Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Боярка

Административно-территориальное деление

Боярка (укр. Боярка) — город, центр городского совета Киево-Святошинского района Киевской области. В ХІХ столетии село Киевского уезда Киевской губернии.

Город относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Боярка — город (до 1956 посёлок) в Киево-Святошинском районе Киевской области УССР, в 24 км к Ю.-З. от Киева. Ж.-д. станция. 30 тыс. жителей (1969). Восковой завод, швейная фабрика. Предприятия пищевой промышленности. В 7—3 вв. до н. э. на месте Б. возникло скифское городище (с курганами и водохранилищем), остатки которого сохранились до настоящего времени.

История городов и сел УССР 1971 год

Боярка — місто районного підпорядкування, розташоване за 22 км від Киева, залізнична станція на лінії Київ — Фастів. Населення — 29 тис. чоловік.

Територія сучасної Боярки була заселена здавна. Поблизу міста виявлено поселення передскіфських часів (VIII—VII ст. до н. е.). Збереглися також залишки невеликого слов’янського городища часів Київської Русі.

Пізніше на цьому місці виникло с. Городище-Будаївка, перша згадка про яке в історичних документах належить до початку XVI ст.. У цей час ця територія перебувала під владою Литви, а після Люблінської унії 1569 року її захопила шляхетська Польща. На початку XVII ст. Будаївка належала магнатам Корецьким.

Населення боролося проти тяжкого соціального і національного гніту. Воно брало активну участь у визвольній війні 1648—1654 рр. Саме поблизу Будаївки в урочищі Клипені збиралися місцеві селяни з навколишніх сіл та йшли до війська Богдана Хмельницького. У 1648 році Будаївку було визволено від польсько-шляхетського панування, і з 1649 року її включили до Білогородської сотні Київського полку. За Андрусівським перемир’ям 1667 року село остаточно відійшло до Росії. Спочатку ним володів Київський Михайлівський монастир, а потім — Києво-Печерська лавра. Після секуляризації монастирських земель Будаївка стала державним селом. Селяни відбували численні повинності і сплачували податки на користь держави. Згідно з люстрацією 1841 року, тут налічувалося 189 державних селян, які мали в користуванні 754 десятини землі. Переважну більшість її становили непридатні землі. 102 десятини займали болотні сіножаті, де селяни, не маючи луків, змушені були пасти худобу. За ці мізерні наділи кожний селянин щорічно сплачував велику суму різних податків. На все село було лише 20 коней, 188 волів і 70 корів. Діяли 2 водяні млини та кілька вітряків.

Змучені злиднями, селяни Будаївки у 1848 році звернулися до палати державних маетностей з проханням виділити сіножаті, але їм відмовили. Тяжким лишилося становище селян Будаївки і після реформи поземельного устрою державних селян, проведеної в 1866—1867 рр. На їх плечі великим тягарем лягли високі викупні платежі. Селяни-бідняки розорялися і йшли працювати на залізницю або промислові підприємства Києва, а їхня земля переходила до рук куркулів. Це призводило до дедалі більшого загострення класових суперечностей в селі.

У зв’язку з будівництвом у 60-х роках XIX ст. залізниці Київ — Фастів, що проходила повз Будаївку, тут виникла залізнична станція, яка дістала назву від сусіднього, села Боярки (тепер Тарасівка). Біля станції Боярка почало зростати дачне селище.

Напередодні першої світової війни з медичних закладів у Будаївці діяли земська лікарня на 15 ліжок і приймальна палата, де працювали лікар, 2 фельдшери та акушерка. З 80-х років ця місцевість стала відомою як лікувально-кліматичний курорт для хворих на легені. У 1899 році тут відкрився санаторій для дорослих, хворих на туберкульоз, а в 1904 році — для дітей.

За царизму трудящі Будаївки були позбавлені можливості вчитися. В 1861 році в селі відкрили парафіяльну школу, де грамоти навчав піп. Але протягом 1865— 1881 рр. вона не працювала, бо село було дуже злиденним. Як показало обслідування, проведене у 80-х роках, тут не було жодної людини, яка б навчилася грамоти в місцевій школі. З 1884 року і до Великої Жовтневої соціалістичної революції в селі діяла лише церковнопарафіяльна школа. У 1902 році сюди з Києва було переведено школу бджільництва.

