Черневцы

Административно-территориальное деление

Черневцы (укр. Чернівці) — поселок городского типа, районный центр, центр поселкового совета, Черневецкого района, Винницкой области. В ХІХ ст. местечко Ямпольского уезда Подольсокй губернии.

Черневецкому поселковому совету подчинено село Йосиповка.

Поселок относится к историко-этнографическому региону Подолье.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Черневцы (Чернейовцы) — местечко Подольской губернии, Ямпольского уезда, при реках Мурафе и Мурашке, в 30 верстах от уездного города. 4828 жителей, 2 православные церкви, старинный костел, синагога, аптека, заводы винокуренный и пивоваренный, 2 мельницы, много лавок и ремесленников, 26 ярмарок в году. В 1654 г. было разорено поляками. К Ч. причисляется 5 предместий.

История городов и сел УССР 1972 год

Чернівці — село, центр сільської Ради. Розташовані на відрогах Подільського плато, на правому березі річки Мурафи та її притоці Мурашці, за 38 км від районного центру та залізничної станції Могилів-Подільський. Населення — 3943 чоловіка. Сільраді підпорядковане село Йосипівна.

Перші письмові згадки про заселення території нинішнього села належать до 1392 року. Тоді литовський князь Вітовт подарував Василю Карачевському «пустош Княжу Луку між річками Морахвою і Мурашкою». На цій «пустоші» і був заснований населений пункт. У документах зустрічається кілька варіантів його назви: Черняхівці, Черніївці, Черніїв. Пізніше закріпилася назва Чернівці. Відомо, що в 1432 році вони вже були значним населеним пунктом.

У 1546 році Чернівці стали власністю брацлавського шляхтича Білого Скіндера і за його прізвищем називалися Скіндерполем. Наприкінці XVI ст. новий власник села вирішив перетворити Скіндерпіль на містечко. В червні 1595 року Скіндерпіль дістав право війтівства. В наступних роках містечко швидко зростало. 1602 року в Чернівцях налічувалося 500 будинків. Зростанню сприяло надання деяких пільг населенню. 1606 року мешканцям Чернівців та кількох сусідніх поселень надано пільги на 40 років. За першу третину XVII ст. Чернівці збільшилися вдвоє. В 1629 році тут було 894 дими. Коли дарованим слободам настав кінець, більшість мешканців Чернівців потрапила в кріпацьку неволю. Польські пани намагалися покатоличити українське населення. 1640 року в Чернівцях споруджено великий костьол.

Гноблення шляхтичами кріпаків, приниження їх людської гідності, викликали люту ненависть селян, яка виявлялася в повстаннях. Мешканці Чернівців під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. радо зустріли козаків полку Данила Нечая, що прибув сюди на квартирування. За співчуття і підтримку козацько-селянських військ з ними жорстоко розправилися шляхтичі. В 1651 році гетьман Калиновський, якому вдалося потіснити війська Богдана Хмельницького, спустошив багато населених пунктів на терені між Південним Бугом і Дністром. Цієї участі зазнали і Чернівці. Війська Калиновського, як вказує літописець, «огнем и мечем воевали в них людей неповинных». Однак козаки знову визволили Чернівці. Коли ж сюди 1654 року вдерлося шляхетське військо, містечко було дощенту спалено й зруйновано. Ті мешканці, що залишилися в живих після жорстокої розправи, поселилися за дві версти вище від руїн містечка. Нове поселення польські урядовці назвали Златополем. Але ця назва не була прийнята населенням, і воно називало його по-старому — Чернівцями. Однак колишнього значення поселення так і не набуло, залишалося вбогим і занедбаним містечком. Минали роки в кріпацькій неволі, панській нарузі. Хто не витримував — покидав рідні місця, втікав до Молдавії та в інші краї. В 1703 році пани Подільського воєводства звернулися до молдавського господаря з вимогою повернути їм селян-кріпаків. Серед збіглих згадується і чернівчанин Дебіж.

Життя селян-кріпаків лишалося важким і після возз’єднання Правобережжя з Росією. Власники містечка змінювалися, а гніт і сваволя залишалися. 1831 року мешканці Чернівців змушені були звернутися до суду з скаргою на поміщика, який встановив надмірну панщину, але скарга залишилася без наслідків.

1845 року в містечку було два поміщики. Одному з них належало 4250 десятин землі із загальної кількості 7623 3/4 десятини. З його кріпаків понад 30 чол. були безземельними та 14 — мали тільки городи. З решти господарств було 129 піших та 256 тяглих. Однак значна частина тяглих мали лише одну худобину. Зберігся документ, в якому вказується, що робочий день розпочинався на світанку і закінчувався, коли сідало сонце, селяни повинні були виходити на панщину з робочою худобою і тими знаряддями, які потрібні. За всяку провину пан міг покарати кріпака 25 різками, а його управитель — 15 різками.

