Жаботин

Административно-территориальное деление

Жаботин (укр. Жаботин) — cело, центр сельского совета Каменского района Черкасской области. В ХІХ столетии местечко Прусянской волости Чигиринского уезда Киевской губернии.

Жаботинскому сельскому совету подчинен поселок Сокирна и село Флярковка.

Село относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

История

Территория села была заселена из давних времен. На сегодня здесь выявлено 60 памяток археологии, среди которых 28 курганов разного периода. Один из курганов «Красная могила» был исследован в 1981 г. на окраине с. Флярковка. В погребении, которое относится к 6 ст. до н.э., были найдены остатки шатрового погребального сооружения с останками скифских вождей. В могиле была найдена посуда, украшения и части погребальной колесницы. Также на территории село выявлено два городища периода поздней бронзы и 30 поселений разного времени от периода бронзы до ранних славянам. Среди этих памяток нужно выделить два больших поселения скифских времен площадью около 40 га., которые были исследованы в начале 50-х и 80-х годов. Там было найдено уникальный бытовой инвентарь, посуда, украшения и др.

Основан Жаботин в конце XVI ст., однако еще в 1552 г. эта местность принадлежала черкасскому боярину Ивану Зубрину, который держал там пасеку. Первое письменное упоминание о Жаботине как местечку, которое было центром Жаботинского ключа Чигиринского староства, относится к 1643 г. С 1649 г. — это сотенное местечко Чигиринского полка. В это время там уже существовала крепость, остатки которой сохранились и по сегодняшний день.

События освободительной войны 1647-1648 гг. и связанные с ними беды не обошли стороной Жаботин. В 1669 г. городок был ограблен отрядом Петра Суховоя, который таким образом мстил гетману П. Дорошенко. Но самых больших разрушений местечко испытало во время Чигиринских походов 1677-1678 гг. После того, как пала казацкая крепость Чигирин, все окружающие земли были почти в прах выжжены и вырезаны янычарами.

После 1711 года на Правобережные земли снова возвращаются польские магнаты, которые продолжают проводить политику закрепощения местного населения и насаживания католической веры. Все это способствует частым восстаниям и бунтам на территории Жаботина. Так, в 1734 г. крестьяне Жаботинского ключа под руководством запорожских казаков Степана Черного и Дениса Борта захватили Жаботинскую крепость, убили посольского наместника и пограбили панские имения на 6 тысяч злотых.

Беспокойно в этих краях было и в начале 60-х гг. XVIII ст. В 1764-1765 гг. жаботинский сотник Харко становится организатором восстания. Однако польская администрация в лице региментаря Вороняча втайне арестовывает сотника и казнит его.

Но больше всего исторических сведений, в которых упоминается Жаботин как центр гайдамацкого движения, относятся к последнему восстанию конца XVIII ст. «Колиевщина». В конце мая 1768 года отряды Максима Железняка подошли к Жаботину. Крестьяне и казаки местечка во главе сотника Мартына Белуги присоединились к повстанцам, штурмом взяли крепость, разбили польский гарнизон и на несколько дней Жаботин стал центром восстания. Именно сюда стекались повстанческие отряды из окружающих сел и городков, чтобы присоединиться к гайдамакам.

Даже после подавления восстания в окраинах Жаботина действовали гайдамацкие отряды, которые совершали нападения на польские и российские войска, и местную администрацию. Так, 7 декабря 1768 г. польский ротмистр Бучацкий писал графу Браницкому: «бунтовали здесь летом, бунтуют и сейчас, только еще с большим упорством».

2 мая 1771 г. польский король Станислав Август выдает Жаботину привилегия, по которой населенный пункт относится к категории местечка. В конце XVIII ст. местечко переходит от одного владельца к другому. В 1787 г. Жаботин попадает в собственность фаворита Екатерины II графа Григория Потемкина. после его смерти которого принадлежит графу Александру Самолову, а тот дарит местечко своей дочери Елене Захаржевской. И позже Жаботином владеет помещик Еразм Флиорковский.

Во время инвернтарной реформы 1847-1848 гг. в Жаботине происходят волнения крестьян, которое перерастает в вооруженную стычку с царскими войсками. В результате этого многих участников выступления было арестовано и наказано.

В середине XIX ст. в местечке происходят заметные изменения в улучшении экономического развития. Здесь построено сахарный, винокуренный и кирпичные заводы, гуту, свечной завод, сукновальню и две водных мельницы. В 1861 г. Жаботин получает разрешение губернатора на проведение здесь ежегодной ярмарки. С 1862 г. местечко становится волостным центром Черкасского уезда. По переписи 1864 года, здесь проживает 3339 жителей, из них 2555 православных, 10 католиков, 4 раскольника и 770 евреев. К тому времени в Жаботине было две церкви — Успенская и Николаевская. До 1843 г. была еще и третья, самая старая. Жаботинская преображенская церковь, строительство которой относится к 1661 г. Однако за старостью она была разобрана. Строительство Успенской церкви относится к 1708 г., а Николаевской — к 1703 г. Однако все эти церкви несколько раз перестраивались: Успенская — в 1730, 1765, 1851 и 1881 гг., а Николаевская — в 1720, 1848 гг.

Существовала в местечке и еврейская синагога.

Последний жаботинский помещик Валерий Еразмович Флиорковский, за участие в польском восстании 1863 года был арестован и сослан к Сибири, а его имения и земли были раскуплены зажиточными крестьянами, а частично перешли в собственность государства.
Отдельные жаботинци принимали участие в подготовке антигосударственного выступления 1877 года, который вошел в историю под названием «Чигиринский заговор». Так, черкасский уездный исправник сообщал в тайном донесении губернатору: «…крестьяне Жаботина С. Черненко, А Посипайко, В. Старченко, Я. Яценко отлучаются часто из местожительства в Чигиринский уезд и по возвращении подстрекают крестьян к выступлению».

Начало XX столетие с политическим кризисом и экономическими неурядицами зацепил и Жаботин. Неоднократно в окраинах местечка проводились подпольные собраия крестьян, на которых выступали агитаторы из Смелы и учитель из с. Байгорода Пугах, которые призывали крестьян к непокорности власти. В 1908 г. у жителя Жаботина Ф.А. Пичкура была найдена революционная литература.

В 1907 г. в Жаботине была открыта земская больница, в 1910 г. — двухклассную земскую школу с народной библиотекой при ней, в 1911 г. — почтовое отделение. Стоить отметить, что все эти начинания в местечке были делом рук уроженцом Жаботина профессора, политического деятеля, мецената Ф.П. Швеца (1882 — 1940 гг.), который позднее стал членом Центральной Рады. И именно он 22 января 1919 г. на Софиевской площади Киева зачитал акт об объединении УНР с ЗУНР в единое государство.

Первая мировая война принесла не только начало развала большой Российской империи, а и экономическую нестабильность и человеческие жертвы среди населения. Близко 10 уроженцев Жаботина были отмечены наивысшими наградами солдатской доблести — Георгиевскими крестами с присвоением офицерских званий. Среди них: Семен Кулаковский, Павел Табунщик, Прохор Деркач, Петр Казидуб и прочие.

В начале марта 1917 г. к Жаботину дошла весть об отречении царя от престола и Февральскую революцию. На второй день в центре местечка собрался митинг жителей, которые поздравляли друг друга с победой революции.

Постепенно жизнь в городке налаживалась, формируются органы управления и вместе с ними народная самооборона под названием «Свободное казачество». В Жаботинской волости созданы Жаботинскую, Флярковскую и Плескачовскую сотни, в которые записалось по состоянию на 2 сентября 1917 г. 287 человек. Среди них: Никита Миколенко, Федот Могилей, Иван Бердник, Яков Цукало, Семен Юрченко, Иван Ромашин, Федор Пащенко, Семен Черненко и др. Именно эти казаки принимали участие в первом большом бое на станции Бобринской, стараясь остановить наступление большевистской армии, которая хотела захватить Украину.

