Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Николо-Бабанка

Административно-территориальное деление

Николо-Бабанка (укр. Миколо-Бабанка) — село, центр сельского совета Бобринецкого района Кировоградской области.

Николо-Бабанскому сельскому совету подчинены села Проскуровка и Сорочаново.

Село относится к историко-этнографическому региону Запорожье.

3 комментария

  1. Микола:

    https://sites.google.com/site/libbobr/duhovna-skarbnica-krau/—
    Свято-Михайлівська церква

    Свято-Михайлівська церква в с. Миколо-Бабанці збудована в 1795 році. Освячена вона в день Михаїла Архангела. Спочатку церква була дерев’яна. Сільська громада виділила в користування церкві 33 десятини землі.

    В 1870 році на пожертвування громадян села навколо дерев’яної церкви було розпочато будівництво сучасної цегляної церкви і закінчено в 1875 році. Цеглу на будівництво церкви надано з місцевого цегляного заводу, що належав поміщику Івану Балману. Цегляний завод знаходився між селами Миколо-Бабанка та Василівка.

    Одночасно з будівництвом церкви розпочато будівництво церковної сторожки, будинку для священника та 3-річної церковно-приходської школи. Навколо церкви збудовано кам’яну огорожу з красивими вхідними воротами, на яких було зображення Михаїла Архангела. Сама церква була гарно оздоблена. Підлога викладена кольоровою плиткою, на вікнах ковані декоративні решітки ручної роботи. Церква мала крилос, де знаходився церковний хор під час богослужіння.

    Особливої уваги заслуговують церковні дзвони. Вилиті вони на замовлення на Миколаївській судноверфі. Звук головного дзвона чітко було чути за 30км.

    Стіни церкви і центральний купол розмальовані картинами релігійної тематики. Храм славився своїм оздобленням, коштовним начинням та багатим вівтарем. В лівому куті була прибудова, де в зимовий час проходив обряд хрещення дітей.

    Пофарбована була церква в жовтий колір масляною фарбою, покрівля покрита товстою залізною бляхою зеленого кольору. На дзвіниці і центральному куполі знаходилися два мідних хрести з декоративним оздобленням. Біля будови було викопано і обкладено каменем криницю (діаметром 2,5м і глибиною 20м).

    Миколо-Бабанська церква була культурним центром для всієї округи. Церковний приход сіл Соколовка, Федіївка, Буховецьке, Козача Балка, Жахівка, Новоградівка, Калинівка, Ставрівка, Бобринка, Сорочанова, Варламівна та навколишні хутори. Особливою пошаною користувався церковний хор, куди входили не тільки жителі села Бабанки і навколишніх сіл. В церковно-приходській школі навчали читанню, рахунку, письму, музиці ( гра на скрипці).

    Церква неодноразово закривалась. Її обладнання ( ікони, підсвічники, крилос) було пограбовано. Дзвони зняті ще в 1936 році. В 1961 році церкву було зруйновано, повністю знято дзвіницю, центральний купол, напівсферична покрівля була замінена двоскатною, знято бляху і перекрито покрівлю шифером. Церковне приміщення перетворено на склад та під млин.

    Турботами прихожан в 1995 році знову відкрито в церкві богослужіння. Проведено ремонт, частково відновлено дзвіницю, але свого попереднього вигляду церква так і не набула.

    В церковно-приходській школі сьогодні знаходиться приватний будинок, на якому збереглась табличка, що будівлю в 1870 році застраховано Варшавським товариством.

    Сьогодні церква є окрасою села і його історичною пам’яткою. Дата заснування села вважається від дати освячення церкви, тобто з 19 листопада 1795 року.

    Цікавий той факт, що при фотографуванні цієї церкви плівка зазвичай засвічується. Лише на четвертий раз отримали зображення на фотоплівці. Щодо зйомок всередині приміщення, то тут взагалі фотоплівка являє собою суцільну білу пляму. Багато людей говорять, що це є загадкою Свято-Михайлівської церкви.

