1939 році конюха І. В. Висовця за сумлінну працю нагороджено орденом Леніна.

При цукровому заводі було створено бурякорадгосп «Червоноармійський». Його колектив виховав таких передовиків праці, як М. І. Гета. Очолювана нею бригада вирощувала по 500 цнт і більше буряків з гектара. М. І. Гету також було нагороджено орденом Леніна.

Успішно розвивалося виробництво на Червоноармійському цукрозаводі, що з 1928 року став комбінатом. У 30-х роках він щодоби переробляв у середньому 10 тис. цнт буряків.

У 1930 році Згурівка стала районним центром Лубенського округу, через рік її віднесено до Яготинського району. В 1935 році Згурівський район поновлено. Тоді |він входив до складу Харківської, а з 1937 року — Полтавської області.

До війни водночас з семирічною школою тут працювала й середня, яку створили у 1933/34 навчальному році. В школах було вже 39 учителів, навчалося 900 учнів. Всі сторони життя села висвітлювала на своїх сторінках районна газета «Соціалістична Згурівщина», яка видавалася з 1935 року (у 1936 році перейменована на «Прапор Леніна»).

З перших днів Великої Вітчизняної війни згурівці стали на захист соціалістичної Батьківщини. Доросле чоловіче населення пішло на фронт, а жінки, старі й підлітки збирали і відправляли углиб країни врожай, евакуювали сільськогосподарську техніку і заводське устаткування.

15 вересня 1941 року село окупували німецько-фашистські війська. Почалися масові страти комуністів і радянських активістів, вигнання молоді на каторгу до Німеччини. Гестапо і поліція влаштовували масові обшуки, конфіскацію майна в населення. Та патріоти не корилися окупантам. Вони брали активну участь у партизанському русі. М. К. Степаненко, Ф. Г. Івченко та інші були бійцями загону ім. Щорса. В. Ф. Товстенко,М. Й. Здор, Г. Д. Льодін та інші допомагали партизанам продуктами харчування, одягом. В. Ф. Товстенка й М. Й. Здора окупанти схопили й розстріляли. 7 серпня 1943 року партизанський загін ім. Щорса розгромив у Згурівці німецьку комендатуру, поліцейську дільницю. Партизани визволили заарештованих патріотів, висадили в повітря мости і з багатими трофеями повернулися на свою базу.

У серпні — вересні, відступаючи під ударами Червоної Армії, німецько-фашистські окупанти перетворили на купу руїн цукровий завод, спалили будівлі МТС, радгоспу, колгоспів, знищили хліб і худобу.

21 вересня 1943 року війська Воронезького фронту визволили село від окупантів. Відновили роботу радянські та партійні організації, через кілька днів після звільнення почали працювати школи, вийшов перший номер районної газети. Очолені комуністами, згурівці почали відбудовувати зруйноване господарство.

Багато зусиль докладали робітники, щоб відбудувати цукровий комбінат. Вдень і вночі, в мороз і спеку працювали будівельники, відновлюючи заводський корпус. Самовіддано працювали бригада котельників І. Мороза, бригада силового цеху М. Д. Жарка, ковалі й токарі. Працівники радгоспу прагнули забезпечити це підприємство сировиною, а його робітників — продовольством. Завдяки самовідданій праці трудящих завод у 1947 році достроково став до ладу.

Не шкодуючи сил працювали робітники й селяни на відбудові МТС, радгоспу, колективних господарств. їм довелося долати багато труднощів. В кінці 1943 — на початку 1944 року в селі були відновлені артілі ім. Кірова, ім. Орджонікідзе, ім. Леніна, «Більшовик». Вони не мали ще машин, коней, не вистачало робочої сили. Тягар перших років відбудови лягав на плечі жінок, підлітків, старих. Та за допомогою держави в роки першої післявоєнної п’ятирічки сільське господарство було відбудоване.

У 1950 році згурівські артілі об’єдналися у колгосп ім. Леніна. На розвитку господарства позитивно позначилися заходи партії, вироблені на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС. За роки семирічки колгоспники збудували 3 електростанції, ремонтну майстерню, нові приміщення для тваринницьких ферм, а також клуб і школу.

У 1969 році артіль мала 4792 га землі, з них 4137 га орної землі, 1833 голови великої рогатої худоби (з них 468 корів), 1984 свиней, 585 овець, а також ремонтну майстерню, паровий млин. Багатогалузеве господарство налічувало 36 тракторів, 19 комбайнів різних систем, 24 автомашини. Це дало можливість значно збільшити виробництво сільськогосподарської продукції, прибутки колгоспу. Так, у 1969 році господарство одержало по 90 цнт м’яса на 100 га сільськогосподарських угідь, по 2505 кг молока на одну фуражну корову. Врожай озимої пшениці становив 21,7 цнт з га, цукрових буряків — 250,7 цнт. Неподільний фонд артілі на 1 січня 1970 року складав 1 406 817 карбованців.

У тому, що господарство досягло значних виробничих успіхів, а також у поліпшенні матеріального добробуту трудівників — безперечна заслуга 32 комуністів — вожаків трудового колективу. Вони добре працюють самі і ведуть за собою всіх членів артілі. З року в рік збільшує виробництво буряків механізована ланка, очолювана Г. П. Твердохліб. У 1968 році члени цієї ланки зібрали понад 420 цнт буряків з гектара, а у 1969 — по 450 цнт. На цукровий завод вони відправили 22 530 цнт сировини. 1969 року ланці присвоєне звання колективу комуністичної праці, а ланкову Г. П. Твердохліб ще 1965 року удостоєно ордена Леніна. 1971 року свинарка Н. О. Піддяча нагороджена орденом Жовтневої Революції.

