Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Винница

Административно-территориальное деление

Винница (укр. Вінниця) — город областного подчинения Винницкой области. В ХІХ столетии город Винницкого уезда Подольской губернии.

Город относится к историко-этнографическому региону Подолье.

Энциклопедия Брокгауза и Ефрона 1890 — 1907 гг.

Винница — уездный город Подольской губ., расположен по обоим берегамреки Буга, при впадении в последней реки Виннички. Основан в XIV веке налевом бер. Буга, на месте, ныне называемом старым городом. Город былукреплен двумя замками, но следов от них не осталось. В. частоподвергалась опустошениям казаков и татар, в особенности во времявосстания малороссиян, под предводительством гетмана Хмельницкого. ВXVIII в. замков не было, а потому жители защищались от нападениягайдамаков в иезуитской коллегии, основанной в 1649 г. Владиславом IV иобнесенной каменной стеной, которая существует и теперь. В 1796 г.Винница сделана уездным городом Подольской губ. Население города (1878г.) было 23591 чел. обоего пола; православных 32,0% евреев 58,5%,католиков 9,5%. Мещан было 78,1%, военного сословия 12,3%. Православныхцерквей 5, костел 1 (римскокатолический капуцинский), синагог и другихеврейских молитвенных домов 13. Заводов и фабрично-промышленныхзаведений 16 (2 пивоваренных, 2 мыловаренных, 1 свечно-сальный, 1дрождевой, 1 табачная фабрика, 5 кирпично-черепичных, 1медночугунно-литейный, 2 типографии и 1 фотография). Общая суммапроизводства фабрик и заводов в 1887 г. была 84790 р. Ярмарок бывает вгоду 9. По оборотам они незначительны. В городе находится реальноеучилище, недавно переведенное из Могилева-Подольского, и двухклассноееврейское училище и несколько начальных школ. 3 больницы, из них одна для евреев. Доходы в 1887 году=54942, арасходы=38004 р. Город расходовал 10083 р. на городское самоуправление,на благоустройство 4429 р., на народное образование 1300 р., наблаготворительность 901 р., на медицинскую часть 1066 р. У города к 1янв. 1888 г. было капиталу 18329 руб.; земли 2939 десят., в том числепахотной — 2250 д. При г. Виннице существуют 6 каменоломен, в которых в1886 г. добыто 1010 куб. саж. гранита, с 1888 и 1889 гг. — от 470-500ежегодно.

Малый энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона 1907-1909 гг.

Винница, уездный город Подольской губернии, при впадении реки Винницы в Буг; станция железной дороги Осн. в XIV в., неоднократно опустошался татарами и казаками; с 1796 уездный город жит. 30 тыс. Реальн. учил.- Уезд, 2619,3 кв. в., р. Буг с Ровом и Десной. Жителей 250 т. Обширные посевы свекловицы. Фабр. и зав. 270 с производством на 7,5 милл. р., более значительные 6 сахарных и 6 винокуренных. Торговый пункт — Жмеринка, узловая станция железной дороги.

Сицинський Ю.Й. Археологическая карта Подольськой губернии 1901 г.

Винница, г. При впаденіи рч. Виннички въ Бугъ, на левомъ берегу — старое замчище; осталось несколько саженъ вала, остальное уничтожено каменоломнями. Немного нижe того замчища другое (литовскій замокъ), также на левомъ берегу Буга; замокъ примыкалъ къ реке и отъ суши отделялся рвомъ, часть коего еще осталась; остальное также уничтожено каменоломнями.
Въ 1891 г. при раскопке второго городища для каменоломни, въ нижнихъ слояхъ лесса найденъ скелетъ (субдолихоцефалъ) и около него два каменные топорика съ полированными остріями и каменный молотъ безъ просверлины.

Городище на острове, ниже теперешняго моста черезъ Бугъ; сохранился валъ только съ сев. и вост. сторонъ.
Найдены: полированный топоръ красивой формы изъ бураго кремнистаго сланца и полированный широкій топорикъ типа свайныхъ построекъ изъ известковаго сланця.
Въ 1883 г. найдены въ кожаномъ мешечке 24 серебр. копейки Іоанна IV.
Въ 1887 г. найденъ котелокъ съ польскими монетами начала XVII ст.

Ниже г. Винницы, при устье рч. Вишни въ р. Бугъ, -круглое городище, окруженное валомъ и рвомъ. Длина площади 85 саж., ширина 22 саж. Въ документе 1639 г. это городище названо: городыще стараго двора Кмытынское (документъ у свящ. Е. Сецинскаго).

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Винница, город, центр Винницкой области. УССР. Расположен на р. Южный Буг. Железнодорожный узел. 212 тыс. жителей в 1970 (92,9 тыс. жителей в 1939). Впервые упоминается в источниках под 1363 как литовская крепость. После Люблинской унии 1569 попала под власть Польши. В 15-16 вв. подверглась разорительным набегам татар. С 1793 — в составе России. До Октябрьской революции была торговым центром Подолии с пищевой и кустарной промышленностью. В результате Винницкого вооружённого восстания 28 октября (10 ноября) — 2 (15) ноября 1917 солдат и рабочих в городе была установлена Советская власть. Весной 1918 Винница захвачена немецкими оккупантами. Советская власть была восстановлена в июне 1920. В 1941-44 Винница была оккупирована немецко-фашистскими войсками; освобождена 20 марта 1944. Развиты пищевая (масложировая, плодоконсервная и мясная), лёгкая (обувная, швейная, трикотажная, галантерейная и др. фабрики), химическая (химический комбинат), машиностроительная, металлообрабатывающая промышленность. Крупные заводы: электротехнический, шарикоподшипников, агрегатов, инструментальный и др. Производство стройматериалов (кирпичные, железобетонных изделий заводы). Город в зелени садов и парков со многими новыми общественными и жилыми зданиями. Медицинский, педагогический институты, филиалы Киевских политехнического и торгово-экономического институтов; техникумы: железнодорожного транспорта, политехникум, строительный, электронных приборов и др.; музыкальное, медицинское училища. Музеи: краеведческий, литературно-мемориальный М. М. Коцюбинского. Музыкально-драматический, кукольный театры, филармония. В 5 км от Винница, в с. Пирогово, находится музей-усадьба Н. И. Пирогова.

История городов и сел УССР 1972 год

Вінниця — місто, адміністративний, економічний і культурний центр Вінницької області. Розташована на обох берегах середньої течії Південного Бугу, за 260 км від Києва (по шосейному шляху). Вузол залізничних та автомобільних шляхів, аеропорт. Шосейними та повітряними шляхами місто зв’язане з Москвою, Києвом, Одесою, Львовом, Чернівцями, Луцьком, всіма райцентрами та багатьма селами області. Вінниця — одне з найбільш мальовничих міст України. Її територія — 59,9 кв. км, населення — 211,4 тис. чоловік.

На території сучасної Вінниці та її околиць людина селилася з давніх часів. Тут знайдено знаряддя праці доби неоліту; поховання доби бронзи, а також ранньо-слов’янське поселення черняхівської культури.

З середини X ст. територія сучасного міста та його околиць була заселена уличами і тиверцями, що входили до складу Київської Русі, а після її розпаду відійшла до Галицько-Волинського князівства. Землі Вінниці з середини XIII ст. опинилися під владою монголо-татарських загарбників, а з 1362 року, після їх розгрому військами литовського князя Ольгерда, Поділля перейшло під контроль Литовської держави. На захоплених землях литовські князі будували міста-фортеці. Серед них була й Вінниця, яка в документах згадується 1363 року. Є підстава вважати датою заснування міста 1362 рік. Існує кілька версій щодо походження назви міста. Найбільш вірогідною з них вважається та, що зв’язана з давньоруським словом «в£но» — посаг, придбання. З розвитком мови внаслідок певних фонетичних процесів слово «Вїшица» перейшло у «Вінниця».

Першою великою спорудою міста був замок, побудований на високому лівому березі Південного Бугу. Місцевість тут з трьох боків оточували круті неприступні схили. З четвертого пологого боку замок укріпили глибоким ровом. Площа замку становила 1100 кв. м. Складався він з комплексу споруд. Стіни були подвійні, зроблені з дерева, простір між ними засипаний землею. Над стінами підносилося шість башт з бійницями. В’їжджали до фортеці через підйомний міст. Навколо неї тулилися малі дерев’яні будинки міської бідноти. Для оборони міста в замку утримували гарнізон.

У перші десятиліття існування Вінниці її мешканці займалися землеробством, тваринництвом, бджільництвом, полюванням і рибальством. Пізніше почали розвиватися ремесло й торгівля. В середині XVI ст. у місті вже жили ремісники багатьох спеціальностей. Свої цехи мали ювеліри, ковалі, лучники, гончарі, шевці, кравці, кушніри, бондарі, пивовари та ін. В місті виробляли селітру та порох, розвивалося млинарство та винокуріння. 1545 року у Вінниці числилося 273 будинки, а через сім років їх уже було 429. В місті 1552 року працювали 2 водяні млини, було 42 корчми.

З розвитком сільського господарства та ремесла пожвавлювалася торгівля. В середині XVI ст. Вінниця стає одним із значних торговельних центрів України. З навколишніх сіл сюди привозили зерно, худобу та інші сільськогосподарські продукти. На ярмарку продавали вироби із заліза, міді, тканини, кожухи, взуття, килими, гончарні та ювелірні предмети. До Вінниці доставляли свої товари ремісники з Києва та інших міст. Через Вінницю йшли торгові шляхи до Чорноморського узбережжя, на Волощину й Туреччину. Розвиток ремесла й торгівлі сприяв швидкому зростанню населення й забудові міста.

Значною перешкодою у розвитку Вінниці були міжусобні війни у Литовському князівстві й напади зовнішніх ворогів. З 1400 до 1569 року Вінниця зазнала 30 великих нападів татар. Чужинці грабували й руйнували місто, а значну частину населення, насамперед молодих чоловіків і жінок, забирали в ясир. Для укріплення Вінниці в 1558 році збудували нову фортецю на острові Кемпа Південного Бугу. Після спорудження цієї фортеці на правому березі річки виникає «Нове місто», а за лівобережним районом закріплюється назва «Старе місто».

Вінницькій бідноті доводилося вести боротьбу і з панівною верхівкою, яка дедалі посилювала феодальні утиски. Вінничани змушені були нерідко братися до зброї. Велике повстання міської бідноти відбулося 1541 року. Повсталі утопили шляхтича Богуша Слупицю, а в старости Семена Пронського відібрали майно. Повстання набрало такого загрозливого характеру, що волинський маршалок Федір Сангушко закликав місцевих феодалів негайно виступити на його придушення. Шляхта вирішила умовити вінницьких міщан припинити виступ, і з свого боку пішла на деякі поступки. Пізніше найактивніші учасники цього повстання за вироком королівського суду були «скарані на горло». Але це не залякало вінничан. Вони енергійно добивалися самоврядування і, насамперед, виборного війта та незалежного від старости міського суду. В 1560 році мешканці обрали війтом жителя міста Яцька Палагенка. Але цей своєрідний виступ був придушений, виборного старосту посадили у замкову в’язницю, а згодом стратили. В наступні десятиріччя класова боротьба набрала ще більшого розмаху. Після Люблінської унії Вінниця потрапила під владу Польщі. Польські магнати і шляхта посилюють експлуатацію народних мас, жорстоко розправляються з учасниками заворушень. Але й за цих важких умов Вінниця продовжує розвиватись як економічний і культурний осередок. Вона була повітовим містом, а з 1598 року стала центром Брацлавського воєводства.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст., з одного боку, досить інтенсивно зростає міська економіка, розвиваються ремесло і торгівля, а з другого — триває наступ на земельні володіння міщан. Вінницький староста Юрій Струсь чимало міських земель приєднав до своїх фільварків. Його наступник — староста В. Калиновський — відібрав у вінничан всі королівські привілеї й листи про відмежування міських земель від шляхетських і фактично експропріював усі міські землі. Розширюючи свої фільварки, старости на міських землях засновували слободи й села. Становище вінницьких міщан-землеробів значно погіршилося, вони потрапили в особисту залежність від старости і, власне, нічим не відрізнялися від замкових селян. Невпинно посилювався гніт, зростали податки, жителі міста несли сторожову службу, платили податки за будинки, город та ін. Одноденна панщина перетворилася на триденну, з’являлися різні панщинні обов’язки. Селян-землеробів примушували для потреб старости давати свої підводи, косити сіно, виділяти приміщення й утримувати послів, які приїздили в місто. Вінницьких міщан насильно виганяли на різні фортифікаційні роботи.

Зростало ремісниче населення, що об’єднувалось у цехи: ковальський, шевський, кушнірський, гончарний, бондарський, пекарський та ін. Виникали нові галузі ремесла — виробництво зброї та пороху. Інтенсивно розвивалася торгівля, яку вели переважно єврейські купці. Їм належала більшість крамниць та шинків. Користуючись грошовою підтримкою польського короля, торгова верхівка поступово прибрала до своїх рук майже весь лихварський капітал на Брацлавщині. Разом із старостою та феодалами купці й лихварі нещадно експлуатували ремісниче населення міста й села, наживали величезні багатства.

З розвитком ремесла й торгівлі у Вінниці помітно збільшувалась кількість населення. Якщо в середині XVI ст. у місті нараховувалось близько 1120 жителів, то на початок XVII ст. їх було понад 4 тисячі. Йшло досить інтенсивне будівництво, яке розгорталося головним чином у Новому місті. Від замку, напроти мосту, через усе місто в західному напрямку йшла велика вулиця. Праворуч від неї знаходився ринок. Навколо нього зосереджувалися торговельні склади, заїзди, шинки, ремісничі майстерні, а також будинки торговельно-ремісничої частини міського населення. Поблизу ринку було збудоване дерев’яне приміщення для міської ратуші. Біля неї оголошувалися судові вироки місцевої влади. До Нового міста перенесли також кілька церков, які були у Старому місті.

Польська шляхта робила все можливе, щоб обмежити права міста, ще дужче покріпачити трудове населення. Водночас з соціальним гнітом посилювалось національно-релігійне поневолення. Шляхта з презирством ставилася до українського населення, намагалася знищити українську мову. Вірним помічником польської шляхти в цій ганебній справі виступали католицька церква та Ватікан. Зразу ж після Люблінської унії до Вінниці посунулися ксьондзи, єзуїти та інші служителі католицизму. Вони тут засновували школи, через які окатоличували й ополячували українське населення. У Вінниці 1617 року католики збудували свій монастир у вигляді феодального замку, обнесли його високим кам’яним муром з міцними наріжними баштами. В 1624 році вони відкрили другий монастир. Польські власті виділили для них великі ділянки землі, їм належали частина міста, кілька приміських сіл, ліси, луки. В 1642 році в місті відкрили єзуїтський колегіум.

Іноземній експлуатації українське населення чинило мужній опір. Важливу роль у боротьбі з колонізацією і католицькою експансією відіграли православні церковні братства. Популярним стало вінницьке братство Кузьми й Дем’яна, що виникло після Люблінської унії. З останньої чверті XVI ст. воно утримувало в місті українську братську школу, яка існувала близько двох сотень років. У цій школі вчилися переважно діти міщан. Заходами відомого діяча української культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у Вінниці при братському Вознесенському монастирі 1632 року було відкрито православний колегіум. У ньому працювали Опанас Кальнофойський, Івашкевич, Софрон Почаський, Літопольський та інші викладачі. Він діяв близько семи років. Єзуїти добилися, що король Владислав IV видав наказ про закриття колегіуму. В 40-х роках XVII ст. при жіночому православному монастирі було створено нову братську школу.

Багаторічна боротьба вінницьких міщан проти феодалів завершилась важливою перемогою — в 1640 році місто дістало магдебурзьке право. Відтоді Вінницею правив виборний міський уряд або магістрат з шести бурмистрів на чолі з війтом. Цей уряд виконував адміністративні і судові функції. Першим вінницьким війтом був Парфен Омельянович (1639—1643 рр.), потім він став бурмистром, а в 1645 році його знову обрали війтом. Вінниця мала свою печатку й герб.

З Вінницею пов’язано чимало подій народно-визвольної війни 1648—1654 рр. Під керівництвом талановитого народного полководця Максима Кривоноса 7 липня 1648 року повстанці визволили місто від шляхетських військ. До 1653 року Вінниця входила до Кальницького полку. З 1653 по 1667 рік центр цього полку знаходився у Вінниці, а сам полк все частіше називався Вінницьким. Кальницький (Вінницький) полк брав активну участь у всіх вирішальних боях визвольної війни. У Вінниці з військом побував Богдан Хмельницький. Вперше тут гетьман зупинявся в листопаді 1649 року, коли повертався з-під Зборова, і вдруге у грудні 1654 року, їдучи на раду до Переяслава.

Один з найяскравіших епізодів визвольної війни стався у Вінниці на початку 1651 року. Польсько-шляхетські війська порушили перемир’я і несподівано вдерлися на Поділля. Захопивши ряд подільських міст, вони швидко наближалися до Вінниці. Гетьман Калиновський, що йшов на чолі загонів, хотів захопити місто і зробити його опорним пунктом дальшого наступу на Україну. 11 березня авангард польських військ підійшов до Вінниці. В місті тоді стояв трьохтисячний гарнізон, армія ж поляків нараховувала більше двадцяти тисяч жовнірів. Козацьким військом командував талановитий сподвижник Богдана Хмельницького, один з найславетніших полководців України Іван Богун, який активно готував оборону міста, закликав на допомогу міщан і селян з навколишніх сіл, ремонтував вали навколо Вознесенського монастиря, що став і козацькою фортецею.

Польське командування хотіло оволодіти Вінницею раптовим нападом і направило сюди свій авангард — кінноту під командуванням шляхтича Лянцкоронського. Проти польської кінноти виступив невеликий кінний загін захисників міста. Після короткої сутички козаки прикинулись, ніби вони панічно відступають через річку до своєї фортеці. Досягнувши річки, кіннота атакуючих потрапила у заздалегідь прорубані й замасковані сіном ополонки. В цей момент на поляків з фортеці вдарили з гармат і рушниць. Козаки пішли на ворога в рішучу контратаку. З кілька-тисячного шляхетського загону втекли жалюгідні рештки. Сам Лянцкоронський ледве вибрався з крижаної купелі. Згодом підійшли основні польські підкріплення. Почалася облога міста. Шляхетські загони багато разів йшли на штурм монастиря. Але всі приступи закінчувалися невдало, захисники дружно відбивалися, шляхта зазнавала великих втрат.

Дізнавшись про героїчну оборону Вінниці, Богдан Хмельницький послав на допомогу І. Богунові два полки. Звістка про це викликала паніку в стані ворога.

Шляхетські війська почали тікати. Недалеко від Вінниці під селом Якушинцями козаки Богуна завдали відступаючим нищівного удару. Деморалізовані рештки війська польського гетьмана Калиновського відкотилися до Бара й далі до Кам’янця-Подільського.

Населення Вінниці радісно сприйняло рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією. Воно гостинно зустрічало російського посланця Ф. Г. Богданова.

Після Андрусівського перемир’я у Вінниці довгий час не визнавали польської влади. 1671 року сюди направляється військово-каральна експедиція під командуванням Яна Собеського, яка мала на меті примусити вінничан підкоритись польській шляхті. Але козаки й міщани хоробро захищались і відбили напад загону. Зазнавши чималих втрат, Собеський відвів війська. Та згодом польські феодали встановили свої порядки.

Великою небезпекою для Вінниці, як і для всього населення Правобережної України, в цей час була також Туреччина. 1672 року численна турецька армія захопила Поділля. Вінниця під владою турків перебувала до 1699 року. За цей час місто було напівзруйноване. Польська шляхта знову майже на сто років заволоділа Вінницею. У школах та установах запроваджувалася лише польська мова. Феодали ще дужче посилили натиск на жителів міста, добилися прав на земельні і торговельно-промислові володіння, а більшість міщан фактично перетворили на кріпаків, змушуючи їх два дні на тиждень працювати на панщині. Ремісники платили велике мито за продаж своїх виробів.