  2. Микола:

    http://ridnyj-kray.blogspot.com/p/blog-page_77.html
    с.Миколо-Бабанка
    Історична довідка населеного пункту
    До ХYІІІ століття територія сучасної Бобринеччининайімовірніше вважалася нейтральною смугою між татарами і запорожцями, і тому була дуже мало заселена. Ситуація змінилася, коли наші землі були включені до складу земель Війська Запорозького. Верхня межа запорозьких володінь проходила поблизу Бобринця, відділяючи запорозьку територію від заселеної у 1750-х роках з ініціативи російського уряду Нової Сербії. Землі вздовж р. Єланець входили до складу найсхіднішої паланки Запорізької Січі – Буго-Гардівської. 1
    Вже в середині і кінці ХYІІІ століття на території паланки з’явилося багато великих хуторів-зимівників, де хазяйнували козаки-гречкосії. Місця для зимівників обирались із найзручнішими природними умовами — густо порослі деревами та кущами балки, захищали від стороннього ока поселенців. Поряд – річка Гнилий Єланець, де водились коропи, лящі, щуки, окуні, карасі й лини. Багатий улов застосовувався для харчування, обміну, продажу.Навколо зимівників, зорганізувались осередки землеробства. Сіяли запорожці ячмінь, овес, горох, жито, гречку, пшеницю. Зі зростанням потреб розорювалися нові землі, збільшувалися посіви.
    Урочища-зимівники Миколо-Бабанки і сьогодні є топонімічною пам’яттю: Остапова балка, Карасів Хутір, Козача могила, Бондарі.
    Коли в 1775 році Катерина ІІ розорила Січ і розігнала з зимівників козаків, саме ці хутори, де вже стояли хати, хліви і токи, були реквізовані в російську казну під назвою “пустошів”,а вже з казни роздавали їх як “дачі” у винагороду особам, які відзначилися у російсько-турецьких війнах. На ці землі запрошувалися переселенці, як правило з Молдавії, Сербії, Росії.2
    Так, в урочищах річки Гнилий Єланець виникли хутори та села Василівка (Козловського), Малько, Лашкула, Шефера, Яковлівка. В 1795 році, за свідченням архієпископа Херсонського і Таврійського Гавриїла,
    була освячена дерев’яна Михайлівська церква села Миколаївки 1.Важко повірити, що церква і село виросли в голому степу. Більш імовірно, що переселенці оселялись в обжитому місці. Але саме 1795 рік вважається офіційною датою заснування села.
    Цікаво, що за короткий період село декілька разів змінювало назву. У Генеральному плані Херсонської губернії 1806 року, під номером 117 значиться село Матренівка підпоручика Бабанського. В селі проживало 13 чоловіків та 10 жінок. «Дача» складала 1500 десятин землі.2А вже за результатами подвірного перепису Єлисаветградського повіту 1883-1885 років село називалось Бабанка(первинна назва Миколаївка, Дворянське) з хутором Яковлівка, що належав пану Бухінському).3(дод.1)
    Одна з назв – Дворянське — імовірно пов’язана з переселенцями з Молдавії, які «називали себе дворянами і поселилися на землях куплених у поміщиці Нікорициної при селі Миколаївка (Бабанка № 665). Більшість з них не були признані урядом дворянами і переведені в 1834 році в розряд державних селян.»4
    Нащадки цих переселенців ще й сьогодні живуть в Миколо-Бабанці. Це Гінкули, Юрескули, Данчули, Ройбули, Бирзули, Біженуци, Михайлуци, Сербули.
    Село простягалося обабіч річки і налічувало 7 будинків та 120 хат, 4 лавки, 6 промислових закладів. Селяни були зобов’язані працювати по три дні на тиждень. Крім зернових культур селяни вирощували коноплі, з яких потім в зимову пору року жінки пряли нитки, ткали полотно.
    Після реформи 1861 року за селянами було закріплено по 5,7 десятин землі на ревізьку душу.1 Але значна частина селян за різними причинами землі не змогла отримати, або її втратила. Безземельні та малоземельні селяни мали орендувати землю. Купити землю для зубожілого селянина не було змоги — ціна на неї піднімалась майже щороку (1870—1880 рр. — 37 крб., 1880—1884 рр. — 65 крб., 1903 р.— вже 205 крб.). 1885 року з однієї десятини (1,0925 га) селяни збирали в середньому 35 пудів жита, 25 пудів ярої пшениці та 40 пудів ячменю (урожайність відповідно до сьогоднішніх мір — 3,66 ц/га пшениці, 5,86 ц/га ячменю та 5,12 ц/га жита).2
    Після земської реформи активізувалося культурно-господарське життя жителів краю. В 1865-1870 роках на кошти громади почалося будівництво кам’яного храму навколо існуючої дерев’яної церкви. Після закінчення будівництва храм не переосвячувався, зберігши назву і дату заснування.3
    В 1872 році на державних (актових) землях поселилися переселенці з Курської губернії. Вони заснували напроти Миколаївки село Гнилий Єланець (тепер це частина Миколо-Бабанки і носить назву Ахтова).4
