Вапнярка
Административно-территориальное деление
Вапнярка (укр. Вапнярка) — поселок городского типа, центр поселкового совета Томашпольского района Винницкой области.
Поселок относится к историко-этнографическому региону Подолье.
Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.
Вапнярка — посёлок городского типа в Томашпольском районе Винницкой области УССР. Ж.-д. узел (на Киев, Одессу). 7 тыс. жителей (1969). Комбинат хлебопродуктов; маслодельный завод.
История городов и сел УССР 1972 год
Вапнярка — селище міського типу (з 1938 року), розташоване на Вапнярській хвилястій рівнині. До районного центру 19 км. Вапнярка — один з найбільших залізничних вузлів області. Населення — 7,5 тис. чоловік.
Селище Вапнярка виникло в 70-х роках XIX ст. з появою Південно-Західної залізниці. Понад 100 років тому місцевість, де тепер селище, була вкрита лісом і чагарниками. Крім жител одного-двох лісників, ніяких будівель не було. Свою назву станція і селище дістали від сусіднього села Вапнярки, що лежить на віддалі 14 кілометрів.
26 травня 1870 року почався регулярний рух пасажирських поїздів через Вапнярку. Після спорудження залізниці відкрилися нові поштові маршрути, один з них проходив від Тульчина до Вапнярки, яка на той час була невеликою залізничною станцією. Поруч неї виникло й селище. Коли в лютому 1899 року проклали залізничну лінію від Вапнярки до Христинівки, станція Вапнярка стала вузловою. Невдовзі тут побудували паровозне депо. Працювало в ньому на той час 270 чоловік, частина з них жила в селищі, решта — у навколишніх селах. З розширенням станції значно побільшало жителів селища. На початку XX ст. у Вапнярці було 85 дворів і 750 жителів. Відкрили в ній пошту, телеграф, аптеку. Почав працювати паровий млин тощо. До революції тяжко жилося вапнярським залізничникам. Робочий день тривав не менше 15 годин.
В 1905—1907 рр. робітники Вапнярки підтримали політичні страйки, які відбувалися на Південно-Західній залізниці. Через Вапнярку переправляли політичну літературу. Тут часто розповсюджувались революційні листівки. Ще в 1904 році на станції був затриманий вантаж з такою літературою і повне устаткування друкарні з кількома пудами шрифту, відправленого з Кам’янця-Подільського до Катеринодара. У квітні 1905 року на коліях станції знайдено листівки, частину з яких підписано «РСДРП».
Безчинства чорносотенців не минули й Вапнярки. 20 жовтня 1905 року до селища прибуло з Одеси 150 чорносотенців і вчинили єврейський погром: грабували крамниці, квартири. Жителі ховалися у навколишніх селах. Після грудневого повстання, щоб попередити нові виступи робітників і селян, власті розмістили у Вапнярці роту військової охорони.
Тяжке економічне становище й політичне безправ’я доповнювалося ще й відсутністю медичного обслуговування населення та низьким рівнем освіти. Лише в 1897 році на кошти Південно-Західної залізниці в селищі відкрили однокласне залізничне училище. Містилося воно у дерев’яному одноповерховому будинку. За навчання своїх дітей залізничники мали платити щорічно 4 крб. за дитину, а для решти жителів плата встановлювалася вдвічі більшою. Через високу плату за навчання дві третини дітей залишалося поза школою. У 1910 році училище закінчили лише 17 хлопчиків і 2 дівчинки.
Лютнева буржуазно-демократична революція не внесла суттєвих змін в життя трудящих. Дізнавшись про повалення царизму, група робітників-залізничників, очолювана П. С. Сільницьким, підняла червоний прапор над приміщенням станції. Коли ж робітники й селяни почали обирати Ради, то до Томашпільської Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів послали своїх представників і трудящі Вапнярки. Це були робітники Ф. І. Литвинов і Д. Д. Білоус.
Робітники станції в квітні 1917 року на зборах ухвалили запровадити 8-годинний робочий день, боротися за підвищення заробітної плати.
