Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Кукавка

Административно-территориальное деление

Кукавка (укр. Кукавка) — село, центр сельского совета Могилев-Подольского района Винницкой области. В ХІХ ст. село Могилевского уезда Подольской губернии.

Кукавскому сельскому совету подчинены села Ломазов и Низший Ольчедаев.

Село относится к историко-этнографическому региону Подолье.

История городов и сел УССР 1972 год

Кукавка — село, центр сільської Ради,. Розташована за 28 км від районного центру, за 8 км від залізничної станції Вендичани. Населення — 1788 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Ломазів, Нижчий Ольчедаїв.

Поблизу сіл Нижчий Ольчедаїв та Ломазів виявлено поселення трипільської культури та два городища ранньоскіфських часів.

В перепису населення, проведеному 1661 року, згадується населений пункт Кукавипя, який налічував усього дві хати і належав польському панові Яну Богушу. В 1678 році в селі було вже 43 двори. Становище закріпаченого населення було таким же тяжким і злиденним, як і скрізь. Панщина весь час збільшувалася, і в кінці XVIII ст. вона тривала майже «від неділі до неділі». Таке становище селян викликало з їх боку всілякий опір, іноді — грізні повстання. Під час селянсько-гайдамацького повстання 1734 року багато мешканців Кукавки теж взялися за зброю. Серед них особливо відзначився своєю хоробрістю Іван Бабій. Його навіть призначили сотником. Коли повстання було придушено, шляхта вчинила жорстоку розправу над його учасниками. І. Бабієві відтяли голову і настромили її на високу палю. Багато днів ця паля жахала жителів навколишніх сіл.

Тіло сотника закопали на межі сіл Кукавки, Жеребилівки та Серебринця. На могилі селяни поставили кам’яний стовп, що зберігся і до цього часу під назвою «Бабій». Іван Бабій став для земляків символом мужності, про нього складали пісні.

У другій половині XVIII ст. село належало польській поміщиці Косаківській. Але після 1795 року Кукавка та інші маєтки графині, яка не схотіла присягнути на вірність Катерині II, було конфісковано й передано графові Моркову. Новий власник розпочав будівництво палацу та церкви в Кукавці. Це лягло додатковим тягарем на плечі кріпаків. У 1804—1806 рр. на північ від Кукавки засновано поселення, яке назвали Малою Кукавкою, а те, що існувало раніше, стало називатися Великою Кукавкою.

1829 року маєток перейшов до зятя Моркова — П. Чернишова. Хоч він і належав до більш поміркованої частини панства, це істотних змін в життя селян-кріпаків не внесло. їх економічне становище було тяжким. До реформи 1861 року в Кукавці панщина тривала 4—5 днів на тиждень. Селяни, які мали власне тягло, повинні були з ним виходити на панську ниву. Городники, що мали лише садибу, як і зовсім безземельні селяни, також відбували панщину.

Промовистим прикладом жахливої долі кріпака було життя видатного російського художника В. А. Тропініна (1776—1857). Ще хлопчиком він потрапив до Моркова. 1798 року граф направив талановитого юнака до Петербурзької Академії мистецтв, де він виявив неабиякі здібності. Його картина «Хлопчик, що журиться над загиблою пташкою» на академічній виставці 1804 року привернула увагу видатних художників і відкривала Тропініну шлях у велике мистецтво. Професор С. Щукін повідомляв Моркова: «…належна Вам дворова людина Василь Тропінін, який навчається малярства під моїм керівництвом, показав в оному мистецтві відмінні успіхи. Виставлена ним робота визнана гідною золотої медалі і привернула до себе милостиву увагу високих осіб». Після цього повідомлення Морков відкликав В. Тропініна з Академії, боячись втратити свого талановитого кріпака. Він доручив В. А. Тропініну скласти проект палацу та церкви в Кукавці. Молодий художник робив і розписи церкви. Архітектурний твір В. А. Тропініна — Кукавська церква — зберігся до сьогодні як визначна пам’ятка культури і взятий під охорону держави.

В. А. Тропінін любив Кукавку, її чудову природу, добре знав життя таких же знедолених, як і він сам, селян-кріпаків. На своїх полотнах — «Гаптарка», «Дівчина з Поділля», «Українець», «Молодий український селянин», «Весілля в Кукавці» — художник увічнив образи українських селян. Багато працював В. А. Тропінін над створенням портретів. У 1818—1819 рр. він написав ряд ескізів та портретів місцевих кріпаків, зокрема Тодосія Бабчака (зберігається в Смоленському музеї). В. А. Тропініну належить також портрет відомого героя українського народу — Устима Кармалюка.

