Могилев-Подольский

Административно-территориальное деление

Могилев-Подольский (укр. Могилів-Подільський) — город областного подчинения Винницкой области. В ХІХ — нач. ХХ ст. город Могилевского уезда Подольской губернии.

Могилев-Подольскому городскому совету подчинеы поселки Одая и Солнечное

Город относится к историко-этнографическому региону Подолье.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Могилев на Днестре  (Подольский) — уездный г. Подольской губ., у подножия довольно высокой горы, на левом берегу р. Днестра. К М. примыкает с. Немия, составляющее его предместье. Основан М. в конце XVI в. брацлавским воеводою Стефаном Потоцким, который был женат на дочери молдавского господаря Михаила Могилы и в честь его назвал построенный здесь замок Могилов. Торговля М., лежавшего на коммерческом тракте из Молдавии в Украйну, развивалась все более и более. Тут поселились молдаване, армяне и греки. В 1643 г. учреждена таможня. Не раз М. подвергался нападению казаков, поляков и турок; во власти последних он был с 1672 до 1699 г. В 1795 г. М. присоединен к России, в 1796 г. сделан уездным городом; в 1806 г. казна купила его у Потоцкого за 587220 руб. В 1776 г. в нем было домов 1167; он был одним из самых населенных городов Подолии. В 1864 г. жителей было 10337 чел. К 1 янв. 1896 г. жителей 32443 (15875 мжч. и 16568 жнщ): православных 10120, католиков 4013, армяно-католиков 502, протестантов 643, евреев 17032, проч. испов. 133. Дворян 221, дух. сословия 62, почетных граждан и купцов 984, мещан 26513, военных сословий 810, крестьян 3668, прочих сословий 185. Церквей православных 3 в городе и 1 в предместье, костел, синагога, еврейских молитвенных домов 17. 2-классное городское училище с приготовительным классом, казенное еврейское начальное училище, церковно-приходская школа и 2 частных школы. Всех жилых домов в М. 1650 (в том числе каменных 370), флигелей и других жилых строений 230 (94 камен.), нежилых строений 700 (102 камен.). Фабрики и зав.: 3 мыловаренных (на 3400 р.), 2 свечно-сальных (на 680 р.), 6 кожевенных (на 5978 р.), 1 пивоваренный (на 3150 р.), 1 табачная фбр. (на 5160 р.) и 3 водяных млнц. (на 70360 р.). В 1895 г. отправлено по Днестру товару 85 тыс. пд. (хлеба 49 т. пд., 26 тыс. пд. лесных материалов), прибыло 146 тыс. пуд. (соли 51 тыс. пд., дров 30 тыс. пд., лесных. материалов 10 тыс. пд.). От М. ходят пароходы вниз по Днестру. Со станции М.-Новоселицкой ветви отправлено в 1892 г. 109 тыс. пд. хлеба, а прибыло 242 тыс. пд. (дров. 96 тыс. пд., 24 тыс. пд. каменного угля, 82 тыс. пд. соли и др.). Ремесленников до 1 тыс. чел. Садоводство. Под виноградом более 20 дес.; лозы по преимуществу бессарабские. Городу принадлежат 1872 дес., в том числе пахотной земли 768 дес., лесу 216 дес., выгону 820 дес. В 1895 г. город. доходов получено 48685 р.; расходов было 49484 р., в том числе на гор. управление 5350 р., на народное образование 1482 р., на врача 780 р. 2 библиотеки, 1 типография и литография, 1 книжный магазин. Врачей служащих 2 и вольнопрактикующих 9, дантистов 9. Больницы 2 (городская и еврейская).

Могилевский уезд (Подольской губ.). В самой северной части у., южнее гор. Бара, проходит по площади в главном направлении от З. к В. водораздел, отделяющий притоки Днестра от системы р. Буга. На южном склоне этого водораздела лежит исключительно вся площадь у. и имеет наклонение от С. к Ю., т. е. от северной границы к левому берегу р. Днестра. Абсолютная высота площади на С. при с. Конищеве — 1078 фт., несколько южнее, в западной части при с. Белянах — 1011 фт. и еще южнее, при с. Рутковках — 900 фт. и при с Коневой — 877 фт. Вообще площадь у. изрезана глубокими долинами pp., береговые возвышенности которых дают местности вид гористый и пересеченный. Особенною скалистостью отличается берег Днестра, выше Могилева, где высота береговых возвышенностей достигает 600 фт. и более. Пространство у. 250278 дес. Весь у., за исключением северной его части, где протекает р. Ров системы р. Буга, орошается притоками р. Днестра. Днестр отделяет у. от Бессарабской губ. и принадлежит ему только левым берегом. Из его притоков более или менее значительны Матерская, Жван, Караец, Лядава, Серебрия, Немия, Дерла и др. Р. Днестр судоходна на всем своем протяжении в у.; кроме пристани в гор. Могилеве, на ней еще 8 пристаней. Озер нет. Значительный по величине запруды по течению pp., как, напр., по р. Рову (у гор. Бара), по р. Лядаве (у с. Верховки и Примощеницы) и на верховьях р. Лозовой и Муравки. Болот немного: они находятся в северной части. В у. есть залежи фосфоритов, белый мел, жерновой камень и литографский камень. Почва у. в северной и восточной ее части глинистая, на С.З. песчано-глинистая и местами с хрящом; вообще почва у. весьма плодородна. Всех лесов в у., по данным 1877 г., было 35766 дес. Леса преимущественно дубовые и грабовые. Пахотной земли 158825 дес., лугов, выгонов и остальной удобной 31859 дес. У крестьян пахотной земли 84593 дес., огородной 11336 дес., лугов 6153 дес., выгонов 1946 дес., лесов 708 дес. У владельцев пахотной 74232 дес., огородной 397 дес., лугов 5472 дес., выгонов 2684 дес., лесов 34328 дес. Под садами 1887 дес. Несколько питомников. Виноградников 30; в них свыше 60 тыс. виноградных лоз. Виноград по преимуществу бессарабский. Табаководство развивается все более и более: под табаком более 300 дес. Огородничество довольно развито. Лошадей в 1887 г. было 28778, рогатого скота 34760 гол., овец (отчасти тонкорунных) 61415, свиней 26673, коз 1090. Конский зав. 1. Главное занятие жителей — земледелие. Ежегодно засевается: рожью 19000 дес., пшеницею 33500 д., овсом 21000 д., ячменем 8400 дес., гречихою 3800 д., просом 1500 д., кукурузою 10200 дес., горохом 2400 дес., картофелем 1300 дес. Собирается: ржи 780000 пд., пшеницы 1500000 пд., овса 690000 пд., ячменя 300000 пд., гречихи 93000 пд., проса 64000 пд., кукурузы 475000 пд., гороха 100000 пд., картофеля 385000 пд. Кустарные промыслы развиты очень слабо. Ремесленников в у. было в 1894 г. 4138. Фабрики и заводы: свечно-сальных 2, кожевенный 1, сахароваренных 4 (902800 р.), винокуренных 7(135400 р.), медоваренных 2, маслобоен 8, водяных млнц. 165 (162380 р.), крупорушек 3. В у. развита хлебная торговля. Центрами ее являются г. Могилев и мст. Шаргород. Питейных заведений 231, в том числе 63 винных лавки и 130 трактиров, постоялых дворов и корчем. Всех жителей (без городов Могилева и Бара) к 1 января 1896 г. было 182701 (90215 мужчин и 92486 женщин): православных 10346, католиков 31126, протестантов 2382, евреев 44118, прочих исповеданий 1330. Дворян 1234, духовного сословия 982, почетных граждан и купцов 1170, мещан 47155, военных сословий 5690, крестьян 125358, прочих сословий 1112. Всех поселений в у. (не считая мелких) было: 1 уездный город и 1 заштатный (Бар), 8 мст., 107 селений, 28 деревень, 14 поселков и 8 хуторов. Православных црк. 106 самостоятельных, 15 приписных и 5 кладбищенских. В мст. Шаргороде первоклассный мужской м-рь; заштатный женский м-рь в г. Баре. Римско-католических костелов приходских 9, приписных 4; синагог 8, еврейских молитвенных домов и школ 22; 2-классное городское учил. в г. Баре, с женским отделением, и 12 сельских учил. вед. м-ва народн. просв. (345 мальч. и 132 девоч.). Евр. хедеров 8. Церковно-приходских и школ грамоты 101, с 2828 учащимися. В уезде были больницы в с. Кукавке и Копай-городке и приемные покои в мст. Озарницах, с. Ханьковцах, Шаргороде и Верховке. Больницы, кроме того, были и при 4 сахарных зав. Аптек не считая городов было восемь. Две почт.-тел. конторы, 3 почт.-тел. отделения, 4 почт. отделения, 4 стана, 4 мир. участка, 2 судебных следователя, 2 мировых посредника, волостей 13. Через у. проходит Юго-Зап. жел. дорога (Новоселицкая ветвь).

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Могилёв-Подольский, город областного подчинения, центр Могилёв-Подольского района Винницкой обл. УССР. Пристань на р. Днестр. Ж.-д. станция (на линии Жмеринка — Окница). 29 7 тыс. жителей (1973).

Основан в конце 16 в. Здесь был построен замок, названный Могилов в честь молдавского господаря М. Могилы. Находясь при главной переправе через Днестр, на пути из Молдавии на Украину, М.-П. был важным торговым центром 17 в. В 17—18 вв. город захватывали турки и поляки. В 1795 М.-П. вошёл в состав России; с 1796 уездный город Подольской губернии. Со 2-й половины 19 в., с развитием судоходства на Днестре, — один из центров хлебной торговли. Советская власть установлена в январе 1918; в феврале происходили тяжёлые бои с петлюровскими бандами; 22 марта Красная Армия и партизаны освободили город. С 1932 районный центр Винницкой обл. К 1940 промышленная продукция М.-П. по сравнению с 1913 возросла в 10 раз. Во время Великой Отечественной войны 1941—1945 М.-П. 19 июля 1941 был оккупирован немецко-фашистскими войсками, нанёсшими городу большой ущерб. Освобожден Советской Армией 19 марта 1944. В послевоенную пятилетку город полностью восстановлен, в последующие десятилетия получила дальнейшее развитие экономика.

заводы: машиностроительный, приборостроительный, ремонтно-механический, маслодельный, консервный, винодельческий и др.; фабрики: мебельная, швейная, нетканых материалов, бытовой химии. Винодельческий совхоз «КИМ». В М.-П. техникумы — монтажный, советской торговли, медицинское училище. Краеведческий музей.

История городов и сел УССР 1972 год

Могилів-Подільський — місто обласного підпорядкування. Лежить на лівому березі Дністра, при впадінні в нього Дерли та Немії, біля підніжжя високої гори, за 154 км від обласного центру. Залізнична станція та річкова пристань. Автобусне сполучення з Вінницею, Києвом, Хмельницьким і Кишиневом, авіаційне — з обласним центром. Населення — 26 010 чоловік.