    Після земельних реформ П. Столипіна, які надали селянам можливість виходу з общини, у волості широко розвивається хутірське фермерське господарство.
    Навколо Миколаївки засновуються хутори: Гінкула, Булгакова, Володьки, Усіка, Бондарі, Житника. (дод.2)
    Там проживали переважно заможні селяни. Вони будували міцні будинки, мали робочу худобу, косарки, молотилки. Більшість будинків була покрита залізом. В цей час поряд з назвою «Миколаївка» все частіше звучить «Бабанка», стосовно села та навколишніх хуторів.
    В Гнилому Єланці (Актовій) в кінці ХІХ століття була збудована трикласна земська школа. В ній викладали два вчителі. В Миколо-Бабанці, при Михайлівській церкві діяла трикласна церковно-парафіяльна школа.
    За даними Всеросійського сільськогосподарського перепису 1916 року в селах і хуторах навколо Миколо-Бабанки проживали: в селі Бабанка — 742 чол., (155 господарств); в с.Василівка – 69 чол., (13 господарств); в с. Гнилий Єланець – 352 чол., (73 господарства); на х. Карася – 8 чол., (1 господарство); на х. Ковальова – 84 чол., (1 госп.); на х. Усіка – 44 чол., (1 господарство).1
    1. Незабутні, буремні двадцяті…
    Великі зміни прийшли в село після революції 1917 року. Більшовики почали роздавати бажаючим землю, відібрану в попередніх власників. За 1922-1927 роки на хутори і села з Бобринця виїхало 5813 чоловік, яким держава виділила понад 10460 десятин землі.2 Дуже багато переселенців приїхало з Київщини та Черкащини. Вони покидали рідну землю через малоземелля, маючи надію отримати наділ. Першими переселенцями були родини Назаренків, Забоєнків, Лапуренків, Туренків, Демчинків та інші.3 Вони ставили курені, копали землянки, перебули першу зиму. Потім збудували дві вулиці, посадили сади. Так поблизу заможних хуторів виникло село Улянівка.
    В 1925 році почали організовуватися перші артілі. «Червона Україна» (голова — Яновський Іван) та «Червоний молот» (голова — Щербина Гнат) в селі Миколо-Бабанка, «Воля» (голова — Спірідонов Яків)в селі Ахтова, «Червоний Прапор» (голова — Спаровий Олексій) вУльянівці.1 Кожному члену артілі та членам їх сімей наділялось по 2,5 десятини «на їдока». В 1927 році в селі було організовано сільську Раду. Першими головами сільської Ради були Забоєнко Макар Іванович (1927-1931 рр.)та Легенька Марія (1931-1940 рр.).
    Жителі заможних хуторів господарювали самостійно.Так тривало до 1928 року.
    3. Тридцяті роки: плач і страх
    В 1928 році в Миколо-Бабанці почав організовуватися колгосп. Селянам було важко розставатись з землею, реманентом для її обробітку, кіньми. На початку колективізації бажаючих вступити в колгосп було небагато. Люди не дуже радо зустрічали різних агітаторів.
    Щоб змусити подавати заяви про вступ до колгоспу вигадувались різноманітні заохочувальні заходи у вигляді додаткових податків зерном та грішми.
    На початку 1930 року відбувся поширений пленум Бобринецького райвиконкому який, виконуючи волю робітників, селян-бідняків, ухвалив «…ліквідувати куркуля як клас в кількості 650 господарств, а майно передати в колгоспи. Вислати за межі району найбільш заможну частину в кількості 140 господарств, а останніх розселити в межах району по 10-12 дворів, відвівши для них гірші за якістю землі…»1
    В Миколо-Бабанці та Ахтовій були створені бригади по розкуркуленню.
    Сім’ї, які підлягали розкуркуленню обирали на власний розсуд, садили на вози без майна і вивозили в Бобринець. Господарство розкуркулених продавали та ділили між собою. Назаренко Софія Григорівна, жителька села Миколо-Бабанка, 1921 року народження, згадувала, як в 1929 році була розкуркулена третина жителів села та навколишніх хуторів. Заможні селяни – добрі господарі — втратили худобу, будинки, реманент. Окрім того, вони вимушені були залишити село. А саме вони були основними виробниками продуктів.2Тоді ж зникли багаті хутори навколо Миколо-Бабанки: Гінкула, Усіка, Бондарі, Карася, Ковальова та село Василівка.
    Біда прийшла в село восени 1932 року.
    Люди дуже голодували і з останніх сил ішли працювати в колгосп, щоб хоч якось вижити. За цілий день роботи, отримували на сніданок, обід і вечерю суп без картоплі і 200 грам чорного, як земля хліба. Прапрабабуся з трави, соєвої муки та води пекла “маторженики”. Їли навіть глину змішану з зерном різних бур’янів. Взимку копали картоплю, яка зосталась в полі, — вона була мерзла, гнила, але їли, бо не хотіли помирати.
    В пам’яті людській збереглися факти про те, як буксирні бригади по суті грабували народ. Активісти: Павло Примут, Марія М’ятова, Іван Пересвєт разом із своїм керівником Всеволодом Лапенком ходили по дворах з лопатами та кирками. Розбивали стіни, груби, копали городи шукали схований хліб. Щоб якось вижити, люди шили довгі, тоненькі мішки, насипали туди зерна, і ховали в кутки, замазавши глиною.