Тільки на 47-му році життя В. А. Тропінін, завдяки клопотанням передових людей Росії, одержав від Моркова «вольную» і переїхав до Москви. Але син художника залишився в кріпацькій неволі. Пригадуючи кукавський період життя, В. А. Тропінін писав, що в той час він наполегливо, без відпочинку, малював з натури, «писав з усього і з усіх, і ці мої праці, здається, кращі зі всіх, що до цього часу мною написані».

Світлим променем у житті кукавських селян було відкриття у 50-х роках XIX ст. 4-класної ніколи з пансіоном, в якій навчалось понад 60 дітей. При ній був створений театральний гурток, який виїжджав з виставами до Вінниці, Одеси, Кам’янця-Подільського і навіть до Москви. На жаль, і гурток, і школа проіснували недовго. Царські урядовці запідозріли учнів і вчителів у «вільнодумстві», і 1863 року школу було закрито. Замість неї наступного року відкрили однокласну народну школу.

Не принесла сподіваної волі селянам і реформа 1861 року. За уставною грамотою, укладеною в грудні 1862 року, селянам Великої Кукавки передавалося за викуп лише 90 десятин присадибної та 636 десятин орної землі. За цю землю вони мали заплатити 34 146 крб. Аналогічним було становище і в Малій Кукавці. Більшості селян не залишилось нічого іншого, як іти до пана і знову гнути спину на його ланах за мізерну плату. Про розміри її красномовно розповідає договір від 9 грудня 1882 року, за яким найняті до пана на роботу селяни мали одержати: Давид Козюк за 30 днів — 5 крб., Григорій Пукалюк за 2 місяці — 10 крб., Юрко Безкорисний за рік — 30 карбованців. До того ж, селяни були обтяжені різними податками та викупними платежами. Лише 1895 року на утримання волосної адміністрації мешканці Кукавки виплатили понад 2479 карбованців.

Злидні та безземелля примушували селян покидати рідні оселі й шукати кращої долі на стороні. В останнє десятиліття XIX ст. багато мешканців Кукавки переселилося до Бессарабії, Сибіру, на Далекий Схід. Дехто, набідувавшись на нових землях, ні з чим повертався на Україну.

Незважаючи на буржуазні реформи, проведені в другій половині XIX ст., селяни були зовсім безправними, терпіли свавілля поміщиків, урядовців та сільських глитаїв. У 1879—1880 рр. в Кукавці проживала родина М. М. Коцюбинського. Вона була неодноразовим свідком жахливих життєвих сцен. Майбутній письменник часто спостерігав зловживання місцевих властей.

Про розмах і характер заворушень у Кукавці під час революції 1905 року свідчить донесення помічника начальника подільського губернського жандармського управління, в якому Кукавка згадується серед сіл, де особливого розмаху набрали заворушення і страйки. 27 травня жителі Кукавки почали страйк, вимагаючи підвищення плати за роботу на панських ланах. Вони прогнали всю прислугу з економії, а також робітників і лісників, не допускали до роботи селян з інших сіл4. Страйкарі трималися рішуче, та незабаром у село були викликані драгуни, які жорстоко розправилися з ними. Було заарештовано і ув’язнено в могилівській в’язниці організаторів виступу.

Мало що у пореформений період змінилося в селі і в галузі освіти та охорони здоров’я. В Кукавській школі вчилася тільки незначна частина дітей. 1908 року у Великій Кукавці із 129 дітей у віці від 8 до 11 років навчалося всього 565. З 1889 року в Кукавці діяв фельдшерський пункт.

Становище трудового селянства в наступні десятиріччя погіршало. Столипінська реформа прискорила процес розшарування селян. Користуючись дармовою робочою силою батраків і скуповуючи землі бідноти, куркулі зосередили в своїх руках великі ділянки землі, десятки ж господарств втратили її. В 1914 році у Великій Кукавці був 331 двір, а в Малій Кукавці — 165 дворів, а землі, відповідно — 736 і 378 десятин. Окремі ж глитайські господарства мали більш як по 40 десятин.

Звістка про Лютневу революцію, яку принесли солдати з фронту, була зустрінута в Кукавці з задоволенням і надією. Проте в селі все залишилося по-старому. А коли кукавська біднота спробувала самостійно ділити панську землю, то власті не допустили цього.