Із зростанням поруч з Будаївкою дачного селища сюди влітку на відпочинок приїжджало багато визначних діячів науки і культури. З Будаївкою пов’язане життя українського письменника, фольклориста, етнографа і філолога Б. Д. Грінченка, видатного українського художника М. К. Пимоненка, українського письменника В. І. Самійленка, який і похований тут, поета і перекладача «Кобзаря» Т. Г. Шевченка І. Білоусова та ін. У селищі відпочивали і лікувались видатна українська актриса М. К. Заньковецька, великий український композитор М. В. Лисенко, видатний єврейський письменник Шолом-Алейхем та російський поет С. Я. Надсон. М. В. Лисенко, з родиною якого подружився С. Я. Надсон, написав музику до кількох його творів.

Під час революції 1905—1907 рр. та в роки реакції станція Боярка з прилеглим дачним селищем і с. Будаївка, розташовані близько від Києва, були місцем проведення нелегальних зборів і мітингів київських робітників. Після одного з мітингів, який відбувся у липні 1906 року, жандарми виявили програму РСДРП та іншу революційну літературу. У квітні 1907 року вони натрапили в дачному селищі на сховище, де зберігалися примірники виданого тут збірника нот революційних пісень під назвою «Пісні борців», до якого увійшли «Марсельєза», «Варшав’янка», «Інтернаціонал» та «Жалібний марш». Київське жандармське управління вживало всіляких заходів, щоб перешкодити проведенню в районі станції Боярка і с. Будаївки нелегальних зборів і мітингів. За дачами прогресивно настроєних осіб було встановлено поліцейський нагляд, а в березні 1908 року видано наказ про реєстрацію всіх дачників і запроваджено патрулювання кінних стражників у навколишніх лісах протягом всього дачного сезону. Проте члени Київської соціал-демократичної організації використовували й далі цю дачну місцевість для проведення нелегальної роботи. Так, 12 червня 1914 року тут відбулися збори 36 київських соціал-демократів.

Становище трудящих селян Будаївки ще більше погіршилося після проведення столипінської аграрної реформи. В 1912 році 229 селянських господарств мали 699 десятин землі, з них 26 — менше десятини, 128 — від 1 до 4 десятин, 72 — від 4 до 9 десятин і лише 3 господарства володіли понад 10 десятинами землі кожне. У 44 господарствах зовсім не було ніякої худоби, 15 — мали лише коней. Не виправдала сподівань трудящого селянства на одержання землі і Лютнева буржуазно-демократична революція.

З великим піднесенням населення Будаївки зустріло звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Після визволення Києва 26 січня 1918 року радянські війська, переслідуючи розгромлені частини Центральної ради, наприкінці січня вступили в Будаївку. В селі була встановлена Радянська влада. Проте наприкінці лютого після запеклих боїв Будаївку захопили німецькі війська. Окупанти встановили жорстокий режим і провели великі реквізиції продовольства.

Трудящі селяни Будаївки під керівництвом більшовиків, які проводили тут активну агітаційну роботу, піднялися на боротьбу проти ворога. Навіть представники української буржуазно-націоналістичної контрреволюції змушені були визнати, що селяни Будаївської волості «усі заражені більшовизмом». 29 квітня 1918 року від рук народних месників запалало приміщення станції Боярка, де містився німецький гарнізон. Багато селян влилося до партизанських загонів, які діяли навкруги. У червні в Будаївці та навколишніх населених пунктах відбулися активні виступи партизанів.

16 червня 1918 року в цьому районі спалахнуло повстання проти окупаційного режиму. Робітники-залізничники станції Боярка і селяни Будаївки, Віти-Поштової, Глевахи, Гатного та ряду інших сіл несподівано напали на приміщення гетьманської варти в Будаївці, захопили зброю, боєприпаси і визволили заарештованих. На станції Боярка відбувся бій з німецьким гарнізоном. Певний час перевага знаходилася на боці повстанців. Повстання набрало такого розмаху, що для його придушення німецькі власті відправили з Києва війська. Повстанці з боями відступили до Глевахи, а потім відійшли у ліси.

Після визволення Києва від військ буржуазно-націоналістичної Директорії 5 лютого 1919 року частина петлюрівців закріпилася в районі Будаївки—Фастова і кілька днів чинила впертий опір. Незабаром вони були розгромлені, і в Будаївці відновилася Радянська влада. Відразу ж почав діяти ревком, а потім сільрада, які спрямували свою діяльність на відбудову зруйнованого господарства. У травні було створено міліцію.

