Полесское

Административно-территориальное деление

Полесское (укр. Поілське) — поселок городского типа, исключен из учетных данных Полесского района Киевской области в 1999 году в связи с радиационным загрязнением территории после Чернобыльской катастрофы.

История городов и сел УССР 1971 год

Поліське — селище міського типу (з 1938 р.) розташоване на берегах річки Уж. Віддаль до найближчої залізничної станції Вільча 15 км, до Києва — 130 кілометрів. Населення — 8,8 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Грезля, Пінькас і Рудня Грезлянська.

Поліське — центр однойменного району, територія якого 1,3 тис. кв. км, населення — 39,6 тис. чоловік. У районі 2 селищні й 23 сільські Ради, яким підпорядковано 60 населених пунктів. Тут розташовані радгосп і 17 колгоспів, які мають 53,4 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 35,3 тис. га орної землі. Вирощують льон, хміль, картоплю, зернові культури. Промислових підприємств — 14. У районі — 40 загальноосвітніх шкіл, з них 11 середніх, 18 восьмирічних, 11 початкових, а також 5 будинків культури, 60 клубів, 49 бібліотек, широкоекранний кінотеатр, 60 медичних закладів.

Час заснування селища, яке спочатку називалося Хабним, невідомий. Вперше воно згадується у документі 1415 року. 1499 року король Сигізмунд І передав Хабне з усіма людьми і землями у володіння овруцькому намісникові Полозу. Пізніше Хабне стало власністю його дочки. Феодали жорстоко гнобили селян, здирали з них чинш, стацію тощо. Збирання податків постійно супроводжувалося сутичками між селянами і польськими жовнірами.

У XVI столітті великого лиха місцевому населенню завдавали напади кримських татар. Вони грабували і вбивали жителів, а багатьох, особливо молодь, брали в полон, щоб потім продати в рабство. В 1541 році у Хабному збудовано замок. Це було невелике дерев’яне укріплення з кількома баштами, оточене ровом, залитим водою. Тут постійно перебувала сторожа.

Коли за Люблінською унією утворилася єдина польсько-литовська держава, ще більше посилилось гноблення селян. Феодал мав над кріпаками необмежену владу. З них стягували непосильні податки, примушували обробляти панські землі, відбувати шарварки, платити на охорону замку, за користування млином, дорогами, переїзд через греблю тощо.

З другої половини XVI ст. почали розвиватися промисли. Місцеві майстри з болотної руди виплавляли залізо і виготовляли зброю. Працювали бондарня, шевська майстерня. Ремісники також платили великі податки.

Від непосильного гніту селяни та ремісники тікали на Запорізьку Січ або в ліси, де об’єднувалися в невеликі загони. В 1594—1596 рр. вони брали участь у антифеодальному повстанні під керівництвом Северина Наливайка. Коли розгорілося полум’я визвольної війни українського народу (1648—1654 рр.)» жителі Хабного у складі Київського полку хоробро захищали північно-західні кордони України від військ шляхетської Польщі.

За Андрусівським перемир’ям 1667 року Хабне залишилося під владою Польщі. Шляхтичі, що ворогували між собою, часто нападали на Хабне, яким у той час володів поміщик Машкевич. Так, 1684 року загін Тишкевича захопив поселення і примусив жителів дати йому викуп у 2 тисячі злотих. Згодом загін Тишкевича знову напав на Хабне і пограбував його.

Під час Північної війни у багатьох феодалів, що допомагали шведам, у т. ч. і в магната Машкевича, було відібрано маєтки, але невдовзі їх повернули. Коли російські війська залишили Правобережну Україну, населення Хабного знову опинилося під тяжким гнітом шляхти.