Не справдила надій кріпаків на землю і волю селянська реформа, проведена 1861 року кріпосниками. За першим варіантом уставної грамоти, із загальної кількості землі села, яка причислялася до корінного наділу (сюди входила і присадибна земля), на 668 дворів припадало 2193 десятини 1697 кв. сажнів та додаткового наділу 583 десятини 2088 кв. сажнів. За орну землю й інші угіддя корінного наділу встановлювався оброк — 14 крб. 47 ½ коп. за десятину. В цій уставній грамоті були також пункти, які вказували, що пан залишає за собою право «дозволу користуватися випасами, що на господарських посадах при маєтку залишаються душі чоловічої статі із господарств піших, городників і бобилів, які працюватимуть за наймом». До того ж, в уставній грамоті кількість тяглих господарств навмисне зменшено до 132, що позначалося на кількості землі, яка повинна була передаватися селянам. Громада поскаржилася в Ямпільський мировий суд, який змушений був констатувати, що «доведено невірне складання інвентарів, куди не були внесені парові господарства». Але далі констатації справа не пішла. Минали місяці, роки після запровадження в життя реформи, а становище селян не поліпшувалося. В 1866 році вони відмовилися підписати викупний акт. Змусили їх до цього тільки за допомогою військових підрозділів, які були введені в село. У викупному акті, затвердженому урядом в 1870 році, загальна кількість орної землі та інших угідь, що передавалися в користування селянам, визначена 4745 десятинами 862 кв. сажнями. За цю землю селяни повинні були вносити щорічно 6577 крб. 23 коп. протягом 49 років.

Була в Чернівцях і категорія селян т. зв. чиншовиків — 357 господарств. Вони повинні були викупити понад 328 десятин польової та майже 57 десятин присадибної землі. Вартість її була визначена в сумі понад 19 223 крб. Починаючи з 1867 року, чиншовики повинні були вносити викупні платежі — щорічно по 1407 крб. 40 копійок. Обезземелені селяни Чернівців у 60-х роках неодноразово вдавалися до захоплення панських земель. У 1881 році мешканці кількох сіл Ямпільського повіту, в т. ч. і Чернівців, знову почали захоплювати панські землі. Тільки жорстокі репресії царських властей зупинили цей стихійний протест.

Кількість безземельних і малоземельних селян з кожним роком зростала. Внаслідок підтасовок і махінацій волосного начальства сільський сход у 1885 році

прийняв рішення про новий поділ додаткових земельних наділів. Через це десятки господарств опинилися на межі напівжебрацького життя, а куркулі набагато збільшили свої ділянки. Представники 42 селянських господарств написали з приводу цього скаргу. Незважаючи на те, що вона обійшла всі інстанції, аж до Сенату включно, скарга залишилася без відповіді. На 1887 рік в Чернівцях (по окремих їх частинах) налічувалося безземельних і малоземельних: по Гоцулівці — 207,. по Мазурівці — 254, по Хренівці — 127 господарств.

На початку 70-х років у містечку засновано ряд підприємств, що переробляли сільськогосподарську сировину, зокрема винокурний завод, два водяні млини. Згодом виникли ще один млин та спиртоочисний завод. Більшість з них належала колишньому власникові села. Цей поміщик прагнув пристосуватися до нових умов. Відкривали дрібні підприємства і сільські багатії.

Робітники чернівецьких підприємств за 12-годинний робочий день одержували 9—10 крб. на місяць. Ще більш жорстокої експлуатації зазнавали наймити, їх праця оплачувалася набагато дешевше.

Якщо в 1872 році в Чернівцях налічувалося 780 дворів з 4227 мешканцями, то у 1889 році — 1264 двори з 5529 чоловіками. Хоч містечко й зросло, в ньому була тільки одна початкова школа, відкрита 1867 року.

Становище чернівецьких селян і робітників було таким же важким, як і скрізь. Вони піднімалися на боротьбу з визискувачами. Протягом 1905 року в Чернівцях відбувалися заворушення. Агітацію серед селян Чернівців вели коваль С. Горошкота незаможник А. Манеляк. Революційні настрої найбільше виявилися влітку 1906 року. В урочищі Червона Долина (в каменоломні) бідняки збиралися на сходи,, де обговорювали питання про землю, про революцію. На одному з них зібралося близько 300 чернівецьких наймитів та бідняків. Вони вирішили не працювати на панських ланах доти, доки поміщик не підвищить оплату. Близько двох тижнів на роботу не вийшов жоден працівник. Поміщик змушений був прийняти їх вимоги.

