Алупка

Административно-территориальное деление

Алупка (укр. Алупка) — город, центр городского совета, подчинен Ялтинскому городскому совету Автономной Республики Крым.

Город относится к историко-этнографическому региону Таврия.

История городов и сел УССР 1971 год

Алупка — місто районного підпорядкування, кліматичний курорт. Розташована за 17 км від Ялти і за 97 км від обласного центру; до найближчої залізничної станції Севастополь — 75 км. Є морський причал. Населення — 11 200 чоловік.
У І тисячолітті до н. е. тут жили таври. Ix сховище виявлено на Хрестовій горі за 2 км від міста.

Вперше населений пункт під назвою Алупка вгадується в писемних джерелах 960 року. У XIII ст. Алупка входила до складу феодального князівства Феодоро, а в XIV ст.— до складу генуезьких володінь і на картах позначалася як невеликий причал для військових суден — Люпіко. 1454 року поселення спустошили турки.
Після приєднання Криму до Росії Алупка — маєток великого поміщика, фаворита Катерини II, князя Г.О. Потьомкіна. Згодом вона стала власністю командира грецького батальйону Ф.Д. Ревеліоті. До 20-х років XIX ст. це було невелике село. Саме такою її описують учений-ботанік К.І. Габліц і член Російської академії наук П.І. Сумароков. У 1798 році тут проживало 211 чоловік, переважно колишніх державних селян, які одержали наділи.

У першій половині XIX ст. маєток перейшов у власність генерал-губернатора Новоросійського краю князя М. С. Воронцова, який тут 1828 року почав зводити собі палац. На будівництві палацу широко використовувалася праця кріпаків. Тут працювали талановиті владимирські каменярі Г. Петров, І. Гаврилов та інші, які витесували а гранітних глиб витончені і складні за малюнками прикраси. В оздобленні кімнат виявилася майстерність ліпника Р. Фортунова з містечка Мошнів Київської губернії. Руками кріпаків біля палацу на площі близько 40 десятин закладено  парк, у якому було влаштовано поляyи, штучні водоймища, гроти, посаджено екзотичні рослини.

Працюючи як вільнонаймані, кріпаки одержували плату від 8 крб. 50 коп. до 22 крб. 85 коп. на місяць, залежно від спеціальності. Половина заробітку, а нерідко і його більша частина, йшла на виплату оброку поміщикам. Багато кріпаків, щоб не померти а голоду, згоджувалися працювати на будь-яких умовах. Так, у грудні 1833 року управитель маєтками Воронцова на Південному березі Криму писав управителеві одеською конторою, що до нього йдуть юрби людей, цілими сім’ями, які згоджуються працювати за 6 крб. на місяць. На будівництві часто спалахували епідемії, які забирали в могилу сотні людей. Особливо тяжко було в голодні 1833 і 1837 роки, коли померло багато будівельників.

Кріпаки, які вводили палац, не мали права нікуди відлучатися. За невихід на роботу із заробітку вираховувалося 5 крб. Тих, хто втікав, ловили і відправляли на поселення в Сибір. Так, 1828 року в маєтках Воронцова, Голіциної та інших поміщиків на Південному березі Криму було заарештовано й відправлено в Сибір за бродяжництво близько 300 чоловік.

Будівництво палацу було завершено в 1848 році. Всі, хто побував тут, відзначали виняткову красу палацу й парку. 1820 року Алупку відвідали О.С. Пушкін і майбутній декабрист М.І. Муравйов-Апостол, а в 1825 році — О.С. Грибоедов.

У поселенці збудували також кілька громадських і приватних будинків. У 20-х роках, щоб привернути до себе татарське населення, Воронцов спорудив мечеть. На початку 40-х років введено православну церкву за зразком храму Тезея в Афінах. Тут почали зводити собі дачі великі російські поміщики і князі. Воронцов, якому лише в Алупці належало до 400 десятин землі, розгорнув активну підприємницьку діяльність. У його маєтку вирощувався високосортний виноград, з якого виготовлялися чудові вина, що стали відомі не тільки в Росії, а й за кордоном.

У пореформений час Алупка поступово перетворюється на капіталістичний курорт. 1887 року її населення становило 526 чоловік. Коли, завдяки дослідним роботам лікарів С.П. Боткіна і В.М. Дмитрієва, стало відомо про цілющі властивості клімату Кримського побережжя, сюди ринулися підприємці всіх мастей. Купуючи землю у місцевих поміщиків, вони будували дачі, готелі, пансіонати. Князі Трубецькі свій маєток в Алупці-Сарі (нині селище Шевченкове) розбили на 100 окремих Ділянок, продаючи їх від 8 до 30 крб., а в 90-х роках — до 90 крб. за квадратвий сажень.

Після придбання Лівадії царською сім’єю услід за царем Олександром II сюди кинулись не тільки члени його сім’ї, маєтки і палаци яких появилися в зоні від Ялти до Алупки, але й весь придворний почет. Великі капіталістичні ділки намагалися організувати тут курортне господарство на європейський лад. Свої володіння вони перетворили на типово комерційні підприємства з курзалами, казино, ресторанами. У ці роки було прокладено нижню дорогу від Лівадії через Ореанду до Алупки. Найінтенсивніше дачне будівництво розгорнулося тут наприкінці XIX ст. На початку XX ст, було повністю забудовано вулиці Воронцовську (нині Кірова), Кримську (нині Рози Люксембург) та ін. Коли всю територію Алупки було вже зайнято дачами й особняками, будівництво перенесли на вільнішу західну околицю. У 1901—1903 pp. князі Трубецькі, щоб підвищити вартість ділянок, проклали дорогу, яка зв’язала Севастопольське шосе з Сімеїзом.

На початку XX ст. у селі споруджено каналізаційну мережу, деякі вулиці забруковано. У 1911—1912 pp. збудовано Шаанкайський водопровід. 1914 року запрацювала електростанція. Але, незважаючи на швидкий розвиток дачного будівництва, велося воно хаотично, без плану, фасади будинків були повернуті в різні боки, як це подобалося власникам. У результаті вулиці виявилися кривими й вузькими. Всюди були грязюка й антисанітарія. Навіть у путівнику для приїжджих на 1889 рік відзначалося, що «базарна площа наповнена чадом й дуже забруднена, на вулицю викидаються з харчевень і лавок різні непридатні залишки, які гниють і розповсюджують сморід. У таких же антисанітарних умовах перебувають всі прилягаючі до базарної площі вулиці».
Товариство благоустрою Алупки, створене 1898 року, в умовах царської Росії практично нічого не зробило для впорядкування села.