Хвиля Великої Жовтневої соціалістичної революції докотилась в село в листопаді, але тільки наприкінці 1917 року революційним червоним частинам вдалось очистити Кукавку від буржуазно-націоналістичних військ Центральної ради. В житті села настали великі зміни. Трудящі палко вітали і підтримували їх. Волосний ревком почав наділяти бідноту панськими землями. Цьому перешкодила австро-німецька окупація. Терор і свавілля запанували в селі. Активістів кинули до в’язниці. На село наклали велику контрибуцію. Народ відповів на це гнівом. Сотні подільських селян йшли в партизанські загони, був створений штаб для керівництва ними. «Партизанський загін,— згадував Іван Чебан,— виступив у Кукавську волость, де збирався ярмарок. Зброя була захована у возах, а кулемети в бочках з нафтою, які також везли на ярмарок. Другий загін партизанів, що частково знаходився у Муравці (ліс між с. Рівним і Нижчим Ольчедаєвим), також направився в Кукавку. Місцеві ж партизани очікували в селі Кукавці розпорядження розпочати бій…».

В ніч на 14 серпня 1918 року за сигналом повстанського штабу спалахнуло повстання мешканців Кукавки, Іракліївки, Жеребилівки, Нижчого Ольчедаєва, Рівного та інших сіл. Повстанці оточили волость та державну варту, частину якої було перебито, а решта розбіглася. Потім партизани рушили на Вендичани. Висланий окупаційним командуванням на боротьбу з ними батальйон 20-го австрійського полку через деморалізацію солдатів при сутичці показав повну небоєздатність і відступив до Яришева.

Повстання в Кукавській волості стривожило окупантів. Сюди було кинуто військові частини з Копайгорода та Жмеринки, які придушили повстання. В Кукавці вони спалили 12 хат, розтріляли активних учасників повстання, зокрема І. Л. та В. М. Рябих, після нелюдських катувань стратили партизанів, захоплених у боях. В числі полонених загинув і кукавчанин В. Я. Гаврилюк. Знущань і наруги зазнало багато жителів села.

Наприкінці 1918 року австро-німецька окупація зазнала краху, однак село зайняли петлюрівці. Протягом 1919—1920 рр. точилася кривава боротьба з українськими буржуазними націоналістами та польськими мілітаристами. Кукавка кілька разів переходила з рук у руки. Тільки 10 листопада 1920 року бригада червоних козаків 1-го кавалерійського корпусу визволила село остаточно.

Першим головою створеного сільського ревкому став Г. О. Братанюк, учасник повстання 1918 року проти австро-німецьких окупантів. Незабаром організовано сільський комнезам. Його головою обрали Г. Лошачого. Ревком і комнезам проводили організаційну та масово-політичну роботу серед трудового селянства. Вони допомагали бідноті тяглом, насінням, реманентом, вели боротьбу з куркулями.

Провідна роль у відродженні села та політичній роботі серед селян належала волосній партійній організації, створеній 17 вересня 1922 року. Наступного року в Кукавці виникла комсомольська організація, що стала надійною опорою комуністів у проведенні всіх політичних кампаній на селі. Увага комуністів і комсомольців була зосереджена на роботі сільської Ради і комнезаму, кооперації і комсомолу, школи і лікнепу. Вони вели роз’яснювальну роботу серед трудового селянства. В січні 1923 року комнезамівці ухвалили створити в Кукавці колективне господарство «Трудовик».

Воно об’єднувало 14 сімей (38 чол.), які мали 40 десятин землі, 17 коней, 2 воли, 5 плугів, 6 борін. Головою артілі обрали комуніста В. І. Рахманька.

Відразу після закінчення громадянської війни в Кукавці почали роботу початкова школа і хата-читальня. В 1922 році тут відкрито профтехшколу, яка згодом стала називатися агрошколою. Вона готувала садівників та городників. В 1923 році відкрито сель-буд. Для населення читалися лекції, влаштовувалися вистави. Хата-читальня мала тоді 640 книг. Працювали гуртки ліквідації неписьменності. 1927 року Кукавська початкова школа перетворена в семирічну.

1926 року в Кукавці налічувалося 2205 чоловік, 647 господарств, а землі — 2475 десятин (в т. ч. польової 2110 десятин). На кожного жителя припадало менше однієї десятини.