    Посилали своїх дітей вибирати з соломи зерно сої, дерли її на муку і пекли лепехи. Пізніше збирали на полі бур’яни і їли їхнє коріння. Хто був багатший, і зумів щось приховати від бригад, то їв макуху, пекли з неї млинці. А хто був бідний, той ловив у полі суслів. Взимку настав суцільний мор. Вимирали сім’ї, діти залишалися сиротами.
    «Особливо страшними були лютий-березень 1933 року, — згадувавІван Тимофійович Тернавський. Ослаблені люди падали на вулиці. Сільська влада організувала підбір мертвих і звозили їх в одну могилу на кладовищі, яка довгий час була відкрита. Вимирали цілі сім’ї по 5-8 чоловік. В Миколо-Бабанці вимерли сім’ї Лашкулів (13 чоловік), Щербинів (5 чоловік), Гінкулів (5 чоловік), Андросових, Кожем’якіних, Слободенюків, Чегодарів, Унтілових та багато інших…»1
    Весна 1933-го…Все забрано з комори, коні подохли, сіяти нічого…
    Але відомі й інші приклади.
    Голові улянівської артілі «Червоний прапор” Олексію Спаровому передали вимогу приготувати зерно для відправлення в райцентр. Він же, зібравши громаду, роздав хліб людям, щоб сховали. Його заарештували, але Олексію Фадейовичу вдалося втекти в Миколаївську область з сім’єю.1 Там тепер проживають його діти й онуки. Завдяки вчинку голови артілі в селі Улянівка за роки голодомору не помер жоден чоловік.
    А в Миколо-Бабанців 1933 році, лише за неповними даними, померло 66 чоловік, ще 12 – в Ахтовій.2(дод.6)
    На центральному цвинтарі села Миколо-Бабанки до цих пір видно велику западину. Це братська могила, в якій поховано 66 жителів села.
    Лише частина імен встановлено за допомогою старожилів села Щербини Марії Іванівни, Тернавського Івана Тимофійовича та Довбенщука Федосія Григоровича.
    В 1933 уцілілі селяни утворили колгоспи: «КІМ» (голова Горбул Дмитро) та «Червоний молот» (голова Солодаренко Дмитро) в Миколо-Бабанці, «Шлях ленінізму» (голова Крижанівський Григорій) Колгоспники отримували кукурудзяне борошно і варили з нього «заколоту».3 Життя налагоджувалося…
    В 1936 році в колгоспах були організовані рільничі бригади (дод. 4-5). Кожна бригада мала по 20-30 коней. Сіяли кіньми, косили жатками-лобогрійками. Сіяли зернові культури, сою, рицину, соняшник. На просапці працювали всі жінки і дівчата до самих жнив. Діти-школярі носили воду сапальницям, старші – возили воду бочками жаткарям, в’язальницям снопів, а по осені рвали сою, ламали кукурудзу.
    В 1939 році колгосп «КІМ»Миколо-Бабанки через державний банк отримав кредит на придбання комбайна «Сталінець-1». Він пересувався полем за допомогою трактора.
    4. Роки фашистської окупації
    Вже 23 червня 1941 року першу групу чоловіків всім селом проводжали на війну. Страшний сум оповив село, жили немов у сні чекаючи звістки з фронту. Через місяць з’явилися перші відступаючі частини 6-ї та 12-ї армій.
    6 серпня 1941 року в Миколо-Бабанку ввійшли передові німецькі частини.
    Встановлений “новий” порядок був з німецькою педантичністю відшліфований. Область була розділена на 6 “гебітів”. Один з гебітів був в Бобринці. 7 серпня в селі з’явився комендант Кох і оголосив «новий порядок»:
    — У великі гурти не збиратися.
    — Здати всю вогнепальну зброю.
    — Колгосп ліквідується і створюється громадський двір.
    — У вечірній час якнайменше світити, вночі зовсім не світити.
    — За переховування євреїв, полонених – розстріл.
    — За крадіжку – тюрма.
    — Всі повинні працювати, за ухиляння від роботи відправка у Німеччину.1
    Селяни відбували рабську трудову повинність по 14 – 16 годин на добу, отримуючи мізерну плату.
    Майже в кожному селі були сміливці, які боролися з загарбниками. В Миколо-Бабанці групу з п’яти чоловік очолив голова сільської ради Колісник Олександр Петрович. (дод.7) Але ця група була викрита поліцією і в грудні 1943 року, була повністю страчена.3
    У 1942 р. почалось вивезення молоді до Німеччини. Серед них були і 18 жителів с. М-Бабанки. Частина з них не повернулась на батьківщину. Ті хто пережив це згадували, що по різному було: тяжко працювали ( особливо на заводах, рудниках ), недоїдали; інколи траплялись і хороші люди.
    17 березня 1944 року радянські війська визволили Миколо-Бабанку. Одразу після звільнення все чоловіче населення до 1926 року народження було мобілізоване до 52-ї стрілецької Шуменсько-Віденської двічі Червонопрапорної ордена Суворова дивізії. Щоправда, далеко вони недійшли… Більшість призваних загинула в квітні-вересні 1944 року на території сусідньої Молдавії.1