Могилів-Подільський — центр району, площа якого — 1524 кв. км, населення — 133,8 тис. чоловік, в т. ч. 26,1 тис. міського та 107,7 тис. чоловік сільського, густота населення — 71,9 чол. на 1 кв. км. В районі 99 населених пунктів, підпорядкованих 1 міській та 38 сільським Радам.

Землі в районі — 152,4 тис. га, в т. ч. орної — 99,1 тис. га, виноградників — 1,1 тис. га, лук та пасовиськ—4,8 тис. га, лісонасаджень — 13,1 тис. га. На полях працюють 1050 тракторів, 590 комбайнів, 660 автомашин. В районі — 42 колгоспи та 4 радгоспи. Могилів-Подільський район посідає друге місце в області у виробництві промислової продукції. Тут є 30 підприємств металообробної, харчової та легкої промисловості, а також промисловості будівельних матеріалів. Трудящих обслуговують 302 магазини, 130 підприємств громадського харчування. В селах району є 82 школи, 80 клубів, 72 бібліотеки, 79 стаціонарних кіноустановок; 12 лікарень, 2 поліклініки, 13 амбулаторій, 70 медичних пунктів, 23 колгоспні пологові будинки, 12 аптек.

Територія міста заселена здавна. Збереглися грамоти від 2 квітня 1450 та від 5 січня 1557 року, в яких йдеться про підтвердження прав на володіння селом Іваньківцями, розташованим між гирлами річок Дерли та Немії. Село заснували селяни, які втікали від кріпосної неволі з північних українських земель. Жителі Іваньківців займалися землеробством, рибальством, виготовленням річкових суден (човнів, барж), на яких перевозили вантажі через Дністер. 1595 року тут засновано місто, яке власник цих земель Ярема Могила віддав у посаг за своєю дочкою. С. Потоцький на честь тестя назвав місто Могилевом. У літературі XVII—XIX ст. його називають Могилів-на-Дністрі, Могилів Подільської губернії, Могилів-Дністровський.

На початку XVII ст. власник Могилева побудував замок та інші оборонні споруди. Розташований при головній переправі через Дністер, на перетині торговельних шляхів з Молдавії на Україну та з Галичини до Чорного моря, Могилів скоро зацікавив вірменських, грецьких, італійських та молдавських купців. Слідом за купцями тут почали селитися й ремісники. Представники різних народів оселялися окремими колоніями. Кожне житло було ізольованим від вулиці та сусідів і являло собою маленьку фортецю. Дерев’яні будинки грецького та італійського типу відрізняли Могилів від інших українських міст. Уже в першій чверті XVII ст. він став найлюднішим містом Поділля, за кількістю мешканців перевершив Кам’янець-Подільський.

Іноземні купці вели широку торгівлю турецькими товарами: шовками, вином, тютюном, бакалією. Місцеві торговці та ремісники збували їм різні шкіряні вироби — сап’ян, замшу, юхту, взуття, а також гончарний посуд, бочки, зброю. З верхів’їв Дністра сплавлялися лісоматеріали, проходили плоскодонні судна і плоти з хлібом, фруктами, хутрами та різними товарами, які везли на продаж на Балкани, в Крим та інші райони Причорномор’я. 1643 року в Могилеві встановлено митницю.

Турецький мандрівник Евлія Челебі побував у Могилеві в травні 1657 року. Він писав, що в місті налічується понад 3 тис. будинків, критих тесом та очеретом, багато виноградників і садів, які старанно доглядаються. На скелі височить гарна кам’яна споруда — фортеця. Базари в Могилеві добре обладнані.

Міська община, яка складалася переважно з корінного населення, підлягала магнатській адміністрації (канцлер, скарбник) та судовій владі. Окремі національні колонії мали внутрішнє самоврядування й свою юрисдикцію. В шляхти, що проживала в місті, був свій орган місцевого самоврядування — сеймик. Заможні купці та верхівка ремісників купували в магната привілеї, що забезпечували їм вигоди в торгівлі. Охорону Могилева здійснювали надвірні козаки, загін яких складався з кількох сот чоловік, однак козаки були не дуже надійними для магната, бо не забули «свого хлопського походження» і неохоче виступали на придушення народних повстань.

У королівському привілеї 1593 року про права магнатів указувалося, що всі, хто мешкає на землі магната, крім шляхтичів, вважаються його підданими, навіть козаки. Хто не бажає бути підданим магната, повинен піти з його землі.

Після проголошення Брестської унії, яку польсько-шляхетський уряд вважав обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, православна релігія опинилася на становищі незаконної. Населення Могилева ще з більшим завзяттям боролося проти засилля католицизму, відстоювало національну культуру, підтримувало дружні зв’язки з Росією.

Могилів неодноразово ставав ареною жорстоких боїв між польськими і турецькими військами. Звідси шляхта здійснювала напади на Молдавію і Волощину. Па випадок невдалого нападу місто спустошувалося, а багато мешканців потрапляло в полон

За таких умов міська біднота не раз піднімалася проти гнобителів. Приєднавшись до повстанців, очолюваних С. Наливайком, вона 1595 року спалила будинки місцевих шляхтичів. Ще більший виступ відбувся 1614 року, коли значна частина жителів Могилева оголосила себе козаками. На придушення непокірних було кинуто коронне війське, яке жорстоко розправилося з повстанцями.

Козацьке військо на чолі з гетьманом Яцьком Бородавкою, прямуючи до Хотина, у середині серпня 1621 року зупинялося поблизу Могилева. Мешканці міста допомагали йому боротися з татарами й турками. Виступали могилівці проти визискувачів і в час селянсько-козацьких повстань 1637—1638 років.

У період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. в Могилеві відбувалися значні події. 1648 року сюди підійшли повстанські загони І. Ганжі та М. Кривоноса, і Могилів було визволено від польської шяхти. Тут запровадили полковий козацький устрій. Могилів став центром полку, до складу якого входили містечка Шаргород, Ямпіль, Вільшанка, Рашків та інші. Улітку 1649 року Могилівський полк влився до Брацлавського, а 1657 року був відтворений як Подільський, або Придністровський полк. В складі селянсько-козацького війська крзаки Могилівського полку брали участь у штурмі Барської фортеці, билися під Пилявцями, Зборовом, Збаражем та в інших місцях.

Порушивши Зборівський договір, шляхта наприкінці 1649 року захопила Могилів і спустошила його. Але в березні наступного року за допомогою місцевих селян козаки відбили місто. Вони добре укріпили замок. Незважаючи на численні спроби, шляхтичам не вдалося здобути Могилів.

Мешканці міста радо вітали рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією. В січні 1654 року населення Могилева і козаки Могилівського полку прийняли присягу на вірність Російській державі.

Вигнані повсталим народом пани не хотіли миритися з втратою своїх володінь на Україні. В березні 1654 року польські війська, підтримувані найманими німецькими загонами, рушили на Поділля. А в травні після запеклого бою захопили Могилів і спалили його. Козаки Придністровського полку відійшли до Буші й героїчно захищали її. У серпні 1655 року з допомогою російських частин козакам вдалося відбити Могилів, але ненадовго — вже в листопаді 30-тисячна татарська орда, знищуючи міста і села Поділля, докотилася до Могилева. Козаки відійшли до Умані. Через два роки Могилів знову був відвойований. Полковник Остап Гоголь добре укріпив фортецю. Евлія Челебі писав, що фортеця була обнесена міцним частоколом з величезних колод, а між ними насипано земляні бруствери, в Могилеві налічувалося тоді понад 3 тис. озброєних козаків.

Спільно з І. Сірком населення Могилева боролося проти польської шляхти в 60—70-х роках XVII ст. Двічі місто визволяли козаки І. Сірка (в 1664 та 1671 роках). З літа 1672 року Могилів потрапив під владу турків, хоч вважався підлеглим правобережному гетьманові П. Дорошенку. Лише 1699 року турки залишили Поділля, а Могилів знову відійшов до Польщі.

Мешканці Могилева, приєднавшись до козаків, очолюваних Савою Волошиним, у 1709 році визволили місто від польсько-шляхетської влади і проголосили себе підданими Росії. Шляхта жорстоко розправилася з повстанцями.

Загарбницька політика іноземних феодалів, безперервні татарські набіги та польсько-турецькі війни на подільській землі призвели до спустошення міста. 1713 року адміністратор Потоцьких застав у Могилеві самі руїни і лише 162 мешканці. Тільки-но стало спокійно, в місто повернулися грецькі та вірменські купці. Поступово воно залюднювалося — поверталися козаки, ремісники. Крім українців, греків та вірменів, тут поселилося багато сербів, волохів, євреїв. Як і в попередні часи, вони оселялися окремими вулицями, мали своє самоврядування.

Мешканці Могилева взяли активну участь у селянсько-гайдамацькому повстанні 1734 року, багато з них приєдналося до загонів Верлана.

1743 року Могилеву було надано магдебурзьке право. Ним передусім користувалися католики — поляки, вірмени та ін. Українці не допускалися до цехових організацій (тоді в Могилеві було кілька цехів), не мали своїх навчальних закладів. Міщани платили власникові Могилева численні чинші: подимний, подушний, за робочу худобу, корів тощо.

Міська біднота і селяни навколишніх сіл активно підтримували антифеодальне повстання 1768 року, очолюване М. Залізняком та І. Гонтою. Недалеко міста І. Гонта був четвертований шляхетськими катами. На острах бунтівній «черні» вони прибили голову І. Гонти на воротах Могилева. Проте гайдамацький рух не припинявся і в 70—80-х роках.

У період розкладу феодально-кріпосницького ладу й зародження капіталізму Могилів розвивався швидкими темпами. Жодне місто Поділля не могло зрівнятися з ним за обсягом торгівлі. Всі міста поступалися перед ним і кількістю населення, і розвитком ремесла. В середині XVIII ст. половину мешканців Могилева становили, ремісники і торговці, які не займалися землеробством, а виступали як споживачі сільськогосподарської продукції — продовольства та сировини. Ремісники об’єднувалися в цехи.

Було в місті й кілька невеликих підприємств. Шкіряний завод виробляв на рік близько 15 тис. сап’янових шкір, які не поступалися якістю турецьким. Панський пивоварний завод щорічно давав 1 тис. бочок пива. Налагодженим у Могилеві було й виробництво різних тканин — полотна, сукна, килимів з овечої вовни, серветок, скатерок тощо. Міщани також виробляли вино з власного винограду.

Немалі прибутки власник міста одержував від оренди. 1757 року, наприклад, він здав у оренду право на виготовлення й продаж спиртних напоїв. Мешканці міста повинні були купувати напої тільки в орендаря. Здавав магнат на відкуп і право збору мита з купців, що приїздили на ярмарки.