Та й за цих умов селяни не припиняли боротьби. В районі Хабного часто діяли загони повстанців. Влітку 1750 року вони розгромили панські маєтки в селах Рудні і Приборському. Восени того ж року загін гайдамаків, очолюваний І. Подолякою, розгромив у Хибному панський маєток. Коли 1768 року на Правобережній Україні окремі повстання злилися у великий народний рух, відомий в історії під назвою Коліївщини, селяни Хабного були його активними учасниками.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією Хабне 1793 року ввійшло до складу Радомишльського повіту Київської губернії. На початку XIX ст. містечко стало власністю князів Радзивілів. 1809 року вони відкрили тут суконну фабрику, де працювало 450 кріпаків і які щороку виробляли близько 68 тис. аршин сукна. 1823 року Радзивіли в компанії з німцями-колоністами Теремом і Янцом побудували нову суконну фабрику. Для збуту її продукції у Києві, Херсоні, Курську, Москві, Петербурзі та інших містах відкривались спеціальні магазини.

1850 року власниками Хабного стали поміщики брати Горвати. Вони купили у княгині Радзивіл за 300 тис. крб. маєток, суконну фабрику, містечко і 13 сіл, де проживало 2059 ревізьких душ. Нові власники розширили підприємство. У 1855 році воно мало 122 прядильні і ткацькі машини. Тут працювало 362 робітники, з яких 89 було вільнонайманих та 10 майстрів-іноземців. Фабрика переробляла щорічно в середньому по 2425 пудів вовни.

Горвати жорстоко експлуатували трудящих. Робочий день тривав 16—17 годин. Робітники працювали у непристосованих, брудних приміщеннях, одержували мізерну платню. їх сім’ї жили у темряві і злиднях.

Не витримуючи такого життя, багато хто з них тікав з фабрики світ за очі. Ціною крові і здоров’я робітників експлуататори забезпечували собі великі прибутки.

Після реформи 1861 року поміщики Горвати значно збільшили свої земельні володіння, безсоромно пограбували населення. Більшість селян було перетворено у піших та городників, щоб примусити їх постійно працювати на суконній фабриці.

Про зубожіння трудящих у Хабному дають уяву уставні грамоти. 1863 року з 644 селянських господарств тяглих зовсім не було, піших налічувалось 341, городників — 303. Невдоволені реформою, місцеві жителі вимагали передачі їм поміщицької землі. Не маючи змоги прожити з свого убогого господарства, розорені селяни йшли у найми до Горватів і куркулів або на заробітки на Донбас та в інші місця.

У пореформені роки помітно розвивалися промисловість і торгівля. 1876 року на місцевій фабриці, у порівнянні з 1855 роком, було перероблено сировини майже у два рази більше. На підприємстві було зайнято 200—260 робітників. У містечку працював винокурний завод, ширились дрібні промисли; кустарі виготовляли шпали, звичайні вози й колеса, випалювали деревне вугілля. У 1870 році тут відбулось 7 ярмарків, на які приїжджали купці з Києва, Гомеля та інших міст.

Трудящі терпіли не лише від експлуатації, голоду, злиднів, але і від хвороб, неписьменності. На всю волость (Хабне стало центром волості 1866 року) була невелика земська лікарня, в якій працювали лікар, два фельдшери й акушерка. Тому хворі вдавалися до послуг знахарів. З 1861 року в містечку було дві парафіяльні школи, де навчалося щорічно в середньому до 40 дітей. Про стан цих закладів журнал «Киевские епархиальные ведомости» повідомляв так: «Діти тут вчаться два роки, але не знають світської грамоти». Наприкінці XIX століття в містечку відкрито однокласну народну школу.

У 1900 році в Хабному було 423 двори, проживало 1745 чоловік. Із загальної кількості 14,7 тис. десятин землі 13,7 тис. належало поміщикові, 902 — селянам. У містечку працювали 2 винокурних, 3 цегельних заводи, 8 кузень, паровий млин. Суконна фабрика на той час уже не діяла.

На початку XX ст. значно посилилися революційні настрої серед трудящих. Під час буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. більшовики провадили серед населення агітаційну роботу. На вулицях часто розклеювалися листівки: «Геть царя! Геть поміщиків і капіталістів!». Відбувалися також селянські заворушення.