У 1969 році радгосп Червоно-армійського цукрокомбінату зібрав урожай цукрових буряків по 206 цнт з га, зернових по 30,8, у т. ч. озимої пшениці — 29,1 цнт з га. М’яса на 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 131 цнт, молока — 630 цнт. Надої молока на кожну фуражну корову досягли 2904 кілограмів. У радгоспі 3525 га землі. Основний фонд на кінець 1969 року становив 1 375 867 крб., прибутки — 130 000 крб.

За останні два роки підвищився і рівень механізації виробництва. У 1970 році у господарстві налічувалось 54 трактори, 28 комбайнів, 35 автомашин, 4 електростанції, 2 водокачки, цех-кормокухня тощо.

Колектив радгоспу виховав чимало передовиків і ударників комуністичної праці. Серед них — свинарку В. П. Зуєвич, нагороджену орденом Леніна, М. С. Лужну, нагороджену орденом Трудового Червоного Прапора, М. М. Твердохліб — бригадира тракторної бригади та інших.

У післявоєнні роки в селі засновано ряд підприємств: відділення «Сільгосптехніки», «Міжколгоспбуду», побутовий комбінат. Успішно розвивається й найстаріше підприємство — Червоноармійський цукровий комбінат. Завдяки його докорінній реконструкції, проведеній у 1965 році, встановленню нового обладнання та апаратури, механізації і автоматизації трудомістких процесів потужність заводу з року в рік зростає. У сезон цукроваріння 1968/69 рр. він виробив близько 284 тис. цнт цукру. Як зразкове підприємство, цукрокомбінат був учасником Всесоюзної виставки досягнень народного господарства СРСР. На заводі працюють 773 робітники, розгорнулося змагання за звання колективів і ударників комуністичної праці, шириться рух новаторів виробництва. Передові люди заводу М. Д. Жарко, робітниця Г. В. Кабанець, директор П. С. Гудзь та інші удостоєні високих урядових нагород.

За роки, що минули після Великої Вітчизняної війни, селище змінило свій зовнішній вигляд. Його прикрашають тепер новобудови — приміщення будинку культури, школи механізації сільського господарства і школи-інтернату, двоповерхові житлові будинки. Чимало вулиць обсаджено деревами, замощено бруківкою, тротуари заасфальтовано. В селищі регулярно курсують автобуси. Залізничним і автобусним транспортом Згурівка і цукровий комбінат зв’язані з Яготином, Києвом і Полтавою. Селище телефонізоване, електрифіковане.

Багато зроблено й в галузі охорони здоров’я. У селищі діють лікарня на 100 ліжок. У медичних закладах працюють 20 лікарів і понад 90 чол. середнього медичного персоналу. Добру згадку серед населення залишив заслужений лікар Української РСР О. М. Соболев. За багаторічну й сумлінну працю на ниві охорони здоров’я його у 1952 році відзначено орденом Леніна.

В Згурівці діють середня і 8-річна школи, школа-інтернат. У 1969/70 навчальному році працювало 108 вчителів (10 з них відмінники народної освіти). Троє згурівських педагогів за багаторічну сумлінну працю удостоєні високих урядових нагород. Д. Д. Льодін нагороджений орденом Леніна, П. П. Тарасенко — орденом Трудового Червоного Прапора, I. X. Лесюк — орденом «Знак пошани». 270 учнів навчається в школі механізації сільського господарства, яка відкрита 1965 року. Дошкільнята виховуються у 6 дитячих яслах і садках.

В центрі Згурівки розкинувся розкішний парк, закладений ще в першій половині XIX ст., ставок з пляжем. На честь 50-річчя Радянської влади в Згурівці збудовано новий будинок культури з великим концертним і читальним залами. В будинку культури особливо людно ввечері, коли його заповнюють робітники і колгоспники, літні люди й молодь. Далеко за межами Згурівки відома хорова капела будинку культури. їй присвоєно почесне звання самодіяльної народної хорової капели. Хористи капели — вчителі, шофери, трактористи і доярки. Понад 30 років у художній самодіяльності бере участь колгоспник, ветеран праці О. П. Щербина.

В селищі є три клуби, 6 бібліотек з книжковим фондом понад 77 тис. примірників. У бібліотеках проводяться літературні вечори й диспути.

Натхненні історичними рішеннями XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України трудящі Згурівки успішно працюють над виконанням завдань п’ятирічного плану.

Большая Советская Энциклопедия 1969 – 1978 гг.

Згуровка, посёлок городского типа в Яготинском (сейчас Згуровском) районе Киевской области УССР, в 32 км от ж.-д. станции Яготин (на линии Киев — Гребёнка). Сахарный завод.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 – 1907 гг.

Згуровка — обширное имение (собст. Згуровский ключ) Кочубеев в Переяславском, Прилукском и Пирятинском уездах Полтавской губернии. Тонкорунное овцеводство, табаководство, опыты культуры разных сортов хозяйственных растений, испытание новых машин и орудий, низшая сельскохозяйственная школа. Лесоразведение начато здесь еще 150 лет тому назад и продолжается по настоящее время.

Ваш комментарий