Калиновка

Административно-территориальное деление

Калиновка (укр. Калинівка) — город, районный центр, железнодорожная станция, центр городского совета, Калиновского района, Винницкой области.

Калиновскому городскому совету подчинены село Прилуцкое и поселки Калиновка Вторая, Равнинное.

Город относится к историко-этнографическому региону Подолье.

Варшица (укр. Варшиця) — село  Бердичевского уезда Киевской губернии. В современном административном делении отсутствует в связи с присоединением к г. Калиновка Калиновского района Винницкой области.

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Калиновка — посёлок городского типа, центр Калиновского района Винницкой области УССР. Ж.-д. узел. Машиностроительный завод, экспериментальный завод древесных материалов, тарный комбинат. Предприятия пищевой промышленности (спиртовой комбинат и др.).

История городов и сел УССР 1972 год

Калинівка — селище міського типу (з 1935 року), залізнична станція. Розкинулася на рівнині Подільського плато, вздовж берегів маленької річки Жерді, притоки Південного Бугу, за 26 км на північ від обласного центру. З 1969 року населені пункти Варшиця, Вільхова та Шевченківка об’єднані з нею і стали околицями селища. Через селище проходить залізнична лінія Київ — Одеса та автодорога. Населення — 14 200 чоловік.

Калинівка — центр району, площа якого 1,1 тис. кв. км. Населення — 81,5 тис. чоловік, у т. ч. міського 14 200, сільського 67 300 чоловік. Густота населення на кв. км. 74 чоловіка. З 58 населених пунктів 1 є центром селищної Ради, 27 — центрами сільських Рад. Територію району перетинає залізниця Київ—Одеса. В районі є 31 колгосп, 1 радгосп, 1 рибгосп та селекційна станція. Загальна площа землі становить 108,2 тис. га, у т. ч. орних — 67 тис. га, лісів — 13 тис. га, садів — 1,4 тис. га, водоймищ — 2,3 тис. га, сіножатей і пасовиськ — 6,9 тис. га. Переважають родючі чорноземи та опідзолені грунти. На ланах використовуються 568 тракторів, 415 комбайнів. У районі розташовано 14 промислових підприємств, більшість з яких переробляє сільськогосподарську продукцію. З числа навчальних та культурно-освітніх закладів працюють 58 шкіл, 1 технологічний технікум побутового обслуговування, 2 сільські професійно-технічні училища, 50 клубів, районний будинок культури, 56 бібліотек, 55 кіноустановок. Є 3 районні лікарні, 7 дільничних сільських лікарень, 42 медичні та оздоровчі пункти, 27 профілакторіїв, районна санепідемстанція, 10 аптек.

Калинівку засновано в першій половині XVIII ст., 1774 року в ній налічувалося 44 двори, в яких проживало 143 чоловіка. Хоч поселення було невеликим, пани відкрили тут пивоварню, винокурню, млин, які давали їм чималий прибуток. Розвивалась Калинівка повільно. Через сто років в ній стало 145 дворів з населенням 1138 чоловік. На той час село перетворилося на містечко. Всі кращі землі та ліси захопили поміщики. Малоземелля селян та поміщицький гніт були причиною неодноразових антифеодальних виступів мешканців Калинівки та навколишніх сіл. Особливої гостроти ця боротьба набрала в першій половині XIX ст., коли її очолив Устим Кармалюк. Його загони базувалися поблизу Калинівки, в Чорному лісі. Калинівчани всіляко підтримували повстанців, ховали їх від переслідувань, брали участь у нападах на поміщицькі маєтки. Сам Устим Кармалюк не раз бував у Калинівці, користувався схованками калинівчан. У 1828 році калинівський селянин К. Древицький притягався до суду за переховування Устима Кармалюка.

В 60-х роках XIX ст. Калинівським маєтком, якому належало 2660 десятин землі, я них 1540 у Калинівці, заволодів німець Л. Вальков. Найкращі землі він залишив собі і лише 664 десятини віддав на викуп селянам. Тоді у Калинівці вже було 187 дворів. Переважна більшість селян не мала ні тягла, ні корів і не могла звести кінці з кінцями. Щоб знайти заробіток, багато з них йшли на заводи, фабрики, залізницю.

Після скасування кріпацтва в Калинівці все більше розвивалися капіталістичні відносини, з’являлися промислові підприємства. У 1871 році закінчилося будівництво залізниці Київ—Одеса, яка пролягала через Калинівку. Це мало велике значення для розширення її економічних зв’язків з іншими районами. Пізніше будуються цукровий та винокурний заводи. Розвивалися й ремесла. У 80-х роках налічувалось близько 20 різних ремесел. Разом з промисловістю в Калинівці зростала і торгівля. Щороку тут відбувалося 4 ярмарки. В містечку було 27 лавок.