Розвиток класової боротьби в країні, поширення марксистських ідей впливали на громадсько-політичне життя Алупки. Восени 1898 року тут жила член Московського комітету РСДРП А. І. Ульянова-Єлізарова зі своїм чоловіком М.Т. Єлізаровим, які перебували тоді під наглядом поліції. В.І. Ленін, який був у сибірському засланні, знав про перебування рідних в Криму і листувався з ними. А.І. Ульянова-Єлізарова у своїх листах інформувала його про роботу соціал-демократичних комітетів. 26 вересня 1898 р. Ульянова-Єлізарова виїхала до Москви. З кінця квітня по липень 1909 року на дачі Нікольської (нині 5-й корпус санаторію «Залізничник») зупинялися мати В.І. Леніна — М.О. Ульянова і сестра Анна Іллінічна. В.І. Ленін, перебуваючи в цей час у Парижі, підтримував з ними зв’язок. В Алупці Марія Олександрівна лікувалася. Анна Іллінічна займалася літературною роботою. Тут вона написала гострополітичну статтю про зростання серед дітей самогубств, породжених жорстокою капіталістичною експлуатацією їх праці. У статті різко критикувалися порядки царської Росії та інших капіталістичних країн. З Алупки Анна Іллінічна повідомляла В.І. Леніна про вихід у московському видавництві «Звено» його книги «Матеріалізм і емпіріокритицизм», а незабаром послала йому і саму книгу, чому В.І. Ленін був дуже радий і двічі писав про це в Алупку матері й сестрі.

Передові робітники Алупки 1902 року встановили зв’язок з ялтинськими соціал-демократами. У селі почали з’являтися революційні листівки й прокламації. Під час першої російської революції 1905 року в лісі, інколи в морі на човнах робітники збиралися на мітинги. Доповідачі, яких присилала Ялтинська організація РСДРП, закликали до рішучої боротьби з самодержавством. У липні 1905 року в алупкинському парку було розкидано революційні прокламації. У вересні на східній околиці селища передові робітники збиралися на сходки. 17 листопада 1905 року ялтинський повітовий справник доповідав губернатору, що останнім часом в Алупці відбуваються великі мітинги. У грудні робітники Алупки брали участь у сходці в районі водопаду Учан-Су.

1906 року в Алупку з Ялти доставили гектограф для друкування революційних прокламацій. У ніч на 27 квітня 1906 року по вулицях селища було розкидано листівки з закликом до страйку. Трудящі Алупки відгукнулися на цей заклик: 1 травня майже повсюдно було припинено роботи, відбулися демонстрації. Тоді ж в Алупці створювалися профспілки будівельників, кухарів, садівників. Але після поразки революції їх було розгромлено. Для «підтримки порядку» 8 числа лівадійської охорони а Алупку прибув загін солдатів. 1908 року, підіславши провокатора, поліція заарештувала підпільників, вилучивши у них гектограф.

На 1914 рік населення Алупки зросло до 3791 чоловіка. За своїм соціальним
складом воно було досить строкатим: 1765 селян, 859 міщан, 196 дворян, 56 служителів церкви, 16 купців, 47 поселян і 341 іноземний підданий. Селяни і міщани, основні податні стани, займалися переважно землеробством і обслуговуванням багатих курортників.

У 1915 році з 352 селянських дворів 246 не мали землі. Майже всі вони були безкінними. Жорстокої експлуатації зазнавали сезонні робітники. Так, власник виноградних плантацій Касимов наймав людей з умовою «працювати весь світловий день, харчі хазяйські, за брак, за пошкодження виноградних кущів вираховувати з винуватця». Заробляли вони від 12 до 18 крб. на місяць, а вирахування за харчування становило від 8 до 12 крб. За будь-яку дрібницю хазяїн міг оштрафувати або викинути робітника на вулицю.

Населення Алупки не одержувало медичної допомоги. Трудящі могли лікуватися тільки в Кореїзькій земській лікарні, яку було побудовано на пожертвування. 16 квітня 1902 року на кошти добродійного «Товариства для дітей в Алупці» відкрито дитячий кістковотуберкульозвий санаторій на 24 місця. Ініціатором його створення був відомий діяч російської медицини викладач Московського університету О.О. Бобров, який віддав на будівництво санаторія усі свої збереження. Значні кошти передали також О. М. Горький, Л.М. Толстой, Ф.І. Шаляпін, а також лікарі С.Я. Єлпатьєвський, П.В. Ізергін та інші діячі російської культури. 1904 року в санаторії налічувалося 60 місць, з них тільки 12 безплатних. На 1913 рік в Алупці вже діяло 8 санаторіїв на 200 місць, санаторний пансіон, близько 60 приватних пансіонів і до 120 дач.

1897 року в Алупці відкрилася земська школа, де один учитель навчав 30 учнів. На 1915 рік тут було 3 земські училища, грецьке училище, церковнопарафіяльна школа, народна читальня, платна бібліотека, в якій налічувалося 1 тис. книжок.

У різні часи Алупку відвідало багато відомих російських та українських письменників, артистів і художників. Тут відпочивали О.М. Горький, М.М. Коцюбинський, жив В.Г. Короленко. На короткий час в Алупці зупинялася Леся Українка з К.В. Квіткою. Бували тут М.С. Щепкін, Ф.І. Шаляпін, С.В. Рахманінов, І.К. Айвазовський, В.І. Суриков, В.М. Васнецов, М.Г. Гарін-Михайловський, В.В. Докучаев.

Звістку про повалення царського самодержавства в лютому 1917 року жителі села зустріли з радістю. Але незабаром вони переконалися, що Тимчасовий уряд не збирається поліпшити становище трудящих. У березні з представників буржуазії створено місцевий орган Тимчасового уряду — комітет громадської безпеки. Угодовці й татарські буржуазні націоналісти засіли в Алупкинській Раді робітничих депутатів, сформованій протягом травня — червня 1917 року.