Мирне соціалістичне будівництво перервав наступ денікінців, які на початку вересня 1919 року захопили станцію Боярка і с. Будаївку. Але в середині грудня село було визволене, тут відновили свою діяльність сільський і волосний ревкоми. У березні 1920 року в селі успішно пройшов тиждень фронту і транспорту, під час якого населення заготовило для Києва та залізниці значну кількість дров і зібрало для Червоної Армії продовольство. Велику роботу щодо землевпорядкування і наділення землею трудового селянства провів створений у березні 1920 року волосний земельний відділ. Сільрада всіляко допомагала селянам, виділяючи для них дрова та будівельний матеріал.

Окупація Будаївки білополяками на початку травня 1920 року перервала мирне соціалістичне будівництво. В червні село знову стало радянським. Тоді ж Київський губком партії провів тут два агітнедільники, які сприяли зростанню політичної активності селянської бідноти. 17 липня в Будаївку на з’їзд сільських ревкомів зібралися представники 13 навколишніх сіл, які ухвалили рішення створити комітети незаможних селян.

Радянське будівництво здійснювалося в умовах боротьби проти куркульських банд. У листопаді 1920 року бандити вчинили напад на станцію Боярка, вбили начальника міліції Сидоренка й чотирьох міліціонерів. Партійним і радянським органам при підтримці місцевого населення вдалося знешкодити цих ворогів Радянської влади і спрямувати всі зусилля на те, щоб якнайскоріше відбудувати господарство. Велику допомогу подав Київський губком партії, який направив сюди кількох комуністів. Вони провели підготовчу роботу для створення Будаївського партійного осередку і допомогли організувати у волості комнезами.

У середині 1921 року в Будаївці завершилося наділення землею безземельних селян. Волосна Рада і комнезам доклали багато зусиль, щоб забезпечити бідніших селян тяглом, сільськогосподарським реманентом, насінням.

Восени 1921 року станція Боярка перетворилася на справжнє поле бою за подолання паливної кризи в Києві. Для вивезення дров, заготовлених у боярських лісах, було вирішено збудувати вузькоколійку від лісорозробок до станції. За закликом Київської партійної організації комсомольці Києва із завзяттям і натхненням приступили до виконання цього завдання. Не вистачало хліба і теплого одягу, через постійні напади бандитів на роботу доводилося виходити зі зброєю. Та ніщо не могло спинити юних героїв, одним з ватажків яких був секретар комсомольського осередку Головних залізничних майстерень Південно-Західної залізниці, майбутній письменник Микола Островський. Героїзм мужніх будівельників залізниці яскраво описаний ним у романі «Як гартувалася сталь». У Боярській школі № 2, в приміщенні якої в 1921 році жили М. Островський і група комсомольців, тепер створено музей.

З літа 1922 року в Будаївці активно діяв волосний партійний осередок, до складу якого входили І. Г. Вислобоков (секретар), О. Д. Книш, М. П. Кривенцова-Манжес та ін. У листопаді тут відбувся IV волосний з’їзд Рад, делегати якого надіслали вітальну телеграму В. І. Леніну. З’їзд відзначив велику роботу, проведену місцевим волпартосередком. З ініціативи комуністів наприкінці 1922 року створили комсомольську організацію. Під керівництвом сільради та комнезаму діяли товариства взаємної допомоги, споживче та кредитне. Були націоналізовані дачі київських багатіїв. Стали до ладу паровий млин і кілька дрібних підприємств. Проведено роботи щодо впорядкування села. В листопаді 1926 року до території Будаївської сільради включили дачне селище Боярку. Населення Боярки-Будаївки перевищило 3200 чоловік2. З 1923 по 1927 рік вона була центром Будаївського району, пізніше увійшла до складу Київського міського, а згодом — Києво-Святошинського району.

Багато зробили в Будаївці для охорони здоров’я трудящих. Тут діяла лікарня на 20 ліжок, яка мала інфекційне, хірургічне й пологове відділення. При ній працювали поліклініка і дитяча консультація. У селі була також аптека. В 1920 році у Боярці відкрився тубсанаторій для дорослих на 160 місць, а в 1925 році — для дітей.

З перших років Радянської влади велика увага приділялася культурному будівництву. Восени 1920 року в селі відкрили початкову трудову школу. У 1926 році в ній працювало 12 учителів. Було створено дитячий будинок. Відновилися заняття у школі бджільництва, яка в 1921 році була перетворена на технікум. У ньому до 1926 року працював відомий український вчений-бджоляр В. Ю. Шимановський. Активно діяли гуртки ліквідації неписьменності серед дорослих. В 1923 році відкрили сельбуд, при якому створили гуртки: політосвітній, драматично-музичний, військово-санітарний, спортивний та інші.