На кінець XIX ст. кількість населення Калинівки перевищила 1600 чоловік. Значна частина калинівських селян пролетаризувалася і перейшла працювати на цукровий і винокурний заводи, залізницю, займалась ремеслами, йшла на заробітки в інші губернії.

Освітній рівень населення Калинівки був дуже низьким. Майже всі її мешканці лишалися неписьменними. Тільки в 1885 році відкрили школу. Це була невеличка однокласна церковнопарафіяльна школа. Її відвідувало небагато дітей. У 1902 році відкрили двокласне училище, але й після цього більшість підлітків залишалася поза навчанням.

Перша російська буржуазно-демократична революція підняла на боротьбу і жителів Калинівки. Разом з селянами сусідніх сіл вони брали участь у страйку в маєтку поміщика Ольшевського. На придушення страйку до маєтку надіслали ескадрон драгунів. Та, незважаючи на це, страйкарі добилися підвищення оплати праці з 20 коп. до 50 коп. на день. Щоб попередити поширення страйку, в усі села Калинівської та Пиківської волостей прибуло ще 3 ескадрони драгун. Але й це не допомогло. Заворушення виникали в різних селах. В ніч на 30 жовтня 1906 року жителі спалили панський маєток. Згоріли панські конюшні, воловні, короварні, свинарники, скирди хліба на полях. Щоб придушити заворушення, кількох учасників революційних виступів у Калинівці каральний загін розстріляв.

У роки реакції ще більше посилився визиск трудящих — знизились заробітки, почастішали штрафи, збільшився робочий день.

На початку першої світової війни в Калинівці заробітна плата на цукровому й спиртовому заводах була низькою. Переважна більшість селянських сімей не мала

тягла і неспроможна була вчасно обробити свої земельні наділи. Багато землі в ці роки залишилось незасіяною. Солдатські сім’ї ледь животіли.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції і повалення царизму трудящі Калинівки активно включилися у політичне життя. Перед ними часто виступали представники Вінницького комітету більшовиків, влаштовували мітинги, розповсюджували більшовицьку літературу.

Вітаючи перемогу Великого Жовтня і рішення II Всеросійського з’їзду Рад, трудящі Калинівки в січні 1918 року проголосили владу Рад. На сільському сході в кінці січня трудящі сіл Калинівської волості одностайно схвалили ленінські Декрети про мир і землю, Маніфест ЦВК України про утворення українського Радянського уряду, затвердили волосний ревком (голова Т. М. Тилюк) і доручили йому розподілити поміщицькі землі й майно. В результаті цього розподілу дві третини всіх селянських дворів Калинівки одержали 1600 десятин панської землі, 150 волів, 150 коней, 100 корів, понад 6 тис. пудів зерна-насіння. Збулася віковічна мрія багатьох поколінь. Трудящий селянин уперше в історії став господарем на своїй землі, щедро политій його потом і кров’ю.

Та ось у країну вдерлися австро-німецькі окупанти. На початку березня 1918 року вони захопили Калинівку. Окупанти та місцева влада зобов’язали населення сплатити податок за 1916—1918 рр., повернути поміщикам землю і майно. Настали тяжкі дні окупації й панської сваволі.

Та калинівці не хотіли відмовлятися від революційних завоювань. Землю і майно поміщикові не повертали, податків не сплачували. Тоді на початку квітня 1918 року до Калинівки вдерлися загони карателів. Всіх людей, які не встигли сховатись, зігнали на площу й вчинили над ними звірячу розправу. Однак жоден калинівець не схилив голови перед карателями. Кати всіх називали більшовиками й вимагали видачі членів ревкому. Потім наклали контрибуцію, забрали заложників і виїхали до Вінниці, попередивши жителів: якщо не сплатять податків і контрибуції, не повернуть майна, то заложники будуть розстріляні.

Але й після цього калинівці не скорилися, продовжували чинити опір. Розподілену панську землю засіяли, врожай зібрали, а окупантам та їх запроданцям хліба не дали. Гетьманці, налякані зростанням ненависті серед населення, змушені були звільнити заложників.