В роки столипінської реакції зросло класове розшарування села, набагато погіршало становище наймитів та бідняцьких мас. Ті, що наймалися на різні роботи, фактично перетворилися на сільськогосподарський пролетаріат. В галузі культури і освіти зрушення були мізерними. Якщо на початку XX ст. кількість населення зросла до 10 316 чоловік, то на цей час у селі відкрили ще одну церковнопарафіяльну школу. Обидві школи розміщувались у звичайних селянських хатах. В 1908/1909 навчальному році в них навчалися 91 хлопчик і 40 дівчаток, а дітей шкільного віку було 1032е. Лише 1912 року відкрито земську школу. До чернівецької лікарської дільниці належала територія, де мешкало 70 210 чол. Тут працювали один лікар та два фельдшери. Не випадково в Чернівцях, як і в сусідніх селах «поширювалися інфекційні захворювання — тиф і віспа, дифтерія і скарлатина. Зате в містечку були костьол і дві православні церкви та 5 молитовних єврейських домів.»

З великими надіями зустріли мешканці Чернівців звістку про Лютневу революцію. Відбулися маніфестації і мітинги, на яких сповіщалось про повалення царя, встановлення демократичних порядків. Та не сталося в бідняцькому житті істотних змін. В масі трудового селянства назрівав стихійний протест. Протягом липня — серпня 1917 року в Чернівцях неодноразово збиралися селянські сходки на яких йшлося про розподіл землі, Установчі збори. Бідняки, інваліди війни вимагали негайно приступити до поділу панських земель, не чекаючи рішення Установчих зборів. На одній із сходок навіть було обрано комісію для поділу панських земель. Але місцеві органи влади не допустили цього. Незадоволення бідняцьких мас наростало.

Активно включилися чернівчани в боротьбу за Радянську владу, коли дізналися про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Через село в грудні 1917 року проходили частини 8-ї армії. За активною участю солдатських комітетів відбувалися збори місцевих жителів, на яких по-революційному вирішувалося питання про розподіл панських земель. На початку січня 1918 року в Чернівцях створено ревком, який приступив до розподілу землі. Та не вдалося довершити розпочату справу. На початку березня 1918 року Чернівці окупували австро-німецькі війська. Окупанти наклали на населення велику контрибуцію. Тільки Гоцулівка повинна була здати протягом трьох діб 20 тис. пудів хліба, багато худоби тощо. Командування окупаційних військ наказало негайно повернути конфісковане панське майно, застосувало жорстокі репресії. Багато мешканців Чернівців пішло до партизанських загонів, що формувалися в лісах поблизу Кукавки. Ті, що залишалися, чинили опір, зокрема вбили приказного волості. 23 серпня в Чернівцях до рук ворога потрапило 8 учасників цього замаху. Коли австро-німецька окупація зазнала краху, на зміну іноземним загарбникам прийшли петлюрівські бандити. Тільки в березні 1919 року частини Червоної Армії визволили Чернівці, та не надовго. Вже у липні вороги знову захопили село. В 1920 році в жорстокій боротьбі частин Червоної Армії з петлюрівцями і польськими мілітаристами село кілька разів переходило з рук у руки. Але навіть за цих тяжких умов в Чернівцях діяв ревком. 10 листопада 1920 року кавалерійська бригада Г. І. Котовського остаточно очистила Чернівці від ворога.

В цей час село було на межі повного занепаду. Не вистачало тягла, реманенту, насіння. В 1921 році із 6181 десятини землі засіяли тільки 47383. В кожній бідняцькій сім’ї панували голод і злидні. Дошкуляли бандитські ватаги. Ново-створений волосний ревком, очолюваний незаможником Ф. М. Блащишиним, та комнезам почали свою діяльність із здійснення розпорядження Всеукраїнського революційного комітету від 5 лютого 1920 року про безкоштовну передачу безземельним і малоземельним селянам поміщицьких і церковних наділів. Таких земель в Чернівцях було 1142 десятини. Через прокатний пункт організували також допомогу бідноті тяглом, інвентарем, насінням. У грудні 1922 року комнезам вилучив лишки землі і в куркулів.

Важливе місце в роботі Рад, громадських організацій, комнезамів посідало в той час кооперування селянських господарств. Поряд із створенням споживчої, велася підготовча робота до об’єднання незаможників у виробничу кооперацію. В грудні 1922 року незаможники Чернівців заснували колективне господарство «Світ», головою його обрали комуніста Н. Л. Дячишина. В 1924 році в Чернівцях вже налічувалося 262 члени споживчої кооперації. Через неї трудове селянство одержувало фінансову допомогу від держави, потрібні товари.

