Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Лесовичи

Административно-территориальное деление

Лесовичи (укр. Лісовичі) — село, центр сельского совета Таращанского района Киевской области. В ХІХ столетии село Таращанского уезда Киевской губернии.

Лесовичскому сельскому совету подчинено село Потоки.

История городов и сел УССР 1971 год

Лісовичі — село, центр сільської Ради, розташоване понад річкою Котлуєм за 4 км від Таращі. Відстань до залізничної станції Ольшаниця — 27 км. Населення 2908 чоловік. Сільраді підпорядковані села Володимирівна і Потоки.

Існує легенда, що на місці сучасного села було колись місто Самбір. Можливо, київський князь Ярослав Мудрий поселив тут людей, виведених ним з Галичини, і вони, на згадку про батьківщину, дали цьому місту назву Самбір. Пізніше поселення вщент зруйнували татари. Вперше в історичних документах Лісовичі згадуються в реєстрі Запорізького війська 1654 року як містечко Білоцерківського полку. Того ж року жителі містечка прийняли присягу на вірність Російській державі. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Лісовичі залишилися під владою Польщі в складі Білоцерківського, а з 1740 року — Таращанського староства. За люстрацією 1789 року в селі налічувалося 168 дворів з населенням 1008 чоловік, у т. ч. 13 ткачів і 5 мірошників. На користь таращанського старости населення виконувало повинності у формі відробіткової і натуральної ренти. Вони мали відробляти 156 літніх тяглих днів, 1484 піші, вивезти 312 хур дров, напрясти 151 моток ниток. Крім того, треба було дати 242 курки, 1210 штук яєць, сплатити 3967 злотих чиншу, а також подорожнього, лісового, косового, воскового і медового, покамінного від мірошників, верстатового від ткачів, на загальну суму 2731 злотий.

Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії Лісовичі були передані барону Оггеру, який у 1820 році продав їх графині Браницькій. За інвентарними правилами, селяни повинні були відробляти панщину по З дні на тиждень з 1 квітня до 1 жовтня від душі, а в інший час — від двору. Але фактично розміри панщини визначала сама поміщиця. Особливо тяжкою для кріпаків була урочна система. Поміщиця давала завдання (урок) на день. Щоб виконати його, селяни мусили працювати кілька днів.

Феодально-кріпосницька експлуатація й малоземелля переповнювали чашу селянського терпіння. Коли в 1855 році в Таращанському повіті почалися виступи селян, до них приєднались і кріпаки Лісовичів. Вони відмовлялися виконувати панщину, розпорядження місцевих властей, складали списки «вільних козаків».

На час проведення реформи 1861 року в Лісовичах налічувалося 358 дворів, які мали викупити 2180 десятин землі, в т. ч. 34 десятини, що були під вигонами. За землю поміщик одержав від казни 51 759 крб. 16 коп., а селяни протягом 49 років, починаючи з 1863 року, щорічно мусили сплачувати викупних платежів 3105 крб. 55 коп. Таким чином, земля селянам коштувала 152 172 крб., що майже втричі перевищувало ринкову ціну на землю. Крім того, Браницькі відібрали у них 3 млини.

Реформа не виправдала сподівань селян. Кращу землю поміщик забрав собі, а селянам дісталася гірша та неужитки. Тому, коли до Лісовичів приїхали землеміри, жителі села на чолі з К. Грибенком почали вимагати негайного припинення робіт, погрожуючи застосувати силу. В село прибув мировий посередник. На його запитання, чому селяни «вчинили безпорядки», Грибенко відповів, що вони ніяких умовлянь слухати не будуть, оскільки «поміщики досить їх обдирали». Безсилий заспокоїти селян переконаннями і погрозами, мировий посередник наказав арештувати Грибенка.