Значного розвитку досяг Могилів у 60—70-х роках XVIII ст. За інвентарним описом 1772 року, тут були цехи: ткацький (об’єднував 61 ремісника), бондарський (175), кушнірський (143) та шевський (260 ремісників)3. Могилівський купецький двір складався з 50 кам’яних та 66 дерев’яних крамниць, які належали переважно грекам, вірменам та євреям (їх відповідно в місті налічувалося 73,20 та 170 дворів). Торгували вони шовковими та бавовняними тканинами, а також німецькими сукнами, кавою, тютюном тощо. Кожної середи, п’ятниці та неділі в Могилеві відбувалися великі базари, куди навколишні селяни привозили сільськогосподарські продукти та вироби місцевих промислів. А 8 разів на рік з’їжджалися на ярмарки різні купці. Молдавські купці привозили до Могилева товари турецького виробництва, галицькі — полотно та кухонну сіль, бердичівські — сукна, київські — олію та дьоготь. Прибутки з ярмарків одержував власник міста, здаючи це право на відкуп за 8 тис. злотих, а крім мита, кожен купець повинен був заплатити йому по 2 і більше злотих. 1780 року місто одержало привілей на двотижневий ярмарок.

Могилів у цей час був найлюднішим містом Поділля. За переписом 1776 року, в ньому було 1167 будинків, 11 670 мешканців. Найвидатнішими спорудами Могилева вважалися церкви: Миколаївська (зведена в 1754 році), Покровська (1771 р.), Параскевська (1775 р.) та кам’яний (1772 р.) костьол. 1776 року було вибруковано кілька вулиць та збудовано мости.

У 70—80-х роках XVIII ст. мешканцям Могилева довелося переживати великі стихійні лиха. 1770 року спалахнула епідемія чуми, завезеної сюди із східними товарами; епідемія повторилась в 1784 році. Небачені розливи Дністра в 1780 та 1784 роках лягли страшенним тягарем на місцевих жителів. Повінь пошкодила сади і виноградники, зруйнувала майстерні і крамниці. Торговці і ремісники зазнали великих втрат.

За доби феодалізму, коли Могилів не раз ставав ареною жорстокої збройної боротьби козаків і міщан з іноземними загарбниками, терпів гніт шляхетської держави, знущання турків і татар, культура українського населення розвивалася повільно. Могилівське братство, створене для боротьби проти посилення польсько-шляхетського гніту, національних та релігійних утисків, намагалося поширювати знання в народі. 1616 року воно заснувало друкарню. Навіть у середині XVII ст., коли Могилів був великим розвиненим містом, львівський епіскоп докладав зусиль, щоб не допустити спорудження тут православної церкви. 1795 року в Могилів переведено також друкарню з Дубосарів. Тут друкували книги російською, грецькою, молдавською та іншими мовами.

З возз’єднанням Правобережжя з Росією Могилів ввійшов у 1795 році до Брацлавського намісництва. Тоді ж створено Могилівський повіт, до якого входило 103 населені пункти. В Могилеві відкрили міський магістрат, суди та інші адміністративні установи. В 1796 році місту надано герб: на срібному полі грона винограду. Коли створилася Подільська губернія, Могилів ввійшов до її складу як повітовий центр.

Могилівцям довелося терпіти від стихії і на початку XIX ст. Величезна пожежа 1808 року знищила 146 найкращих дерев’яних будинків. Через три роки холера скосила чимало життів. Тоді ж дуже розлився Дністер. Від пожежі й повені найбільш потерпіли грецькі та вірменські купці. їхні колись уславлені склади вина і взагалі вся торгівля перейшла до єврейських купців, а самі вони покинули Могилів. Незначна частина їх, що залишилася в місті, в решті-решт злилася з місцевим населенням.

1806 року царський уряд купив Могилів у В. Потоцького за 587,2 тис. крб. На той час у місті залишилось 7 тис. мешканців. У першій половині XIX ст. в Могилеві розвивалася капіталістична мануфактура, посилювалися товарно-грошові відносини. В селах Могилівського повіту поміщики все більше переводили селян на оброк, і вони забезпечували ринок вільнонайманої праці.

Вже в 20-х роках на суконній фабриці та свічкосальному заводі працювали наймані робітники. Наступного десятиліття в Могилеві засновано шовкову фабрику, три шкіряні підприємства, що виготовляли сап’янові шкіри, текстильну, салотопну, свічкову та тютюнову мануфактури. Під кінець першої половини XIX ст. з’явилося ще дві шовкові та тютюнові фабрики, три черепичні, миловарний заводи, цукроварня, гуральня та інші підприємства. Щорічно в Могилеві відбувалося 6 ярмарків. Могилівський ринок, зв’язаний з Молдавією, Одесою, Києвом, Чернівцями, набував усе важливішого значення в економічному житті Придністров’я. Зростала й кількість жителів у Могилеві — на 1856 рік налічувалося 10 696 чоловік.

Незважаючи на швидкий розвиток економіки міста, трудяще населення жило в злиднях і темряві. Робітники на мануфактурах заробляли по 15 коп. на день, а жінкам платили лише 10 копійок.

Медична допомога населенню також була незадовільною. Зокрема, в звіті лікаря-інспектора, який перевіряв могилівську лікарню в 1854 році, сказано, що вона має 60 місць (ліжок), а хворих понад 400 чоловік, вони знаходяться у власних будинках, лежать на соломі в своєму шматті.

Багатії навчали своїх дітей приватно, для бідноти ж в місті не було жодного навчального закладу. 90 проц. мешканців Могилева лишалися неписьменними. 1838 року близько половини міського бюджету витратили на утримання тюрми та поліції, жодної копійки — на освіту й культуру. Зате в місті було 25 молитовних будинків — церкви, костьол, синагоги і навіть турецька мечеть.

В 20-х роках XIX ст. в Могилеві жив відомий прогресивний польський поет Ю. Словацький. Він у своїх творах відобразив життя, побут і тяжке становище трудящих міста.

Після реформи 1861 року інтенсивніше розвивалася промисловість. На початку 60-х років у Могилеві було 15 підприємств, на яких працювали 319 робітників і 238 учнів. Крім того, налічувалося 1116 ремісників (122 кравці, 222 шевці, 74 чинбарі, 36 ковалів, 35 столярів, 75 гончарів, 193 бондарі та ін.). Близько 400 сімей займалися садівництвом, виноградарством, шовківництвом. У 80-х роках в місті вже налічувалося 28 підприємств, у т. ч. вісім шкіряних, миловарний, винокурний, пивоварний, три цегельно-черепичні та мінеральних вод заводи, два водяні млини. Зросла й кількість торговельних підприємств — 372 крамниці, 6 магазинів, 43 трактири, 13 заїжджих дворів, 19 винних складів і погребів. На Дністрі діяла поромна переправа, під час Кримської війни збудовано понтонний міст (1870 року він був зруйнований розливом Дністра)4.

Дальшому розвитку Могилева сприяла залізниця Жмеринка—Могилів, будівництво якої закінчено в 1892 році. Розвивалось і судноплавство по Дністру. Отже, місто мало гарні комунікації, завдяки чому спостерігалося значне економічне пожвавлення. Німецький підприємець в 1887 році збудував у Могилеві невеликий чавуноливарний завод. З пуском залізниці підприємство було розширено, кількість робітників збільшилась до 50—60 чоловік. Протягом останнього десятиліття XIX ст. в місті з’явилися ще два парові млини, пивоварний, лікеро-горілчаний та лісопильний заводи, дві друкарні та дві фотографії.

Умови праці на цих підприємствах були важкими, робочий день тривав 12— 15 годин. Більшість робітників одержувала на місяць 12—15 крб. 30—40 проц. заробітку поглинали штрафи. На підприємствах не існувало охорони праці. Більшість робіт вимагала великого фізичного напруження і швидко виснажувала людей.

Після здійснення судової реформи 1864 року в Могилеві створено мировий суд з 12 присяжними засідателями. Міська реформа запроваджена тут лише в 1878 році.

Хоч промисловість розвивалася порівняно швидко, рівень освіти в Могилеві лишався низьким. У місті була одна двокласна повітова школа (з 1869 р.). Тривалий час вирішувалася справа про відкриття чоловічої прогімназії, та її так і не відкрили. Тільки на початку 80-х років відкрито приватний жіночий пансіон. 1885 року почало діяти реальне училище, тоді ж заснували підготовчий пансіон до нього. У 1898 році відкрито однокласне училище та церковнопарафіяльну школу. За переписом 1897 року, лише 35 проц. мешканців Могилева знали грамоту.

Не краще було і з охороною здоров’я. Наприкінці XIX ст. у Могилеві існувало 5 невеликих лікувальних закладів, які разом мали 62 ліжка на повіт. Медперсонал складався з 8 лікарів та фельдшерів і 14 акушерок.

В 70-х роках у Могилеві вчителював російський письменник-демократ Г. О. Мачтет. Трохи пізніше в місті жив видатний український письменник і громадський діяч М. П. Старицький. Його водевілі «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Чарівний сон», «По-модному» вперше поставлені на аматорській сцені в Мотилеві.

М. П. Старицький зібрав на Придністров’ї багато фольклорного матеріалу. Тут він написав п ’есу «Оборона Буші».

Прискорений розвиток капіталізму спричинявся до зрушень у всіх сферах життя. За рахунок прийшлого населення значно збільшилася кількість жителів, розросталося місто. Будинків налічувалося 1916 (в т. ч. 180 мурованих), а на кінець століття кількість мешканців досягла 28828 чоловік.

Хоч тоді в Могилеві лишався ще значний прошарок ремісників і кустарів, він невпинно танув, поповнюючи лави пролетарів. Саме в другій половині XIX ст. занепали колись славні промисли — виготовлення сап’янових шкір, замші, шовкових тканин, виноградарство. Зате в цей час по всьому Могилівському повіту задиміли цукроварні й гуральні, почалися розробки покладів фосфоритів, вапняків, літографського каменю. Все чіткіше виявлялися ознаки формування основних класів капіталістичного суспільства —робітників та буржуазії. Боротьба між ними ставала основною рисою суспільного життя. В 1870—1895 рр. в Могилеві відбулося кілька заворушень і страйків міської та сільської бідноти.

Пропагандистську роботу серед могилівських пролетарів вели члени соціал-демократичного гуртка, що виник наприкінці 90-х років. У 1903 році гурток мав тісні зв’язки з ленінською газетою «Искра». Місцеві соціал-демократи — вчитель В. Н. Арнаутов, Є. Ф. Чернявський, який учився в Петербурзі, та робітник О. І. Петров — працювали під керівництвом Південного бюро ЦК РСДРП. У 1904 році вони доставили в Могилів багато марксистської літератури і розповсюдили її. Вони вели роз’яснювальну роботу і в селах повіту.

Про криваві петербурзькі події 9 січня 1905 року стало відомо в Могилеві з прокламацій, завезених сюди соціал-демократами. На знак солідарності з пітерським пролетаріатом робітники чавуноливарного заводу 15 січня залишили роботу. Вони пред’явили хазяїну вимоги про скорочення робочого дня на 1 годину, підвищення і своєчасну виплату заробітної плати, створення при заводі лікарняної каси для допомоги родинам хворих робітників. Чавуноливарників 16—17 січня підтримали робітники вальцьового млина, лісопильного заводу, залізничного депо та інших підприємств міста. Робітники друкарні під керівництвом групи РСДРП налагодили випуск листівок, у яких закликали робітників і селян до розгортання революційного руху. В січні 1905 року під червоними прапорами, з революційними гаслами мешканці Могилева вийшли на Соборну (тепер Червона) площу, проголошуючи: «Геть царя-вбивцю!». Після цих подій у місті розквартировано частини 73-го Кримського полку.

