Меню Закрити меню Історико-генеалогічна
база даних України

Юрковка

Административно-территориальное деление

Юрковка (укр.Юрківка) — cело, центр сельского совета Ореховского района, Запорожской области. В XVIII столетии село Билецкое (укр. Білицьке) Бердянского уезда Таврической губернии.

История

Археологами недалеко от села найдены поселения времен Золотой Орды. Древнее татаро-монгольское поселение занимало более 20 га и было транзитной точкой на Великом Шелковом пути.

XVI век — основано как поселение Червоный Аул (по другим данным Аул).

В 1790 году (по другим данным в 1862 году) переименовано в село Билецкое.

В 1905 году (по другим данным в 1921 году) переименовано в село Юрковка.

По состоянию на 2010 год в селе функционируют школа, постовое отделение, ФАП, Храм Рождества Богородицы, ООО «Кристалл», ООО АФ «Таврида», ООО «Заря».

Из достопримечательностей в селе расположен заказник «Балка Норова», 70 га, место размножения многих видов диких насекомых.

Юрковка

Фотографии с видами села предоставлены Анастасией.

Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. 1970 рік

Юрківка (з 1862 по 1921 рік — Білицьке) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташована на річці Конці, за 12 км від районного центру. Відстань від найближчої залізничної станції Обща 1 км. Населення — 3127 чоловік.

Численні археологічні знахідки свідчать про те, що в сиву давнину на терито­рії нинішньої Юрківки жили люди. На північній околиці села височить група кур­ганів, з яких найбільші — Мечеть-могила і Шаврова могила. У Юрківців зберег­лося кілька кам’яних половецьких баб — мовчазних свідків далекого минулого.

У XVI ст. річка Конка була кордоном між «козачою республікою», як називав Запорізьку Січ Карл Маркс, і татарськими володіннями. На Шавровій могилі, най­вищій точці лівого берега Конки, татари збудували фортецю, біля якої виріс аул з мечеттю. Навколо цієї могили місцеві жителі не раз знаходили чавунні та свин­цеві ядра, що свідчили про запеклі бої запорізьких козаків з татарами.
Після приєднання до Росії південних приморських степів на місці татарської фортеці виникло невелике поселення, яке певний час називалось Аулом. Його за­сновниками були біглі кріпаки з північних губерній. За іменем одного з перших поселенців — Юрка воно в народі дістало назву Юрківки. Нове село поступово зростало, в перші роки — за рахунок кріпаків-втікачів, а наприкінці XVIII — на початку XIX ст.— державних селян з Волині, Уманщини, яких царський уряд переселяв на береги Конки. Окремі частини села (кутки) місцеві жителі так і нази­вали «Уманщиною», «Волинню» тощо. У 30-х роках XIX ст. в Юрківці оселилося кілька козацьких сімей із Задунайської Січі — Галушків, Чорноморців, Лисенків, Таранів та ін., яким уряд дозволив повернутися на батьківщину.

Тривалий час мешканці Юрківки, які належали до категорії державних селян, використовували великі простори родючого цілинного степу здебільшого як пасо­виська. Зерно вирощували лише для власних потреб. Але вже з 40-х років земле­робство стає основним заняттям населення, і напередодні реформи 1861 року в селі не залишилось вільних, нерозораних земель. В той час у Юрківці налічувалось 356 дворів, проживало 2569 чоловік. 1862 року село стало волосним центром і на вимогу багатіїв було перейменоване на Білицьке (за прізвищем попа).

У другій половині XIX ст. у Білицькому, як і в інших південних селах, основ­ним напрямом господарства стало виробництво пшениці на продаж. Земля набула великої цінності. Все гостріше відчувалась її нестача, бо населення невпинно зро­стало, а земельний масив юрківської общини — 10,5 тис. десятин,— з усіх боків затиснутий володіннями великих поміщиків: Попова, Скавронської, Буралова та ін., залишався незмінним. За першим переділом землі, що стався в 1862 році, на кожну з 1386 ревізьких душ припало по 6 десятин орної землі та по 2 десятини під садибу і толоку. З кожним наступним переділом (уже на наявні чоловічі душі) земельні ділянки значно зменшувались.

1886 року в Білицькому проживало 4137 чоловік. З 617 селянських дворів 25 зовсім не мали посівів, 76 — засівали менше 5 десятин, а 165 — від 5 до 10 десятин. Отже 43 проц. родин були бідняцькими, що не могли прогодуватися з власного гос­подарства і мусили шукати додаткових заробітків наймитуванням. До середняцьких належало 286 родин, які сяк-так зводили кінці з кінцями. 65 заможних дворів, крім надільної, мали 572 десятини купленої землі, а також щороку орендували 1,5 тис. десятин. У них було багато робочої худоби, плугів, букерів, сівалок, коса­рок тощо, тоді як 212 бідняцьких родин або мали по одному коню, а то і зовсім були безтяглими. Чотири п’ятих середняцьких родин теж мусили наймати худобу й ін­вентар у куркулів, вдаватися до супряги.

