Тульчин
Административно-территориальное деление
Тульчин (укр. Тульчин) — город, районный центр, центр городского совета, Тульчинского района, Винницкой области. В ХІХ — нач. ХХ ст. местечко Брацлавского уезда Подольской губернии.
Город относится к историко-этнографическому региону Подолье.
Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.
Тульчин — город, центр Тульчинского района Винницкой области УССР. Расположен на р. Сельница (приток Южного Буга), в 13 км от железнодорожной станции Журавлёвка (на линии Вапнярка — Жмеринка). 14,6 тыс. жителей (1975).
Известен с 1607 как польская крепость Нестервар в Брацлавском воеводстве. С 1649 — местечко под названием «Т.». В 1672—99 находился под властью Турции. Во 2-й половине 18 в. принадлежал польским магнатам Потоцким. В 1792 был резиденцией Тарговицкой конфедерации (См. Тарговицкая конфедерация). С 1793 в составе Российской империи. В 1795—1804 был уездным городом, с 1804 — заштатным, затем местечко Подольской губернии. В 1796—97 в Т. была штаб-квартира А. В. Суворова. В 1818 здесь образована Тульчинская управа «Союза благоденствия» (См. Союз благоденствия), ставшая с 1823 центром Южного общества декабристов (См. Южное общество декабристов). Советская власть установлена в январе 1918. Т. захватывался интервентами, петлюровцами и деникинцами. Окончательно освобожден Красной Армией в июне 1920. С 1926 Т. — город, с 1932 — в Винницкой области. С 23 июля 1941 по 15 марта 1944 был оккупирован немецко-фашистскими и румынскими войсками. В послевоенные годы промышленные предприятия города восстановлены.
История городов и сел УССР 1972 год
Тульчин — місто районного підпорядкування, розташоване у південній частині Подільського плато, за 13 км від залізничної станції Журавлівка, за 82 км від обласного центру. Автобусне сполучення з Вінницею, Житомиром, Уманню, Одесою. Населення — 14 279 чоловік.
Тульчин — центр району, площа якого 1124 кв. км, населення — 88,6 тис. чоловік. 54 населені пункти району підпорядковані 1 міській, 2 селищним, 21 сільській Радам. Надра багаті на граніт, каолін, глини. Є 16 промислових підприємств, переважно легкої і харчової промисловості; 25 колгоспів, 1 радгосп. Усієї землі 112 400 га, у т. ч. 67179 га орної; 20 372 га лісів, 1812 га сіножатей, 2100 га пасовиськ. Більше половини площі посіву під зернові займає пшениця, вирощують і лікарські рослини. Тваринництво м’ясо-молочного напряму, розвинуте садівництво. В районі 277 магазинів і 99 підприємств громадського харчування. Є 2 лікарні, 2 амбулаторії, 33 фельдшерсько-акушерські пункти, 17 пологових будинків, 2 туберкульозні санаторії, 13 профілакторіїв, 10 аптек, 44 аптечні пункти. Працює 52 школи, 1 училище, 1 технікум, 32 клуби, 14 будинків культури, 108 бібліотек, 53 кіноустановки. Майже в усіх селах району ‘встановлено пам’ятники й обеліски полеглим у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників.
Перші письмові відомості про Тульчин належать до 1607—1609 рр. В документі Львівського магістрату від 3 липня 1648 року містечко згадується під назвою Нестервар.
Протягом XVI—XVII ст. на Брацлавщині утворились великі володіння польських, а згодом і українських поміщиків. Формально селяни сиділи на «поборах» і сплачували землевласникові натуральну та грошову данину. Крім того, як державні, так і поміщицькі селяни, платили урядові «подимне» (від житла) і стацію — податок на утримання польського війська.
Жителі міста займалися ремеслом. Тульчинські ремісники спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів, все більше відриваючись від сільського господарства. Користуючись необмеженою владою, нещадно визискуючи селян і міщан, шляхтичі розширювали промисли. Згодом у Тульчині дістали розвиток млинарська й пивоварна промисловість.
Населення Тульчина взяло активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. В червні 1648 року 8-тисячний загін повстанців, очолений полковниками М. Кривоносом та І. Ганжею, визволив Тульчин від шляхетського війська. 1649 року місто було приписано до Брацлавського козацького полку. За Андрусівським договором Тульчин залишився у складі Речі Посполитої. У 1672 році Тульчин був загарбаний султанською Туреччиною, під владою якої він перебував до 1699 року.
Після повернення польської шляхти становище жителів лишалося тяжким. Вони й далі терпіли соціальний та національно-релігійний гніт. Тому не дивно, що селяни рішуче бралися до зброї, виступали проти визискувачів. Активну участь взяли вони у Коліївщині 1768 року.
З другої половини XVIII ст. Тульчин належав польським магнатам Потоцьким. У 70-х роках тут засновано суконну мануфактуру та ткацьку майстерню. Розвивалися пивоварне, гончарне, стельмашне, столярне та ковальське ремесла, відкрились майстерні для виготовлення свічок і переробки шкір. Вовняна мануфактура, на розширення якої 1777 року витрачено 3 тис. злотих, через 20 років виробила 2453 аршини тканин.
У травні 1787 року з нагоди перебування в Тульчині польського короля місту надано магдебурзьке право, яке, однак, не забезпечувало самоврядування, а лише давало дозвіл на вільну торгівлю. Тульчин став повітовим містом Брацлавського намісництва після возз’єднання Правобережної України з Росією. Через три роки по тому затверджено герб міста у вигляді рицарського щита. У верхній половині його на блакитному полі було зображення фасаду старої Брацлавської фортеці, у нижній — на фоні зеленого поля три золоті снопи жита, які символізували розвинене тут хліборобство.
Початок XIX ст. для Тульчина характеризується посиленням феодальної експлуатації селян, збільшенням чиншових платежів, штрафів тощо. Володіння С. Потоцького сягали півтора мільйона десятин земельних, лісових та інших угідь. Він мав понад 130 тис. кріпаків. Невипадково ці володіння його називали «королівством Тульчинським». У панському палаці була дворова в’язниця, до якої пани кидали селян за власним розсудом. В одній з численних судових справ Брацлавського земського суду за 1838—1842 рр. наводяться факти звірячих знущань Потоцького над людьми. Орда п’яних вершників на чолі з вельможним графом часто «розважалась» не лише в лісі або в полі. Повертаючись з полювання, вони під дикий регіт і свист зривали дахи на селянських хатах, били й калічили людей, стріляли селянську птицю та худобу. Пан і його управителі стягували рівні податі, відбирали в людей сіно й ліс, вчиняли обшуки, грабували і відправляли селян у рекрути, а іноді доводили до самогубства.
У другій половині XIX ст. в Тульчині вже працювало кілька значних промислових підприємств: цукроварня, пивоварня, миловарня, шкіряний цех. Далі розвивались торгівля й ремесло. Коли спорудили телеграфну лінію Житомир —
Тульчин—Одеса, з вересня 1858 року в місті відкрили поштово-телеграфну контору.
Трудові маси знаходились в умовах безперервного соціального й національного гноблення, вони не мали жодного закладу охорони здоров’я, школи. Та на загальнокультурному розвитку міста не могли не позначитись деякі важливі фактори і події, що відбувались у Тульчині, приїзди і перебування тут багатьох видатних людей того часу.
Протягом цілого року — з березня 1796 року до березня 1797 — тут жив командуючий Південно-Західною армією російський полководець О. В. Суворов. У Тульчині він написав знамениту працю «Наука перемагати». На полях навколо міста споруджувались учбові земляні укріплення — знамениті «пражки», проводилися навчання військ тощо.
З 1806 до 1807 року в Тульчині перебував видатний український письменник І. П. Котляревський, який служив тоді в армії і був ад’ютантом командира корпусу. Тривалий час тут жив і творив відомий польський поет Станіслав Трембецький (1739—1812), який у своїх кращих творах осуджував шляхетсько-магнатське свавілля, співчував простим людям, оспівував красу української природи, уманської Софіївки.
Важливе місце посів Тульчин у декабристському русі. У 1814—1815 рр. повернулися сюди війська 2-ї російської армії, які перед тим, переслідуючи французів, брали Берлін і Париж. Згодом тут розмістився і перебував тривалий час штаб цієї армії, ад’ютантом її головнокомандуючого був полковник П. І. Пестель. 1818 року він організовує тут Тульчинську управу — філію «Союзу благоденства». У березні 1821 року Тульчинська управа проголосила себе Південним товариством, яке очолив також П. І. Пестель. Після утворення Кам’янської та Васильківської управ, Тульчинська стала головною управою Південного товариства. У будинку Пестеля в Тульчині збиралися члени Тульчинської управи О. П. Юшневський, І. Б. Аврамов, брати О. О. та М. О. Крюкови, В. П. Івашов, Ф. Б. Вольф, О. П. Барятинський. Вони обговорювали першу республіканську конституцію Росії «Руську правду», плани ліквідації царизму і кріпацтва. На цих зборах були й інші прогресивні офіцери: М. П. Бестужев-Рюмін, М. В. Басаргін, С. Г. Важковський, В. Ф. Раєвський, брати М. С. і П. С. Бобрищеви-Пушкіни та ін. 13 грудня 1825 року в Тульчині П. І. Пестеля було заарештовано.
Тульчинці свято шанують пам’ять про декабристів. їх діяльність яскраво висвітлена в експозиції краєзнавчого музею. Зберігається будинок, у якому мешкав П. І. Пестель.
До Тульчина кілька разів приїздив О. С. Пушкін. Поет відвідав місто в лютому 1821 року, в серпні і листопаді 1822 року. Тут він зустрічався з П. І. Пестелем. Декабрист М. В. Басаргін у 1823 році згадував: «Знаменитого поета Пушкіна… я ще раніш мав нагоду бачити в Тульчині у Кисельова… у товаристві разів три зустрічався». Хвилюючі тульчинські зустрічі надовго лишились у поетовій пам’яті. В 10-й главі «Євгенія Онєгіна» він згадує Пестеля й Тульчин.
У Тульчині деякий час перебував поет-революціонер К. Ф. Рилєєв.
Не минали цього пам’ятного міста й інші діячі культури — поети, художники. 1827 року в Тульчині перебував польський письменник-демократ Юліуш Словацький, який вивчав життя українського народу, його пісні і думи, співчував знедоленим масам. Сюди ж до Тульчина у 1846 році не раз приїжджав з Немирова малювати видатний український художник І. М. Сошенко.