23 квітня 1905 року робітники Могилева провели політичну демонстрацію під червоними прапорами і гаслами «Геть самодержавство!», а 1 травня зібралися в лісі на революційну маївку. Влітку страйкова боротьба наростала. До неї включилися працівники пошти і телеграфу. 2 липня застрайкувало понад 200 службовців торговельних підприємств, які добилися задоволення своїх вимог. У серпні за містом відбувся мітинг трудящих, на якому проголошувалися революційні гасла.

Першими в Могилеві підтримали загальноросійський політичний страйк залізничники. 14 жовтня 1905 року вони припинили роботу, слідом виступили робітники інших підприємств. 18 жовтня на Володимирській (тепер Мельника) вулиці відбувся масовий мітинг, його учасники виступали з полум’яними промовами, в яких викривали реакційну суть самодержавства, і революційними закликами. Поліція розігнала мітинг. Однак наступного дня робітники вийшли на багатолюдну демонстрацію на Соборну площу. Демонстранти несли лозунги: «Геть самодержавство!», «Хай живе революція і республіка!». З площі учасники рушили по Володимирській та Київській (тепер Леніна) вулицях. Тут їм перетнули шлях кінні та піші загони поліції. В хід пішли палиці та каміння з бруківок, і жандарми відступили. 20 жовтня зранку на Соборній площі знову лунали політичні промови, а потім демонстранти організовано пройшли центральною вулицею міста. Поліція, жандарми і військові підрозділи не змогли розігнати демонстрантів.

Могилівські соціал-демократи посилили роботу серед солдатів 73-го Кримського полку. Рядовий Д. Є. Латишев розповсюджував марксистську літературу, революційні листівки, вів у полку революційну агітацію. В квітні 1906 року при обшуку поліція конфіскувала в нього 18 примірників політичних брошур, в т. ч. дві праці Ф. Енгельса і працю В. І. Леніна «До сільської бідноти». Військовий трибунал засудив Д. Є. Латишева до 4 років каторжних робіт. 1 серпня 1906 року жандарми затримали Я. Грейсера, який розповсюджував серед нижчих чинів 73-го Кримського полку марксистську літературу. Єфрейторові Чуприну він передав працю В. І. Леніна «До сільської бідноти» і прокламації РСДРП: «До солдата», «Що скаже солдат?» та інші.

Після III з’їзду РСДРП серед могилівських соціал-демократів стали переважати меншовики. До того ж, вони посилили свої позиції блокуванням з українською соціал-демократичною «Спілкою» та місцевою організацією Бунду. В квітні 1906 року в Могилеві відбулася окружна конференція місцевих соціал демократів. Незважаючи на засилля меншовиків, з усіх основних питань більшовики дали їм рішучу відсіч.

Економічний розвиток Могилева першого десятиріччя XX ст. характеризувався дальшим зростанням промисловості і торгівлі, більш швидкими темпами розвитку річкового транспорту. В цей період в місті, крім тих, що раніше були, виросли ще підприємства: другий чавуноливарний завод, тютюнова фабрика, кахляний та черепичний заводи. Проте потужності їх були невеликими. 1909 року реконструйовано пристань, споруджено елінг, на Дністрі з’явилися пароплави. Близько 500 мешканців Могилева працювало на переправах, баржах, плотах. 346 візників також перевозили вантажі, що потім транспортувалися Дністром. Завдяки збільшенню обсягів торгівлі замість двотижневого ярмарку, було впроваджено три чотиритижневі ярмарки на рік. Помітне також прагнення підприємців до створення монополістичних об’єднань: 1912 року затверджено статут товариства мануфактурної торгівлі.

Дещо поліпшився благоустрій міста.

В 1910 році тут уже діяв водогін, на початку наступного року дала перший струм електростанція.

1900 року в Могилеві відкрито приватну жіночу та дитячу лікарню. 20 ліжок в міській лікарні було виділено у відання приказа громадської опіки.

Лише на початку XX ст. з’явилися в місті середні навчальні заклади: жіноча (1907 р.) та чоловіча (1911 р.) гімназії, трохи раніше засновано 7-класне комерційне училище. В місті працювало всього 28 учителів. З 1903 року в Могилеві почала діяти приватна бібліотека, згодом — ще одна. Книжковий фонд обох бібліотек становив близько 5 тис. примірників. 1910 року в місті відкрилися чотири приватні кінематографи.

Під час першої світової війни Могилів став місцем дислокації частин другого ешелону Південно-Західного і Румунського фронтів. Тут розмістилися госпіталі, склади, тилові резерви. Імперіалістична війна завдала трудящим неймовірних страждань. Основну масу годувальників робітничих сімей мобілізували на фронт. На підприємствах їх заступили жінки й підлітки, яким платили набагато менше, ніж чоловікам. До того ж, через дорожнечу різко впала реальна заробітна плата. Уже 1916 року в місті почався голод, не було палива, предметів першої потреби. Користуючись цим, буржуазія розгорнула шалену спекуляцію. Підприємці наживалися на військових поставках.

Звістка про повалення самодержавства в лютому 1917 року дійшла до Могилева 3 березня і була радісно сприйнята трудящими. В місті відбулися мітинг і демонстрація робітників та солдатів. Загін моряків, що слідував залізничним ешелоном на фронт, під командуванням матроса Т. В. Січка вступив до міста. Він заарештував городових, жандармів, поліцію і поставив свої патрулі на вулицях. Моряків підтримали солдати запасного полку 8-ї армії. З 6 до 11 березня серед робітників підприємств, солдатів і матросів проходили збори і мітинги, на яких обирали депутатів на повітовий з’їзд Рад. 13 березня буржуазія створила т. зв. комітет громадського порятунку, його очолив комісар Тимчасового уряду. 14 березня 1917 року в приміщенні комерційного училища представники підприємств і військових частин обрали першу Раду робітничих і солдатських депутатів. Очолив Раду більшовик Пересипкін, солдат міського гарнізону. Більшовицька фракція Ради (солдати Пересипкін та С. В. Доброхотов, лікар Г. В. Знаменський, робітник І. Л. Вуколов разом з керівниками профспілкових організацій вела напружену боротьбу проти меншовиків та інших угодовців, що намагалися підкорити Раду Тимчасовому урядові. Першого травня 1917 року трудящі провели демонстрацію і мітинг проти війни. В липні—серпні 1917 року до Могилева переїхав штаб 8-ї армії і разом з ним армійський комітет РСДРП, в якому важливу роль відігравали загартовані бійці більшовицької партії П. І. Баранов, І. Т. Дунаев, Б. І. Соллерс, В. П. Дев’ятий, І. Ф. Кучмін. Вони влаштовували збори і мітинги трудящих, виступали з лекціями та доповідями, зміцнювали робітничі організації, які стали опорою більшовиків у боротьбі за маси.

Більшовики боролися проти контрреволюційних сил у Могилеві. Щоб запобігти виступам корніловців, 30 серпня 1917 року створили коаліційну Раду з представників усіх партійних військових угруповань та міських організацій.

29—30 вересня в кінотеатрі «Гігант» відбулася об’єднана конференція соціал-демократів — більшовиків та інтернаціоналістів 8-ї армії. На конференції більшовики дали відсіч меншовикам та оборонцям, які захищали політику Тимчасового уряду, і вийшли з об’єднаної соціал-демокритичної організації, остаточно порвавши з меншовиками. На першій більшовицькій конференції (30 вересня) делегати схвалили рішення VI з’їзду РСДРП(б). Для підготовки збройного повстання створили при 8-й армії районний комітет РСДРП(б). До складу його ввійшли П. І. Баранов, П. Г. Журід, І. Л. Вуколов, Г. В.

Знаменський, Т. М. Хохлов, Є. Б. Бош. 7 жовтня 1917 року почала виходити газета «Красное знамя» — орган районного комітету РСДРП(б).

Більшовики в цей час вели напружену боротьбу за маси і добилися переваги в міській Раді. Міським головою теж було обрано більшовика, солдата автоколони П. Г. Журіда.
Отримавши ввечері 25 жовтня 1917 року телеграму II Всеросійського з’їзду Рад про перехід влади до Ради Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним, більшовики Могилева провели мітинг робітників, солдатів і селян, який гаряче вітав перший Радянський уряд. 28 жовтня (10 листопада) друга конференція більшовиків та інтернаціоналістів 8-ї армії записала в своєму рішенні: «Якщо революційному Пітеру буде потрібно, більшовики 8-ї армії подадуть йому підтримку». Переважна частина інтернаціоналістів пішла за більшовиками, і з 12 листопада 1917 року комітет РСДРП 8-ї армії став називатися більшовицьким. 24 грудня 1917 року створено ревком на чолі з Т. М. Хохловим. Начальником гарнізону ревком призначив М. І. Сікачова. Так в Могилеві була встановлена Радянська влада. Ревком почав запроваджувати перші декрети Радянського уряду—на підприємствах встановлював робітничий контроль, у селах повіту приступив до розподілу поміщицьких земель.

Вночі 11 грудня 1917 року війська буржуазно-націоналістичної Центральної ради раптово напали на 47-й піхотний полк, роззброїли його, заарештували командира, конфіскували газети «Красное знамя», «Известия исполнительного комитета VIII армии», зайняли приміщення ревкому і комітету РСДРП((5). Українські буржуазні націоналісти разом з меншовиками і есерами створили т.’ зв. Федеративно-національний комітет. Робітники Могилева оголосили загальний страйк, відмовившись підтримувати Центральну раду. Ревком вжив рішучих заходів проти контрреволюційного заколоту. З фронту були викликані частини 159-ї та 165-ї піхотних дивізій, віддані революції. Націоналісти втекли з Могилева. Владу ревкому в місті було відновлено.
Після загарбання боярською Румунією Бессарабії на початку 1918 року Могилів став прикордонним містом. Створилися складні умови: кожну ніч вороги, порушуючи кордон, нападали на місто, грабували і вбивали людей. Могилівський більшовицький комітет організував із 300 добровольців червоногвардійський загін, який очолив А. А. Аркадьєв. Червоногвардійці звернулися до солдатів, закликаючи їх стати на захист революції. У січні в Могилеві виникла перша молодіжна організація — Союз соціалістичної молоді. В лютому деякі частини Могилівського гарнізону були реорганізовані в загони Червоної гвардії.