Весной 1918 года в Жаботине создан подпольный ревком, в состав которого вошли П. Шевченко, С. Мокренко, Д. Пичкур. Члены ревкома старались вести агитацию среди крестьян, направленную в поддержку партии большевиков, и деятельность агитаторов была непродолжительной. Уже через несколько недель в местечко вошли австро-немецкие войска, а 29 апреля состоялся государственный переворот и к власти в Украине пришло правительство гетмана П. Скоропадского.

Политика немецкой военной администрации, направленная на реквизицию продовольствия, послужила причиной вооруженного выступления населения. На окраинах Жаботина начинают формироваться партизанские отряды, которые выступают против немецких войск.

Одна часть повстанцев придерживалась националистической, другая — большевистской ориентации. В результате перехода власти из окрестных сел к штабу полков Гайдамаков Холодного Яра во главе с прапорщиком В. Чучупаки, часть жаботинцев во главе с С. Кулаковским оставляет Жаботин и вместе с остальными частями большевистских войск идет из Украины.

А в округах Жаботина и Холодного Яра уже окончательно формируется военная боевая организация, которая потом была названа Халодноярской республикой. Во время восстания 1919-1920 гг. в отрядах холодноярских повстанцев из Жаботина насчитывалось около 800 лиц. Среди них: Бык Иван, Биган Иван, Бобошко Иван, Бобошко Петр, Деркач Иван, Иваненко Терентий, Кривда Владимир, Ткаченко Николай, Щегельский Опанас и много др. Уроженец Жаботина Иван Тимофеевич Деркач в начале 1920 года был избран Главным атаманом Холодного Яра. Много жаботинцев воевали в отрядах атаманов: Чучупаки, Хмары, Завгороднего, Черного Ворона, Петренка и др.

Несмотря на то, что в январе 1920 г. Жаботин был занят большевиками, власть в волости и уезде еще до сентября 1922 г. была под контролем холодноярских повстанцев. После ликвидации главного штаба Холодноярских повстанцев, восстание начало затухать. Но даже несмотря на это, еще в 1923, 1924 и даже I925 гг. на окраинах Жаботина появлялись вооруженные отряды повстанцев. Крестьяне называли их «лешими» и при возможности помогали оружием и продовольствием.

В ноябре 1923 г. на территории села было образовано 4 комнезамы под названием «Путь к коммунизму». «Нива», «Колосья» и «Поле», которые имели 221 десятину земли, 13 голов рабочего скота, 2 сеялки, 2 плуга и 10 борон.

В 1927 г. было создано первое в селе общество общего возделывания земли, а с 1929 г. началась массовая коллективизация. Сначала добровольное вступление бедняков превратилось на принудительное загоняние в колхоз, которое переросло в массовое раскулачивание не только зажиточных хозяев, но и обычных середняков. Людей просто выгоняли на улицу, забирали хозяйство, дома, скот, инвентарь, а особенно злостных (на взгляд власти) высылали за границы Украины, в основном в Архангельск и Дальний Север.

В 1932 г. в селе была созданная МТС, в которой насчитывалось 4 трактора и 6 сеялок. Бригадиром стал Т.С. Ксенко, а первыми трактористами — Прокоп Ткаченко, Лукия Джулай, Оксана Корсун, Онопий Еменко.

Однако первые достижения новой жизни были перечеркнуты массовым геноцидом, спланированным коммунистической властью. После того, как в 1932 г. Украина недодала запланированное количество зерна, по колхозам началась массовая выкачка хлеба. Новоявленные активисты и комсомольцы забирали все, даже семена и страховой фонд. Уже зимой случались случаи людоедства. Всего за наименьшими подсчетами в селе умерло голодной смертью 722 человека.

В память о погибших и как напоминания о массовом терроре советской власти в селе в начале 90-х гг. были установлены памятные монументы на местах массовых погребений жертв голодомора.

В 1934 г. колхоз «Новая жизнь» переименовано в им. Кирова, где насчитывалось 2 автомашины, 9 тракторов, 10 сеялок, 4 жатки и комбайн. Возросло поголовье животноводства, в колхозе насчитывалось 250 коров, 400 свиней, 175 овец.

В селе в 1939 г. была открыта средняя школа, где работало 15 учителей и училось 350 учеников.

В этот период прошлась волна репрессий по семьям бывших участников Холодноярского восстание. Много жителей села было безосновательно обвинены в антисоветской деятельности и репрессированы. Среди них: И.М. Бобошко, М.Г. Горобец, М.Г. Левченко. Ф.Т. Могилей, Т.А. Яценко и прочие. Всего было репрессировано около 30 лиц.

22 июня 1941 г. началась война фашистской Германии с Советским Союзом. Уже 5 августа 1941 г. в Жаботин вступили передовые моторизованные части танковой дивизии СС «Викинг». Всего за период немецкой окупации в селе было расстреляно 38 жителей, к Германии на принудительные работы вывезены 408 юношей и девушек. Разграблено хозяйство крестьян и колхоза. За то, что на территории села партизанами была разбита немецкая машина, уничтожен экипаж самолета, который упал, обстрелян обоз с раненными, фашистами были сожженные целые уголки села, а жители изгнаны.

В конце 1942 года и в начале 1943-го в районе Холодного Яра заявляются небольшие группы УПА, которые стараются поднять население на борьбу за Украинское государство. Однако население было настолько запугано репрессиями власти, что кроме отдельных смельчаков никто не откликнулся на этот призыв. И лишь жестокие репрессии немецких властей вынудили людей убегать к лесам.

Из августа 1943 г. в районе окрестных лесов начинают действовать советские партизаны, которые стараются разными методами совершать сопротивления врагу.

В начале января 1944 г. немецкое командование решило уничтожить партизан в районе Холодноярского леса. На территорию села были введены регулярные войска, усиленные танками и бронемашинами. Лес был поддан артиллерийскому обстрелу. А во время боя в расположении лагеря партизан погибло много мирных жителей. В результате этого партизаны были вынуждены оставить лес и вместе с мирным населением перейти реку Тясмин и соединиться с советскими войсками. А 9 января 1944 г. село Жаботин было занято частями советской армии. Немецкие войска без боя оставили село и отошли на другую линию обороны.

Сразу после освобождения в районе начали действовать полевые военкоматы, которые призывали взрослое мужское население идти в действующую армию. Большинство из этих призывников (неодетых и невооруженных) полегли в первых боях в районе Корсуня и Городища.

Всего же свыше 800 жаботинцев воевало на фронтах войны, около 400 из них не вернулось с поля боя.

По освобождения края началось восстановление разрушенного хозяйства. Правление колхоза организовало сбор зерна для нужд Советской армии. Была начата подготовка к посевной. Механизаторы отремонтировали три трактора, в колхозе осталось 10 пар коней, переданных частями армии.

В 1946-1947 гг. начался период восстановления хозяйства за счет государства, была закуплена новая техника, увеличены поголовье скота.

26 января 1951 г. объединен колхоз им. Ленина (с. Флярковка) с колхозом им. Кирова. Однако техники не хватало. Только в начале 1968 года удалось закупить в государства нужное количество сельхозтехники. Было приобретено 9 тракторов, 2 автомашины, 10 комбайнов, 7 плугов, 2 жатки.

В 1958 г. состоялось объединение Жаботинской и Завадовского сельских советов с центром в с. Жаботин. В 1966 г. через село было проложено шоссейную дорогую, которая соединила населенный пункт с районным центром и г. Смелой.