1921 року організовано сільський партійний осередок, наступного року створено комсомольську організацію. Комуністи й комсомольці приділяли велику увагу налагодженню культурно-освітньої роботи в селі. Завдяки їх піклуванню почали працювати клуб, бібліотека, хата-читальня, створювалися гуртки, де навчалися неписьменні. 1922 року в Чернівцях відкрито 2 трудові школи, дитячий будинок.

За новим адміністративним поділом 1923 року створено Чернівецький район. Це позитивно позначилося на дальшому розвитку села. Під керівництвом партійної організації, яка налічувала в 1924 році 14 чоловік, виконком Ради, комнезам, комсомольці згуртовували бідняцькі маси, жінок. Тоді ще діяли куркульські банди. В 1925 році бандити вбили голову сільської Ради Ю. Ліщинського. Було створено загони для охорони села, які ліквідували банди.

В 1926—1928 рр. у Чернівцях засновано кілька колективних господарств: «Зразковий хлібороб», «Плугатар», «Червоний агроном», «Культура», «Зірка», «Надія», «Новий господар», «Серп», «Пролетарська сила». Проте це була лише підготовка до масового переходу на колгоспний лад, що стався в 1929 році, незважаючи на опір ворогів, який проявлявся на кожному кроці. Колгоспний рух був нездоланним. На початку 1930 року в Чернівцях було 11 колективних господарств. На кінець 1933 року перехід до соціалістичних форм господарювання в основному завершився.

Настав період боротьби за організаційно-господарське зміцнення молодих колективних господарств. Провідну роль у розв’язанні цих питань відіграла Чернівецька МТС, створена в 1931 році. На колгоспних полях працювало 34 трактори і багато іншої сільськогосподарської техніки. Велике значення в розвитку колгоспів, у вихованні кадрів мало соціалістичне змагання. Кращих показників у ньому добився колгосп ім. Горького (колишній «Новий господар»). 4 кг хліба на трудодень одержали тут колгоспники. Дрібні колгоспи об’єдналися в більші, розвивали всі галузі сільськогосподарського виробництва. Успіхи передових господарств були відзначені всенародно. В Книгу пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки за 1940 рік занесено чернівецькі колгоспи ім. Горького та ім. Кірова, які на великих площах зібрали багатий урожай зерна, та свиноферма колгоспу ім. Кірова, де за 1937—1939 рр. одержано по 19,2 поросяти на кожну свиноматку. Зростали ряди самовідданих борців за колгоспну справу. Кращі з них також занесені до Книги пошани ВСГВ: бригадири колгоспу ім. Горького І. Ф. Гнатовський та Б. А. Їжаківський, свинар колгоспу ім. Кірова — К. А. Політанський. В 1940 році бути учасником ВСГВ втретє удостоєна тракторна бригада І. Т. Грудецького з Чернівецької МТС. В авангарді боротьби за високі врожаї колгоспних ланів були комуністи. Секретар парторганізації І. М. Городинський також вписаний у Книгу пошани ВСГВ.

Створена 1928 року текстильно-трикотажна артіль ім. XI річниці Жовтня в середині 30-х років була реорганізована в трикотажну фабрику.

Великі зміни в 30-х роках сталися і в культурному житті села. Крім семирічної школи, що діяла з 1929 року, в селі була середня школа. В 1937 році урочисто відзначено перший випуск її 29 учнів. Незабаром почала працювати вечірня середня школа. Вчителі шкіл організовували лекційну пропаганду, створювали гуртки художньої самодіяльності. З початку 30-х років відкрито кінотеатр, в 1937 році — будинок культури на 550 місць. Драматичний гурток будинку культури завоював популярність і в навколишніх селах. Він підготував і поставив твори класиків української драматургії, п’єси радянських авторів. На польових станах виступала агіткультбригада будинку культури.

Вторгнення фашистських орд на нашу землю порушило мирне будівництво. 21 липня 1941 року гітлерівці окупували село. Настали довгі місяці неволі. Фашисти зразу розстріляли ІЗ активістів, а через кілька днів кинули в річку Мурафу ще 12 чоловік і розстріляли їх на воді. Від бомбардувань загинуло 25 чоловік. Звичайним явищем стали масові пограбування. У листопаді 1941 року окупанти примусили населення сплатити 150 тис. крб. Радянські люди ненавиділи ворога і чинили йому всілякий опір. З травня 1942 по 6 квітня 1943 року підпільну боротьбу в Чернівцях і районі спрямовував підпільний райком партії. Комуністи створили на території Чернівецького району 24 підпільні групи, в яких налічувалося близько 100 чол. Патріоти розповсюджували зведення Рад інформбюро, листівки з закликами до боротьби. В 1943 році патріоти вивели з ладу 12 жаток, 28 молотарок, 13 тракторів тощо. Велику активність проявили, зокрема, підпільники Чернівців О. С. Деребчинський, Т. В. Римар, Ф. Г. Соколовська, М. В. Ткаченко.