Та навіть і в першій чверті XIX ст. власті не відкрили в Тульчині жодного медичного чи освітнього закладу. Лише у 1833 році тут заснували чоловіче духовне училище з обмеженою кількістю учнів.
Жалюгідними й мізерними проти поміщицьких палат і будинків багатіїв виглядали старі селянські хати та похилі ремісницькі халупи. Незабруковані й неосвітлені вечорами вулиці в негоду вкривалися багнюкою, а головна з них була замощена дерев’яним тротуаром з гнилих дощок. На тому фоні виділявся винятковим багатством Тульчинський палац Потоцьких. Тут були: бібліотека, що налічувала понад десять тисяч томів, кабінет нумізматики, галерея картин відомих художників Європи. Навколо палацу — розкішний парк «Хороше» з альтанками, фонтанами, мармуровими і бронзовими статуями, ставками. Існував театр з трупою акторів, виступали хорова капела й оркестр. Близько 400 душ челяді і придворних обслуговували палац.
Значні соціально-економічні зрушення сталися у розвитку міста після скасування кріпацтва. Швидко зростало населення, сюди на заробітки йшла з села безземельна біднота. Якщо 1859 року тут налічувалося 11217 жителів, то 1866— 21 685, а 1897—23 252. Інтенсивно розвивалися кустарні промисли, було побудовано цукроварню, два шкіряні заводи, водяний млин, дві тютюнові фабрики, екіпажні майстерні тощо.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Тульчині вже було близько 40 дрібних підприємств — цегельні, шкіряні й свічкові заводи, паровий і водяний млини, цукроварня, крупорушка, макаронна, тютюнова і каретна фабрики, вовночесалка, пивоварня і медоварня, завод штучних мінеральних вод. На кожному з них працювало від 10 до 30 робітників. Крім того, відкрилося чимало різних майстерень, де налічувалось понад 700 ремісників. Місто мало понад 400 невеликих крамниць, лавок, шинків, корчем. Діяли банківська і нотаріальна контори, готель, 12 заїжджих дворів.
Не відзначалось місто особливими змінами в культурному та освітньому житті. Хоча кількість населення швидко зростала, переважна більшість його лишалась неписьменною. У 1863 році в Тульчині відкрилась парафіяльна (один учитель і 20 учнів) і 4 єврейські школи. 1867 року почались заняття в жіночому духовному училищі. Працював приватний театр на 200 місць у дерев’яному будинку. Проте діяли 5 мурованих і дерев’яних церков, 2 синагоги, понад десяток молитовних будинків. Було 23 шинки і 13 горілчаних та винних лавок.
Важко жилося ремісникам і міській бідноті. В їх середовищі дедалі зростало незадоволення злиденним становищем, зріла класова свідомість і гнівний протест проти поміщиків і буржуазії.
Початок XX ст. характерний активними виступами робітників проти самодержавства. 1903 року в Тульчині виник соціал-демокритичний гурток, до якого входили вчитель С. І. Кравцов, бібліотекар В. П. Книжник та ін. Вони й провадили революційну агітацію серед трудящих.
У серпні 1904 року соціал-демократи організували перший виступ робітників міста, який було придушено. Але вже не одиниці сміливців, а десятки, сотні трудящих ставали на боротьбу за соціальну справедливість. Свідчення тому — мітинги на початку 1905 року — один у січні, який відбувся після похорону робітника тютюнової фабрики, що довго хворів на сухоти; другий — 1 Травня, він пройшов під гаслом боротьби з самодержавством. Тульчинські соціал-демократи придбали гектограф, на якому передруковували листівки Одеської організації РСДРП. Незабаром у місті почалися арешти й обшуки. Поліція шукала гектограф, але його вдалося надійно заховати.
Незважаючи на переслідування царських властей, виступи робітників продовжувалися. У травні 1906 року вибухнув страйк столярів, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. В червні припинили роботу кравці швейної фабрики Ріхтера, а в серпні — робітники заводів Сістера і Шаргородського.
До департаменту поліції з Тульчина надходили повідомлення про посилення революційної агітації серед солдатів військової частини, розташованої в місті. В донесенні зазначалось, що близько 250 солдатів бере участь у революційній діяльності. Активними агітаторами серед них були вчитель Б. Перел і слюсар Б. Шапіро.
Активісти Тульчинської групи соціал-демократів часто виїжджали до села Чукова провадити політичну роботу серед селян. В одного з місцевих соціал-демократів у 1907 році в Тульчині під час обшуку відібрано листівки, папери з штампом Тульчинської організації РСДРП та ряд інших документів. Жандармерія кілька років вела слідство в цій справі.
І в чорну пору столипінської реакції, і в роки перед першою світовою війною не замовкав голос народного протесту. В січні 1912 року начальник Подільського губернського жандармського управління повідомляв, що в грудні 1911 року в Тульчинській друкарні надруковано 15 тис. примірників відозви місцевої організації РСДРП «До новобранців».
Перед першою імперіалістичною війною в Тульчині була розвинута кустарна та місцева промисловість, торгівля, зросло населення. Працювало 264 ремісничі майстерні. У 1912 році стала до ладу невеличка дизельна електростанція. І без того важке матеріальне становище трудящих з початком першої світової війни погіршало — ще більше зросли податки, різні військові повинності, на вулицях все частіше зустрічалися каліки, убогі, голодні.
Тульчин жив великими сподіваннями на те, що старим порядкам, нарешті, настане край. З радістю він зустрів звістку про повалення царського самодержавства. На вулицях і площах міста стихійно збиралися мітинги з участю солдатів гарнізону.
В травні 1917 року в Тульчині виникла Рада робітничих і солдатських депутатів, у якій більшість місць захопили есери, меншовики та бундівці. Пізніше до складу Ради ввійшли місцеві робітники та солдати-більшовики Г. Алчеєв, І. Шаповалов, Орлов та інші.
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції швидко прилетіла до Тульчина. Але владу в жовтні 1917 року захопили органи Центральної Ради. Велику роботу серед населення проводили більшовики, роз’яснюючи антинародну політику буржуазно-націоналістичного «уряду». Наприкінці року трудящі Тульчина обрали трьох делегатів на III Всеросійський з’їзд Рад.
23 січня 1918 року радянські війська вступили до Тульчина. Тоді ж було проголошено Радянську владу. Створили ревком у складі О. М. Семенова, Є. Ф. Розвадовського, В. В. Ульріха й інших, сформували загін самооборони, а також кавалерійський ескадрон і піший загін. На початку березня 1918 року мали відбутись вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів. Але навала австро-німецьких окупантів перешкодила мирному будівництву. Більшість радянських активістів пішла до Червоної Армії, деякі залишились для нелегальної роботи в місті і створили підпільний ревком.
На Поділлі діяли великі партизанські загони. Один з них, у якому було близько трьох тисяч чоловік,
9 травня 1918 року вступив до Тульчина. Відбувся мітинг трудящих міста та навколишніх сіл, обрано тимчасовий ревком (голова В. В. Ульріх). Військовим комісаром призначено Є. Ф. Розвадовського. Ревком видав наказ, у якому проголосив відновлення Радянської влади. На початку червня 1918 року Тульчин знову захопили війська австро-німецьких інтервентів. На зміну їм прийшли частини петлюрівської Директорії.
29 березня 1919 року 5-й радянський полк разом з червоними партизанами визволив Тульчин. У місті відновлюються радянські порядки. У цей час доводилось часто відбивати напади різних банд. Тієї ж весни кавалерійський ескадрон місцевого загону самооборони на чолі з В. М. Гутом відбив напад петлюрівської частини. В травні до міста увірвалася петлюрівська банда, але на світанку 16 травня губернський караульний батальйон разом із загоном самооборони визволив місто.
У цих складних випробуваннях міцніла місцева партійна організація. У зведенні для бюлетеня секретаріату ЦК КП(б)У про стан роботи партійної організації Поділля від 7 червня 1919 року зазначалось, що в Тульчині більшовицька організація «існує з квітня 1919 року, членів — 8, співчуваючих — 26. Настрій селян хороший. Енергійно ведеться робота на селі — влаштовуються мітинги, співбесіди, розповсюджується у великій кількості література».
В червні петлюрівці прорвали фронт радянських військ і захопили Тульчин, де вчинили погроми і вбивства. Через кілька днів їх вигнали з міста. Червоний ескадрон на чолі з членами ревкому Єфросимовим і Гурвичем переслідував бандитів. У селі Кунці (тепер Гайсинського району) куркулі й петлюрівці по-зрадницькому захопили Гурвича та Єфросимова і після катувань вирізали у них на лобах зірки та закопали живими в землю.
Влітку 1919 року місто не раз переходило з рук у руки. То захоплювали його петлюрівці, то денікінці. 7 лютого 1920 року кавалерійська бригада Г. І. Цотовського визволила Тульчин від інтервентів і банд. Наступного дня на мітинг^ трудящих створено ревком на чолі з комуністом М. Левіним. Тульчин став центром Брацлавського повіту. Відновив роботу партійний комітет.
На світанку 2 травня до міста ввірвалась банда Тютюнника. По-звірячому розправлялась вона з радянськими активістами, грабувала і вбивала людей. За нею вступили головорізи Голуба, а слідом за петлюрівцями ввійшли польські інтервенти. Почались обшуки й арешти.
У перших числах червня 1920 року Червона Армія переходить у рішучий наступ і жене війська інтервентів та петлюрівців на захід. 19 червня кавалеристи 14-ї армії визволили місто. В липні тут стояла кавалерійська бригада Г. І. Котовського, що вела бої з петлюрівцями, які безчинствували в районі Вапнярки.