У пореформений період селянські господарства, крім високих викупних платежів, були обтяжені ще й всілякими податками — поземельним, подушним, на утримання духовенства і селянського громадського управління та ін. До того ж, весь час відбувалося подрібнення селянських наділів, а отже і збільшення кількості безземельних та малоземельних господарств, поглиблювалася майнова нерівність. У 1900 році в Лісовичах налічувалося 817 дворів з населенням 4551 чоловік. Землі в селі було 4577 десятин, з яких 1051 десятина належала Браницьким, 39 — церкві, 848 — удільному відомству, яке здавало її в оренду дворянину Є. Ф. Щавинському та міщанину В. Т. Слупчинському, і тільки 2639 десятин належало селянам, тобто в середньому по 3,2 десятини на двір. Але в переважній більшості селянські наділи становили всього 1,5—2 десятини. В селі дедалі більше виділялася куркульська верхівка, яка нещадно експлуатувала сільську бідноту. Селяни фактично не мали ніяких прав. З них могли безкарно знущатися місцеві власті, куркулі, поміщики. Одного разу тільки за те, що хлопчик — син бідняка Д. Шевченка пас на панській толоці корову, Слупчинський застрелив його.

В період революції 1905—1907 рр. ненависть до поміщика і орендарів вилилась у відкриті виступи. Селяни здійснювали масові самовільні порубки лісу, за що деяких з них засудили до ув’язнення. Але жителі Лісовичів не дали забрати засуджених. Для виконання вироку в село прибули пристав Таращанського повіту, поліцейський наглядач, команди піших і кінних стражників. Лише тоді вдалося засуджених доставити в таращанську в’язницю. Однак трудящі Лісовичів не припиняли боротьби. Вони кілька разів підпалювали маєток удільного відомства. Щоб придушити виступи селян, таращанський повітовий справник восени 1907 року знову прислав у Лісовичі загін стражників.

Ще більше погіршилося становище сільської бідноти після проведення столипінської реформи. У 1912 році з 780 селянських дворів Лісовичів 22 були зовсім безземельними, 517 мали до 3 десятин, в той час, як 7 найзаможнішим господарствам належало по 10 і більше десятин. Збільшилася також і кількість господарств, які не мали робочої худоби і сільськогосподарського реманенту. Основний масив земель села, як і раніше, був у руках Браницьких та удільного відомства. Щоб якось прогодуватись і сплатити податки, селяни мусили йти на заробітки до промислових центрів або на великі поміщицькі латифундії в Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії.

Зовнішній вигляд Лісовичів був непривабливий. Вздовж вулиць, по таращанському шляху та по дорозі на с. Потоки стояли старі, похилені хати. А посеред села, крім церкви, побудованої ще 1796 року, містилися шинок і розправа. На дуже низькому рівні була народна освіта. В селі працювала тільки церковнопарафіяльна школа, відкрита 1859 року.

Радянська влада в Лісовичах була встановлена в січні 1918 року. Сільська біднота гаряче підтримала її. Розпочався розподіл поміщицької й державної землі. Але вже в березні село зайняли німецькі війська. Відновлення окупантами поміщицької власності на землю жителі Лісовичів зустріли вороже. Коли в червні 1918 року спалахнуло Таращанське повстання, переважна більшість селян піднялася на боротьбу проти інтервентів і гетьманців. В. С. Баляс, І. Ф. Гарбар, А. Силенко, О. Лещенко, К. Шульга, П. Д. Крижанівський, С. Макаренко, С. Голота, М. І. Литовченко та багато інших влилися в повстанські загони. В Лісовичах у хаті П. М. Лещенка містився штаб повстання. 12 червня загони повстанців, які наступали з боку Лісовичів і Кирданів, вибили окупантів з Таращі і стали повновладними господарями в повіті. Коли ж німецьке командування і гетьманські власті кинули проти них великі сили і намагалися оточити, повстанці переправилися через Дніпро і під командуванням В. С. Баляса здійснили рейд через Полтавську і Чернігівську губернії в нейтральну зону, де у вересні 1918 року був сформований легендарний Таращанський полк. У складі полку було багато жителів Лісовичів.

Наприкінці листопада 1918 року, після відступу німців, Лісовичі захопили січовики Директорії. У березні 1919 року частини Червоної Армії вибили їх із села. Одразу ж були відновлені органи Радянської влади, почалася підготовка до розподілу поміщицьких земель. Але в серпні в село вступили денікінці. На початку листопада партизанський загін, організований таращанським більшовицьким підпіллям, розбив денікінський гарнізон у Таращі. Тоді була відновлена Радянська влада і в Лісовичах. Остаточно Радянська влада в селі утвердилася в червні 1920 року після вигнання білополяків, які перебували тут у травні 1920 року. В селі було створено комітет незаможних селян, який очолили П. Крижанівський, К. Плахотнюк та О. Іванченко. Навесні 1921 року обрали першу сільську Раду.