Волелюбний український народ не мирився з тяжкою неволею, він продовжував визвольну боротьбу. Під час народного повстання в 1702—1704 рр. проти польсько-шляхетського гніту багато міст, серед них і Вінниця, перейшли в руки повстанців. Але польська шляхта незабаром придушила виступ народних мас.

За часів панування шляхетської Польщі Вінниця розвивалася слабо. На початку XVIII ст. з господарського погляду вона мало чим відрізнялася від навколишніх старостинських сіл. Ремісництво звужувалося, занепадала торгівля. Міщани втрачали свої права і потрапляли в цілковиту залежність від старости.

У важких умовах розвивалася українська культура. Внаслідок переслідування українських шкіл і витіснення їх польськими, культурний рівень вінницьких міщан дуже знизився. В 60—70-х рр. XVIII ст. неписьменними були всі цехові майстри, весь склад міського уряду, сам війт і навіть керівники братства при церкві Кузьми й Дем’яна, яке утримувало братську школу. Цю школу 1778 року закрили.

Діти заможних вінницьких міщан вчилися у польських школах, які були створені у Вінниці після закриття єзуїтських навчальних закладів. Коли в Краківському університеті почали готувати лікарів за рахунок самих міст, з Вінниці 1785 року туди виїхали троє стипендіатів — Яків Педченко, Влас Хмель, Іван Крубович. Один з них (Яків Педченко) після закінчення університету в 1792 році здобув ступінь доктора медицини і повернувся до Вінниці, де й зайнявся лікарською практикою.

Протягом XVIII ст. вінничани брали участь в усіх значних виступах народних мас Правобережної України проти соціального та національно-релігійного гноблення. Вони активно сприяли гайдамацькому рухові. Під час великого селянсько-гайдамацького повстання, яке вибухнуло в 1734 році, повстанський загін на чолі з запорізьким козаком Гривою захопив Вінницю. З цього часу селянські заворушення навколо міста не припинялись до 60-х років XVIII ст. 12 липня 1750 року несподіваним нападом гайдамаки захопили Вінницький замок, зруйнували громадську (замкову) канцелярію, знищили судові справи та чимало шляхетських документів на землеволодіння. У 1764 році гайдамаки знову оволоділи Вінницею. Після розгрому польської шляхти в самій Вінниці чи в інших містах їм доводилося відступати перед загрозою переважаючих сил ворога.

В другій половині XVIII ст. у Вінниці поступово з’являються капіталістичні підприємства. На березі Південного Бугу в 70-х роках було побудовано велику гамарню, де роботу молота механізували з допомогою рушійної сили води. Тут застосовувалась вільнонаймана праця. Це була перша капіталістична мануфактура у Вінниці. Жвавішала робота ремісничих об’єднань. Коли у першій чверті XVIII ст. у місті існував лише один спільний цех, то в 1777 році працювали шевський, кравецький, кушнірський та інші цехи. Місто розросталося, з’являлися нові будинки, райони. Напроти замку виникає містечко, яке пізніше дістало назву Забужжя (теперішнє Замостя). В описі Вінницького староства 1782 року вперше трапляється згадка про слободу Тяжилів. Разом з передмістями у Вінниці 1767 року було 530 будинків, а через 15 років їх стало 610. Вінниця на той час належала до найбільших міст Правобережної України.

Своєрідними будівлями міста були дерев’яні церкви, які споруджувалися місцевими майстрами. Серед них виділялася церква святого Миколи, зведена 1746 року в західноукраїнському стилі. Розташована на горі лівого берега Південного Бугу, вона прекрасно вписується в міський пейзаж. Будівля завершується трьома блискучими банями. Здаля церква нагадує групу струнких ялин, що в народному уявленні символізують поривання у височінь. Народні умільці її збудували без жодного залізного цвяха.

Центром економічних зв’язків Вінниці залишався ринок, де жваво йшла торгівля. Крім ремісничих виробів, тут продавали рогату худобу, свиней, птицю, городину, садовину, зерно, борошно, мед, віск, тютюн тощо. Навколо ринку споруджували житлові будинки, ремісничі майстерні та інші приміщення. Від Мурів у напрямі ринку і Південного Бугу йшли підземні ходи.

З розвитком економіки міста загострювалися взаємовідносини між новонароджуваною буржуазією і феодалами. Посилювалась боротьба вінницьких міщан проти старости, вони все рішучіше виступали проти позбавлення їх міських прав та вольностей. Ці протиріччя в своїх інтересах використовувала міська буржуазія. Вона часто в магістраті встановлювала вигідні їй порядки. Населення міської території було поділено на дві частини з різним правовим станом. Жителі Вінниці з передмістями підлягали магдебурзькому праву і належали до повноправних міщан, а для мешканців приміського села Тяжилова обов’язковим було панщизняне право, вони вважалися кріпаками міста. Ця друга група населення усувалася і від участі в керівних міських органах. Міська верхівка багатіїв захопила в свої руки ринок, підприємства (броварні, млини, гуральні тощо) і перетворила міські землі в свою спадкову власність. Це вело до нових класових протиріч — боротьби міської бідноти проти новонароджуваного класу буржуазії.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією Вінниця стає центром Брацлавського намісництва, а з утворенням Подільської губернії в 1797 році — Вінницького повіту. Протягом перших років перебування у складі Росії відбулися значні зміни в юридичному статусі міста. На початку 1798 року у Вінниці введено «Городовое положение», яке мало більш прогресивний характер, ніж середньовічне магдебурзьке право. Правда, і воно забезпечувало інтереси найперше заможних верств населення. Право голосу при виборах до «Зборів міського товариства» мали лише особи, які володіли капіталом не менше 5 тис. крб. і досягли 25 років. Ці збори та загальна й шестигласна думи були органами міського самоврядування.

Міським самоврядуванням керували губернське правління і губернський магістрат. Запроваджені у місті нові органи проіснували майже без змін до 70-х років XIX століття.

Основу промисловості в першій половині XIX ст. складали кустарні промисли. Серед них головне місце належало кравецьким, шевським, ковальським майстерням. У місті існувало кілька дрібних промислових підприємств. Працювала суконна мануфактура, яка спочатку мала два верстати, що обслуговували 5 вільнонайманих робітників. У 1809 році на цій мануфактурі працювало вже 47 чоловік, а ще через сім років їх було 108. Завдяки технічному вдосконаленню підприємства і внаслідок поступового посилення експлуатації робітників протягом цих же восьми років випуск продукції збільшився у 6,5 раза. У 30-х роках працювала фабрика вовняних виробів, невеличкі кустарні майстерні виготовляли екіпажі, мило, капелюхи, сальні свічки, переробляли тютюн та іншу сільськогосподарську продукцію. На окремих підприємствах налагодили виробництво шкіри й цегли. Дальшого розвитку набула торгівля. Тут продавалися хліб, сало, м’ясо, спирт, цукор, а також продукція місцевих кустарних промислів і підприємств. Серед товарів, що привозилися з центральних районів Росії, переважали текстиль і залізо. Періодично у Вінниці влаштовувалися ярмарки. 1852 року в місті нараховувалося 136 крамниць, 2 трактири і 35 шинків. За вісім наступних років у місті відкрилося ще 54 крамниці.

Поступово розширялася територія Вінниці. Але переважна більшість будинків споруджувалася з дерева. Для покрівлі їх в основному використовували солому, драницю і дуже рідко черепицю. В 1852 році із 1427 будинків кам’яних було 23. В 1860 році у Вінниці числилось півтори тисячі будинків, проживало понад 10 тис. чоловік. З них: 6606 міщан, 804 купці, 866 ремісників. За національним складом населення розподілялося: українців і росіян — 51,7 проц., євреїв — 35,3 проц., поляків 8,4 проц. та інших 4,6 процента. Значне збільшення єврейського населення йшло за рахунок його переселення з Польщі.

Розвиток освіти й культури також відбувався повільно. В 1793 році тут відновила свою роботу братська школа. У 1814 році відкрили губернську польську гімназію. Вона мала бібліотеку, ботанічний сад та кабінети. Але гімназія проіснувала недовго. У зв’язку з польським повстанням в 1831 році її закрили. Після придушення повстання офіційною мовою стає російська, якою велося все діловодство, а також навчання в школах. У 1832 році у тих же Мурах відкрили Вінницьку російську гімназію. В 1847 році її перевели до Білої Церкви.

У Вінницькій гімназії в різний час навчалися передові діячі культури. Серед них — борець проти кріпацтва С. М. Олійничук, відомий польський поет Северин Гощинський, історик і лікар Йосип-Антоній Роллє.

Крім гімназії, у Вінниці існували приватна музична школа композитора Л. Козловського, два приватні жіночі пансіони та дві початкові школи для дітей заможних міщан. У 1860 році в місті було лише 5 шкіл. Працював театр. З медичних закладів функціонувала одна лікарня на 23 ліжка. Лікування було платне і стояло на низькому рівні.

Значно швидше почала розвиватися економіка міста і набагато активізувалося громадське життя після реформи 1861 року. Важливим стимулом цього розвитку було залізничне сполучення. З 1871 року, коли закінчилось будівництво Києво-Балтської залізниці, Вінниця сполучалася з Одесою, Києвом, Москвою, Петербургом. У 1873 році відкрито рух на залізниці Козятин—Здолбуново. Цим самим Вінницю було зв’язано із західними містами України і Польщею. Водночас швидко збільшувалось населення міста. За останні 40 років XIX ст. воно зросло майже в три з половиною рази. Провідною галуззю промисловості міста весь час залишалася харчова. Видавали продукцію пивоварний завод, заснований у 1863 році, горілчаний завод, млин, тютюно-махорочна фабрика та інші підприємства1. В 1880 році закінчується будівництво чавуноливарного заводу «Молот». Це було по суті перше індустріальне підприємство міста. На ньому виробляли обладнання для цукрових і винокурних заводів, нескладні сільськогосподарські машини та знаряддя. З інших значних підприємств почали працювати насіннєвий і суперфосфатний заводи, взуттєва фабрика «Яструб».

Чимале місце в економічному житті Вінниці посідала торгівля. Крім торгівлі хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами, широкого розмаху набрав збут промислових товарів. За розміром товарообігу Вінниці належало перше місце в Подільській губернії. Через місто проходило близько чверті всіх товарів Поділля. В 1881 році було засновано Вінницький міський банк.

Забудова міста після реформи прискорилась, але вона, як і раніше, відбувалася безсистемно. Біля своїх будинків власники часто споруджували майстернії або крамниці, не дотримуючись якогось певного плану. Фасади будинків прикрашалися без смаку, спотвореними елементами старих стилів ренесансу й барокко. Лише з 90-х років забудову міста почали частково планувати. Були сплановані вулиці на Замості, які являють собою прямі і широкі магістралі. Нового вигляду місту надавали адміністративні та громадські будинки. Вони здебільшого з’являлися далеко від центру. 1887 року було споруджено цілий ансамбль великих стандартних будинків — військове містечко. В 1897 році завершено будівництво психіатричної лікарні на 1200 місць. Основні корпуси лікарні побудовані з цегли. Тоді ж з’явилися перші великі будинки на центральній Поштовій вулиці (нині Леніна). В 1890 році тут виросло приміщення реальної школи, а через десять років — жіночої гімназії. Значною подією для Вінниці було спорудження приміщень культурних закладів: Народного дому (1902 р.) на Замості та міського театру (1910 р.) в центрі міста, В 1911 році на Поштовій вулиці закінчується будівництво приміщення міської думи. Однією з найоригінальніших будов того» часу був готель «Савой» (нині «Україна»). Це великий п’ятиповерховий будинок, спорудження якого закінчилося 1912 року. Він був обладнаний центральним водяним опаленням та електричним ліфтом. На той час це була новинка для Вінниці.

На початку XX ст. постало питання про надійне сполучення центру міста з Замостям. Раніше через Південний Буг переправлялись паромом. У 1886 році було збудовано дерев’яний міст. Нові залізні мости спорудили в 1902 році через: обидві протоки ріки, що омивають острів Кемпу.

З 1880 року вулиці Вінниці освітлювалися гасовими світильниками. Через; тридцять років, коли Київське відділення російського товариства «Всеобщей компании электричества» спорудило в місті електростанцію, на вулицях встановлюються перші електричні ліхтарі. Електрикою обслуговували адміністративнії будинки та житла багатіїв.

Однією з найважливіших проблем у місті залишалося постачання населення водою. В 1910 році почалося будівництво водогону, а наступного року перша його черга (кілька центральних вулиць міста) була закінчена. Єдиним засобом міського транспорту довгий час лишалися переважно фаетони. В 1912 році від центру до Замостя відкрито трамвайне сполучення. На початку XX ст. поліпшились і інші засоби зв’язку. Почала працювати телефонна станція. Дещо було зроблено і щодо впорядкування міста: забруковувались і озеленювались центральні вулиці, вимощувалися плитами або цеглою тротуари, було закладено міський парк. У 1911 році в місті було 44 вулиці, 11 провулків, 6 майданів. Напередодні першої світової війни площа міста становила майже 4 тис. десятин.

Санітарно-гігієнічні умови та медичне обслуговування трудящих Вінниці були незадовільними. На вулицях — бруд і безладдя. 1897 року в місті на 30,5 тис. чоловік було лише 8 лікарів. У 1910 році працювало вже 16 лікарів, 19 фельдшерів, 12 акушерок, а також 4 спеціалісти щеплення віспи. Послугами лікарів могли користуватися тільки заможні верстви населення.

Поліпшення медичного обслуговування жителів міста і навколишніх сіл пов’язане з ім’ям великого російського вченого, анатома і педагога, засновника військово-польової хірургії Миколи Івановича Пирогова. В 1866 році під Вінницею біля с. Шереметки (тепер Пирогове) на садибі Вишня, придбаної ним ще в 1861 році, він звів будинок, де прожив останні п’ятнадцять років свого життя. Звідси М. І. Пирогов уважно слідкував за розвитком медичної науки, не кидав лікарської практики. Лише за півтора року, писав вчений у своїх спогадах, він здійснив у Вишні близько двохсот складних операцій (резекцій, ампутацій та ін.). Всі вони завершились успішно. Пирогов брав участь у заснуванні Вінницької лікарні для психічно хворих. Він вибрав місце для її спорудження і довів, що правий берег Південного Бугу за Садками — найкращий і найздоровіший щодо клімату й гігієни куточок міста. За ініціативою М. І. Пирогова в Шереметці збудували школу. У психіатричній лікарні працювали відомі вітчизняні лікарі, які внесли значний вклад у теорію й практику психіатрії. Першим директором лікарні був В. П. Кузнецов, який доклав багато зусиль у справі розгортання й організації роботи цього великого медичного закладу. З 1897 по 1900 рік у ній молодшим ординатором працював О. І. Ющенко, згодом академік Академії наук УРСР, ім’ям якого названа тепер лікарня.

У травні 1917 року в місті відкрили другий великий лікувальний заклад — лікарню ім. М. Пирогова. Її засновником був хірург Л. І. Малиновський, ім’ям якого названа одна з міських вулиць.

З розвитком капіталізму помітні зрушення сталися в системі освіти, зростала кількість навчальних закладів. Та все ж на кінець XIX ст. переважна більшість дітей залишалася поза школою. 1899 року у Вінниці проживало 4027 дітей шкільного віку, а в школах міста вчилося всього 1179 учнів. Тим часом розвиток господарства вимагав усе більшої кількості освічених людей. Не випадково громадськість міста з початку 80-х років наполегливо добивається перед урядом відкрити у Вінниці середній навчальний заклад. Лише після довгих клопотань 1890 року з Могилева до Вінниці перевели реальне училище, через 10 років у місті відкрили міністерську (державну) жіночу гімназію. В дореволюційній Вінниці функціонувало також кілька приватних навчальних закладів. Найбільшим з них була жіноча гімназія Драганової. В 1907 році почалося навчання в чоловічій гімназії. Проте й ці навчальні заклади не задовольняли мінімальних потреб населення. Урядові органи змушені були створювати учительські семінарії та інститути: 1909 року у Вінницю з села Поток перевели учительську семінарію, а в липні 1912 року тут розгорнув роботу вчительський інститут.

Видатним явищем у культурному житті Вінниці другої половини XIX ст. була літературна й громадська діяльність класика української літератури, революційно-демократичного письменника М. М. Коцюбинського. Він народився у Вінниці 17 вересня 1864 року і проживав тут з перервами до літа 1897 року. Саме у Вінниці письменник написав «Маленький грішник», «Цінов’яз», «Помстився», «На крилах пісні», «Для загального добра» та інші оповідання, що знаменують собою важливий етап у творчості великого майстра української прози. В березні 1888 року М. М. Коцюбинського було обрано на 4 роки гласним Вінницької міської думи.

Великий вплив на розвиток музичної культури мав славетний український композитор М. Д. Леонтович.

З 1902 по 1904 рік він викладав співи у середніх навчальних закладах Вінниці. Леонтович створював хорові колективи і виявив себе невтомним організатором і популяризатором музики серед широких народних мас.

Певну роль у громадсько-політичному й культурному житті міста відіграли місцеві газети. Першою була «Винницкая газета». Почала вона виходити в 1906 році, але проіснувала всього 4 місяці. Недовговічними виявились і її наступниці «Винницкий листок» (1907 р.) та «Куранты» (1911 р.). Цікавою була газета «Винницкий голос», що почала виходити з березня 1912 року. Вона широко висвітлювала місцеве життя і займала негативну позицію щодо реакційної політики царського уряду. Але за наказом генерал-губернатора її закрили. Довше за інші (1912—1916 рр.) проіснувала газета «Юго-Западный край» — орган Вінницької міської думи.

Напередодні першої світової війни у Вінниці відкриваються кінотеатри, які належали приватним особам.

У міському театрі і Народному домі часто гастролювали російські і українські театральні трупи, зрідка приїжджали сюди і польські актори.

Визначною подією в мистецькому житті міста був приїзд на гастролі 1915 році корифеїв українського театру М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського. Уславлені актори, виступаючи з трупою Ф. Светлова, виконали провідні ролі у найвидатніших п’єсах І. К. Карпенка-Карого, М. Л. Кропивницького, Панаса Мирного, М. П. Старицького.

В процесі розвитку капіталізму народжувався й формувався робітничий клас. Робітники від світанку до ночі надривались у непосильній праці, одержуючи за неї від 8 до 15 крб. на місяць. За таку ж саму роботу жінкам платили 5—7 крб., а підліткам — ще менше. Значна частина заробітку йшла на штрафи, які здиралися з трудящих за кожну дрібницю. З поширенням марксистсько-ленінських ідей зростала класова свідомість пролетаріату Вінниці. Цьому значною мірою сприяла марксистська література, яка поширювалась у Вінниці1. Під час обшуків поліція не раз виявляла заборонену літературу, зокрема: «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, праці К. Маркса «Класова боротьба у Франції» та «Наймана праця і капітал», В. І. Леніна «До сільської бідноти» та ін.. Особливе значення в справі революціонізації пролетаріату відіграла ленінська «Искра». В цій газеті за серпень 1901 року друкувалася кореспонденція з Вінниці, у якій викривалося свавілля губернатора. З 1904 року в місті активно діяла соціал-демократична організація. Її члени розповсюджували серед населення революційні листівки, закликали його до боротьби з царизмом.

На знак протесту проти кривавого злочину царизму — розстрілу мирної робітничої маніфестації перед Зимовим палацом 9 січня 1905 року — разом з трудящими країни застрайкували і робітники вінницьких підприємств. Особливо активізувалась боротьба у квітні 1905 року. Робітники механічного заводу «Молот», пивоварного, цегельного заводів та ряду інших підприємств проводили мітинги та збори, на яких обговорювали вимоги до капіталістів. 25 квітня більшість ремісників і прикажчиків Вінниці припинили роботу. Через три дні до них приєднались друкарі. Страйкарі вимагали збільшити заробітну плату, зменшити робочий день та поліпшити умови праці.