Того року молодь Тульчина вирішила створити комсомольську організацію. 20 юнаків і дівчат увійшли до ініціативної групи, що стала ядром осередку. Комсомольці брали активну участь у діяльності комісій щодо виявлення та націоналізації майна у багатіїв, у роботі продовольчих загонів тощо. Партком і ревком Тульчина організували частини особливого призначення (ЧОП) для захисту міста від нападів банд, допомагали чопівцям виявляти і знешкоджувати ворогів. Партійні і радянські органи з перших днів завоювання влади приділяли увагу становленню економіки міста, переведенню її на нові рейки. Ще у 1918 році почалась націоналізація промислових підприємств, здійснювались заходи, спрямовані на втілення в життя ленінського Декрету про землю. Першого травня 1920 року на суботник вийшли сотні тульчинців, які пішли до лісу, щоб заготовити паливо для госпіталів, військових частин, шкіл та установ. Були створені волосні й сільські ревкоми, комітети незаможних селян. Трудящі міста активно підтримували заходи Радянської влади. Ремонтувалися лікарні, школи, будувалися шляхи. У 1920 році в Тульчині було десять підприємств, серед них — хлібопекарня, два млини, олійня, друкарня, електростанція. Незабаром створили першу промислову артіль «Риболов». Наприкінці листопада 1921 року в Тульчині 11 селянських виробничих об’єднань заснували «Господарсоюз», який допомагав забезпечувати ці об’єднання реманентом, посівним матеріалом тощо.
Партійна організація міста, радянські органи провадили велику роботу, щоб найшвидше ліквідувати розруху, викликану громадянською війною. Вірним помічником комуністів була молодь. На той час в осередку налічувалось 150 юнаків і дівчат. Комсомольці вели боротьбу з бандами, брали участь у продовольчих загонах, проводили масово-політичну роботу.
Взимку 1922 року до міста і сіл повіту прибули з голодуючих областей Поволжя діти й дорослі. Партійний комітет і виконком міської Ради депутатів трудящих виділили приміщення для житла, харчування та навчання цих дітей. Розміщено було 449 юних волжан.
В січні 1923 року Брацлавський повіт було ліквідовано і утворено Тульчинський округ. До його складу ввійшло 13 районів. Невдовзі відбувся перший окружний з’їзд Рад. Його делегати надіслали тепле й щире вітання вождеві революції В. І. Леніну. «Ми віримо, що провідник всесвітньої праці,— говорилось у вітанні,— знову стане біля керма боротьби за визволення працюючих всього світу».
Завдяки зусиллям партійної організації і місцевої Ради, напруженій праці трудящих відроджувалися промисловість і міське господарство. Налагоджувалася робота шкіряного цеху, швейних майстерень, пекарні. Перші кроки робила й державна транспортна контора, яка вже мала 8 автомобілів та 4 мотоцикли. Відбудовувалися й ремонтувалися житлові будинки, школи, лікарні, шляхи, мости, упорядковувалася територія міста, зокрема, садиба, де жив П. І. Пестель.
Весь час партійні організації приділяли багато уваги питанням політичної і культурно-освітньої роботи. Велика роль у здійсненні цих заходів належала політпрацівникам частин Червоної Армії. Ще в серпні 1920 року в Тульчині відбувся перший повітовий з’їзд учителів, у якому взяло участь 105 делегатів. З вересня почала виходити газета «Рабочий и крестьянин».
Визначною подією в культурному житті міста був приїзд восени 1920 року Української капели під керівництвом видатного композитора К. Г. Стеценка, яка виконувала пісні переважно в обробці М. Д. Леонтовича. На одному з таких концертів у гарнізонному клубі композитор К. Г. Стеценко висловив теплу подяку М. Д. Леонтовичу за його чудові твори. Червоноармійці запросили Миколу Дмитровича на сцену і піднесли йому букет живих квітів. Відповідаючи на палкі вітання присутніх, Леонтович сказав, що за змістовні і ніжні пісні треба дякувати їх творцеві — українському народові.
Значна частина творчого життя М. Д. Леонтовича пов’язана з Тульчином. Тут, у єпархіальному жіночому училищі, з 1908 року понад 10 років викладав він музику і співи, а з весни 1918 до літа 1919 працював у Києві. Влітку 1919 року композитор повернувся до сім’ї у Тульчин, продовжував записувати і обробляти народні пісні. Після встановлення Радянської влади в місті композитор весь поринув у громадське й культурне життя. Він працював секретарем спілки працівників освіти, організував червоно-армійську художню самодіяльність, а восени створив Тульчинський народний хор, розучував з хористами й оркестром «Інтернаціонал».
Трудящі Тульчина свято шанують пам’ять про українського композитора. Одну з вулиць міста названо його ім’ям. Любовно зберігається будинок, у якому композитор провів останні свої роки. В краєзнавчому музеї виставлено цікаву експозицію, присвячену життю й діяльності М. Д. Леонтовича.
Радянська влада багато уваги приділяла культурному будівництву, охороні здоров’я. 1924 року в Тульчині була лікарня на 35 ліжок, у якій працювало 5 лікарів і 14 чоловік середнього медперсоналу. В місті створено трирічні педагогічні курси ім. Коцюбинського (згодом — педтехнікум), музичну школу ім. Леонтовича, технічну школу ім. Енгельса. Працювали гуртки лікнепу, робітничий і комсомольський клуби, міська бібліотека. Наприкінці 1922 року в Тульчині було вже 10 семирічних трудових шкіл, діяли дитячий будинок, двоє дитячих ясел, курси ручного ремесла. Розгортали свою роботу клуби, драматичний театр ім. Леніна, кінотеатр, 9 бібліотек, краєзнавчий музей. Того ж року на своєму засіданні міська Рада прийняла рішення про розширення і впорядкування вулиць та майданів, деякі з них було забруковано, приведено в належний санітарний стан. З ініціативи воїнів військових частин і насамперед бійців 9-ї Кримської кавалерійської дивізії споруджено футбольне поле з легкоатлетичними секторами, іподром, водну станцію, тир. Особливу популярність здобув кінний спорт, активним пропагандистом його був командир полку М. Осліковський — пізніше генерал Радянської Армії.
В роки індустріалізації змінювалося обличчя багатьох підприємств міста. Розширювалися їх виробничі площі, зростав випуск продукції. Держава виділяла великі кошти на розвиток промисловості та кредитування сільського господарства. Замість швейних майстерень 1925 року засновується державна швейна фабрика ім. Ф. Е. Дзержинського. Місто зростало. За даними перепису населення, на 1 січня 1926 року в ньому проживало 16 119 чоловік. Тульчин став окружним центром.
Розвивалась промисловість. На базі взуттєвої і гудзикової промислових артілей виникли державні фабрики. У 1929 році стала до ладу панчішна фабрика. Тоді ж почали працювати м’ясо-забійний пункт з переробними цехами, маслосирзавод, нова електрична станція, артілі деревообробна та вишивальниць, птахоінкубаційна станція.
Десятиріччя Великого Жовтня в Тульчині ознаменувалось розгортанням житлового й комунального будівництва. Споруджено триповерхове приміщення будинку Рад, семирічну школу, лікарню, відділення Держбанку, кінотеатр, двоповерхові житлові будинки, магазини. Озеленювалися вулиці, впорядковувалися тротуари, насаджувалися сквери, парки, будувався водогін.
Тридцяті роки для Тульчина були періодом боротьби за соціалістичні перетворення в економіці й культурі, утвердження соціалістичних відносин у громадському житті. На початку 1929 року створено приміський колгосп «Ленінський призов». Для допомоги місцевим активістам в організації колгоспів в села округу послали 138 двадцятий’ятитисячників, з них 89 комуністів. З 1932 року в Тульчині почала діяти машинно-тракторна станція. 1933 року при ній створено політ-відділ, який відіграв важливу роль в організаційно-господарському зміцненні колгоспів району.
Разом з усією країною тульчинці вирушили в похід за технічні знання. На швейній, панчішній і взуттєвій фабриках, в артілі «Металіст» діяли школи виробничників.
На початок 1941 року на 19 промислових підприємствах Тульчина працювало 1567 робітників і службовців.
Широкого розвитку набрало медичне обслуговування населення. В районній лікарні було відкрито нові відділення, розширилася мережа дитячих установ — у 1940 році в місті функціонували 4 дитячих ясел, 2 садки, дитячий санаторій.
Багато робилось в освітній справі. Ще на початку 30-х років усіх дітей шкільного віку охоплено навчанням, повністю ліквідовано неписьменність серед дорослих. Крім семирічних загальноосвітніх шкіл, у 1930 році функціонували педагогічний, бібліотечний і медичний технікуми, робітфак, на якому навчалось понад тисячу слухачів, школа партійно-радянського активу. У 1933 році відкрито зооветеринарний технікум, і ще через три роки почалися заняття в учительському інституті. В місті працювали краєзнавчий музей, районний будинок культури.
Успішно розвивались культура й мистецтво. У 1925 році в місті створюється філіал Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича, що сприяло розвитку хорового й музичного мистецтва в місті та селах округу. Створюється міський струнний оркестр під керівництвом самодіяльного композитора — вчителя Д. О. Клевчука. У 1926 році знову почала виступати хорова капела ім. М. Леонтовича, якою керував самодіяльний композитор Р. А. Скалецький. Капела виступала з концертами перед трудящими міста, в селах Поділля. Тоді ж створено окружне товариство краєзнавців, яке зібрало і систематизувало багато матеріалів з історії та природи краю, друкувало їх у краєзнавчому збірнику «Тульчинщина».
Великим випробуванням для радянських людей стала Велика Вітчизняна війна, розв’язана гітлерівською Німеччиною. Мешканці міста негайно приступили до будівництва оборонних споруд. Райком партії і райвиконком організували курси підготовки санітарів, зв’язківців, снайперів. Було створено винищувальний батальйон з 220 чоловік, групи для боротьби з пожежами та наслідками ворожого бомбардування. На схід евакуювалася худоба й техніка. Для підпільної боротьби проти окупантів готувалися люди.
Фашистські війська захопили Тульчин 23 липня 1941 року. Настали нестерпні часи окупації. Фашистські нелюди знищили понад 4 тис. жителів міста та навколишніх сіл. Незважаючи на жорстокий окупаційний режим, населення чинило опір загарбникам. Вже восени 1941 року тут почала діяти підпільна антифашистська група, в якій брали участь І. О. Вурсол, С. Г. Кучеренко, В. І. Мізернюк, В. М. Баранський, І. С. Добровольський, К. О. Лаптев та ін. Члени групи організовували диверсії у ворожому тилу, слухали по радіо Москву і розповсюджували серед населення повідомлення Рад інформбюро. Місцеві патріоти знищили склад, у якому окупанти зберігали сотні тонн пального й мастил.