Селяни Боярки-Будаївки у 1929 році об’єдналися в колгосп «Інтенсивник». Велику роль у його створенні відіграла партійна організація, яка налічувала на той час 6 членів і 2 кандидати в члени партії, та комсомольська організація, що складалася з 14 юнаків і дівчат. Незважаючи на перешкоди, які намагалися чинити місцеві куркулі, артіль зміцнювалася. На початок 1931 року в селі було завершено колективізацію.

Завдяки самовідданій праці колгоспників артіль «Інтенсивник» в 1931 році стала одним з передових господарств району. Механізацію сільськогосподарських робіт забезпечувала Київська МТС, створена у 1931 році. Велику допомогу молодому господарству подавали шефи — робітники Київського трамвайного заводу, які постачали запасні частини для сільськогосподарської техніки і допомагали проводити ремонт машин. Рік у рік зміцнювалося господарство колгоспу. Тут були побудовані тваринницькі ферми на 140 голів великої рогатої худоби і 150 свиней. Значно зросло парникове господарство, яке постачало овочі боярським санаторіям та будинкам відпочинку, а також населенню Києва. З ініціативи комсомольської організації було закладено фруктовий сад площею близько 100 га. Значною господарською одиницею став на кінець 30-х років Боярський лісгосп Київського лісогосподарського інституту, який об’єднував п’ять лісництв із загальною площею лісу 16 520 гектарів.

У 1938 році Боярка-Будаївка була віднесена до категорії селищ міського типу і стала називатися Бояркою. На місці колишніх дач київських багатіїв виросли санаторії, будинки відпочинку, піонерські табори. Селище електрифікували. За переписом 1939 року його населення становило понад 8,6 тис. чоловік.

Значно поліпшилося медичне обслуговування населення. У 1940 році в Боярці діяла районна лікарня, де працювало 50 медичних працівників. Великі зрушення сталися і в галузі освіти та культури. В селищі були середня школа, в якій напередодні війни навчалося понад 700 дітей, неповна середня залізнична школа, а також вечірня школа для дорослих. Продовжував працювати технікум бджільництва, виробничою базою якого став спеціально створений радгосп.

Напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз перервав мирне соціалістичне будівництво. Сотні трудящих Боярки поповнили лави Червоної Армії і боролися проти ненависного ворога на фронтах війни.

1 серпня 1941 року Боярку захопили німецько-фашистські загарбники. Але трудящі селища не скорилися ворогові. При Боярському лісгоспі було створено підпільну групу, яка діяла у взаємодії з Васильківським партизанським загоном. Очолював ЇЇ інженер лісгоспу В. С. Боярський. За час своєї діяльності група передала партизанам станковий кулемет, 24 гвинтівки, близько 6,5 тис. патронів, понад 2 тонни пального, медикаменти.

Активну роботу розгорнула й підпільна група при Боярському тубсанаторії, що була зв’язана з підпільною організацією Печорського району Києва. Нею керував Л. С. Шпатенко. Група розповсюджувала листівки і повідомлення Радянського інформбюро про справжнє становище на фронті, організовувала саботаж сільськогосподарських робіт, виводила з ладу техніку. Підпільники допомагали радянським воїнам визволятися з фашистського полону і переправляли їх до партизанських загонів. За період з червня по жовтень 1943 року вони визволили 130 чоловік.

5 листопада 1943 року для трудящих селища настав жаданий день визволення — радянські війська вступили в Боярку. Німецько-фашистські загарбники завдали величезної шкоди господарству. Вони пограбували колгосп, вивезли до Німеччини багато хліба й худоби, зруйнували 30 будинків. 210 юнаків і дівчат кати погнали у фашистську неволю.

З перших днів після визволення під керівництвом Києво-Святошинського райкому КП(б)У та місцевих комуністів у Боярці почало налагоджуватися мирне життя. Розгорнула діяльність селищна Рада. У травні 1944 року було відновлено партійну організацію, яка складалася з 5 членів і 4 кандидатів у члени партії. Чисельність комуністів швидко зростала, незабаром почали діяти низові партійні організації в окремих установах. Комуністи очолили боротьбу трудящих за відбудову господарства. Поряд з вирішенням першочергових господарських завдань місцеві органи подбали про налагодження роботи закладів охорони здоров’я, освіти і культури. Почала працювати районна лікарня. Вже у грудні 1943 року відновилися заняття в середній школі. Відкрив двері клуб, при якому діяли різні гуртки.