Радянську владу в селищі проголошено тільки в січні 1918 року. Створений ревком очолив робітник У. М. Степанков. Та мирна передишка тривала недовго.
Коли на Україну посунули австро-німецькі окупанти, робітники залізничного транспорту зразу ж включилися у боротьбу проти іноземних загарбників. Ночами при світлі ліхтарів робітники побудували броньовик, який відправили до Жмеринки, де загони Червоної Армії вели бої з німецькими військами. Наступ німців там на кілька днів було затримано. В лютому селище окупували німецькі війська.
В липні 1918 року всеукраїнський страйк залізничників охопив і Вапнярку. Німецьким загарбникам все важче ставало транспортувати свої війська. В листопаді загони Червоної Армії за допомогою місцевих жителів визволили селище від окупантів. Але на зміну німцям прийшла Директорія. 28 березня 1919 року в районі Вапнярки — Бірзули вибухнуло повстання проти петлюрівців, влада перейшла до військово-революційного комітету. Через три дні на підмогу повстанцям до Вапнярки вступили радянські війська. На бік Червоної Армії перейшло два полки петлюрівців з бронепоїздами і зброєю.
До складу новоствореного ревкому увійшли: комуніст У. М. Степанков (Стефанов, голова ревкому), Д. Т. Сільницький, П. Г. Дикий, 3. І. Дашківський та ін. В ці дні створюється партійний осередок, першими членами його стали всі члени ревкому.
Мирному будівництву в селищі заважали куркульські банди, які на початку травня навіть вчинили заколот у Вапнярці. Та вже 12 травня загони Червоної Армії вигнали їх з селища. В липні 1919 року Вапнярку захопили петлюрівці. До кінця року станція кілька разів переходила з рук у руки. Петлюрівці зазнали нищівної поразки. Навесні 1920 року селище окупували польські інтервенти. 22 червня радянські воїни остаточно визволили селище від ворога.
Відновили діяльність радянські органи влади. Розпочав роботу селищний комсомольський осередок. Та життя трудящих було неспокійним: мешканців селища часто грабували банди. Комсомольці стали активними учасниками захисту станції і селища. Повністю настало мирне життя лише в середині 1922 року, коли було покінчено з бандитами.
Швидко налагоджувалася робота залізничного вузла. Депо станції Вапнярка вийшло переможцем у змаганні по ремонту паровозів Південно-Західної залізниці. У відновленні роботи депо значну роль відіграв С. В. Гандзей, який раніше працював слюсарем вагонного депо Одеси. Він прибув до Вапнярки влітку 1921 року для налагодження руху на залізничному транспорті. Скоро він став начальником депо і працював тут до 1924 року.
Надійним помічником комуністів у відбудові Вапнярки був вузловий осередок комуністичної спілки молоді, створений у 1922 році. Комсомольці допомагали селищному партосередку в роботі серед сільського населення. Вони згуртовували бідноту, допомагали їй вчасно провести весняну посівну кампанію, вели політико-виховну роботу, готували й ремонтували сільськогосподарський реманент.
З 1923 року Вапнярка — районний центр. Першим секретарем райкому партії обрали С. В. Гандзея, начальника депо, комуніста з дожовтневим стажем. Тоді ж залізничний і селищний партосередки об’єдналися. Вапнярські комуністи й комсомольці за рішенням райкому партії організували шефство над селами. На підприємствах комплектувалися спеціальні бригади для подання допомоги селу в господарських, громадських питаннях, у культурно-масовій роботі. Вони організовували клуби, сельбудинки, бібліотеки, постачали селам літературу.
В селищі запрацювали культосвітні заклади. Початкова школа з 1923 року стала семирічною. Разом з вчителями комсомольці доклали чимало зусиль для ліквідації тяжкої спадщини минулого — неписьменності. Вони облікували всіх неписьменних і малописьменних, навчали їх грамоти. 1923 року відбувся перший випуск слухачів лікнепу.
