Меню Закрыть меню Историко-генеалогическая
база данных Украины

Гнивань

Административно-территориальное деление

Гнивань (укр. Гнівань) — город, центр городского совета Тывровского района Винницкой области. В ХІХ ст. Винницкого уезда Подольской губернии.

Гниванскому городскому совету подчинено село Грижинцы.

Витава (укр. Витава) — село, в ХІХ – нач. ХХ ст. село Винницкого уезда Подольской губернии. В период с 1972 по 1986 гг. присоединено к с. Гневань Тывровского района Винницкой области. В современном административно-территориальном делении отсутствует.

Город относится к историко-этнографическому региону Подолье.

История городов и сел УССР 1972 год

Гнівань — селище міського типу (з 1938 року), центр селищної Ради, розташоване на лівому березі Південного Бугу, за 20 км від районного центру. Залізнична станція. Населення — 6959 чоловік.

Поселення Гнівань виникло у давнину. Його не раз спустошували татари. Саме про Гнівань згадується в документах, датованих 1629 роком.

За часів прокладання залізниці Київ — Одеса Гнівань починає швидко зростати. Тоді для потреб будівництва розпочали розробку гніванського граніту. Земля села і його околиць налічувала до 3000 десятин, яку поміщик Ярошинський продавав (по 0,15 га) робітникам, що працювали на прокладанні залізничної колії.

З розвитком капіталістичних відносин на Україні значення Гнівані зростало. В 1877 році тут побудовано цукрорафінадний завод, що належав Гніванському акціонерному товариству. За короткий час він перетворився у велике підприємство Подільської губернії. В 1882 році за добу завод переробляв 1404 цнт цукрових буряків. Виробничий процес тривав 90 діб. Цукор продавали на внутрішньому ринку, частину експортували в Іран.

У 80-х роках XIX ст. у Гнівані постійно проживало до 1000 мешканців. Тут була залізнична станція, телеграф, пошта. Основним заняттям населення Гнівані в дореволюційний час було добування граніту, праця на цукровому заводі і залізниці. Гніванський гранітний кар’єр належав поміщикові Ф. Ярошинському. З 1890 року видобуток каменю збільшується: відкривають нові кар’єри, створюються майстерні для обробки граніту. Проте продуктивність кар’єрів була низькою. Річне виробництво будівельного каменю й щебеню становило 20 тис. кубометрів. У кар’єрах цілий рік працювало від кількох сот до тисячі й більше робітників. На заводі під час цукроваріння і транспортування буряків з полів було зайнято від 2500 до 3000 чол. І в кар’єрах, і на цукровому заводі переважну більшість робітників становили сезонники. Жили й працювали вони в тяжких умовах. На гранітних кар’єрах трудовий день не нормувався, часто тривав до 16 годив, заробітна плата була низькою, відсутня будь-яка охорона праці.

Кадрові робітники цукрового заводу і кар’єрів були тим ядром, яке активно реагувало на події в країні, відстоювало інтереси трудящих. Гнівань, як робітничий осередок, мала свої революційні традиції. 29 квітня 1905 року 200 робітників цукрового заводу організували страйк. Це був перший в історії Гнівані масовий виступ трудящих. Вони вимагали запровадження 9-годинного робочого дня, підвищення зарплати, поліпшення медичного обслуговування, відкриття школи при заводі, наполягали перед дирекцією дозволити їм проводити загальні збори робітників і майстрів, а всі спірні питання між робітниками і дирекцією розглядати з участю представників від трудящих. 17 жовтня 1905 року відбувся більш масовий страйк, в якому взяло участь близько 3000 чоловік. Цього разу робітники трималися впевненіше, ніж під час квітневого виступу. Адміністрація заводу відмовилась задовольнити вимоги, попередивши робітників, що коли вони протягом трьох днів не стануть до роботи, їх звільнять і замінять новим складом. У відповідь на цю заяву адміністрації робітники попередили, що заберуть з собою знаряддя праці, отже, будь-які роботи на заводі взагалі припиняться. У масових виступах робітників, їх вимогах царські власті вбачали для себе серйозну небезпеку, тому вже 29 листопада було відряджено військову частину для охорони Гніванського цукрового заводу.