Під час Всеросійського жовтневого політичного страйку майже всі підприємства Вінниці припинили роботу. Робітники збирались на сходки, слухали виступи агітаторів про політичне становище в країні, обмінювались думками, готувались до збройної боротьби. Трудящі рішуче протестували проти царського маніфесту 17 жовтня. За почином учнів реального училища припинились заняття в усіх навчальних закладах міста. На площі біля Народного дому відбувся великий мітинг. Робітники відтіснили поліцію та солдатів 47-го полку, що прибули сюди, проникли в приміщення Народного дому, позривали з стін портрети Миколи II, розбили гіпсові бюсти царя та його родини. Після мітингу кількатисячний натовп демонстрантів під червоними прапорами, з потретами К. Маркса і М. Горького, з гаслами: «Геть самодержавство!», «Хай живуть політичні свободи!» рушив головною вулицею через міст до центру. Демонстранти співали «Марсельєзу», грав духовий оркестр. У центрі міста знову відбувся мітинг. Тільки пізно ввечері демонстранти розійшлися.

Революційний рух у Вінниці не вичерпувався страйковою боротьбою та демонстраціями. В грудні 1905 року у місті виникла бойова дружина, до складу якої входило близько 400 чоловік. Ця дружина мала стати ядром вінницьких повстанців. Але агентура поліції вистежила керівників дружини. 7 січня 1906 року 19 організаторів збройної боротьби було заарештовано. Потім у місті сталися нові арешти й обшуки. Поліція конфіскувала велику кількість зброї та нелегальну літературу. Слідчі органи особливо пильно стежили за братами революціонерами Степаном та Василем Пустовойтовими. їх вони вважали найнебезпечнішими.

В складних умовах відступу революції Вінницька організація РСДРП стояла на чолі мас, вела серед них агітаційну та організаторську роботу. Протягом 1906 року страйкували робітники ряду підприємств Вінниці. Та умови для революційної боротьби ставали дедалі складнішими. У тому ж році поліції вдалося викрити нелегальну друкарню. Шрифт, папір та різні матеріали було конфісковано. У другій половині 1907 року поліція заарештувала близько 50 активних учасників революційного руху в місті.

У важкий період столипінської реакції Вінницька організація РСДРП, перебуваючи в підпіллі, продовжувала керувати революційною боротьбою. Серед робітників міста в січні 1908 року поширювалися революційні прокламації. Політичну літературу привозили з інших міст, а то й друкували у Вінниці. 30 листопада того ж року було заарештовано робітника В. Ігнатовича, що підпільно друкував листівку, яка закликала солдатів не коритися царському урядові й не виконувати офіцерських наказів. Незважаючи на столипінську реакцію, у Вінниці розповсюджувалися газети Центрального Комітету РСДРП «Пролетарий» і «Социал-демократ».

Нова хвиля страйкової боротьби робітників Вінниці припадає на, 1912 рік. У травні страйкували робітники кондитерської фабрики. Активно включилися в боротьбу робітники взуттєвої фабрики «Яструб». Поряд з революційною молоддю тут діяли досвідчені організатори класових виступів. Серед них виділявся А. Бєльський, за яким пильно стежили жандарми6. У жовтні 1913 року робітники фабрики «Яструб» знову застрайкували. Приводом до виступу стала заява адміністрації про намір звільнити робітників без виплати двотижневого утримання. Страйк тривав майже тиждень, і адміністрація змушена була поступитися. В лютому 1914 року на фабриці теж припинилася робота. Робітники вимагали звільнення майстра Ф. Мажепова, який люто поводився з ними. Адміністрація спочатку чинила опір, але потім змушена була виконати вимогу взуттєвиків.

Активно включилися в боротьбу і робітники насіннєвого заводу. Звідси було відряджено групу агітаторів для революційної роботи в 5-му саперному батальйоні. Кілька робітників підприємства на чолі з Дмитром Рухвадзе виготовляли бомби. У березні 1913 року поліція натрапила на їх слід і заарештувала чотирьох робітників. Навесні 1914 року троє робітників втекли з в’язниці, а Рухвадзе було заслано до Сибіру.

Імперіалістична війна вкрай загострила класові протиріччя. Вінницькі робітники все рішуче виступали проти несправедливої загарбницької війни, незважаючи на жорстоке переслідування. Почалися заворушення серед рядового складу Вінницького гарнізону. Цьому сприяла революційна агітація. У солдатів 15-го запасного Кримського полку 1916 року виявили прокламацію з протестом проти війни і закликом до революційної боротьби.

Коли трудящі Вінниці довідались про повалення царизму і перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції в Петрограді, у місті відбулися багатолюдні мітинги й демонстрації. Робітники підприємств обрали Вінницьку Раду робітничих депутатів. У цей же час солдати місцевого гарнізону обрали Раду солдатських депутатів. Незабаром вона об’єдналася з Радою робітничих депутатів. У другій половині березня її компетенція поширилась на все Поділля. Разом з фабрично-заводськими комітетами Рада добивається запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці та здійснення деяких інших вимог трудящих.

Однак більшість у Раді тоді займали меншовики, есери та представники інших дрібнобуржуазних партій. До того, проти революційних сил виступали органи Тимчасового уряду та українські буржуазні націоналісти. В цих умовах дуже ускладнювалась робота вінницьких більшовиків, які діяли ще розрізнено, не об’єднувалися в міську організацію. Наприкінці квітня у Вінниці створюється парт-організація, яка з перших днів свого існування, керуючись ленінськими настановами, розгорнула широку агітаційну роботу серед трудящих3 Більшовики часто скликали мітинги, на яких роз’яснювали політику партії щодо війни, викривали зрадницьку діяльність Тимчасового уряду. Значну увагу вони приділяли розповсюдженню більшовицьких газет «Правда», «Социал-демократ», «Голос социал-демократа» та революційних листівок.

У серпні 1917 року Вінницька більшовицька організація почала випускати газету «Борьба». Її вийшло кілька номерів. Газета роз’яснювала, що єдино правильна політика, яка відповідає інтересам народу, проводиться більшовицькою партією. Тоді ж у Вінниці була видана брошура «Більшовики про землю», в основу якої взято виступ В. І. Леніна на І Всеросійському з’їзді Рад.

Вінниця на той час стала місцем перебування 20-тисячного гарнізону, до складу якого входили: 15-й запасний полк, 2-а повітряна ескадра, 530-а Вятська піхотна дружина та інші військові частини. Більшовики проводили серед солдатів гарнізону агітацію і мали тут великий успіх. Солдати 15-го запасного полку активно підтримували революційні виступи трудящих. Більшовики Вінниці водночас викривали контрреволюційну діяльність меншовиків, есерів, бундівців та українських буржуазних націоналістів, вели боротьбу за витіснення їх з Рад. Проведена робота давала свої наслідки, есерівсько-меншовицькі депутати втрачали вплив на маси, робітники відкликали їх з Рад й обирали замість них більшовиків. У виконкомі Ради створилася більшовицька фракція, куди ввійшли М. П. Тарногродський, П. М. Жуков, С. Кудряшов та ін. На своєму засіданні 3 вересня Рада робітничих і солдатських депутатів уперше прийняла більшовицьку резолюцію з основних питань поточного моменту. В резолюції йшлося про конфіскацію поміщицької землі, в ній закликалися трудящі до боротьби з контрреволюцією. Під керівництвом міської партійної організації робітники Вінниці готувалися до збройного повстання. Виконком Вінницької Ради схвалює рішення сформувати червоногвардійський загін. 23 жовтня у місті створюється ревком.

Щоб придушити революційний рух, штаб Південно-Західного фронту направив у Вінницю каральний загін. Як тільки карателі прибули до міста, вони насамперед вирішили захопити склади зі зброєю. Але революційні солдати 15-го полку не дозволили цього зробити. Рада робітничих і солдатських депутатів винесла рішення обеззброїти каральний загін і заарештувати помічника комісара Південно-Західного фронту меншовика П. Костіцина. Останньому вдалося втекти з міста.

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді була поштовхом до рішучої боротьби трудящих Вінниці. Становище в місті стало дуже напруженим. 26 і 27 жовтня сюди з Південно-Західного фронту перекидаються значні контрреволюційні сили. 28 жовтня війська оточили Народний дім, де в цей час відбувалось засідання Ради, і зажадали повної капітуляції. Тоді ревком дав наказ революційним солдатам і робітникам виступити проти карателів. На вулицях міста почався запеклий бій. Повстанці весь час чекали допомоги з Жмеринки від революційних солдатів 2-го гвардійського корпусу. Але допомога гвардійців запізнилася. Повсталі робітники й солдати змушені були відступити за межі міста. Частину революційних бійців було заарештовано.

Дізнавшись про повстання в Києві та виступ солдатів у Жмеринці, 2 листопада контрреволюційні війська спішно залишили Вінницю. До міста ввійшли частини 2-го гвардійського корпусу та вінницькі повстанці. Зразу відновила свою діяльність Рада. Вінниця була одним з перших міст на Україні, де робітники й солдати піднялись зі зброєю в руках на боротьбу проти буржуазного Тимчасового уряду.

Джон Рід у своїй книзі «10 днів, що потрясли світ», високо оціненій В. І. Леніним, писав: «З найвіддаленіших кінців неосяжної Росії, якою прокотилася хвиля запеклих вуличних боїв, звістка про розгром Керенського озвалася громовою луною пролетарської перемоги: Казань, Саратов, Новгород, Вінниця, де вулиці залиті кров’ю».

Проте закріпити революційні здобутки трудящим Вінниці не вдалося. Контрреволюційні війська Центральної ради в середині листопада встановили в місті свою владу. Народні маси не припиняли боротьби проти контрреволюційних сил. 20 листопада більшовики скликали багатолюдний мітинг робітників і солдатів. Учасники мітингу в своїй резолюції писали: «Ми, робітники і солдати, що боролись тут, у Вінниці, за владу пролетаріату, вітаємо уряд робітників, солдатів і селян — Раду Народних Комісарів та обіцяємо підтримувати його всіма силами, не шкодуючи життя…»

Разом з усім народом України трудящі Вінниці виступили з вимогою скликати Всеукраїнський з’їзд Рад. На цей з’їзд вони послали своїх представників. Одностайно з усіма делегатами вони голосували за встановлення Радянської влади на Україні.

Для керівництва революційною боротьбою у Вінниці більшовицька організація створила військово-революційний штаб. Цей штаб встановив тісний зв’язок з революційними військами 2-го гвардійського корпусу, які ввечері 9 січня 1918 року ввійшли у Вінницю. 17 січня в Білому залі міської управи під головуванням більшовика А. В. Іванова відбулось засідання Вінницької Ради разом з представниками підприємств і військових частин. На цьому ж засіданні обрали новий склад виконавчого комітету Ради робітничих і солдатських депутатів.

Міська дума, що в основному складалася з представників буржуазії, відмовилася визнати нову владу. Тоді Вінницька Рада ухвалила розпустити думу, що й було зроблено 23 січня, а членів міської управи заарештували за саботаж.

Вінницька Рада робітничих і солдатських депутатів розмістилася в будинку окружного суду і зразу ж розгорнула роботу. Вона встановлює робітничий контроль на підприємствах, налагоджує міське господарство, допомагає зміцнювати Радянську владу в інших містах і селах Поділля. Для підтримання революційного порядку в місті сформували загін Червоної гвардії. Буржуазію обклали контрибуцією. Важливу роль у розгортанні масово-політичної роботи відіграла газета «Набат», що почала виходити у Вінниці 26 січня 1918 року. На її сторінках друкувалися промови В. І. Леніна, постанови Радянського уряду, місцеві матеріали.

Мирне будівництво тривало недовго. На початку березня 1918 року Вінницю загарбали австро-німецькі окупаційні війська. Окупанти жорстоко розправлялись з робітниками, грабували народне добро. Про їх звірства на Поділлі газета «Правда» писала: «Як правило, німецькі батальйони, виїжджаючи в повіт або містечко, вводять стан облоги, встановлюють на всіх висотах кулемети з посиленими караулами і оголошують, щоб за дві години була здана вся зброя, причому на основі того, що мешканцями не здана нібито вся зброя, проводять поголовні обшуки, які супроводжуються побоями без різниці статі і віку та арештом багатьох. Заарештованих б’ють кожен день кілька разів палицями… Після цього відсилають у Вінницю, в головний штаб. Тут розстрілюють, засуджують до каторги».

Трудящі міста активно боролися проти окупантів та їх поплічників. Вінницька більшовицька організація відкрила підпільну друкарню, де випускала листівки. У липні застрайкували залізничники Вінниці. Рух поїздів через станцію був повністю припинений.

Під ударами Червоної Армії і повсталого українського народу восени 1918 року австро-німецькі війська почали відступати з України, але на зміну окупантам прийшла Директорія. Після безславної поразки в Києві вона отаборилася у Вінниці. Тут буржуазно-націоналістичні запроданці чинили масові арешти, грабували населення. У ніч з 14 на 15 лютого 1919 року проти петлюрівців розпочалося повстання. Але заарештувавши перед початком бойових дій керівників виступу, Директорія придушила це повстання. Однак воно відіграло значну роль у боротьбі за Радянську владу на Україні.

Несподіваним ударом для петлюрівців був нестримний наступ Богунського й Таращанського полків на Вінницю. 18 березня 1919 року вони оволоділи містом. До рук радянських військ потрапили великі трофеї, зокрема кілька ешелонів зі зброєю і спорядженням. Самому голові Директорії Петлюрі ледве вдалося втекти з Вінниці. Того ж дня в місті відбувся багатолюдний мітинг, на якому виступав М. О. Щорс. Було створено міський ревком. Незабаром він реорганізувався у Подільський військово-революційний комітет.

Користуючись тим, що основні сили Червоної Армії були кинуті проти Денікіна, петлюрівці влітку 1919 року знову перейшли в наступ і 15 серпня захопили Вінницю. В жовтні денікінці відтіснили петлюрівські військові частини з Вінниці і встановили свій контроль над містом.

В умовах петлюрівської, а потім денікінської окупації у Вінниці революційною боротьбою керував Подільський підпільний губком партії. Він мав зв’язок з Зафронтбюро ЦК КП(б)У, звідки одержував більшовицьку літературу. Під ударами Червоної Армії контрреволюційні війська 3 січня 1920 року залишили Вінницю. Відновилося мирне життя. 1 лютого трудящі організували в місті суботник. Робітники й службовці розчищали шляхи, вантажили вагони.

Але й цього разу перепочинок, відвойований Червоною Армією, тривав недовго. Весною 1920 року буржуазно-поміщицька Польща почала широкий наступ на радянську республіку. Польським інтервентам допомагали петлюрівські банди, які діяли в тилу Червоної Армії.

До армії мобілізували комуністів Київської, Волинської та Подільської губерній. Взялися за зброю комуністи й комсомольці Вінниці. Відступаючи, радянські війська вели запеклі оборонні бої, а 28 квітня змушені були залишити Вінницю. З польськими окупантами й петлюрівцями поверталися поміщики й капіталісти.

Однак довго хазяйнувати інтервентам і петлюрівцям не довелося. Червона Армія перейшла в рішучий контрнаступ. Уже 19 червня 1920 року вона вибила ворога з Вінниці і переможно продовжувала наступ. У боях за визволення міста особливо відзначилась 8-а дивізія Червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова. Трудящі з великою радістю зустріли своїх визволителів — воїнів Червоної Армії.

Швидко відновили свою діяльність органи Радянської влади, партійні, комсомольські та профспілкові організації. Трудящі енергійно відбудовували народне господарство, наводили порядок у місті. Масового характеру набирали суботники. Коли вони відбувалися, вінничани заготовляли паливо для шкіл та лікарень, очищали територій) станції від завалів і брухту.

Під час громадянської війни і на початку відбудовного періоду Вінниця відігравала важливу роль як центр Подільської губернії. Тут перебували губернські партійні і радянські органи та громадські організації, у липні 1921 року відбувся перший з’їзд Рад Поділля.

В листопаді 1921 року вперше після громадянської війни була обрана Вінницька міська Рада робітничих і червоноармійських депутатів. Вона здійснювала керівництво господарським і культурним життям міста.

Зразу після закінчення громадянської війни головна увага зосереджувалась на відбудові промислових підприємств. У 1921 році відновила роботу взуттєва фабрика. В цей час стають до ладу чавуноливарний, цвяховий, олійний, миловарний, цегельні заводи та інші підприємства. Вже наступного року вінничани добиваються великих досягнень. Почав випускати продукцію суперфосфатний завод, у відбудові якого поряд з робітниками брали участь селяни навколишніх сіл. Відродивши завод, робітники й службовці підприємства надіслали вітальну телеграму В. І. Леніну, в якій заявили, що вони «щасливі вітати свого улюбленого вождя з новою перемогою на трудовому фронті».

Починаючи з 1923 року, відбудова фабрик і заводів Вінниці значно прискорилась. Незабаром ряд підприємств міста перевершили довоєнний рівень випуску промислової продукції. Суперфосфатний завод вдвоє збільшив виробництво мінеральних добрив, цегельні заводи — майже в 6 раз, чавуноливарний — в 4 рази.

Одночасно з відбудовою підприємств значна увага приділялась поліпшенню міського господарства. Найгострішою проблемою того часу було забезпечення трудящих житлом. Переважна частина пролетаріату до революції мешкала в бараках, підвалах та землянках. Незважаючи на те, що населення міста за роки громадянської війни зменшилось майже до 38 тисяч, потреба в житлах була дуже гострою. Радянські органи націоналізували будинки колишніх капіталістів, купців і передали їх під житло населенню. Але значна частина приміщень була занедбаною, довелося їх ремонтувати. Однак повністю задовольнити потреби трудящих не змогли. Тому поряд з відбудовою зруйнованого житлового фонду розгорталось спорудження нових будинків.

Погано забезпечувалися потреби в електропостачанні. Електростанція давала струм лише для трамвайного руху, освітлення центральних кварталів та для деяких підприємств. І хоч у 1924 році закінчилось будівництво Сабарівської гідростанції на Південному Бузі, гостра нестача електроенергії у Вінниці і далі відчувалася.

Були занедбані водогінна і каналізаційна мережі міста. Це було однією з причин поширення інфекційних хвороб. Місцеві органи Радянської влади вжили заходів, щоб якнайшвидше відремонтувати й удосконалити водогінну систему Разом з тим водогін прокладався на тих вулицях, де раніше його не було. В грудні 1921 року відновлено міський трамвайний рух. Вагонний парк тоді складався з 11 моторних вагонів та 3-х вантажних платформ. Між Вінницею та іншими містами курсували автобуси. Ремонтувалися вулиці, поліпшувалось зелене господарство. Це були перші кроки в справі впорядкування Вінниці, ширшого розмаху вони набрали в наступних роках.

Трудящі Вінниці за перші роки Радянської влади досягли значних успіхів у культурному будівництві та в галузі охорони здоров’я. Були не лише відновлені всі дореволюційні лікувальні заклади, а й відкриті нові. Розширила діяльність лікарня ім. М. І. Пирогова. Вона стала базою для фельдшерсько-акушерської школи та фармацевтичного технікуму, які розпочали заняття у вересні 1921 року. На загальних зборах медичних працівників та студентів було прийнято рішення про відкриття у Вінниці вищої медичної школи. Незабаром у місті почав працювати протитуберкульозний диспансер. На підприємствах створювались медпункти, гуртки першої медичної допомоги.

Піклуванням у Вінниці були оточені діти, які в роки імперіалістичної та громадянської воєн втратили батьків і зазнали багато лиха. В січні 1921 року, під час проведення «Тижня захисту дітей», у місті організували 5 дитячих будинків3. Невдовзі у них виховувалося близько 700 дітей.

Щоб прискорити розвиток освіти у Вінниці, місцеві органи Радянської влади потурбувалися своєчасно відремонтувати всі шкільні приміщення, забезпечити учнів підручниками й шкільним приладдям. Для підготовки вчительських кадрів у 1920 році було відкрито інститут народної освіти. На кінець відбудовного періоду в місті працювало 14 загальноосвітніх шкіл.