Після поразки революції 1905—1907 рр. становище трудящих погіршало. У містечку було багато безробітних. Дуже розорювалися селянські господарства. 1912 року, в порівнянні з 1900 роком, кількість землі, якою володіли селяни, значно скоротилася. Тепер 255 господарств мали всього 375 десятин землі, з них від 1 до 2 десятин — 91 господарство (46 десятин), від 2 до 3 десятин — 88 господарств (100 десятин).

Нове лихо для трудящих принесла світова імперіалістична війна. Майже усі чоловіки були призвані до армії, багато з них загинуло на фронті. А вдома сім’ї здавали свої земельні ділянки куркулям або поміщикові, бо їх нічим було обробляти і засівати.

Коли у березні 1917 року в Хабному стало відомо про повалення самодержавства, селяни почали відбирати в поміщика землю, рубати його ліс. Наляканий діями населення, управитель маєтку звернувся до губернського комісара Тимчасового уряду з проханням терміново надіслати козаків. До Хабного прибули війська, які охороняли поміщицьку власність.

Великий Жовтень приніс українському народові визволення від соціального і національного гніту. У середині лютого 1918 року в Хабному створено ревком (голова О. Т. Тесленко), який конфіскував у поміщика землю, прсівний матеріал, реманент та інше майно і роздав його незаможним селянам. За пропозицією ревкому трудящі селяни на базі колишнього поміщицького маєтку створили колективне господарство, яке назвали «Хабненська трудова сільськогосподарська артіль». Але діяльність органів Радянської влади була перервана німецькою окупацією.

4 березня 1918 року ворожі війська вдерлися до Хабного. Окупанти за допомогою українських буржуазних націоналістів жорстоко розправлялися з радянськими активістами, грабували і вивозили до Німеччини народне добро.

На початку 1919 року в Хабному відновлюється Радянська влада. 5 вересня 1919 року, скориставшись наступом денікінців, куркульські банди Струка і Лазнюка захопили Хабне. Бандити грабували населення та чинили над ним насильства. 19 грудня 1919 року над містечком знову замайорів червоний прапор. З недобитими бандами Струка та Лазнюка, що відступили, повів боротьбу 1-й комуністичний український полк. Було обрано сільську Раду, яка знову розподілила між незаможними селянами колишню поміщицьку землю.

У травні 1920 року війська білополяків захопили на короткий час Хабне. Разом з петлюрівцями вони відновлювали старі порядки. Але 3 червня 1920 року частини Червоної Армії визволили містечко від загарбників, у Хабному остаточно утвердилась Радянська влада.

В роки іноземної інтервенції та громадянської війни багато жителів брали активну участь у боротьбі з окупантами, білогвардійцями, бандами українських буржуазних націоналістів. За мужність і відвагу, виявлені у боях з ворогом, односельчан Ф. Д. Бабенка і М. Р. Терещука у 1921 році нагороджено орденом Червоного Прапора.

В дуже складних умовах розпочалася відбудова народного господарства. Місцеві підприємства були зруйновані, у скрутному становищі опинилася більшість селянських господарств, не вистачало продовольства, палива, лютували голод, епідемії. На Хабне раз у раз нападали куркульсько-націоналістичні банди. Але ніщо не могло похитнути віру трудящих у Радянську владу, послабити рішучість відбудувати народне господарство.

12 червня 1920 року відбувся волосний з’їзд незаможних селян, який прийняв ряд важливих рішень, зокрема про створення у всіх селах комітетів незаможних селян, участь комнезамів у проведенні продрозверстки, взяття на облік хліба, який куркулі приховували, про боротьбу з бандитизмом тощо. Головою волосного КНС обрали селянина-бідняка з Хабного П. Т. Білька. Рішення з’їзду сприяли широкому залученню трудящих селян до господарського і культурного будівництва.

Місцевий комнезам разом з сільрадою восени 1920 року подбали про відкриття початкової школи для дітей, хати-читальні й лікарні. Для цих закладів незаможні селяни власними силами відбудували приміщення. Восени наступного року розпочалися заняття у перших гуртках ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Для економічного відродження села, ліквідації безробіття, поліпшення матеріальних умов життя трудящих велике значення мало створення у 1922 році за рішенням Раднаркому УРСР радгоспу «Хабне».