Постепенно налаживалась жизнь села, на месте старых домов появлялись новые кирпичные дома. В селе была построена участковая больница, в бывший земской больнице открыт противотуберкулезный санаторий на 10 кроватей, фельдшерско-акушерский пункт, аптеку. В селе работало две восьмилетних и одна средняя школа. Функционировал клуб. С 1975 г. в селе открыто двухэтажную среднюю школу.

В начале 80-х годов обновлен центр села, построены новые помещения сельского совета и клуба. К сожалению, при строительстве этих сооружения частично разрушены остатки замчища Жаботинской крепости, которая просуществовала здесь почти 300 лет. Новостройки же уже через 15 лет пришли в аварийное состояние, и все через то, что были построенные методом советской административной системы «быстро и дешево».

Вернуться к содержанию ↑

История городов и сел УССР 1972 год

Жаботин — село, центр сільської Ради. Розташований за 20 км від районного центру та найближчої залізничної станції Кам’янка. Населення — 2,8 тис. чоловік. Сільській Раді підпорядковані селище Сокирне та село Флярківка.

Територія с. Жаботина заселена здавна. На його околицях виявлено городище доби пізньої бронзи, досліджено кургани і поселення ранньоскіфських часів, на якому знайдено 7 жител і 2 культові споруди VII—VI ст. до н. е. Розкопане ранньослов’янське поселення зарубинецької культури.

Заснований Жаботин у кінці XVI — на початку XVII ст. на місці зруйнованого 1484 року Менглі-Гіреєм міста Радивонового. Перша писемна згадка про Жаботин як містечко належить до 1643 року. На той час воно вважалося центром Жаботинського ключа Чигиринського староства. Польські магнати обкладали місцеве населення тяжкими податками, масами зганяли селян на будівництво навколишніх фортець і укріплень. Це викликало справедливе обурення і гнівний протест проти свавілля панів. Жителі Жаботина брали участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. З 1649 р. Жаботин — сотенне містечко Чигиринського полку.

Великих руйнувань містечко зазнало під час Чигиринських походів. 1679 року, коли виникла нова загроза нападу турецьких військ, частина жаботинців була переселена на лівий берег Дніпра. Незважаючи на це, життя в містечку швидко відроджується. Його мешканці брали участь у народному повстанні 1702—1704 рр. під керівництвом С. Палія і Самуся.

Після Прутського миру 1711 року на Правобережжя, в т. ч. й до Жаботина, повернулися польські пани й відновили соціально-економічні і релігійні утиски. Грошовий і натуральний чинш, панщина та інші побори (шарварки, заорки, оборки, зажинки, обжинки тощо), які з кожним роком зростали, природно, викликали незадоволення жаботинців і вони зі зброєю в руках піднімалися на ^боротьбу проти своїх гнобителів. Так, під час гайдамацького повстання 1734 року на Правобережній Україні селяни Жаботинського ключа, очолені січовими козаками Степаном Чорним і Денисом Борщем, захопили замок, вбили жаботинського адміністратора та забрали панського майна на шість тисяч злотих. 1765 року, щоб попередити виступ жаботинців на чолі з сотником Харком, генеральний регіментар польських військ на Україні викликав його в село Шамраївку, ніби для вияснення службових питань, і наказав таємно без суду й слідства стратити, а тіло закопати на стайні. Цей акт дикої сваволі польської шляхти ще більше посилив ненависть широких народних мас до гнобителів.

18 травня 1768 року до Жаботина прибули 450 польських конфедератів, які вчинили дику розправу над місцевим населенням. Вони протягом трьох днів ловили по лісах жаботинців, які там переховувалися, і убивали їх киями. Це була остання крапля, що переповнила чашу людського терпіння. Коли з Медведівки гайдамаки Максима Залізняка вирушили до Жаботина, його жителі на чолі з сотником Мартином Білугою приєдналися до повстанців. Жаботинський управитель з гарнізоном утік до Сміли. Захопивши Жаботинську фортецю, гайдамаки зруйнували будинки багатіїв, вбили губернатора і панів, що тут зібралися, забрали із замку всі гармати і вирушили на Смілу.

Магнатам і шляхті з допомогою царського війська вдалось придушити Коліївщину, але боротьба гайдамаків продовжувалась і в другій половині 1768 року та протягом 1769—1770 рр. 7 листопада 1768 року селяни Жаботина разом з козаками знову штурмували Жаботинську фортецю. Польська шляхта жорстоко розправилася з повстанцями. 27 листопада польське військо увірвалося до містечка, понад сто чоловік було вбито, 200 жителів захоплено в полон і по снігу роздягненими відправлено до Сміли.

Однак жаботинці продовжували боротьбу й далі. 7 грудня 1768 року польський ротмістр Й. Бучацький писав графу Браницькому: «…бунтували тут влітку, бунтують і зараз, тільки ще з більшим завзяттям». Капітан царської армії Станкевич, який перейшов на бік повстанців, здобув Жаботинський замок, але був взятий у полон з 12 сербськими гусарами й 76 повстанцями.

Після придушення повстання в селі розташувався на постій загін польських солдатів, їх утримання важким тягарем лягло на плечі селян. За проханням магнатів Любомирських 11 травня 1771 року Станіслав Август Понятовський видав Жаботину привілей, згідно з яким він відносився до категорії містечок, що прискорило тут розвиток ремесла і торгівлі.

У кінці XVIII ст. Жаботин багато разів переходив від одного власника до іншого. Така купівля-продаж містечка негативно впливала на економічне становище населення. Яким нестерпним було життя селян, видно зі скарги від 6 грудня 1841 року. В ній йшлося про жорстоке поводження з ними економа панського маєтку, про їх повну безправність: не маючи засобів до існування селяни змушені були виготовляти на продаж дрібні дерев’яні вироби, але за кожну деревину, вивезену з лісу, власник нещадно карав. У скарзі селяни висловлювали незадоволення щодо позбавлення їх земельних наділів; збільшення панщини до 3 і більше днів на тиждень; писали про необмежену жорстокість пана: за невчасно виконану роботу він побив вагітну селянку І. Бідненко. І як наслідок, суд звинувачує селян-кріпаків, які поскаржились на звірства економа, і виносить таке рішення: «…щоб він наперед був обережнішим і вагітних жінок не карав…».

Особливо напружене становище створилося в Жаботині під час інвентарної реформи 1847—1848 рр., коли селяни відмовилися відробляти згінні дні. Для втихомирення непокірних 7 липня 1848 року до містечка прибули чиновник особливих доручень і черкаський земський справник у супроводі 56 козаків 119-го Донського козацького полку. Озброївшись хто чим міг, селяни почали їх бити. Козаки втекли. Та ось підоспів другий загін, але жаботинці і його розігнали. 14 липня сюди прибуло 280 карателів. Цього разу виступ було придушено, багато учасників заарештовано й віддано до суду. Ватажків Н. Мокренка, А. Киктя, С. Юрченка та інших після мордування шпіцрутенами відправили до арештантських рот.

Під час т. зв. Київської козаччини 1855 року царські власті, щоб попередити виступи селян, які вимагали записати їх до «козаків» і звільнити від кріпацтва, ввели до Жаботина дивізіон уланів5.

Реформа 1861 року не виправдала селянських сподівань. Більшість родючих земель залишилась за поміщиком і монастирем, а на 382 селянські господарства припадало лише 787 десятин землі, або по 2 десятини на родину. При цьому треба врахувати, що селянські родини на той час складались у середньому з 5-ти душ. Селяни Жаботина мали сплатити поміщику за всю землю 59 160 крб. 33 коп., викуп за садибну землю становив 21 009 крб. 40 коп. Ліси, кращі левади й ставки залишилися за паном. Навіть за хмиз з його лісу треба було платити гроші.