Щоб забезпечити заможне життя всіх трудівників села, треба було докорінно перебудувати саму систему господарювання — перевести її на соціалістичну основу.

Для цього був єдиний шлях — колективізація. 1929 року в Кукавці створено два колективні господарства.

Активним організатором їх був двадцятип’ятитисячний Михайло Приходько, кадровий робітник з Донбасу.

Коли колгоспи об’єдналися в одну артіль «Червоногвардієць», М. Приходько став її головою. 1932 року в колгоспі було 390 господарств. Помітний вплив на життя Кукавки справила тоді група демобілізованих червоноармійців, яка в 1931 році прибула сюди. Червоноармійці відзначалися високою дисципліною і сумлінним ставленням до колгоспного майна. Й досі працює колишній будьоновець І. Г. Кошман.

Значну роль у розвитку артілі відіграла техніка. Вже в 1932 році на кукавських ланах працювало 4 трактори Вендичанської кінно-прокатної станції.

За роки перших п’ятирічок колгосп «Червоногвардієць» виріс і зміцнів. Колгоспники збирали непогані врожаї — по 20 цнт зернових та по 200 цнт цукрових буряків з га. До Книги пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки за 1940 рік занесено бригадира колгоспу Т. К. Ковальчука, що його бригада зібрала по 26,8 цнт ячменю з га. Член партії С. А. Данилюк 1940 року зібрала з своєю ланкою по 440 цнт цукрових буряків з гектара.

Коли ж над Радянською Батьківщиною нависли чорні хмари війни, хлібороби взялися до зброї. 272 мешканці Кукавки здійснили ратні подвиги і відзначені урядовими нагородами. Серед них гвардії капітан Ф. П. Семенюк, що удостоєний 11 нагород, лейтенант І. В. Коваль — 8 нагород. Командирами Червоної Армії стали перші сільські комсомольці Г. П. Марчук, Д. В. Шубович, які героїчно билися з ворогом. Полягли смертю хоробрих 144 мешканці Кукавки.

17 липня 1941 року в село вдерлися німецько-фашистські загарбники. Настали жахливі часи окупації. Гітлерівці вщент зруйнували і розграбували громадське господарство, довели село до повного занепаду.

Край окупації настав 22 березня 1944 року. Бійці 42-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора Боброва визволили село.

Мешканці Кукавки наполегливо працювали, щоб швидше загоїти глибокі рани, завдані війною. Масове соціалістичне змагання колгоспників, організаційно-господарська діяльність парторганізації і сільської Ради дали позитивні наслідки. Кукавчани успішно впоралися з посівною кампанією 1944 року, вчасно викопали цукрові буряки і картоплю. У фонд Червоної Армії здали понад 153 цнт хліба і 100 цнт картоплі, а також гроші. Наступні роки були періодом відбудови артільного господарства і відродження села. Ця робота в основному завершена на кінець 1950 року. Проте економічні показники колгоспу були ще занадто низькими. Наслідки війни відчувалися на кожному кроці. Не вистачало техніки, майже не було добрив, невисокою була агротехніка. Через це врожайність зернових культур у колгоспі в 1948 році складала 8 цнт, а цукрових буряків лише 55 цнт з га.

Докорінні зміни в житті артілі настали після укрупнення. 1958 року на базі колгоспів «Червоногвардієць» (с. Кукавка), ім. Жданова (с. Нижчий Ольчедаїв) та ім. Леніна (с. Ломазів) створено господарство ім. Богдана Хмельницького, за яким закріплено 4620 га землі, в т. ч. понад 3120 га орної. Колгосп придбав 22 трактори, 11 комбайнів, 13 автомашин та багато інших машин, створивши власну технічну базу. В найближчі роки запровадили дві польові сівозміни й перейшли на високоврожайний сорт пшениці Миронівська 808, забезпечили механічну обробку та подавання кормів на фермах, спорудили типові тваринницькі приміщення. Поступово колгосп перейшов на внутрігосподарську спеціалізацію. Все це забезпечило значний ріст врожайності полів та підвищення продуктивності тваринництва. Якщо на початку 60-х років колгосп збирав по 22 цнт зерна з гектара, то вже на кінець цього десятиріччя врожайність зернових піднялася до 28—29 цнт, а цукрових буряків відповідно з 244 до 358 цнт з га. Надій молока на одну фуражну корову за цей період збільшився на 1 тис. кілограмів.