Заможні селяни возили продавати зерно до Олександрівська й Оріхова, а бід­нота свій хліб, вирощений ціною тяжкої праці, віддавала за копійки перекупникам, бо мусила сплачувати податки. У 1886 році сума викупних та інших поземельних платежів, а також земських, волосних і мирських податків, що сплачувала селян­ська община, дорівнювала 12 420 крб. На ревізьку душу припадало 9,8 крб., а з кож­ної десятини — 1,2 крб. Ці податки лягали важким тягарем на плечі бідняків і середняків. Шукаючи засобів до існування, чимало селян виготовляло на продаж вироби з лози та рогози, вичинювало шкури, 16 селян займалися ковальством, З родини — гончарним промислом, одна — колісним. В селі було 4 олійниці, 21 вітряк, 3 хлібні склади, 9 крамниць, що належали куркулям, купцям і торговцям.

Розвиток капіталізму ще більше посилив зубожіння трудящого селянства. На початку XX ст. розмір наділу на чоловічу душу зменшився до 2,6 десятини. З 766 родин 363, тобто майже половина, були бідняцькими. 246 дворів щороку посилали 500 чоловіків, жінок та підлітків в найми до куркулів або на заробітки до Катеринослава, Олександрійська, у Донбас. Спільна праця з робітниками вели­ких промислових центрів сприяла пробудженню політичної свідомості цих селян, поширенню серед них революційних ідей.

У 1905 році до Білицького прибув один з керівників Олександрійського комі­тету РСДРП Й. Т. Леппік. Разом з соціал-демократами із сусіднього села Комишувахи К. К. Грушецьким та Т. О. Дудником він організував революційний гурток. За доносом провокатора членів гуртка було засуджено до різних строків ув’яз­нення.

У 1907 році царський уряд почав проводити в життя столипінську аграрну реформу, яка призвела до дальшої пролетаризації селянства. Виходячи з общини, безкінні та безреманентні селяни продавали свої ділянки за безцінь — по 30 крб. за десятину, тоді як її ринкова ціна дорівнювала 250 крб. Скуповуючи їх, куркулі зводили землі у відруби. 1913 року 90 глитайських родин мали понад 4 тис. десятин, тоді як 517 бідняцьких і середняцьких господарств — тільки 1040 десятин, а 120 були безземельними.

Напередодні першої світової війни у Білицькому налічувалось 832 двори, про­живало близько 10 тис. чоловік. Село забудовувалось за планом, мало широкі, обсаджені деревами вулиці. Біля кам’яних, критих черепицею або бляхою будинків куркулів, торговців зеленіли фруктові садки. Та переважна більшість селян тули­лася в убогих хатах-мазанках під солом’яними стріхами.

Протягом сторіччя у селі не було ні медичних, ні навчальних закладів. Лише 1914 року Бердянське повітове земство відкрило тут фельдшерський пункт та аптеку.

В 1873 році перші 30 учнів сіли за парти однокласної школи. На початку XX ст. у Білицькому діяло вже 4 земські школи, де навчалось 120 дітей. Містилися вони у звичайних селянських хатах. Одну з шкіл навіть довелося закрити через цілко­виту непридатність приміщення. Кожної весни більше половини учнів залишало навчання, бо мусило допомагати батькам у польових роботах. Взимку дівчатка разом з матерями ткали на продаж килими, доріжки. Часто ці яскраві, барвисті килими, так само як і вироби сільських гончарів, були справжніми витворами на­родного мистецтва. Село мало своїх талановитих співаків, музикантів — бажаних гостей на всіх сільських святах і весіллях.

Восени 1914 року не справляли весіль. Лемент і плач стояли в селі. Молодих хлопців і дорослих чоловіків зганяли на війсь’ково-збірні пункти та відправляли на фронт. Чимало з них загинуло, багато поверталося каліками, хворими. За тра­дицією до «служилого» сходилося мало не все село. Солдати І. Чудновець, Ф. Пав­ленко, М. Назаренко та інші читали селянам привезені з фронту більшовицькі про­кламації, окремі примірники «Правды», «Окопной Правды», «Пролетария» тощо. Газета «Солдатская Правда» з статтею В. І. Леніна «Солдати і земля» обійшла всі бідняцькі двори і була зачитана до дірок.
Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції велику пропа­гандистську роботу серед селян Білицького провадили більшовики Т. О. Дудник і К. К. Грушецький. Вони викривали антинародну політику Тимчасового уряду і закликали бідноту, не чекаючи Установчих зборів, силою захоплювати землю по­міщиків і багатіїв.

Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання пролетаріату Петрограда і Москви, селяни Білицького ство­рили в кінці листопада 1917 року волос­ний ревком у складі 6 чоловік — М. Л. Кохацького, А. М. Дяченка, М. М. Дем’яненка та ін. Волревком передусім подбав про здійснення віковічної мрії селянської бідноти про землю. Безземельні і малоземельні хлібороби одержували по 2,5 де­сятини на кожного члена сім’ї.

Для зміцнення революційного поряд­ку ревком створив загін народної міліції з 17 чоловік. Велика увага приділялася народній освіті. Ремонтувалися шкільні приміщення, виділялись кошти на при­дбання палива, на утримання вчителів та ремонт їхніх квартир.