    На всіх фронтах мужньо билися близько 280 жителів села. 195 з них не повернулися з поля бою. І всюди їх шлях відмічений орденами і медалями.
    Харитонов Василь Іванович, 1914 року народження, став повним кавалером Ордену Слави. Самим пам’ятним для нього став перший орден. Адже отримав він його весною 1944 року, звільняючи рідні місця. Лише в одному бою гвардії старшина, командир мінометної обслуги Василь Харитонов знешкодив 2 фашистські міномети, 4 «станкачі» з обслугою, знищив близько 40 німців. (дод.9)
    Вже в червні 1944 року Василь Іванович Харитонов, зовсім несподівано для нього, отримав орден Слави ІІ ступеня. Як писав командир дивізії Чирко «25 квітня 1944 року під час контратаки знищив біля 20 гітлерівців. Коли ворог прорвався з флангу, на міномет Харитонова зробили напад п’ятеро фашистів : двох із них гвардієць знищив з гвинтівки, трьох – прикладом»2. Орден вищого ступеня він одержав за мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Шпреє і Ельби.
    Двома орденами Слави нагороджений Карабаза Іван Григорович. Решта учасників війни нагороджені орденами та медалями. За доблесну працю в тилу Богданова Євгенія Семенівна, Боса Меланка Костянтинівна, Кравченко Микола Григорович, Різанова Тетяна Макарівна, Омельченко Любов Платонівна нагороджені медалями «За доблесну працю»1.
    5. Післявоєнний розквіт села
    Після війни господарства Миколо-Бабанки довелося відбудовувати в небачено тяжких умовах. Землю доводилося обробляти коровами, не вистачало робочих рук, не було техніки, насіння, добрив. Проте селяни, сповнені надій на краще, невтомно перемагали труднощі. Поступово село відбудовувалось.Цьому частково сприяло і переселення на бобринецькі степові простори жителів західних областей – Рівненщини, Львівщини, Тернопільщини. Їх розселяли по декілька сімей, з’явилися вони і в Миколо-Бабанці.
    В 1957-му році три колгоспи Миколо-Бабанки та Ахтової були об’єднані в один. До них приєднали два колгоспи сусідніх сіл (Ставрівки та Сорочанового), які були визнані неперспективними. Утворений колгосп назвали – «Рассвєт». Першим головою об’єднаного колгоспу став Лавров Володимир Васильович.При ньому колгосп заклав фруктові сади на бригадах, збудував теплиці, цегельню, тваринницькі ферми, гараж, придбав авто та трактори.
    Після 1957 року почалося відродження села.1959 року завершено будівництво сільського Будинку культури з кіноустановкою(дод.11). Після цього в селі також був організований хор (дод.12).
    Було збудовано восьмирічну школу (дод.13), дитячий садок (дод.14), два магазини, бригадний клуб в с. Сорочаново, нову вулицю, яка названа в честь голови колгоспу — вулицею Лаврова, цілий ряд господарських споруд.
    Колгосп спеціалізувався на вирощуванні зернових і технічних культур, зокрема озимої пшениці, кукурудзи, соняшника, цукрових буряків (дод.15). Розвивалося молочно-товарне тваринництво. За успіхи, досягнуті в сільському господарстві в 1957 році, колгосп був запрошений на Всесоюзну виставку досягнень народного господарства. За самовіддану працю багато колгоспників були відзначені високими урядовими нагородами. Орденом Жовтневої Революції нагороджена Шишовська О.П.Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені Незельський М.Я., Тернавський С.А. Орденом «Знак Пошани» відзначені Незельський М.Я., Соболь М.М., Касянова М.А., Бурдядь Є.Й., Купріненко Т.Й., орденом Трудової Слави ІІІ ступеня — Соболь М.М., Соболь Л.І. Медалі «За трудову відзнаку» удостоєні Запара О.Д., Карась М.П. Медаллю «За доблесну працю» нагороджені Шишовська О.П., Незельський М.Я., Незельський Л.Ф., Кость Н.М.1
    Але в той же час було зруйновано історичний пам’ятник — церкву. Її використовували як склад (дод.16).
    У 60-ті – першій половині 80-х років тривало переселення жителів малих населених пунктів на центральну садибу колгоспу.З карти району зникли села навколо Миколо-Бабанки- Ульянівка (1965 р.) та Проскурівка (кінець 70-х рр.).
    Зкінця 90-х років село почалошвидко занепадатияк і тисячі сіл по всій Україні.
    Миколо-Бабанка сьогодні– невелике село, яке з року в рік змінює своє обличчя. Стоять ошатні садиби, навколо них зводяться сучасні паркани. Є в селі дев’ятирічна школа, амбулаторія, відділення Ощадбанку, мережа магазинів продовольчих та промислових товарів. В Миколо-Бабанці діють фермерські господарства, працюють приватні підприємці. До послуг сельчан – клуб та бібліотека. А у місцевої сільської ради, чимало планів, задумок зробити село ще кращим, затишнішим. Воно варте того, адже, маючи непросту історію, його працьовиті люди думають про майбутнє, вірять в нього.
    Історичні та архітектурні пам’ятки