Того ж року при радгоспі засновано партійний осередок, який впливав не лише на стан справ у господарстві, а й на роботу сільради, комнезаму. Комуністи полум’яним правдивим словом та особистим прикладом організовували маси на подолання труднощів відбудовного періоду. їх бойовими помічниками були комсомольці, які створили свій осередок на початку 1923 року.

У зв’язку з проведенням адміністративної реформи Хабне з 1923 року стало центром однойменного району. Відбудову народного господарства в основному завершено було на кінець 1925 року. В цей час у Хабному працювали майстерня для ремонту сільськогосподарського реманенту, два парові млини, миловарня. З кожним роком міцнішим ставав радгосп «Хабне».

Трудящі повсякденно відчували піклування Радянської влади про їх побут, культуру. Тепер у селі до послуг населення, крім лікарні, була й аптека. Почала працювати ще одна початкова школа. Навчанням було охоплено майже половину дітей шкільного віку. Дорослі оволодівали знаннями у школах і гуртках лікнепу. Ліквідація неписьменності серед населення набирала все більшого розмаху. В день святкування 8-ї річниці Жовтневої революції відбулося урочисте відкриття сельбуду, в якому влаштовувалися доповіді й лекції, концерти і колективні читання літератури, працювали різні гуртки.

Після XV з’їзду ВКП(б) комуністи й комсомольці Хабного проводили велику роботу щодо перетворення в життя ленінського кооперативного плану, підготовки селян до переходу на соціалістичні форми господарювання. Вони роз’яснювали трудівникам села політику Комуністичної партії, спрямовану на колективізацію сільського господарства.

Весною 1929 року в Хабному засновано перший колгосп під назвою «Інтенсивник», а в 1930—1931 рр.— ще три колективних господарства: ім. Ілліча, ім. XII з’їзду Рад та «Червона нива».

Першим колгоспам довелося переборювати чимало труднощів. Особливо’ позначалось на стані господарств виснаження землі, нестача тягла і відсутність кваліфікованих кадрів. Куркулі й підкуркульники, як тільки могли, шкодили розвитку і зміцненню артілей. Проте, долаючи труднощі, колективні господарства організаційно міцніли, зростав їх авторитет серед селян. У становленні колгоспів виключну роль відіграла Хабненська МТС, організована 1931 року.

У 1933 році всі чотири артілі об’єдналися в одне господарство — ім. Ілліча. У довоєнні роки на його полях вирощувались високі врожаї зернових і технічних культур, прибутковим було і громадське тваринництво. Колгоспний лад забезпечив заможне і культурне життя трудівникам полів і ферм.

За цей же час добрих результатів добився і радгосп «Хабне». Це державне господарство постачало підприємствам легкої промисловості льон-довгунець, а підприємствам харчової промисловості — картоплю, олійні культури, м’ясо, молоко. Праця в радгоспі була продуктивною і добре оплачувалась.

В артілі й радгоспі велику виховну роботу провадили партійні організації, а це мало велике значення для зміцнення трудової дисципліни, розгортання соціалістичного змагання й ударництва. В процесі колективної праці зростали нові люди, до кінця віддані спільній справі, інтересам держави. Колгоспники і працівники радгоспу виявляли справжній ентузіазм в роботі, докладали всіх зусиль для розвитку соціалістичних форм господарювання.

За роки довоєнних п’ятирічок у Хабному було збудовано деревообробну фабрику (1931 р.) та маслозавод (1935 р.). Випускали продукцію також цегельний завод, промартілі.

1938 року Хабне віднесено до категорії селищ міського типу. На той час воно мало широку мережу медичних закладів. Трудящих обслуговували лікарня, поліклініка, амбулаторія, санітарноепідеміологічна станція, зубопротезний кабінет. Працював пологовий будинок.