Наприкінці квітня 1918 року Білицьке захопили німецько-австрійські оку­панти, які грабували й катували жителів. Із села вивезли 20 тис. пудів зерна, 300 корів і стільки ж коней, багато свиней та ін. Селяни піднімалися на боротьбу проти іноземних загарбників. Близько 200 чоловік вступило до збройного загону, якого очолив голова ревкому М. Л. Кохацький.У жовтні загін вигнав з села австрійського коменданта, а в грудні окупанти втекли з усієї Білицької волості.

Відновив діяльність ревком. На початку 1919 року комуністи та революційна молодь Білицького організували комуну «Незаможник», до якої вступило ЗО чоло­вік. Комунари прагнули довести односельчанам переваги колективного господарю­вання, залучити їх до соціалістичного будівництва. Та влітку, коли почався на­ступ полчищ Денікіна, всі члени комуни, а з ними і значна частина бідноти всту­пили до лав Червоної Армії.

У червні село захопили денікінці. Непосильними податками і численними по­борами вони за 7 місяців довели селянські господарства до цілковитого розорення. На початку січня 1920 року червоноармійці 46-ї дивізії 14-ї армії вибили ворога з села. Комунари повернулися до мирної праці і розгорнули підготовку до сівби: ремонтували інвентар, вивозили на поля гній. Політвідділ 46-ї стрілецької дивізії, що був розташований у сусідньому селі Жеребці, видав комуні «Незаможник» на­сіння пшениці, ячменю, кукурудзи. Червоноармійці допомогли зорати і засіяти значну частину землі.

Але вже у липні селяни знову взялися за зброю. Вони допомагали бригаді чер­воних петроградських курсантів, а потім частинам 2-ї Кінної армії під команду­ванням О. І. Городовикова захищати село від військ «чорного барона» Врангеля. 25 липня дроздовська дивізія прорвала фронт і захопила Білицьке. Та кровопро­литні бої тривали, село кілька разів переходило з рук в руки. Нарешті, 6 серпня бійці 42-ї стрілецької дивізії зламали шалений опір білогвардійців і примусили їх відступити. Майже 2 місяці село було радянським. Саме в цей час тут створено волосний комітет незаможних селян на чолі з місцевим бідняком П. А. Дейкуном. КНС допомагав ревкому в охороні революційного порядку, відбирав у куркулів лишки хліба й худоби та розподіляв між біднотою, забезпечував незаможних селян реманентом, тяглом, хлібом тощо.

Наприкінці вересня село знову захопили враягелівці, але вже 24 жовтня чер­воноармійці 13-ї армії остаточно визволили Білицьке від ворога. Відновили роботу ревком і волосний КНС. Було створено сільський комітет незаможних селян, а в січні 1921 року — партійний та комсомольський осередки. До складу партосередку входило 7 комуністів. Своїм секретарем вони обрали І. І. Ліщину. Комсомольський осередок, в якому було 25 юнаків і дівчат, очолив П. А. Дейкун. З комуністів і ком­сомольців складалося ядро бойового загону, що охороняв село від нападів махнов­ських банд. Це вони, комуністи й комсомольці, завдяки наполегливій роботі серед селян добились наприкінці січня — початку лютого успішного проведення виборів до сільської та волосної Рад. Було виконано і навіть перевиконано продрозверстку. Крім того, додатково зібрано 86 пудів м’яса та 6 пудів ячменю і передано розташо­ваному поблизу 50-у кавалерійському полку 9-ї кавалерійської дивізії. За ініціа­тивою комуністів селяни внесли до фонду допомоги робітникам Донбасу 84 пуди пшениці, 56 пудів ячменю, 17 пудів пшона та 1085 крб. грішми. За успіхи в соціа­лістичному будівництві і високу революційну свідомість 5-й Всеукраїнський з’їзд Рад 3 березня 1921 року нагородив трудящих Білицького Червоним прапором праці. Жителі, не бажаючи залишати за селом попівську назву, порушили клопо­тання про повернення йому давньої народної назви. 12 липня 1921 року за рішен­ням ВУЦВКу Білицьке перейменовано на Юрківку.

Переможно закінчилась громадянська війна, в якій брало участь понад 200 юрківчан. Уродженця села С. X. Гаврика за мужність і відвагу нагороджено орде­ном Червоного Прапора. Після демобілізації повернулися члени комуни «Неза­можник» і швидко відновили її діяльність. До комуни вступили 50 бідняцьких родин. їй було виділено 250 десятин землі. Запорізький губвиконком і військові частини передали комунарам 16 коней, 6 верблюдів, 8 волів, 10 корів, а також ін­вентар та посівний матеріал. Велике значення для піднесення господарства мала чітка організація праці, створення рільничих бригад. По-новому організували комунари і свій побут. Харчувалися вони в їдальні, мали громадську лазню, перу­карню, пральню тощо.

Влітку 1921 року селян спіткало страшне лихо — посуха, яка повторилася і наступного року. 80 проц. населення голодувало. Партосередок, сільська Рада ство­рили комітет допомоги голодуючим, відкрили громадські їдальні, перш за все для дітей, 4 дитячі будинки, організували вилучення хліба у куркулів. Восени 1922 року, діставши від держави близько 6 тис. пудів насіння, селяни засіяли половину орної землі. І нарешті урожай порадував хліборобів.

