На території, яку займає сучасна Вінниця, людина селилася з незапам’ятних часів. Археологи знайшли тут знаряддя праці епохи неоліту, поховання бронзового віку, слов’янські поселення, що належать до черняхівської культури; пізніше тут жили племена, що входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства.
З географічної точки зору це землі, що лежать у середній течії Південного Бугу, або, по-старому, Бога, який називається Геродот Гіпанісом.
У літописні часи, за Нестором, «Уличі та тиверці сиділи по Дністру та поєднали з Дунаєм. Було їх безліч». Пізніше київський князь Олег, розширюючи володіння, стягував данину і панував «над полянами, і древлянами, і сіверянами, і радимичами, а з вуличами та тиверцями воював», як повідомляє «Повість временних літ» під 885 роком. Незабаром Середнє Побужжя увійшло до складу Київської Русі, і вже у 907 році у відомий похід на Царгород Олег узяв із собою «тиверців, відомих як товмачі».
У період феодальної роздробленості Київської Русі ці землі увійшли до складу Галицько-Волинського князівства. Оскільки міста цього князівства Володимир-Волинський і Галич розташовувалися: перший — на північ від басейну річки Дністер, а другий — у верхній течії Дністра, то землі, що лежать на південь від них, у нижній течії безлічі лівих приток Дністра, отримали назву Пониззя.
Коли ж у 1240 році під ударами орд Батия упав Київ, татарські завойовники рушили на захід і незабаром увірвалися в Поділля — так з тих часів стало називатися Пониззя. Не знайшовши у західних сусідів допомоги та підтримки у боротьбі з навалою, галицько-волинський князь Данило Романович змушений був визнати залежність від Золотої Орди.
На багате, хоч і ослаблене невпинними поборами Поділля, до того ж контрольоване Ордою, почали зазіхати угорські, польські, литовські феодали. У 1362 році великий князь литовський Ольгерд, зібравши значне військо, розбив у битві на річці Синюха братів Кутлубуга, Хачібея та Дмитра. Як сказано в літописі, «відтоли від Поділля вигнана татарську владу». Нові землі Ольгерд роздав своїм племінникам Федору, Юрію, Олександру та Костянтину Корятовичі, які продовжували у своїй діяльності державні традиції Київської Русі.
Уздовж кордонів Дикого поля брати звели замки для захисту від набігів неспокійних південних сусідів. Ці замки і стали основою зростання таких міст, як Вінниця, Черлений град, Брацлав, Ров-Бар та інші. Звичайно, поселення у цих зручних для життя та оборони місцевостях існувало задовго до приходу Корятовичі, що підтверджується археологічними даними. Однак початок згаданих міст відноситься до 1362-1363 років.
Заснування Вінниці пов’язане з ім’ям Ольгердова племінника Федора Корятовича. У 1363 році він заклав дерев’яну фортецю на високій кручі, нижче впадання в Буг лівої його притоки — річки Віннички. Урочище Замкова гора, звернене років сто тому в каменоломні, 1890 року зникло зовсім, перетворившись на фундаменти міських будинків та бруківку. Назва «Вінниця» зустрічається вже у документі, підписаному 13 червня 1385 р. у Кракові королем Владиславом Ягеллоном. З багатьох версій, що пояснюють назву міста, мабуть, найімовірніші ті, що ґрунтуються на наступних словах: «винниця» – винокурня, де варилося пиво повинно, давньослов’янське «Вієна» – посаг, посаг, отриманий Коріатовичами, та Вінничка – річка.
Невеликий дерев’яний замок у низці інших степових укріплень, звичайно, не радував ординців. З 1400 по 1569 р. він зазнав тридцяти разів тільки великих нападів, горів і знову вставав над Бугом.
Після Кревської унії 1385 року, що об’єднала Польщу та Литву, 1434 року подільські землі до річки Мурафи було підпорядковано безпосередньо польській короні, тут було створено Подільське воєводство. Середнє Побужжя залишилося під владою Литви, тут було створено Брацлавське воєводство, або коротко, головним містом — Брацлавщину.
У другій половині XV століття Вінниця за привілеєм Олександра Казимировича вже мала Магдебурзьке право. Самоврядування здійснювалося виборним магістратом, куди входила рада — рада з восьми осіб на чолі з бургомістром, лава — суд із п’яти крамників з війтом на чолі та ґміна з дванадцяти осіб. Ремісники об’єднувалися у цехи, а у Краєзнавчому музеї можна побачити старовинні цехові знаки. Швидкому зростанню економічного значення міста сприяв також торговельний тракт із Молдови до Москви. За часів Івана ІІІ між двома державами почалися активні торговельні зв’язки. У XVI столітті почастішали набіги кримчан на подільські землі, і вінницький замок часом уже не вміщав тих, хто прагнув в ньому захиститись. 1541 року татари особливо жорстоко спустошили околиці Вінниці та захопили багато полонених, яких, щоправда, вдалося відбити.