Велику виховну роль у зміцненні союзу робітників і селян відігравали спільні збори й мітинги робітників і селян. Коли імперіалісти вчинили у травні 1923 року злодійське вбивство радянського дипломата В. В. Воровського, у Вапнярці відбувся мітинг робітників-залізничників і селян навколишніх сіл, на диоду, було близько тисячі чоловік. Присутні гнівно засудили підступність міжнародної реакції і заявили, що ніякими провокаціями не порушити єдності робітників та селян Країни Рад.
Як безмежне горе сприйняли жителі селища звістку про смерть В. І. Леніна. В день похорону вождя у Вапнярці відбувся великий траурний мітинг. Сюди прибули й мешканці навколишніх сіл. Мітинг пройшов під лозунгами: «Ленін вмер, але його ідеї не вмруть. Міцніше з’єднаємось навколо Комуністичної партії!». Присягаючи на вірність ідеям великого Леніна, кращі виробничники подавали заяви про вступ до партії. За ленінським призовом у Вапнярці вступило до партії 22 чоловіка.
Йдучи шляхом, вказаним В. І. Леніним, трудящі Вапнярки успішно будували нове життя. Підводячи підсумки відбудови господарства, в листопаді 1925 року в селищі провели свято врожаю. На виставці демонструвались досягнення сільського господарства та промислових підприємств.
За роки довоєнних п’ятирічок Вапнярка розвивалась не тільки як залізничний вузол. Тут з’явилися різні підприємства — каменоломні, електростанція, нафтобаза, елеватор, маслозавод, круп’яний завод, різні майстерні МТС.
Зростало й залізничне господарство. Побудували нове приміщення пасажирської станції, нове вагонне та паровозне депо.
З розвитком господарства упорядковувалося й селище Вапнярка. Швидко здійснювалось житлове й культурно-побутове будівництво. З’являлися нові вулиці, квартали. Кількість його жителів перевищила 2100 чоловік.
Значні зрушення сталися і в медичному обслуговуванні населення. Працювали лікарня, амбулаторія, жіноча та дитяча консультації.
Чималих успіхів було досягнуто в галузі освіти й культури. Семирічна школа, яка мала інтернат на 30 місць, з 1935 року перетворилася в десятирічку, а наступної осені відкрилися ще дві середні школи, в яких навчалося вже близько двох тисяч дітей.
Розгорталася мережа культосвітніх закладів. Працювали селищна та залізнична бібліотеки, два кінотеатри. При клубі залізничників діяли гуртки — драматичний, музичний, гігієни тощо. Населення передплачувало багато газет і журналів. Допомагаючи селянам, залізничники відправляли у підшефне село Комаргород понад 40 примірників центральних і місцевих газет.
Коли фашисти розв’язали грабіжницьку війну проти Країни Рад, на плечі залізничників Вапнярки лягло складне й відповідальне завдання: забезпечити безперебійне просування поїздів через станцію, військ, бойової техніки на фронт, людей і матеріальних цінностей в глиб країни. Станцію нещадно бомбила ворожа авіація. Багато потрудилися тоді працівники 4-ї дистанції колії під керівництвом начальника станції І. Я. Іваненка.
22 липня 1941 року селище окупували фашистські загарбники. Для трудящих Вапнярки настали тяжкі часи поневолення і знущань. Однак вони не схилили голови. В селищі виникла підпільна комуністична організація, яку очолив П. С. Редько. З січня 1942 року вона об’єднувала патріотів Вапнярки, Горишківки, Жолобів та інших навколишніх сіл. Підпільники приймали по радіо зведення Радінформбюро і розповсюджували серед населення, вели антифашистську пропаганду, зривали виконання сільськогосподарських робіт, виводили з ладу трактори, машини, виливали пальне, щоб окупанти не могли використати його, псували вантажі. Працівник пошти С. С. Білоус був радистом підпільної організації. Ф. О. Коломієць працював до війни помічником машиніста станції Вапнярка, а коли сюди вдерлися фашисти, він встановив зв’язок з Ямпільською підпільною організацією, виводив з ладу паровози. О. А. Юрченко, колишній тракторист колгоспу, псував сільськогосподарські машини, перешкоджав відправці хліба до Румунії.