Антинародна політика буржуазної влади викликала незадоволення трудящих. У липні 1917 року страйкували робітники електростанції, вимагаючи підвищити заробітну плату. Активну агітаційну роботу серед населення проводили більшовики. Велику допомогу їм у боротьбі з контрреволюціонерами та колишніми царськими чиновниками, які повтікали 8 столиці, подавали робітники Севастополя і Сімферополя. У квітні 1917 року комісія Севастопольської Ради депутатів армії, флоту і робітників зробила обшук в осіб царської сім’ї, а у вересні представники Севастопольської і Сімферопольської Рад: на дачі капіталіста Рябушинського. Але есери й меншовики, піднявши газетний галас, по суті попередили контрреволюціонерів про обшуки.

Трудящі Алупки вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. 16 листопада 1917 року в Алупці оформилася самостійна більшовицька організація. Вже через тиждень вона налічувала 60 чоловік. На першій конференції більшовиків Таврійської губернії був присутній її представник а правом дорадчого голосу. У грудні відбулися перевибори Ради. Вона поповнилася депутатами від солдатів, які лікувалися в Алупці, і стала називатися Радою робітничих і солдатських депутатів. До неї ввійшли також більшовики. На початку січня 1918 року вони добилися схвалення резолюції про визнання Ради Народних Комісарів єдиною владою у країні.
Радянську владу в Алупці встановлено 11 січня 1918 року з допомогою бронезагону на чолі а матросом Бірюковим, що йшов із Севастополя через Алупку на допомогу ялтинським червоногвардійцям. Влада в селищі перейшла до рук військово-революційного комітету, який направив свого представника до обласного військово-революційного комітету, створеного 22 оічня 1918 року в Севастополі, з метою погодження дій для боротьби проти контрреволюції в Причорноморському басейні. Наприкінці січня під керівництвом ревкому знову проведено перевибори Алупкинської Ради робітничих і солдатських депутатів. Було призначено комісарів фінансів, праці, національних маєтків, соціального забезпечення та ін. Рада націоналізувала землю, чимало будинків, обклала буржуазію Алупки, Кекенеїза (Оползнёве), Лімен (Голуба Затока), Кучук-Коя (Бекетове), Сімеїза, Місхора, Кореїза, Гаспри та інших навколишніх селищ одноразовим податком у 5 млн. крб., провела у багатіїв обшуки і конфіскувала золото. Наприкінці лютого 1918 року націоналізовано маєтки, розташовані на Південному березі Криму, з усім рухомим і нерухомим майном та інвентарем. При Раді було створено загін Червоної гвардії з 30 чоловік і на допомогу йому комісію для охорони міста.

Коли навесні 1918 року півострову стали загрожувати кайзерівські війська, революційно настроєні верстви населення зі зброєю в руках піднялися на захист республіки Тавріди. Та угодовці знову захопили керівні місця в Алупкинській Раді. Підняли голову контрреволюційні елементи, які втекли з півночі, а також місцева буржуазія. Почалося переслідування більшовиків. У квітні 1918 року головний комісар у справах боротьби з контрреволюцією при Ялтинській Раді робітничих і солдатських депутатів В.Ю. Драчук доповів виконкому Ялтинської Ради про змову контрреволюціонерів, які групувалися навколо колишнього царського міністра Сазонова й капіталіста Рябушинського і робили ставку на німецьких окупантів. Виконком вирішив заарештувати її ватажків, а також дядька колишнього царя М.М. Романова і направив з цією метою в Алупку своїх представників. Контрреволюціонерів було обеззброєно.

Але в ніч на 1 травня 1918 року Алупку загарбали німецькі окупанти. Провадилися постійні облави, під час яких заарештовували більшовиків і співчуваючих Радянській владі. Окупанти грабували палаци і дачі, спустошували сади й виноградники. Почався голод, епідемії холери і тифу. У травні 1918 року від рук окупантів загинув член Алупкинського комітету РКП(б) Б. Ю. Тененбойм (колишній політкаторжанин, учасник боїв за Радянську владу в Ялті, член Ялтинського ревкому, в січні — березні 1918 року — голова ревтрибуналу).

У листопаді 1918 року німецькі окупанти змушені були піти в Криму. Проте трудящим ще довелося боротися з англо-фронцузькими інтервентами й денік’шцями. В квітні 1919 року Червона Армія очистила від білогвардійців Ялтинський повіт. Вся повнота влади зосередилася у руках Ялтинського військово-революційного комітету.

В усіх курортних зонах, у т. ч. і в Алупці, відновлювалися санаторії. Вживалися заходи для відродження економіки. Але у червні 1919 року місто Алупку знову захопили білогвардійці, які утрималися тут до середини листопада 1920 року.

Відбудовувалося господарство Алупки після розгрому врангелівщини у винятково тяжких умовах: всюди панувала розруха, близько третини будинків потребували ремонту, водопровідна мережа не діяла, через відсутність палива не працювали обидві електростанції. Внаслідок посухи й голоду, які лютували протягом 1921—1922 pp., населення Алупки скоротилося на 2тис. чоловік.

Ще 31 жовтня 1920 року для охорони міста від бандитизму й обліку майна буржуазії, яка втекла, створено тимчасовий комітет охорони Алупки, який 16 листопада перетворили в Алупкинський революційний комітет. При ревкомі працювали відділи: управління (з підвідділами —загальним, інструкторсько-інформаційним, запису актів громадянського стану і міліції), фінансовий, продовольчий, комунального господарства, охорони здоров’я, соціального забезпечення, праці і народної освіти. Алупкинський ревком мав права районного ревкому, його влада поширювалася на 9 селищ: Гаспру, Місхор, Кореїз, Сімеїз, Лімени, Мухалатку (Снитівське), Мшатку (Южне), Кекенеїз   і Кучук-Кой.

13 грудня 1920 року створено бюро Алупкинської районної організації РКП(б). В організації Алупкинського парткому й ревкому взяли участь прибулі сюди керівт ники обкому партії і Кримревкому Р.С. Самойлова (Землячка), Бела Кун і Ю.П. Гавен. Севастопольський військовий комісаріат відрядив на роботу в Алупкинський ревком 5 своїх співробітників.
Ревком узяв під охорону маєток «Алупка», зібрав дані про кількість придатної для обробітку землі, наявність насіння, сільськогосподарських знарядь тощо.