У Хабному, як і повсюди в нашій країні, були відчутні наслідки культурної революції. Напередодні війни повністю завершилась ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Тепер усі робітники й колгоспники стали письменними. Діти шкільного віку навчалися у середній і двох неповносередніх школах. Зросли талановиті місцеві кадри.

У культурному розвитку селища значну роль відігравали будинок культури, два профспілкових клуби, бібліотека, книжковий фонд якої налічував 10 тис. примірників. Широкого розмаху набула художня самодіяльність. Заслужений успіх здобули концерти танцювального колективу клубу деревообробної фабрики та оркестру народних інструментів клубу радгоспу «Хабне». У місцевому кінотеатрі демонструвалися фільми. Селище майже повністю було радіофіковане.

В перші дні Великої Вітчизняної війни разом з усім народом на боротьбу проти ворога стали і трудящі селища. На фронт пішли майже всі чоловіки, серед них чимало добровольців. Ті дорослі, що залишилися, самовіддано працювали на будівництві оборонних споруд для Червоної Армії. Коли фронт наблизився до району, трудящі доклали багато зусиль, щоб евакуювати на Схід державне та колгоспне майно.

23 серпня 1941 року Хабне захопили фашисти. У вересні 1941 року вони розстріляли 398 жителів. Місцеве населення на боротьбу з ворогом організовував підпільний райком партії. У жовтні 1941 року гітлерівцям вдалося заарештувати і розстріляти 28 підпільників.

Та радянські патріоти не припиняли боротьби проти ворога. В кінці 1941 року почала діяти патріотична підпільна група, якою керував лікар комуніст О. П. Сірош. У липні 1942 року була організована ще одна група у складі 45 чол. Її очолював також лікар комуніст В. М. Ноздрін. Місцеві патріоти координували свою діяльність з київським підпіллям та навколишніми партизанськими загонами. Зв’язківцями були 3. Т. Мухоїд, Г. Ф. Кульбачний, Ф. П. Лещенко та інші.

Підпільники розповсюджували серед населення зведення Радінформбюро, вели антифашистську агітацію, зривали заходи окупантів щодо збирання продуктів харчування для гітлерівської армії. Підпільники-лікарі робили все можливе, щоб звільняти односельчан від мобілізації на каторжні роботи до Німеччини. Гестапівці натрапили на слід патріотів, заарештували О. П. Сіроша, В. М. Ноздріна, 3. Т. Мухоїда та інших. Після звірячих катувань їх розстріляли.

У 1941—1943 рр. в лісах навколо селища діяли партизанські групи та Розважівський партизанський загін. Народні месники знищували ворожих солдат і офіцерів, поліцаїв та інших прислужників окупантів. Весною 1943 року на Полісся прибуло партизанське з’єднання С. А. Ковпака. Місцеві партизани влилися до його складу.

Під час тимчасової окупації Хабного гітлерівці розстріляли багато жителів, завдали великої шкоди народному господарству. У повідомленні Радінформбюро від 21 грудня 1943 року зазначалося, що «фашистські виродки не жаліли ні стариків, ні жінок, ні дітей. Гітлерівці знищили цілі сім’ї. Перед очима Ганни Панасівни Петренко німці живими закопали в землю її дітей: Валерика — 4 років і Володю — 6 років. Робітник друкарні М. Сокіл помер від катувань. На каторгу в Німеччину гітлерівці вивезли 170 чоловік».

15 листопада 1943 року підрозділи 143-ї стрілецької дивізії 12-ї армії 1-го Українського фронту визволили селище. В боях з фашистами наші воїни проявили масовий героїзм і відвагу. Старший сержант 297-го окремого винищувального артилерійського дивізіону І. І. Братусь вогнем з гармати знищив 5 танків, 8 дзотів, 120 солдатів і офіцерів. За цей подвиг йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

28 листопада 1943 року комуністи зібралися на перші, після визволення селища, партійні збори. Обговоривши чергові завдання партійної організації, вони закликали трудящих у найкоротші строки ліквідувати наслідки окупації, відновити підприємства, радгосп «Хабне», колгоспи, медичні, навчальні та культурно-освітні заклади, віддати усі сили для священної справи — остаточної перемоги Червоної Армії над ворогом. Заклик партійної організації знайшов гарячу підтримку серед робітників, колгоспників, інтелігенції селища. Комуністи очолили вирішальні ділянки відбудови господарства.