Загартований в боротьбі з труднощами Юрківський партійний осередок, що налічував 8 комуністів і стільки ж співчуваючих, був одним з найбільш дійових серед сільських партосередків Запорізької губернії. Особливу увагу він приділяв комуні «Незаможник». 1923 року вона мала 190 працездатних, які обробляли 380 га землі. Держава виділила комуні 2 трактори, 4 молотарки і снопов’язалки та інший інвентар, а потім передала 1,5 тис. га землі і будівлі колишнього поміщика Попова У Василівці. Комунари спорудили корівник, свинарник, пташник. Почали працю­вати вальцьовий млин, сироварня, кузня, слюсарна майстерня, кравецький цех.

Відбудовувалося і зростало село. Наприкінці 1926 року тут проживало 4,5 тис. мешканців. У період непу в Юрківці діяли 4 кооперативні крамниці, державний цегельний завод. Проте переважали приватні підприємства і ремісничі майстерній З 7 парових млинів державним був лише один. Працювали 2 приватні кузні та 2 чин­барні.

Волосна і сільська Ради, комуністи й комсомольці докладали багато зусиль для розгортання культурного будівництва. В чотирьох початкових школах у 1924 році навчалося 500 дітей, працювало 16 вчителів. Діяло 10 шкіл лікнепу для до­рослих. На кошти комуни відкрили дитячий будинок для 200 сиріт. Комунари при­дбали для них музичні інструменти, і вихованці дитбудинку виходили на святкові демонстрації з власним духовим оркестром. У 1926 році комсомольці спорудили но­вий клуб, а комунари подбали про його електрифікацію. Молодь охоче брала участь в гуртках художньої самодіяльності. За зразкову роботу клубу Запорізька окружна кооперативна спілка преміювала його проекційним кіноапаратом і детек­торним радіоприймачем. Подивитися вистави гуртківців, «чарівні» картини, послу­хати радіопередачі юрківчани йшли цілими сім’ями.

Значно підвищився життєвий рівень селян. Наприкінці 20-х років з 1200 дворів 828 були середняцькими. Проте в Юрківці все ще лишалося 360 бідняцьких родин, члени яких ніяк не могли вирватись з куркульської кабали. Бідняки й середняки, спостерігаючи успіхи комуни «Незаможник», дедалі більше переконувалися в пере­вагах колективного господарювання. Якщо комунари пересічно збирали з га по 15 цнт пшениці, 24 цнт кукурудзи, то одноосібники — відповідно 5 і 7 центнерів.

Велику роз’яснювальну й організаторську роботу серед хліборобів проводили сільські комуністи, доводячи, що тільки колективна праця принесе селянам справж­ній достаток. У 1929 році створено перший колгоспі в якому об’єдналось ЗО бідняць­ких господарств. Було усуспільнено 200 га землі, ЗО коней. Протягом наступного року виникло більше двох десятків ТСОЗів, які незабаром перейшли на статут сільськогосподарської артілі. Всього в селі організовано 32 невеликі колгоспи.

12 куркульських господарств теж об’єдналися в «товариство», щоб, прикрива­ючись його вивіскою, шкодити колективізації. Та дарма! Лжетовариство було роз­пущено, а його тягло і реманент передано комуні і ТСОЗам. Найбагатших куркулів виселено з села.

На початку 1931 року юрківчани вирішили об’єднати дрібні колгоспи в єдину комуну — «Червоний незаможник». Її головою обрали комуніста двадцятип’яти-тисячника із Запоріжжя І. Рубана. Ця комуна-гігант проіснувала тільки 3 місяці, бо не було ні матеріальних умов для успішної роботи такого великого господарства, ні досвіду керівництва ним. Замість комуни створили 4 колгоспи.

Куркулі, які ще залишалися в селі, всіляко шкодили зміцненню колективних господарств. Вони вбили комуніста двадцятий’ятитисячника О. Медведєва, спа­лили 200 гарб соломи та 260 га озимої пшениці, отруїли 12 найкращих коней. Воро­гів було викрито і притягнуто до судової відповідальності.

З 1933 року колгоспи села почала обслуговувати Жеребецька МТС. На їх ла­нах з’явилися трактори, а потім і комбайни. Механізація допомогла артілям швид­кими темпами розвивати рільництво, врожаї досягли 13 цнт з гектара. У лютому 1935 року в Москві відбувся II Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників. Хлібо­роби Оріхівського району послали на нього кращого ударника юрківського кол­госпу ім. Орджонікідзе І. Г. Рогізного.

Наступного року комуну «Незаможник» було реорганізовано в сільськогоспо­дарську артіль «Спартак». Крім неї в селі було ще 3 колгоспи: ім. Орджонікідзе, «Соцзмагання», ім.. Чкалова. Вони швидко міцніли. Урожаї зернових зросли до 15 цнт з га. Артілі мали 620 голів великої рогатої худоби, близько трьох тис. овець, чимало свиней і птиці.

Завдяки господарським успіхам колгоспів дедалі заможнішим і культурнішим ставало життя трудівників села. Напередодні війни в Юрківці було споруджено багато добротних житлових будинків. Чимало сімей придбало нові меблі, мотоцикли радіоприймачі. Вулиці села впорядкували, обсадили декоративними деревами. Працював медичний пункт з п’ятьма спеціалістами.