Після громадянської війни органи Радянської влади всю свою роботу спрямовували на виконання продрозверстки, а потім продподатку, на боротьбу з тифом і голодом. У селі відкрили санпункт. На початку 20-х років у Лісовичах діяли початкова школа, сельбуд, бібліотека. Розгортанню культосвітньої роботи сприяло відкриття хати-читальні, при якій працювали гуртки політичної освіти і драматичний. Велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності. До громадської роботи залучалися жінки. У 1923 році до президії сільських зборів вперше обрали селянку О. Петренко. В 1922 році в селі виник партійний осередок, до якого ввійшли М. І. Литовченко, С. Козакевич, Е. М. Бутенко, М. С. Кулибаба (секретар), і комсомольський осередок, який очолив С. М. Кулибаба.

З ініціативи лісовицьких комуністів у травні 1922 року в селі була створена перша в повіті сільськогосподарська артіль «Надія», в якій об’єдналися селяни-бідняки, колишні червоноармійці й партизани. Головою артілі обрали М. С. Кули-бабу. 1 вересня організувалася ще одна артіль — «Хлібороб» на чолі з К. М. Плахотнюком. Це були невеликі колективні господарства. В 1927 році артіль «Надія» об’єднувала 22 сім’ї. Вона мала 75 десятин орної землі, трактор, 6 коней, 2 молотарки, сівалку, жниварку, січкарню, 5 плугів, 2 культиватори тощо. До артілі «Хлібороб» вступило 15 дворів, землі у неї було 50 десятин, неподільний фонд становив 2570 крб. Артіль придбала трактор, молотарку та 4 коней.

Лісовицькі сільськогосподарські артілі були яскравою демонстрацією переваг колективного господарювання. Ще з весни 1923 року вони запровадили восьмипільну систему сівозміни, що забезпечило набагато вищу врожайність у порівнянні з індивідуальними господарствами. Так, у 1926 році в артілі «Хлібороб» зібрали з десятини по 100 пудів пшениці і по 105 пудів жита, тоді як в індивідуальних господарствах — по 54 пуди пшениці і по 60 пудів жита. За впровадження поліпшених форм ведення господарства артілі «Надія» і «Хлібороб» на Білоцерківському окружному конкурсі в січні 1925 року одержали грошові премії. Артіль «Хлібороб» відзначили також на конкурсі кращих колективних господарств Білоцерківщини, присвяченому 10-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Артілі підтримували широкі зв’язки з бідняками, допомагали їм реманентом, насінням, грішми тощо. Все це сприяло розгортанню колективізації в селі. Вже на 1 грудня 1929 року в артілі об’єдналися 60 проц. господарств. Партійна організація Лісовичів, яка налічувала 20 комуністів, брала найактивнішу участь у колективізації, в боротьбі з ворожими випадами куркулів, у виконанні плану хлібозаготівель. Окремі факти класової боротьби в Лісовичах послужили матеріалом для кінофільму «Вовчими стежками», знятому в селі 1930 року. Кінофільм розповідав про боротьбу селян з куркулями та сектантами.

В 1930 році артілі «Надія» і «Хлібороб» об’єдналися в одну — «Нове життя», у 1931 році до неї влилась артіль «Прогрес», що виникла в 1929 році. Об’єднане господарство назвали «Червоний партизан».

Крім того, в 1930 році в Лісовичах був організований колгосп «Плуг». Колективні господарства під керівництвом партійної організації мобілізували всі сили для успішного виконання плану хлібозаготівель. 30 січня 1932 року колгоспниці села відправили червону валку — 2 тис. пудів хліба — і через виїзну редакцію газети «Пролетарій» звернулись із закликом до всіх колгоспниць Таращанщини наслідувати їхній приклад.

Актом на вічне користування землею, врученим у 1936 році, за колгоспом «Червоний партизан» закріплено 2327 га землі, в т. ч. 1858 га орної, за колгоспом «Плуг» — 2144 га, в т. ч. 1419 га орної.