Завдяки самовідданій праці трудящих у 1944 році почали випускати продукцію деревообробна фабрика, цегельний завод і промартілі. Відбудовувалися MTС і маслозавод.

Багато труднощів виникло перед радгоспом і колгоспами. Колгоспів тепер у селищі було три — ім. Ілліча, ім. Димитрова, ім. XII з’їзду Рад. Не вистачало робочої сили, тракторів, сільськогосподарських машин і посівного матеріалу. Та мобілізовувались усі резерви, допомагали також трудящі Російської Федерації. Навесні 1944 року вони надіслали реманент, насіння, коней. Господарства виростили і зібрали врожай, виконали державний план заготівель картоплі, льону, хліба.

Після визволення селища відкрилася також лікарня, почалися заняття у середній і початкових школах, відновили роботу будинок культури й бібліотека.

Патріотичний рух трудящих за швидку відбудову народного господарства очолювали партійні організації.

Серед тих, хто відбудовував господарство, більшість становили жінки і підлітки. Не шкодуючи сил і часу, вони по-ударному працювали на підприємствах, у радгоспі і колгоспах, брали активну участь у суботниках і недільниках, постійно дбали про всебічну допомогу Червоній Армії. Передова молодь вступала до лав ленінського комсомолу. На початку 1945 року майже на всіх підприємствах, у радгоспі й артілях створено комсомольські організації.

9 травня 1945 року трудящі селища урочисто відзначили перемогу Радянського Союзу над фашистською Німеччиною. У цей день у багатьох сім’ях скорботно згадували тих, хто не повернувся додому. З 586 жителів села, що воювали на різних фронтах Великої Вітчизняної війни, 337 загинуло у боях з ворогом. 249 учасників війни нагороджено орденами й медалями СРСР.

Протягом першої післявоєнної п’ятирічки (1946—1950 рр.) в селищі повністю відбудували усі підприємства. 1948 року радгосп «Хабне» та колгоспи ім. Ілліча, ім. Димитрова, ім. XII з’їзду Рад відновили довоєнні посівні площі. У 1960 році всі артілі об’єдналися в одне велике багатогалузеве господарство — ім. Ілліча.

Багато уваги приділялося поліпшенню медичного обслуговування населення, роботі навчальних і культурно-освітніх закладів.

1958 року селище перейменоване в Поліське. У зв’язку з ліквідацією Поліського району у 1963—1965 рр. селищна Рада була безпосередньо підпорядкована Київському промисловому облвиконкому. Після відновлення наприкінці 1965 року району, Поліське знову стало районним центром.

У 1951 —1970 рр. у Поліському було споруджено два нових і докорінно реконструйовано старі підприємства. 1959 року став до ладу льонозавод — одне з найбільших підприємств легкої промисловості Київської області. 1949 року почала роботу швейна фабрика, яка виготовляє чоловічий і жіночий одяг. На базі деревообробної створено меблеву фабрику, замість колишнього райхарчокомбінату — комбінат продтоварів, крохмало-паточний і хлібний заводи, PTC реорганізовано в районне відділення «Сільгосптехніки». За період 1950—1970 рр. випуск валової продукції промисловими підприємствами Поліського збільшився у 4,9 раза.

На підприємствах селища широко розгорнуто соціалістичне змагання за виконання і перевиконання виробничих планів, високопродуктивну працю і підвищення культури виробництва. У 1970 році 19 бригад і 930 робітників удостоєні почесного звання колективів і ударників комуністичної праці. Усі підприємства достроково виконали свої п’ятирічні плани. У Поліському працює державна гідрометеорологічна станція. За високі показники в роботі її працівникам присвоєно звання колективу комуністичної праці.