Завдяки самовідданій праці колгоспників і допомозі держави артіль «Інтенсивніш» швидко відбудувала зруйноване окупантами господарство. У 1950 році вона стала однією з передових і була занесена на районну Дошку пошани. Значного розвитку набуло тваринництво. В 1951 році колгосп «Інтенсивник» увійшов до складу укрупненого колгоспу сусіднього села Тарасівни, який у 1963 році було перетворено на спеціалізований радгосп молочно-овочевого напряму.

В післявоєнний час у Боярці швидкими темпами розвивалася промисловість. У 1956 році селище було віднесене до категорії міст районного підпорядкування. На промислових підприємствах тут працює 10 тис. чоловік. Одним із найбільших підприємств є швейна фабрика дитячого одягу, створена у 1963 році. Підприємство входить до Київського виробничого об’єднання швейної промисловості «Україна». На ньому працює 450 робітників. Фабрика міститься у новому приміщенні, має сучасне устаткування. Ряд її цехів завоювали почесне звання колективів комуністичної праці.

Із введенням у дію газопроводу Дашава—Київ у 1948 році створено Боярське управління газопроводу, а в 1951 році побудована потужна газокомпресорна станція. У 1967 році Боярське управління газопроводу завоювало звання підприємства комуністичної праці. З 1952 року діє електротягова підстанція, що обслуговує залізницю. Понад 300 робітників працює в побуткомбінаті, створеному в 1965 році. У 1966 році була відкрита лісодослідна станція Української ордена Трудового Червоного Прапора сільськогосподарської академії, на якій зайнято 375 чоловік. Майбутні спеціалісти лісового господарства проходять тут навчально-виробничу практику. Дослідне господарство займає площу 17 656 га і включає Києво-Боярське, Жорнівське, Мотовилівське, Дзвінківське, Хотівське та Плесецьке лісництва зеленої зони. При дослідному господарстві діє великий механізований цех, що виготовляє меблі спеціального^ призначення.

Трудівники підприємств Боярки гідно зустріли 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, XXIV з’їзд КПРС і XXIV з’їзд КП України. Колектив лісодослідної станції до 15 березня 1970 року завершив план восьмої п’ятирічки, а до кінця року перевиконав його на 28,8 проц. Достроково—до 1 листопада виконали п’ятирічне завдання працівники швейної фабрики і управління газопроводу.

Боярка перетворилася на місто-курорт. У санаторіях «Барвінок» (250 місць), «Зірочка» (100 місць) та Міністерства оборони СРСР (300 місць) лікуються діти з закритою формою туберкульозу, у спеціальному санаторії (200 місць) — діти з різними формами кісткового туберкульозу. У туберкульозному санаторії для дорослих «Боярка», який має хірургічне відділення, медичну допомогу дістають хворі з відкритою формою туберкульозу. Тут є також будинок відпочинку Українського товариства сліпих і кілька піонерських таборів.

Сучасна Боярка — це впорядковане місто, де є багато дво-, три- та п’ятиповерхових будинків. Тут широко розгорнулося житлове будівництво. Лише протягом 1968—1969 рр. здано в експлуатацію 18 тис. кв. метрів житлової площі. Споруджено нові житлові масиви — Новотарасівка і Новобоярка, які забудовані багатоповерховими будинками. В них живуть працівники київських підприємств і установ. Дедалі більше вулиць і тротуарів заасфальтовується. Прокладено 28 км газової розподільчої мережі. Закладено парк культури і відпочинку площею 17 га, де висаджено десятки тисяч фруктових і декоративних дерев і кущів.

До послуг жителів Боярки 50 продовольчих, промтоварних і господарських магазинів та універмаг. У 1969 році товарооборот міської торговельної мережі досяг 10 млн. карбованців.

Рік у рік поліпшується медичне обслуговування населення. У Боярці діють районна лікарня на 180 ліжок, яка міститься у новому двоповерховому приміщенні і обладнана новітньою медичною апаратурою, районна поліклініка, протитуберкульозний диспансер, обласна дитяча лікарня, обласна і районна санепідстанції та станція швидкої допомоги. В медичних закладах міста працює понад 650 медпрацівників, у т. ч. 210 лікарів.