12 лютого 1944 року через Чернівці пройшло Вінницьке партизанське з’єднання. Партизани розгромили фашистський гарнізон та поліцейські сили. В бою знищено гармату, 2 міномети, 18 автомашин, склад пального, виведено з ладу 34 трактори, телефонну лінію, вбито близько 200 фашистів та 28 взято в полон. У цьому бою смертю хоробрих загинуло 6 партизанів, серед них начальник зв’язку штабу, один з організаторів партизанського з’єднання В. С. Муржинський, комісар загону Бондаренко, командир роти Паламарчук. Мешканці села всіляко допомагали народним месникам.

18 березня 1944 року бійці 3-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії Червоної Армії визволили село від фашистських загарбників.

Фашисти вщент зруйнували колгоспне господарство і громадські будівлі села. Проте найтяжчими втратами були людські. Десятки мешканців села загинули внаслідок терору ворога, 356 — віддали своє життя на полях битв за свободу і незалежність соціалістичної Батьківщини. 350 чернівчан за ратні подвиги відзначено урядовими нагородами, серед них кавалер ордена Слави трьох ступенів І. К. Насіковський, кавалер ордена Слави та трьох орденів Червоної Зірки Ф. І. Титус.

Під лозунгом «Все для фронту, все для перемоги!» почався новий період у житті Чернівців. Мешканці села здавали свої кошти на танкову колону «Колгоспник Вінниччини». Успішно завершили весняну сівбу. Розгорнули роботи на відбудові тваринницьких ферм, виробничих і громадських будівель. Із 226 тракторів і 58 комбайнів, що були напередодні війни в МТС, залишилося тільки 24 трактори і 6 комбайнів, та й ті вимагали капітального ремонту. Механізатори достроково їх відремонтували.

Колгосп ім. Горького знову став передовим господарством району. 1944 року пущено в дію Чернівецьку трикотажну фабрику, відкрито школи.

Радянський патріотизм, висока трудова активність населення проявлялися на кожній ділянці. Початок 1945 року в Чернівцях ознаменувався новим почином молоді, яка внесла кошти на танкову колону «За остаточний розгром ворога». Було зібрано 143,5 тис. крб. готівкою і 62,6 тис. крб. облігаціями. Верховний головнокомандуючий Збройними Силами СРСР 8 лютого 1945 року виніс призовникам, учителям та учням Чернівецького району подяку за збір коштів на танкову колону.

П’ятирічку відбудови й розвитку народного господарства колгоспники Чернівців виконали успішно. Навіть за несприятливих погодних умов артіль ім. Горького зібрала високий врожай — бригада С. Я. Їжаківського виростила по 34,6 цнт озимої пшениці на гектарі, ланка Т. А. Василик — по 35,2 цнт. 9 колгоспників тоді нагороджено орденами, а С. Я. Їжаківському і Т. А. Василик присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Але економічний рівень господарства в цілому був ще невисоким, прибутки артілі теж були низькими. У 1950 році колгоспи ім. Горького, ім. Кірова та ім. Ворошилова об’єдналися в одну сільськогосподарську артіль ім. Горького, яка обробляла 2703 га землі, в т. ч. 1905 га орної.

Заходи щодо організаційно-господарського зміцнення артілі — запровадження правильних сівозмін, передової агротехніки — привели до істотних змін у розвитку економіки. Справи набагато поліпшилися, коли колгосп придбав техніку МТС. Поступово зростала врожайність зернових і технічних культур, підвищувалася продуктивність тваринництва. Якщо в 1950 році прибутки артілі становили 70 тис. крб., в 1958 році — 340,5 тис. крб., то в 1967 році вони перевищили 1 млн. крб. Зростання неподільних фондів сприятливо позначилося на технічному оснащенні колгоспу. 1959 року тут було 11 тракторів, 3 комбайни і 13 автомобілів, а 1967 — 30 тракторів, 11 комбайнів. Це докорінно змінило характер праці колгоспників. Всі основні виробничі процеси механізовано. Завдяки невпинному зростанню колгоспного виробництва, великі зміни сталися в добробуті колгоспників. Порівняно з 1954 роком грошова оплата на кінець восьмої п’ятирічки збільшилася в два з половиною рази. На вирішальних ділянках виробництва працюють люди з середньою або неповною середньою освітою. Виросли сотні нових героїв колгоспної праці. В середині 60-х років відзначені урядовими нагородами А. Є. Дудник, Є. М. Юрій, Г. Л. Франюк, І. В. Брухаль, В. Л. Канюка, Г. М. Рибчук.