Спеціалізація господарства на відгодівлі свиней повністю себе виправдала. Широка система механізації, запроваджена на цій ділянці, значно знизила витрати праці. Кормоцех «Маяк-6», встановлений на фермі колгоспу, забезпечує заготівлю кормів на 6000 голів. Система транспортерів звільнила тваринників від важкої фізичної праці. На кінець восьмої п’ятирічки колгосп ім. Богдана Хмельницького виробляв 113 цнт свинини на 100 га сільськогосподарських угідь.

Одним з вирішальних важелів у боротьбі за високі виробничі показники колгоспу став госпрозрахунок, що особливо сприяє економії затрат праці. На виробництво центнера пшениці, за планом 1967 року, наприклад, виділялось 0,51 людино-дня, а фактично витрачено 0,42, на центнер кукурудзи відповідно 0,90 і 0,78 людино-дня.

Кожна така цифра відображає самовіддану працю колгоспників — нових людей, як за своїм культурним і технічним рівнем, так і за рівнем соціалістичної свідомості. На ключових ділянках виробництва працюють колгоспники з спеціальною, або середньою освітою і відповідною агротехнічною підготовкою, зокрема, всі 9 бригадирів колгоспу мають середню освіту. Очолюють виробництво висококваліфіковані спеціалісти відповідних галузей господарства — три агрономи, два зоотехніки, економіст, інженер, чотири ветфельдшери.

В соціалістичному змаганні розкрилися здібності сотень трудівників колгоспної Кукавки. Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці сяє на грудях бригадира тракторної бригади І. І. Ратушного, бригада якого забезпечує збирання 40 цнт з га пшениці. Ланкова Н. В. Бойчук нагороджена орденом Леніна. Багато інших колгоспників також відзначено урядовими нагородами.

Провідною силою в розв’язанні завдань економічного розвитку, натхненником і організатором колгоспників є партійна організація. З 67 комуністів 50 працюють безпосередньо на виробництві. Аналогічне становище й у комсомольській організації.

Колгосп ім. Богдана Хмельницького став одним з передових господарств району. 1966 року він удостоєний права бути учасником ВДНГ (за одержання 38,7 цнт з кожного гектара пшениці на площі 760 га).

З розвитком колективного господарства створилися умови для докорінних змін у добробуті населення, в культурі і побуті села. Стара Кукавка з підсліпуватими хатками під сірою солом’яною стріхою, з кривими вузенькими вуличками і похилими тинами відійшла в далеке-далеке минуле. Ще в 1954 році в село прийшла електрика і всі пов’язані з нею побутові та господарські вигоди. Широкі, рівні вулиці обсаджено тисячами дерев. Крізь зелень садів видніються чепурні будинки колгоспників. Уміють кукавчани оздоблювати житла оригінальною різьбою, барвистими візерунками. З 1960 року в селі споруджено 230 і перекрито твердою покрівлею майже 300 будинків колгоспників. У Кукавці є 9 спеціалізованих магазинів, де можна придбати найрізноманітніші промислові та продовольчі товари, музичні інструменти, книги. Є їдальня, філія майстерні по ремонту телевізорів, радіоприймачів, годинників та інші побутові підприємства.

Кукавська сільська лікарня на 45 ліжок добре устаткована медичною апаратурою. Про охорону здоров’я трудящих дбають три лікарі та 20 середніх медичних працівників.

Як і в кожному селі, є тут клуб і бібліотека. Школа в Кукавці середня, відкрита вона 1952 року. Вона вже випустила понад 600 чоловік. 210 з них вступили до вузів і технікумів, 20 закінчили військові училища і стали офіцерами Радянської Армії, 114 працюють на підприємствах, 54 стали спеціалістами сільського господарства. Вчителі беруть активну участь у масово-політичній роботі серед населення, працюють в історико-краєзнавчому музеї, у гуртках художньої самодіяльності тощо.

Значну роль в культурному житті села відіграє історико-краєзнавчий музей. Одним з його засновників був М. В. Рябий. Наукова громадськість України високо оцінила його як фольклориста-самородка. Ще хлопчиком почав збирати він народні пісні й перекази. Хоча нині М. В. Рябому 77 років, він продовжує улюблену справу. Його праці друкуються в наукових журналах, літературних збірниках. У Кукавці М. В. Рябий записав варіант пісні «За Сибіром сонце сходить», «Жив — не любила», «Ой, повій вітре з яру», «Червона калина біленько зацвіла».