Близько тисячі дітей селян навчалося в семирічній і початкових школах. До 1936 року серед дорослого населення майже не лишилося неписьменних. Сільські вчителі проводили велику навчальну та політико-виховну роботу серед трудящих. Вони допомагали самодіяльним артистам ставити на сцені сільського клубу п’єси Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, радянських драматургів. З ви­ставами «В степах України» О. Корнійчука, «Комуна в степу» М. Куліша, «Дівчата нашої країни» І. Микитенка юрківчани виїздили і до навколишніх сіл. Велику куль­турно-освітню роботу проводили бібліотеки і хати-читальні.

Юнаки й дівчата захоплювалися спортом і не раз виходили переможцями на районних спартакіадах та атлетичних змаганнях. Фізичне загартування стало в пригоді багатьом юрківчанам у воєнні роки.
22 червня 1941 року, коли німецько-фашистські загарбники напали на нашу країну, в селі відбулися мітинги і збори. На них трудящі одностайно висловили свою непохитну рішучість боротися до повного розгрому підступного ворога. На фронт вирушило близько тисячі чоловіків. 50 жителів вступили до винищувального за­гону, створеного для боротьби проти німецьких парашутистів. Очолив його І. К. Сер­дюк. Колгоспники передали військовим частинам більшість вантажних автомашин і тракторів. Умови праці ускладнилися, але трудівники села, щодня виконуючи по 2—3 норми, вчасно завершили жнива.

Фронт швидко наближався. Коли бій вже гуркотів на підступах до села, сек­ретар сільради І. М. Кармазь зібрав у простирадло списки депутатів, активу, бюст Леніна, почесну нагороду — Прапор праці, печатку і сховав на горищі школи, ста­ранно замаскувавши поламаними стільцями та іншим мотлохом. 4 жовтня у Юрківку увірвалися фашистські мотоциклісти. А через кілька днів в приміщенні школи розташувалася поліцейська дільниця. Поліцаї і в думці не мали, що протягом усього періоду окупації «охороняли» важливі документи, реліквію села.

Майже 2 роки лютували гітлерівці в Юрківці. Депутатів сільради С. Г. та А. М. Дяченків вони відправили до Бухенвальду, на каторжні роботи до Німеч­чини вивезли 180 юнаків і дівчат. Земля і майно колгоспів були оголошені влас­ністю німецької держави. Фашисти створили т. зв. общинні господарства. Під загрозою смерті селян примушували працювати в них по 18 годин на добу. Оку­панти відібрали у жителів понад тисячу корів, вдирались до хат і забирали майно, хатні речі.

У спорожнілих тваринницьких фермах гітлерівці влаштували пересильні та­бори для військовополонених. Селяни, ризикуючи життям, всіляко допомагали радянським воїнам. Є. В. Петренко, Г. І. Ярошенко та інші жінки давали хабаря охоронцям і визволяли червоноармійців, видаючи їх за своїх чоловіків або братів. Колгоспник В. І. Харцій вивіз з таборів чимало полонених у гарбі під сіном. Визво­лених воїнів переховували, переодягали в цивільний одяг і таємно переправляли ближче до лінії фронту.

Незважаючи на всі зусилля, окупантам не вдалося зламати моральний дух радянських людей. Через комсомольців М. Назаренка, Б. Васюту, В. Шереметаг які мали радіоприймач і таємно слухали Москву, юрківчани дізнавались про події на фронтах. В селі поширювалися листівки. Одну з них — про розгром гітлерів­ської армії під Сталінградом, написану комсомольцями, — піонер М. Дев’ятко наклеїв навіть на дверях квартири німецького коменданта.

Протягом першого місяця окупації в селі діяла партизанська група, створена Оріхівським райкомом партії. До неї входили 8 місцевих жителів: Я. М. Притул а, М. І. Йовпак, І. С. Дем’яненко й інші. Та розгорнути роботу вони не встигли. Ви­дані зрадником, члени групи були розстріляні гітлерівцями.

У червні 1942 року командування Червоної Армії направило в дніпровські плавні десантну групу на чолі з В. Г. Проскурою, яка мала організувати в цьому районі партизанську боротьбу. Група висадила в повітря залізничний міст біля с. Кам’янського і вбила німецького коменданта. 4 липня 1942 року вона дісталася до Юрківки. Тут фашисти оточили десантників. В. Г. Проскура та автоматник О. І. Бон­даренко вступили в бій, щоб дати можливість врятуватись трьом іншим членам групи, у т. ч. двом дівчатам. Бій тривав 8 годин. Було вбито 19 гітлерівців. О. І. Бон­даренко загинув, а поранений в руку В. Г. Проскура відстрілювався, поки були патрони. Останній він залишив для себе. Окупанти під страхом смертної кари забо­ронили жителям ховати тіла героїв. Та це не спинило відважних патріотів. Першої ж ночі О. І. Бондаренко і В. Г. Проскура були поховані недалеко від місця бою. Після визволення Юрківки останки героїв урочисто перенесено до могили в центрі села.