Колгоспи мали на той час 178 голів великої рогатої худоби, 218 свиней, 180 овець, 15 коней, Партійна організація і правління колгоспів провадили серед хліборобів велику організаційну і масово-політичну роботу. В 1936 році 18 ланок включились у змагання п’ятисотенниць, 61 ланка боролася за 300—400 цнт цукрових буряків з гектара. Найвищий врожай цукрових буряків не тільки в Лісовичах, але й у зоні Таращанської МТС — по 519 цнт з гектара — виростила в 1936 році ланка комсомолки Олександри Ухатої (колгосп «Червоний партизан»), а ланка її подруги Ганни Черкас у наступному році виростила по 500 цнт з гектара. Визначних успіхів добились і тваринники колгоспу «Червоний партизан» У. П. Кулибаба, П. Р. Бутенко, Г. Й. Мовчан, С. О. Вовченко, які були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року. Вівцеферму колгоспу «Плуг» Головний виставочний комітет нагородив дипломом II ступеня та грошовою премією.

За роки Радянської влади значно поліпшилась охорона здоров’я населення. У Лісовичах побудовано пологовий будинок, медпункт, дитячі ясла і садки. Провадилася велика профілактична робота.

З розвитком економіки змінювався зовнішній вигляд села, зростала культура. Вже в 1930 році в основному було здійснено загальне початкове навчання. Дві початкові школи відвідувало близько 250 дітей. У 1931 році першу, а в 1933 році другу початкові школи реорганізували в неповні середні; 1934 року відкрилася нова початкова школа. В 1939/40 навчальному році в трьох школах села 29 учителів навчали 740 дітей. Діяла сільська бібліотека, що мала 3 тис. книжок. При клубі працювали гуртки художньої самодіяльності. На весь район славився драматичний гурток, яким керував учитель Г. К. Коваленко. В 1938 році було радіофіковано частину села.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Коли ворог наблизився до Лісовичів, колгоспи евакуювали до Полтавської області коней, велику рогату худобу, овець та автомашини. Сільськогосподарську техніку заховали або знищили. 22 липня 1941 року гітлерівці окупували Лісовичі. Перед тим, як загарбники вдерлися в село, колгоспник М. Голота підпалив молотарку і знищив пальне. Фашисти на тому ж самому місці вбили патріота. Смерть і розорення принесли з собою окупанти. Вони забирали в населення хліб, худобу, птицю, прирікаючи його на голод.

Радянські люди чинили опір німецьким загарбникам. На початку 1942 року в селі виникла підпільна антифашистська група в складі 21 чоловіка. Активним учасником її був В. Я. Литовченко, зв’язковий партизанського загону, що діяв на Таращанщині. За це гітлерівці закатували його матір і спалили хату. Підпільники одержували від партизанів друковані листівки і розповсюджували їх серед населення не тільки Лісовичів, але й сіл Улашівки, Дубівки, Малої та Великої Вовнянки, Чернина, робітників ліспромгоспу тощо. 12 жителів Лісовичів були зв’язковими і допомагали партизанському загону «Іскра», що діяв на території Таращанського району, а також переховували і лікували поранених червоноармійців. На фронтах Великої Вітчизняної війни мужньо билися з фашистськими загарбниками 800 жителів села. За хоробрість та бойові заслуги 180 чоловік нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.

4 січня 1944 року бійці 167-ї стрілецької дивізії під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка визволили Лісовичі. 60 радянських воїнів, що загинули в боях, поховані в центрі села у братській могилі, на якій встановлено пам’ятник.

Перед відступом фашистські варвари спалили 25 хат, приміщення тваринницьких ферм, пограбували сільськогосподарський реманент, на колгоспних фермах не залишилося жодної голови худоби. За період тимчасової окупації гітлерівці закатували й розстріляли 47 жителів села, в т. ч. голову колгоспу «Червоний партизан» В. П. Шульгу, вчителя Т. П. Бутенка та ін. На каторжні роботи до Німеччини вивезли 327 юнаків і дівчат.

Трудящі Лісовичів всіляко допомагали Червоній Армії добити ворога. Вони здавали у фонд оборони сільськогосподарські продукти, гроші, зокрема взяли участь у зборі коштів на танкову колону «Таращанський колгоспник». Учасник партизанського руху в 1918 році Ф. Т. Ухатий вніс із своїх коштів 25 тис. крб. Колгоспники допомагали родинам фронтовиків, дітям-сиротам, засіваючи додаткові гектари для спеціального фонду допомоги.