З середини XIX ст. в економічному житті Жаботина настають помітні зміни. Наприкінці 50-х років побудовано цукровий і винокурний заводи, гуту та інші напівкустарні підприємства, що належали поміщикові. Тут працювали 2 водяні млини, сукновальня, свічкарня. Найманим робітникам власники платили по 5 крб. на місяць. 1861 року поміщик одержав від київського губернатора дозвіл на проведення щорічного ярмарку.

З розвитком промисловості поступово збільшується в містечку кількість мешканців за рахунок припливу сюди населення з інших місцевостей. Якщо 1790 року тут налічувалося 1697 чоловік, то 1864 уже було 3339. 1862 року Жаботин стає волосним центром Черкаського повіту.

За участь у польському повстанні 1863 року поміщик Фліорковський був засланий до Сибіру, а його маєток передали до казни. Колишні панські землі скуповували купці й куркулі.

70-і роки почалися люстраційними роботами, пов’язаними з переобліком землекористування колишніх державних селян, які стали вимагати перерозподілу землі з розрахунку 5 десятин на душу. Рух за п’ять десятин швидко перекинувся й до Жаботинської волості, де селяни зажадали розподілу всіх земель, у т. ч. й поміщицьких, які «…знедавна відрізані урядом переважно для панів». Власті придушили це заворушення, але участь у ньому активізувала селян, піднесла їх свідомість. Багато з них до кінця свого життя лишилися агітаторами й пропагандистами революційних ідей серед селянства. Так, 1878 року черкаський повітовий справник повідомляв, що селяни Жаботина С. Черненко, А. Посипайко, В. Старченко та Н. Яценко «…відлучаються дуже часто з місця проживання в Чигиринський повіт і після повернення підмовляють місцевих селян домагатися розподілу землі без сплати викупу, агітують до нового виступу».

Шукаючи кращої долі, велика кількість селян кидала своє убоге господарство і йшла на заробітки до Кривого Рога, Херсонської губернії та інших місць, де поповнювала лави пролетаріату. Це було однією із причин скорочення населення Жаботина більше як на тисячу чоловік, що становило 1900 року 2112 жителів.

Після 1903 року в містечку стали з’являтися більшовицькі агітатори з Сміли, Умані, станції Бобринська (тепер станція ім. Т. Г. Шевченка). Вони роз’яснювали селянам політику царизму, читали нелегальну літературу, закликали до боротьби проти поміщиків і капіталістів. 12 червня 1905 року під час храмового релігійного свята в місцевому монастирі було розповсюджено прокламації. Влітку 1906— 1907 рр. поблизу Жаботина неодноразово збиралися селяни, щоб послухати виступи вчителя з села Райгорода Пугача. Місцеві власті сполошилися. Разом із жандармами вони обшукували й допитували населення. Вчителя Пугача за антиурядову агітацію серед селян Жаботина було засуджено. 1908 року в селянина Ф. А. Пічкура під час обшуку знайдено «список свідомих товаришів», листування, брошуру «На громадській роботі», працю К. Маркса «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.». Групу селян у складі Ф. А. Пічкура, Г. Г. Савченка, А. А. Литвиненка, Р. Л. Онойка та інших було заарештовано.

У роки столипінської реформи становище жаботинців погіршало: додаткової землі вони не одержали. їх невеличкі наділи були розкидані по горбах і ярах, де верхній шар грунту змивався талими водами, а посіви вигоряли. Місцева біднота з року в рік гнула спину за дванадцятий сніп у куркулів і навколишніх панків. Процес розорення й пролетарізації селян дедалі поглиблювався, за рахунок цього багатіла місцева буржуазія. 1908 року купці Кудрявцеви мали 447, міщанин Песля — 142, куркуль Шипаш — 246 десятин землі. У 1912 році 372 селянським господарствам припадало лише 1064 десятини землі. Малоземелля селян негативно позначалося і на розвитку тваринництва. 20 проц. селянських господарств зовсім не мали худоби.

Соціальна нерівність впливала і на зовнішній вигляд Жаботина. У кращій щодо природних умов частині села жили місцеві багатії. На мальовничому схилі у тінистих алеях парку стояла дача інженера Вензеля. Великий триповерховий будинок височів над убогими халупами, в яких тулилася селянська біднота. Неподалік, біля ставку, виднілися низькі чорні будівлі гуральні.

Не кращими були справи і в галузі охорони здоров’я. Тільки 1907 року в Жаботині відкрито земську лікарню, де працював один лікар. Містечко мало дві церковнопарафіяльні школи, лише 1910 року відкрито двокласну земську школу з народною бібліотекою при ній. 1911 року почало працювати поштове відділення.

Великим лихом для селян стала перша світова війна. Селянські господарства зовсім занепадали, не вистачало робочих рук, збільшилися податки. Солдати, що поверталися з фронту, розповідали про страхіття війни, про наростання революційного руху в країні.

Після Лютневої революції істотних змін у містечку не сталося. Селяни сподівалися, що Лютнева революція дасть їм землю й заможне життя. Але то були марні сподівання. Не збиралася задовольняти потреби трудящих й Центральна рада. Поміщики багатіли й далі, а селяни йшли до них у найми, бо не можна було прогодувати сім’ю з врожаїв, одержаних на жалюгідних клаптиках землі.

Перемога Великої Жовтневої революції посилила боротьбу жаботинців за свої права. Наприкінці січня 1918 року в Жаботині встановлено Радянську владу, створено революційний комітет, до складу якого ввійшли П. Д. Шевченко (голова ревкому), С. І. Мокренко, Д. П. Пічкур. Ревкомівці роз’яснювали селянам перші декрети Радянської влади, очолювали боротьбу проти банд українських буржуазних націоналістів. Між сільською біднотою розподілили землю, посівний матеріал, тягло, реманент. Вживались заходи до ліквідації неписьменності. При початковій, школі був створений драматичний гурток, його члени проводили голосні читки,, влаштовували вистави тощо.

Навесні 1918 року в село вдерлися австро-німецькі загарбники. Окупанти; лютували. Але вони зустріли стійкий опір. Трудящі Жаботина поклялися відстоювати завоювання Радянської влади до останнього подиху, Навколишні густі ліси, надійно сховали підпільний ревком. Одержавши від робітників Бобринських паровозоремонтних майстерень зброю, восени 1918 року революційний комітет створив для; боротьби проти іноземних загарбників і контрреволюції партизанський загін, на чолі, якого став С. М. Кулаківський. Загін підтримував тісний зв’язок з повітовим повстанським центром у Черкасах. До Жаботина кілька разів приїжджав командир Черкаського партизанського загону — більшовик Ф. Н. Ільїн. У листопаді 1918 року обидва загони об’єдналися й рушили на Смілу. У Жаботині була сформована окрема жаботинська сотня. 18 листопада повстанці зайняли станцію Бобринська, м. Смілу, де захопили багато зброї. Після вигнання окупантів у листопаді 1918 року розпочалася боротьба з петлюрівцями. 9 лютого 1919 року партизанський загін та жаботинська сотня були передані в розпорядження повітового ревкому, який сформував з них Перший комуністичний батальйон ім. Спартака.

У лютому 1919 року частини Червоної Армії визволили Жаботин від петлюрівців. Зразу ж було обрано сільську Раду, її очолив робітник бобринських майстерень М. І. Астраханцев. Проте 1919 рік теж був тривожним: у травні до Жаботина вдерлася банда Григор’єва. Вона розігнала сільську Раду, бешкетувала, грабувала населення. Наприкінці місяця бандити були оточені й роззброєні. В серпні село захопили денікінці. Знову селянам довелося захищати своє майно, родини від свавілля і грабіжництва. У січні 1920 року під ударами Червоної Армії Жаботин визволено від білогвардійців і остаточно відновлено Радянську владу. -Розгорнув свою діяльність ревком.