Колишній перший секретар Тульчинського райкому партії В. В. Сашко за завданням ЦК КП(б)У був відряджений через лінію фронту до табору партизанського з’єднання О. М. Сабурова. Тут він брав участь в організації Вінницького партизанського з’єднання. Потім В. В. Сашко був комісаром одного із загонів цього з’єднання і увійшов до складу підпільного обкому партії. 28 липня 1943 року в бою біля с. Вишнівчика Смотрицького району на Хмельниччині він героїчно загинув.
На початку січня 1944 року, коли фронт все ближче підходив до Тульчина, на територію району вступили загони Вінницького партизанського з’єднання.
1 лютого народні месники були вже неподалік Тульчина й захопили плодоконсервний завод. Вони поповнили свої запаси і знищили продукцію, що її готували окупанти до вивезення. 15 березня 1944 року до Тульчина вступили гвардійці 3-ї Уманської повітряно-десантної дивізії 27-ї армії 2-го Українського фронту.
Величезної шкоди завдали місту окупанти. Вони знищили виробничі корпуси швейної, панчішної і взуттєвої фабрик, артілі «Металіст», близько 300 житлових будинків, частину шкільних приміщень, пошту, адміністративні споруди. Напівзруйнованими виявились приміщення технікумів, дитячих ясел, садків і кінотеатр.
З перших днів після визволення тульчинці взялися до відбудови зруйнованого господарства. Відновили роботу служба зв’язку, електростанція, пекарня, друкарня, млини. Відбудову Тульчина очолила міська партійна організація, яка в квітні 1944 року налічувала 38 членів і 10 кандидатів у члени партії.
У квітні 1944 року почали давати продукцію взуттєва і швейна фабрики. Гасло «Все для фронтуї» запалювало радянських людей на самовіддану працю. З ентузіазмом працювало все населення. За останній рік війни тульчинці зібрали понад 300 тис. крб. до фонду оборони Батьківщини, організували збирання подарунків для поранених бійців, що лікувались у госпіталях. Учні виступали перед фронтовиками з концертами. На початку 1945 року розгорнули виробництво райпромкомбінат, артілі: деревообробна їм. Кірова, металообробна «Прогрес», «Шкір-труд», «Харчовик»; восени на повну потужність вже працювали 2 хлібопекарні, 2 млини, водогін. Відбудовували житловий фонд міста. На допомогу хліборобам у 1946 році прибувала нова техніка. Тульчинська МТС мала 66 тракторів, майже стільки, як до війни.
Протягом 1950 року відбудову підприємств в основному було завершено. У 1955 році вони дали продукції майже вдвічі більше, ніж у 1950. Швидкими темпами розвивалась промисловість у семирічці. На базі колишньої деревообробної артілі ім. Кірова в 1963 році створено державну меблеву фабрику. Введено в дію додаткові виробничі площі, в цехах з’явилось нове сучасне устаткування. Значно розширилися майстерні колишньої МТС — тепер об’єднання «Сільгосптехніки». Збудовано механічний і електроремонтний цехи, склади запасних частин, гаражі; клуб механізаторів. Повністю реконструйовано консервний завод.
Великим оснащеним новою технікою підприємством стала швейна фабрика. Тут впроваджено потоково-конвейєрну технологію виробництва. На фабриці працює понад 800 робітників. Щороку вони випускають продукції на 6,5—7 млн. крб. Тульчинці пишаються своїми кращими людьми, серед яких швачки-мотористки К. О. Книжник і Н. І. Костюк, нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора; майстри І. М. Капцан, який чотири десятиліття працює на підприємстві, А. Я. Тернопольська; швачки О. І. Паславська, О. Г. Ревізор, які достроково виконали завдання восьмої п’ятирічки; раціоналізатори 3. П. Цвігун, Г. Т. Олійник, Г. Д. Коваль, на рахунку яких щорічно 5—7 пропозицій і удосконалень, спрямованих на дальше підвищення ефективності виробництва.
Значно розширились цехи і збільшилась виробнича площа взуттєвої фабрики, яка щороку дає 1 млн. пар взуття. Стали до ладу корпуси з новим обладнанням потоково-конвейєрних ліній. 1970 року випуск продукції у порівнянні з 1945 роком зріс майже у 30 разів. Гордість фабрики — її працьовиті люди. Серед них робітник кравецького цеху Я. Ф. Пухно, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Заслужений авторитет здобув у колективі колишній робітник, тепер директор фабрики комуніст О. Н. Ковальов.
У місті 22 підприємства легкої і харчової промисловості, будівельні, транспортні та інші організації, де працює 4,3 тис. чоловік. Сотні робітників стали майстрами своєї справи, поповнили лави кращих виробничників.
Яскравим оглядом досягнень міста було святкування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. До знаменного ювілею трудящі фабрик і заводів прийшли з вагомими трудовими дарунками. Промислові підприємства збільшили випуск продукції на 39 проц., понад план видали її на 9,2 млн. крб. Особливо відзначились у змаганні колективи взуттєвої, меблевої і швейної фабрик, металоштампувального заводу, хлібокомбінату та інші.
Не пізнати тепер довоєнного Тульчина! Лише протягом 1965—1970 рр. збудовано тут новий хлібозавод, 3-поверховий корпус комбінату побутового обслуговування, споруджено механічний цех олійні, мукомельний цех харчокомбінату. Зникли з вулиць старі, приземкуваті, з підсліпуватими віконцями будиночки, старовинні постоялі двори. На їхніх місцях з’явилися чудовий палац культури, автобусна станція, центральний універмаг, житлові будинки. У післявоєнні роки кожний другий житель справив новосілля. Будуються нові приміщення для магазинів і ларків на околицях. Звичайною деталлю пейзажу старовинного міста стали стріли кранів, бетонні конструкції каркасів.
Широкого розвитку набув автобусний транспорт. Тульчинські автомобілісти обслуговують 52 маршрути, щоденно перевозячи понад 2 тис. пасажирів.
Гідний внесок зробили трудящі міста у виконання восьмої п’ятирічки. За трудові досягнення орденами і медалями нагороджено 71 трудівника. Серед них ордена Жовтневої Революції удостоєно — працівників швейної фабрики С. С. Дубину та М. О. Макаренка, робітника меблевої фабрики В. Т. Зуєва, начальника райконтори зв’язку М. Г. Рижкова, продавця М. О. Шевченка.
Багато зроблено для зміцнення охорони здоров’я. Тут працюють районна лікарня, міська поліклініка, стоматологічна поліклініка, протитуберкульозний диспансер, дитячий кістково-туберкульозний санаторій, санітарно-епідеміологічна станція, дві аптеки. Лікарня має 22 відділення на 225 ліжок. Лікувальні і профілактичні кабінети оснащені сучасним медичним устаткуванням. У розпорядженні станції швидкої допомоги 10 автомашин. В місті працює близько 100 лікарів,, 230 середніх медичних працівників — це вдвічі більше, ніж було у 1940 році. Для наймолодших громадян міста відкрито дитячу консультацію, 5 дошкільних дитячих закладів. В Тульчині трудиться лікар-педіатр, депутат Верховної Ради СРСР IV скликання Г. П. Гаврилюк.
Медичні заклади Тульчина є базою передового досвіду в області. Далеко за межами Вінниччини відоме ім’я тульчинського лікаря офтальмолога В. О. Семенюти, який зробив сотні операцій, повернув зір багатьом людям. По досвід до своїх колег у Тульчин приїздили медичні працівники Польщі, Чехословаччини, ОАР, Франції, Данії, ШвеДії, Канади, США та інших країн. У травні 1961 року тут перебувала делегація 36 країн Всесвітньої організації охорони здоров’я ООН.
Добре поставлено справу фізичного виховання. В спортивних колективах нараховується близько шести тисяч тульчинців. До їх послуг — міцна матеріально-технічна база: стадіон, 4 баскетбольні, 7 волейбольних майданчиків, 7 спортивних залів, водно-веслярська станція. Все це, за винятком спортзалів, споруджено методом народної будови.
В місті 4 загальноосвітні середні школи, школа робітничої молоді, де здобувають освіту понад 3 тис. учнів. їх навчає 196 учителів. У школі-інтернаті вчиться 450 учнів, працює 48 учителів. Директор цієї школи М. С. Сірий, який понад 30 років трудиться на освітній ниві, та заступник директора А. М. Пополова нагороджені орденом Леніна.
Розвивається і спеціальна освіта. Місцеве культосвітнє училище готує диригентів, хормейстерів, концертмейстерів, баяністів та інших культпрацівників. Тільки за післявоєнний період понад дві тисячі його випускників послано на роботу в клуби і бібліотеки області. Для училища споруджено новий навчальний корпус, кабінети. Є в місті музична та спортивна школи, а також ветеринарний технікум.
Далеко за межами області лине слава Тульчина, як міста високої культури, розвинутої пісенної творчості, народного самодіяльного мистецтва. Зі сцени Жовтневого палацу в Києві звучали безсмертні мелодії М. Д. Леонтовича, що їх виконувала народна хорова капела Тульчинського будинку культури на заключному концерті огляду художньої самодіяльності республіки, присвяченому 150-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Хорову капелу нагороджено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Тульчинських співаків тепло вітали москвичі й ленінградці. А в червні 1965 року їх запрошували на свято пісні до братньої Естонії. За високу виконавську майстерність Президія Верховної Ради Естонської РСР нагородила капелу Почесною Грамотою. Розгортають свою роботу в місті музична й образотворчі студії, хореографічний і драматичний гуртки, духовий оркестр, струнний квінтет, школа художнього вишивання.
У 1957 році при будячку культури створено самодіяльну кіностудію. Аматори зняли стрічки «Районні будні», «У колгоспників Тиманівки», «Край Поділля прекрасний» та інші. Фільм «У колгоспників Тиманівки» демонструвався на республіканському фестивалі фільмів самодіяльних кіностудій та під час Декади української літератури і мистецтва в Москві 1957 року. На промислових підприємствах — плодоконсервному заводі, взуттєвій і швейній фабриках, харчокомбінаті та інших діють робітничі клуби.
Місто має 12 бібліотек. У кінотеатрі ім. Т. Г. Шевченка встановлено екран для демон жування широкоформатних фільмів, є також малий зал для демонстрування дитячих і документальних фільмів.
Важливу роботу серед населення проводить товариство «Знання». Воно об’єднує понад 250 лекторів, які систематично виступають перед населенням з цікавими змістовними лекціями. У народному університеті, що діє при будинку культури, є факультети: політичних, юридичних, медичних знань.