Важкими були роки відбудови. В село не повернулося 289 чоловік, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Партійна організація, сільська Рада і правління колгоспів провели значну організаційну роботу. Зокрема, велика увага приділялася правильній розетановці кадрів. На найвідповідальніших ділянках господарства працювали комуністи, які подавали приклад у роботі. Завдяки цьому вже в 1944 році за успіхи в розвитку тваринництва колгоспу «Червоний партизан» присудили перехідний Червоний прапор Раднаркому УРСР і першу грошову премію. Колгоспники Н. С. Ухата, М. І. Лещенко, В. І. Бутенко, Л. М. Лелюх та С. Ф. Степаненко за ударну роботу на колгоспних ланах були занесені до Книги пошани Таращанського РК КП(б)У. Трудовий героїзм виявили в’язальниці колгоспу «Плуг» М. Верба, Д. Нагірна, А. Баляс, які під час жнив нав’язували по 300 снопів за день. Додаткові труднощі викликала засуха 1946 року. Середній урожай становив 7—8 цнт з гектара. Проте завдяки наполегливій праці хліборобів окремі бригади вже в 1949 році збирали по 19 цнт жита, по 22 цнт вівса. Ланка О. Ухатої виростила по 350 цнт цукрових буряків.

Протягом 50-х років колгоспи «Плуг» (с. Лісовичі), «Червона нива» (с. Потоки), ім. Будьонного (м. Тараща), «Україна» (с. Володимирівна) об’єдналися в один, якому надали ім’я легендарного командира полку В. Н. Боженка. В 1962 році в нього влилась артіль «Червоний партизан». Велике значення для економічного зміцнення колгоспу мали рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС та XXIII з’їзду партії. Новий принцип планування, підвищення закупівельних цін на сільськогосподарські продукти, пільги, що їх надала держава колгоспам, сприяли дальшому розвитку господарства.

Вже в 1965 році колгосп одержав цукрових буряків до 300 цнт з гектара. В 1967 році хлібороби артілі виростили близько 30 цнт зернових на кожному гектарі посіву.

Рільнича бригада М. X. Степаненка зібрала по 32 цнт пшениці і по 326 цнт цукрових буряків з гектара, а ланка О. Н. Шараєвської — по 473 цнт цукрових буряків. За досягнуті успіхи 6 колгоспників було нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу, в т. ч. орденом Леніна — ланкового механізованої ланки М. О. Нечипоренка.

Завдяки застосуванню сучасної агротехніки і комплексній механізації всіх виробничих процесів, колгосп ім. Боженка перетворився на велике, передове, високотоварне господарство. За ним закріплено 6997 га землі, в т. ч. 4520,5 га орної. Колгосп має 74 га садів, 3,8 га виноградників, 1,6 га ягідників. На тваринницьких фермах господарства — 2600 голів великої рогатої худоби, 1053 свиней, 797 овець. Провідне місце належить молочно-м’ясному тваринництву. Розвинуте птахівництво і рибництво. У колгоспі 146 га ставків, з них 40 га зарибнено. Машинно-тракторний парк налічує 69 тракторів, 36 комбайнів, 48 автомашин. За останні роки у колгоспі побудовано 26 типових приміщень ферм, зерносховище, цегельний завод, що виробляє 5 млн. штук цегли на рік, вальцьовий млин потужністю 12 тонн на добу. Врожайність зернових у колгоспі 1969 року становила в середньому 29,1 цнт, в т. ч. пшениці — 32,1 цнт з гектара, цукрових буряків — 355 цнт з гектара. Ланка М . О. Нечипоренка, запровадивши механізований метод обробітку посівів цукрових буряків, набагато знизила собівартість. Її приклад у 1970 році наслідували ще 6 механізованих ланок.

Зросла і продуктивність тваринництва. В 1970 році на 100 га угідь вироблено 72,1 цнт м’яса і 451 цнт молока. Надоєно від фуражної корови в середньому по 2847 кг молока. Значне місце в економіці колгоспу посідає птахівництво. Птахоферма, де налічується понад 19,6 тис. штук курей, одна з кращих не тільки в районі, але й в області. Валовий збір яєць у 1970 році становив 2293 тис. штук.