Робилися значні кроки щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У 20 школах міста навчалось близько 700 неписьменних і малописьменних. До активної участі у цій важливій справі залучалися вчителі, студенти, працівники культосвітніх закладів.

В ці роки розгорталась мережа професійної освіти. В місті створюються короткотермінові курси для підвищення кваліфікації робітників і службовців за різним фахом, а також курси для підготовки до вузів. У 1924 році відкрилися вечірні трирічні робітничі курси. Успішно працювали робітничий університет на 450 чоловік, 14 профшкіл та 4 технікуми.

Одним з вогнищ культури став драматичний театр ім. І. Франка, який зародився у Вінниці на початку 1920 року і працював тут до 1923 року. Його заснували корифеї українського театру А. М. Бучма, Г. П. Юра, М. М. Крушельницький, О. М. Ватуля. В цей час функціонував ще один український театральний колектив, у складі якого виступала талановита співачка М. І. Литвиненко-Вольгемут. Артисти давали вистави й концерти у робітничих і сільських клубах, військових частинах. Зібрані від вистав кошти часто передавалися у фонд допомоги населенню Самарської та інших губерній Росії, що терпіли від голоду.

У 1919—1921 роках у місті успішно виступав хор, диригентом якого був український композитор Г. М. Давидовський. Як пристрасний любитель мистецтва, він полум’яно пропагував українську народну пісню. У Вінниці композитор написав оперу «Перемога пісні» та ряд інших чудових творів. У 1925 jponi І. А. Савченко, згодом відомий радянський кінорежисер, заснував у Вінниці аматорський театр «Червоний галстук».

Значними пропагандистами культури були Народна консерваторія (з 1921 року), відділення музичного товариства й хорова капела ім. М. Леонтовича. За три роки капела дала 85 концертів.

Через клуби, художні самодіяльні гуртки до культурного життя широко залучалася робітнича молодь. 1921 року у Вінниці відкрили Центральний показовий робітничий клуб. При ньому працювали театральна, літературна, хорова студії та студія живопису. 1924 року в місті нараховувався 21 клуб. Громадськість увічнювала пам’ять видатних українських і російських діячів культури. Дбайливо зберігалася садиба М. М. Коцюбинського, де в 1927 році було відкрито літературно-меморіальний музей письменника.

В 20-х роках у Вінниці створюється кабінет вивчення Поділля, який очолював вчений В. Д. Отамановський. Кабінет видавав краєзнавчі праці — «1905 рік на Поділлі» та інші.

В побудові нового радянського життя важлива роль належала місцевій партійній пресі. З січня 1920 року у Вінниці виходила газета «Вісті». Через рік вона друкувалася під назвою «Подольский пролетарий», а ще через два роки перейменовується на «Рабоче-крестьянскую газету». В 1921 році виходила газета «Червона молодь», а з березня 1922 року — «Молодий незаможник». З квітня 1924 року випускається губернська газета «Червоний край». Друкувалися у Вінниці також журнали «Наша кузница», «Пролетарська освіта». В 1928—1930 рр. видавалась «Робітнича газета», а в 1930—1932 рр.— «Ленінський шлях».

Успішно розгортала свою роботу Вінницька міська комсомольська організація. Комсомольці відкрили свій клуб, при якому працювали хоровий, драматичний та інші гуртки, а також школа політграмоти. У клубі часто влаштовувалися мітинги й збори, на які сходилося багато робітничої молоді. Губернське бюро комсомолу видавало газету «Молодий більшовик». Грандіозною демонстрацією молоді міста відзначено Міжнародний юнацький день у вересні 1923 року.

Всенародний рух за створення радянського повітряного флоту захопив комсомольців міста. Юнаки й дівчата активно збирали кошти на будівництво літаків «Червона Вінниця» і «Комсомолець України». У 1923 році до Вінниці прибули Г. І. Котовський і В. М. Примаков. Вони щиро подякували комсомольцям і молоді міста за допомогу Червоній Армії.

Радість трудових успіхів радянських людей була затьмарена смертю В. І. Леніна. Міська конференція профспілок, висловлюючи скорботу, у своїй резолюції записала: «Пролетаріат ще не знав втрати, подібної до тієї, якої зазнав світовий пролетарський рух з передчасною смертю великого стратега Володимира Ілліча. Почуття й свідомість робітників не миряться і не можуть миритися з думкою про те, що Ілліча фізично немає серед нас. Перенесемо ж любов на спадщину Леніна, на Компартію і поклянемось під прапором партії проводити великі заповіти ленінізму»1.

Присягаючи на вірність ідеям великого Леніна, кращі люди Вінниці подавали заяви про вступ до партії. «Ми усвідомили,— писали робітники взуттєвої фабрики «Яструб»,— що Комуністична партія є єдиним і вірним захисником робітників і селян. Ми бажаємо разом з вами в рядах партії продовжувати шлях, який вказав нам дорогий учитель Ленін». Робітники суперфосфатного заводу гаряче схвалювали «тверду та витриману лінію завершення соціалістичного будівництва».

Згуртувавшись навколо міської партійної організації, трудящі Вінниці продовжували самовіддану боротьбу за дальший розвиток народного господарства. В цей час починається реконструкція підприємств, зокрема проводились великі роботи на суперфосфатному заводі ім. Свердлова, на заводі «Молот». Зростає виробнича потужність цвяхового заводу, стає до ладу лісотарний завод, збільшує випуск продукції меблева фабрика, розширюють видобуток граніту кам’яні кар’єри. З 1928 року в місті починає працювати центральна універсальна майстерня для ремонту сільськогосподарських машин, згодом обладнуються пересувні майстерні. В 1927 році відкривається державна швейна фабрика. Зростає обсяг виробництва і на інших підприємствах. Після відбудови знову запрацював єдиний у країні завод насіння цукрових буряків.

За перші довоєнні п’ятирічки промисловість міста набрала ще більших темпів розвитку. До діючих підприємств приєдналися плодозавод, кондитерська фабрика, сірчанокислотний цех суперфосфатного заводу. Урізноманітнювалась промислова продукція. Суперфосфатний завод одним з перших у країні освоїв виробництво суперфосфату стандартної якості з хібінських апатитів, збільшився обсяг виробництва сірчаної кислоти. На базі заводу «Молот» і машинно-тракторної майстерні створюється мотороремонтний завод, де вже працювало 500 робітників. Великим підприємством став м’ясокомбінат, обладнаний за останнім словом тогочасної техніки. Він виріс на пустирі, неподалік залізничного вокзалу. Серед підприємств легкої промисловості виділялася швейна фабрика ім. Володарського, на якій в кінці першої п’ятирічки працювало понад півтори тисячі робітників. Колектив цього підприємства виконав п’ятирічний план за 2,5 роки. Швидко відбулася реконструкція двох кондитерських, макаронної, меблевої, трикотажної фабрик, млина № 15. Обсяг валової продукції міських підприємств в останньому році п’ятирічки у 12 разів перевищував рівень випуску продукції 1913 року.

Виконуючи завдання соціалістичної індустріалізації, трудящі Вінниці водночас дбали і про соціалістичну перебудову села. Для трудового селянства вони не тільки виготовляли різноманітне сільськогосподарське знаряддя, а надсилали туди кращих виробничників для організації колективної праці, проведення політ-масової роботи. Лише весною 1930 року на період посівної кампанії в села було направлено 246 робітничих бригад у складі 1110 чоловік.

Коли Вінниця стала обласним центром, то це посилило адміністративні, економічні й культурні зв’язки міста з периферійними населеними пунктами. У Вінниці почали виходити обласні газети «Більшовицька правда» та «Молодий більшовик».

У цей час значними темпами зростає продуктивність праці, широкого розмаху набирає рух ударників і особливо стахановський рух. На вінницьких заводах і фабриках створюються ударні бригади. Під кінець 1935 року на 27 підприємствах працювало 930 стахановців, а вже через рік їх стало 2371. Першими стахановцями у Вінниці були робітники А. П. Худа з взуттєвої фабрики, Л. Ф. Гуцалюк з суперфосфатного заводу, П. М. Твердохлібов з м’ясокомбінату, П. С. Самойленко з швейної фабрики, А. Ф. Тринос з трамвайного депо. І не тільки окремі робітники, а й цілі цехи перевиконували виробничі завдання. У третьому році другої п’ятирічки випуск валової продукції міських підприємств у 15 разів перевищив довоєнний рівень.

Новий трудовий ентузіазм серед вінницьких робітників викликала підготовка до Надзвичайного VIII з’їзду Рад CPСP. На багатьох підприємствах міста відбулися багатолюдні мітинги, учасники яких гаряче схвалили проект нової Конституції CPСP. Колективи ряду підприємств достроково виконали плани другої п’ятирічки. До відкриття з’їзду лише мотороремонтний завод дав надпланової продукції на один мільйон карбованців. 15 листопада 1936 року колектив м’ясокомбінату рапортував про виконання плану другої п’ятирічки.

За прикладом машинобудівників Свердловська й Харкова на підприємствах Вінниці з’явилися багатоверстатники. Новатор мотороремонтного заводу Погребнюк, працюючи на двох верстатах, у вересні 1939 року виконав завдання на 1075 проц., а пізніше він домігся виконання змінної норми на 3081 проц. На фабриках і заводах почав ширитись рух за оволодіння суміжними виробничими професіями, розвиваються раціоналізаторство та винахідництво.

Поряд з старими реконструйованими підприємствами у місті виникали нові виробничі об’єкти: взуттєва фабрика індивідуального пошиття, вощильний завод та ін. Підвищувався рівень технічного обладнання фабрик і заводів. У 1940 році у Вінниці працювало 50 промислових підприємств. Набагато зросла їх виробнича потужність. До революції взуттєва фабрика «Яструб» виготовляла лише 50—70 пар взуття на добу, а в 1940 році — 2400 пар.

Продукція вінницьких підприємств мала не тільки місцеве, а й союзне значення. До них в першу чергу належав суперфосфатний завод, який 1940 року давав у 9 разів більше продукції, ніж вироблялось її до Великої Жовтневої соціалістичної революції. М’ясокомбінат, швейна, взуттєва й кондитерська фабрики та деякі інші підприємства Вінниці свою продукцію постачали багатьом індустріальним центрам країни і навіть виробляли її для експорту. Разом з розвитком промисловості збільшувалася кількість робітників. Якщо в 1913 році у місті їх було 1,3 тис. чоловік, то в 1940 році — понад 10 тис. чоловік.

Поступово розширювались масштаби житлового будівництва. Почали з’являтися 3—5-поверхові будинки на багатьох вулицях. Вінниця ставала сучасним соціалістичним містом. Напередодні Великої Вітчизняної війни тут було 6002 житлові будинки, проживало близько 100 тис. чоловік.

Місцеві органи приділяли багато уваги задоволенню потреб міста в електроенергії. У 1934 році була побудована паротурбінна електростанція, яка значно зміцнила енергетичне господарство міста. Виробництво електроенергії в останньому передвоєнному році досягло 26,2 млн. кіловат-годин. Але для зростаючих потреб населення електроенергії не вистачало.

Одним з невідкладних завдань було докорінне поліпшення водопостачання, бо потреби жителів у фільтрованій воді задовольнялися погано. В 1940 році здано в експлуатацію новий водогін. Довжина водогінної мережі досягла 57,5 км. Проблема постачання населення доброякісною водою була розв’язана.

З 1932 року почалась реконструкція трамвайного господарства — споруджуються нові лінії, поповнюється вагонний парк. Це забезпечило перевезення понад 10 млн. чоловік на рік. До послуг населення стали легкові та вантажні таксі. В жовтні 1940 року здано в експлуатацію новий залізничний вокзал.

У зв’язку з розвитком міста виникали нові вулиці, площі. Довжина міських вулиць у 1941 році перевищила 113 км. Капітально були відремонтовані вулиці Котовського, Дзержинського, Першотравнева, Ворошилова, Пирогова. Змінила своє обличчя центральна магістраль Вінниці — вулиця Леніна. Вона була значно розширена і заново замощена. Поліпшувалось вуличне освітлення. В ці роки місто покривалося зеленим убранням. На місці саду, що до революції належав царському генералу, виріс міський парк культури і відпочинку, якому присвоєно ім’я Максима Горького. У парку працювали 2 кінотеатри, естрада, читальні, танцювальні майданчики. В різних районах міста виникали нові сквери. В 1940 році міські зелені насадження становили 203,2 гектара.

Дедалі поліпшувалась організація радянської торгівлі. Ще в роки першої п’ятирічки торгівля у місті проводилася головним чином органами споживчої кооперації. Розвивалася також колгоспна торгівля. В 1936 році торговельна мережа міста поповнюється державними спеціалізованими магазинами для продажу населенню м’ясних, рибних, овочевих, молочних та інших продуктів, що сприяло дальшому збільшенню обсягу роздрібного товарообігу. Питома вага державної торгівлі набирала все більших розмірів.

Органи Радянської влади весь час дбали про охорону здоров’я трудящих. У місті зростала мережа лікувальних закладів, збільшувалась кількість медичних працівників. З 1934 року у Вінниці почала працювати інфекційна лікарня, згодом закінчилось будівництво двох пологових будинків. Напередодні Великої Вітчизняної війни у місті функціонувало 10 лікарень на 2,5 тис. ліжок, 2 пологові будинки, 6 поліклінік, 3 водолікарні, протитуберкульозний диспансер та інші лікувальні заклади. На підприємствах працювали медпункти. В порівнянні з 1913 роком кількість лікарняних ліжок збільшилась у місті майже в 40 разів. На початок 1941 року в місті працювало 327 лікарів — майже в 15 разів більше, ніж у 1913 році.

Серйозна увага приділялася народній освіті. Міська Рада дбала, щоб усіх дітей охопити школою, щоб не було неписьменних серед населення. На кінець другої п’ятирічки неписьменність у Вінниці в основному ліквідували. Перед війною в 26 міських школах навчалося 12 655 дітей. Популярністю користувалася дитяча музична студія. Щоб задовольнити зростаючі потреби учнівської молоді, її перетворили на музичну школу. Велику допомогу школам у навчально-виховній роботі надавав міський палац піонерів, відкритий у 1935 році. 62 юннати палацу брали участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. У місті працювали дитяча технічна та туристсько-екскурсійна станції, будинок художнього виховання, спортивні товариства.

Педагогічні кадри все більше поповнював Вінницький інститут соціального виховання, відкритий у 1930 році, який через три роки був реорганізований у педагогічний інститут. У ньому навчалося близько 2,5 тис. студентів.

Вінниця стала одним з центрів підготовки фахівців у галузі охорони здоров’я. В 1932 році тут організовано філіал заочного медичного інституту, а через рік відкрито стаціонарний медичний інститут. Для нього споруджувався великий корпус. На кінець 1940 року в інституті навчалося близько 1800 студентів. До війни він підготував 990 лікарів. Зважаючи на потребу в медичних працівниках середньої ланки, у Вінниці ще в 1929 році створили медичний, а в 1932 році — психоневрологічний технікуми. Після реорганізації вони злилися в середню фельдшерсько-акушерську школу. В місті відкрилася зуболікарська школа. Розширювались масштаби підготовки фельдшерів, зубних лікарів та інших медпрацівників. Тільки за передвоєнне десятиріччя середню медичну освіту у місті здобули близько двох тисяч чоловік.

З 1930 року у Вінниці почалися заняття в технікумі комунального будівництва. На базі профшколи створено індустріальний технікум. Останній пізніше реорганізовано на енерготехнікум. В 1935 році плодоовочевий технікум перетворено на технікум радянської торгівлі. Працювала також вища комуністична сільськогосподарська школа. В роки третьої п’ятирічки вона стала сільськогосподарським технікумом. З 1939 року розпочалися заняття у вечірній консерваторії. За період довоєнних п’ятирічок середні спеціальні навчальні заклади міста закінчили близько 10 тис. чоловік.

Підготовку спеціалістів у вузах і технікумах здійснювала велика група професорів і викладачів. Справжніми фахівцями цієї справи стали: ректор вищої сільськогосподарської комуністичної школи К. Д. Топорков, директор педінституту Я. К. Литвинов, професори медичного інституту Б. С. Шкляр, М. М. Болярський та інші.

У місті працювало 53 бібліотеки з книжковим фондом понад 600 тис. примірників. Справжнім центром пропаганди політичних і наукових знань стала обласна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва, для якої збудували спеціальне приміщення по вулиці Леніна.

В культурному житті населення міста важливу роль відіграли кінотеатри, музеї, клуби, радіо. Популярним став будинок Червоної Армії, відкритий наприкінці 1925 року. Він обслуговував не лише військові частини, а й цивільне населення. Його роботі пильну увагу приділяв визначний радянський військовий діяч, командир 17-го стрілецького корпусу Я. Ф. Фабріціус, що близько трьох років проживав у Вінниці. Свого командира любили й поважали бійці. Вони обрали його почесним червоноармійцем. Про високий авторитет та повагу трудящих міста до Яна Фабріціуса свідчить те, що його неодноразово обирали до складу республіканських та місцевих партійних і радянських органів1.

Успішно розгортав роботу міський радіовузол, зростала кількість радіоточок. Перед війною їх було 11 тисяч. З 1933 року функціонує вінницька радіостанція. Перший звуковий кінотеатр відкрили в 1931 році. Кінокартини демонструвалися також у робітничих клубах, навчальних закладах.

Серед культурних закладів міста відзначалися обласний краєзнавчий та літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського. Вони з року в рік збагачувалися новими експонатами, цінними документальними матеріалами. 1934 року в краєзнавчому музеї було зібрано понад 12 тисяч експонатів. Екскурсанти мали змогу оглянути художні роботи О. А. Кіпренського, І. К. Айвазовського, І. М. Крамського, В. А. Тропініна, експонати про далеке минуле Поділля й сучасне соціалістичне будівництво на Вінниччині.

Для культурного обслуговування населення з 1932 року у Вінниці на постійну роботу залишено оперну студію, яка гастролювала по Україні. Її колектив ставив опери вітчизняних і зарубіжних композиторів. На опері М. І. Глінки «Іван Сусанін», зокрема, побували майже всі колгоспники Вінницького району. Зростали культурні запити трудящих, тому постало питання — відкрити у Вінниці ще один театр. З січня 1941 року почали діяти музично-драматичний та ляльковий театри.

Вінничани із захопленням зустрічали виступи приїжджих артистів — Оксани Петрусенко, Давида Ойстраха, учасників драматичної студії М. К. Садовського, Державного ансамблю народного танцю CPСP під керівництвом І. О. Мойсеева та інших творчих колективів. На запрошення вінничан у місті виступали російські і українські радянські письменники. Двічі сюди приїздив В. В. Маяковський (у 1924 і 1928 рр.). Зі сцени міського театру він читав свої твори. У жовтні 1935 року в першій школі ім. Коцюбинського відбулася зустріч учнів старших класів з письменником М. П. Трублаїні. Перед громадськістю виступали П. Г. Тичина, В. М. Сосюра, О. Є. Корнійчук, І. Л. Ле, І. К. Микитенко, М. Т. Рильський, О. І. Копиленко, О. І. Безименський та ін. Культурне життя міста з роками ставало повнокровнішим і багатшим.

Коли німецькі фашисти віроломно напали на Радянський Союз, того ж дня відбулось засідання Вінницького міськкому КП(б)У, на якому були визначені конкретні завдання міської парторганізації в умовах війни. На підприємствах і в установах міста проходили мітинги робітників, інженерно-технічних працівників та службовців. Трудящі одностайно заявили, що вони всі сили віддадуть на захист Радянської Батьківщини.

Організовано проходила в місті мобілізація до лав Червоної Армії. Сотні робітників, службовців та інженерно-технічних працівників добровільно пішли на фронт. Для боротьби з диверсантами та охорони промислових підприємств був сформований винищувальний батальйон, який нараховував 300 чоловік. Тисячі жителів міста брали участь у спорудженні укріплень, несли службу в загонах протиповітряної оборони. А коли над містом нависла загроза ворожої окупації, евакуювали на схід основні підприємства, навчальні заклади. Партійні і комсомольські організації підбирали людей для підпільної і партизанської боротьби, готували бази і явочні квартири.