Радо зустрічали жителі щорсівців, які визволили Калинівку 16 березня 1919 року. Щорсівці були найдорожчими гостями в сім’ях калинівців. Після мітингу, що відбувся на площі, добровольцями пішли до Червоної Армії Т. А. Бурлака, брати І. та 3. Друкери, Ю. С. Кисіль, А. М. Колотнюк, К. С. Манічев та багато ін. В Калинівці налагоджувалося мирне життя. Відновив свою роботу ревком. 10 квітня відбувся волосний з’їзд Рад, на якому представник Вінницької Ради і комітету більшовиків О. Первин виступив з доповіддю про становище в країні, про закони й заходи Радянського уряду та чергові завдання волосної Ради. Пізніше, згадуючи про цей з’їзд, він писав, що вибори до Ради пройшли активно, члени Ради з великим довір’ям поставились до прагнень і завдань Радянської влади й одразу взялися до роботи.

На плечі новообраного вол виконкому лягли невідкладні турботи про те, як швидше і краще засіяти землю, організувати виконання продрозкладки, забезпечити хлібом вдів і дітей-сиріт загиблих фронтовиків. Про політичну й трудову активність калинівців О. Первин писав, що в них є бажання прийти на допомогу Радянській владі і після жнив вони всі підуть до Червоної Армії.

Влітку 1919 року, стримуючи новий наступ петлюрівців, Вінницький комуністичний батальйон захищав підступи до Козятина, в якому зосередилось багато

військового майна. Під Калинівкою між Вінницьким батальйоном і петлюрівцями, які встигли зайняти залізничну станцію, зав’язався запеклий бій, що тривав понад три доби. Більшість бійців полягла смертю хоробрих. Лише невелика частина прорвалася через фронт до своїх.

Члени Калинівського ревкому й виконкому пішли в підпілля. Через п’ять місяців частини Червоної Армії 2 січня 1920 року визволили Калинівку. Калинівський ревком і волвиконком відновили свою діяльність. На сільському сході жителі обрали сільську Раду. Ревком і сільська Рада допомагали бідноті обробляти землю, заготовляли хліб та інші продукти для Червоної Армії. Але новий похід Антанти перервав мирне будівництво. Вороги, на цей раз білополяки, знов вдерлися до містечка. Та не минуло й двох місяців і частини 14-ї армії 20 червня 1920 року визволили Калинівку.

Після громадянської війни відбудову підприємств та сільського господарства калинівцям довелось починати в дуже важких умовах. Устаткування цукрового й спиртового заводів за роки війни вийшло з ладу. Поголів’я худоби і тягла скоротилося наполовину. Землю довелося обробляти з великими труднощами, врожаї збирали мізерні.

Організаторами жителів Калинівки на відбудові господарства стали перші комуністи Ф. І. Вільчинський, Л. П. Турецький, Г. Є. Павлуник, О. П. Шпорт, які в квітні 1922 року заснували при волвиконкомі партосередок. Наприкінці року в ньому вже налічувалось 9 комуністів.

Тоді ж у Калинівці була створена й комсомольська організація.

Партійна і комсомольська організації разом з сільською Радою, волвиконкомом і комітетом незаможних селян взялися за здійснення нової економічної політики партії на селі. Запроваджували продподаток замість продрозкладки, організовувалися товариства споживчої і сільськогосподарської кооперації, до яких залучили майже всіх бідняків і частину середняків.

Споживче товариство швидко налагодило торгівлю. Сільськогосподарське кооперативне товариство відкрило прокатний і насіннєочисний пункти. Вже у 1922 році воно придбало 7 сівалок, кінну молотарку, 15 плугів, 5 віялок, різний реманент і почало обслуговувати селян. Відбудований спиртовий завод у 1922 році дав першу продукцію — 600 декалітрів спирту. Майстерні цукрового заводу були передані в розпорядження Корделівського цукрокомбінату, де ремонтували сівалки та сільськогосподарський реманент. Нормалізувалася робота залізничної станції.

Коли неодноразові спроби куркулів підірвати довір’я селян до Радянської влади провалилися, вороги вирішили використати релігію і влітку 1923 року влаштували «калинівське чудо». А було це так. Хтось з них на околиці Калинівки прострелив хреста, що стояв при дорозі. Попи одразу ж зчинили галас, звинувачуючи в цьому комуністів. Вони поширювали чутки, ніби з прострілу капає кров. Спритний місцевий піп підправив кулевий отвір на хресті і почав підливати за іржаву бляху розведену водою тваринну кров. Попи, що зібралися біля «чудодійного хреста», почали правити молебні й загрібали «дари» віруючих, які сходились сюди. В натовпі сновигали контрреволюційні недобитки і обіцяли невдовзі «суд божий над антихристами й грішниками». Та скоро шахрайство церковників було викрито.