Через складні обставини, що склалися наприкінці березня, революційні війська залишили Могилів, а 2 квітня місто захопили австро-німецькі окупанти. Частина комуністів залишилася в Могилеві для підпільної роботи. Окупанти та українські буржуазні націоналісти замучили сотні патріотів. На місто наклали контрибуцію — 500 тис. крб. золотом. Окупанти грабували населення, вивозили з міста матеріальні цінності. За цих умов нелегальна більшовицька організація розгорнула підготовку до повстання проти окупантів. Вона встановила зв’язок з представниками Вінницького підпільного губкому партії І. М. Ільїнським і М. Л. Француз. Було налагоджено друкування і розповсюдження листівок. Для створення повстанських загонів у села повіту направлялися випробувані комуністи: Т. В. Січко, І. М. Чебан, Ф. Ю. Криворучко та ін. Підпільники також вели агітаційну роботу серед солдатів 20-го австрійського полку і закликали їх до повстання. В ніч на 20 серпня 1918 року солдати, обурені відправкою на Італійський фронт, повстали. Після тривалого бою з карателями полк змушений був здатися. Частина солдатів, що втекла, приєдналася до партизанів.

Навколо Могилева в серпні 1918 року діяло 10 тис. партизанів. У серпні — вересні почалися повстання в окремих селах. Повстанці мужньо билися, але ворог був численнішим, добре озброєним, і їм довелося відступити. Окупанти оголосили воєнний стан у Могилівському повіті. Проти трудящих вони кинули гайдамацькі банди, навербовані з куркулів, та свої регулярні частини. Повстання зазнало поразки, але патріоти не склали зброї.

Повітовий комітет КП(б)У, який очолював П. Л. Клинський, у глибокому підпіллі згуртовував лави борців за Радянську владу. Значний вплив на дальший розвиток боротьби з окупантами й петлюрівцями мали рішення II з’їзду КП(б)У.

Коли австро-німецькі окупанти покинули Могилів, владу захопили петлюрівці. Проти них 29 листопада 1918 року виступили повстанці. Після дводенного бою петлюрівці втекли, але, діставши підкріплення, через кілька днів знову захопили Могилів.

Комуністи продовжували гуртувати сили для боротьби з лютими ворогами українського народу. Було створено ревком, до якого ввійшли: М. П. Райський, A. А. Аркадьев, Ю. Г. Єфімов, Я. Д. Мельник, І. М. Чебан, П. Л. Клинський, B. Й. Згурський. У петлюрівські частини відрядили агітаторів — Ф. М. Знайду, Ковальчука, Белова та інших.

Чимало могилівських партизанів взяло участь у збройному повстанні мешканців с. Атак в січні 1919 року проти румунських окупантів. А коли повстання придушили, тисячі молдаван перейшли Дністер і влилися до партизанських загонів Могилівського повіту. В ніч на 14 лютого 1919 року в місті почалося збройне повстання. Командирів петлюрівських частин було заарештовано. Понад тисячу солдатів перейшли на бік повстанців. 58-й петлюрівський полк перестав існувати. В Могилеві влада перейшла до ревкому. В другій половині дня до ревкому з червоними прапорами підійшов петлюрівський батальйон. Його командир доповів, що привів батальйон з метою передачі його повстанцям. Назустріч вийшов, нічого не підозрюючи, Я. Д. Мельник, але його схопили і розстріляли. Кілька днів точилися жорстокі бої. Тільки підтягнувши цілий корпус, петлюрівцям вдалося придушити повстання. Полонених повстанців вони розстрілювали без суду і слідства.

В березні 1919 року частини Червоної Армії наближалися до Вінниччини. Щоб допомогти їм з тилу, за рішенням губкому партії, 18 березня вдруге піднялися на повстання трудящі Могилева. 20 березня вони перемогли, захопивши штаб 10-го петлюрівського корпусу, автороту, 8 літаків та багато різного військового спорядження.

Відновлено Радянську владу в Могилеві 22 березня 1919 року. Незважаючи на тяжкі втрати, міська партійна організація зросла з 25 до 60 чоловік за рахунок відважних командирів і бійців повстанських загонів: І. М. Чебана, В. Г. Чебана, К. Є. Чудака, Ф. П. Гоголя та ін. Почала виходити газета «Могилевский коммунист». З метою посилення політмасової роботи повітовий комітет партії відкрив кілька робітничих клубів. 10 травня на повітовому з’їзді Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів було обрано виконком .Могилівської повітової Ради, який почав видавати газету «Известия». На підприємствах відновили діяльність профспілкові та молодіжні організації. Було створено два приміські радгоспи. В селах повіту наділяли бідняків землею. У Могилеві формувалися частини Червоної Армії та повітової міліції.

Мирне життя міста неодноразово порушувалося наскоками петлюрівських та румунських банд з-за Дністра. Вони чинили диверсії, обстрілювали місто з гармат. На кордоні неодноразово виникали криваві сутички. Захист кордону було доручено військовій частині, якою командував І. М. Чебан. В ніч на 14 червня 1919 року на місто раптово напала півторатисячна банда отамана Григоренка. На ліквідацію її було кинуто всі сили. За кілька годин банда була повністю знищена.

В липні 1919 року мирний перепочинок порушено нападом петлюрівців, пізніше — денікінців. Майже вся партійна організація на чолі з повітовим комітетом КП(б)У приєдналися до 45-ї стрілецької дивізії Червоної Армії, яка пробивалася на північ України, щоб з’єднатися з радянськими військами. Для підпільної роботи в місті залишилися комуністи на чолі з М. М. Сорокіним. Могилів знову опинився під владою ворогів.

17 січня 1920 року трудящі міста, керовані підпільною парторганізацією, яка мала зв’язок з Зафронтбюро, повстали і роззброїли петлюрівців. 20 січня до Могилева ввійшли частини Червоної Армії. Лише три місяці перепочили трудящі — 27 квітня 1920 року війська буржуазно-поміщицької Польщі й петлюрівці знову захопили Могилів і лютували тут. 6 липня 1920 року місто визволили частини 41-ї дивізії Червоної Армії.

Основну увагу ревком приділив зміцненню радянських органів. Було створено надзвичайну комісію, продкомісаріат. В серпні 1920 року створено міську комсомольську організацію. Секретарем її обрали бійця 14-ї армії Л. Б. Стольного. Тоді ж виникла перша дитяча організація «Квіти комуни».

А в жовтні 1920 року Могилів знову захопили білопольські інтервенти та петлюрівці. Комуністи й комсомольці пішли в підпілля. Під натиском Червоного козацтва, очолюваного В. М. Примаковим, та кавалерійської бригади Г. І. Котовського 10 листопада 1920 року вороги залишили місто. За час громадянської війни та іноземної інтервенції влада в Могилеві змінювалася 18 разів. Але трудове населення міста постійно наполегливо боролося за відновлення влади Рад. За ці грізні роки з 34 529 мешканців Могилева залишилося 14 тисяч. На полях битв полягли кращі сини партії: Т. В. Січко, Ф. М. Знайда, В. X. Гаврилишин, П. Л. Клинський, І. Й. Колпакчі та багато інших. їх іменами названо вулиці і площі Могилева, на багатьох будинках встановлено меморіальні дошки.

Нелегко було починати будівництво нового життя — всюди руїни. Цегельні, цукрові, шкіряні, лісопильні заводи спалені, чавуноливарний та інші підприємства зруйновані, рух по залізниці і судноплавство по Дністру припинені. Власті боярської Румунії перегнали на Дунай всі кораблі, баржі, понтони, човни. Розруху доповнювали голод і епідемії тифу, холери та інших хвороб. Сотні людей були безробітними. В околицях Могилева лютували банди.

Комуністи і комсомольці, державні органи і громадські організації мобілізували трудящих на відбудову. Одночасно запроваджувалися в життя декрети і рішення Радянського уряду, які не вдалося здійснити за часів громадянської війни: було націоналізовано великі підприємства, банки, великі домоволодіння, здійснено реформу школи. Центральні радянські органи подавали могилівцям всебічну допомогу. 15 лютого 1921 року на робітничій конференції виступив голова ВУЦВКу Г. І. Петровський. Він закликав робітників активно боротись з розрухою, відновлювати роботу підприємств, пильно оберігати радянський державний кордон, знешкоджувати бандитів. Подільський губком партії для зміцнення парторганізації керівними кадрами направив у липні 1921 року до Могилева досвідчених бійців партії — С. І. Єрмана та Е. Я. Селянина. Щоб створити Могилівський прикордонний загін, сюди у вересні 1921 року приїздив М. В. Фрунзе.

Трудящі міста з ентузіазмом взялися відбудовувати народне господарство на основі нової економічної політики. Восени 1921 року почала працювати міська електростанція. Згодом стала до ладу залізниця, відновлено поштовий і телеграфний зв’язок, відремонтовано житлові будинки, громадські приміщення. З цією метою було створено ремонтні майстерні. Дрібні підприємства, на яких працювало до десяти робітників, здавали в оренду. Чавуноливарний завод відбудовували господарським способом — виділяючи 5 проц. вартості виробленої продукції на премії робітникам. На підприємствах розгортали діяльність комісії охорони праці.

Комуністи міської партійної організації допомагали селянам відроджувати розорене господарство. Тижнями перебували в селах повіту секретар повітового комітету партії Е. Я. Селянин та голова повітвиконкому С. І. Єрман. 22 січня 1922 року в лісі на них напала куркульська банда й зарубала шаблями. Е. Я. Селянина та С. І. Єрмана поховали на Червоній площі в Могилеві, їх іменами названо вулиці міста.

Трудящі Могилівського повіту подали посильну допомогу голодуючим Поволжя — зібрали понад 11 тис. пудів зерна та значну суму грошей.

Протягом 1922—1925 рр. стали до ладу шкіряні, спиртові заводи, кам’яний кар’єр. Виробництво точил збільшилось у два рази порівняно з 1913 роком, виробництво вапна й каменю — більш як у два рази. За 1926—1928 рр. створено 26 промартілей, в які об’єднано кустарні майстерні, салотопні, кондитерські, кравецькі, шевські та інші підприємства. Ряд підприємств міста було об’єднано в комбінати. Дрібна промисловість — шкіряні, миловарні, ткацькі підприємства, олійні та млини—в основному орендувалися власниками, що пожвавило торгівлю приватного сектора.. Проте вже в 1925—1926 році питома вага державно-кооперативної торгівлі становила 71 процент. Непмани намагались перешкодити розвиткові промислової і торгової кооперації. Вони відмовлялись брати на продаж вироби кооперативних підприємств, робили націнки на товари. Проти них вживали рішучих заходів. Лише 1927 року ліквідовано 23 приватні підприємства, власники яких порушували радянські закони.

Вже на початку 20-х років налагоджено безплатне медичне обслуговування мешканців Могилева. Почали працювати дві поліклініки й аптеки, в міській лікарні відкрили дитяче відділення. Тоді ж створено дитячий будинок і ясла.