На початку вересня 1943 року війська Червоної Армії наблизилися до Запорізь­кої області. Вранці 8 вересня фашисти під загрозою розстрілу наказали жителям Юрківки з’явитись до поліцейської дільниці для евакуації. Та марно вони чекали. Ніхто не прийшов. Розлючені гітлерівці кинулись палити село. Люди сховались по ярах, в степу. Щоб підтримати бойовий дух селян, комсомолець В. Шеремет почав випускати рукописний журнал-листівку «їжак» з малюнками. «їжак» висмію­вав фашистів, закликав селян триматися стійко, чекати свою визволительку — Червону Армію. І вона прийшла. Вночі 20 вересня воїни 259-ї стрілецької дивізії 51-ї армії Південного фронту вигнали з села гітлерівських загарбників.

Окупанти заподіяли Юрківці великих руйнувань: знищили вальцьовий млин, міст через річку Конку, клуб, спалили ферми, 47 житлових будинків тощо. Загальні збитки, заподіяні лише колгоспам, становили 20,2 млн. карбованців.

Незабаром після визволення села відновили діяльність партійна організація і сільська Рада, які очолили боротьбу трудящих за відбудову господарства. Щоб засіяти озимий клин, кожна сім’я виділила з своїх мізерних запасів по кілька кіло­грамів зерна. Для збереження худоби (13 корів, 200 телят і 2 свиноматки) нашвид­куруч відбудовували ферми.

Через відсутність техніки та нестачу робочої худоби в 1944 році значна частина орної землі лишилась під толокою та перелогами. Врожай зібрали низький: пере­січно по 5 цнт зернових та 7 цнт соняшнику з гектара.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни справи пішли набагато краще. З фронту повернулося понад 300 чоловіків. Держава збільшила допомогу технікою. Було освоєно понад 60 проц. посівних площ. Врожай зернових підвищився вдвоє. Завдяки допомозі колгоспів Російської Федерації та інших братніх республік на кінець року сільськогосподарські артілі мали 412 голів великої рогатої худоби, кілька десятків коней, близько 400 свиней і овець. Влітку 1950 року проведено укрупнення колгоспів: замість чотирьох створено два — ім. Орджонікідзе та ім. Чкалова. Вони почали краще використовувати техніку, підвищили культуру землеробства. Врожаї зернових зросли до 18 цнт з га, по­двоїлося поголів’я корів. Через 8 років ці артілі об’єдна­лися в одне велике господарство, що дістало назву «Зоря комунізму». Того ж року колгосп придбав у розформова­ної Шеребецької МТС багато сільськогосподарської техні­ки. Енергоозброєність господарства зросла майже удвічі. Партійна організація добивалася підвищення ділової ква­ліфікації кадрів. Кожну галузь виробництва — рільництво, тваринництво, городництво, садівництво, виноградарство то­що — очолили фахівці з вищою або середньою спеціальною освітою. В артілі організовано агрономічні та зоотехнічні школи, які щороку закінчувало близько 50 колгоспників. Бригадири комплексних і тракторних бригад, керівники ферм навчалися за своїм фахом у районних.школах.

Економіка господарства дедалі міцніла. Було розши­рено посівні площі під кормовими культурами. 1960 року колгоспники зібрали майже по півсотні цнт зерна куку­рудзи з га. Розгорнуто будівництво капітальних тваринницьких ферм і їх меха­нізацію. Все це забезпечило дальший розвиток тваринництва, яке поряд з рільни­цтвом стало прибутковою галуззю господарства.
У 1969 році колгосп «Зоря комунізму» мав 7,4 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 6,4 тис. га орної землі. Урожай зернових становив близько 20 цнт з га. На фермах великої рогатої худоби, свино- і вівцефермах налічувалося понад 7 тис. голів худоби. Прибутки господарства перевищили два млн. крб. У першому році п’ятирічки колгосп перейшов на грошову оплату праці. На людино-день тру­дівники одержують понад три крб. Широко застосовується принцип морального і матеріального стимулювання праці.

23 колгоспних передовиків відзначено високими урядовими нагородами, у т. ч. тракториста О. Т. Хрипуна, комбайнера О. В. Ковальського і ланкову Г. П. Криворучко — орденом Леніна. 23 роки тому О. В. Ковальський вперше сів за кермо сте­пового корабля, а 1954 року по комсомольській путівці виїхав до радгоспу ім. Тельмана Кустанайської області. Український посланець добре попрацював на освоєнні цілинних земель Казахстану. З 900 га він зібрав понад 16 тис. цнт ярої пшениці, за що був удостоєний урядової нагороди. З 1957 року О. В. Ковальський знову пра­цює у своєму селі, нагороджений ще трьома медалями.

За післявоєнний час працьовиті руки трудівників Юрківки зробили невпіз­нанним село. Воно перебудоване за генеральним планом. Тут споруджено близько 600 добротних цегляних будинків міського типу на 4—5 кімнат. Під час трирічної естафети культури, присвяченої піввіковому ювілею Радянської влади, збудовано палац культури, кінотеатр, бригадний клуб, медичну дільницю. Шефи колгоспу — учні Запорізького професійно-технічного училища № 1 — звели двоповерховий будинок, у якому розмістилися готель, їдальня, магазин продовольчих товарів, бібліотека.