Опір загарбникам чинили й інші мешканці селища, які не входили до організації. Машиніст МТС С. Я. Гудима руйнував техніку, окремі доручення підпільників виконували М. О. Алібкоров, К. П. Бак та ін. У вересні 1943 року румунським окупантам вдалося натрапити на слід підпілля, багато патріотів було ув’язнено.
Частини 2-ї танкової армії 2-го Українського фронту 16 березня 1944 року визволили Вапнярку від німецько-фашистських загарбників. На станції радянські воїни захопили заготовлені ворогом для вивозу 1300 автомашин та сотні вагонів з військовим майном.
У боях за оволодіння Вапняркою відзначились танкісти генерал-лейтенанта С. І. Богданова, підрозділи генерал-лейтенантів Ф. Ф. Жмаченка й С. Г. Трофименка. На ознаменування здобутої перемоги з’єднанням і частинам, що найбільше відзначилися в боях за визволення Вапнярки, наказом Верховного Головнокомандуючого присвоєно найменування «Вапнярських», а 180-а стрілецька дивізія нагороджена орденом Червоного Прапора. 16 березня 1944 року Москва від імені Батьківщини салютувала доблесним військам 2-го Українського фронту, які оволоділи залізничним вузлом і селищем Вапняркою, двадцятьма артилерійськими залпами із 124 гармат. На честь перемоги Радянської Армії над фашистською Німеччиною в 1954 році в селищі споруджений пам’ятник-обеліск. Жителі Вапнярки свято шанують тих, хто віддав своє життя за їх визволення. На братській могилі, де поховані 106 радянських воїнів, трудящі встановили у 1965 році пам’ятник.
Трудівники селища з першого дня після визволення взялися до відбудови станції, підприємств і установ. Уже 28 березня 1944 року відновився рух поїздів на залізничній колії між станціями Вапнярка й Могилів-Подільський.
Відбудовчі роботи здійснювалися у важких умовах. Ворог намагаючись перешкодити роботі на залізниці, не припиняв бомбардування. Лише в травні 1944 року відбулося 17 великих авіанальотів, в результаті чого зазнали руйнувань міст, паровозне й вагонне депо, казарми, житлові будинки, три гідроколони. Великих руйнувань зазнали складальний та механічний цехи, на підході до станції були пошкоджені 8 стрілочних постів тощо.
Організатором трудящих селища на відбудову зруйнованого господарства став вузловий партійний комітет. До кінця 1944 року робітники полагодили 20 км залізничного шляху, побудували новий міст, відремонтували 22 паровози, 2 зали пасажирського вокзалу, житлові й службові приміщення, електромережу, котельний пункт.
Почалося будівництво залізничного клубу силами громадськості (старий клуб знищили окупанти). Майже щодня тут працювали робітники й службовці селища. Не вистачало електричного освітлення. 18-кіловатна станція не забезпечувала потреби вузла. Зусиллями робітників потужвість станції скоро було збільшено у три рази.
Чимало було зроблено для сільського господарства. Працівники Вапьярської МТС зобов’язалися до 20 грудня 1944 року обладнати майстерню для ремонту тракторів, реконструювати розбірний, радіаторний цехи та провести інші роботи. Ці зобов’язання було виконано. Вже наступного року МТС виконала план весняних робіт на 200 проц. В МТС з’явилася нова техніка — трактори, комбайни різного призначення тощо. Для оволодіння технікою при МТС почали працювати курси механізаторів.
За час окупації фашисти перетворили середню школу на купу руїн, а від залізничної школи лишився напівзруйнований будинок. Вчителі, учні й батьки спільними силами взялися за відбудову шкіл. Жителі на громадських засадах виготовляли парти й столи. 15 квітня 1944 року в середній школі селища почалося навчання.