Селяни наділялися землею, виноградниками і садами, які раніше належали поміщикам і куркулям.

З допомогою відділу комунального господарства ревкому було пущено електростанцію, відкрито невеликий млин, слюсарну, столярну, шевську і палітурну майстерні, перукарню, відремонтовані будинки відведено під лікувальні заклади. Відкрилися робітнича їдальня і 4 їдальні при навчальних закладах. Відділ соціального забезпечення ревкому, незважаючи на брак коштів, облікував і обстежив усіх хворих, інвалідів, стариків, дітей, членів сімей червоноармійців, — всі вони одержали матеріальну допомогу: гроші, паливо, продовольство, одяг і взуття. На одній із дач відкрили будинок для престарілих.

Ревком діяв до серпня 1921 року. Потім владу було передано Алупкинській Раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Провадилася величезна робота щодо згуртування трудящих навколо Комуністичної партії. Наприкінці 1922 року Алупкинський осередок РКП(б) налічував 10 членів і 3 кандидати в члени партії, а в 1926 році — 31 члена і 20 кандидатів у члени партії. У грудні 1922 року в Алупці виникла комсомольська організація з 10 чоловік. У серпні 1923 року тут уже налічувалося 3 комсомольські осередки.
Комуністи і комсомольці давали рішучу відсіч куркулям, які намагалися перешкодити соціалістичному будівництву.

Комуністи, місцеві органи Радянської влади всіляко сприяли розвиткові сільськогосподарської кооперації. До лютого 1921 року в Алупці організовано 8 трудових артілей, які приступили до посіву пшениці, ячменю, обробітку городів, а на осінь 1924 року виникло ще 4 невеликі колгоспи. З 1924 року почало функціонувати сільськогосподарське кредитне товариство. Воно надавало селянам-біднякам і середнякам позики, допомагало їм у реалізації сільськогосподарської продукції, постачало інвентарем. 1925 року товариство вже обслуговувало 387 господарств. Якщо в 1924 році воно видало позик на 1000 крб., то через рік — на 15 153 крб. У липні 1925 року на загальних зборах селян Алупки створено земельне товариство.

Велика робота провадилася щодо впорядкування Алупки і населених пунктів, підпорядкованих Алупкинській сільраді. 1 січня 1924 року Алупку віднесено до категорії сіл: Алупкинській сільраді підпорядковувалися також Сімеїз і Лімени. У 1925 році прибуткова частина бюджету Алупкинської сільради становила 222 тис. крб., з яких 127 тис. використано на розвиток комунального господарства, а 95 тис. крб.— на утримання лікарні, клубу, бібліотеки й дитсадка.

Уже в перші роки Радянської влади робітників і службовців, які тулилися в підвалах і напівпідвалах, було переселено в будинки багатіїв. Частина землі маєтку Воронцова виділялася жителям села для спорудження будинків. Кошти від здачі в оренду 92 муніципалізованих будинків вкладалися у відбудову житла, водопровідної мережі, каналізаційних комунікацій, на боротьбу із зсувами, які завдавали великої шкоди господарству Алупки.
Тільки в 1923—1924 pp. на протизсувні роботи сільрада виділила 18 тис., на ремонт водопроводу — 3 тис, на відбудову будинків — 67,5 тис. крб. 1925 року почалося будівництво підземних галерей у горах над Алупкою, що збільшило потужність водоводів і стало водночас добрим протизсувним засобом. 1927 року збудовано залізобетонний резервуар на 10 тис. відер води і зроблено каптаж 12 джерел.

До 1927 року повністю відбудовано житловий фонд Алупки. Працювала каналізація. Жителі одержали електроосвітлення від Ялтинської і частково від старої Алупкинської електростанцій. На початок року в Алупці у 881 дворі проживало 2950 чоловік.

У червні і вересні — жовтні 1927 року тут сталися великі землетруси. Було пошкоджено 52 будинки, чимало будівель курортного відомства. Ліквідація наслідків землетрусу і дальший розвиток господарства, зокрема курорту, стали першочерговим завданням партійних і радянських органів, усіх трудящих Алупки. Держава подавала населенню допомогу грішми, продовольством.

Зразу після визволення Алупки від врангелівців було відновлено лікарню й амбулаторію. Почала працювати поліклініка. Санітарним лікарем і лікарем амбулаторії призначили О.І. Кузнецова, який працював на цьому посту понад 40 років (1960 року він удостоєний почесного звання заслуженого лікаря УРСР).

Втілюючи в життя історичний декрет В.І. Леніна про перетворення Криму на всеросійську здравницю, органи Радянської влади провели обстеження і ремонт приміщень, придатних для санаторіїв і будинків відпочинку. Вже в лютому 1921 року в Алупці функціонували три санаторії і 9 будинків відпочинку на 1071 місце, в в Алупкинському курортному підрайоні — на 1065 місць в санаторіях і 622 місць в будинках відпочинку. В одному із заново створених санаторіїв (тепер — «Сонячний») лікувалися перші хворі — близько 200 робітників-текстильників з Іванового, учасники революції і громадянської війни. Влітку та восени 1922 року тут же лікувався і відпочивав М.В. Фрунзе.

На кінець 1921 року, незважаючи на тяжке продовольче становище в країні, в Алупці вже діяло 7 санаторіїв. У той час хлібним пайком, який інколи обмежувався чвертю фунта, забезпечувались в першу чергу санаторні хворі. 1924 року в здравницях Алупки лікувалося й відпочивало 8 тис. чоловік. Протягом багатьох років дитячою здравницею керував П.В. Ізергін (у 1920—1921 pp. очолював відділ охорони здоров’я ревкому). Він розробив лікувальний метод цілодобового і цілорічного перебування хворої дитини на свіжому повітрі. За свою багаторічну самовіддану роботу  в санаторії П.В. Ізергін 1936 року нагороджений орденом Леніна.