В 1558 побудували новий замок на більш неприступних земляних валах острівця Кемпа. Але цей замок також був дерев’яним, і 1580 його спалили татари. У вогні загинули всі подаровані місту грамоти, а з ними і без того короткі права міщан.
На одностайне прохання місцевої шляхти, на Люблінську унію 1569 року, Брацлавщина перейшла під владу Речі Посполитої.
1598 року у Вінницю було переведено всі урядові установи, і вона стала столицею Брацлавського воєводства, бо Брацлав ще частіше зазнавав нападів татар, та й неспокійна Запорізька Січ була близько. Це зумовило наступний етап зростання Вінниці – забудову правого берега Бугу. Нове розташування замку, що зайняло важливе місце в структурі міста, сформувало і планувальну мережу вулиць Правобережжя, пучком тих, що сходяться до мосту, пізніше перекинутого на замковий острів Кемпа, а з нього — на лівий берег. Ця схема вулиць існує і зараз.
Після Андрусівського перемир’я 1667 Брацлавщина, як і вся Правобережна Україна, залишилася під владою польської корони. Проте шляхетна Польща настільки ослабла, що не змогла встояти перед натиском турків і по Бучацькому мирному договру 1672 року присудила туркам значну частину Подільського, Брацлавського та Київського воєводств. Трактат «Про вічний світ» 1686 р. повернув Польщі все Правобережжя, правда формально. Тому двадцять сім років, до 1699 року панував на цих землях створений турками і очолюваний їх ставлениками Петром Дорошенком, Юрієм Хмельницьким та іншими «князівством Сарматом», і знівечений війнами край перетворився на пустелю, що роздирається внутрішніми протиріччями.
Польська держава розхитувалась під ударами конфедерацій власної шляхти, доки не розсипалася, тричі розділена між потужними сусідніми монархіями — Росією, Австрією та Пруссією. Боротьба конфедератів проти царських військ тривала з 1768 до 1772 року. У жовтні 1768 року на боці Барської конфедерації виступила Туреччина, яка оголосила війну Росії. Французький уряд для керівництва збройними силами конфедератів надіслав генерала Дюмур’є. Однак, незважаючи на значну міжнародну підтримку, в 1772 головні сили конфедератів були розбиті російськими військами під командуванням А. Суворова. Поразка Барської конфедерації стала однією з передумов першого поділу Польщі у 1772 році. Після другого розділу 1793 року Поділля та Брацлавщина відійшли до Росії та утворили Подільську губернію, у західній частині губернії увійшло власне Подільське воєводство, у східну – Брацлавське воєводство.
Після приєднання Поділля до Росії Вінниця стала губернським містом, але після заснування Подільської губернії з центром у Кам’янці було переведено до штату повітового міста. Розвиток Вінниці пішов набагато швидше після побудови у 1870 році поблизу міста залізниці Київ – Балта – Одеса. З’явилися фабрики та заводи, у місті почали будувати кам’яні будинки.
31 жовтня – 1 листопада 1921 р. під час Листопадового рейду через Літинський та Хмельницький райони нинішньої Вінницької області проліг шлях Подільської групи (командувач Михайло Палій-Сидорянський) Армії Української Народної Республіки.
Вінницька область була заснована 27 лютого 1932 року, тоді вона займала території нинішніх Вінницької, Хмельницької, частини Житомирської області, і до її складу увійшли 2 міста (Вінниця та Бердичів) та 71 район. Але у 1937 році, після утворення Кам’янець-Подільської та Житомирської областей, у складі Вінниці залишається два міста обласного підпорядкування – Вінниця та Могилів-Подільський та 42 райони.
Під час Другої світової війни у липні 1941 року область була окупована німецькими та румунськими військами. Усьому народному господарству було завдано великої шкоди — спалено 14 сіл, спалено та зруйновано 25 909 будинків, 1586 шкіл, 22 технікуми, 148 клубів, театрів та музеїв, 236 бібліотек, 236 лікарень та амбулаторій, 41 дитячу установу 376 промислових підприємств, знищено або вивезено до Німеччини 101 367 сільськогосподарських машин. До того ж на примусові роботи вивезено 74344 мирних громадян. Область звільнена у березні 1944 року. 137 вінничан у роки Другої Світової війни за виявлений героїзм відзначені найвищою нагородою – званням Героя.