З 1945 року стали до ладу залізничний вокзал, нафтобаза, пошта, залізнична лікарня тощо.
В жовтні 1945 року при селищній Раді відновила роботу первинна партійна організація. За її ініціативою на підприємствах і в установах розгорнулося соціалістичне змагання. Змагалися служби, зміни, бригади, цехи. Широкого розмаху набрав рух раціоналізаторів. За перше півріччя 1946 року на вагоноремонтному пункті здійснено 10 раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом понад 50 тис. крб. на рік. Завдяки впровадженню цих пропозицій вагонне депо за один рік підвищило продуктивність праці і заощадило майже 48 тис. карбованців (в цінах до 1961 року)4.
Великим фактором у мобілізації й організації трудящих Вапнярки на виконання завдань відбудови господарства стало соціалістичне змагання. Комсомольці вагоноремонтного депо зайняли перше місце в районі. Виконуючи свої змінні завдання на 200—250 проц., комсомольці в неробочий час зібрали та відправили на домни три платформи металевого брухту. Виручені за це кошти вони внесли у фонд відбудови залізничного транспорту. До Дня залізничника комсомольці, працюючи надурочно, відремонтували понад план 2 вагони. За ініціативою молодих залізничників розгорнувся патріотичний рух за достроковий ремонт хлібних вагонів у неробочий час. Силами комсомольців полагоджено 5 вагонів без затрат державних коштів, завдяки чому було зекономлено 8780 крб. На честь 30-річчя Жовтня колектив вагоноремонтного пункту 13 жовтня 1947 року завершив ремонт вагонів і завоював перше місце в передсвятковому змаганні серед колективів Одеської залізниці. Комсомольці добилися скорочення простою поїздів, перевиконання плану ремонту вагонів, паровозів, залізничних колій. їх силами упорядковано залізничний вокзал, закладено сквер. Вони виконали основні роботи на спорудженні залізничного клубу. Його побудували без державних асигнувань, силами громадськості.
Успішно відроджуючи своє господарство, залізничники подавали допомогу й підшефним селам. Вони провели 7 недільників на збиранні й обмолоті врожаю, в яких взяло участь понад 500 чоловік. Допомагали колгоспам під час боронування озимих, вивозити хліб і цукрові буряки. У підшефних селах Цапівці й Вербовій провели електроосвітлення, допомагали колгоспам ремонтувати сільськогосподарський реманент. Робітники вагонного депо допомогли відремонтувати колгоспний клуб.
Разом з дорослими шефську допомогу Колоденському колгоспу ім. Жданова під час весняних і літніх робіт подавали й учні вапнярських шкіл.
За успішне виконання відбудовчих робіт і дальший розвиток господарства багато залізничників у 1951 році було нагороджено орденами й медалями, з них 10 чоловік — орденом Леніна, понад 450 чоловік — премійовано.
Партійна організація вузла завжди підтримує творчі задуми раціоналізаторів-винахідників. Слюсар механічного цеху І. П. Вдовиченко винайшов потужний домкрат, впровадження якого дало можливість повністю механізувати підіймання вагонів на пункт техогляду. За пропозицією робітника колісного цеху А. Ф. Каруцяка вдосконалено гідропневматичний пристрій для підіймання і повертання колісних пар. Це значно полегшило працю робітників, втричі прискорило процес роботи.
Нових господарських і культурних успіхів досягли жителі Вапнярки за семирічку і восьму п’ятирічку. Відзначаючи ювілей 50-річчя Радянської влади, залізничники значно перевиконали план перевезень.
Невпізнанною стала станція Вапнярка. Новий вокзал розраховано на 500 місць, його площа 9800 кв. м. Значно розширено й перебудовано естакаду під перевантаження гравію з вузької колії на широку, встановлено два електрокозлові крани для обробки вантажів, обладнано контейнерний майданчик. Станція має напівавтоматичне блокування. Всі паровози замінені тепловозами. Стрілочне господарство електрифіковане.