Колгосп ім. Боженка має одну з найбільших на Україні пасіку (725 бджолосімей). Щорічно він збирає по 150—180 цнт меду, що дає понад 30 тис. крб. доходу. Значно збільшились грошові доходи колгоспу. В 1970 році вони становили 2180 тис. крб. Це дало можливість відрахувати у фонд оплати праці колгоспників 965 тис. крб. (проти 368 тис. крб. у 1962 році).

За перевиконання восьмого п’ятирічного плану виробництва та продажу державі сільськогосподарської продукції 18 колгоспників нагороджено орденами й медалями, з них орденом Леніна голову колгоспу М. П. Степченка та комбайнера М. Й. Мельника.

Велика роль у розвитку економіки і культури села належить партійній організації, яку вже понад 10 років очолює В. Г. Грибенко. В 1970 році тут було на обліку 125 комуністів. 84 з них працювали безпосередньо у виробництві — це механізатори, тваринники, рільники. Вони очолюють соціалістичне змагання в колгоспі, добиваються найвищих показників у роботі. Партійний комітет значну увагу приділяє навчанню комуністів, комсомольців та безпартійних трудівників, підвищенню їх ідейно-теоретичного рівня і ділової кваліфікації. Різними формами навчання охоплено 370 колгоспників. Активно працює агітколектив, що налічує 111 пропагандистів і агітаторів, закріплених за різними виробничими ділянками, та сільська група товариства «Знання», до складу якої входить 47 чоловік. Партійна організація вміло спрямовує роботу жіночої ради. Члени ради допомагають у вихованні молодого покоління, піклуються про старих і багатосімейних колгоспників, влаштовують виставки жіночого рукоділля та різних виробів. З її ініціативи організовуються виїзди до Києва на екскурсії та спектаклі, вводяться нові обряди: урочиста реєстрація новонароджених, комсомольські весілля, урочисті проводи в армію тощо.

Рік у рік прикрашається, молодіє колгоспне село. Крім типових господарських приміщень, тут споруджено нові приміщення правління колгоспу, двоповерховий будинок культури на 450 місць, будинок механізаторів, дитячий комбінат, початкову школу, навчальні майстерні та новий корпус середньої школи, медпункт, стадіон. При новозбудованому філіалі побутового комбінату працюють майстерні ремонту та пошиття одягу і взуття, перукарня. За післявоєнні роки в селі зведено 326 цегляних будинків. Газові плити, пральні машини, холодильники стали звичними в побуті хліборобів. Колгоспна АТС обслуговує 60 абонентів.

Добре поставлена в селі охорона здоров’я трудящих. Тут є пологовий будинок, три фельдшерсько-акушерські пункти, на фермах — профілакторії. За рахунок колгоспу хлібороби Лісовичів лікуються і відпочивають у санаторіях та будинках відпочинку. Влітку при школі діє піонерський табір. У селі — 4 медпрацівники з середньою спеціальною освітою. Акушерка Г. М. Лещенко з 1937 року завідує пологовим будинком. За цей час вона прийняла близько трьох тисяч новонароджених громадян.

Величезні зміни сталися в селі і в галузі народної освіти й культури. В 1952 році семирічна школа реорганізована в середню. Крім того, є восьмирічна й початкова школи. В 1969/70 навчальному році в школах працювало 44 вчителі, які навчали 557 учнів. У вечірніх класах сільської молоді було 82 учні. Значну масово-політичну і культурно-масову роботу провадять бібліотеки — сільська і 3 шкільні, загальний книжковий фонд яких становить 21 тис. томів. Жителі села передплачують до 4 тис, примірників газет і журналів.

За роки Радянської влади з Лісовичів вийшло 386 спеціалістів з вищою освітою, в т. ч. 109 учителів, 47 інженерів, 39 лікарів, 7 юристів, 27 працівників сільського господарства. 32 спеціалісти повернулися до рідного села. В Лісовичах народився Л. С. Дмитренко — доцент кафедри математики Київського державного університету. В 1954—1956 рр. в Лісовицькій середній школі викладав російську літературу білоруський письменник В. С. Короткевич.