Трудящі Тульчина підтримують тісні зв’язки з письменниками та композиторами. О. Є. Корнійчук і М. П. Бажан обирались депутатами до Верховної Ради Союзу РСР від трудящих міста і району. Народні обранці не раз бували в місті. Дорогим гостем тульчинців у 1947 році був український поет-академік М. Т. Рильський, який після відвідання міста написав вірш «Будинок у Тульчині». При редакції районної газети «Зоря комунізму» працює літературне об’єднання.
У місті пильно зберігається багато визначних місць, пам’яток історії, культури, архітектури. Серед них — домініканський собор, Успенська церква XVII ст., палаци Потоцьких; пам’ятники В. І. Леніну, героям громадянської війни, О. В. Суворову, М. Д. Леонтовичу та інші.
Заможно й культурно живуть тульчинці. Під керівництвом партійної організації, яка налічує 1540 комуністів, міської Ради депутатів трудящих та за активною участю комсомольської організації, що об’єднує тут 2 тис. юнаків і дівчат, профспілок вони своєю невтомною працею, своїм розумом, умінням і творчістю звеличують і прикрашують рідне місто, любовно примножують славу Тульчина.
Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.
Тульчин — большое промышленное мст. Подольской губ., Брацлавского у., в 11 вер. от ст. Журавлевка Юго-Западных жел. дор., между ррч. Сальницей и Тульчинкой. Принадлежит удельн. ведомству. 19202 жителя, 5 правосл. церквей, старинный костел, 2 синагоги, 1 город. и 2 дух. училища (муж. и жен.), больница, военный госпиталь, 3 аптеки, театр. Провиантские магазины, много лавок и торговых заведений, паров. и 2 водяных мельницы, каретная и табачная фбр., 3 свечных зав., 4 кожевенных, 2 кирпичных, пивоваренный и винокуренный, казенный винный склад. Полагают, что Т. основан венгерцами, так как название предместья его — Нестервар — венгерское. Когда началась борьба Богдана Хмельницкого с поляками и по всей Малороссия стали собираться шайки гайдамаков, шляхта укрывалась в укрепленных замках, между прочим, и в Нестерваре, принадлежавшем кн. Яну Четвертинскому. Уманский полковник Ганжа осадил Т., взял большой выкуп со шляхты и перерезал около 3000 евреев. Затем к Т. подступил Остап Павлюк, поджег пороховую башню, ворвался в замок и вырезал всю шляхту; кн. Четвертинский был убит, княгиня захвачена Павлюком, который увез ее и женился на ней. По Зборовскому договору Т. достался гетману и приписан к Брацлавскому полку. В 1654 г. им овладели поляки и произвели жестокую резню. В XVIII в. Т. принадлежал гр. Потоцкому, деятелю Тарговицкой конфедерации, который собирал здесь войска. В 1793 г. Т. присоединен к России, в 1795 г. назначен уездным городом Брацлавского наместничества, в 1796 г. — Подольской губ., а в 1804 г. — оставлен за штатом и затем переименован в местечко. В послетретичных отложениях Т. находят зубы мастодонта.
Мясокомбинат, хлебокомбинат; заводы: консервный, маслосыродельный; обувная, швейная фабрики. Ветеринарный техникум, культурно-просветительское училище. Музей П. И. Пестеля (См. Пестель), краеведческий музей.
Лит.: Тульчинськпй краєзнавчий музей. Путiвник, Одеса, 1969.
Еврейская энциклопедия Брокгауза и Ефрона 1906—1913 гг.
Тульчин — в эпоху Речи Посполитой местечко Брацлавского воеводства и повета. Когда вспыхнул бунт Хмельницкого, Т. подвергся осаде десяти тысяч казаков, посланных туда гетманом под начальством Крывоноса. В замке, защищавшем город, находились: польский отряд в 600 чел. и 2000 евреев, храбро участвовавших в отражении казацких штурмов. Клятвенным договором поляки и евреи обязались друг перед другом отстоять город и не вступать в предательские сношения с казаками. Между тем, последние, убедившись в неуспешности своей атаки, обещали полякам пощаду, если им выдадут деньги и имущество евреев. Поляки стали отбирать у евреев оружие. Последние, узнав о предательстве, готовы были учинить расправу над поляками, которых они превосходили численностью. Но глава местной иешибы, р. Аарон, удержал их от такого поступка, который мог бы навлечь на евреев ненависть польского народа. «Лучше погибнем, — говорил он, — как погибли наши немировские братья, но не подвергнем опасности наших братьев во всех местах их рассеяния». Евреи отдали свое имущество, после чего они были арестованы. На третий день казаки потребовали выдачи им евреев. Когда на троекратный призыв оставить веру отцов никто из евреев не откликнулся, казаки перерезали 1500 чел., оставив в живых 10 раввинов для выкупа. Затем казаки учинили расправу над поляками, заявив при этом: как вы поступали с евреями, так и мы с вами поступаем. После военных смут эпохи Хмельничнины образовалась опять евр. община в T., которая испытала ряд новых бедствий при набегах гайдамаков в 1743 и 1768 г. Перепись 1765 г. отметила в Т. 452 еврея.
Ср.: Nathan Hannower, Jewen Mezulah; Baliński-Lipiński, Starożytna Polska, III, часть I, s. v.; «Регесты», I, № 924; Liczba 1765, в Arch. kom. hist., VIII.
Ныне — местечко Подольской губ., Брацлавского уезда. По ревизии 1847 г. Тульч. еврейское общество состояло из 7671 души. По переписи 1897 г. жителей 16245, среди них 10055 евр. Имеются (1910) одно частное мужское евр. училище и одно частное смешанное училище.
Сецинский Е. Приходы и церкви Подольской епархии 1901 г.
Тульчин мест. — лежит при впадении речки Тульчинки в р. Сильницу; расположено на равнине, защищенной с южной стороны небольшими возвышениями. Речки Сильница и Тульчинка образуют в местечке каждая по пруду. Уездн. город в 17 вер.; ж.-д. ст. «Журавлевка», соединенная с Т. шоссейною дорогою, в расстоянии 14 вер. Местность, по-видимому, здоровая, но, по наблюдениям Киевского военного госпиталя, Тульчин, сравнительно с другими пунктами квартирования войск, дает большой процент грудных заболеваний, и климатические условия Т. признаются вредными для слабогрудых. Почва— черноземно-глинистая, с примесью по местам песка, известная своим плодородием в прежнее время, теперь же истощенная и требующая сильного удобрения. Т. существует с давних времен. Об этом можно судить по числу христианских кладбищ; существующее ныне кладбище — это уже четвертое. Первоначально Т. назывался Нестервар. Название это некоторые производят от имени Нестор и Варка, или Варвара, и прибавляют догадку, что этими именами называлась чета, коей принадлежало первоначально поселение. Другие, начиная с польских историков XVII в., производят это название от слова «Нестер» — Днестр и венгерского «вар» — город и поясняют, что так был назван город, лежащий недалеко от Днестра. Первое упоминание о Нестерваре встречается в актах под 1607 г. (Яблоновский, Zr. dz. XXI, 110). Более определенные сведения об этом поселении начинаются со второй четверти XVII в., когда оно принадлежало Калиновским, владевшим обширными пространствами земли нынешней Подольской и Киевской губерний; так, они владели Уманщиной и следующими местечками с окрестными селами: Гусятином, Жванцем, Браиловом, Яновом, Могилевом на Днестре и мн. другим! В Тульчине был устроен укрепленный замок, приобретший печальную известность во времена войн Богдана Хмельницкого. При начале восстания, поднятого Хмельницким, в Т. укрылись окрестные поляки, в том числе владелец соседнего Немирова Януш Четвертинский, а также около 2.000 евреев. Хмельницкий, узнав, что в Т, укрылись остатки разбитых им в Киевщине польских войск, послал туда Уманского полковника Ганжу с отрядом войск, Ганжа осадил Т,; шляхта и евреи стойко оборонялись, несколько раз отбивали нападение казаков, но наконец должны были сдаться, дав казакам богатый выкуп. Но к этому времени подоспел Остап Павлюк, предводитель восставших жителей, бросился к Тульчину, ворвался в замок и беспощадно истребил многих бывших здесь поляков и евреев, а замок разрушил, Затем, по Зборовскому договору, Т. остался за гетманом Хмельницким и был причислен к Брацлавскому полку. В 1654 г. поляки опять овладели Т. и произвели здесь кровопролития не менее казацкого. В это время Т. принадлежал Калиновским, а затем, по прекращении их рода, перешел к Потоцким около 1726 г, — сначала к Станиславу, а затем к племяннику его Франциску-Салезию Потоцкому, владевшему огромными имениями в Подолии. Сын его Щенсный Потоцкий выстроил в Т. в 1782 г. громадный дворец, завел прекрасный сад, оранжереи, выстроил большой костел и пр. После смерти Щенсного Потоцкого (1805 г.) имения были поделены между его наследниками на 8 частей, из коих каждая имела 22.000 душ крепостных. Часть с Тульчином получил сын его Мечислав Потоцкий, который продал имение Тульчин гр. Григорию Строганову, женатому на племяннице его Марии Болеславовне; потом короткое время Тульчином владел великий князь Петр Ольденбургский, а от него имение перешло к Удельному Ведомству. Дворец занят ныне Военным Ведомством. При присоединении Подолии к России Т. был назначен уездным городом Брацлавского наместничества, затем в 1795 г. — Подольской губернии, но при издании нового штата губернии 19 июня 1804 г. вновь оставлен местечком. 17 мая 1787 г. Тульчин посетил последний польский король и гостил у Потоцкого несколько дней; на память о сем владелец местечка поставил посредине рынка гранитный обелиск, существующий и теперь, и освободил от крепостной зависимости всех крестьян в окрестностях Т. на расстоянии одной мили от местечка. В конце XVIII в. в Т. жил некоторое время Суворов с войсками. В 1817 г. его посетил Император Александр Павлович и делал смотр армии. В настоящее время Т. представляет весьма бойкое местечко Подолии. Здесь свыше 21.000 жителей, в том числе евреев около 16.000. Кроме православных церквей, о чем будет сказано ниже, здесь есть р.-католический костел во имя св. Станислава, построенный около 1805 г. и реставрированный в 1874 г.; имеет прихожан в Т. и в окрестностях 1433 д. об. пола. В Т. находится мужское духовное училище с 1862 г. и женское епархиальное духовное училище с 1864 г. Какие церкви были в Т. до половины XVIII в. — неизвестно. Во второй половине здесь было две церкви — Успенская и Николаевская; ныне в Т. две приходских церкви с отдельными приходами.