На початку липня 1941 року перша танкова група і 6-а німецька армія прорвали оборону радянських військ на північ від Вінниці і значно просунулись у напрямку Києва. Щоб уникнути оточення, радянські війська дістали наказ відступити. 19 липня останні частини Червоної Армії залишили Вінницю.

Фашисти у Вінниці творили нечувані злочини. Вони без суду розстрілювали людей, грабували мирне населення. У своєму наказі начальник вінницької жандармерії зазначав, що жандармські пости мають право страчувати на свій розсуд, без усякого дозволу. В місті окупанти створили два табори військовополонених. Тут було знищено 12 тисяч чоловік. 19 вересня 1941 року гітлерівці провели масову облаву на мирних жителів. Усіх схоплених, близько 10 тис. чоловік, було розстріляно. Другу облаву вони вчинили у квітні 1942 року. Окупанти схопили і по-звірячому розстріляли ще 15 тисяч радянських громадян. Гітлерівці знищували навіть хворих. Вони заморили голодом і отруїли понад 700 хворих, що лікувались у Вінницькій психоневрологічній лікарні, а приміщення перетворили в офіцерський клуб. За час свого «хазяйнування» гітлерівські головорізи лише у Вінниці знищили близько 42 тис. чоловік мирного населення і вигнали на каторжні роботи 13 400 чоловік.

Безмежна любов радянських людей до своєї соціалістичної Батьківщини, глибока їх ненависть до гітлерівських поневолювачів надихали патріотів на священну визвольну боротьбу. У Вінниці створювалися антифашистські організації й групи, діяльність яких спрямовував підпільний центр. Енергійно працювала підпільна організація, яку очолював І. В. Бевз. Активними учасниками її були комсомольці Л. С. Ратушна, І. О. Войцехівський, Н. Медвідь, І. В. Бутенко, Н. Рудь. Центр організації містився в бібліотеці ім. Крупської. Підпільники проводили агітаційну роботу серед населення міста, здійснювали диверсії, здобували зброю для партизанів. За ініціативою І. В. Бевза радянські патріоти біля Вінниці підірвали 2 ешелони, які прямували на фронт з фашистськими солдатами і військовою технікою, на станції вивели з ладу обладнання зв’язку. Енергійно працювала в підпіллі Л. С. Ратушна. З перших днів війни вона залишила навчання в Московському університеті і пішла добровольцем у Червону Армію. В бою була тяжко поранена і потрапила в полон, але з фашистського табору втекла і добралася до рідного міста Вінниці. Тут комсомолка виконувала всі доручення І. В. Бевза, підпільникам виготовляла фальшиві документи, вела розвідку, допомагала друкувати й розповсюджувати листівки.

Одночасно на м’ясокомбінаті діяла підпільна група під керівництвом І. В. Рибалки (Колпакова). Підпільники Л. І. Гречко, М. П. Коваленко, О. В. Кокорєв та інші на залізничній станції здійснили ряд диверсій на перегонах Голендри — Гулівці, Калинівка — Голендри та станції Вінниця. Було знищено чимало цистерн з пальним, живої сили ворога, неодноразово припинявся рух поїздів3. До початку 1942 року у Вінниці нараховувалось 18 підпільних організацій і груп, до яких входило близько 300 чоловік.

У зв’язку з тим, що поблизу Вінниці (недалеко від села Коло-Михайлівки) було розташовано ставку Гітлера, в місті зосереджувалось багато есесівських частин, загонів гестапо та різних шпигунів. Це ускладнювало дії підпільників. Однак боротьба тривала. Вінницькі підпільники налагодили зв’язки з партизанськими загонами, що діяли на території області, передавали народним месникам розвідувальні відомості, готували резерви для поповнення загонів, постачали їх медикаментами й продуктами харчування. Вони також налагодили зв’язок з підпільними організаціями, що діяли в Немирівському, Жмеринському, Козятинському, Гайсинському та інших районах області.

В травні 1942 року вчитель П. П. Мельник організував молодіжну бойову групу, члени якої С. О. Семенець, Ю. І. Курій та інші розповсюджували листівки, добували зброю для партизанів, організовували диверсії.

Влітку того ж року міський партійний центр для встановлення зв’язку з великою землею посилає зв’язкових І. Я. Бялера, Г. Т. Прокудіна та Г. А. Бондаря в білоруські ліси для того, щоб за допомогою місцевих партизанів зв’язатися з Центральним штабом партизанського руху в Москві. Один з них — Г. Т. Прокудін був відряджений у Москву, де особисто доповідав про патріотичні справи вінницьких підпільників, про будівництво ставки Гітлера під Вінницею.

Наприкінці серпня 1942 року вінницькі патріоти зазнали тяжких втрат. Гітлерівцям вдалося вислідити і заарештувати багатьох підпільників. Тоді потрапило в тюрми, табори смерті і загинуло близько 100 чоловік.

Але на місце загиблих ставали нові бійці проти загарбників.

Багато радянських бійців, жителів міста врятувала патріотична група «Медик», на чолі якої стояв лікар С. П. Белканія, нині доцент медичного інституту. Учасники групи обладнали підпільний медичний пункт, де подавали допомогу пораненим, хворим, утікачам з таборів. Підпільники регулярно постачали партизанським загонам медикаменти.

Червона Армія, долаючи впертий опір ворога, в березні 1944 року наблизилась до Вінниці. На світанку 16 березня підрозділи 305-ї стрілецької дивізії Червоної Армії в районі с. Лаврівки форсували Південний Буг і створили плацдарм на західному березі річки. Ворог чинив шалений опір, неодноразово переходив у контратаки. Розширивши плацдарм, радянські війська 18 березня підійшли до північно-західної околиці міста. Після очищення від ворога Замостя, частини 241-ї та 211-ї дивізій, а також 70-ї гвардійської дивізії, що вели бої за місто, не затримуючись, рушили в наступ. Розгром ворога в центральній частині міста та остаточне його визволення здійснювала 183-я стрілецька дивізія, яка розташувалася вздовж східного берега Південного Бугу. 19 березня підрозділи цієї дивізії форсували річку в районі П’ятничан і Садків. Відступаючи з Вінниці, гітлерівці підірвали й підпалили ряд будівель. У місті спалахнули пожежі. Цілу ніч не вщухали бої за переправи через річку. 20 березня Вінниця назавжди стала вільною3. Майже весь гарнізон німецько-фашистських військ було знищено. Разом з частинами Червоної Армії до міста ввійшли партизани.

В боях за визволення Вінниці радянські воїни виявили справжній героїзм і відвагу. Бронебійник Онуфрій Войцехівський вступив у єдиноборство з трьома німецькими танками і вийшов переможцем. Комсомольці Кухенко, Григоріаді та інші бійці увірвались до міста по уламках підірваного мосту, перебрались на протилежний берег Південного Бугу і забезпечили переправу всього підрозділу4. Льотчики авіаційних з’єднань генералів С. Я. Красовського і М. П. Каманіна, незважаючи на те, що навколо міста було сконцентровано багато зенітної артилерії і ворожих винищувачів, успішно бомбардували опорні пункти ворога. Хоробро воював у повітряних боях над містом підрозділ вінничанина, Героя Радянського Союзу капітана І. Л. Могильчака.

Далеко від рідного міста на різних фронтах Великої Вітчизняної війни мужньо билися з ворогом тисячі вінничан. Чимало з них було відзначено урядовими нагородами, а льотчикам, вихованцям Вінницького аероклубу В. Т. Топольському, Г. І. Герману, П. А. Колеснику, В. Я. Хасіну, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Гітлерівці завдали місту величезних збитків, які становили майже 500 млн. крб. З50 промислових підприємств, що існували до війни, тільки 10 вціліло, майже повністю були зруйновані суперфосфатний і мотороремонтний заводи, швейна, макаронна та інші фабрики1. Руїни залишилися від медичного інституту, будівельного технікуму, обласної бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва, театру, обласної лікарні ім. М. І. Пирогова та багатьох інших соціально-культурних закладів. Були знищені готелі, вокзал, трамвайний парк, багато житлових будинків, пошкоджено водопровід і трамвайні колії.

Особливо місто зазнало величезних людських втрат. Якщо напередодні війни тут проживало близько 100 тис. чоловік, то в 1944 році залишилося лише 27 тисяч. За тимчасової окупації гітлерівці знищили 41 600 мирних жителів, вивезли на каторгу в Німеччину 13 тисяч чоловік.

З перших днів після вигнання гітлерівців партійна організація підняла все населення Вінниці на відбудову міста. На допомогу радянський уряд направив сюди понад 600 досвідчених спеціалістів різних професій. Незабаром були частково відроджені м’ясокомбінат, взуттєва і кондитерська фабрики, млинзавод № 15, спиртовий завод та інші підприємства. Відбудували водопровід, трамвайні колії та допоміжні об’єкти міського господарства.

Трудящі міста гаряче підтримували ініціативу робітників Вінницького хлібозаводу про розгортання відбудовних робіт силами громадськості. Міський комітет партії і виконком міської Ради депутатів трудящих кожної п’ятиденки вручали колективу, що завоював першість на відбудові, перехідний Червоний прапор. Активну допомогу Вінниці у відродженні промисловості подавали робітники Москви, Ленінграда, Києва та багатьох інших міст країни. Магнітогорський металургійний комбінат постачав метал для відбудови Вінницького суперфосфатного заводу, Красноуральський завод — труби, підмосковні підприємства — кислотривку кераміку. Різноманітні матеріали прибували з Казахстану та республік Закавказзя.

На квітень 1945 року у Вінниці діяло понад 30 промислових підприємств. Стали до ладу водонасосні станції, було відремонтовано шляхи й мости, — здано в експлуатацію 17,4 тис. кв. м житлової площі. Відчинилися двері медичного й педагогічного інститутів, будівельного та інших технікумів, багатьох шкіл і закладів культури.

Поряд з відбудовою народного господарства йшла технічна реконструкція підприємств, які оснащувалися новим устаткуванням, сучасними верстатами. Багато виробничих процесів було механізовано й автоматизовано. Всюди розгортався раціоналізаторський рух, що дало відчутний економічний ефект і прискорювало відбудовні роботи. На кінець 1948 року майже всі підприємства Вінниці були відроджені. В порівнянні з 1946 роком обсяг продукції майже на кожному підприємстві збільшився у кілька разів.

Докорінно реконструювали мотороремонтний завод ім. Горького. До війни це підприємство було в основному ремонтним. На ньому ремонтували машини, тракторні мотори тощо. Після відбудови тут спорудили нові корпуси. Крім ремонту техніки, на заводі почали випускати запасні частини до тракторів та інших сільськогосподарських машин, виготовляли свердлильні та розточувальні верстати. А згодом підприємство освоїло виробництво важливих вузлів до самохідних комбайнів.

Розгорталося будівництво нових підприємств. Швидко було споруджено інструментальний завод. У його обладнанні активну участь взяли колективи московських заводів «Фрезер», «Калібр», ім. Калініна. Вони надіслали устаткування, відрядили для допомоги своїх спеціалістів та кваліфікованих робітників. Вінницькі інструментальники освоїли виробництво конче потрібного для народного господарства різального і слюсарно-монтажного інструменту. Вводились в дію електротехнічний, молочний заводи, акумуляторно-зарядна станція, новий консервно-ковбасний цех м’ясокомбінату та інші об’єкти. З 1955 року почав видавати продукцію новоспоруджений олієжировий комбінат — одне з найбільших підприємств такого роду на Україні.

На підприємствах міста вдосконалювалися процеси виробництва, різноманітнішав асортимент виробів. На швейній фабриці запроваджено раціональний розкрій тканин, нову технологію клейового з’єднання деталей тощо. У 1957 році фабрика випускала 25 фасонів чоловічого й жіночого одягу.

За короткий строк у Вінниці було відбудовано довоєнні цегельні заводи і споруджено кілька нових підприємств будівельної індустрії. Серед них комбінат будівельних деталей, асфальто-бетонний завод. Розвиток промисловості будівельних матеріалів набагато прискорив розгортання промислового та житлового будівництва.

Відбудова і дальший розвиток міста значною мірою залежала від енергетичної бази. Міські електростанції під час війни були зруйновані. Відбудована паротурбінна електростанція не могла задовольнити зростаючих потреб. Постало питання про значне розширення енергетичного господарства. Були споруджені Сабарівська ГЕС, стали до ладу ТЕЦ суперфосфатного заводу і олієжирового комбінату.

Згодом здійснили кільцювання міських електростанцій.

Довгий час у післявоєнні роки гостро стояло питання про забезпечення трудящих Вінниці житлом. Багатьом не вистачало квартир, бо фашисти зруйнували у місті 1881 будинок.

До того, після війни швидко розвивалася промисловість, на підприємствах невпинно збільшувалась кількість робітників.

На початок 1955 року населення міста досягло 106,1 тис. чоловік.

На кошти державних капіталовкладень, підприємств і установ протягом четвертої і п’ятої п’ятирічок було споруджено понад 52 тис. кв. м житла. В районі суперфосфатного заводу, олієжиркомбінату виникли нові житлові масиви.

З допомогою держави велике будівництво в районах Слов’янки, Старого міста, П’ятничан, Хмельницького і Немирівського шосе розгорнули індивідуальні забудівцики. Лише в 1948—1950 рр. було зведено більше тисячі житлових будинків.

Відбудова старих і спорудження нових будинків змінювали вигляд міста. Будинки обкому партії та облвиконкому, бібліотеки ім. Тімірязєва, готелю «Україна», музично-драматичного театру прикрасили центральні вулиці. Красиві будинки виросли на Замості. На Південному Бузі збудували три бетонні мости. З 1956 року в місто почав надходити дашавський газ.

Щоб захистити Київську вулицю від весняних поводей, у шостій п’ятирічці почалося будівництво водозахисної дамби вздовж лівого берега Південного Бугу від П’ятничанського до Староміського мостів.

У післявоєнні роки розвивається і міський транспорт. Були прокладені нові трамвайні лінії, на Хмельницькому шосе споруджено трамвайне депо. Налагоджувався регулярний автобусний рух. З Вінниці почали курсувати автобуси в усі районні центри міста, а також у Київ, Львів та інші міста України. Поліпшенню роботи міського транспорту дуже сприяла здача в експлуатацію 1955 року нового залізобетонного мосту через Південний Буг, який з’єднав Замостя з центром.

Трудящі Вінниці багато попрацювали над впорядкуванням міста. Заасфальтували вулиці і майдани.

Вінниця заслужено славиться своїм зеленим вбранням. І в повоєнні роки в місті з’явилось чимало нових скверів, бульварів, багато обсаджених деревами вулиць. Методом народної будови вінничани впорядкували й розширили міський парк культури та відпочинку ім. М. Горького. Тут спорудили літній і зелений театри, виставочні павільйони, лекторій, бібліотеку-читальню, стадіон, майданчики для дітей.

Одним з важливих завдань післявоєнного періоду було налагодження системи шкільної освіти. Радянські органи добилися того, що всі діти шкільного віку були охоплені навчанням. Будувалися нові школи, обладнувалися шкільні кабінети, бібліотеки, спортивні майданчики. Налагоджувати виховну роботу допомагали комсомольці. В обладнанні навчальних майстерень допомагали шефські колективи — підприємства й установи міста.

В естетичному вихованні дітей міста брала участь музична школа. На її базі почала працювати вечірня музична школа. Вона розгорнула підготовку вчителів співів, керівників хорових та музичних гуртків. Значна робота провадилася у Вінницькому палаці піонерів ім. Л. С. Ратушної. У місті відновили свою діяльність технічна й сільськогосподарська дитячі станції.

В 1944 році почалося навчання в будівельному й енергетичному технікумах, фельдшерсько-акушерській школі, яка пізніше була перетворена на медичне училище, технікумі радянської торгівлі. Останній невдовзі перевели до Могилева-Подільського, а в його приміщенні відкрили сільськогосподарську школу, що готувала молодших агрономів. За 9 років свого існування вона дала чимало спеціалістів для сільського господарства. Відкрилися також нові спеціальні середні заклади: технікуми — залізничного транспорту, агромеліоративний, кооперативний; музичне училище. Працювало кілька навчальних закладів системи трудових резервів та спеціальних шкіл і курсів. Кожен рік сотні кваліфікованих спеціалістів випускають медичний та педагогічний інститути. З 1945 по 1958 рік дипломи Вінницького педагогічного інституту ім. М. Островського одержали понад 6 тисяч учителів.

Щоб задовольнити всезростаючий інтерес трудящих мас до різних галузей науки, літератури, мистецтва та міжнародного життя в 1959 році було створено міське товариство «Знання». До його складу ввійшли професори та викладачі вузів, лікарі, вчителі, інженери, працівники партійних організацій. Багато вінничан навчалося у вечірньому університеті марксизму-ленінізму при міськкомі КП України.

Розгорталася робота в палацах культури, клубах, бібліотеках, кінотеатрах.

Чудовим подарунком став споруджений палац культури хіміків. Тут читаються лекції, проводяться бесіди, концерти, вечори відпочинку, демонструються кінофільми, працюють музичний, драматичний, хореографічний та інші гуртки художньої самодіяльності. У Вінниці 1957 року відбувся перший обласний фестиваль молоді, в якому взяли участь тисячі обдарованих співаків, декламаторів, танцюристів, музикантів.

На повну силу в післявоєнний період розгорнув творчу роботу колектив музично-драматичного театру. В його репертуарі були п’єси радянських драматургів, а також твори української, російської і зарубіжної класики. Разом з театром плідно працював місцевий драматург Микола Зарудний, п’єси якого ставились на сцені. Вінницькі артисти виїжджали на гастролі в райони області, у Москву, Ленінград, Київ, Мінськ, Челябінськ, Хабаровськ тощо.

В цей же час у містах і селах області виступали вінницькі творчі колективи — капела бандуристів, 2 естрадні бригади філармонії, ляльковий театр.

На міцні осередки науково-культурної роботи перетворилися вінницькі музеї. Загальне уявлення про історію й природу краю дає експозиція обласного краєзнавчого музею. В окремому залі представлене самодіяльне образотворче та декоративно-прикладне мистецтво народних умільців, що живуть і працюють на Вінниччині. Увагу відвідувачів особливо привертають роботи видатного майстра художньої кераміки Івана Гончара, вишивальниці Одарки Сидоренко, різьбяра по дереву Володимира Дороша.

Поблизу Вінниці у мальовничій місцевості розташовані будинок і садиба, де жив і працював російський хірург М. І. Пирогов. З 1947 року музей-садибу було відкрито для широкого огляду трудящих. На відстані 1,5 км звідси знаходиться склеп, де покоїться набальзамоване його тіло. В 1971 році на одній з площ міста, що розташована на початку вулиці М. І. Пирогова, встановлено пам’ятник великому вченому.

Ще швидше розвивалася економіка й культура Вінниці в період семирічки і восьмої п’ятирічки. Обласний центр перетворювався на місто машинобудівників, хіміків, будівельників. З роками підвищувалася продуктивність праці на підприємствах, народжувалися нові патріотичні починання, що забезпечувало успішне виконання виробничих планів. У місті розгорталося змагання за право називатися бригадами й ударниками комуністичної праці. Не тільки окремі трудівники, але й цілі колективи прийняли девіз: «Жити і працювати по-комуністичному!». У змаганні робітники взуттєвої фабрики досягли великих трудових успіхів, і в 1960 році колективу було присвоєно звання підприємства комуністичної праці. Це звання вінницькі взуттєвики підтверджували з року в рік. 1961 року у змаганні за право називатися бригадами й ударниками комуністичної праці брали участь 16 тисяч робітників міста. 322 бригади і 1690 робітників були удостоєні цієї високої честі.

Наслідуючи славний почин Валентини Гагатової, передовики виробництва — апаратник сірчанокислотного цеху О. М. Сушинський, робітник олієжиркомбінату І. А. Лихий та багато інших перейшли працювати на відстаючі ділянки виробництва і вивели їх в число передових.