Паралельно велося й культурне будівництво. Партійний, комсомольський, профспілковий і радянський актив вчився політграмоти в трьох школах. У Могилеві було створено 6 шкіл ліквідації неписьменності. Жіноча й чоловіча гімназії перетворені в єдину трудову школу, де дітей навчали українською мовою. Почав працювати кінотеатр «Червоний прапор», відкрили 5 клубів, 3 бібліотеки. Для підготовки кваліфікованих кадрів організували індустріальну профтехшколу, сільськогосподарський технікум (виноградарський), педагогічні курси, агропункт для допомоги селянам.

У 1920—1924 рр. в Могилеві проживали й брали активну участь у культурному житті міста українські письменники Олена Пчілка (О. П. Косач) та Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова). Вони керували самодіяльним театром і писали для нього п’єси.

Після адміністративної реформи 1923 року місто стало офіційно називатися Могилевом-Подільським. Тоді ж створено Могилів-Подільський округ, до складу якого ввійшло 15 районів.

Під час індустріалізації комуністи Могилева-Подільського зосередили увагу на всебічному розвитку промисловості, підвищенні рентабельності підприємств, додержанні режиму економії. У роки першої п’ятирічки в місті було збудовано трикотажну та швейну фабрики, консервний, олійний, миловарний заводи, 2 пекарні, м’ясокомбінат. П’ятирічку трудящі Могилева-Подільського завершили достроково. Робітники чавуноливарного заводу «Відродження» (з 1934 р.— ім. Кірова) успішно виконали замовлення на відлив деталей для Московського водоканалу, а також турбін, пресів, литва для цукрових заводів.

У наступні роки промислові підприємства міста було обладнано новітнім устаткуванням, завдяки чому виробничі потужності їх зросли в 2 рази. Тоді ж у Могилеві-Подільському створили понад два десятки промислових артілей. Розгорнувся рух за оволодіння новою технікою, підготовку кваліфікованих кадрів. У шести школах ФЗН, гуртках і на курсах техмінімуму підготовлено понад тисячу робітників, які стали застрільниками стахановського руху в місті.

Другий п’ятирічний план робітники Могилева-Подільського також виконали достроково. В цей час завершено кооперування кустарів. Промартілі також збільшили випуск продукції, зокрема артіль «Червоний Жовтень» — у 4,8 раза, артіль ім. Куйбишева, «Каменотес», «Червоний металіст», «Більшовик» — в 2—З рази. В 1940 році в місті діяло 45 заводів, фабрик і промартілей. Вони виробляли продукції у 10 разів більше, ніж промисловість Могилева 1913 року. Вироби могилів-подільських підприємств йшли на будови соціалістичної індустрії в різні кінці країни, зокрема Московського метрополітену, підприємств нафтової промисловості Кавказу.

У роки перших п’ятирічок відбувалися зміни й в адміністративному становищі міста. 1930 року Могилів-Подільський округ ліквідовано, а місто спочатку віднесено до Вінницького округу, а потім безпосередньо підпорядковано столиці України — Харкову. З лютого 1932 року Могилів-Подільський входить до Вінницької області.

З 1937 року Могилів-Подільський — місто обласного підпорядкування, районний центр.

В Могилеві-Подільському діяли 4 лікарні, один диспансер, водолікарня, дитяча поліклініка. Завдяки поліпшенню умов життя та медичного обслуговування в місті було ліквідовано епідемічні захворювання.

Відчутними були й результати культурної революції. Мережа загальноосвітніх навчальних закладів 1940 року складалася з чотирьох середніх, чотирьох семирічних та двох початкових шкіл. У середніх спеціальних навчальних Закладах (медична і торгово-кооперативна школи, гірничий, будівельний, фінансовий, електротехнічний і сільськогосподарський технікуми) навчалося близько 2 тис. чоловік. Книжковий фонд двох міських бібліотек становив 40 тис. примірників. 1935 року відкрито дитячу бібліотеку. Мешканці міста в 1938—1940 рр. одержували понад 13 тис. газет та 3670 журналів. З 1930 року почала виходити районна газета «Прикордонна зірка». Тоді ж у місті створена радіотрансляційна мережа.

В роки довоєнних п’ятирічок в Могилеві-Подільському діяли міський та залізничний театри, палац піонерів та жовтенят, кілька кінотеатрів, краєзнавчий музей.

Багато було зроблено й щодо впорядкування міста: закладено п’ять скверів, значно розширено мережу електроосвітлення та водогін, упорядковано Червону площу та 7 вулиць, встановлено пам’ятники В. І. Леніну та борцям революції. Тоді ж побудовано 14 підприємств громадського харчування і 26 магазинів. Для лікарень зведено 6 приміщень.

У всіх справах господарського та культурного будівництва перед вели комуністи й комсомольці. За роки п’ятирічок їх лави зросли в кілька разів, створено 14 нових парторганізацій (на обліку перебувало 457 комуністів та 2035 комсомольців). Вони особистим прикладом запалювали трудящих на нові звершення. Десятки комуністів і комсомольців міста їхали на ударні будови п’ятирічок — Дніпрогес, ХТЗ, Магнітогорський металургійний комбінат. Партійні та комсомольські органи вчили трудящих пильно охороняти радянський кордон, організовували на роботи для зміцнення оборонних споруд, будівництва військових об’єктів. Прикордонники, в свою чергу, допомагали мешканцям міста в господарській та культосвітній роботі.

Після того, як на вимогу Радянського уряду Румунія повернула захоплену нею Бессарабію, Могилів-Подільський перестав бути прикордонним містом.

Вже на другий день Великої Вітчизняної війни фашистська авіація бомбардувала Могилів-Подільський. Відразу всі здатні носити зброю були мобілізовані на фронт. У місті створили винищувальний батальйон для боротьби з ворожими диверсантами і охорони підприємств, складів та інших об’єктів. До нього вступило понад 400 добровольців. 4 липня 1941 року радянські війська відійшли на лівий берег Дністра. 7 липня почалися бої за місто.

Прорвавши оборону наших військ біля села Бронниці, фашистський десант вступив у приміський ліс Липники. Зав’язалася кровопролитна битва. На допомогу бійцям 130-ї стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора В. О. Візжиліна було кинуто мотострілецький полк 47-ї танкової дивізії. Вони оточили німецько-румунські частини і в жорстокому бою розгромили фашистський полк «Бранденбург». Тільки 19 липня 1941 року частини Червоної Армії залишили Могилів-Подільський.

Як і скрізь на загарбаних землях, фашисти встановили тут кривавий режим. Вони розстрілювали комуністів, комсомольців, радянських активістів. Восени окупанти почали масове знищення населення, близько 5 тис. чоловік відправили до таборів смерті. В місті влаштували пересильне гетто. Сюди зганяли єврейське населення з Румунії і Буковини. Щоденно сотні людей гинули від голоду, побоїв, розстрілів.

У цій складній обстановці в січні 1942 року почала роботу підпільна партійна організація. Її керівником був член КПРС з 1917 року директор приміського радгоспу «КІМ» М. Г. Тугушов. Підпільники знищували і ховали матеріальні цінності, хліб, худобу, щоб не допустити вивезення їх до Румунії та Німеччини, здобували зброю. Вони налагодили зв’язок з підпільними групами в селах району. Прагнучи піднести моральний дух радянських людей, зміцнити їх віру в перемогу над лютим ворогом, патріоти розповсюджували листівки із зведеннями Радінформбюро, викривали брехливу фашистську пропаганду. Одночасно здійснювали окремі диверсії. Брати А. У. та М. У. Власови знищили залізничний міст на Немії.

З квітня 1943 року створено Могилів-Подільський підпільний міжрайонний партійний комітет на чолі з М. Г. Тугушовим. До складу його ввійшли представники Могилів-Подільського, Чернівецького та Ямпільського районів. Але в жовтні гестапо натрапило на слід підпілля. В числі заарештованих були члени міжрайонного партійного комітету М. Г. Тугушов, В. Т. Горбатюк та ін. Гітлерівці закатували їх. У 1944 році підпільну боротьбу очолили А. К. Обертюк і Я. Ф. Нагірняк. По території Могилів-Подільського району в лютому—березні 1944 року бойовим рейдом пройшли партизанські загони Вінницького з’єднання та кавалерійська партизанська бригада ім. Леніна. Значна частина могилівських підпільників поповнила лави партизанських загонів.

Розгорнувши навальний наступ, частини 2-го Українського фронту 19 березня 1944 року оволоділи Могилевом-Подільським. Завдяки блискавичності цієї операції врятовано життя багатьох патріотів, які томилися у фашистських катівнях в ямпільській і тираспільській в’язницях. У боях за місто відзначилися війська 27-ої армії (під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка), 35-го стрілецького корпусу (під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Горячева), 33-го корпусу (під командуванням генерал-майора О. І. Семенова), 5-го механізованого корпусу (під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ М. В. Волкова), артилеристи генерал-майора артилерії П. К. Лебедева і сапери генерал-майора інженерних військ О. Д. Цирліна. Цим військовим частинам Верховний Головнокомандуючий оголосив подяку.

За подвиги, здійснені в боях за місто, звання Героя Радянського Союзу присвоєно полковникові М. Д. Морачевичу, старшому лейтенанту М. П. Матвееву, лейтенанту В. У. Нетьосову, старшині І. П. Торнєву, старшому сержанту О. М. Лелекову, сержанту М. Д. Шалімову, молодшому сержанту В. В. Заваліну, рядовим П. М. Гранкіну, І. П. Дейниченку, В. В. Єлізарову. Тоді ж посмертно нагороджено орденом Леніна керівника підпільної організації М. Г. Тугушова та медалями — 28 підпільників. Іменем М. Г. Тугушова названо одну з вулиць міста, встановлено меморіальну дошку на будинку, де він жив.

Усі підприємства міста було зруйновано. Обладнання заводів і фабрик, пошти, електростанції, друкарні, цінності краєзнавчого музею та інших закладів знищені або вивезені окупантами. На протязі трьох кілометрів уздовж набережної Дністра були зруйновані всі будівлі. В місті залишилося лише 11 тис. жителів.

Визволені з фашистського ярма, трудящі енергійно відбудовували рідне місто. Протягом березня — квітня розчистили вулиці від руїн. Відроджувати підприємства вирішили методом народної будови — щоденно в позаурочний час працювати кілька годин. Робітники депо відбудували електростанцію, колективи чавуноливарного, плодоконсервного та інших заводів відбудовували свої підприємства. До 1946 року було пущено чавуноливарний завод ім. Кірова, плодоконсервний завод, два кар’єри — всього 12 підприємств, а також 10 промартілей та підприємство міського товариства сліпих.

Мешканці Могилева-Подільського прагнули прискорити розгром ненависного фашизму, вони передплатили воєнну позику, збирали кошти на будівництво танкової колони. Особливим піклуванням трудящі міста оточили поранених бійців, які лікувались у 18 госпіталях, а також сім’ї полеглих воїнів.

Налагоджувались справи в усіх сферах життя: нормально розпочався навчальний рік у школах, відкрилися лікарні та поліклініки, зводилися житлові будинки та культосвітні заклади, розгортали торгівлю магазини, підприємства громадського харчування.