Нове колгоспне життя породило і нові народні традиції, національні за формою, соціалістичні за змістом. Новорічна щедрівка стала формою виразу подяки за сумлінну працю, побажання трударям нових успіхів. Святково вбрані комсомольці з піснями їздять по селу, вручають подарунки колгоспникам. У своїй широко відомій картині «Весілля в Кукавці» В. А. Тропінін показав одну з урочистих хвилин сільського життя і водночас — усю трагедію селянства тієї епохи. Розкішний панський палац і похмура величавість церкви — ось що тяжіло над одвічними трударями, ще більше гнуло до землі, принижувало їх людську гідність навіть у такий урочистий момент. У нинішній Кукавці щорічно дзвенять радісними музиками десятки весіль, народжуються нові сім’ї, скріплені творчою працею і заможним життям. Прикладом нового весілля може служити весілля Миколи і Люби Чорнопиських. Нині вони студенти вузу, вирішили справити весілля у своєму селі. Весільний поїзд — розквітчені сани з молодими, їх рідними і друзями — мчав тією ж вулицею, що і на тропінінській картині, але яка величезна відстань між ними! Відстань століть, культур, духовного обличчя людей. Весілля розцвіло усмішками. Воно було гімном вільного кохання на вільній, щедрій, радянській землі.

Незабутнє враження на мешканців Кукавки справило відкриття в 1966 році пам’ятника-обеліска воїнам, які загинули в боротьбі з фашистськими загарбниками. Після багатолюдного мітингу перед пам’ятником урочистим маршем механізатори провели колони тракторів, комбайнів, автомашин. То був трудовий рапорт батькам-героям, клятва на вірність Радянській Вітчизні і готовність кожної миті стати на її захист.

В центральній частині Кукавки встановлено пам’ятник В. І. Леніну, воїнам-землякам та Богдану Хмельницькому. А недалеко — парк Перемоги, де вже висаджено понад 4000 дерев. Урочистий день нашої Батьківщини — 100-річчя з дня народження В. І. Леніна — мешканці села зустріли як свято щасливої весни. Адже всі їх надбання, все їх життя пов’язано з ім’ям В. І. Леніна і Комуністичною партією. Неоціненним серед цих надбань є новий мешканець Кукавки — справжній герой вільної соціалістичної праці.

Готуючи гідну зустріч XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України, кукавські колгоспники широко розгорнули соціалістичне змагання. Наслідки його відрадні. За п’ятиріччя збільшився врожай зернових на 2 цнт, а цукрових буряків на 108 цнт з га, вдвоє зросло поголів’я свиней.

Сумлінна праця колгоспників відзначена урядовими нагородами. Помічник бригадира тракторної бригади, ветеран Великої Вітчизняної війни О. Т. Лошачий нагороджений орденом Жовтневої Революції, тракторист Д. І. Вовкотруб та свинарка М. П. Каструк — орденом Трудового Червоного Прапора. На грудях 88 колгоспників проміняться ювілейні Ленінські медалі.

Великі плани кукавчанна дев’яту п’ятирічку. За цей період в селі виростуть: будинок культури, торговий центр, типова школа, а також багатоповерхові житлові будинки. Прикрасить село новий парк з вписаним в нього спортивним комплексом. Росте і квітне нова Кукавка — яскраве підтвердження здобутків колгоспного ладу.

Перечень метрических книг по с. Кукавка хранящихся в ГАВО

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Свято-Дмитрівська церква, с. Кукавка Могилівського пов. Подільської губ.
4. –
5. Народження: 1889–1899: ф. 904, оп. 22, спр. 19; 1900–1905: ф. 904, оп. 22, спр. 41; 1906–1911: ф. 904, оп. 22, спр. 58; 1912–1921: ф. 904, оп. 22, спр. 59
6. Шлюб: 1889–1897: ф. 904, оп. 22, спр. 19; 1900–1905: ф. 904, оп. 22, спр. 41; 1906–1911: ф. 904, оп. 22, спр. 58; 1912–1921: ф. 904, оп. 22, спр. 59
7. –
8. Смерть: 1889–1897: ф. 904, оп. 22, спр. 19; 1900–1905: ф. 904, оп. 22, спр. 41; 1906–1911: ф. 904, оп. 22, спр. 58; 1912–1921: ф. 904, оп. 22, спр. 59
9. –
10. –

Ваш комментарий