О Тульчине см. Под. Еп. Вед. 1873 г. № 23; 1876 г. № 2; Słown. geogr. ХП, 611; Ролле, Dwór Tulczyński (Opow. hist. I); Крыжановский, Tulczyn, Kr. 1862.
Успенский приход м. Тульчина состоит из части местечка и дер. Мазуровки. Прихожан числится 1230 муж. и 1166 жен. пола: это— главным образом мещане Тульчина, занимающиеся сапожным и другими ремеслами и произведения свои сбывающие на окрестных ярмарках и в Тульчине, где базары бывают два раза в неделю; многие из мещан занимаются продажей свинного мяса, сала, колбас. В д. Мазуровке живут крестьяне, занимающиеся земледелием. Первое известное нам здание Успенской церкви было выстроено в 1730 г. в центре местечка, и церковь эта называлась «замковою»; здание это, реставрированное в 1740 г., сгорело. В 1773 г. была построена временная каплица. В 1789 г. была построена ныне существующая церковь на другом месте, возле бывшей Николаевской церкви. Ныне этой церкви не существует, и теперь на том месте, где была церковь, стоит крест. Это церковище, находящееся на юго-востоке от Успенской церкви, среди еврейских домов, продано в 80-х годах Удельным Ведомством, которому теперь принадлежит м. Тульчин, на чиншевом праве еврею. В недавнее время настоящая часть церковища отнята у еврея, огорожена забором и на том месте, где был престол, поставлен крест. Невдалеке от Николаевского церковища, восточнее, был доминиканский монастырь, который в ХУШ веке сгорел, Св-Успенская каменная церковь построена в 1789 г. на средства помещика, графа Щенсного-Станислава Потоцкого. Престол в ней один — во имя Успения Божьей Матери. При церкви есть колокольня деревянная, ветхая, хотя и построена в половине XIX века. Вокруг церкви ограда каменная, на каменном фундаменте, построенная в 1872 году. Иконостас шестиярусный, который в 70-х годах старанием прихожан обновлен. Храм ни внутри, ни снаружи не был видоизменяем; со времени построения его выбелен известью. Строителем Св.-Успенской церкви м. Тульчина был священник Павел Голубовскии. О нем от 1820 г, сохранилось письмо графа Мечислава Потоцкого на имя Подольской Духовной Консистории. В этом письме граф ходатайствует, чтобы вместо священника Павла Голубовского, прослужившего при Св.-Успенской церкви 50 лет усердно и в мире со всеми и много потрудившегося при постройке самой церкви, был назначен священником Александр Юркевич, которого Голубовский принимает за зятя (письмо это передано в 1893 г. в Подольское Епарх. Древнехранилище). С 1823 г. священниками состояли: Александр Юркевич, священствовавший по 1828 г., Иоанн Якубович (два-три месяца, а затем перешедший в с. Нестерварку) и Иосиф Томашевский, умерший 21 июля 1830 года, 64 лет от роду и погребен, по преданию, около церкви. С 1828 по 1830 год священником был кандидат богословия Григорий Звенигородский. В 1830 г. священствовал Ефрем Витебский, перешедший в Христо-Рождественскую церковь. С 1834 по 1867 г. священником был Иоаким Грепачевский, о котором сохранилась память, как об усердном молитвеннике и добром человеке; он умер 2-го января 1867 г. 63-х лет и погребен около церкви. После Грепачевского, бывшего некоторое время благочинным, священствовал с 1867 по 1884 год его зять Иоанн Кохановский; он умер 26-го сентября 1884 г. 43-х лет от роду и погребен около церкви. Преемником его был кандидат богословия священник Димитрий Никольский до 1886 г. (из преподавателей Подольской духовной семинарии, который был и благочинным 3-го округа); в 1886 году Никольский перемещен на должность законоучителя и инспектора классов Тульчинского епархиального женского училища, в каковой должности скончался 10 января 1894 г. и погребен около Св.-Успенской церкви. На место Никольского на должность священника Успенской церкви перемещен законоучитель, инспектор классов и председатель Совета Тульчинского женского епархиального училища, кандидат богословия Павел Савлучинский, с оставлением в должности председателя Совета. В 1890 г. 30 декабря во священника к Св.-Успенской церкви рукоположен преподаватель Тульчинского духовного училища, кандидат богословия Феодор Добржанский, состоявший в должностях: председателя Совета Тульчинского женского епархиального училища, председателя Брацлавского Отделения Училищного Совета и Брацлавского уездного наблюдателя. 1-го декабря 1897 г., по прошению, о. Добржанский перемещен на должность законоучителя при Немировской мужской гимназии и женской прогимназии, на место же о. Добржанского тогда же к Св.-Успенской церкви переведен священник Винницкого собора, окончивший курс Киевской духовной академии, Алексей Оппоков. В м. Тульчине при Свято-Успенской церкви есть две школы: одна— церковно-приходская вблизи церкви, а другая — школа грамоты в предместьи м. Тульчина д.Мазуровке. Церковно-приходская школа открыта в 1887 году священником Павлом Савлучинским на средства, пожертвованные коллежским секретарем Тимофеем Мизевским, а школа грамоты в дер. Мазуровке открыта в 1896 г. священником Феодором Добржанским.
Христо-Рождественский приход м. Тульчина образовался в 1835 г. после того, как Высочайшим повелением 1832 г. доминиканский костел (ныне Христо-Рождественская церковь) отчислен был в Православное Ведомство, Тогда часть населения Тульчина, удовлетворявшая свои религиозные нужды в Успенской церкви м. Тульчина, была отчислена к Христо-Рождественскому приходу. Сюда же для удовлетворения своих религиозных потребностей были приписаны с самого образования Христо-Рождественского прихода жители с. Нестерварки, в котором задолго перед тем церковь была уничтожена пожаром. Только в 1848 г. в Нестерварке была построена новая церковь и Нестерварка стала приходом самостоятельным. ВЫСОЧАЙШЕЕ ПОВЕЛЕНИЕ об отчислении доминиканского костела в Православное Ведомство состоялось в 1832 г., но самый приход образовался в 1835 г., в котором (1-го октября) костел освящен был первосвященнейшим Кириллом в православную церковь Рождества Христова. Эти сведения начертаны на медной доске, хранящейся в церкви. По устройству церкви много потрудился тулъчинский купец Савва Калинин (первый церковный староста сей церкви). Здание Христо-Рождественской церкви построено на средства 3-й жены графа Станислава Потоцкого — Софии Потоцкой; начато от постройкою в 1816 г. и окончено в 1826 г.; здание – кирпичное, крытое железом, прочное. Вышина храма— 131 фут., длина — 144 фута и ширина— 72 фута. Здание церкви крестообразное, византийско-итальянской архитектуры. В 1851 г. на фронтоне церкви построена была деревянная колокольня, снаружи оштукатуренная, крытая железом, выкрашенным в зеленый цвет. Постройка эта произведена на сумму, ежегодно отпускавшуюся графом Потоцким в количестве 12.000 р. для постройки и капитальной ремонтировки церквей в его имениях. Колокольня эта просуществовала до 1882 г., когда на средства графа Потоцкого отстроена поодаль от церкви кирпичная колокольня. К церкви с восточной и западной стороны примыкают два кирпичных двухэтажных корпуса, служивших помещением доминиканского монастыря. Когда по ВЫСОЧАЙШЕМУ ПОВЕЛЕНИЮ в 1832 г. под нынешнюю Христо-Рождественскую церковь был отдан доминиканский костел, то и здания, принадлежавшие ему, перешли в собственность церкви. Некоторая часть их была занята под помещение причта, а остальная отдавалась внаймы, с обращением получаемого от сего дохода на нужды церкви и причта. В 1862 г. 1-го октября, по распоряжению епархиального начальства, упомянутые два корпуса отданы были вместе с половиною церковной земли под помещение духовного училища, перенесенного из м. Крутых Балтского уезда. В Христо-Рождественской церкви три престола: один в честь Рождества Христова, другой— во имя Святой Троицы в западном приделе, и третий — во имя Св. Духа, в восточном приделе. Свято-Троицкий придел построен на средства вдовы д. с. с. Александры Абазы и освящен 20 августа 1867 г. пресвященнейшим Леонтием. Указом Св. Синода на имя преосвященнейшего Леонтия разрешено г-же Абазе устроить фамильный склеп под Св.-Троицким приделом — с тем, чтобы она внесла капитал в 6000 р., но внести его она не спешила, так как при своей жизни содержала церковь и причт на свои средства. По ее смерти, случившейся на 11-м году после выдачи помянутого реверса, попечительством Христо-Рождественской церкви был возбужден иск к наследникам Ал. Абазы по реверсу 6000 рублей, но, за истечением 10-летнего срока давности реверса, во взыскании по нему судом было отказано. Св.-Духовский придел устроен с разрешения преосвященного Иустина, Училищный съезд духовенства, бывший в Тульчине весною 1883 г., признал, согласно заявлению священника Ф. Гречулевича (настоятеля сего прихода), что училищная церковь, помещающаяся в одной из комнат училищного здания, не соответствует своему назначению по тесноте помещения и расположению своему. Вследствие этого съезд постановил закрыть училищную церковь и перенести ее в восточный придел Христо-Рождественской церкви, пожертвовав одновременно 300 рублей на устройство придела, иконостас и утварь для новой училищной церкви. Преосвященный Иустин отложил окончательную резолюцию по сему делу до личного при ревизии осмотра училищной церкви и предполагаемого к устройству придала. После ревизии, последовавшей 19-20 сентября 1883 года, преосвященный Иустин утвердил постановление съезда. Придел устроен в здании церкви и 30 ноября 1883 г. освящен благочинным Бобрецким в честь Сошестия Св. Духа, так как такое посвящение имел бывший раньше училищный храм. Таким образом этот придел служит церковью духовного училища. Иконостас главной церкви досчатый, одноярусный, но вид имеет величественный; он сооружен на средства первого церковного старосты сей церкви, купца Саввы Калинина. Приписная к сей церкви Св.-Николаевская кладбищенская церковь построена над могилою детей титулярного советника Филиппа Вишневского в 1866 г. его же иждивением; зданием — кирпичная, покрытая железом. Со времени основания Христо-Рождественского прихода м. Тульчина, священниками здесь были: протоиерей Ефрем Витебский (1835-1842); он умер в м. Тульчида и погребен на старом кладбище; священник Антонии Колаковский, окончивший Подольскую семинарию, священствовавший в Христо-Рождественской церкви с 1842 г. по 1882 г.; священник Феодор Гречулевич, священствовавший 8 лет; поступив на сей приход в молодых летах, он выказал особую энергию в устройстве дел приходских и в заботах о благоустройстве храма и кладбищ; он окончил недостроенную колокольню, ремонтировал церковь снаружи и внутри, основал церковно-приходскую школу, сделал насаждения на церковном погосте, устроил теплый придел в церкви, воздвигаул кирпичную ограду возле церкви, обнес новою оградою новое кладбище, содержал в приличном виде старое и проч.; умер на 47 году 16 февраля 1896 г, в с. Руссо-Крикливце Ольгополъского у. Церковной земли 103 д. 1212 саж., в том числе усад. 3 дес. 412 саж., сен. 6 дес. 750 саж. и пах. 94 дес. 50 саж. Церк.-прих. школа в сем приходе существует с 1883 года.