Значних успіхів досягнуто в галузі сільського господарства. У післявоєнні роки у радгоспі «Хабне» та в колгоспі ім. Ілліча провадиться велика робота щодо спеціалізації і інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, підвищення культури землеробства й продуктивності тваринництва, запровадження у виробництво досягнень науки і передового досвіду.

Радгосп «Хабне», центральний відділок якого розташований у Поліському, спеціалізується на вирощуванні хмелю й картоплі та відгодівлі молодняка великої рогатої худоби. Радгосп має 6,6 тис. га сільськогосподарських угідь, з них 3,6 тис. га орної землі. У його розпорядженні 52 трактори, 29 комбайнів, 36 автомашин та інша техніка. Господарство є одним із найбільших хмелярських у республіці. Під хмелем тут зайнято 175 га, або стільки, як в усій Чернігівській області. 1970 року з кожного гектара зібрано по 18 цнт цієї культури. У радгоспі, на основі гребеневого способу садіння й обробітку, вирощують високі врожаї картоплі. Основним методом виробництва дешевого м’яса стала сінно-концентратна відгодівля худоби. Це забезпечує добовий приріст ваги телят у середньому 1015 гр., або більше ніж у півтора рази за звичайної відгодівлі.

Радгосп «Хабне» знаходиться на повному госпрозрахунку. Його прибутки у завершальному році п’ятирічки становили понад 700 тис. крб. За самовіддану працю 7 робітників радгоспу нагороджено орденами й медалями СРСР. Бригадир П. П. Буряченко удостоєний ордена Жовтневої Революції. У післявоєнні роки радгосп «Хабне» 5 разів був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР.

За колгоспом ім. Ілліча закріплено 3 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1,6 тис. га орної землі. Провідною галуззю господарства є м’ясо-молочне тваринництво. На його полях також вирощують льон, хміль, картоплю, зерно. Колгосп має 20 тракторів, 11 комбайнів, 10 автомашин та іншу техніку.

Спеціалізація господарства дає позитивні наслідки. 1970 року тут на кожні 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 250 цнт молока і 90 цнт м’яса. Вирощено також добрий врожай льону, хмелю, картоплі. Грошовий прибуток колгоспу становив 363,3 тис. крб. Це дає можливість здійснювати високу гарантовану оплату трудодня. Колгосп пишається багатьма своїми передовиками праці. П’ять колгоспників нагороджено орденами й медалями СРСР.

За післявоєнні роки значні зміни відбулися і в побуті трудящих, підвищився їх матеріальний добробут та культурно-освітній рівень.

Тепер Поліське стало набагато кращим, ніж воно було до війни. З’явились нові вулиці, споруджено близько 700 житлових будинків, більшість з них має центральне опалення, водопровід. Селище повністю електрифіковане й радіофіковане. Населення дивиться телепередачі з Києва, Москви та інших міст країни.

У районному центрі є універмаг, 27 магазинів, кафе, чайна, 6 їдалень. У 1970 році їхній товарообіг становив 6,8 млн. крб., що в порівнянні з 1950 роком більше як у 6 раз.

Розширилась і мережа лікувальних закладів.

У Поліському є лікарня з поліклінічним відділенням, пологовий будинок, 5 медпунктів, аптека, санепідстанція. Тут розташована також обласна туберкульозна лікарня на 400 ліжок. Усього в селищі працює 59 лікарів і 199 медичних працівників середнього фаху.

Люблять у Поліському спорт. У добровільних товариствах «Спартак», «Колос» працює 16 секцій. На стадіоні регулярно влаштовують зустрічі футбольних та волейбольних команд, змагання з легкої атлетики.

Уже стало традицією проведення районних спартакіад та легкоатлетичних кросів.