Колективи заводів і фабрик, будов шукали й знаходили все нові резерви виробництва. На підприємствах міста розгорталася боротьба за «українську годину». Робітничі колективи брали зобов’язання виконувати денну норму не за сім, а за шість годин. За рахунок цього на підприємствах у 1963 році було вироблено надпланової продукції майже на 5 млн. карбованців.

У виробничий прогрес творчу думку вносили вінницькі раціоналізатори. В 1961 році на підприємствах міста їх налічувалося понад 2100 чоловік. За рік вони подали майже 4000 пропозицій, з яких 2200 впроваджено у виробництво, що дозволило зекономити близько 900 тис. карбованців.

Уже в перші роки семирічки на підприємствах Вінниці були здійснені великі роботи, пов’язані з дальшим технічним прогресом: на багатьох заводах і фабриках встановлені автоматичні і напівавтоматичні верстати, автоматичні та потокові лінії, здійснено модернізацію машин і агрегатів. Це дало змогу збільшити випуск продукції та підвищити її якість.

Визначною подією в житті трудящих міста було відзначення в 1962 році історичного ювілею — 600-річчя заснування Вінниці. На честь цієї знаменної події розгорталося соціалістичне змагання за дострокове виконання виробничих планів, за перетворення обласного центру в зразкове місто високої культури. На підприємствах, в культурно-освітніх закладах, установах проходили збори, організовувались концерти, художні виставки. 17 грудня відбулося урочисте засідання міської Ради депутатів трудящих з участю партійних, профспілкових, комсомольських та інших громадських організацій. Вінничан тепло вітали посланці багатьох міст Радянського Союзу, моряки танкера «Вінниця». Від імені дружнього польського народу трудящих Вінниці привітала делегація Келецького воєводства ПНР, що прибула в гості. Радісне свято продемонструвало єдність і згуртованість трудящих Вінниці, їх волю до боротьби за перетворення в життя грандіозних планів побудови комуністичного суспільства в нашій країні.

До числа діючих ставали все нові підприємства — завод залізобетонних конструкцій, швейна фабрика № 2 та ін. Новими цехами збагатились хімічний комбінат, агрегатний, інструментальний, електротехнічний заводи, взуттєве об’єднання ім. Щорса, м’ясокомбінат. Олієжиркомбінат за роки семирічки збільшив випуск продукції в 6 разів. А на всіх підприємствах Вінниці за 1959—1965 роки зріс обсяг продукції вдвоє.

Впроваджуючи найновіші науково-технічні та інженерні досягнення, зокрема автоматичні лінії, постійно дбаючи про піднесення продуктивності праці, вінницькі» підприємства з року в рік удосконалюють виробничий процес, поліпшують якість продукції, розширяють її асортимент.

З напівкустарної механічної майстерні до великого, оснащеного найновішим технологічним обладнанням підприємства, виріс Вінницький завод тракторних агрегатів. Продукція, яку випускає його колектив, йде для сільськогосподарського машинобудування. Коли Таганрозький самохідний комбайн було відзначено на Всесвітній виставці в Брюсселі призом, вінничани із задоволенням написали своїм колегам: «Разом з вами ми теж пишаємося тим, що в створенні цієї машини брав участь і колектив нашого агрегатного…».

Вінницькі агрегатники першими в області перейшли на нову систему планування й економічного стимулювання. У перший рік роботи по-новому завод одержав більші прибутки, ніж мав раніше. Це дало змогу виділити значні кошти у фонд матеріального заохочення. За рівнем продуктивності праці колектив заводу в 1969 році досяг контрольних показників, визначених на кінець восьмої п’ятирічки.

Єдиним у Радянському Союзі підприємством, яке проектує і виготовляє електроверетена й електротехнічну апаратуру для машин, що виробляють хімічні волокна, є Вінницький електротехнічний завод. Освоєння заводом нових видів продукції, окремі з яких випускаються на рівні кращих світових стандартів, дало можливість звільнити країну від імпорту технологічного устаткування для прядильної промисловості. 370 робітників підприємства за 4 роки успішно виконали завдання, передбачене планом восьмої п’ятирічки.

Фрези й розвертки з маркою Вінницького інструментального заводу значно перевершують за якістю подібні інструменти відомих закордонних фірм. Не випадково їх експортують до 80 країн світу. Вироби заводу знаходять широке застосування в Польщі, Болгарії, Японії, Уругваї. Завод був споруджений в перші повоєнні роки. З дня його заснування і до сьогодні директором підприємства працює П. А. Горобець. За його активною участю було впроваджено 6 автоматичних ліній, що дало сотні тисяч карбованців економічного ефекту. П. А. Горобець нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. На заводі є чимало ветеранів, які назавжди зв’язали свою долю з підприємством, працюють тут понад 20 років.

Цілим комплексом заводів став Вінницький хімічний комбінат. Уперше в нашій країні він освоїв безперервне виробництво суперфосфату, першим перейшов на випуск гранульованого суперфосфату. Тісно переплелась трудова біографія багатьох виробничників з історією комбінату. Тут працює чимало робітничих династій. До них, зокрема, належить родина Д. А. Жмура. На підприємство він прийшов комсомольцем ще в 1922 році, брав участь у його відбудові. Почав роботу рядовим слюсарем і став начальником сірчанокислотного цеху, вступив до партії. Його три сини — Анатолій, Валерій і Юрій та дві невістки — Тамари трудяться на комбінаті. Всі вони працюють завзято, мають вищу або середню освіту, живуть у достатку. Високих показників домігся старший апаратник суперфосфатного цеху В. Я. Шевлюга. Не перший рік він віддає свій труд і творчість підприємству. Разом з товаришами по праці Шевлюга примусив швидше обертатись камери безперервної дії, удосконалив виробництво суперфосфату. Це дало змогу цехові за два роки восьмої п’ятирічки вийти на рубіж 1970 року.

На колишньому пустирі на 32 гектарах з’явилися світлі корпуси нового шарико-підшипникового заводу, що включився у виробництво напередодні 50-річчя Великого Жовтня. Його споруджувала вся країна. Проект заводу розробляв Московський інститут «Гіпроавтопром», над технологічною частиною працювали куйбишевські вчені. Обладнання постачали заводи Ленінграда, Києва, Вітебська, Одеси, Москви, Чимкента, Воронежа. Підприємству були потрібні кадри. На допомогу йому прийшли заводи Москви, Харкова, Куйбишева, Мінська.

Вони прийняли на навчання й підготували близько 700 наладчиків, токарів, шліфувальників, слюсарів.

На великі підприємства, оснащені за останнім словом техніки, перетворились вінницькі взуттєва фабрика ім. Щорса, швейна фабрика ім. Володарського, кондитерська фабрика, м’ясокомбінат. У ювілейному 1967 році колективу м’ясокомбінату вручили пам’ятний Червоний прапор ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів Союзу РСР та ВЦРПС. Олієжиркомбінату тоді ж присвоєно звання підприємства високої культури.

Промисловість міста розвивається на науковій основі. Заводи і фабрики підтримують постійний зв’язок з місцевими вузами й науковими центрами країни. Інженери хімічного комбінату спільно з працівниками Ленінградського технологічного інституту розробили технологію виробництва концентрованої екстракційної ортофосфорної кислоти і потрійного суперфосфату. Ленінградські вчені допомогли колективу освоїти випуск складнозмішаних добрив. Окремі важливі проблеми виробничого характеру розв’язано у співдружбі з Дніпропетровським хіміко-технологічним інститутом, політехнічними інститутами Києва, Харкова й Одеси. За розробку нових технологічних процесів і впровадження їх у виробництво директор комбінату І. П. Худолій та інженери Є. А. Малишева, Б. К. Чорний, Д. М. Шевченко одержали авторські свідоцтва.

Знаменним для трудящих Вінниці став ювілейний 1970 рік. У змаганні за гідну зустріч 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна включились усі вінничани. В ході цього змагання були примножені успіхи, досягнуті колективами підприємств і будов за попередні роки. Колектив м’ясокомбінату нагороджено орденом Жовтневої Революції.

12 колективів—переможців соціалістичного змагання — занесено до обласної Ленінської Книги трудової слави. Серед них — олієжировий комбінат, трикотажна фабрика, радіоламповий завод, будівельно-монтажне управління крупнопанельного домобудування та ін. До цієї Книги внесено імена робітника взуттєвого об’єднання Д. І. Бондаря, монтера вузла зв’язку В. Т. Грушу, робітниці радіолампового заводу С. Г. Музиченко, бригадира слюсарів підшипникового заводу В. І. Стахмича, доцента педінституту І. Ф. Нелюбової. За трудові успіхи Ленінськими ювілейними почесними грамотами ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС нагороджено м’ясокомбінат, центральний універмаг. Ленінськими ювілейними почесними грамотами ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради відзначені електротехнічний завод, шкіряно-галантерейна фабрика, завод залізобетонних конструкцій, автобаза № 1 автотресту Головпромтранспорту. Ювілейними Ленінськими медалями нагороджено понад 13 тисяч вінничан.

В ювілейному році ще більше зміцніли дружні зв’язки робітників Вінниці з колгоспним селянством області. Здійснюючи рішення липневого (1970 р.) Пленуму ЦК КПРС, в яких накреслено чітку програму дальшого розвитку сільського господарства, трудящі Вінниці посилили шефську допомогу колгоспам та радгоспам області. Колектив робітників будівельно-монтажного управління «Хімбуд»

у колгоспі ім. Шевченка с. Великих Крушлинців Вінницького району обладнав літні табори для худоби, спорудив гараж, механічну майстерню, дитячий садок тощо. Будівельники разом з сільськими механізаторами лагодять техніку, збирають урожай. Робітники радіолампового заводу в колгоспі ім. Горького села Біркова Літинського району механізували трудомісткі процеси на фермах. У місті немає такого підприємства, яке б не шефствувало над одним із колгоспів області.

У 1970 році промисловість Вінниці за один день виробляла у 5 разів більше продукції, ніж усі підприємства міста до революції протягом року. Щодня підприємства міста видають 1900 тонн мінеральних добрив, 2500 електродвигунів, 10 тис. пар взуття, 200 тис. умовних банок консервів тощо. Вже на початок 1970 року 4,5 тисячі новаторів підприємств міста виконали свої особисті п’ятирічні завдання. В рахунок 1971 року працювали на той час всі виробничники трикотажної фабрики.

Виробничі успіхи стали можливими тому, що на підприємствах міста виросли чудові, технічно грамотні, до кінця віддані партії і народові люди. Робітники електротехнічного заводу з повагою і любов’ю говорять про обмотувальницю Г. Т.Журтанич. Свій виробничий досвід, набутий багатолітньою працею на підприємстві, вона охоче передає молодим. Працелюбність, глибоке знання своєї справи, готовність допомогти іншим принесли їй заслужену шану. Її нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, обрано депутатом міської Ради депутатів трудящих.

Чверть століття працює на Вінницькій взуттєвій фабриці В. Г. Пітанько. Вона прийшла сюди з ремісничого училища, а потім без відриву від виробництва закінчила середню школу. Нині вона вчиться в політехнічному інституті. їй трудящі виявили високе довір’я — вдруге обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Водночас її обрали членом бюро міськкому КП України.

Двадцять років тому прийшла на взуттєву фабрику ім. Щорса і Р. М. Симакова. Тут вона стала ініціатором змагання за випуск продукції лише першого сорту. Комуністи обрали її членом обкому КП України, а уряд нагородив орденом Леніна.

У Вінниці частіше з’являються не тільки нові корпуси підприємств, а дедалі більше зростає житлове й культурно-освітнє будівництво. До визначних споруд останніх років належать будинок побуту, палац піонерів, поштамт, висотний готель на Жовтневій площі, спортивний комплекс. Великий житловий масив виріс на вулиці Свердлова. Забудовано багатоповерховими спорудами вулиці Пирогова, Грибоедова, Островського та ін. Районом найбільш інтенсивної забудови стала південно-західна частина міста. На площі 250 га освоєно житловий масив Вишенька, де вже мають безкоштовно квартири понад 25 тис. вінничан. В найближчі роки тут житиме близько 70 тисяч чоловік, значно більше, ніж у всій Вінниці до революції. Де раніше був базар Каліча, створено велику площу, якій присвоєно ім’я Ю. О. Гагаріна. На ній споруджено центральний універмаг, готель, житлові будинки тощо.

Вінничани одержали нові приміщення шкіл, дитячих установ, лікарень, магазинів, підприємств громадського харчування. За всю свою багатовікову історію Вінниця ще не знала такого бурхливого розмаху будівництва, як за роки Радянської влади. За повоєнні роки створено по суті нове місто.

Швидкими темпами зростає комунальне господарство, значні роботи проводяться для забезпечення міста водою, газом, електроенергією. Більшість населення користується газом. Лише за останні роки газифіковано понад 15 тисяч квартир трудящих.

На вулицях Вінниці все більше з’являється зелені й квітів. Площа зелених насаджень тепер досягла 571,6 гектара. У 1963 році у Вінниці був закладений ботанічний сад. У ньому чимало рідкісних дерев і чагарників. Для субтропічної флори обладнана оранжерея.

Дальшого розвитку набуває міський транспорт. Значно реконструйовано трамвайне господарство, прокладено трамвайні лінії на нові житлові масиви, виріс вагонний парк. Щодня цим видом транспорту користується 140—150 тисяч чоловік. Порівняно недавно з’явився у Вінниці тролейбус. Містом курсують 70 автобусів, 200 таксі. Автобусними лініями Вінниця зв’язана з основними містами країни. Аеропорт обслуговує десятки авіаліній. Через залізничну станцію Вінниця за добу проходить десятки пасажирських поїздів. Міська Рада депутатів трудящих вживає дійових заходів, щоб і далі поліпшувати обслуговування населення. Розширено мережу побутових підприємств, впроваджено велику кількість нових видів послуг. Відкриті нові ательє. Споруджено механічну фабрику хімчистки «Сніжинка», великий будинок побуту.

Багато робиться в місті для зміцнення матеріально-технічної бази та докорінного поліпшення торгівлі. За останні 10 років побудовано і реконструйовано майже 200 продовольчих і промтоварних магазинів, їдалень тощо. Споруджено критий ринок на 500 торговельних місць. Зразковим торговим підприємством став центральний міський універмаг. За успіхи, досягнуті в ювілейному 1967 році, його колектив нагороджено пам’ятним Червоним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів Української РСР та Укрпрофради. Колектив універмагу першим у країні запровадив нову прогресивну форму торгівлі — відкритий доступ до товарів. За зразкове обслуговування і дострокове виконання п’ятирічного плану роздрібного товарообороту в 1971 році універмаг нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Наполеглива організаторська робота його директора М. М. Малишенка була відзначена орденом Леніна. Тепер у місті функціонує 276 магазинів, понад 200 кіосків, 199 підприємств громадського харчування, у т. ч. кілька великих ресторанів. У сфері торгівлі працює понад 5 тисяч чоловік.

Великі асигнування відводяться у Вінниці на розширення і поліпшення мережі медичних закладів. Лише в 1971 році з міського бюджету на охорону здоров’я було виділено 9 млн. крб. Недавно здано в експлуатацію дитячу лікарню № 2, міську лікарню, зведено новий лікувальний корпус психоневрологічної лікарні. На околицях міста відкрито нові амбулаторії. Тепер у Вінниці діє 8 лікарень, 2 пологові будинки, кілька диспансерів, десятки амбулаторій, жіночих і дитячих консультацій. Споруджено радіологічний корпус, будується науково-дослідний інститут експертизи працездатності та організації праці інвалідів.

Бурхливо розвивається у Вінниці культурне будівництво. Росте загальноосвітній рівень вінничан. Кожен другий дорослий мешканець має вищу або середню освіту. Для створення нормальних умов праці в школах будуються нові приміщення. Недавно споруджено приміщення для 11 і 15 шкіл. Справжнє шкільне містечко виросло у Старому місті. Тут для учнів є хороші кабінети, гуртожиток, їдальня. У розширенні мережі шкіл бере активну участь громадськість. Колективи заводу тракторних агрегатів і хімічного комбінату обладнали на своїх підприємствах школи робітничої молоді. В 1971 році у місті працювало 27 загальноосвітніх шкіл та школа-інтернат, у яких навчалося близько 25,4 тисячі учнів, 9 шкіл робітничої молоді. У місті працюють 2 музичні, художня та спортивна школи. Учнівська молодь міста виховується на революційних традиціях старших поколінь. Майже в кожній школі організовано ленінські кімнати й кутки. В ряді шкіл створено музеї В. І. Леніна. Багатством експозиції, розмахом діяльності відомий усій республіці музей школи-інтернату ім. Ю. О. Гагаріна. Школярі збирають експонати для свого музею з дня заснування інтернату. Утворилась навіть своєрідна традиція: до дня народження В. І. Леніна кожен учень, навіть колишній, готує подарунки для поповнення експозиції. В музеї 14 відділень, де зібрано з усіх куточків країни і світу понад 6 тис. експонатів. Діти підтримують дружні зв’язки з 29 радянськими і 10 зарубіжними музеями В. І. Леніна, листуються з 369 підприємствами, що носять ім’я Ілліча. Роботою музею керує заслужена вчителька УРСР К. І. Новакова.

Серед великого загону педагогів міста є багато чудових майстрів своєї справи. За самовіддану працю 26 учителів нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу, 138 — значком «Відмінник народної освіти», 4 — Грамотами Президії Верховної Ради УРСР, 27 педагогам присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР.

За останні роки Вінниця перетворилась на студентське місто. Крім педагогічного й медичного інститутів, розширюється філіал Київського ордена Леніна політехнічного інституту. З 1969 року почав працювати філіал Київського торгово-економічного інституту. Тепер у вузах навчається 13,2 тисячі студентів, а в 7 технікумах міста (політехнічному, електронних приладів, будівельному, залізничному, кооперативному, громадського харчування, м’ясо-молочному), медичному та музичному училищах — понад 12,1 тисячі чоловік. Вузи й технікуми міста одержали за останні роки нові гуртожитки, навчальні корпуси, спортивні зали, навчально-виробничі майстерні.

Вносять свій внесок у розвиток науки і вчені вінницьких вузів, зокрема медики-професори І. М. Грабченко, Н. В. Братусь, Л. Г. Лєкарев, В. О. Паньова, О. І. Гнатюк та ін. Викладацький склад медичного інституту працює над проблемами, які мають важливе значення для охорони здоров’я трудящих і народного господарства. Науковці інституту за післявоєнні роки видали 24 підручники, 4 монографії, 29 збірників наукових праць. Чимало шкільних і вузівських підручників, монографій і збірників наукових праць опублікували також вчені Вінницького педагогічного інституту — В. М. Борщевський, Д. І. Водзінський, А. П. Коржупова та ін. У вузах міста працюють 35 професорів і докторів наук, 282 доценти й кандидати наук.

У Вінниці багато книголюбів. Загальний книжковий фонд бібліотек міста перевищує 3млн. томів. Обслуговують читачів обласна наукова бібліотека ім. К.А. Тімірязєва та 18 міських бібліотек. Є свої бібліотеки в навчальних закладах, на підприємствах. Полюбили свою бібліотеку трудівники хімічного комбінату ім. Я. М. Свердлова. У ній майже 4,5 тисячі читачів. Людей приваблюють нові прогресивні форми обслуговування. На комбінаті створено 20 пунктів видачі книг у цехах. Потрібну літературу можна замовити бібліотекареві або вибрати в книгопересувці. Молодь міста знає багату наукову бібліотеку медичного інституту, часто приходить на літературні диспути в бібліотеку будівельного технікуму.

У місті створені добрі умови для розвитку народних талантів. Розквіт самодіяльного мистецтва яскраво показали фестивалі, присвячені 50-річчю Радянської влади і 100-річному ювілеєві В. І. Леніна. Лише в останньому з них взяли участь понад 4 тисячі аматорів — представники близько 200 різних гуртків. Щороку у Вінниці організовуються виставки народного образотворчого мистецтва, працює будинок народної творчості.