    Визначні особистості
    Гордість села – його люди
    Наша степова земля народила чимало синів і дочок, які ознаменували її своєю мужністю, героїзмом, талантами. Вони найцінніший скарб Миколо-Бабанки –добрі, чуйні, порядні, готові в будь-яку мить прийти на допомогу. Село виплекало їх, щоб славили свій рід, свою малу батьківщину. І приємно, коли село знають далеко за межами району й області, бо там народився той, кого шанують і пам’ятають мільйони співвітчизників.
    Саме з нашого села вийшло впродовж минулого століття 46 учителів, серед них Відмінники освіти УРСР та України, 20 медичних працівників, 7 працівників культури. Яковенко Наталія Миколаївна — історик (доктор історичних наук), професор та завідувач кафедри історії НАУКМА. Її праці надихнули місцевих краєзнавців на дослідження історії краю. Платонов Марсель Данилович – заслужений лікар Російської Федерації, хірург від Бога, ніколи не відмовляв своїм односельцям у допомозі. Платонов Станіслав Данилович – інженер-конструктор Дніпропетровського заводу «Південмаш». Босий Борис Васильович – довгий час був заступником директора ХТЗ. Тернавський Анатолій Іванович – доцент біологічних наук, викладач Київського університету імені Шевченка. Весь вільний час він проводив в бібліотеках та архівах, розшукуючи матеріали з історії краю. Цими матеріалами користувався і я при написанні цього дослідження. Різанов Станіслав Харитонович –вчитель, краєзнавець, художник, мій дідусь, який прививав мені любов до рідного села змалечку. Лашкул Георгій Олексійович – краєзнавець, Домбровська Валентина Миколаївна – вчений-агроном, і багато інших добрих, порядних людей, що звуться моїми земляками.

  3. василий карпов:

    спасибо за статью когда то учился в станислава харитоновича помню бабанку ещё раз спасибо

Ваш комментарий