Про високий загальноосвітній рівень трудящих дають уяву підсумки перепису населення у 1970 році. Із загальної кількості жителів 2,9 проц. мають вищу освіту, 27,1 проц. — середню, 70 проц.— неповну середню і початкову освіту. Усі діти охоплені навчанням у середній, двох восьмирічних школах та школі-інтернаті. Для музичного навчання дітей створено спеціальну семирічну школу. Молодь, яка не має середньої освіти, навчається у вечірній і заочній школах. Всього у школах оволодівають знаннями 2885 дітей і молоді, працює 145 учителів. Багато робітників і колгоспників є заочниками вищих і середніх спеціальних навчальних закладів Києва, Москви та інших міст. Усі ці факти особливо переконливі, коли нагадати, що до Жовтневої революції у Хабному більшість населення була неписьменною.

Велику культурно-освітню роботу провадять 2 будинки культури і 5 клубів В них влаштовуються лекції, концерти, вечори відпочинку, працюють гуртки художньої самодіяльності, народний університет культури. У селищі — три бібліотеки (з них — одна дитяча), що налічують 90 тис. томів книг та обслуговують 3100 читачів, широкоекранний кінотеатр, 6 стаціонарних кіноустановок, 1961 року тут відкрито народний музей В. І. Леніна, який здобув широку популярність серед трудящих. Напередодні святкування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна його відвідало понад 90 тис. чоловік.

Серед уродженців Поліського є інженери, агрономи, лікарі, учителі, офіцери, вчені. Багато з них трудяться у різних містах і селах країни. Жителі Поліська гордяться тим, що їх землякам вченим П. П. Топчану і П. Я. Буйденку присвоєно почесне звання лауреата Ленінської премії, а виробничникам І. Л. Коту і Б. О. Лудченку за трудові успіхи — почесне звання Героя Соціалістичної Праці.

На підприємствах, у радгоспі, колгоспі, установах працюють 32 первинні партійні організації, що об’єднують 751 комуніста і 22 первинні організації ЛКСМУ, у яких на обліку 809 юнаків і дівчат. Комуністи і комсомольці йдуть в авангарді боротьби трудящих селища за здійснення накреслених партією величних планів будівництва нового суспільства. Велику роботу провадить селищна Рада депутатів трудящих, яка має у своєму складі 10 постійно діючих комісій. Виконком, комісії широко залучають робітників, колгоспників, інтелігенцію до вирішення питань господарчого й культурного будівництва.

Заможно і культурно живуть трудівники Поліського. Вони впевнено крокують . у комуністичне майбутнє.

Метрические книги по м. Хабное (Полесское) в архивах

Перечень метрических книги хранящихся в ГАВиО (Винница)

1. Київська губернія
2. Радомисльський деканат
3. Римсько-католицька церква Успіння Пресвятої Богородиці м-ка Хабне (нині смт. Поліське) Радомисльського повіту Київської губернії
4. м-ко Хабне, сс. Бобрик, Варовичі, Вовчків, Грезля-Вища, Давидки, Залішани, Звіздаль, Максимовичі, Міклевщина, Нова Радча, Рудня Кленини, Рудня-Ковшилівка, Рудня Радча Вища, Рудня Осушня, Рудня Чортовець, Стара Радча, Тараси, Федорівка, Шкнева та ін.
5. Народження: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1,спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1835: ф.737, оп.1, спр.34; 1838: ф.737, оп.1, спр.64; 1839: ф.737, оп.1, спр.81; 1841: ф.737, оп.1,спр.100; 1844: ф.737, оп.1, спр.124;
6. Шлюб: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1, спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1835: ф.737, оп.1, спр.31; 1836: ф.737,оп.1, спр.40; 1837: ф.737, оп.1, спр.59; 1846: ф.737, оп.1, спр.137;
7. –
8. Смерть: 1805-1806: ф.737, оп.1, спр.5; 1820-1821: ф.737, оп.1, спр.12; 1822-1823: ф.737, оп.1, спр.13; 1837: ф.737, оп.1, спр.43; 1840: ф.737,оп.1, спр.89; 1841: ф.737, оп.1, спр.99; 1845: ф.737, оп.1, спр.132; 1847: ф.737, оп.1, спр.138;
9. –
10. —