Багато уваги приділялося культурному будівництву і боротьбі з неписьменністю. Вже протягом 1921 року проведено реєстрацію неписьменних і малописьменних, відкрито 5 радянських шкіл 1-го ступеня й одну школу 2-го ступеня, в них навчалося 509 учнів. Каталогізувалися наявні в місті книги, було відкрито 2 бібліотеки.

Згідно з телеграмою В.І. Леніна Кримському ревкому від 26 лютого 1921 року, в якій пропонувалося докласти всіх зусиль для охорони художніх цінностей, що знаходилися в ялтинських палацах і приватних будинках, Кримський комітет у справах музеїв і охорони пам’яток мистецтва (Кримохормис) подбав про Воронцовський палац, прощо 26 березня повідомлялося в телеграмі вождю. Тоді ж палац націоналізовано, а в його парадних залах відкрито музей. Палац і парк, створені працею народу, віднині стали його надбанням. 2 листопада 1921 року в Алупці створено комісію охорони художніх скарбів. Вона взяла на облік пам’ятки старовини і твори мистецтва, які знаходилися у приватних зібраннях і в установах.
За допомогою держави в 1920—1926 pp. трудящі Алупки повністю відбудували економіку, комунальне господарство. Парторганізація і Рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів приділяли велику увагу масово-політичній роботі серед населення Алупки. 4 травня 1921 року в день 103-ї річниці з дня народження Карла Маркса загальні збори жителів послали В.І. Леніну вітальну телеграму. З великим піднесенням святкувало населення 5-річчя Великого Жовтня. 6 листопада в робітничому клубі відбулися загальні збори жителів села. Наступного дня багатолюдна демонстрація з червоними прапорами і співом революційних пісень пройшла вулицями Алупки до могил полеглих за Радянську владу.

11 лютого 1923 року безпартійна селянська конференція Алупкинського району, на якій були присутні 54 делегати, прийняла резолюцію, що схвалювала рішення І Всесоюзного з’їзду Рад про утворення СРСР. «Конференція вітає нове об’єднання трудящих —Союз Радянських Соціалістичних Республік, у якому вбачає запоруку дальших наших перемог і шлях до визволення людства», — говорилося в резолюції.

На 1928 рік місцева партійна організація налічувала 32 комуністи і в Алупці-Сарі — 14 комуністів. В Алупкинській сільській Раді працювало 6 секцій охорони здоров’я, культосвіти, комунального господарства, сільського господарства, кооперативна і фінансово-податкова. У жовтні 1929 року Алупку віднесено до категорії курортних селищ. Відбулися вибори до курортно-селищної Ради. До її складу обрали 25 робітників, 22 селян (переважно бідняків), одного наймита, 20 службовців і 4 червоноармійців, у т. ч. 22 комуністів і 8 комсомольців.

У період суцільної колективізації сільського господарства з ініціативи комуністів в Алупці створюються сільськогосподарські артілі й товариства: спільного обробітку землі, переробки і збуту продукції, артіль «Серп», кооперативне плодоовочево-виноградно-виробниче товариство, водно-
меліоративне товариство ім. Леніна (з правлінням у Кореїзі), селянське сільськогосподарське товариство, селянське молочне товариство переробки й збуту молока, молочних Та інших ородуктів тваринництва, риболовецький колгосп «Зоря». Вони сприяли поширенню агрономічних знань, подавали селянам допомогу в придбавні сільськогосподарського інвентаря, розведенні, збуті й страхуванні худоби. Але основна їх роль полягала в підготовці суцільної колективізації сільського господарства.

Наприкінці 1929 року в артіль об’єдналося 98 господарств. Колективізація проходила в напруженій класовій боротьбі. Куркульство всіляко намагалося зірвати її. 1929 року з Алупки було виселено 17 куркулів. 1931 року до колгоспу вже вступило 87 проц. селян (300 чоловік). За господарством закріпили 143,6 га землі. Пізніше, у зв’язку з розширенням курортного будівництва, колгосп скоротив посівну площу: в 1933 році — до 80 га, в 1938 — до 52 га.

5 липня 1938 року Алупку віднесено до категорії міст. 1939 року тутстворево промартіль ім. 3-ї п’ятирічки. У соціалістичному змаганні з артілями Ялти і Судака вона 1940 року вийшла переможцем, виконавши річний план до 17 вересня і зайнявши перше місце в Криму. У місті працювали також кравецька і шевська майстерні.

Радянський уряд надавав великого значення розвиткові Алупки як курорту. Курортна зона простягалася головним чином уздовж берега моря, посеред парків і садів Під санаторії і будинки відпочинку було передано 73 кращі будинки з корисною площею 17,5 тис. кв. метрів. Курортний фонд Алупки 1933 року складався з 10 санаторіїв на 1755 місць і 8 будинків відпочинку на 1440 чоловік (1175 місць цілорічних і 2020 сезонних). Вони переобладнувалися й оснащувалися новітньою медичного апаратурою. До 1930 року тут створено базу товариства пролетарського туризму й екскурсій на 450 місць.

Напередодні Великої Вітчизняної війни Алупка була другим щодо значення містом-курортом на Південному березі Криму. Тут працювало 22 санаторії і будиякя відпочинку на 3500 місць. Особливо великих успіхів добився персонал санаторію ім. Боброва. До 1940 року, за 16 років праці, його співробітники повернули здоров’я 1790 дітям. 1935 року санаторій ім. Боброва відвідали письменник С.Я. Маршак й академік О.Д. Сперанський, згодом вони постійно шефствували над тяжкохворими обдарованими дітьми.
На початку 1941 року в Алупці проживало 7400 чоловік. Були досягнуті значні спіхи в розвитку міського господарства. Про те, яку увагу його зростанню приділяла держава, свідчить такий факт: тільки за 1933—1938 pp. на житлове будівництво виділено 698 тис. крб., на реконструкцію вулиць — 120 тис. крб., на озеленення — 42 тис. крб. Бюджет міської Ради в 1940 році становив 860 тис. крб. В Алупці налічувалося 642 житлові будинки загальною площею 52 820 кв. метрів.

У місті працювали лікарня, амбулаторія, поліклініка, електросвітлолікарня, аптека, санітарно-бактеріологічна лабораторія і санітарно-епідеміологічна станція.