Велику роль у впорядкуванні села відіграє Юрківська сільська Рада. Її викон­ком у своїй діяльності спирається на широкий актив. Завдяки їх турботам село тепер потопає в зелені садків і парків, тут прокладено 600 кв. метрів тротуарів, забруковано багато вулиць. У Юрківці відкрито взуттєву та кравецьку майстерні, близько десятка крамниць та кіосків, магазин напівфабрикатів.

Серйозну увагу приділяють у селі поліпшенню медичного та культурного обслуговування трудящих. Працюють 2 амбулаторії, пологовий будинок, аптека. Для малюків організовано дитячий садок і ясла. Понад 1000 дітей і підлітків навчається у +середній та 2-х початкових школах. Працююча молодь здобуває освіту у вечірній школі. Навчання провадиться в одну зміну. Для школярів ство­рено добре обладнані кабінети, майстерні, спортзали, стадіон. Силами учнів і вчи­телів у середній школі організовано музей В. І. Леніна та краєзнавчий музей.

Навчанням і вихованням дітей займаються досвідчені педагоги. Близько сорока років працювала на ниві народної освіти юрківська вчителька П. Г. Іваненко, наго­роджена орденом «Знак Пошани» і значком «Відмінник народної освіти». 35 років віддала школі вчителька Є. П. Юдіна. Вони дали путівку в життя і науку багатьом юнакам і дівчатам села. За роки Радянської влади 120 жителів Юрківки здобули вищу освіту. Серед них — 5 кандидатів наук, М. Ф. Богуславський став контр-адміралом Військово-Морського Флоту. Чимало молодих юрківчан навчається в інститутах і технікумах на кошти артілі, здобуває професію механізаторів широ­кого профілю.

У Юрківці трудиться понад 50 фахівців — вчителів, агрономів, зоотехніків, інженерів, бібліотечних працівників тощо. Інтелігенція села виступає з цікавими лекціями, організує тематичні вечори, читацькі конференції, вечори відпочинку, що систематично проводяться в палаці культури. Разом з комітетом комсомолу вона керує художньою самодіяльністю. Танцювальний ансамбль «Юрківчанка», хор і вокалісти посіли перші місця на районному фестивалі художньої самодіяль­ності, присвяченому 50-річчю Великого Жовтня. У ювілейному році палац куль­тури завоював перехідний Червоний прапор райкому партії та райвиконкому.

Доброю традицією всіх радянських людей стало відзначення знаменних дат новими досягненнями в галузі господарства і культури. Юрківчани гідно зустріли сторіччя з дня народження великого вождя революції В. І. Леніна.