Селяни Жаботина приступили до мирної праці. Але ворог ще чинив опір. Щоб подолати куркулів потрібна була міцна єдність і організованість селян. Наприкінці 1920 року в Жаботині створено комнезам, головою якого став колишній наймит П. Д. Шевченко. За три роки до КНС вступило 107 чоловік. Серед комнезамівців був один комуніст, 19 кандидатів у члени КП(б)У, 10 членів КСМУ. На повітовому з’їзді незаможних селян, який проходив 1923 року у Жаботині і де були прибутні представники сіл Завадівки, Флярківки, Плескачівки та Чубівки, прийнято постанову про позбавлення землі служителів церкви, куркулів та інших нетрудових елементів і передачу її незаможним селянам. Ухвалене рішення було втілено в життя. Надійним помічником комнезамівців була молодь, яка 1920 року заснувала перший комсомольський осередок на селі.

У листопаді 1923 року 258 бідняцьких родин утворили чотири колективні об’єднання «Шлях до комунізму», «Нива», «Колос», «Лан». Ці паростки майбутніх колгоспів мали 221 десятину землі, 13 голів робочої худоби, 2 сівалки, 2 плуги і 10 борін. Перші артілі народжувалися в дуже складних умовах: бракувало робочої худоби, реманенту, насіння. Не було знань і досвіду як вести колективне господарство. Куркулі глузували з перших колгоспників, всіляко перешкоджали господарству своїми підступними вчинками. Але це не зупинило піонерів колективізації. Самовідданою працею вони доводили перевагу колективного господарювання.

Колишню земську лікарню було перетворено на амбулаторію, де лікувалися селяни Жаботина та навколишніх сіл. Населення обслуговували 4 медичні працівники.

1922 року почала працювати ще одна початкова школа, її відвідували 57 учнів, навчало їх 2 вчителі. Наступного року за допомогою комсомольців відкрито сельбуд. Щотижня в ньому демонструвалися кінофільми, молодь села влаштовувала концерти художньої самодіяльності, вистави.

1927 року в селі організовано перше товариство спільного обробітку землі, а через два роки розгорнулась масова колективізація селянських господарств. У грудні 1929 року на базі чотирьох колективних об’єднань створено колгосп «Нове життя». Артіль налічувала 243 селянських господарства, які усуспільнили 685 га землі, 97 коней. Новоутворена артіль мала 53 плуги, 62 борони, 3 сівалки.

1932 року на колгоспних ланах почала працювати створена тракторна бригада місцевої МТС, в якій налічувалося 4 трактори та 6 сівалок. Запровадження техніки і передових методів праці давало позитивні наслідки. 1933 року трудівники ланів зібрали пересічно по 18 цнт зернових культур та по 170 цнт цукрових буряків з кожного га. На тваринницькій фермі налічувалося 55 корів, 145 вівцематок, 26 свиноматок. Колгоспники одержували по 4 кг зерна на вироблений трудодень. Наступного року колгосп «Нове життя» перейменовано в ім. Кірова. Рік у рік міцніло господарство артілі. Вже 1936 року колгосп збирав по 18—20 цнт зернових з кожного гектара. Напередодні війни він мав 2 автомашини, на його ланах працювало 9 тракторів, 10 сівалок, 4 жатки та один комбайн. 1939—1940 рр. урожайність зернових культур зросла до 20—22 цнт з га, а цукрових буряків до 200—250 цнт. В ці роки на тваринницьких фермах налічувалося 250 корів, 400 свиней, 175 овець.

З розвитком господарства поліпшився і добробут жаботинців. На трудодень кожен трудівник одержував по 4—5 кг хліба. В селі з’явилися нові житла колгоспників.

Успіхи в галузі економіки позитивно впливали на розвиток культури. 1931 року в Жаботині відкрилася семирічна школа, за парти сіло 307 учнів, а з 1939 року почалися заняття в середній школі, де 15 вчителів навчали 350 учнів. При школі створено бібліотеку. Велику культосвітню роботу проводив клуб.

Мирне життя трудящих порушив напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. У липні 1941 року частину колгоспних машин, худобу, артілі було вивезено вглиб країни. 5 серпня гітлерівці вдерлися в село. Фашисти завдали жаботинцям багато страждань і горя. Запровадивши жорстокий окупаційний режим, вони грабували населення, розстріляли й закатували 38 жителів. До Німеччини було відправлено 408 юнаків та дівчат. У місцевих колгоспах пограбували й зруйнували виробничі та господарські приміщення.

Але жителі Жаботина не скорилися окупантам. Вони саботували всі заходи, ховали й переправляли продукти та худобу до партизанських загонів П. А. Дубового, А. С. Куценка, І. М. Боровикова, які діяли в той час у районі Чорного лісу та Холодного Яру. В серпні 1941 року народні месники захопили в полон німецького мотоцикліста, в якого знайшли накази фашистського командування. Виявилося, що гітлерівці вирішили знищити партизанів, перейти річку Тясьмин і оточити захисників Черкас. Ці документи було передано до штабу військових частин, які обороняли місто.

Влітку і восени 1943 року район села повністю контролювався партизанами. Під час відступу німецькі варвари хотіли знищити Жаботин як партизанське село, але народні месники перешкодили намірам ворога. За їх допомогою 9 січня 1944 року Жаботин визволено від загарбників частинами 5-ї гвардійської танкової армії 2-го Українського фронту під командуванням генерал-полковника танкових військ П. О. Ротмістрова. Понад 800 жаботинців хоробро билися на фронтах Великої Вітчизняної війни, близько 400 з них полягло в боях з ворогом, 256 — нагороджено орденами й медалями СРСР.

Одразу ж після визволення жителі села спрямували зусилля на допомогу фронту та відбудову зруйнованого фашистами господарства. Правління колгоспу організувало серед населення збирання зерна до фонду допомоги Червоній Армії та для весняної сівби. Механізатори відремонтували три трактори. Радянські військові частини залишили в селі 10 пар коней. Переборюючи труднощі, жаботинці успішно провели весняні сільськогосподарські роботи.

Відроджувалися навчальні й культурно-освітні заклади, житла для трудящих. За допомогою держави в артілі зводилися нові та ремонтувалися старі будівлі для родин радянських воїнів, що загинули на фронті.

Протягом 1945—1946 рр. до мирної праці включилися демобілізовані з лав Червоної Армії воїни. 1945 року колгоспники зібрали по 7,3 цнт зернових та по 124 цнт цукрових буряків з гектара. У роки відбудови країни Кам’янський райком КП України та райвиконком зосередили увагу на зростанні парторганізації Жаботина, на зміцненні господарства кадрами спеціалістів, оснащенні його сучасною технікою. Сільська партійна організація налічувала 5 комуністів. Її надійними помічниками були 20 комсомольців, які безпосередньо працювали на виробництві, створивши комсомольсько-молодіжну ланку. 1947 року колгосп одержав від держави сільськогосподарську техніку, кредити для придбання худоби. Допомога держави та самовіддана праця колгоспників давали позитивні наслідки. 1948 року пересічний урожай зернових становив по 10,7 цнт з га, надій молока від кожної корови збільшився від 700 кг до 1279 кг. Кращих показників досягли ланки У. Я. Могилея та М. К. Шульги, які зібрали з кожного гектара по 33,4 цнт озимої пшениці. Того року колгосп виконав план розвитку тваринництва по всіх видах худоби. Перша післявоєнна п’ятирічка мала дуже важливе значення для розвитку господарства артілі. Саме в ці роки було повністю відбудовано й зміцнено кадрами спеціалістів господарство колгоспу.