Популярність серед вінничан завоювали заслужений самодіяльний ансамбль танцю УРСР «Подолянка» заводу тракторних агрегатів ім. М. Горького, самодіяльна народна хорова капела педагогічного інституту ім. М. Островського, самодіяльний народний ансамбль танцю «Вінничанка» хімічного комбінату ім. Я. М. Свердлова, самодіяльна народна хорова капела лікарні ім. О. Ющенка. Танцювальні колективи заводу тракторних агрегатів та хімічного комбінату успішно виступали в Польській Народній Республіці.

Значне зростання виконавчої майстерності показують такі колективи, як духовий оркестр заводу тракторних агрегатів, танцювальний колектив медичного інституту ім. М. І. Пирогова, оркестр електронних інструментів радіо лампового заводу, естрадний оркестр заводу залізобетонних конструкцій, ансамбль бандуристок швейної фабрики № 2.

Всебічну допомогу самодіяльним гурткам подають артисти Вінницького музично-драматичного театру ім. М. Садовського. Театр виріс у здібний мистецький колектив. У 1960 році він брав участь у Декаді української літератури і мистецтва в Москві, побував на гастролях у багатьох містах нашої країни, у 1963 році протягом десяти днів звітував про свої творчі досягнення на сцені Кремлівського театру в Москві. Імена народних артистів УРСР Ф. Г. Верещагіна, І. М. Сікала, М. Є. Педошенка, заслужених артистів УРСР В. Я. Сироватко, Г. Т. Тищенка, А. М. Овчаренка та інших відомі далеко за межами області.

Зростає популярність і лялькового театру, який в 1967 році на республіканському огляді в Києві нагороджений дипломом 1 ступеня. Театр одержав нове приміщення, де створені сприятливі умови для творчої роботи.

Завжди багато відвідувачів на концертах, які відбуваються в залі обласної філармонії. Колись у Вінниці працював лише один кінотеатр, тепер їх числиться дев’ять.

У місті зведено один з найбільших у Європі телевізійних ретрансляторів, щогла якого досягає 354 метри. Це відкриває великі можливості для телепередач.

Розгортається в місті літературне життя. Тут працює організація Спілки письменників України. Серед прозаїків, поетів, літературознавців А. А. Бортняк, Д. Г. Дереч, М. Ю. Тарновський та ін. Працює у Вінниці відділення Художнього фонду, 10 вінничан, майстрів пензля,— члени Спілки художників УРСР.

У березні 1969 року трудящі Вінниці урочисто відзначили знаменну дату — 25-річчя з дня визволення міста від фашистських загарбників. У гості до вінничан приїжджав двічі Герой Радянського Союзу льотчик-космонавт СРСР, генерал-майор авіації Г. Т. Береговий. У роки Великої Вітчизняної війни в складі 5-го Вінницького штурмового авіаційного корпусу він брав участь у боях за визволення Вінниччини. В урочистій обстановці на житловому масиві Вишеньці було відкрито пам’ятник-монумент бойової слави доблесним радянським льотчикам. Під час святкування трудящі вшанували почесних громадян міста. Це звання було присвоєно двічі Герою Радянського Союзу Г. Т. Береговому, мужньому підпільнику Великої Вітчизняної війни С. П. Белканія, активному громадському діячеві, колишньому секретарю міськкому КП України О. Т. Павлоцькій, Герою Радянського Союзу генералу М. П. Каманіну. Ще раніше звання почесного громадянина Вінниці було присвоєно першому космонавту Ю. О. Гагаріну.

Зміцнюються зв’язки вінничан і з містами братніх республік Радянського Союзу. Немало будівельників з Надбужжя допомагали піднімати з руїн розбиті землетрусами квартали Ташкента.

Щороку до Вінниці прибуває багато узбецьких юнаків і дівчат вчитися на філологічному факультеті педагогічного інституту. За сумлінну роботу з ними уряд братньої республіки нагородив групу викладачів значком «Відмінник народної освіти Узбекистану».

Трудящі Вінничини дбайливо зберігають пам’ятники історії та культури, всі місця, тісно пов’язані з подвигами вінничан у період громадянської та Великої Вітчизняної воєн. Ці місця відзначено меморіальними дошками, пам’ятниками, гранітними й мармуровими стелами. На могилах полеглих героїв завжди свіжі квіти. З особливою теплотою трудящі відвідують могилу соратника В. І. Леніна по петербурзькому «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» революціонера-марксиста П. К. Запорожця,, похованого у Вінниці.

Споруджується в місті пам’ятник В. І. Леніну. Його відкриють у квітні 1972 року — на відзначення роковин з дня народження великого вождя.

Питанням господарського й культурного будівництва у Вінниці постійну увагу приділяє міська Рада. У своїй повсякденній роботі вона спирається на депутатські групи, громадські самодіяльні організації. Через своїх 350 депутатів міська Рада зв’язана з підприємствами, закладами, громадськими організаціями, вирішує проблеми, які висувають трудящі Вінниці. За останні роки міська Рада багато зробила в справі поліпшення благоустрою міста, налагодження місцевого транспорту, подбала про водопостачання населення. Старий водогін, розрахований на подачу 30 тис. куб. м води на добу, не задовольняв потреб. За ініціативою депутатів вирішено будувати новий водогін, значно потужніший. Всі будівельні роботи вони взяли під свій контроль. На будівництві використовувались допоміжні кошти, місцеві матеріали. Завдяки злагодженій роботі новий водогін завершили достроково, і проблема водопостачання міста була розв’язана.

З кожним роком збільшуються асигнування на задоволення матеріально-культурних потреб населення. Про це яскраво свідчить бюджет міської Ради. В 1970 році він становив 20,5 млн. крб. Це в два з лишнім рази більше проти 1960 року. Основну частину бюджету (13 млн. крб.) було виділено на освіту й охорону здоров’я. Значні суми відводяться на розвиток житлово-комунального господарства, торгівлі, побутового обслуговування та виплату пенсій трудящим.

Громадсько-політичну й трудову діяльність жителів Вінниці спрямовує міська партійна організація. В її складі 18130 комуністів, які самовіддано працюють на всіх ділянках виробництва і культури, виховують трудящих у дусі радянського патріотизму й пролетарського інтернаціоналізму. Бойовими помічниками комуністів є комсомольці. Міська комсомольська організація об’єднує 40 580 юнаків та дівчат.

Готуючись до XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України, трудящі міста брали соціалістичні зобов’язання — достроково виконати виробничі плани восьмої п’ятирічки. З цим почесним і відповідальним завданням вони справилися до 5 листопада 1970 року. Понад план було вироблено на 103 млн. крб. промислової продукції. За п’ятирічку значно підвищилася продуктивність праці: в хімічній промисловості міста—на 42 проц., деревообробній — 48,7 проц., легкій — 67,8 проц. На окремих підприємствах досягнуто ще кращих наслідків. Зокрема, на заводі тракторних агрегатів продуктивність праці зросла на 86,3 проц. До відкриття партійних форумів у місті завершили будівництво палацу спорту товариства «Авангард», широко-форматного кінотеатру «Росія», готелю «Південний Буг» та інших споруд. План першого кварталу 1971 року вінничани завершили до 27 березня.

Досягнення в розвитку економіки й культурного будівництва Вінниці за роки Радянської влади величезні. Чудові перспективи розвитку її відкриваються у дев’ятій п’ятирічці. В 1971—1975 роках обсяг продукції підприємств міста зросте в півтора раза. Для трудящих передбачається збудувати близько 600 тисяч кв. м житлової площі. В експлуатацію буде здано дитячих садків на 8 тис. місць, пологовий будинок та новий корпус лікарні ім. М. І. Пирогова. Вінничани одержать нові міжміську телефонну станцію на 300 каналів зв’язку, будинок побуту. Незабаром завершиться спорудження комплексу другої програми телебачення, на міських маршрутах збільшиться кількість тролейбусів, трамваїв та автобусів.

Вінниці понад шістсот років, але вона не старіє. Все потужнішими стають її заводи, ростуть нові будівлі, розвиваються наука і культура.

Перечень метрических книг по г. Винница хранящихся в ГАВиО

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Свято-Миколаївська церква Старої Вінниці Подільської губернії
4. м. Вінниця (Старе Місто)
5. Народження: 1797: ф.799, оп.1, спр.5а; 1841-18626 ф.693, оп.1, спр.1а; 1858-1868: ф.693, оп.1, спр.4а; 1869-1871: ф.905, оп.1, спр.1; 1872-1874: ф.905, оп.1, спр.4; 1875-1877: ф.905, оп.1, спр.8; 1878-1879: ф.905, оп.1, спр.12; 1880-1882: ф.905, оп.1, спр.14; 1883-1885: ф.905, оп.1, спр.18; 1886-1888: ф.905, оп.1, спр.23; 1889-1891: ф.905, оп.1, спр.26;1892-1894: ф.905, оп.1, спр.31; 1895-1896: ф.905, оп.1, спр.36;1897-1898: ф.905, оп.1, спр.39; 1899-1901: ф.905, оп.1, спр.43; 1902-1906: ф.905, оп.4, спр.3; 1907-1913: ф.905, оп.5, спр.17; 1914-1916: ф.905, оп.5, спр.18; 1917-1919: ф.905, оп.5, спр.19
6. Шлюб: 1869-1871: ф.905, оп.1, спр.1; 1841-18626 ф.693, оп.1, спр.1а; 1858-1868: ф.693, оп.1, спр.4а; 1872-1874: ф.905, оп.1, спр.4; 1875-1877: ф.905, оп.1, спр.8; 1878-1879: ф.905, оп.1, спр.12; 1880-1882: ф.905, оп.1, спр.14; 1883-1885: ф.905, оп.1, спр.18; 1886-1888: ф.905, оп.1, спр.23; 1889-1891: ф.905, оп.1, спр.26; 1892-1894: ф.905, оп.1, спр.31; 1895-1896: ф.905, оп.1, спр.36; 1897-1898: ф.905, оп.1, спр.39; 1899-1901: ф.905, оп.1, спр.43; 1902-1906: ф.905, оп.4, спр.3; 1907-1913: ф.905, оп.5, спр.17; 1914-1916: ф.905, оп.5, спр.18; 1917-1919: ф.905, оп.5, спр.19;
7.
8. Смерть: 1797: ф.799, оп.1, спр.5а; 1841-18626 ф.693, оп.1, спр.1а; 1858-1868: ф.693, оп.1, спр.4а; 1869-1871: ф.905, оп.1, спр.1; 1872-1874: ф.905, оп.1, спр.4; 1875-1877: ф.905, оп.1, спр.8; 1878-1879: ф.905, оп.1, спр.12; 1880-1882: ф.905, оп.1, спр.14; 1883-1885: ф.905, оп.1, спр.18; 1886-1888: ф.905, оп.1, спр.23; 1889-1891: ф.905, оп.1, спр.26; 1892-1894: ф.905, оп.1, спр.31; 1895-1896: ф.905, оп.1, спр.36; 1897-1898: ф.905, оп.1, спр.39; 1899-1901: ф.905, оп.1, спр.43; 1902-1906: ф.905, оп.4, спр.3; 1907-1913: ф.905, оп.5, спр.17; 1914-1916: ф.905, оп.5, спр.18; 1917-1919: ф.905, оп.5, спр.19;
9.
10. Cповідальні відомості: 1823-1854: ф.693, оп.1, спр.1;

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Спасо-Преображенський собор м. Вінниця Подільської губернії
4. м. Вінниця
5. Народження: 1843: ф.506, оп.1, спр.159а; 1871-1872: ф.905, оп.1, спр.2; 1873-1874: ф.905, оп.1, спр.5; 1875-1876: ф.905, оп.1, спр.7; 1877-1878: ф.905, оп.1, спр.10; 1879-1880: ф.905, оп.1, спр.13; 1881-1882: ф.905, оп.1, спр.16; 1883-1884: ф.905, оп.1, спр.17; 1885: ф.905, оп.1, спр.20; 1886-1887: ф.905, оп.1, спр.22; 1888-1889: ф.905, оп.1, спр.24; 1890: ф.905, оп.1, спр.27; 1891: ф.905, оп.1, спр.28; 1892: ф.905, оп.1, спр.30; 1893: ф.905, оп.1, спр.32; 1894: ф.905, оп.1, спр.33; 1895: ф.905, оп.1, спр.35; 1896: ф.905, оп.1, спр.37; 1897:
ф.905, оп.1, спр.38; 1898: ф.905, оп.1, спр.41; 1899: ф.905, оп.1, спр.42; 1900: ф.905, оп.1, спр.45; 1901: ф.905, оп.1, спр.46; 1902: ф.905, оп.1, спр.47; 1903: ф.905, оп.1, спр.48; 1904: ф.905, оп.4, спр.5; 1905: ф.905, оп.4, спр.7; 1906: ф.905, оп.4, спр.9; 1907: ф.905, оп.4, спр.11; 1908: ф.905, оп.5, спр.4; 1909: ф.905, оп.5, спр.5; 1910: ф.905, оп.5, спр.6; 1911: ф.905, оп.5, спр.7: 1912: ф.905, оп.5, спр.8; 1913: ф.905, оп.5, спр.9; 1914: ф.905, оп.5, спр.10; 1915: ф.905, оп.5, спр.11; 1916: ф.905, оп.5, спр.12; 1917: ф.905, оп.5, спр.13; 1918-1919: ф.905, оп.5, спр.14;
6. Шлюб: 1843: ф.506, оп.1, спр.159а; 1871-1872: ф.905, оп.1, спр.2; 1873-1874: ф.905, оп.1, спр.5; 1875-1876: ф.905, оп.1, спр.7; 1877-1878: ф.905, оп.1, спр.10; 1879-1880: ф.905, оп.1, спр.13; 1881-1882: ф.905, оп.1, спр.16; 1883-1884: ф.905, оп.1, спр.17; 1885: ф.905, оп.1, спр.20; 1886-1887: ф.905, оп.1, спр.22; 1888-1889: ф.905, оп.1, спр.24; 1890: ф.905, оп.1, спр.27; 1891: ф.905, оп.1, спр.28; 1892: ф.905, оп.1, спр.30; 1893: ф.905, оп.1, спр.32; 1894: ф.905, оп.1, спр.33; 1895: ф.905, оп.1, спр.35; 1896: ф.905, оп.1, спр.37; 1897: ф.905, оп.1,
спр.38; 1898: ф.905, оп.1, спр.41; 1899: ф.905, оп.1, спр.42; 1900: ф.905, оп.спр.45; 1901: ф.905, оп.1, спр.46; 1902: ф.905, оп.1, спр.47; 1903: ф.905, оп.1, спр.48; 1904: ф.905, оп.4, спр.5; 1905: ф.905, оп.4, спр.7; 1906: ф.905, оп.4, спр.9; 1907: ф.905, оп.4, спр.11; 1908: ф.905, оп.5, спр.4; 1909: ф.905, оп.5, спр.5: 1910: ф.905, оп.5, спр.6; 1911: ф.905, оп.5, спр.7; 1912: ф.905, оп.5, спр.8; 1913: ф.905, оп.5, спр.9; 1914: ф.905, оп.5, спр.10; 1915: ф.905, оп.5, спр.11; 1916: ф.905, оп5., спр.12; 1917: ф.905, оп.5, спр.13; 1918-1919: ф.905, оп.5, спр.14;
Смерть: 1843: ф.506, оп.1, спр.159а; 1876: ф.905, оп.1, спр.7; 1877-1878: ф.905, оп.1, спр.10; 1879-1880: ф.905, оп.1, спр.13; 1881-1882: ф.905, оп.1, спр.16; 1883-1884: ф.905, оп.1, спр.17; 1885: ф.905, оп.1, спр.20; 1886-1887: ф.905, оп.1, спр.22; 1888-1889: ф.905, оп.1, спр.24; 1890: ф.905, оп.1, спр.27; 1891: ф.905, оп.1, спр.28; 1892: ф.905, оп.1, спр.30; 1893: ф.905, оп.1, спр.32; 1894: ф.905, оп.1, спр.33; 1895: ф.905, оп.1, спр.35; 1896: ф.905, оп.1, спр.37; 1897: ф.905, оп.1, спр.38; 1898: ф.905, оп.1, спр.41; 1899: ф.905, оп.1, спр.42; 1900: ф.905, оп.1, спр.45; 1901: ф.905, оп.1, спр.46; 1902: ф.905, оп.1, спр.47; 1903: ф.905, оп.1, спр.48; 1904: ф.905, оп.4, спр.5; 1905: ф.905, оп.4, спр.7; 1906: ф.905, оп.4, спр.9; 1907: ф.905, оп.4, спр.11; 1908: ф.905, оп.5, спр.4; 1909: ф.905, оп.5, спр.5: 1910: ф.905, оп.5, спр.6; 1911: ф.905, оп.5, спр.7; 1912: ф.905, оп.5, спр.8; 1913: ф.905, оп.5, спр.9; 1914: ф.905, оп.5, спр.10; 1915: ф.905, оп.5, спр.11; 1916: ф.905, оп.5, спр.12; 1917: ф.905, оп.5, спр.13; 1918-1919: ф.905, оп.5, спр.14;
9.
10.

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Свято-Вознесенська церква м. ВінницяПодільської губернії
4. м. Вінниця
5. Народження: 1915-1917: ф.905, оп.5, спр.16; 1918-1919: ф.905, оп.5, спр.17;
6. Шлюб: 1915-1917: ф.905, оп.5, спр.16; 1918-1919: ф.905, оп.5, спр.17;
7.
8. Смерть: 1915-1917: ф.905, оп.5, спр.16; 1918-1919: ф.905, оп.5, спр.17;
9.
10.

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Старообрядницька Свято-Троїцька церква м. Вінниця Подільської губернії
4. м. Вінниця
5. Народження: 1908, 1914-1915; 1919-1920: ф.905, оп.5, спр.20;
6. Шлюб: 1908, 1914-1915; 1919-1920: ф.905, оп.5, спр.20;
7.
8. Смерть: 1908, 1914-1915; 1919-1920: ф.905, оп.5, спр.20;
9.
10.

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Свято-Вознесенська церква (Кладовищенська) м. Вінниця Подільської губернії
4. м. Вінниця
5. Народження: 1918-1919: ф.905, оп.5, спр.21;
6. Шлюб: 1918-1919: ф.905, оп.5, спр.21;
7.
8. Смерть: 1918-1919: ф.905, оп.5, спр.21;
9.
10.

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Церква на честь Ікони Божої Матері «Всіх Скорботних Радості» при Вінницькій окружній лікарні
4. м. Вінниця
5. Народження: 1897-1904: ф.905, оп.4, спр.1; 1905-1910: ф.905, оп.5, спр.22; 1911-1915: ф.905, оп.5, спр.23; 1916-1919: ф.905, оп.5, спр.24;
6. Шлюб: 1897-1904: ф.905, оп.4, спр.1; 1905-1910: ф.905, оп.5, спр.22; 1911-1915: ф.905, оп.5, спр.23; 1916-1919: ф.905, оп.5, спр.24;
7.
8. Смерть: 1897-1904: ф.905, оп.4, спр.1; 1905-1910: ф.905, оп.5, спр.22; 1911-1915: ф.905, оп.5, спр.23; 1916-1919: ф.905, оп.5, спр.24;
9.
10.