Нині в Чернівцях є кілька промислових підприємств — швейна фабрика (колишня трикотажна), хлібозавод, цех Могилів-Подільського маслозаводу, вальцьовий млин тощо. Вони успішно виконують установлені виробничі плани. На всіх ділянках виробництва приклад показують комуністи. Із 49 членів колгоспної партійної організації 37 працюють безпосередньо в ланках і бригадах. В. Л. Канюка понад 10 років очолює ланку, яка систематично вирощує високі врожаї — по 48 цнт зерна кукурудзи та по 400 цнт цукрових буряків на га. Невтомним борцем за високу агротехнічну культуру на полях став головний агроном колгоспу Д. С. Малинський. Два ордени ТрудовогоЧервоного Прапора — оцінка його сумлінної праці. Чверть століття не залишає кермо передовий механізатор колгоспу комуніст М. О. Юрій. 40 комсомольців ведуть за собою колгоспну молодь.

Новим значним кроком в розвитку економіки села була восьма п’ятирічка. Трудівники колгоспних ланів добилися збільшення врожайності зернових і технічних культур. У порівнянні з попереднім п’ятиріччям збір пшениці з га збільшився на два цнт, цукрових буряків — більш як ва 70 цнт. Підвищилася й продуктивність тваринництва, зокрема виробництво молока доведено до 8018 цнт (в 1965 році — 4089 цнт). Завдяки цьому зросла й вартість людино-дня з 2,8 до 3,4 карбованця.

За успішне виконання завдань восьмої пятирічки орденом Леніна нагороджено бригадира рільничої бригади В. Ю. Буяновського, орденом Трудового Червоного Прапора — завідуючого фермою А. А. Ординського, тракториста В. М. Макогончука, ланкового А. М. Антонюка.

В період дев’ятої п’ятирічки колгоспники вирішили повністю механізувати всі виробничі процеси на фермах, ввести в дію кормоцех «Маяк-6», для працівників ферм спорудити будинок тваринника, профілакторій.

Зростання економіки, підвищення оплати праці колгоспників викликали глибинні зрушення в селянському побуті. Нині колгоспники вживають хліб, випечений місцевим хлібозаводом, часто користуються послугами їдальні. Близько 500 сімей

мають газобалонні установки, газифікація набирає все ширшого розмаху. Це в свою чергу викликало потребу перепланування традиційної селянської хати — 825 хат перебудовано та близько 320 зведено нових. В кожному домі звичайними стали електропобутові прилади — праски, пилососи, холодильники, пральні машини тощо. Головне, що такі речі можна придбати в своєму селі — в Чернівцях є 7 магазинів.

Про охорону здоров’я жителів, поліпшення санітарно-гігієнічного стану села дбає загін медиків (20 лікарів та 100 чол. середнього медичного персоналу). З 1966 року в Чернівцях працює лікарня на 200 ліжок, є поліклініка, здоровпункти на підприємствах. Добре налагоджена справа патронажного догляду дітей. В стінах звичайної сільської лікарні сьогодні здійснюються найскладніші хірургічні операції, проводиться близько 40 біологічних аналізів.

У післявоєнні роки зросла в Чернівцях мережа шкіл. Тепер є дві денні та вечірня середні школи, філіал заочної середньої школи. З них вже вийшло 3284 випускники, серед яких понад 100 медалістів. У школах працюють 65 висококваліфікованих педагогів. За педагогічну майстерність і активну громадську діяльність вчителька Р. І. Маянська нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. З 1956 року в Чернівцях працює будинок піонерів, при якому створено ^самодіяльних гуртків, кімнату бойової і трудової слави. Книжковий фонд сільської та дитячої бібліотек складає близько 40 тис. томів. Всього бібліотек в Чернівцях — п’ять.

Помітне місце в духовному житті чернівчан належить сільському будинку культури, широкоекранному кінотеатру. їх відвідують тисячі людей. Примножив свою славу драматичний колектив будинку культури. 1962 року йому присвоєно звання самодіяльного народного театру.