Значно розширилася мережа навчальних закладів. У Боярці діють 4 середні школи, спецшкола-інтернат на 150 учнів, створена на базі дитячого будинку, та вечірня школа робітничої молоді. Крім того, при дитячих санаторіях функціонують 4 восьмирічні школи. В усіх школах Боярки навчається понад 5 тис. дітей і працює 365 учителів. Є також музична школа. В системі народної освіти міста — багата досвідчених педагогів, справжніх майстрів своєї справи. Директор Боярської середньої школи № З А. Г. Листопад удостоєний ордена Леніна, вчителька середньої школи № 2 Н. Т. Гриневич, яка плідно працює вже понад сорок років, нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани» та значком «Відмінник народної освіти». Вчителькам середньої школи № 2 В. Д. Левченко і середньої школи № З О. Д. Самойловій присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР.

1953 року Боярський технікум бджільництва та овочівництва був реорганізований у технікум плодоовочівництва, який у 1961 році перетворений на Український республіканський сільськогосподарський технікум. Він готує агрохіміків, агрономів захисту рослин та гідротехніків. У 1969 році тут навчалося понад 500 студентів на стаціонарному та понад 400 — на заочному відділеннях. Колектив викладачів сільгосптехнікуму має у своєму складі 44 спеціалісти з вищою освітою. Понад 300 юнаків і дівчат навчається у залізничній технічній школі, яка випускає фахівців майже 30 спеціальностей. Цей навчальний заклад підготував уже понад 20 тис. спеціалістів. Багато уваги приділяється малятам. Вони виховуються у 12 дошкільних закладах, серед яких 4 дитячі комбінати. З 1960 року в місті діє дитячий будинок для малят.

У Боярці — 5 клубів. У них працюють численні колективи художньої самодіяльності. Є 2 міські бібліотеки, книжковий фонд яких становить 84 тис. примірників. Вони обслуговують понад 7 тис. читачів. До 50-річчя Великого Жовтня відкрилася районна дитяча бібліотека. Діють також широкоекранний кінотеатр «Космос» і кінотеатр ім. М. Островського. У місті споруджено пам’ятник комсомольцям 20-х років, а також встановлено погруддя Т. Г. Шевченка роботи лауреата Державної премії СРСР П. Ф. Мовчуна.

Величезну роль у житті міста відіграє партійна організація, яка складається з 27 первинних організацій і об’єднує 631 комуніста. В лавах комсомольської організації налічується понад 1 тис. юнаків і дівчат.

Уродженцями міста є український радянський астроном М. П. Диченко, доктор технічних наук, лауреат Державної премії СРСР, завідуючий кафедрою електротехніки Московського лісохімічного інституту П. П. Паціора, відомий радянський органіст, заслужений діяч мистецтв РРФСР, доктор мистецтвознавства, професор І. О. Браудо і український радянський письменник Ю. М. Дубков (А. І. Поберезкін).

Сучасна Боярка поступово перетворюється на одне з найближчих міст-супутників Києва курортно-лікувального та оздоровчого напряму.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Боярка — ст. главной линии Юго-Западных ж. д., 621 в. от Киева. Летом здесь живет много дачников. Вблизи обширные казенные леса.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Боярка село в 5-ти верстах западнее Крюковщины, при притоке ручья Веты, летом пересыхающем. Жителей обоего пола 783 и евреев 12. В прошлом веке принадлежала к имениям Киево-Михайловского монастыря.

Церковь Успенская, деревянная, 5-го класа; земли имеет 68 десятин; построена на место давнейшей в 1810 году священником Давыдом Компаном.

К приходу причислена деревня Будаевка, в 3-х верстах отстоящая. Жителей в ней обоего пола 500. Деревня эта с восточной стороны примыкает к полям, по которым разбросаны какие-то древние курганы, а с другой к самому бору. В самой деревне находится земляное укрепление, свидетельствующее о древности поселения. С незапамятных времен в замковище Будаевки находилась деревянная церковь во имя Архистратига Михаила, которая в 1820 году сгорела. На место ее в 1854 году построена из остатков Желянской церкви новая, в которой по временам совершалось богослужение; поземельных и других фундушей не имеет. Однако в 1860 году к церкви этой назначен священник и причетник на содержание прихожан по их просьбе.

1 комментарий

  1. Александр:

    Більш детальніше у нас в Боярскій групі https://www.facebook.com/groups/Boyarkalove/?ref=share Підручного Олександра

Ваш комментарий