Завжди людно в будинку культури, де працюють хоровий і драматичний гуртки, духовий оркестр та оркестр народних інструментів. На всю країну пролунали пісні хору-ланки лісовицьких дівчат — членів бригади комуністичної праці, які в 1957 році з успіхом виступали в Москві на Всесвітньому фестивалі молоді. А хор учителів та хор механізаторів колгоспу часто виступають на оглядах художньої самодіяльності в Києві. Жителі Лісовичів приймають і в себе митців. Сюди приїздили актори Київського державного українського драматичного театру ім. І. Франка, Київської філармонії, студенти Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського та інші.

У досягненнях трудівників села велика заслуга сільської Ради, до якої обрано 58 депутатів, серед них 11 мають вищу і 22 середню освіту. При сільраді створено п’ять постійно діючих комісій. На сесіях виконкому депутати вирішують важливі питання роботи шкіл, охорони здоров’я, благоустрою та інші.

Заможним, культурним і щасливим життям живуть трудящі Лісовичів, успішно здійснюючи завдання нової п’ятирічки.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Лесовичи, село в 3-х верстах от города Таращи, при речке Котлуе, на почве черноземной по местам только глинистой и песчаной. Жителей обоего пола: православных 2647, римских католиков 38. Здесь находится владельческое управление Лесовичского ключа, к коему причисляется до 4000 ревиз. душ в следующих селах и деревнях:

Лесовичах,Кривой, Николаевке, Кирданах, Хрещатом Яру, Бавкуне, Чернине, Юшковом Роге, Улашовке, Великой Вовнянке.

Село получило название от лесистых мест, которыми окружается. Есть предание, что на месте его был прежде город Самбор, в коем бьио 7-мь церквей. И теперь есть еще 2 каплицы, поставленные в память того, что на тех местах были церкви: одна во имя Покрова Пресвятой Богородицы, на месте называемом Дубицке, а другая во имя св. Николая на «старом месте». На этом последнем месте, в горе, выдавшейся в реку, открыт подземный погреб с ходами прорытыми в разных направлениях. Впрочем в погребах ничего не наедено. Вообще в Лесовичах валы, бугры, городища и церковища свидетельствуют о населении и важности этого места в давно прошедшее время. Здесь же по преданию находился монастырь Николаевский, впоследствии, по разорении Татарами Самбора, перенесенный в Богуславль. Замечательно, что в Лесовичах до ныне есть несколько крестьян, называющихся Самборцами. Город Самбор находится в Галиции, и может быть Галичане, выведенные в Киевскую землю великим князем Ярославом, назвали свое селение Самбором, в воспоминание о родине. В прошлом веке Лесовичи принадлежали уже к Таращанскому старосгву; в начале текущего — барону Оггеру, продавшему в 1820 году покойной графине Александре Васильевне Браницкой.
Ныне существующая приходская церковь деревянная, во имя Рождества пресв. Богородицы, построена прихожанами в 1797 году, на место прежней дубовой, описанной в визитах за 1741 год Тетиевского деканата и за 1746 Богуславского. В визитах тех между прочим значится, что описываемая церковь была построена 1731 года, вместо еще давнейшей, что приходских дворов в Лесовичах 80 и в Березянке 14, что дзвоница при ней была стара с тремя дзвонами и проч.* В народе осталось предание, что когда жители Лесович возвратились после руин в свое село, то нашли церковь, заросшую лесом. Вероятно эта церковь предшествовала построенной 1731 года. Лесовичская церковь по штатам отнесена к 3-му классу; земли имеет 39 десятин.

К ней причислена деревня Николаевка, бывшая собственностью давнего Николаевского монастыря. Деревня эта, окруженная лесом, отстоит от Лесович в 4-х верстах. Жителей обоего пола 433. Она замечательна тем, что близ нее находится 30 древних могил, как бы собранных в кучу, на несколько шагов одна от другой. Кажется они обозначают место какой-то большой битвы или древнего языческого кладбища. Время построения их должно отнести к глубокой доисторической древности. В прошедшем столетии на этом месте был уже древний лес; могилы эти стоят в 4-х верстах от Лесович, в 3-х от вала атаманского, в том же лесу находящегося и в 8-ми от вала идущего к городу Тараще. Атаманский вал начинается в 4-х верстах от Таращи в лесу принадлежащем городу, проходит лес села Николаевки и оканчивается у села Хрещатых Ярах. В длину имеет 2 версты.