26 січня 1951 року трудівники артілей ім. Леніна (с. Флярківка) та ім. Кірова об’єдналися в один колгосп, який назвали ім’ям В. І. Леніна. Завдяки цьому скоротився управлінський апарат, більш оперативним стало керівництво всіма галузями виробництва, раціональніше використовувалась техніка. За колгоспом було-закріплено 3,3 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2,2 тис. га орної землі. Господарство мало 3 автомашини, 12 сівалок, 40 плугів, 9 жаток тощо. В артілі вирощувалися зернові й цукрові культури. Розвивалася нова галузь господарства— птахівництво.

Роки п’ятої п’ятирічки були періодом дальшого організаційного зміцнення колгоспу, всебічного розвитку його господарства. В цей час партійна організація,, сільська Рада і правління колгоспу спрямували свою увагу на дальше зростання птахівництва як основної галузі виробництва, що повністю відповідає умовам села. Виконуючи рішення вересневого (1953 року) Пленуму ЦК КПРС, керівництво артілі запровадило новий порядок планування господарства, посилило матеріальну заінтересованість колгоспників. Поряд з боротьбою за підвищення кількісних показників серйозна увага приділялася якості продукції, собівартості кожного центнера зерна, м’яса, молока, кожного десятка яєць. Тому всі дрібні ферми були укрупнені, почалася поступова механізація та електрифікація всіх трудомістких процесів. Це дало змогу вже 1955 року зібрати врожай зернових у середньому па 17 цнт з га. Значно збільшилось поголів’я худоби і птиці. На кінець п’ятирічки колгосп мав 750 голів великої рогатої худоби, 767 свиней, 2250 штук птиці. Грошовий прибуток колгоспу досяг 2218 тис. крб., тоді як на початку п’ятирічки він становив лише 1077 тис. крб. У наступні роки підвищується врожайність зернових культур (1958 року вона становила 18,5 цнт з га), цукрових буряків, продуктивність птахівництва. Сталися зміни і в тваринництві: побудовано відгодівельний майданчик для худоби, запроваджено водопостачання ферм, механізовано підготовку та роздачу кормів, вивезення гною.

Зміцнення економіки колгоспу дало змогу на початку 1959 року закупити у держави потрібну кількість сільськогосподарської техніки. Було придбано 6 гусеничних і три колісні трактори, 2 автомашини, 10 комбайнів, 7 тракторних плугів, 2 лафетні жатки тощо. Колгосп збудував дві механічні майстерні для ремонту сільськогосподарської техніки, 2 тракторні стани із затишними будинками для механізаторів, будинок тваринника. Це значно поліпшило побутові умови трудівників, сприяло підвищенню продуктивності їх праці.

Організаторами в боротьбі за дальше піднесення сільськогосподарського виробництва стали комуністи й комсомольці. Так, птахоферму колгоспу очолив комуніст І. Ф. Шульга, ремонтні майстерні — Ю. М. Солод, молодий комуніст Ф. В. Шульга керував механізованою ланкою, комуністи О. С. Шевченко, І. І. Шамрай, працюючи в тракторній бригаді, стали прикладом для інших механізаторів. Активними помічниками партійної організації були 126 комсомольців — найбільша комсомольська організація в районі. Завдяки спільним зусиллям партійної і комсомольської організацій протягом 1960—65 рр. колгосп досяг нових рубежів. Урожайність зернових становила в середньому по 22,8 цнт з га, цукрових буряків — по 225 цнт, від кожної курки-несучки одержано по 125 штук яєць. З року в рік на птахофермі збільшувалася кількість курей, зростала їх продуктивність. Під керівництвом досвідченого пташника І. Г. Шамрая трудівники ферми розгорнули соціалістичне змагання за високі показники в праці. 1961 року бригада пташників очолила в колгоспі рух за комуністичну працю. Вже через рік вони одержали по 160 яєць від кожної курки-несучки, перетворили птахоферму в одну з найкращих у районі.

1963 року, в зв’язку з об’єднанням Кам’янського та Смілянського районів, колгосп знову названо ім’ям С. М. Кірова. З 1964 року господарство спеціалізується на птахівництві — найбільш рентабельній галузі. Це справжня фабрика виробництва пташиного м’яса, яєць, пера та пуху. Роки восьмої п’ятирічки характеризувалися дальшим зміцненням матеріально-технічної бази колгоспу, підвищенням рівня механізації та електрифікації господарства, зростанням продуктивності рільництва й тваринництва. В ці роки парк тракторів досяг 40 машин. На тваринницьких фермах артілі утримувалося 1100 голів великої рогатої худоби, на птахофермі — 32 тис. курей. Усі трудомісткі процеси і в полі і на фермах механізовано та електрифіковано.

На території колишнього села Завадівки, що 1958 року об’єдналося з Жаботином, розташована центральна садиба колгоспу ім. Чапаева. Це багатогалузеве господарство користується 2,2 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1,9 тис. га орної землі. Колгоспники невтомно трудяться, збільшуючи виробництво сільськогосподарської продукції. Річний валовий доход артілі становив у 1971 році 765 тис. карбованців.

Гордістю села є люди, які своєю повсякденною працею множать його багатства. 1968 року на заслужений відпочинок пішов пташник колгоспу ім. Кірова І. Г. Шамрай, а на його місце прийшла молода пташниця М. А. Пономар, яка доглядає 8 тис. штук курей і одержує від кожної курки-несучки по 213 штук яєць на рік. З 1955 року очолює тракторну бригаду комуніст О. С. Шевченко. Механізатори колгоспу під його керівництвом вчасно і якісно виконують усі роботи, вони завжди попереду. 17 років працює дояркою депутат сільської Ради М. С. Левченко, з 1963 року одержуючи від кожної корови по 3900 кг молока.

Пам’ятною подією в житті трудящих Жаботина став 1970 рік. Як і весь радянський народ, жаботинці з великим трудовим піднесенням готувалися зустріти 100-річчя від дня народження В. І. Леніна. І хоч кліматичні умови того року були не зовсім сприятливими, трудівники колгоспу ім. Кірова одержали з кожного гектара по 30 цнт пшениці, по 300 цнт цукрових буряків та по 120 цнт овочів. Загальний прибуток господарства становив 1 млн. крб. Не гірші показники були і у колгоспі ім. Чапаева. Партія і уряд високо оцінили самовіддану працю колгоспників. Понад 130 жителів села нагороджено ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя від дня народження В. І. Леніна».

Зростає, міцніє економічна база обох колгоспів. Про це свідчать високі й сталі врожаї сільськогосподарських культур. 1971 року артілі ім. Кірова та ім. Чапаева виростили пересічно по 44 цнт пшениці і по 350 цнт солодких коренів з гектара. Від кожної курки-несучки одержали по 230 штук яєць на рік.

На околицях села в урочищі Гончарному з 1955 року працює цегельно-черепичний завод, який виробляє 3 млн. штук високоякісної цегли на рік. Колгосп ім. Чапаева завершує будівництво консервного заводу, перша черга цього підприємства стане до ладу 1972 року. Потужність його становитиме понад 7 млн. умовних банок м’ясних та овочевих консервів.

Спрямовуючою і керівною силою соціалістичних перетворень Жаботина є партійна організація, яка налічує 87 комуністів. 67 з них безпосередньо працюють у колгоспному виробництві, на його вирішальних ділянках. Велика роль в організації трудящих на успішне виконання планів належить сільській Раді, депутатами якої є 50 трудівників. При сільраді активно працюють 9 постійних комісій: сільськогосподарська, планово-бюджетна, торгівлі й громадського харчування, побутового обслуговування, культурно-освітня, соціалістичної законності, охорони здоров’я та соціального забезпечення, охорони природи, шляхова. В селі діє товариський суд, жіноча рада, група сприяння народному контролю, куди входять кращі виробничники й представники інтелігенції села. Помічником партійної організації і сільради виступає комсомол.