Значного розвитку в селі набуло самодіяльне образотворче та декоративно-прикладне мистецтво. На всю область відомі роботи скульптора-аматора шофера Й. А. Насіковського. Його твори — бюсти В. І. Леніна, О. М. Горького, Т. Г. Шевченка, В. А. Тропініна, Г. І. Котовського, У. Кармелюка таї. Гонти. Весь вільний час віддає мистецтву В. Я. Козяр. Він написав близько 20 полотен на теми колгоспного життя. Загальне схвалення знайшла його картина «Весна ювілейна». На обласній художній виставці праці Й. А. Насіковського та В. Я. Козяра відзначені дипломами.

Відживають старі звичаї та обряди, натомість виникають нові, радянські. Якщо на початку 20-х років під впливом більшовицької агітації в селі відбулося троє весіль без вінчання та влаштовано замість хрестин сім зорин, то нині в чернівецькій Кімнаті щастя реєструються всі шлюби і новонароджені. Ввійшли в звичай святкування першотравневих та жовтневих днів, Нового року, свята весни, врожаю. В урочистій обстановці відбуваються проводи молоді до лав Радянської Армії.

Особливо привабливою була традиційна новорічна щедрівка 1970 року. В ній відбилися і трудові досягнення жителів Чернівців, і їх художні здібності, і піднесення, що панувало в народі цього знаменного року.

Чернівці сьогодні — це нове колгоспне село з високопродуктивним господарством, з новими осередками освіти і культури, збудниками, що потопають в зелені, над мальовничими берегами Мурафи. Автобусним та авіаційним сполученням зв’язані вони з Києвом, Вінницею, Могилевом-Подільським. Господарем села виступає нова людина з притаманними їй рисами моралі і комуністичного світогляду.

Перечень метрических книг по с. Черновцы хранящихся в ГАВиО

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Свято-Миколаївська церква м-ка Чернівці Ямпільського повіту Подільської губернії
4. м-ко Чернівці
5. Народження: 1848: ф.800, оп.1, спр.8а; 1891-1905: ф.904, оп.22,спр.27;1905-1909: ф.904, оп.42, спр.16;
6. Шлюб: 1848: ф.800, оп.1, спр.8а; 1891-1900, 1903-1905: ф.904, оп.22,спр.27;1905-1909: ф.904, оп.42, спр.16;
7. —
8. Смерть: 1848: ф.800, оп.1, спр.8а; 1891-1900, 1902-1905: ф.904,оп.22, спр.27;1905-1909: ф.904, оп.42, спр.16;
9. —
10. Сповідальні відомості: 1812: ф.800, оп.1, спр.16;

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Свято-Успенська церква м-ка Чернівці Ямпільського повіту Подільської губернії
4. м-ко Чернівці
5. Народження: 1848: ф.800, оп.1, спр.8а;
6. Шлюб: 1848: ф.800, оп.1, спр.8а;
7.
8. Смерть: 1848: ф.800, оп.1, спр.8а;
9.
10.