В присутності комісії губвиконкому та медичних працівників, яка прибула на місце події 2 серпня 1923 року, подільський епіскоп та інші церковнослужителі змушені були оголосити перед натовпом, що ніякого чуда тут нема, а було це звичайне шахрайство. Того ж дня обдурені богомольці розійшлися. Провокаційну вилазку ворогів і цього разу було бито.

За новим адміністративно-територіальним поділом 1923 року Калинівка стала центром однойменного району. З цього часу значно краще налагодили роботу сільськогосподарське, споживче й кредитове кооперативні товариства.

На кінець відбудовного періоду за їх допомогою селянські господарства зміцніли. Якщо до революції дві третини дворів (понад 500) вважалися бідняцькими, то тепер більше двох третин стали середняцькими.

Калинівські комуністи Ф. І. Вільчинський, Г. Є. Павлуник та інші у квітні 1923 року організували в селі Гулівцях (під Калинівкою) комуну «Пахарь». Скоро вона стала зразковим господарством і відіграла важливу роль у розгортанні колективізації.

Чималу допомогу селянам подавав прокатний пункт, перетворений на машинно-тракторне товариство. Воно придбало трактора й молотарку, які використовувались на обмолоті хліба та на інших роботах. Першим трактористом у Калинівці був С. Бабій.

1928 року калинівські комсомольці організували нову комуну, якій присвоїли ім’я Х-річчя ЛКСМУ. Головою її обрали секретаря комсомольської організації С. Ф. Дударя.

Розвивалася й культура Калинівки. З 1922 року в Калинівці працювали дві семирічки (сільська й залізнична), школа лікнепу, сельбуд, бібліотека.

Калинівський район став першим районом суцільної колективізації на Вінниччині. Поступово селяни долали звички одноосібного господарювання. Та багато ще хліборобів вагалося і вийшло з колгоспу. Постанова ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі» остаточно переконала їх в необхідності колективізації, і вони повернулися до колгоспу. В Калинівці утворилося два колгоспи: «Батрак» (голова 25-тисячник І. Єльманов) та ім. Куйбишева (голова Г. У. Нейман). До 1 квітня 1930 року колгоспниками стали майже всі бідняки й середняки. Того ж року відкрили машинно-тракторну станцію, яка обслуговувала всі 24 колгоспи району. Значну допомогу в організаційно-господарському зміцненні мали колгоспи від політвідділу МТС (начальник С. В. Воронов) При МТС почали працювати курси механізаторів. Лише за один 1933 рік було підготовлено 377 спеціалістів. Колгоспи міцніли. У 1934 році два колгоспи об’єднались в один під назвою «Батрак».

За роки передвоєнних п’ятирічок розширився в Калинівці спиртовий завод. Після реконструкції його потужність збільшилася у 15 разів в порівнянні з дореволюційним часом. На початок 1941 року щодоби вироблялося по дві тисячі декалітрів спирту-сирцю.

Відчутних успіхів досягнуто в галузі медичного обслуговування населення та в розвитку культури. Відкрили простору поліклініку з кабінетами. Якщо до революції у Калинівці були лише лікар і фельдшер, то у 1940 році — 30 лікарів і середніх медичних працівників.

Почали працювати універмаг, перукарня, їдальня, лазня, дитячі ясла і дитячий садок. У хатах засвітилася лампочка Ілліча. В 30-х роках у Калинівці завершено ліквідацію неписьменності, здійснено загальне початкове навчання. Відкрили дві середні школи. З 1936 року перших відвідувачів прийняли кінотеатр, будинок культури. Розширилась бібліотека.

Віроломний напад фашистів порушив ритм мирного життя. В перші дні Вітчизняної війни понад 1200 чоловік з селища пішли захищати Вітчизну. Серед добровольців було й 12 жінок. Більш як 200 чоловік записалося до винищувального батальйону. Фронт наближався до селища.

Німецько-фашистські війська окупували Калинівку 22 липня 1941 року. Розстрілами й побоями окупанти намагалися залякати радянських людей і перетворити їх на рабів. На вулиці Дзержинського гестапівці і влаштували гетто. Під загрозою розстрілу заборонялося людям виходити за його межі, під конвоєм виганяли людей на роботи. На околиці селища був табір для військовополонених. Цілу зиму тримали людей в холодних конюшнях. Всіх, хто хворів, знесилювався і не тримався на ногах, щоранку підбирав спеціальний фургон і вивозив на розстріл в лощині між Калинівкою і Павлівкою. За рік у цьому таборі з кількох тисяч невільників лишилося живими не більше сотні чоловік. У ніч на 30 червня 1942 року фашисти розстріляли понад 700 чоловік, з них 12 комуністів.