Досягнення Вапнярського залізничного вузла стали можливими завдяки чітко поставленій роботі, впровадженню раціоналізаторських пропозицій, високій продуктивності праці, механізації всіх робіт, розгорнутому соціалістичному змаганні. Серед передовиків виробництва високих показників добився ударник комуністичної праці, помічник складача поїздів служби руху І. Д. Дупляк. У 1965 році він сформував додатково 170 поїздів, зекономив 10 тис. вагоно-годин. За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні на честь Ленінського ювілею його прізвище занесено до Ленінської Книги трудової слави. Тут є й прізвище раціоналізатора — столяра контейнерних майстерень П. М. Римарчука, ударника комуністичної праці В. М. Ревуцького.
На залізниці склалися династії ветеранів праці. Ще до революції зчіплювачем поїздів почав працювати М. Р. Мазур. З 1914 року по 1956 працював стрілочником, а пізніше завідуючим господарством К. Ю. Слободяник. Діти Мазура й Слободянина пішли дорогою батьків. Син М. Р. Мазура — І. М. Мазур закінчив залізничний технікум і працює старшим інспектором відділу служби руху. Дочка Слободянина — В. К. Мазур 22 роки вагар служби руху. А онук М. Р. Мазура і К. Ю. Слободянина,— О. І. Мазур, закінчивши залізничний технікум, почав свою трудову діяльність теж у службі руху станції Вапнярка. Звідси пішов в армію. Демобілізувавшись, продовжує роботу на залізничному транспорті. Таких династій залізничників у Вапнярці багато.
Вапнярка не тільки залізничний вузол. Вона є одним з промислових районів області, де розміщено кілька підприємств районного й обласного значення.
Значним підприємством у Вапнярці є комбінат хлібопродуктів. Він почав працювати у грудні 1949 року як круп’яний завод. На комбінаті розширено складські приміщення, всі роботи механізовано. Побудовано дві зерноочисні башти, на одній з них закінчено спорудження естакади відкритого типу. Встановлено стаціонарні автоперекидачі для механізованого розвантаження зерна. За восьму п’ятирічку на території комбінату побудовано: насіннєвий цех, механізовано 8 складів верхніми й нижніми транспортерами. Через розгалужену мережу водопроводу всі виробничі дільниці забезпечено водою.
Добрими показниками колектив комбінату зустрів 50-річчя Великого Жовтня. Надплановий прибуток становив 296,8 тис. крб. За виробничі успіхи на честь Ленінського ювілею до Ленінської Книги трудової слави занесено прізвища ударників комуністичної праці М. Ф. Борщевського, І. Ф. Кречка.
Ще з 1958 року почав давати продукцію хлібозавод. Нині це велике устатковане найновішими машинами і механізмами підприємство. Всі виробничі процеси від просівання борошна до виходу готового печеного хліба механізовано.
Працює в селищі промкомбінат видобутку вапнякового каменю й випалювання вапна. У 1956 році на базі промислової кооперації було організовано Томашпільський райпромкомбінат. Нині це підприємство оснащене сучасною технікою, має екскаватор, компресор для буріння каменю, дві механічні лопати, електростанцію. На комбінаті склався працьовитий колектив. Ось уже 15 років працює М. І. Дубов каменоломом, він — відмінник змагання.
Значну роль в економіці селища відіграє нафтобаза. За післявоєнні роки її потужність зросла майже в 14 разів. Вона обслуговує три райони.
Вапнярське об’єднання «Сільгосптехніки» виконує багато замовлень навколишніх колгоспів і радгоспів. Усі майстерні обладнано новими механізмами, встановлено козловий кран. Споруджено кілька складів для збереження мінеральних добрив. У 1970 ювілейному році підприємство в змаганні посіло перше місце в районі, і йому вручено перехідний Червоний прапор РК КП України та райвиконкому.