1. Подільська губернія
2. Вінницький деканат
3. Вінницька римо-католицька церква, м. Вінниця Вінницького пов. Подільської губ.
4. –
5. Народження: 1862–1867: ф. 905, оп. 2, спр. 5; 1865: ф. 905, оп. 2, спр. 7; 1866: ф. 905, оп. 2, спр. 8; 1867: ф. 905, оп. 2, спр. 9; 1868: ф. 905, оп. 2, спр. 10; 1868–1871: ф. 905, оп. 2, спр. 11; 1869: ф. 905, оп. 2, спр. 12; 1870: ф. 905, оп. 2, спр. 13; 1871: ф. 905, оп. 2, спр. 14; 1872: ф. 905, оп. 2, спр. 16; 1873: ф. 905, оп. 2, спр. 17; 1874–1875: ф. 905, оп. 2, спр. 18; 1876: ф. 905, оп. 2, спр. 20; 1877: ф. 905, оп. 2, спр. 21; 1878: ф. 905, оп. 2, спр. 22; 1879: ф. 905, оп. 2, спр. 23; 1880: ф. 905, оп. 2, спр. 24; 1881: ф. 905, оп. 2, спр. 25; 1882: ф. 905, оп. 2, спр. 26; 1883: ф. 905, оп. 2, спр. 27; 1884: ф. 905, оп. 2, спр. 28; 1885: ф. 905, оп. 2, спр. 29; 1886: ф. 905, оп. 2, спр. 30; 1887: ф. 905, оп. 2, спр. 31; 1889: ф. 905, оп. 2, спр. 32; 1890: ф. 905, оп. 2, спр. 33; 1891: ф. 905, оп. 2, спр. 34; 1892: ф. 905, оп. 2, спр. 35; 1893: ф. 905, оп. 2, спр. 36; 1894: ф. 905, оп. 2, спр. 37; 1895: ф. 905, оп. 2, спр. 38; 1896: ф. 905, оп. 2, спр. 39; 1897: ф. 905, оп. 2, спр. 40; 1898: ф. 905, оп. 2, спр. 41; 1899: ф. 905, оп. 2, спр. 42; 1901: ф. 905, оп. 2, спр. 43; 1902: ф. 905, оп. 2, спр. 44; 1880: ф. 904, оп. 4, спр. 1; 1881: ф. 904, оп. 4, спр. 2; 1882: ф. 904, оп. 4, спр. 3; 1883: ф. 904, оп. 4, спр. 4; 1884: ф. 904, оп. 4, спр. 5; 1885: ф. 904, оп. 4, спр. 6; 1886: ф. 904, оп. 4, спр. 7; 1887: ф. 904, оп. 4, спр. 8; 1888: ф. 904, оп. 4, спр. 9; 1889: ф. 904, оп. 4, спр. 10; 1890: ф. 904, оп. 4, спр. 11; 1891: ф. 904, оп. 4, спр. 12; 1892: ф. 904, оп. 4, спр. 13; 1893: ф. 904, оп. 4, спр. 14; 1894: ф. 904, оп. 4, спр. 15; 1895: ф. 904, оп. 4, спр. 16; 1896: ф. 904, оп. 4, спр. 17; 1897: ф. 904, оп. 4, спр. 18; 1898: ф. 904, оп. 4, спр. 19; 1898: ф. 904, оп. 4, спр. 20; 1900: ф. 904, оп. 4, спр. 21; 1901: ф. 904, оп. 4, спр. 21; 1902: ф. 904, оп. 11, спр. 1; 1903: ф. 904, оп. 11, спр. 5; 1904: ф. 904, оп. 11, спр. 10; 1905: ф. 904, оп. 11, спр. 14; 1906: ф. 904, оп. 11, спр. 19; 1907: ф. 904, оп. 11, спр. 24; 1908: ф. 904, оп. 11, спр. 29; 1909: ф. 904, оп. 11, спр. 34; 1910: ф. 904, оп. 11, спр. 39; 1911: ф. 904, оп. 11, спр. 44; 1912: ф. 904, оп. 11, спр. 49; 1914: ф. 904, оп. 11, спр. 58; 1915: ф. 904, оп. 11, спр. 63; 1916: ф. 904, оп. 11, спр. 68; 1858–1859: ф. 904, оп. 31, спр. 6; 1861: ф. 904, оп. 31, спр. 7; 1873: ф. 904, оп. 31, спр. 8; 1874: ф. 904, оп. 31, спр. 9; 1875: ф. 904, оп. 31, спр. 10; 1878: ф. 904, оп. 31, спр. 11; 1879: ф. 904, оп. 31, спр. 12; 1862–1867: ф. 905, оп. 2, спр. 5; 1865: ф. 905, оп. 2, спр. 7; 1866: ф. 905, оп. 2, спр. 8; 1867: ф. 905, оп. 2, спр. 9; 1868: ф. 905, оп. 2, спр. 10; 1868–1871: ф. 905, оп. 2, спр. 11; 1869: ф. 905, оп. 2, спр. 12; 1870: ф. 905, оп. 2, спр. 13; 1871: ф. 905, оп. 2, спр. 14; 1872: ф. 905, оп. 2, спр16; 1873: ф. 905, оп. 2, спр. 17; 1874–1875: ф. 905, оп. 2, спр. 18; 1876: ф. 905, оп. 2, спр. 20; 1877: ф. 905, оп. 2, спр. 21; 1878: ф. 905, оп. 2, спр. 22; 1879: ф. 905, оп. 2, спр. 23; 1880: ф. 905, оп. 2, спр. 24; 1881: ф. 905, оп. 2, спр. 25; 1882: ф. 905, оп. 2, спр. 26; 1883: ф. 905, оп. 2, спр. 27; 1884: ф. 905, оп. 2, спр. 28; 1885: ф. 905, оп. 2, спр. 29; 1886: ф. 905, оп. 2, спр. 30; 1888: ф. 905, оп. 2, спр. 31; 1889: ф. 905, оп. 2, спр. 32; 1890: ф. 905, оп. 2, спр. 33; 1891: ф. 905, оп. 2, спр. 34; 1892: ф. 905, оп. 2, спр. 35; 1893: ф. 905, оп. 2, спр. 36; 1894: ф. 905, оп. 2, спр. 37; 1895: ф. 905, оп. 2, спр. 38; 1896: ф. 905, оп. 2, спр. 39; 1897: ф. 905, оп. 2, спр. 40; 1898: ф. 905, оп. 2, спр. 41; 1899: ф. 905, оп. 2, спр. 42; 1901: ф. 905, оп. 2, спр. 43; 1902: ф. 905, оп. 2, спр. 44; 1908: ф. 905, оп. 5, спр. 30; 1909: ф. 905, оп. 5, спр. 31; 1910: ф. 905, оп. 5, спр. 32; 1911: ф. 905, оп. 5, спр. 33; 1912: ф. 905, оп. 5, спр. 34; 1913: ф. 905, оп. 5, спр. 35; 1914: ф. 905, оп. 5, спр. 36; 1915: ф. 905, оп. 5, спр. 37; 1916: ф. 905, оп. 5, спр. 38; 1917: ф. 905, оп. 5, спр. 39; 1796–1814: ф. 803, оп. 1, спр. 1
6. Шлюб: 1865: ф. 905, оп. 2, спр. 7; 1866: ф. 905, оп. 2, спр. 8; 1867: ф. 905, оп. 2, спр. 9; 1868: ф. 905, оп. 2, спр. 10; 1869: ф. 905, оп. 2, спр. 12; 1870: ф. 905, оп. 2, спр. 13; 1871: ф. 905, оп. 2, спр. 14; 1872: ф. 905, оп. 2, спр. 16; 1873: ф. 905, оп. 2, спр. 17; 1874–1875: ф. 905, оп. 2, спр. 19; 1876: ф. 905, оп. 2, спр. 20; 1877: ф. 905, оп. 2, спр. 21; 1878: ф. 905, оп. 2, спр. 22; 1879: ф. 905, оп. 2, спр. 23; 1880: ф. 905, оп. 2, спр. 24; 1881: ф. 905, оп. 2, спр. 25; 1882: ф. 905, оп. 2, спр. 26; 1883: ф. 905, оп. 2, спр. 27; 1884: ф. 905, оп. 2, спр. 28; 1885: ф. 905, оп. 2, спр. 29; 1886: ф. 905, оп. 2, спр. 30; 1887: ф. 905, оп. 2, спр. 31; 1889: ф. 905, оп. 25, спр. 32; 1890: ф. 905, оп. 2, спр. 33; 1891: ф. 905, оп. 2, спр. 34; 1892: ф. 905, оп. 2, спр. 35; 1893: ф. 905, оп. 2, спр. 36; 1894: ф. 905, оп. 2, спр. 37; 1895: ф. 905, оп. 2, спр. 38; 1896: ф. 905, оп. 2, спр. 39; 1897: ф. 905, оп. 2, спр. 40; 1898: ф. 905, оп. 2, спр. 41; 1899: ф. 905, оп. 2, спр. 42; 1901: ф. 905, оп. 2, спр. 43; 1902: ф. 905, оп. 2, спр. 44; 1880: ф.904, оп. 4, спр. 1; 1881: ф. 904, оп. 4, спр. 2; 1882: ф. 904, оп. 4, спр. 3; 1883: ф. 904, оп. 4, спр. 4; 1884: ф. 904, оп. 4, спр. 5; 1885: ф. 904, оп. 4, спр. 6; 1886: ф. 904, оп. 4, спр. 7; 1887: ф. 904, оп. 4, спр. 8; 1888: ф. 904, оп. 4, спр. 9; 1889: ф. 904, оп. 4, спр. 10; 1890: ф. 904, оп. 4, спр. 11; 1891: ф. 904, оп. 4, спр. 12; 1892: ф. 904, оп. 4, спр. 13; 1893: ф. 904, оп. 4, спр. 14; 1894: ф. 904, оп. 4, спр. 15; 1895: ф. 904, оп. 4, спр. 16; 1896: ф. 904, оп. 4, спр. 17; 1897: ф. 904, оп. 4, спр. 18; 1898: ф. 904, оп. 4, спр. 19; 1898: ф. 904, оп. 4, спр. 20; 1900: ф. 904, оп. 4, спр. 21; 1901: ф. 904, оп. 4, спр. 21; 1902: ф. 904, оп. 11, спр. 1; 1903: ф. 904, оп.11, спр. 5; 1904, оп. 11, спр. 10; 1905: ф. 904, оп. 11, спр. 14; 1906: ф. 904, оп. 11, спр. 19; 1907: ф. 904, оп. 11, спр. 24; 1908: ф. 904, оп. 11, спр. 29; 1909: ф. 904, оп. 11, спр. 34; 1910: ф. 904, оп. 11, спр. 39; 1911: ф. 904, оп. 11, спр. 44; 1912: ф. 904, оп. 11, спр. 49; 1914: ф. 904, оп. 11, спр. 58; 1915: ф. 904, оп. 11, спр. 63; 1916: ф. 904, оп. 11, спр. 68; 1917: ф. 904, оп. 11, спр. 73; 1858–1859: ф. 904, оп. 31, спр. 6; 1861: ф. 904, оп. 31, спр. 7; 1873: ф. 904, оп. 31, спр. 8; 1874: ф. 904, оп. 31, спр. 9; 1875: ф. 904, оп. 31, спр. 10; 1878: ф. 904, оп. 31, спр. 11; 1879: ф. 904, оп. 31, спр. 12; 1865: ф. 905, оп. 2, спр. 7; 1866: ф. 905, оп. 2, спр. 8; 1867: ф. 905, оп. 2, спр. 9; 1868: ф. 905, оп. 2, спр. 10; 1869: ф. 905, оп. 2, спр. 12; 1870: ф. 905, оп. 2, спр. 13; 1871: ф. 905, оп. 2, спр. 14; 1872: ф. 905, оп. 2, спр. 16; 1873: ф. 905, оп. 2, спр. 17; 1874–1875: ф. 905, оп. 2, спр. 19; 1876: ф. 905, оп. 2, спр. 20; 1877: ф. 905, оп. 2, спр. 21; 1878: ф. 905, оп. 2, спр. 22; 1879: ф. 905, оп. 2, спр. 23; 1880: ф. 905, оп. 2, спр. 24; 1881: ф. 905, оп. 2, спр. 25; 1882: ф. 905, оп. 2, спр. 26; 1883: ф. 905, оп. 2, спр. 27; 1884: ф. 905, оп. 2, спр. 28; 1885: ф. 905, оп. 2, спр. 29; 1886: ф. 905, оп. 2, спр. 30; 1888: ф. 905, оп. 2, спр. 31; 1889: ф. 905, оп. 2, спр. 32; 1890: ф. 905, оп. 2, спр. 33; 1891: ф. 905, оп. 2, спр. 34; 1892: ф. 905, оп. 2, спр. 35; 1893: ф. 905, оп. 2, спр. 36; 1894: ф. 905, оп. 2, спр. 37; 1895: ф. 905, оп. 2, спр. 38; 1896: ф. 905, оп. 2, спр. 39; 1897: ф. 905, оп. 2, спр. 40; 1898: ф. 905, оп. 2, спр. 41; 1899: ф. 905, оп. 2, спр. 42; 1901: ф. 905, оп. 2, спр. 43; 1902: ф. 905, оп. 2, спр. 44; 1908: ф. 905, оп. 5, спр. 30; 1909: ф. 905, оп. 5, спр. 31; 1910: ф. 905, оп. 5, спр. 32; 1911: ф. 905, оп. 5, спр. 33; 1912: ф. 905, оп. 5, спр. 34; 1913: ф. 905, оп. 2, спр. 35; 1914: ф. 905, оп. 5, спр. 36; 1915: ф. 905, оп. 5, спр. 37; 1916: ф. 905, оп. 5, спр. 38; 1917: ф. 905, оп. 5, спр. 39; 1796–1814: ф. 803, оп. 1, спр. 1
7. –
8. Смерть: 1865–1870: ф. 905, оп. 2, спр. 6; 1865: ф. 905, оп. 2, спр. 7; 1866: ф. 905, оп. 2, спр. 8; 1867: ф. 905, оп. 2, спр. 9; 1868: ф. 905, оп. 2, спр. 10; 1869: ф. 905, оп. 2, спр. 12; 1870: ф. 905, оп. 2, спр. 13; 1871: ф. 905, оп. 2, спр. 14; 1871: ф. 905, оп. 2, спр. 15; 1872: ф. 905, оп. 2, спр. 16; 1873: ф. 905, оп. 2, спр. 17: 1874–1875: ф. 905, оп. 2, спр. 19; 1876: ф. 905, оп. 2, спр. 20; 1877: ф. 905, оп. 2, спр. 21; 1878: ф. 905, оп. 2, спр. 22; 1879: ф. 905, оп. 2, спр. 23; 1880: ф. 905, оп. 2, спр. 24; 1881: ф. 905, оп. 2, спр. 25; 1882: ф. 905, оп. 2, спр. 26; 1883: ф. 905, оп. 2, спр. 27; 1884: ф. 905, оп. 2, спр. 28; 1885: ф. 905, оп. 2, спр. 29; 1886: ф. 905, оп. 2, спр. 30; 1887: ф. 905, оп. 2, спр. 31; 1889: ф. 905, оп. 2, спр. 32; 1890: ф. 905, оп. 2, спр. 33; 1891: ф. 904, оп. 2, спр. 34; 1892: ф. 905, оп. 2, спр. 35; 1893: ф. 905, оп. 2, спр. 36; 1894: ф. 905, оп. 2, спр. 37; 1895: ф. 905, оп. 2, спр. 38; 1896: ф. 905, оп. 2, спр. 39; 1897: ф. 905, оп. 2, спр. 40; 1898: ф. 905, оп. 2, спр. 41; 1899: ф. 905, оп. 2, спр. 42; 1901: ф. 905, оп. 2, спр. 43; 1902: ф. 905, оп. 2, спр. 44; 1880: ф. 904, оп. 4, спр. 1; 1881: ф. 904, оп. 4, спр. 2; 1882: ф. 904, оп. 4, спр. 3; 1883: ф. 904, оп. 4, спр. 4; 1884: ф. 904, оп. 4, спр. 5; 1885: ф. 904, оп. 4, спр. 6; 1886: ф. 904, оп. 4, спр. 7; 1887: ф. ф. 904, оп. 4, спр. 8; 1888: ф. 904, оп. 4, спр. 9; 1889: ф. 904, оп. 4, спр. 10; 1890: ф. 904, оп. 4, спр. 11; 1891: ф. 904, оп. 4, спр. 12; 1892: ф. 904, оп. 4, спр. 13; 1893: ф. 904, оп. 4, спр. 14; 1894: ф. 904, оп. 4, спр. 15; 1895: ф. 904, оп. 4, спр. 16; 1896: ф. 904, оп. 4, спр. 17; 1897: ф. 904, оп. 4, спр. 18; 1898: ф. 904, оп. 4, спр. 19; 1898: ф. 904, оп. 4, спр. 20; 1900: ф. 904, оп. 4, спр. 21; 1901: ф. 904, оп. 4, спр. 21; 1902: ф. 904, оп. 11, спр. 1; 1903: ф. 904, оп. 11, спр. 5; 1904: ф. 904, оп. 11, спр. 10; 1905: ф. 904, оп. 11, спр. 14; 1906: ф. 904, оп. 11, спр. 19; 1907: ф. 904, оп. 11, спр. 24; 1908: ф. 904, оп. 11, спр. 29; 1909: ф. 904, оп. 11, спр. 34; 1910: ф. 904, оп. 11, спр. 39; 1911: ф. 904, оп. 11, спр. 44; 1912: ф. 904, оп. 11, спр. 49; 1914: ф. 904, оп. 11, спр. 58; 1915: ф. 904, оп. 11, спр. 63; 1916: ф. 904, оп. 11, спр. 68; 1917: ф. 904, оп. 11, спр. 73; 1858–1859: ф. 904, оп. 31, спр. 6; 1861: ф. 904, оп. 31, спр. 7; 1873: ф. 904, оп. 31, спр. 8; 1874: ф. 904, оп. 31, спр. 9; 1875: ф. 904, оп. 31, спр. 10; 1878: ф. 904, оп. 31, спр. 11; 1879: ф. 904, оп. 31, спр. 12; 1865–1870: ф. 905, оп. 2, спр. 6; 1865: ф. 905, оп. 5, спр. 7; 1866: ф. 905, оп. 2, спр. 8; 1868: ф. 905, оп. 2, спр. 10; 1869: ф. 905, оп. 2, спр. 12; 1870: ф. 905, оп. 2, спр. 13; 1871: ф. 905, оп. 2, спр. 14; 1871: ф. 905, оп. 2, спр. 15; 1872: ф. 905, оп. 2, спр. 16; 1873: ф. 905, оп. 2, спр. 17; 1874–1875: ф. 905, оп. 2, спр. 19; 1876: ф. 905, оп. 2, спр. 20; 1877: ф. 905, оп. 2, спр. 21; 1878: ф. 905, оп. 2, спр. 22; 1879: ф. 905, оп. 2, спр. 23; 1880: ф. 905, оп. 2, спр. 24; 1881: ф. 905, оп. 2, спр. 25; 1882: ф. 905, оп. 2, спр. 26; 1883: ф. 905, оп. 2, спр. 27; 1884: ф. 905, оп. 2, спр. 28; 1885: ф. 905, оп. 2, спр. 29; 1886: ф. 905, оп. 2, спр. 30; 1888: ф. 905, оп. 2, спр. 31; 1889: ф. 905, оп. 2, спр. 32; 1890: ф. 905, оп. 2, спр. 33; 1891: ф. 905, оп. 2, спр. 34; 1892: ф. 905, оп. 2, спр. 35; 1893: ф. 905, оп. 2, спр. 36; 1894: ф. 905, оп. 2, спр. 37; 1895: ф. 905, оп. 2, спр. 38; 1896: ф. 905, оп. 2, спр. 39; 1897: ф. 905, оп. 2, спр. 40; 1898: ф. 905, оп. 2, спр. 41; 1899: ф. 905, оп. 2, спр. 42; 1901: ф. 905, оп. 2, спр. 43; 1902: ф. 905, оп. 2, спр. 44; 1908: ф. 905, оп. 5, спр. 30; 1909: ф. 905, оп. 5, спр. 31; 1910: ф. 905, оп. 5, спр. 32; 1911: ф. 905, оп. 5, спр. 33; 1912: ф. 905, оп. 5, спр. 34; 1913: ф. 905, оп. 2, спр. 35; 1914: ф. 905, оп. 5, спр. 36; 1915: ф. 905, оп. 5, спр. 37; 1916: ф. 905, оп. 5, спр. 38; 1917: ф. 905, оп. 5, спр. 39; 1796–1814: ф. 904803, оп. 1, спр. 1
9. –
10. –

Ваш комментарий