Метрические книги по селу Юрковка (Билецкое) находящиеся на хранении в ГАЗО

  1. Таврійська губернія
  2. Таврійська єпархія
  3. Церква Різдва Пресвятої Богородиці, с. Білецьке (Аул) Бердянського пов. Білецької вол.
  4. с. Новояковлівка Бердянського пов. Білецької вол.; с. Хитрівка Мелітопольського пов. Веселянської вол.
  5. Народження: 1806–1807: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 2; 1808–1809: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 37; 1810: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 3; 1811: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 15; 1812: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 6; 1813: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 7; 1814: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 8; 1816: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 10; 1817: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 12; 1818: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 13; 1819: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 14; 1820: ф. 241, оп. 1, спр. 2; 1821: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 18; 1822: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 19; 1823: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 20; 1824: ф. 246, оп. 1, спр. 21; 1825: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 22; 1826: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 23; 1827: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 24; 1828: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 25; 1829: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 26; 1830: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 27; 1831: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 28; 1832: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 30; 1833: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 31; 1834: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 32; 1835: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 33; 1836: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 34; 1837: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 36; 1838: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 38; 1839: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 60; 1840: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 49; 1841: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 57; 1842: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 67; 1843: ф. 241, оп. 1, спр. 6, ф. 246, оп. 1, спр. 77; 1844–1845: ф. 241, оп. 1, спр. 6; 1846–1847: ф. 241, оп. 1, спр. 5; 1848–1851: ф. 241, оп. 1, спр. 7; 1852–1855: ф. 241, оп. 1, спр. 8; 1856–1859: ф. 241, оп. 1, спр .9; 1865: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 1382; 1869–1871: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 848; 1874: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 849; 1879–1881: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 850; 1882–1883: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 851; 1884–1885: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 852; 1886–1887: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 853; 1891 1892: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 854; 1893–1894: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 855; 1895–1897: ф. Р 5593, оп. 2, спр. 856; 1898: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 857; 1899: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 858; 1900–1901: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 859: 1902–1903: ф. Р 5593, оп. 2, спр. 860; 1904: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 861; 1905: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 862; 1906: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 863; 1907: ф. Р 5593, оп. 3, спр. 705; 1908: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 706; 1910: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 707; 1911: ф. Р 5593, оп. 3, спр. 708; 1912: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 709; 1913: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 710; 1914: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 711; 1915: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 712; 1916: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 713; 1917: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 714; 1918: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 715; 1919: ф. Р 5593, оп. 3, спр. 716; 1920–1921: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 71а
  6. Шлюб: 1806–1807: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 2; 1808–1809: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 37; 1810: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 3; 1811: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 15; 1812: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 6; 1813: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 7; 1814: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 8; 1816: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 10; 1817: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 12; 1818: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 13; 1819: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 14; 1820: ф. 241, оп. 1, спр. 2; 1821: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 18; 1822: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 19; 1823: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 20; 1824: ф. 246, оп. 1, спр. 21; 1825: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 22; 1826: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 23; 1827: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 24; 1828: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 5; 1829: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 26; 1830: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 27; 1831: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 28; 1832: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 30; 1833: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 31; 1834: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 32; 1835: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 33; 1836: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 34; 1837: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 36; 1838: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 38; 1839: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 60; 1840: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 49; 1841: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 57; 1842: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 67; 1843: ф. 241, оп. 1, спр. 6, ф. 246, оп. 1, спр. 77; 1844–1845: ф. 241, оп. 1, спр. 6; 1846–1847: ф. 241, оп. 1, спр. 5; 1848–1851: ф. 241, оп. 1, спр. 7; 1852–1855: ф. 241, оп. 1, спр. 8; 1856–1859: ф. 241, оп. 1, спр. 9; 1865: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 1382; 1869–1871: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 848; 1874: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 849; 1879–1881: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 850; 1882–1883: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 851; 1884–1885: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 852; 1886–1887: ф. Р 5593, оп. 2, спр. 853; 1891–1892: ф. Р 5593, оп. 2, спр. 854; 1893–1894: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 855; 1895–1897: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 856; 1898: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 857; 1899: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 858; 1900–1901: ф. Р 5593, оп. 2, спр. 859: 1902–1903: ф. Р 5593, оп. 2, спр. 860; 1904: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 861; 1905: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 862; 1906: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 863; 1907: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 705; 1908: ф. Р 5593, оп. 3, спр. 706; 1910: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 707; 1911: ф. Р 5593, оп. 3, спр. 708; 1912: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 709; 1913: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 710; 1914: ф. Р 5593, оп. 3, спр. 711; 1915: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 712; 1916: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 713; 1917: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 714; 1918: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 715; 1919: ф. Р 5593, . 3, спр. 716; 1920–1921: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 716а
  7. Смерть: 1806–1807: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 2; 1808–1809: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 37; 1810: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 3; 1811: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 15; 1812: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 6; 1813: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 7; 1814: ф. 241, оп. 1, спр. 1, ф. 246, оп. 1, спр. 8; 1816: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 10; 1817: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 12; 1818: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 13; 1819: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 14; 1820: ф. 241, оп. 1, спр. 2; 1821: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 18; 1822: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 19; 1823: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 20; 1824: ф. 246, оп. 1, спр. 21; 1825: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 22; 1826: ф. 241, оп. 1, спр. 2, ф. 246, оп. 1, спр. 23; 1827: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 24; 1828: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 25; 1829: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 26; 1830: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 27; 1831: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 28; 1832: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 30; 1833: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 31; 1834: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 32; 1835: ф. 241, оп. 1, спр. 3, ф. 246, оп. 1, спр. 33; 1836: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 34; 1837: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 36; 1838: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 38; 1839: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 60; 1840: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 49; 1841: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 57; 1842: ф. 241, оп. 1, спр. 4, ф. 246, оп. 1, спр. 67; 1843: ф. 241, оп. 1, спр. 6, ф. 246, оп. 1, спр. 77; 1844–1845: ф. 241, оп. 1, спр. 6; 1846–1847: ф. 241, оп. 1, спр. 5; 1848–1851: ф. 241, оп. 1, спр. 7; 1852–1855: ф. 241, оп. 1, спр. 8; 1856–1859: ф. 241, оп. 1, спр 9; 1865: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 1382; 1869–1871: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 848; 1874: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 849; 1879–1881: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 850; 1882–1883: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 851; 1884–1885: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 852; 1886–1887: ф. Р 5593, оп. 2, спр. 853; 1891–1892: ф. Р 5593, оп. 2, спр. 854; 1893–1894: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 855; 1895–1897: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 856; 1898: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 857; 1899: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 858; 1900–1901: ф. Р 5593, оп. 2, спр. 859: 1902–1903: ф. Р 5593, оп. 2, спр. 860; 1904: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 861; 1905: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 862; 1906: ф. Р-5593, оп. 2, спр. 863; 1907: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 705; 1908: ф. Р 5593, оп. 3, спр. 706; 1910: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 707; 1911: ф. Р 5593, оп. 3, спр. 708; 1912: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 709; 1913: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 710; 1914: ф. Р 5593, оп. 3, спр. 711; 1915: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 712; 1916: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 713; 1917: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 714; 1918: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 715; 1919: ф. Р 5593, оп. 3, спр. 716; 1920–1921: ф. Р-5593, оп. 3, спр. 716а

Карты

2 комментария

  1. Олена:

    Прадiд Василь Таран, народився в селi Юркiвка. Його жiнка Евдокiя. Шукаю iнформацiю

    • Анастасія:

      На сайті https://www.familysearch.org/ є метричні книги по селу Юрківка.
      Тарани у селі були, запис про одруження за 1840 рік:
      Таран Михайло Мартинович (20 років) одружився з Квас Параскевою Іванівною (18 років)

Ваш комментарий