В м. Тульчине существует еще церковь при епархиальном женском духовном училищ, посвященная во имя святителей Воронежских Митрофана и Тихона; устроена она в училищном здании и освящена 20 декабря 1877 г. соборне архимандритом Виталием, впоследствии епископом Могилевским, уроженцем Подолии, по инициативе и стараниями которого было учреждено Тульчинское епархиальное женское училище. Священниками сей церкви состояли законоучители училища: Иоанн Кохановский, студ. сем., 1877-1878 гт., Василий Михайлов, кандидат СПБ дух. академии, 1878-1881 гг., Павел Савлучинский, канд. Киевск. дух. ак., 1882-1886 гг., скончавшийся в Баре; Димитрий Никольский, оконч. Казан, дух. акад., 1886-1896 гг., и Николай Сердобольский.
Сецинський Ю.И. Археологическая карта Подольськой губернии 1901 г.
Тульчинъ, м. На с.-з. отъ местечка монастырище, где, по нар. сказанію, было монастырь и «колысь-то давно увійшовъ у землю».
Въ 1884 г., около Тульчина, къ в. по направленію къ с. Кинашеву, на целине изъ-подъ леса найденъ небольшой горшокъ-копилка (въ виде редьки хвостомъ вверхъ, при чемъ хвостъ наклоненъ въ сторону), наполненный чешскими грошами короля Вячеслава III (1300 г.).
Вблизи м. Тульчина и с. Белоусовки, на хуторе Выгода, въ 1887 г., въ м октябре, найдены два медныхъ топорика древняго образца.
Перечень метрических книг по г. Тульчин хранящихся в ГАВиО
1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Свято-Успенська церква м. Тульчин Брацлавського повіту Подільської губернії
4. м. Тульчин, с.Мазурівка
5. Народження: 1865-1867: ф.904, оп.35, спр.39; 1874-1877: ф.904, оп.35,спр.66; 1878-1884: ф.904, оп.35, спр.104; 1885-1889: ф.904, оп.35,спр.133; 1890-1894: ф.904, оп.35, спр.167; 1895-1898: ф.904, оп.35,спр.196; 1899-1900: ф.904, оп.35, спр.224; 1901: ф.904, оп.35, спр.232; 1902: ф.904, оп.35, спр.236; 1903: ф.904, оп.35, спр.240; 1904: ф.904,оп.35, спр.244; 1905: ф.904, оп.35, спр.248; 1906: ф.904, оп.35, спр.252; 1907: ф.904, оп.35, спр.256; 1908: ф.904, оп.35, спр.260; 1909: ф.904,оп.35, спр.264; 1910: ф.904, оп.35, спр.268; 1911: ф.904, оп.35, спр.272; 1912: ф.904, оп.35, спр.276; 1913: ф.904, оп.35, спр.280; 1914: ф.904,оп.35, спр.284; 1915: ф.904, оп.35, спр.288; 1916: ф.904, оп.35, спр.292; 1917: ф.904, оп.35, спр.295; 1918: ф.904, оп.35, спр.298; 1919: ф.904,оп.35, спр.301; 1920: ф.904, оп.35, спр.304; 1921: ф.904, оп.35, спр.307; 1922: ф.904, оп.35, спр.310; 1922: ф.904, оп.35, спр.311;
6. Шлюб: 1865-1867: ф.904, оп.35, спр.39; 1873-1877: ф.904, оп.35, спр.66; 1878-1884: ф.904, оп.35. спр.104; 1885-1889: ф.904, оп.35, спр.133; 1890-1894: ф.904, оп.35, спр.167; 1895-1898: ф.904, оп.35, спр.196; 1899-1900: ф.904, оп.35, спр.224; 1901: ф.904, оп.35, спр.234; 1902: ф.904, оп.35,спр.238; 1903: ф.904, оп.35, спр.242; 1904: ф.904, оп.35, спр.246; 1905: ф.904, оп.35, спр.250; 1906: ф.904, оп.35, спр.254; 1907: ф.904, оп.35,спр.258; 1908: ф.904, оп.35, спр.262; 1909: ф.904, оп.35, спр.266; 1910: ф.904, оп.35, спр.270; 1911: ф.904, оп.35, спр.274; 1912: ф.904, оп.35,спр.278; 1913: ф.904, оп.35, спр.282; 1914: ф.904, оп.35, спр.286; 1915: ф.904, оп.35, спр.290; 1916: ф.904, оп.35, спр.293; 1917: ф.904, оп.35,спр.296; 1918: ф.904, оп.35, спр.299; 1919: ф.904, оп.35, спр.302; 1920: ф.904, оп.35, спр.305; 1921: ф.904, оп.35, спр.308; 1922: ф.904, оп.35,сппр.314;
7. –
8. Смерть: 1865-1867: ф.904, оп.35, спр.39; 1871, 1873-1877: ф.904, оп.35,спр.66; 1878-1884: ф.904, оп.35, спр.104; 1885-1889: ф.904, оп.35,спр.133; 1890-1894: ф.904, оп.35, спр.167; 1895-1898: ф.904, оп.35,спр.196; 1899-1900:ф.904, оп.35, спр.224; 1901: ф.904, оп.35, спр.235; 1902: ф.904, оп.35, спр.239; 1903: ф.904, оп.35, спр.243; 1904: ф.904,оп.35, спр.247; 1905: ф.904, оп.35, спр.251; 1906: ф.904, оп.35, спр.253; 1906: ф.904, оп.35, спр.255; 1907: ф.904, оп.35, спр.259; 1908: ф.904,оп.35, спр.263; 1909: ф.904, оп.35, спр.267; 1910: ф.904, оп.35, спр.271; 1911: ф.904, оп.35, спр.275; 1912: ф.904, оп.35, спр.279; 1913: ф.904,оп.35, спр.283; 1914: ф.904, оп.35, спр.287; 1915: ф.904, оп.35, спр.291; 1916: ф.904, оп.35, спр.294; 1917: ф.904, оп.35, спр.297; 1918: ф.904,оп.35, спр.300; 1919: ф.904, оп.35, спр.303; 1920: ф.904, оп.35, спр.306; 1921: ф.904, оп.35, спр.309; 1922: ф.904, оп.35, спр.316, 317, 318;
9. –
10. —
1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Церква Різдва Христового м. Тульчин Брацлавського повіту Подільської губернії
4. м. Тульчин
5. Народження: 1873-1877: ф.904, оп.35, спр.71; 1880-1882: ф.904, оп.35,спр.112; 1883-1885: ф.904, оп.35, спр.131; 1886-1889: ф.904, оп.35,спр.146; 1890-1895: ф.904, оп.35, спр.166; 1872-1873, 1893-1896: ф.904,оп.35, спр.191; 1897-1898: ф.904, оп.35, спр.196;
6. Шлюб: 1873-1877: ф.904, оп.35, спр.71; 1880-1882: 1880-1882: ф.904,оп.35. спр.112; 1883-1885: ф.904, оп.35, спр.131; 1886-1889: ф.904,оп.35, спр.146; 1872, 1890-1895: ф.904, оп.35, спр.166; 1893-1894, 1896: ф.904, оп.35, спр.191; 1897-1898: ф.904, оп.35, спр.196;
7. –
8. Смерть: 1873-1877: ф.904, оп.35, спр.71; 1880-1882: ф.904, оп.35,спр.112; 1883-1885: ф.904 оп.35, спр.131; 1886-1889: ф.904, оп.35,спр.146; 1872, 1890-1895: ф.904, оп.35, спр.166; 1893-1896: ф.904, оп.35,спр.191; 1897-1898: ф.904, оп.35, спр.196;
9. –
10. —
1. Подільська губернія
2. Гайсинсько-Брацлавський деканат
3. Римсько-католицька церква Святого Станіслава м-ка Тульчин Брацлавського повіту Подільської губернії
4. м-ко Тульчин, сс. Аннопіль, Білоусівка, Війтівка, Дранка, Захар’яшівка, Ілляшівка, Кинашів, Кирнасівка, Клебань, Крищинці, Кузьминці, Мазурівка, Нестерварка, Одаї, Тиманівка, Холодівка, прис. Федьківка, з/ст. Косяків та ін.