У двох середніх і початковій школах навчалося 1305 дітей з Алупки, Кореїза, Гаспри, Місхора, Сімеїза і Лімен. Крім того, працювала школа для дорослих на 50 чоловік. Величезну культурно-освітню роботу серед населення проводили бібліотека, центральний клуб ім. В.І. Леніна, кінотеатр, будинок оборони, 2 хати-читальні, клуб профспілки будівельників, 4 клуби і 6 курортних залів при санаторіях і будинках відпочинку міський літній курортний зал. У Воронцовському палаці створили історико-побутовий музей.

1937 року в місті встановлено пам’ятник вождю трудящих В.І. Леніну.
Віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР перервав мирну працю жителів Алупки. Восени 1941 року для боротьби з ворожими диверсантами й парашутистами з мешканців міста і навколишніх селищ організовано винищувальний батальйон.

8 листопада 1941 року Алупку окупували гітлерівці. Частина жителів пішла в Ялтинський партизанський загін. У боях з німецько-фашистськими загарбниками полягли М.В. Кузерін, П.Д. Безносов, Г.А. Алексєєв. И.В. Казачек та інші. У листопаді 1941 року загинув житель Алупки — командир групи Ялтинського партизанського загону Я.С. Пархоменко, останньою гранатою підірвавши себе і ворожий бронетранспортер. Посмертно він нагороджений орденом Леніна, похований у братській могилі на Ай-Петрі.
В окупованому місті в 1941—1942 pp. діяла підпільна патріотична група з комсомольців і піонерів Алупки й Кореїза. До групи входили брати О. Гавирін і В. Гавирін, їх сестра Л. Гавиріна, Л. Горемикіна, П. Асаулюк, Л. Кузеріна, І. Данилін і його мати К.О. Даниліна. Підпільники розповсюджували серед населення листівки. Через О. Гавиріна і Л. Горемикіну (її батько і брат були бійцями Ялтинського партизанського вагону) вони підтримували зв’язок з партизанами, передавали їм розвідувальні дані про пересування ворожих військ, розташування батарей, прожекторних установок. Гітлерівцям удалося викрити групу. У березні 1942 року фашисти стратили на центральній площі Алупки братів Гавиріних, у Сімеїзі розстріляли П. Асаулюка і Л. Гавиріну, в Ялті —Л. Кузеріну. Ще в січні 1942 року разом з братом і матір’ю вороги повісили Л. Горемикіну. 1957 року на могилі братів Гавиріних встановлено пам’ятник. Одну а вулиць міста названо їх іменем.

Багато жителів міста боролися з німецьке-фапшстськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни Особливо прославився уродженець Алупки льотчик Амет-Хан Султан (1920—1972), який брав участь у боях на Брянському, Швденно-Західному, Сталінградському, Південному, 3-му Білоруському і 4-му Українському фронтах. Амет-Хан Султан зробив 602 бойові вильоти, збив 49 ворожих літаків. За мужність, виявлену в боях з ворогом, велику військову майстерність він двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після Великої Вітчизняної війни Амет-Хан Султан був льотчиком-випробовувачем. За випробування бойових літаків удостоєний Державної премії. 1955 року при вході до алупкинського парку встановлено бронзовий бюст героя.

16 квітня 1944 року частини Окремої Приморської армії визволили Алупку від німецько-фапгастських загарбників. Почалася відбудова зруйнованого господарства. Гітлерівські окупанти завдали великої шкоди місту. Було спалено й зруйновано багато будинків, виведено з ладу низьковольтну електромережу, пошкоджено каналізацію и водопровід, зруйновано 5 резервуарів для зберігання води, зірвано пасажирську пристань, перетворено на руїни санаторії. Загарбники розкрали й спалили меблі здравниць, радянських установ, шкіл. На другий день після визволення міста відновив діяльність виконком міськради. Створена при ньому комісія очистки і впорядкування міста залучила до роботи все населення.

У квітні було відновлено партійну організацію, яка налічувала спершу 6 членів і 2 кандидати в члени партії. Незважаючи на малочисленний склад, вона зуміла об’єднати навколо себе безпартійний актив, мобілізувала населення Алупки на відбудову міського господарства. З ініціативи комуністів було створено 10 черкасовських бригаду складі 300 чоловік, які відремонтували приміщення школи, клубу, 300 кв. метрів житлової площі, водопровід і каналізацію, взяли участь у відродженні тютюнових і виноградних плантацій колгоспу ім. Жовтня. Особливо відзначилися бригади Бігунова, Гулимової та інякова, яким присвоїли звання фронтових. Ялтинський райком партії поширював їх досвід роботи в парторганізаціях району. Вже у квітні відбудовано радіовузол, у травні — електростанцію.
Працював палац-музей, який до травня відвідали 3 тис. екскурсантів, в основному бійці Червоної Армії. На кінець 1944 року в Алупці після відбудови стали до ладу хлібопекарня, лазня, готель, водопровід і каналізація. 1950 року витрати на капітальний і поточний ремонт житла становили 355,5 тис. крб. Весною 1947 року Алупка одержала електроенергію від Севастопольської ДРЕС. До цього часу було розчищено і відбудовано вулиці міста, почали їх розширювати й асфальтувати. 1950 року місто прикрасила центральна площа розміром близько 2 тис. кв. метрів. Було реставровано й встановлено на попередньому місці пам’ятник В.І. Леніну.

Багато уваги приділялося відбудові здравниць. Уже 1944 року у відремонтованих будинках відкрилися госпіталі і санаторії для лікування бійців і командирів Червоної Армії, відпочинку передовиків виробництва. 1947 року в Алупці працювало 17 здравниць на 2100 місць. Довоєнний ліжковий фонд (3500 місць) було відновлено до 1952 року. На цей час діяло 15 санаторіїв, 3 будинки відпочинку і дитячий будинок санаторного типу, а в літній час — турбаза ВЦРПС.

Нові перспективи для розвитку Алупки відкрили затверджені у 1954 році Радою Міністрів Союзу РСР та Радою Міністрів Української РСР і Центральним Комітетом КП України заходи по дальшому розвитку сільського господарства, міст і курортів Кримської області.