Жаботин будується, красивішає. На місцях колишніх пустирів зеленіють колгоспні парки, лісозахисні смуги захищають молоді посіви від суховіїв. На місці старих хат під солом’яними стріхами з’явилися будівлі, покриті шифером і залізом. Милує зір нове колгоспне подвір’я. У кожній оселі — телевізор, радіола, у багатьох — холодильник, пральна машина. До послуг трудящих — 6 магазинів, майстерня побутового обслуговування. 1966 року закінчено будівництво шосейної дороги, яка з’єднала автобусним сполученням Жаботин з містами Кам’янкою і Смілою.

Добре налагоджено роботу закладів охорони здоров’я в селі. Тут працюють дільнична лікарня та протитуберкульозний диспансер на 110 ліжок, пологовий будинок, фельдшерсько-акушерський пункт, аптека. Приміщення Жаботинської дільничної лікарні обладнано сучасною медичною апаратурою. Обслуговують населення 6 лікарів і 31 медичний працівник із середньою освітою.

Сталися зміни і в культурному житті Жаботина. В середній та двох восьмирічних школах 40 учителів навчають понад 500 учнів. Багато онуків та правнуків колишніх кріпаків села Жаботина за роки Радянської влади стали вченими, інженерами, вчителями, лікарями, офіцерами Радянської Армії, робітниками.

Своє дозвілля трудящі проводять у трьох сільських клубах, де аматори беруть активну участь у роботі гуртків художньої самодіяльності. В селі—бібліотека, книжковий фонд якої становить понад 7,7 тис. томів.

Свято бережуть жаботинці пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Батьківщину. До обеліска і пам’ятника радянським воїнам і односельцям, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, приходять піонери, комсомольці, колгоспники, щоб покласти живі квіти і віддати шану полеглим.

Щасливо й заможно живуть трудівники села. На роки дев’ятої п’ятирічки розроблено генеральний план забудови Жаботина. Планується спорудити нові тваринницькі приміщення, середню школу на 560 місць, з’єднати шосейним шляхом село з обласним центром тощо.

Трудящі Жаботина впевнено крокують вперед до нових звершень у будівництві комунізму, по шляху, вказаному Комуністичною партією.

Археологические памятники с. Жаботин

Городище раннескифского периода VII-VІст. до н.э. на поле колхоза им. Кирова «Тарасова Гора».

Наиболее распространенные фамилии по местечку Жаботин на конец ХІХ –начало ХХ ст.

Б	В	Г
Билина Бобошко	Валах	Гирич Грицай Громовый
Д	З	И
Денисенко Джулай Диденко Дяченко	Задоеный	Ивашка Ивашко Иващенко Ищенко
К	Л	М
Кабак Казыдуб Кривда Кривенко Кугот Кузнецов Куряченко Куценко	Лазаренко Лебедь Литвин	Мартошенко Могилей
Н	О	П
Николенко	Олейник Олийнык Ольговский Онойко	Паламарь Пичкур Плужнык Полищук Пономарь Посыпайко Почка
Р	С	Т
Ребедайло Ромашина	Солод Сумский	Тарасенко Ткач Ткаченко Тында
Ф	Ч	Ш
Федоренко	Чепруса Чередник Чудный	Шамрай Шматко Шокало Шульга
Ю	Я
Юрченко	Ярема Яценко

Вернуться к содержанию ↑

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Жаботин, местечко в юго-восточной части уезда, на границе с Чигиринским, при незначительном ручье Жабянке, впадающем в Тясмин близ Жаботинского монастыря. Это красивое местечко, лежащее на поляне, окруженной с трех сторон огромным Мотроненским лесом, в прошлом веке принадлежало к обширному Смелянскому имению. Граф Александр Александрович Самойлов подарил Жаботин своей дочери Елене Александровне Захаржевской, которая продала имение, заключающее 3790 десятин отличной земли опту нынешнего владельца штаб-ротмистра Валериана Эразмовича Флиорковского (лат. игл. Ему также принадлежит 300 рев. душ Александрийского уезда в селе Василевке). Жителей обоего пола в местечке: православных 2555, римских католиков 10, раскольников 4, евреев 770. Тотчас за местечком, по дороге в монастырь, находится каменная скала, на 100 саженей в длину, из коей добывается строительный камень. В самом местечке, на горе, находятся остатки древнего замка.

Жаботин известен в малороссийской истории тем, что был центром последнего восстания Малороссиян в 1768 году против Поляков, принявшего такие обширные размеры, что при слабости польского правительства, оно могло быть подавлено только помощью великороссийских войск. Еще в 1765 году Жаботинский сотник Харько, собрав 700 казаков, решился было начать восстание. Князь Чарторыйскии, воевода русский и рейментарь, да субалтерн «украинской партии» Игнатий Воронич, предупредили восстание, схватив обманом Харька, и в последних числах мая, в селе Шамраевке, огрубили ему, на конюшне, голову. Память о Харьке сохранилась в народной песне. (В собрании Метлинского стр. 425).

До 1843 года было три церкви Успенская, Николаевская и Преображенская. Визига 1741 года построение их относит: Успенской к 1730 году, Николаевской к 1720, Преображенской к 1738. Приходских дворов во время визиты принадлежало: к Успенской 80, Преображенской 70, а к Николаевской 40 в местечке и столько же в селе Куликовке; но все они строились на месте давнейших. Из описания церквей Чигиринской протопопии игумена Мелхиседека видно, что предшествовавшие Жаботинской церкви были построены: Преображенская 1661 года, по благословению митрополита Дионисия Балабана, потом в 1701, по благословению архиепископа Киевского Варлаама Ясинского, и 1766 по разрешению епископа Переяславского Гервасия; Успенская 1708 года и 1765; Николаевская 1703 и 1848. Преображенская упразднена при введении штатов; Успенская по обветшании разобрана, а на место ее построена прихожанами в 1851 году новая. По штатам состоит в 5-м классе; земли имеет 52 десятины. Николаевская церковь по штатам причислена к 7-му классу; земли имеет 50 десятин Она очень ветха, по давности существования.

Вернуться к содержанию ↑

Список жертв голодомора 1932-1933 гг. по с. Жаботин (Национальная книга памяти жертв голодомора в Украине. Черкасская область.)

За даними різних джерел у селі в 1932 – 1933 роках загинуло близько 37 осіб. Мартиролог укладено на підставі даних Книги реєстрації актів цивільного стану (Державний архів Черкаської області, Р-5899, оп. 12, спр. 4).