На боротьбу з ворогом калинівчан піднімали підпільники. Підпільну групу в Калинівці організував комуніст М. П. Архипович, який перед війною працював секретарем райкому комсомолу. З перших днів війни він був у лавах Червоної Армії заступником командира роти. Поранений під Полтавою потрапив в оточення. Йому пощастило вирватись і добратись до Калинівки. Після одужання влаштувався на роботу в Калинівському відділенні Корделівського земгоспу і там наприкінці 1941 року створив підпільну групу. Учасниками цієї групи були молоді месники В. Клименко, І. Мазур, В. Муржинський та інші — всього 27 чоловік. 19 травня 1942 року в Калинівці відбулося перше засідання підпільного райкому комсомолу, на якому затвердили склад загону. Йому присвоїли ім’я «Більшовик». Комісаром призначили М. П. Архиповича, командиром В. І. Дюнова3. Одночасно на залізничній станції Калинівка утворилася друга підпільна група, очолювана офіцером Червоної Армії М. І. Бариловим. До її складу ввійшли два брати Д. О. й Г. О. Блохіни, Г. Белов, Л. Толстіхін, учителька М. Д. Полянчук, та інші жителі селища. Більшість з них вирвалася з оточення та повтікала з концтаборів і влаштувалася на залізничній станції вантажниками й на інших роботах. Дії підпільників з кожним днем набирали все більшого розмаху. В своїх листівках підпільники висвітлювали хід боїв на фронтах, друкували зведення Радінформбюро, викривали злочини й брехливу пропаганду фашистів. Листівки закликали населення чинити опір окупантам, зривати польові роботи, не давати фашистам продовольства, саботувати їхні розпорядження.

В червні 1942 року на станції Калинівка в хаті М. Д. Полянчук відбулося засідання керівників підпільних груп Калинівки, Павлівки, Самотнього, Курави, на якому було вирішено об’єднатись у Калинівську підпільну організацію і створити єдиний партизанський загін. Загонові присвоїли ім’я В. І. Леніна. Командиром призначили В. М. Месароша.

Незабаром у селищі згоріли барак фашистських зв’язківців і радіостанція, а на аеродромі — склад пального. На залізничній станції однієї ночі патріоти знищили 7 вагонів хліба. Почали зникати фашистські офіцери, поліцаї, старости. Радянські люди один одному передавали відомості, вичитані в листівках про героїчну боротьбу Червоної Армії, захоплено говорили про сміливі вчинки підпільників. Зростала віра в сили радянського народу і його армію, міцніла воля до боротьби. Люди всіляко саботували польові роботи. Не менше третини землі залишилось незасіяною. А в жнива добра половина зібраного врожаю не дісталась окупантам; колгоспники за порадами підпільників ночами розібрали його по домівках і поховали.

Умови роботи підпільників були надто важкими. Вся околиця кишіла гестапівцями й есесівцями. В кінці 1942 року гестапо натрапило на слід підпільників.

Почались провали. На початку 1943 року гестапівці схопили з листівками Д. О. Блохіна й після катувань розстріляли. Заарештували Г. Белова й ін. Але вони розрізали тюремні грати і вирвалися з пазурів катів. З Павлівської групи схопили й закатували К. В. Волинця та його 12-річного сина Лесика. В ніч на 5 березня 1943 року в селі Котюжинцях вистежили М. П. Архиповича. Вдерлися до квартири місцевого вчителя, де він переховувався, і хотіли взяти живим. Та Архипович не здався, загинув у єдиноборстві з цілою зграєю фашистів. Всього в ті дні фашисти схопили й закатували 23 підпільники.

Всі групи підпільної організації ім. Леніна, більшість калинівських месників напровесні 1943 року перебазувались у Чорний ліс. Разом з ними була й Л. Л. Волинець — партизанська мати.