Промисловість міста в 1947 році досягла довоєнного рівня випуску продукції. А наступного року стали до ладу нові підприємства: ватна фабрика, хлібозавод, потім — швейна фабрика.

Міськком партії, міська та районна Ради депутатів трудящих і робітничі колективи подавали велику допомогу колгоспам — по кілька тисяч чоловік виїжджали в села на збирання врожаю, 50 комуністів направлено з міста на постійну роботу в села. 1949 року завершили радіофікацію всіх сіл району, побудували в колгоспах 18 електростанцій.

Достроково виконала промисловість міста п’ятий п’ятирічний план. Чавуноливарний завод 1951 року перетворено на машинобудівний. Він виробляв силосорізки, кормоподрібнювачі, універсальні млини тощо. За п’ятирічку підприємства Могилева-Подільського освоїли випуск понад ста нових видів продукції. Значно збільшилися виробничі потужності швейної та ватної фабрик, хлібозаводу та промартілей.

У ці роки завершено відбудову житлового фонду, а також споруджено 400 будинків, відремонтовано міський водогін, впорядковано чотири сквери, забруковано багато вулиць. У місті почали курсувати автобуси.

Трудящі Могилева-Подільського широко розгорнули соціалістичне змагання за дострокове виконання планів, підтримували цінну ініціативу або виступали з власним почином. Ініціатором змагання водіїв став А. К. Білоус. Свої завдання він систематично перевиконував. Передового робітника двічі (в 1951 та 1955 рр.) обирали депутатом Верховної Ради УРСР.

Взірцем виконання громадського обов’язку також були комуністи і комсомольці. 76 з них пішло працювати в колгоспи механізаторами, 12 тридцятитисячників очолили артілі. Понад 200 комсомольців поїхало на освоєння цілинних земель до Казахстану.

В наступні п’ятирічки в місті виросли приладобудівний і металообробний заводи, меблева та побутової хімії фабрики, завод стінових будівельних матеріалів. Розширилися потужності машинобудівного, консервного та інших підприємств, реконструйовано пивобезалкогольний, виноробний заводи. На Сулятицьких гірничих розробках введено в дію нову ТЕЦ, вапновипалювальну піч, перший на Україні цех мінеральної вати. Виробництво електроенергії зросло з 3530 тис. до 25 909 тис. квт.-годин. Промартілі перетворено на державні підприємства.

За семирічку більшість підприємств міста було реконструйовано й оснащено новою технікою. Так, машинобудівний завод оновився на 90 проц., повністю замінено верстатний парк металообробного заводу, який 1965 року перетворено на ремонтно-механічний завод комунального обладнання. На швейній фабриці замість ручних машин встановлено сучасні потокові лінії. Ватну фабрику 1965 року перетворено на фабрику нетканих виробів. 1969 року місто підключено до державної енергосистеми.

Комуністи й комсомольці очолили боротьбу трудящих за звання колективів і ударників комуністичної праці. Переможцям змагання — 22 цехам і дільницям, 146 бригадам, в яких працювали понад 3 тис. робітників, присвоєно почесне звання колективів комуністичної праці; 2,5 тис. виробничників завоювали звання ударника комуністичної праці.

За першість у змаганні по благоустрою районних центрів Вінницької області в 1967 році Могилів-Подільському виконкому міської Ради вручено перехідний Червоний прапор Вінницького облвиконкому.

Готуючись до знаменної дати — 100-річчя з дня народження В. І. Леніна,— трудящі міста з великим політичним і трудовим піднесенням боролися за дострокове виконання плану восьмої п’ятирічки. За цей період реконструйовано виробничі корпуси і оновлено устаткування на восьми заводах і чотирьох фабриках. Випуск продукції машинобудування зріс в 1,6 раза, приладів — у 2 рази, швейних виробів — у 5 разів.

Найхарактернішою ознакою технічного прогресу став всеохоплюючий рух раціоналізаторів. їх ряди в Могилеві-Подільському зросли до 880 чоловік. Раціоналізатори консервного заводу розробили і запровадили комплексну механізацію навантаження та розвантаження сировини й склотари, виготовили нову високоефективну банкомийну машину, а також пристрої для автоматичної роботи артезіанських свердловин. Кращий раціоналізатор заводу слюсар В. І. Бойко нагороджений орденом Леніна.

Машинобудівний завод ім. Кірова за п’ятиріччя 13 разів завойовував першість у змаганні підприємств Міністерства машинобудування для легкої і харчової промисловості та побутових приладів. Душею колективу є партійна організація, в складі якої понад 150 комуністів, і комсомольська, що об’єднує всю молодь заводу. Силами інженерів і передовиків виробництва тут сконструйовано і пущено на потокове виробництво універсальний механічний навантажувач для сипучих матеріалів, який знайшов широке застосування на морському, річковому і залізничному транспорті. Всі основні види продукції заводу (навантажувач та елеваторні норії)

у 1971 році здобули державний знак якості, вийшли на рівень світових стандартів. 11 передових працівників заводу за виробничі успіхи у восьмій п’ятирічці удостоєно урядових нагород, зокрема орденом Жовтневої Революції відзначений начальник цеху М. В. Пляцко, орденом Трудового Червоного Прапора — слюсар Б. О. Алексеев, коваль П. Г. Мержинський, штампувальниця В. І. Онопко.

Немало представників цього славного робітничого колективу є активними партійними і державними діячами. Вагранник

Б. Н. Захарчук — член бюро міськкому партії, він був делегатом XXIV з’їзду КП України, токар В. В. Барановський 1971 року обраний депутатом Верховної Ради УРСР, кавалер ордена Леніна токар П. І. Коняга — член Вінницького обкому партії.

Гарних успіхів добилися трудящі всіх могилів-подільських підприємств. За п’ятиріччя будівельно-монтажне управління спорудило понад 20 тис. кв. м житла, автовокзал, поліклініку, середню школу, дитячий комбінат, універмаг. Завдяки оснащенню новою технікою і застосуванню індустріальних методів будівництва продуктивність праці зросла майже в два рази. Більшість робітників оволоділа 2—3 суміжними спеціальностями. Всі підприємства Могилева-Подільського виконали п’ятирічку на 1—2 місяці раніше строку. Нині підприємства міста випускають вироби 258 назв, які йдуть у всі союзні республіки й експортуються в 39 зарубіжних країн.

Приміський радгосп «КІМ» обробляє 4913 га землі, в т. ч. 427 га виноградників. Тут вирощують 27 цінних сортів винограду і переробляють їх на вино (радгосп має виноробний завод). Марочне вино «Перлина Поділля» користується великим попитом. При радгоспі створено опорний пункт Одеського науково-дослідного інституту виноградарства і виноробства ім. Таїрова, який веде досліди по культивації нових високоврожайних сортів винограду.

Тепер у Могилеві-Подільському є 6 середніх та початкова школи, крім них, ще є вечірня та заочна середні школи, а також музична— семирічна. Немало й спеціальних середніх навчальних закладів — технікуми радянської торгівлі та будівельно-монтажний, медичне училище.

Вищої майстерності досягли останнім часом і самодіяльні митці. 1967 року танцювальний колектив районного будинку культури нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР і Міністерства культури УРСР. Йому присвоєно звання народного самодіяльного ансамблю танцю. 55 учасників ансамблю «Дністрове гроно» і агітбригади, що діють також при районному будинку культури, стали лауреатами республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва 1970 року.

За восьму п’ятирічку значно зросли матеріальний добробут і культурний рівень жителів міста. Середньомісячна заробітна плата робітників збільшилася майже на 40 крб. Зріс обсяг побутових послуг населенню, на 40 проц. продано більше товарів народного споживання.

За післявоєнні роки в місті відбудовано й зведено понад 2530 будинків, відремонтовано понад 25 тис. кв. м житлової площі. Понад 1100 сімей одержали нові квартири. Нині Могилів-Подільський — значний економічний і культурний центр Поділля. Місто простягнулося понад Дністром на 12 км, завширшки воно має 4 км. Західний район міста — найбільш промислово розвинутий. Тут розташовані залізнична станція, машинобудівний завод ім. Кірова, ремонтно-механічний завод комунального обладнання, фабрика нетканих матеріалів та інші підприємства.

Вулиці Леніна, Мельника, Дзержинського, Гоголя являють собою оновлений, добре впорядкований адміністративний центр міста, де сконцентровано понад 40 проц. житлових будинків, розміщено будинок культури, кінотеатри, краєзнавчий музей, центральну бібліотеку, чудовий парк. У цьому районі зведено нові корпуси швейної, меблевої фабрик, приладобудівного, пивобезалкогольного заводів; медичні заклади, центральний колгоспний ринок, магазини, ресторани, підприємства побутового обслуговування.

Північну й східну частину міста займають житлові будинки, які потопають у зелені фруктових і декоративних дерев. На околиці розташована центральна садиба приміського виноградарського радгоспу «КІМ».

Мальовнича південно-східна околиця міста — зона відпочинку. На березі Дністра містяться піонерський табір «Наддністрянський артек», туристська база. За останні роки тут побудовано виробничі приміщення автопідприємства, консервного заводу, «Міжколгоспбуду», шляхового відділу та споруджено новий житловий масив. У будівництві його брали участь монтажники Києва, які передали свій досвід місцевим будівельникам.

У Могилеві-Подільському багато історичних місць і пам’ятників. На Червоній площі, в міському парку, на заводі ім. Кірова встановлено пам’ятники В. І. Леніну, в центрі міста — пам’ятник М. В. Гоголю (1872 р.). На території заводу ім. Кірова звели пам’ятник С. М. Кірову. Відзначаючи історичні події та видатних людей, на 16 будинках міста встановили меморіальні дошки. З нагоди визволення Могилева-Подільського на набережній Дністра височить танк Т-34, який першим увірвався до міста. Святинею для трудящих є братські могили воїнів, що загинули в боях за місто. На них встановлено обеліски. Збереглася в Могилеві-Подільському й архітектурна пам’ятка XVIII ст.— соборна церква.

Галерея трудової слави, міська Дошка пошани, портретна галерея «Слава майстрам високих урожаїв», експозиція «Правофлангові 9-ї п’ятирічки» прославляють людей праці, передовиків і новаторів виробництва. Кожна видатна трудова перемога колективу робітників чи колгоспників відзначається підняттям червоного прапора на щоглі, яка височить на центральній площі міста.

В останні роки місто дбайливо впорядковано. Більшість вулиць заасфальтовано, тротуари вимощені плитами, всі вулиці освітлені. Тополина й каштанова алеї прикрашають вулицю Леніна. Добре озеленені Комсомольська, Фрунзе, Проспект Жовтневої революції та інші вулиці. Навколо міста на горах висаджені хвойні і листяні дерева, кущі, які разом з лісами Липниками, Березиною та Юрковецьким складають зелену захисну зону. Ліси вкупі з горами та рікою утворюють своєрідний, м’який, теплий мікроклімат, відмінний від інших місцевостей. Дерева тут починають розвиватися і квітнути на 2—3 тижні раніше, ніж у Вінниці. В місті ростуть персики, абрикоси, волоські горіхи.