1. Подільська губернія
2. Ямпільський деканат
3. Римсько-католицька церква Святого Миколи м-ка Чернівці Ямпільського повіту Подільської губернії
4. м-ко Чернівці, сс. Березівка, Борівка, Букатинка, Вила-Ярузькі, Володіївці, Гамулівка, Гибалівка, Гоцулівка, Коси, Лужок-Березівський, Людвиківка, Мервинці, Моївка, Саїнка, Серби, Серебринці, Скалопіль, Сокіл, Хрінівка, Шендерівка, хут. Юзине, прис. Гибалівка, прис. Мазурівка, прис. Павлівка та ін.
5. Народження: 1845: ф.737, оп.1, спр.130; 1872: ф.712, оп.1, спр.1; 1874: ф.712, оп.1, спр.2; 1875: ф.712, оп.1, спр.3; 1876: ф.904, оп.10,спр.1; 1877: ф.904, оп.10, спр.2; 1878: ф.712, оп.1, спр.4; 1881: ф.904,оп.10, спр.3; 1882: ф.904, оп.10, спр.4; 1883: ф.904, оп.10, спр.5; 1884: ф.904, оп.10, спр.6; 1885: ф.904, оп.10, спр.7; 1886: ф.904, оп.10,спр.8; 1887: ф.904, оп.10, спр.9; 1888: ф.904, оп.10, спр.10; 1889: ф.904, оп.10, спр.11; 1891: ф.904, оп.10, спр.12; 1892: ф.904, оп.10,спр.13; 1893: ф.904, оп.10, спр.14; 1894: ф.904, оп.10, спр.15; 1895: ф.904, оп.10, спр.16; 1897: ф.904, оп.10, спр.17; 1898: ф.904, оп.10,спр.18; 1899: ф.904, оп.10, спр.19; 1900: ф.904, оп.10, спр.20; 1901: ф.904, оп.10, спр.21; 1902: ф.904, оп.11, спр.4; 1903: ф.904, оп.11,спр.9; 1905: ф.904, оп.11, спр.18; 1906: ф.904, оп.11, спр.23; 1907: ф.904, оп.11, спр.28; 1908: ф.904, оп.11, спр.33; 1909: ф.904, оп.11,спр.38; 1910: ф.904,оп.11, спр.43; 1911: ф.904, оп.11, спр.48; 1912: ф.904, оп.11, спр.53; 1913: ф.904, оп.11, спр.57; 1914: ф.904, оп.11,спр.62; 1915: ф.904, оп.11, спр.67; 1916: ф.904, оп.11, спр.72; 1917: ф.904, оп.11, спр.75;
6. Шлюб: 1845: ф.737, оп.1, спр.130; 1872: ф.712, оп.1, спр.1; 1874: ф.712, оп.1, спр.2; 1875: ф.712, оп.1, спр.3; 1876: ф.904, оп.10, спр.1; 1877: ф.904, оп.10, спр.2; 1878: ф.712, оп.1, спр.4; 1881: ф.904, оп.10,спр.3; 1882: ф.904, оп.10, спр.4; 1883: ф.904, оп.10, спр.5; 1884: ф.904, оп.10, спр.6; 1885: ф.904, оп.10, спр.7; 1886: ф.904, оп.10,спр.8; 1887: ф.904, оп.10, спр.9; 1888: ф.904, оп.10, спр.10; 1889: ф.904, оп.10, спр.11; 1891: ф.904, оп.10, спр.12; 1892: ф.904, оп.10,спр.13; 1893: ф.904, оп.10, спр.14; 1894: ф.904, оп.10, спр.15; 1895: ф.904, оп.10, спр.16; 1897: ф.904, оп.10, спр.17; 1898: ф.904, оп.10,спр.18; 1899: ф.904, оп.10, спр.19; 1900: ф.904, оп.10, спр.20; 1901: ф.904, оп.10, спр.21; 1902: ф.904, оп.11, спр.4; 1903: ф.904, оп.11,спр.9; 1905: ф.904, оп.11, спр.18; 1906: ф.904, оп.11, спр.23; 1907: ф.904, оп.11, спр.28; 1908: ф.904, оп.11, спр.33; 1909: ф.904, оп.11,спр.38; 1910: ф.904,оп.11, спр.43; 1911: ф.904, оп.11, спр.48; 1912: ф.904, оп.11, спр.53; 1913: ф.904, оп.11, спр.57; 1914: ф.904, оп.11,спр.62; 1915: ф.904, оп.11, спр.67; 1916: ф.904, оп.11, спр.72; 1917: ф.904, оп.11, спр.75;
7. –
8. Смерть: 1845: ф.737, оп.1, спр.130; 1872: ф.712, оп.1, спр.1; 1874: ф.712, оп.1, спр.2; 1875: ф.712, оп.1, спр.3; 1876: ф.904, оп.10, спр.1; 1877: ф.904, оп.10, спр.2; 1878: ф.712, оп.1, спр.4; 1881: ф.904, оп.10,спр.3; 1882: ф.904, оп.10, спр.4; 1883: ф.904, оп.10, спр.5; 1884: ф.904, оп.10, спр.6; 1885: ф.904, оп.10, спр.7; 1886: ф.904, оп.10,спр.8; 1887: ф.904, оп.10, спр.9; 1888: ф.904, оп.10, спр.10; 1889: ф.904, оп.10, спр.11; 1891: ф.904, оп.10, спр.12; 1892: ф.904, оп.10,спр.13; 1893: ф.904, оп.10, спр.14; 1894: ф.904, оп.10, спр.15; 1895: ф.904, оп.10, спр.16; 1897: ф.904, оп.10, спр.17; 1898: ф.904, оп.10,спр.18; 1899: ф.904, оп.10, спр.19; 1900: ф.904, оп.10, спр.20; 1901: ф.904, оп.10, спр.21; 1902: ф.904, оп.11, спр.4; 1903: ф.904, оп.11,спр.9; 1905: ф.904, оп.11, спр.18; 1906: ф.904, оп.11, спр.23; 1907: ф.904, оп.11, спр.28; 1908: ф.904, оп.11, спр.33; 1909: ф.904, оп.11,спр.38; 1910: ф.904,оп.11, спр.43; 1911: ф.904, оп.11, спр.48; 1912: ф.904, оп.11, спр.53; 1913: ф.904, оп.11, спр.57; 1914: ф.904, оп.11,спр.62; 1915: ф.904, оп.11, спр.67; 1916: ф.904, оп.11, спр.72; 1917: ф.904, оп.11, спр.75;
9. –
10. —