Весною 1943 року В. М. Месарош вибув до іншого району. Командування загоном прийняв П. Т. Кугай. Комісаром став П. К. Волинець. Своїми діями загін ім. Леніна все більше наводив жах на фашистів. Начальник поліції у Вінниці доповідав, що навколо «Вервольфа» в тих селах, де немає поліції, вже 6 тижнів, як старости сплять не у себе вдома, а в копицях сіна, то дії комуністичних організацій і партизанів не можуть бути зупинені ні німецькими воєнними, ні політичними силами. А начальник таємної поліції писав, що з грудня 1941 року по вересень 1943 року в ньому районі зареєстровано 1360 пригод. Багато їх були вчинені месниками з організації і загону ім. Леніна.

Звістка про дії партизанів швидко облетіла всі села Калинівського і навколишніх районів. До Чорного лісу все більше йшло радянських людей. Комсомолка К. Ю. Гуменчук, яку підпільники надіслали працювати в Калинівський табір військовополонених, влаштовувала втечі полонених і направляла їх до загону. Через кілька місяців в його підрозділах уже налічувалось близько 800 чоловік. Командування прийняв А. С. Мичковський, комісаром був Д. Д. Садовник (Васильєв). До осені 1943 року загін ім. Леніна виріс і перетворився в партизанське з’єднання ім. Леніна, що об’єднувало близько 1400 партизанів.

Після закінчення війни багато партизанів за подвиги в тилу ворога були відзначені урядовими нагородами. А комісарові загону ім. Леніна П. К. Волинцю, в зв’язку з 20-річчям від дня Перемоги, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В лавах радянських військ на різних фронтах Вітчизняної війни сотні калинівчан самовіддано билися з ворогом. Старший лейтенант М. Ф. Степовий удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Його ім’я присвоєно Калинівській середній школі № 1, де він навчався. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно й С. В. Антонюку за форсування Одера й оволодіння плацдармом. Всього за подвиги на фронтах нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу 620 калинівчан. У боях за незалежність Вітчизни полягло смертю хоробрих на фронтах 548 чоловік селища. Нема сім’ї в Калинівці, яка б не втратила на війні когось з рідних.

Визволили Калинівку частини 74-го стрілецького корпусу 14 березня 1944 року.

Окупанти зруйнували її вщент. Вивели з ладу залізничну станцію й залізницю, спиртовий завод, ремонтно-механічні майстерні, МТС, всі громадські будівлі колгоспів, приміщення шкіл та багатьох установ, розграбували майно колгоспів і колгоспників. У колгоспах селища не лишилося ні машин, ні коней, ні худоби й реманенту. МТС не мала жодного трактора.

Навесні 1944 року в Калинівці створено територіальну партійну організацію. У її складі переважно були жінки. Насамперед треба було засіяти землю. Але не вистачало реманенту і тягла. Комуністи, депутати сільради, правління колгоспів та активісти селища взялись за лопати і почали вручну копати землю. За ними пішли всі працездатні жінки, старі й підлітки. Колгоспниці запрягали в ярма своїх корів, що лишилися. У такий спосіб обсіяли майже 70 проц. колгоспної землі тієї весни.

Механізатори відремонтували частину розбитих тракторів МТС. У 1946 році калинівчани вже обробили всю землю, але труднощі відродження господарства були великі. Та на допомогу прийшла держава. Кожного року надходили машини, мінеральні добрива, сортове насіння, грошова позичка.

В грудні 1950 року три колгоспи об’єдналися в один — «Більшовик». Головою новоствореної артілі обрали І. Й. Димінського, секретарем парторганізації — вчительку І. Д. Гослінську. Протягом двох років господарство вже досягло довоєнних врожаїв.

Усували наслідки окупації і калинівські підприємства. Колектив спиртового заводу своїми силами підняв з руїн головний корпус заводу, відремонтував його устаткування. У 1948 році завод вже досяг довоєнної потужності — 2500 декалітрів спирту на добу.

Калинівські залізничники протягом кількох місяців розчистили територію станції, поновили колію і забезпечили безперебійний рух поїздів.

За перші місяці після окупації жителі відбудували школи, лікарню. Відновили роботу школи, бібліотеки, клуби, кінотеатр, пошта й телеграф, магазини, районні установи.

У наступні роки в Калинівці сталися чималі зміни в господарському, культурному й громадському житті. Паровозоремонтні майстерні після реконструкції були перетворені на завод, де не тільки ремонтували паровози, а й виготовляли устаткування для цукрових підприємств країни. Випуск продукції на ньому до 1958 року зріс майже в три рази. Продуктивність праці збільшилася у 2,4 раза.

Чималих успіхів було досягнуто і на спиртовому заводі. До кінця 1958 року потужність його зросла до 6 тис. декалітрів на добу, а випуск продукції збільшився на 25 процентів.