5. Народження: 1856-1866, 1869-1875: ф.904, оп.35, спр.11; 1873: ф.904, оп.31, спр.1; 1876: ф.904, оп.31, спр.2; 1876-1879: ф.904, оп.35,спр.94; 1877: ф.904, оп.31, спр.3; 1878: ф.904, оп.31, спр.4; 1879: ф.904, оп.31, спр.5; 1880-1885: ф.904, оп.35, спр.109; 1880: ф.904,оп.5, спр.1; 1881: ф.904, оп.5, спр.2; 1882: ф.904, оп.5, спр.3; 1883: ф.904, оп.5, спр.4; 1884: ф.904, оп.5, спр.5; 1885: ф.904, оп.5, спр.6; 1886: ф.904, оп.5, спр.7; 1887: ф.904, оп.5, спр.8; 1888: ф.904, оп.5,спр.9; 1889: ф.904, оп.3, спр.1; 1889-1895: ф.904, оп.35, спр.147; 1890: ф.904, оп.3, спр.2; 1891: ф.904, оп.3, спр.3; 1892: ф.904, оп.3,спр.4; 1893: ф.904, оп.3, спр.5; 1894: ф.904, оп.3, спр.6; 1895: ф.904,оп.5, спр.10; 1896-1900: ф.904, оп.35, спр.206; 1897: ф.904, оп.5,спр.11; 1898: ф.904, оп.5, спр.12; 1899: ф.904, оп.5, спр.13; 1900: ф.904, оп.5, спр.14; 1901: ф.904, оп.5, спр.15; 1903: ф.904, оп.11,спр.6; 1904: ф.904, оп.11, спр.11; 1905: ф.904, оп.11, спр.15; 1906: ф.904, оп.11, спр.20; 1907: ф.904, оп.11, спр.25; 1908: ф.904, оп.11,спр.30; 1909: ф.904, оп.11, спр.35; 1910: ф.904, оп.11, спр.40; 1911: ф.904, оп.11, спр.45; 1912: ф.904, оп.11, спр.50; 1913: ф.904, оп.11,спр.54; 1914: ф.904, оп.11, спр.59; 1915: ф.904, оп.11, сп.64; 1916: ф.904, оп.11, спр.69;
6. Шлюб: 1863-1875: ф.904, оп.35, спр.11; 1873: ф.904, оп.31, спр.1; 1876: ф.904, оп.31, спр.2; 1876-1879: ф.904, оп.35, спр.94; 1877: ф.904, оп.31, спр.3; 1878: ф.904, оп.31, спр.4; 1879: ф.904, оп.31,спр.5; 1880: ф.904, оп.5, спр.1; 1880-1885: ф.904, оп.35, спр.109; 1881: ф.904, оп.5, спр.2; 1882: ф.904, оп.5, спр.3; 1883: ф.904, оп.5,спр.4; 1884: ф.904, оп.5, спр.5; 1885: ф.904, оп.5, спр.6; 1886: ф.904,оп.5, спр.7; 1887: ф.904, оп.5, спр.8; 1888: ф.904, оп.5, спр.9; 1889: ф.904, оп.3, спр.1; 1889-1895: ф.904, оп.35, спр.147; 1890: ф.904, оп.3,спр.2; 1891: ф.904, оп.3, спр.3; 1892: ф.904, оп.3, спр.4; 1893: ф.904,оп.3, спр.5; 1894: ф.904, оп.3, спр.6; 1895: ф.904, оп.5, спр.10; 1897: ф.904, оп.5, спр.11; 1898: ф.904, оп.5, спр.12; 1899: ф.904, оп.5,спр.13; 1900: ф.904, оп.5, спр.14; 1901: ф.904, оп.5, спр.15; 1903: ф.904, оп.11, спр.6; 1904: ф.904, оп.11, спр.11; 1905: ф.904, оп.11,спр.15; 1906: ф.904, оп.11, спр.20; 1907: ф.904, оп.11, спр.25; 1908: ф.904, оп.11, спр.30; 1909: ф.904, оп.11, спр.35; 1910: ф.904, оп.11,спр.40; 1911: ф.904, оп.11, спр.45; 1912: ф.904, оп.11, спр.50; 1913: ф.904, оп.11, спр.54; 1914: ф.904, оп.11, спр.59; 1915: ф.904, оп.11,сп.64; 1916: ф.904, оп.11, спр.69;
7. –
8. Смерть: 1873: ф.904, оп.31, спр.1; 1876: ф.904, оп.1, спр.2; 1876-1879: ф.904, оп.35, спр.94; 1877: ф.904, оп.31, спр.3; 1878: ф.904,оп.31, спр.4; 1879: ф.904, оп.31, спр.5; 1880: ф.904, оп.5, спр.1; 1880-1885: ф.904, оп.35, спр.109; 1881: ф.904, оп.5, спр.2; 1882: ф.904,оп.5, спр.3; 1883: ф.904, оп.5, спр.4; 1884: ф.904, оп.5, спр.5; 1885: ф.904, оп.5, спр.6; 1886: ф.904, оп.5, спр.7; 1887: ф.904, оп.5, спр.8; 1888: ф.904, оп.5, спр.9; 1889: ф.904, оп.3, спр.1; 1889-1895: ф.904,оп.35, спр.147; 1890: ф.904, оп.3, спр.2; 1891: ф.904, оп.3, спр.3; 1892: ф.904, оп.3, спр.4; 1893: ф.904, оп.3, спр.5; 1894: ф.904, оп.3, спр.6; 1895: ф.904, оп.5, спр.10; 1897: ф.904, оп.5, спр.11; 1898: ф.904, оп.5,спр.12; 1899: ф.904, оп.5, спр.13; 1900: ф.904, оп.5, спр.14; 1901: ф.904, оп.5, спр.15; 1903: ф.904, оп.11, спр.6; 1904: ф.904, оп.11,спр.11; 1905: ф.904, оп.11, спр.15; 1906: ф.904, оп.11, спр.20; 1907: ф.904, оп.11, спр.25; 1908: ф.904, оп.11, спр.30; 1909: ф.904, оп.11,спр.35; 1910: ф.904, оп.11, спр.40; 1911: ф.904, оп.11, спр.45; 1912: ф.904, оп.11, спр.50; 1913: ф.904, оп.11, спр.54; 1914: ф.904, оп.11,спр.59; 1915: ф.904, оп.11, сп.64; 1916: ф.904, оп.11, спр.69;
9. –
10. –
1. Подільська губернія
2. Тульчинський рабинат
3. Синагога м. Тульчин Брацлавського повіту Подільської губернії
4. –
5. Народження: 1850: ф.904, оп.29, спр.135; 1861-1866: ф.904, оп.35,спр.2; 1867-1870: ф.904, оп.35, спр.8; 1871-1876: ф.904, оп.35, спр.10; 1877-1880: ф.904, оп.35, спр.16; 1881-1885: ф.904, оп.35, спр.18; 1886-1890: ф.904, оп.35, спр.20; 1891-1895: ф.904, оп.35, спр.24; 1896-1900: ф.904, оп.35, спр.30; 1901-1910: ф.904, оп.35, спр.320; 1911-1918: ф.904, оп.35, спр.321; 1850: ф.904, оп.29, спр.135; 1919: ф.904, оп.35, спр.301;
6. Шлюб: 1862-1863, 1868, 1870-1871: ф.904, оп.35, спр.4; 1876-1890: ф.904, оп.35, спр.12; 1891-1900: ф.904, оп.35, спр.26; 1901-1906: ф.904, оп.35, спр.34; 1919: ф.904, оп.35, спр.302; 1920: ф.904, оп.35,спр.305; 1907-1918: ф.904, оп.35, спр.322;
7. Розлучення:
8. Смерть: 1866-1875: ф.904, оп.35, спр.6; 1876-1877, 1879-1885: ф.904,оп.35, спр.14; 1886-1890: ф.904, оп.35, спр.22; 1891-1895: ф.904,оп.35, спр.28; 1896-1901: ф.904, оп.35, спр.32; 1902-1905: ф.904,оп.35, спр.36; 1919: ф.904, оп.35, спр.303; 1906-1909, 1913, 1915-1918: ф.904, оп.35, спр.323; 1844-1855: ф.904, оп.29, спр.134;
9. –
10. –
Я -праправнучка Иоакима Грепачевского. правнучка Иоана Кохановского. В семье сохранились фотографии членов их семей. а также слабые снимки крестов на их могилах. Усадьба Кохановских находилась неподалеку от Успенской церкви. Иоаким Грепачевский был сыном священника Винницкого уезда Василия Грепачевского. Но откуда в Тульчине появился Иоан Кохановский? Нет ли каких-то связей с давними Кохановским и Калиновскими? Буду признательна за ответ.
Добрый день!
Мы также являемся прапра..внуками Грепачевского. В семейном архиве тоже есть фото и небольшая переписка с Грепачевскими.
Как с Вами связаться???
Я живу и работаю в Тульчине.
эл.почта: Vladislav20071972@gmail.com
Здравствуйте, уважаемые !
Ищу предков и родословную нашей семьи.
Моя бабушка Гурская Вицентина Ипполитовна(девичья фамилия Выдра),3(10 ?) 1910 года рождения, родилась и проживала до 6 лет в городе Тульчин,Брацлавского уезда, Подольской губернии,ныне Тульчинского района, Винницкой области.
Рассказывали, что отец Ипполит Выдра был каретных дел мастер, мать была домохозяйка и была ещё сестра Янка.Вроде был и старший брат,его родственники увезли в Америку,но об этом говорить было в те времена запрещено,изредка вначале он передавал сёстрам подарки,потом связь была утеряна. Семья были поляки, исповедовали католическую веру,но родители рано умерли от болезни, бабушке с сестрой было 5-6 лет (между ними 2 года разница, но не знаю, кто старше).Сирот взяли на воспитание тётя Геня и дядя Стас Юркевичи.Позже Юркевичи жили в Киеве.
В 20-30-ые годы прошлого века бабушка проживала в селе Соколовка, Крыжопольскогоского района, Винницкой области.,в молодости работала и даже пахала землю на тракторе. Именно так рассказывал мой дед Гурский Степан Степанович о их знакомстве, вкоре они поженились,родилась их дочь Валентина 1932 г. рождения (моя мама ).
Позже семья перебралась в Крыжополь, Винницкой области. Дед был железнодорожник, воевал с 1941 по 1945 г.г., бабушка с 1941 по 1943 была вместе дочкой 8-9 лет была в эвакуации в Сталинградкой обл., потом в Татарстане в г.Бугульма. Работала в тылу на разных работах,а когда Украину освободили, в 1943 вернулись в Крыжополь,где и прожили всю жизнь,дожила до 86 лет, захоронена в Крыжополе в 1996г., там же покоятся её супруг и его родители.
Дочь Валентина после школы училась в Киеве, по распределению поехала в Литву, Вильнюс, где живёт по сегодняшний день с дочерью ( это я ), внуками и правнуком.
Надеемся, что наши поиски не будут напрасны и нам повезёт, удастся узнать хоть что-то о наших предках. Будем рады любой информации. Заранее благодарны !
С уважением Татьяна Ефимова.
ЗДРАВСТВУЙТЕ! Я ВНУК ШЕЙН Суры Иосифовны. Девячая Кобыливкер, можно узнать что-либо о её предках