Бабашко Софія, 65 р., 1933 р., від старості.
Билина Іоан Артемович, 52 р., 1933 р., від старості.
Билина Ісидор, 67 р., 22.06.1933 р., від простуди.
Бобошка Іван Петрович, 18 р., 1933 р., від голоду.
Буряченко Анна Іванівна, 28 р., 1933 р., від голоду.
Казидуб Якилина Павлівна, 70 р., 1933 р., від старості.
Кириченко Василина Петрівна, 21.06.1933 р., від голоду.
Корсунь Тихон Федорович, 50 р., 1933 р., від старості.
Крамар Павло Іоанович, дитина, 1,5 р., 1933 р., від слабкості.
Крамар Параска Миколаївна, 72 р., 30.08.1932 р., 1933 р., від старості.
Крамар Феодосій Степанович, 50 р., 1933 р., від голоду.
Кропива Іван Власович, 68 р., 1933 р., від голоду.
Николенко Пилип Артемович, дитина, 3 р., 03.06.1933 р., від голоду.
Пономарьова Степанида Сидирівна, 78 р., 1933 р., від старості.
Посипайло Каленик Мойсейович, дитина, 13 р., 18.06.1933 р., від голоду.
Почка Віра Іванівна, дитина, 10 р., 12.06.1933 р., від голоду.
Почка Олександра Іванівна, дитина, 12 р., 15.06.1933 р., від голоду.
Почка Степан Васильович, дитина, 6 р., 07.06.1933 р., від голоду.
Савченко Наталія Спиридонівна, дитина, 8 р., 20.07.1933 р., від голоду.
Савченко Пелагея Петрівна, 45 р., 7.08.1933 р., від голоду.
Савченко Соломія Антонівна, 23 р., 19.06.1933 р., від голоду.
Саленко Федір Григорович, 58 р., 15.10.1933 р., від простуди.
Торкайло Гаврило Васильович, 58 р., 1933 р., від голоду.
Черненко Семен Іванович, 38 р., 26.05.1933 р., від голоду.
Черненко Федора Іванівна, 60 р., 14.06.1933 р., від голоду.
Шульга Артем Маркович, 53 р., 1933 р., від голоду.
Шульга Іоан Іоанович, дитина, 2 р., 22.04.1933 р., від голоду.
Шульга Марк Григорович, 85 р., 1933 р., від голоду.
Щербуха Денис Андрійович, дитина, 8 місяців, 30.09.1932 р., від сухоти.
Юрченко Марина Іванівна, 90 р., 1933 р., від старості.
Юрченко Симеон Іванович, 80 р., 1933 р., від старості.
Яценко Агафія Дмитрівна, 85 р., 21.06.1933 р., від голоду.
Яценко Аністрат [нерозбірливо], 70 р., 27.06.1933 р., від голоду.
Яценко Григорій Кирилович, дитина, 7 р., 17.06.1933 р., від голоду.
Яценко Іоан Филинович, дитина, 11 р., 1933 р., від голоду.
Яценко Марія Дмитрівна, дитина, 7 р., 1933 р., від простуди.
Яценко Михайло Кирилович, дитина, 13 р., 12.06.1933 р., від голоду.

Сведения о Числе хуторских и отрубных хозяйств существующих в пределах Жаботинской волости Черкасского уезда (1908 г.)

При м. Жаботине
1.Емельян Григорьевич Ясинов

При с. Завадовке
1. Фома Секирное
2. хут. Бочковое
3. хут. Шипино — Владимир Писляк

Метрические книги по местечку Жаботин находящиеся на хранении в ГАЧО

1. Київська губернія
2. Київська єпархія
3. Миколаївська церква, м-ко Жаботин Черкаського повіту Прусянської волості
5. Народження:  1798: ф.597, оп.1, спр.3;  1799: ф.602, оп.1, спр.1;   12.1799-1800: ф.597, оп.1, спр.3;  1801: ф.597: оп.1, спр.2;  1802-1803: ф.597, оп.1, спр.3;  1835-1843: ф.597, оп.1, спр.9; 07.1850-01.1851: ф.597, оп.1, спр.11;  01.1851-1854: ф.597, оп.1, спр.12;  12.1854-1863: ф.931, оп.1, спр.3034;  01.-05.1876: ф.931, оп.1, спр.3174;  08.1876-10.1884: ф.931, оп.1, спр.3174;  1878: ф.931, оп.1, спр.3054;  1887-1888: ф.931, оп.1, спр.3472;  10.1895-1903: ф.931, оп.1, спр.3681; 1907-08.1908: ф.931, оп.1, спр.3681;  10.1909-10.1915: ф.931, оп.1, спр.4097
6. Шлюб:  1798: ф.597, оп.1, спр.3;  1799: ф.602, оп.1, спр.1;  1800: ф.597, оп.1, спр.3;  1801: ф.597: оп.1, спр.2;  1802-1803: ф.597, оп.1, спр.3;  1836-1845: ф.597, оп.1, спр.9; 1878: ф.931, оп.1, спр.3054;  1887-1888: ф.931, оп.1, спр.3472
8. Смерть:  1799: ф.602, оп.1, спр.1;  1800: ф.597, оп.1, спр.3;  1801: ф.597: оп.1, спр.2;  1802-1803: ф.597, оп.1, спр.3;  1835-1843: ф.597, оп.1, спр.9; 1850-1866: ф.931, оп.1, спр.3026;  10.1867-09.1871: ф.931, оп.1, спр.3087;  01.-04.1875: ф.931, оп.1, спр.3087;  10.-11.1876: ф.931, оп.1, спр.3087; 1878: ф.931, оп.1, спр.3054;  03.-12.1878: ф.931, оп.1, спр.3087; 04.1879-05.1881: ф.931, оп.1, спр.3087;  1882: ф.931, оп.1, спр.3087; 03.-12.1883: ф.931, оп.1, спр.3087;  1887-1888: ф.931, оп.1, спр.3472

 

1. Київська губернія
2. Київська єпархія
3. Преображенська церква, м-ко Жаботин Черкаського повіту Прусянської волості
5. Народження:  1796: ф.597, оп.1, спр.2;  1798: ф.602, оп.1, спр.1;  1799: ф.602, оп.1, спр.3;  1800: ф.602, оп.1, спр.4;  1801-1803: ф.602, оп.1, спр.5
6. Шлюб:    1796: ф.597, оп.1, спр.2;  1798: ф.602, оп.1, спр.1;  1799: ф.602, оп.1, спр.3;  1800: ф.602, оп.1, спр.4;  1801-1803: ф.602, оп.1, спр.5
8. Смерть:  1796: ф.597, оп.1, спр.2;  1798: ф.602, оп.1, спр.1;  1799: ф.602, оп.1, спр.3;  1800: ф.602, оп.1, спр.4;  1801-1803: ф.602, оп.1, спр.5

 

1. Київська  губернія
2. Київська  єпархія
3. Успенська церква, м-ко Жаботин Черкаського повіту Прусянської волості
4. с.Флярківка
5. Народження:  1796: ф.660, оп.1, спр.324;  1799: ф.597, оп.1, спр.5;  1804-1827: ф.616, оп.1, пр.2;  1828-03.1844: ф.616, оп.1, спр.5;  03.1844-1852: ф.616, оп.1, спр.7;  04.1859-03.1868: ф.931, оп.1, спр.3054;  03.1868-07.1874: ф.931, оп.1, спр.3092;  1878: ф.931, оп.1, спр.3054;  1887-1888: ф.931, оп.1, спр.3472;  07.1898-02.1904: ф.931, оп.2, спр.43;  1919-07.1921: ф.931, оп.2, спр.43;  09.-12.1923: ф.931, оп.2, спр.60
6. Шлюб:  1796: ф.660, оп.1, спр.324;  1799: ф.597, оп.1, спр.5;  1804-1827: ф.616, оп.1, спр.2;  1828-1851: ф.616, оп.1, спр.6;  1878: ф.931, оп.1, спр.3054;  1887-1888: ф.931, оп.1, спр.3472
8. Смерть: 1796: ф.660, оп.1, спр.324;  1799: ф.597, оп.1, спр.5;  1804-1827: ф.616, оп.1, пр.2;  1828-07.1848: ф.597, оп.1, спр.7;  08.-11.1848: ф.931, оп.1, спр.3022;  1849-1865: ф.931, оп.1, спр.3022;  1878: ф.931, оп.1, спр.3054;  1887-1888: ф.931, оп.1, спр.3472;  07.1900-02.1901: ф.931, оп.2, спр.44;  04.1901-02.1904: ф.931, оп.2, спр.44;  1913: ф.931, оп.2, спр.44;  1919-05.1921: ф.931, оп.2, спр.44

Вернуться к содержанию ↑

Карты