Нині Калинівка одне з великих селищ міського типу в області з добре розвинутим промисловим господарством. Вісімдесят проц. її населення зайняті в промисловості і 20 проц.— в сільському господарстві. Найбільшим підприємством є Калинівський машинобудівний завод, колишній механоремонтний. Він перейшов на випуск буртоукладальних машин для цукрових підприємств країни. Виготовлені тут машини працюють на кагатних полях майже всіх цукрових заводів Радянського Союзу і соціалістичних країн — Польщі, НДР, Румунії, Югославії. На заводі склався дружний колектив, який поповнюють випускники шкіл, технікумів, вузів.

Кожен п’ятий робітник та інженерно-технічний працівник заводу став раціоналізатором. Третину колективу складають комуністи й комсомольці.

За створення нової буртоукладальної машини, завойовану першість у змаганні серед машинобудівників України колективу калинівських машинобудівників присуджено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. На Всесоюзній виставці досягнень народного господарства ця машина відзначена дипломом другого ступеня, а 17 працівників заводу нагороджені золотими, срібними і бронзовими медалями.

З нагоди 50-річчя Радянської влади колективу підприємства вручено пам’ятний Червоний прапор ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укр-профради. Свою восьму п’ятирічку завод закінчив 26 листопада 1970 року і дав понад план продукції на 2 млн. крб. Обсяг виробництва за п’ятирічку зріс у 2,4 раза, а продуктивність праці — в 1,7 раза. За цей час колектив заводу сімнадцать разів завойовував перші місця в соціалістичному змаганні. Другим за значенням серед підприємств є спиртовий завод. Він реконструйований, переобладнаний новою технікою і перейшов на випуск спирту-ректифікату. Працюють нові цехи — виробництва дріжджів і вуглекислотний. Хоч кількість робітників на ньому не змінилася, та випуск продукції набагато збільшився.

На початку семирічки почав працювати у Калинівці ремонтний завод. Вартість його продукції тепер обчислюється сумою, яка дорівнює майже 1,5 млн. крб. За восьму п’ятирічку став до ладу експериментальний завод деревинно-стружкових матеріалів. Крім цих підприємств, у Калинівці діють автотранспортне підприємство, відділення «Сільгосптехніки», побутовий комбінат, «Міжколгоспбуд», які обслуговують колгоспи і трудящих району. За роки восьмої п’ятирічки обсяг промислового виробництва селища збільшився на 68 процентів.

Значну роль у господарському житті Калинівки відіграє залізниця. Всі вантажно-розвантажувальні роботи механізовано, що дало змогу збільшити вантажообіг на 57 проц. З усіх показників колектив станції вважається кращим у Жмеринському відділенні залізниці.

Добре попрацювали й колгоспники. На початок семирічки колгосп став передовим у районі й області. Його валовий грошовий доход виріс до 1 млн. 275 тис. крб., або в 3 рази, а неподільні фонди зросли в 3,5 раза. Дванадцять ланок колгоспу виростили у 1958 році по 500—550 цнт цукрових буряків з га. З вирощених калинівчанами в 1958 році цукрових буряків держава одержала понад 100 тис. пудів цукру. Значні досягнення мав колгосп і в тваринництві. На фермах утримувалось понад 3 тис. голів великої худоби й свиней.

Відзначаючи господарські успіхи колгоспників за роки семирічки, уряд нагородив орденами й медалями 20 чоловік. Серед них ордена Леніна удостоєно голову колгоспу І. Й. Димінського, ланкових П. Ю. Ворону, Г. В. Дармороз, Є. С. Панасевич і Б. О. Стрельбицьку. Ветеранові колгоспних ланів Є. М. Ковальчук селищна Рада присвоїла звання почесної громадянки Калинівки. Велике довір’я виявили колгоспники голові колгоспу І. Й. Димінському. Його обрали депутатом Верховної Ради Союзу РСР 5-го скликання. Врожаї зернових перевищують 32 цнт з га, а пшениці—34 цнт. Цукрових буряків збирають по 380—450 цнт з га, а в ланках А. М. Іванової і М. С. Древицької — по 530—560 цнт. Колгосп спеціалізується на відгодівлі свиней. У 1970 році вироблено м’яса на кожні 100 га угідь по 160 цнт (в живій вазі) і молока по 415 цнт. В роки восьмої п’ятирічки середньорічні врожаї у колгоспі збільшилися на 4 цнт і досягли 28,7 цнт зернових і по 412 цнт цукрових буряків з гектара.