Великих успіхів у розвитку економіки і культури досягли трудящі Алупки в 60—70-х роках. Для промартілі ім. 3-ї п’ятирічки в 1957 році споруджено новий будинок. Через 3 роки артіль реорганізовано на комбінат побутового обслуговування. 1972 року комбінат, який складався з б цехів і 80 майстерень, обслуговував населення від Гаспри до Фороса. У ході соціалістичного змагання на честь 100-річчя з дня народження В.І. Леніна одна з бригад здобула звання колективу комуністичної праці, а 55 передових робітників добилися високого звання ударника комуністичної праці.

1960 року в Алупці став до ладу хлібозавод, на якому встановлено 3 потокові напівавтоматичні лінії. Випуск його продукції в 1972 році складав 797 тонн хлібобулочних виробів.

Готуючи гідну зустріч 50-річчю утворення СРСР, підприємства міста взяли в успішно виконали соціалістичні зобов’язання на 1972 рік щодо виготовлення понадпланової продукції, підвищення продуктивності праці.

Ще 1944 року колгосп ім. Жовтня перетворено на винорадгосп «Алупка», який 1951 року ввійшов як відділення до складу радгоспу «Лівадія». Його земельні угіддя в 1972 році становили 116,7 га, в т. ч. 73,5 га — під виноградниками, 10 га — під тютюном, 3 га — під садамн. Тут трудиться передовий виноградар кавалер ордена Леніна Г.С. Фомичова.

У післявоєнні роки все чіткіше визначався профіль Алупки як курорту. Тепер тут зосереджені протитуберкульозні санаторії. Головне пасмо Кримських гір і вершина Ай-Петрі (1233 м), яка близько підступає до міста, захищають Алупку від холодних північних вітрів. Тепле, незамерзаюче море зігріває прибережне повітря зимою і пом’якшує жару літом. Густі ліси навкруги і рослинність сприяють насиченню навколишнього повітря киснем. Середньорічна температура тут + 13,2 градуса, кількість сонячних днів на рік — 208—246.

1972 року в Алупці працювало 13 протитуберкульозних здравниць на 3235 ліжок. Вони оснащені сучасним медичним обладнанням, мають всі необхідні лікувальні і профілактичні кабінети. Все це в поєднанні з місцевим кліматом дає добрі результати в лікуванні туберкульозних захворювань. Для культурного обслуговування хворих в усіх санаторіях є клуби, кіноустановки, бібліотеки, спортмайдавчикн.

Окремі алупкинські здравниці відомі далеко за межами Криму. У санаторії ім. Боброва лікуються діти, хворі на туберкульоз кісток і нирок.
Одним з небагатьох у Радянському Союзі і єдиним у Криму є спеціалізований протитуберкульозний урологічний санаторій «Сонячний», розрахований на 500 місць. У ньому — 8 спальних корпусів, 2 спальні павільйони, діагностичний, адміністративний корпуси, 15 кабінетів і лабораторій, пляж. Лікування в санаторії комплексне: антибактеріальне, хірургічне і кліматичне.

Добра слава йде про алупкинський санаторій «Шахтар». 1970 року на республіканському огляді на кращу здравницю до 100-річчя з дня народження В.І. Леніна його колектив посів третє місце. Йому присуджено перехідний Червоний прапор Ялтинського міського комітету КП України і Ялтинського міськвиконкому. Серед кращих співробітників алупкинських здравниць — головний лікар санаторію «Сонячний» кандидат медичних наук Л.Я. Волович, заступник головного лікаря по медичній частині санаторію «Шахтар» Є.О. Журавльова, обрана в 1970 році депутатом Верховної Ради СРСР.

1970 року житловий фонд міста становив 57,4 тис., а в 1972 — 73 тис. кв. метрів. Лише 1958 року на житлове будівництво витрачено 501 тис. крб. У 1960 році збудовано 62 квартири площею 1142 кв. метрів. До 50-річчя Великого Жовтня заселено ще 3 нові будинки на 154 упорядковані квартири і капітально відремонтовано 6 житлових будинків площею 1104 кв. метрів. У місті виріс новий житловий мікрорайон. До 1970 року закінчено спорудження магістрального водоводу, який з’єднав Алупку з Ялтою. Споживання води порівняно з 1966 роком на душу населення збільшилося вдвічі. 1960 року став до ладу новий каналізаційний колектор. 1957 року побудовано новий причал, а недалеко від нього відкрили човновопрокатну станцію. ЦК КПРС і Радянський уряд схвалили ініціативу Алупкинської міської Ради, колективів трудящих щодо здійснення широкої програми благоустрою, озеленення вулиць і площ, закладення скверів і парків на честь 50-річчя Радянської влади. Було проведено капітальний ремонт і реконструкцію багатьох вулиць. На центральній площі міста розбито сквер, 1 травня 1961 року тут відкрито пам’ятник В.І. Леніну роботи скульптора М.В. Томського. На цій площі відбуваються мітинги й демонстрації трудящих Алупки. До 1971 року повністю забудовано вулицю Ульянових у новому житловому мікрорайоні, поряд з нею розбито парк на площі 8 га. 1972 року розширено вулицю Леніна і створено нову площу. Впорядковано старий парк: розчищено дикі чагарники і зроблено декоративні галявини. Посаджено багато дерев і кущів.

Алупка розміщена на схилах гір, які закінчуються біля моря крутими берегами. Накати хвиль, руйнуючи їх, спричиняють поступове сповзання прибережної смуги в море. Зсуви завдають великої шкоди господарству міста. Тому 1969 року тут розпочато роботи щодо укріплення берегової смуги, споруджуються опорні стіни і залізобетонні буян. Якщо витрати на берегові укріплення 1969 року становили 200 тис. крб., то вже 1971 року ця сума перевищила 1,6 млн. крб. Створено пляжну зону площею 2600 кв. метрів.