Дністер широко використовується для судноплавства. З міської пристані кораблем на підводних крилах можна дістатися до крайнього верхнього села району — Бернашівки, де буде споруджуватись ГЕС, або за півгодини опинитися в нижньому селі Ярузі. Ці села знаходяться на 35—40 км від міста. З дна річки видобувається гравій, який іде як цінний будівельний матеріал до Києва, Житомира та інших міст України.

На правому березі Дністра напроти Могилева-Подільського розкинулося молдавське село Атаки. Жителі міста і села підтримують добрі сусідські відносини. Понад 800 могилівців працюють на атацьких підприємствах, понад 2 тис. жителів Атак — на підприємствах Могилева-Подільського. Працівники культури, вчителі, медпрацівники, робітничі колективи часто зустрічаються й обмінюються своїми досягненнями. Стало традицією щороку відзначати День молоді і день визволення Молдавії на мосту дружби. Молодь Могилева-Подільського і Атак обмінюється привітаннями, сувенірами, потім спільною колоною проходить до пам’ятника Леніну на Червоній площі, покладає квіти. В міському парку дають спільні українсько-молдавські концерти, а вечорами з факелами могилівці проводжають гостей молдаван до мосту дружби.

Міцніють також інтернаціональні зв’язки з трудящими Болгарії, Польщі, Чехословаччини, НДР та інших країн. Могилів-подільські спеціалісти в складі радянських інженерів і робітників споруджували Асуанський комплекс в ОАР, працювали в Ірані, Іраку, Іорданії, Йємені. Робітничі делегації братніх соціалістичних країн вивчали досвід роботи підприємств, закладів і організацій Могилева-Подільського. Багато мешканців міста побувало на екскурсіях по туристських путівках у республіках СРСР і братніх соціалістичних країнах. Близько 420 чоловік взяли участь в екскурсії по ленінських місцях (Ульяновськ, Москва, Ленінград).

З великим ентузіазмом мешканці міста готували трудові подарунки XXIV з’їду КПРС та XXIV з’їзду КП України. Всі колективи взяли підвищені соціалістичні зобов’язання по достроковому завершенню восьмої п’ятирічки і виконанню планів першого кварталу 1971 року. На вечорі трудових рапортів партійним з’їздам, який відбувся 2 квітня, колективи доповіли про свої звершення. В дні роботи XXIV з’їзду КПРС робітники стали на почесну трудову вахту і добилися нових трудових досягнень. З неослабним інтересом слухали трудящі розповідь про партійний форум делегата XXIV з’їзду КПРС, першого секретаря міськкому партії О. І. Ложкарьова, нагородженого орденом Леніна, врученим у Москві під час роботи з’їзду.

Дев’ята п’ятирічка розкриває великі перспективи дальшого економічного і культурного розвитку міста. Діючі підприємства збільшать випуск продукції на 60 проц. Значна частина їх буде реконструйована. В 1973 році почнеться будівництво Могилів-Подільської ГЕС, а також ряду підприємств, культурних і побутових закладів. Підприємства міста в 7 разів збільшать випуск товарів народного споживання, в 1,5 раза зросте виробництво продукції харчової промисловості, на 50 проц.— випуск будівельних матеріалів. Лише за рахунок бюджету міськвиконкому буде споруджено 25 тис. кв.м житла. В 1971 році розпочато будівництво міського будинку культури, готелю, ресторану, двох гуртожитків, дитячого комбінату.

Нові перспективи розвитку міста в дев’ятій п’ятирічці окрилюють трудящих в їх творчій праці, мобілізують їх на виконання рішень XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України.

Перечень метрических книг по г. Могилев-Подольский хранящихся в ГАВиО

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Свято-Миколаївський собор м. Могилів Подільської губернії
4. м.Могилів
5. Народження: 1835: ф.513, оп.1, спр.184а;
6. Шлюб: 1835: ф.513, оп.1, спр.184а;
7.
8. Смерть: 1835: ф.513, оп.1, спр.184а;
9.
10.

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Свято-Георгіївська (грецька) церква м. Могилів Подільської губернії
4. м.Могилів
5. Народження: 1835: ф.513, оп.1, спр.184а;
6. Шлюб: 1835: ф.513, оп.1, спр.184а;
7.
8. Смерть: 1835: ф.513, оп.1, спр.184а;
9.
10.

1. Подільська губернія
2. Могилівський деканат
3. Римсько-католицька церква м. Могилів Подільської губернії
4. м. Могилів, сс. Бандишівка, Бронниця, Волохи, Балки, Григорівка, Грушка, Карпівка, Немія, Пилипи, Ротмистрівка, Матеївка, Садківці, Сади, Серебрія, Слобода-Шлишковецька, Одая, Деркоуци, Карпошівка, Макарівка, Мар’янівка, та ін.
5. Народження: 1847: ф.737, оп.1, спр.139; 1875: ф.904, оп.31, спр.16; 1877: ф.904, оп.31, спр.17; 1878: ф.904, оп.31, спр.18; 1879: ф.904,оп.31, спр.19; 1880: ф.904, оп.8, спр.1; 1881: ф.904, оп.8; спр.2; 1882: ф.904, оп.8, спр.3; 1883: ф.904, оп.8, спр.4; 1884: ф.904, оп.8, спр5; 1885: ф.904, оп.8, спр.6; 1886: ф.904, оп.8, спр.7; 1887: ф.904, оп.8;спр.8; 1889: ф.904, оп.8, спр.9; 1890: ф.904, оп.8, спр.10; 1891: ф.904,оп.8, спр.11; 1892: ф.904, оп.8, спр.12; 1893: ф.904, оп.8, спр.13; 1894: ф.904, оп.8, спр.14; 1895: ф.904, оп.8, спр.15; 1896: ф.904, оп.8,спр.16; 1897: ф.904, оп.8, спр.17; 1898: ф.904, оп.8, спр.18; 1899: ф.904, оп.8, спр.19; 1900: ф.904, оп.8, спр.20; 1901: ф.904, оп.8,спр.21; 1902: ф.904, оп.11, спр.3; 1903: ф.904, оп.11, спр.8; 1904: ф.904, оп.11, спр.13; 1905: ф.904, оп.11, спр.17; 1906: ф.904, оп.11,спр.22; 1907: ф.904, оп.11, спр.27; 1908: ф.904, оп.11, спр.32; 1909: ф.904, оп.11, спр.37; 1910: ф.904, оп.11, спр.42; 1911: ф.904, оп.11,спр.47; 1912: ф.904, оп.11, спр.52; 1913: ф.904, оп.11, спр.56; 1914: ф.904, оп.11, спр.61; 1915: ф.904, оп.11, спр.66; 1916: ф.904, оп.11,спр.71; 1917: ф.904, оп.11, спр.74;
6. Шлюб: 1847: ф.737, оп.1, спр.139; 1875: ф.904, оп.31, спр.16; 1877: ф.904, оп.31, спр.17; 1878: ф.904, оп.31, спр.18; 1879: ф.904, оп.31,спр.19; 1880: ф.904, оп.8, спр.1; 1881: ф.904, оп.8; спр.2; 1882: ф.904,оп.8, спр.3; 1883: ф.904, оп.8, спр.4; 1884: ф.904, оп.8, спр5; 1885: ф.904, оп.8, спр.6; 1886: ф.904, оп.8, спр.7; 1887: ф.904, оп.8; спр.8; 1889: ф.904, оп.8, спр.9; 1890: ф.904, оп.8, спр.10; 1891: ф.904, оп.8,спр.11; 1892: ф.904, оп.8, спр.12; 1893: ф.904, оп.8, спр.13; 1894: ф.904, оп.8, спр.14; 1895: ф.904, оп.8, спр.15; 1896: ф.904, оп.8,спр.16; 1897: ф.904, оп.8, спр.17; 1898: ф.904, оп.8, спр.18; 1899: ф.904, оп.8, спр.19; 1900: ф.904, оп.8, спр.20; 1901: ф.904, оп.8,спр.21; 1902: ф.904, оп.11, спр.3; 1903: ф.904, оп.11, спр.8; 1904:
ф.904, оп.11, спр.13; 1905: ф.904, оп.11, спр.17; 1906: ф.904, оп.11,спр.22; 1907: ф.904, оп.11, спр.27; 1908: ф.904, оп.11, спр.32; 1909: ф.904, оп.11, спр.37; 1910: ф.904, оп.11, спр.42; 1911: ф.904, оп.11,спр.47; 1912: ф.904, оп.11, спр.52; 1913: ф.904, оп.11, спр.56; 1914: ф.904, оп.11, спр.61; 1915: ф.904, оп.11, спр.66; 1916: ф.904, оп.11,спр.71; 1917: ф.904, оп.11, спр.74;
7. –
8. Смерть: 1827: ф.904, оп.28, спр.57; 1842: ф.737, оп.1, спр.108; 1847: ф.737, оп.1, спр.139; 1851: ф.737, оп.1, спр.141; 1869: ф.737, оп.1,спр.142; 1875: ф.904, оп.31, спр.16; 1877: ф.904, оп.31, спр.17; 1878: ф.904, оп.31, спр.18; 1879: ф.904, оп.31, спр.19; 1880: ф.904, оп.8, спр.1; 1881: ф.904, оп.8; спр.2; 1882: ф.904, оп.8, спр.3; 1883: ф.904,оп.8, спр.4; 1884: ф.904, оп.8, спр5; 1885: ф.904, оп.8, спр.6; 1886: ф.904, оп.8, спр.7; 1887: ф.904, оп.8; спр.8; 1889: ф.904, оп.8, спр.9; 1890: ф.904, оп.8, спр.10; 1891: ф.904, оп.8, спр.11; 1892: ф.904, оп.8,спр.12; 1893: ф.904, оп.8, спр.13; 1894: ф.904, оп.8, спр.14; 1895: ф.904, оп.8, спр.15; 1896: ф.904, оп.8, спр.16; 1897: ф.904, оп.8,спр.17; 1898: ф.904, оп.8, спр.18; 1899: ф.904, оп.8, спр.19; 1900: ф.904, оп.8, спр.20; 1901: ф.904, оп.8, спр.21; 1902: ф.904, оп.11,спр.3; 1903: ф.904, оп.11, спр.8; 1904: ф.904, оп.11, спр.13; 1905: ф.904, оп.11, спр.17; 1906: ф.904, оп.11, спр.22; 1907: ф.904, оп.11,спр.27; 1908: ф.904, оп.11, спр.32; 1909: ф.904, оп.11, спр.37; 1910: ф.904, оп.11, спр.42; 1911: ф.904, оп.11, спр.47; 1912: ф.904, оп.11, спр.52; 1913: ф.904, оп.11, спр.56; 1914: ф.904,оп.11, спр.61; 1915: ф.904, оп.11, спр.66; 1916: ф.904, оп.11, спр.71; 1917: ф.904, оп.11,спр.74;
9. –
10. —