За досягнуті успіхи голові колгоспу «Більшовик» І. Й. Димінському присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а 7 колгоспників відзначені різними урядовими нагородами. Орден Леніна одержали ланкові О. В. Глуханюк і Є. М. Ковальчук. Агроном колгоспу Л. Є. Жабокрик була делегатом XXIII з’їзду КПРС.

Натхнені рішеннями XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України трудівники колгоспу зобов’язалися у дев’ятій п’ятирічці виростити—по 34 цнт зернових з га, у т. ч. озимої пшениці — по 35 цнт, цукрових буряків по 450 центнерів.

Заможно, культурно живуть трудівники Калинівки. За 1951—1970 рр. селище виросло у два рази. За допомогою держави жителі спорудили понад 800 2—4-кімнатних житлових будинків. Більше половини сімей Калинівки справили новосілля. Навколо заводів, поблизу залізничної станції виросли нові вулиці й робітничі квартали. Вулиці селища асфальтуються, квартири газифікуються. Центр і околиці забудовуються багатоповерховими будинками. Калинівка щороку прикрашається садами, декоративними деревами. Добре тут дбають про потреби населення. Щороку комбінат побутового обслуговування виконує по 60—70 тис. замовлень трудящих.

Незрівнянно поліпшилась охорона здоров’я. За 1955—58 рр. в центрі селища виросло справжнє медичне містечко. В його основному триповерховому корпусі і в допоміжних приміщеннях — світлі й просторі кімнати районної лікарні на 350 ліжок, дієтична їдальня, дитяча лікарня, рентгенологічний, хірургічний, кардіографічний та інші кабінети обладнані найновішою апаратурою й необхідним устаткуванням; є терапевтичне, хірургічне, інфекційне, стоматологічне, дитяче та пологове відділення, а також поліклініка. При ній відкрито протитуберкульозний і психоневрологічний диспансери, кардіоревматологічний, ендокринологічний і урологічний кабінети.

Багато нового досягнуто трудящими Калинівки в галузі освіти й культури. В селищі працюють технологічний технікум, 3 середні, восьмирічна й початкова школи, в них навчається близько 2,5 тис. дітей, а в двох вечірніх середніх школах — близько 500 чоловік робітничої та колгоспної молоді. Працює і заочна середня школа. В чотирьох дитячих яслах та садках виховується понад 1000 дошкільнят. В селищі понад 20 років самовіддано трудяться заслужені вчительки республіки Л. Ф. Ніколаєва та О. В. Борівська. Н. І. Ситник у 1967 році нагороджена орденом Леніна. Тут працюють заслужений хірург республіки І. Д. Попик, заслужений агроном республіки Герой Соціалістичної Праці П. І. Рубель, заслужений механізатор республіки П. П. Загурський.

Зростає культура селища. На території машинобудівного заводу виріс чудовий палац культури із залом на 400 місць, а в селищі — районний будинок культури на 600 місць та широкоекранний кінотеатр. У заводському палаці і в районному будинку культури та в 6 клубах підприємств селища працює 12 гуртків художньої самодіяльності. В них налічується понад 300 учасників. Жителі селища можуть дивитися кінофільми, які демонструються щодня в 2 кінотеатрах.

Селище одержує понад 12 тис. примірників газет та журналів. У Калинівці виходить районна газета «Прапор перемоги» тиражем 7 тис. примірників. Любителів книги привітно зустрічають районна, заводська та шкільні бібліотеки. Багато жителів мають власні бібліотеки.

В селищі працюють райвідділ зв’язку, телефонна автоматична станція, телеграф. По його вулицях регулярно курсують автобуси. Все селище потопає в молодих яблуневих і вишневих садах, у декоративних зелених насадженнях.

Внаслідок соціалістичних перетворень, які відбулися в Калинівці за роки Радянської влади, зовсім змінилось її обличчя. Це тепер нове селище. Живуть в ньому й нові люди, які творять в ім’я комунізму.

Метрические книги по г. Калиновка в архивах

Перечень метрических книги хранящихся в ГАВиО (Винница)

1. Подільська губернія
2. Калинівський рабинат
3. Синагога м-ка Калинівка Вінницького повіту Подільської губернії
4. –
5. Народження: 1908, 1910-1912, 1914, 1918-1919: ф.904, оп.14, спр.68;
6. Шлюб: 1909, 1913, 1917: ф.904, оп.14, спр.68;
7. Розлучення:
8. Смерть: 1908-1909, 1913-1914, 1917: ф.904, оп.14, спр.68;
9. –
10. —