З кожним роком в Алупці розширяється торговельна мережа. 1972 року в місті було 44 продовольчі і 17 промтоварних магазинів, а також 19 павільйонів і кіосків. Зростає добробут трудящих. Тільки за 1971—1972 pp. населенню продано 974 телевізори, 999 холодильників, 66 піаніно, 307 пральних машин. У системі Алупкинського курортторгу — 3 бригади комуністичної праці, 7 бригад бореться за присвоєння їм цього високого звання, 74 чоловіка є ударниками комуністичної праці. Продавця Т.М. Лошманову 1971 року нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Медичне обслуговування населення здійснюють міська лікарня, поліклініка і дитяча консультація. 1967 року споруджено двоповерховий будинок аптеки. Крім населення, вона обслуговує 13 протитуберкульозних санаторіїв, дитсадки, дитясла. У грудні 1971 року споруджено новий будинок дитячого комбінату на 190 місць.

У місті — 3 загальноосвітні школи: середня, побудована 1960 року, де навчаються 666 учнів, восьмирічна школа-інтернат, вечірня школа робітничої молоді. Є тут і музична школа — філіал Ялтинської вечірньої музичної школи. Серед колишніх випускників середньої школи — Герой Радянського Союзу, генерал-лейтенант В.О. Бочковський. У місті живе учасник громадянської війни, донбаський робітник, нині персональний пенсіонер П.Ф. Мєшков, який 1921 року зустрічався з В.І. Леніним.

Велику культурно-освітню роботу в Алупці здійснюють будинок культури, туристський клуб «Ай-Петрі», міська й дитяча бібліотеки. Книжковий фонд у міській бібліотеці перевищує 30 тис, а в дитячій — 25 тис. книг. В Алупці є кінотеатр ім. І. Франка на 250 місць, збудований 1955 року і переобладнаний під широкоекранний у 1969 році, літній кінотеатр «Магнолія» на 750 місць, відкритий 1958 року.

Заслуженою популярністю користується палац-музей. Це і архітектурна пам’ятка першої половини XIX ст. і прекрасне зібрання картин, меблів, шедеврів прикладного мистецтва кінця XVIII — першої половини XIX ст. Палац-музей щорічно відвідує близько 600 тис. чоловік, у т. ч. до 30 тис. іноземців — гостей з братніх соціалістичних країн, а також з Франції, США, Англії, ФРН, Італії. Палац-музей оточений чудовим парком. Алупкинський парк — другий за багатством рослинності на Південному березі після Нікітського ботанічного саду. Дзеркальні ставки з водопадами, вузьке плетіння доріжок, величезні брили діабазу і гроти, просторі, вкриті густою зеленою травою галявини, де розкидані рідкісні екзотичні рослини,— всі ці елементи пейзажного парку збереглися тільки тут. У палаці і парку відбувалися зйомки понад 20 фільмів: «Іоланти», «Анни Кареніної», «Червоних вітрил», «Поеми двох сердець», «Лицаря мрії» та інших.

Рік у рік підвищується громадсько-політична активність трудівників міста.
21 партійна організація об’єднує 377 комуністів, 14  комсомольських  організацій — 360 юнаків і дівчат. Організаторсько-масова робота громадських організацій спрямована на успішне виконання рішень XXIV з’їзду КПРС.

50 депутатів Алупкинської міськради працюють у складі комісій: планово-бюджетної, сільськогосподарської, народної освіти і культури, благоустрою, шляхового будівництва й озеленення, соціалістичної законності, охорони здоров’я і соцзабезпечення, торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування. Під контролем виконкому Ради знаходяться питання підготовки і проведення курортного сезону, благоустрою міста, підтримання високої санітарної культури.

Дев’ятим п’ятирічним планом передбачено дальший розвиток усіх галузей економіки й культури міста. Наприкінці 1973 року закінчиться будівництво санаторію «Здоров’я», у 1975 — нової бібліотеки, дитячого залу у кінотеатрі ім. І. Франка, торговельно-побутового комплексу, будинку торгівлі з рестораном. Все місто буде розділено на три зони: від моря до нижнього шосе — зона лікувальної терапії, від нижнього шосе до верхньої Севастопольської дороги — здравниці, вище неї — житловий масив.
Пройде небагато часу, і Алупка стане ще кращою, ще улорядкованішою.

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Алупка — город в Крымской области УССР, в 17 км к Ю.-З. от Ялты. 10,2 тыс. жителей (1968). Приморский климатический курорт на Южном берегу Крыма (См. Южный берег Крыма), хорошо защищенный Крымскими горами (с вершиной Ай-Петри) от северных ветров. Число ясных дней в году 208—246. Морские купания с середины мая до конца сентября. Виноградолечение с 15 сентября до 1 ноября Показания: главным образом закрытые формы туберкулёза лёгких, туберкулёз костей и желёз. Санатории. В бывшем дворце графа М. С. Воронцова — псевдоготическом, с мавританским порталом (1828—46, архитектор Э. Блор), находится Алупкинский дворец-музей (коллекция мебели, живопись, фарфор). При дворце — нижний и верхний пейзажные парки (около 40 га) со свободно изогнутыми аллеями. Близ дворца — рощи магнолий и кипарисов. В верхнем парке — естественное нагромождение диабазовых глыб («хаос»), создающее живописное впечатление. Среди густых зарослей три небольших пруда.
Западнее А., непосредственно примыкая к ней, расположен поселок Шевченково (бывшая Алупка-Сара), где также находятся санатории (в т. ч. санаторий им. профессора А. А. Боброва для детей, больных костным туберкулёзом).
Лит.: Алупкинский дворец-музей. К., 1966; Пальчикова А. П., Алупка. Очерк-путеводитель, [2 изд.], Симферополь, 1967.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Алупка — татарская деревня на южн. берегу Крыма, в 15 км. кюго-западу от Ялты; славится великолепным дворцом кн. Воронцова,построенным в живописнейшей местности, в готическо-мавританском стиле изкрымского гранита и зеленого камня (по плану английск. архитектораБлора), и окруженным роскошнейшею тропическою растительностью. Ввиноградниках его насчитывают до 104 т. виноградных лоз лучшихиностранных пород. Выше дворца расположен сад с гротами, естественнымипещерами; кратером потухшего вулкана и огромными, необыкновеннопричудливой формы, скалами, между которыми разбиты прелестные аллеи.Отсюда открывается чудный вид на море и на высокий Ай-Петри (1234 м.).На близлежащих высоких скалах видны хорошо сохранившиеся фундаменты итолстые стены древнего укрепления. В окрестностях А. выламываетсямрамор.