Дополнение: Лесовичи. Отдельные части села носят названия: Седлецкой слободы и Потока. Лесовичский ключ от невестки покойной графини А. В. Браницкой, графини Розы Станиславовны, подарен в 1854 году сыну графу Александру Владиславовичу Браницкому. Общество крестьян Лесович, Седлецкой Слободы и Потока по силе выкупного договора 1863 года приобрело в собственность 2514 десятин земли за 104161 рубль.

Дополнение: Николаевка. По выкупному договору 1863 года крестьяне приобрели в собственность 410 десятин за 17397 рублей.

* Из визиты Лесовичской церкви за 1746 год выписываем декрет reformations, какими обыкновенно оканчивались визиты каждой церкви, находя в нем одно из доказательств насильственного введения у нас унии: Przet nami nizej wyrazonemi vizitatorami, na terminie dzisiejszem, pod czas vizity, X. Bazili Jwanowicz, paroch Lisowicki pokazal sie, ze pod czas wychodu wielkiego i na innych ekteniach nie S-go Ojca Papieza Rzymskiego, ale Правительствующий Синод Moskiewski spomina, i za nego, contra professionem fidei, majestat Bozki blaga; sanctissimam Ewcharistiam nie na oltarzu, ale na жертвеннику, contra ritum ecclesiae, pozywa, sev consummue; nie w puszce nalezytej z iednym wierchiem cynowej przenajswietszej eveharistii, ale tylko w starodawnej z trzema wierschami olowianej, cum summa irreverentia sanctissimi, conservuie; za cialem umarlego, nie przed, jako za religuiami, przeciwko dekretom i constytucijom dyecesalnym, chodzi; po jarmarkach, cum prostitutione status sui, bez potrzéby wloczysie; wody swieconej w cerkwi nie konserwuie, humerala nie uzywa; purifikatorzów czystych niema; cymborium w cerkwi niema. Przeto-onego, pro promissis, winnym uznawszy, aby ante omnia professionem fidei catholiae in continenti ucynit ас insuper, aby in vim sevérioris paenae prosupra allegatis inconvenienties per ipsum, pairáis grzywien 30 in instonti do rqk W-go instygatora niniejszego oddat, y rékollekcyie duchoume w Tdastorze Bilibwsldem, ktore aby za tydzieh od daty dzisiesszej zaczawszy przy zwyklych mortifikacijach priez niedziel szesc contenujac wypétnit, nakazuiemy; a zéby od tych czas za S-go Ojea Papieza Rzyrnskiego, jako widoma gtowe Kosciola Bozego (sic!), a nie za Prawiteltwujuszczy Synod Moskiewski majestat Boski btagat; przenajswietsza Ewcharistije w puszce ordijnarijnej z jednym werzchiem, ktora i teraz w cerkwi znajduiesie, conserwowal; przed, nie za cialem umarlego, chodzil; po jarmarkach bez potréby nie wtoczylsie; wode swiecona w cerkwi trzymal; humerata uzywát; purificatorze czyste mial; w metrice chrzczqcychsie, szlybnych I umiraiqcych wszystkich pilnie i porzadnie pisal, pod kara odsadzenia od parochii i innemi surowiemi…

4 комментария

  1. люда:

    Если хоть хто когда нибудь прочтет мой коммент, пускай тот человек знает, я ищу свою родню.мой дед Голота Иван Лазаревич.родился в 11 году в Лесовичах Таращанского района Киевской области.в семье было 11 детей. С материной стороны фамилия как помню Загреба. С дедовых рассказов много не помню, только то, что по продразверстке возили хлеб на подводах на больницу, и что потом он на шахтах работал 5 бис и семь восемь

  2. люда:

    Ой, не больницу а Ольшаницу

    • леонид:

      Есть сведения об Ульянии и Павле Голота из Лисович нач.19 века.

      • Лидия:

        Добрый день. Жил ли в вашем селе Белоус Петр Григорьевич 1923 г/р. И если возможно, то адрес. Спасибо.

Ваш комментарий