В перебудові селища провідне місце посідає Вапнярське будівельне управління шляхбудтресту Одесько-Кишинівської залізниці. Воно має 8 комплексних бригад і 3 спеціалізовані колійні бригади. Будівельники спорудили вокзал, школу, лікарню, гуртожиток, десятки житлових та господарських приміщень, дитячі ясла тощо. Робітники 4 комплексних і 1 шляхової бригад удостоєні почесного звання колективів комуністичної праці.
На всіх підприємствах Вапнярки працюють згуртовані колективи. Трудові досягнення передовиків відзначені орденами й медалями. Лише 1971 року 360 чоловік нагороджено ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна».
Є в селищі радгосп «Вапнярський». Це спеціалізоване господарство для відгодівлі свиней. Всі приміщення, де утримуються тварини, кормокухня оснащені досконалими механізмами. Радгосп має 132 га землі, що забезпечує йому можливість створювати запаси кормів. Тут щороку відгодовують по 4—4,5 тис. свиней.
Багато зроблено у Вапнярці для зростання культурного рівня і добробуту трудівників селища. У Вапнярці працюють дві денні й одна вечірня середні школи. Вони мають навчальні кабінети, спортивні зали, виробничі майстерні. В кожній школі відкрито ленінські кімнати. На 1970 рік середню освіту здобули понад 1000 юнаків і дівчат. З числа випускників вчителями стали — 318 чоловік, інженерами й техніками — 104, лікарями — 84, агрономами — 8 чоловік. Є юристи, офіцери Радянської Армії, водії повітряних лайнерів. Випускники Вапнярської середньої школи В. Д. Білик — кандидат медичних наук, М. І. Коперсак — кандидат технічних наук. Вчився у Вапнярській школі І. Д. Черняховський — радянський полководець періоду Великої Вітчизняної війни, генерал армії, двічі Герой Радянського Союзу.
Осередками культурно-виховної роботи трудівників селища й колгоспників навколишніх сіл є клуби: залізничний та комбінату хлібопродуктів. Учасники гуртків художньої самодіяльності залізничного клубу виступають з концертами не лише в себе, а й на станціях Крижопіль, Рудниця, Котовськ, Княжеве та в підшефних колгоспах сіл Цапівки, Колоденки, Вербової. Успіхом користуються хоровий гурток і духовий оркестр.
Значну роль у піднесенні культурного рівня трудящих відіграють і бібліотеки, яких 1970 року в селищі працювало шість. Клубам і бібліотекам в їх роботі постійно допомагають шефи — профспілкові та комсомольські організації.
Є у Вапнярці дві лікарні — селищна на 25 і залізнична на 50 ліжок, поліклініка, 2 аптеки, медпункт при круп’яному заводі. Відкриті пологове та дитяче відділення. Постійним медичним наглядом забезпечені малята, які виховуються у дитячих садках.
Добре організовано забезпечення мешканців селища продуктовими, промисловими й іншими товарами. Працюють у Вапнярці 40 торговельних пунктів, з них 11 — громадського харчування.
Зростає й упорядковується Вапнярка. На колишньому пустирі виросло селище залізничників. Майже кожного місяця там з’являються нові будівлі. Крім державних жител, зведено 385 індивідуальних будинків. Для молоді споруджено стадіон.
Про господарське і культурне життя трудящих, про благоустрій Вапнярки постійно дбає селищна Рада та її депутати. До селищної Ради обрано 100 депутатів, з яких комуністів 51, комсомольців 21, жінок 48.
Не впізнати тепер Вапнярки. Сьогодні це значний залізничний вузол.
Жителі Вапнярки великі трудолюби. Йдучи назустріч XXIV з’їздові КПРС і XXIV з’їздові КП України, колектив служби руху достроково виконав виробничий план 1970 року і зекономив 18 145 вагоно-годин. Чистий прибуток відвантажо-перевозок становив 408,6 тис. крб., надплановий доход — 84 тис. крб. План восьмої п’ятирічки підприємства селища завершили достроково. За успішне виконання завдань 13 чоловік нагороджено орденами й медалями Союзу РСР.
Натхнені рішеннями XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України, жителі селища прагнуть примножити трудову славу будівників комунізму.