Масові виступи трудящих Гнівані сприяли зростанню їх єдності, революційної свідомості. 10 лютого 1907 року 673 робітники цукрового заводу виступили проти переслідувань прогресивно настроєних людей і свавілля стражників та поліцейських.

У роки нового революційного піднесення, коли робітничий клас країни перейшов у наступ за свої корінні інтереси, робітники Гніванського цукрового заводу не залишилися осторонь. В листопаді 1913 року протягом трьох днів страйкували 52 робітники. Вони вимагали збільшити заробітну плату. Оскільки дирекція заводу не задовольняла їх вимоги, 17 чоловік залишили роботу на заводі.

Для забезпечення прибутків підприємці змушені були підвищувати кваліфікацію і культурний рівень певної частини робітників. У 1913 році в Гнівані відкрили народне училище з столярним відділом при ньому. На потреби цього відділу земське управління виділило 1500 карбованців.

Виступи гніванських робітників у роки першої російської революції і після її поразки не пройшли марно: вони сприяли згуртуванню трудящих для спільної боротьби проти експлуататорського ладу. Трудящі Гнівані вітали Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Радянська влада в селі була встановлена в січні 1918 року. Але в березні село окупували польські легіонери, які прийшли з австро-німецькими військами. Після краху окупації владу захопила буржуазно-націоналістична Директорія.

Навесні 1919 року, коли радянські війська визволяли від петлюрівців Поділля, в селі діяв партизанський загін з 50 чоловік, який узяв під свій контроль станцію Гнівань і в бою захопив ворожий бронепоїзд. У травні в Гнівані створено Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, обрано виконком.

Коли армія Денікіна створила небезпеку для молодої Радянської республіки, мітинг робітників і селян, що відбувся в липні у Гнівані, ухвалив рішення про мобілізацію трудящих волості на боротьбу з ворогом. «Ми на оголошену мобілізацію робітничо-селянською Радянською владою віддаємо все, що маємо для захисту радянських республік… Хай живе Соціалістична революція і її вождь товариш Ленін!»— говорилося в резолюції мітингу. Чимало робітників поповнили лави Червоної Армії.

Для боротьби з денікінськими й петлюрівськими військами за дорученням Радянського уряду України на фронт виїхав М. І. Подвойський. Під його керівництвом частини Червоної Армії 6 липня 1919 року визволили станцію Гнівань.

Під час наступу білополяків у квітні 1920 року мужньо билися з ворогом у Гнівані частини 45-ї стрілецької дивізії Й. Е. Якіра й кавалерійська бригада під командуванням Г. І. Котовського. Але вони змушені були відступити. Радянські війська визволили село від окупантів у червні того ж року.

Гніванці поступово переходили до мирної праці. Народне господарство за роки війни занепало. На гранітних розробках у 1921 році працювало 3 чол. На цукровому заводі діяли лише ремонтні майстерні. Заводське устаткування було зовсім зруйноване, бракувало сировини. Панувало безробіття. Демобілізованих з Червоної Армії треба було забезпечити роботою. В центрі уваги стояло питання відбудови господарства. В кінці квітня 1922 року на спільних зборах комуністичних осередків Гніванської волості та інженерної школи 24-ї стрілецької дивізії, яка в цей час була розташована в Гнівані, вибрано об’єднане бюро в складі 5 чоловік.

На 9 липня 1922 року об’єднаний Гніванський партійний осередок налічував 22 члени і кандидати в члени партії. Гніванські комуністи проводили широку роз’яснювальну роботу про значення для соціалістичного будівництва нової економічної політики партії і Радянської держави.

Щоб відновити роботу цукрового заводу, забезпечити його устаткуванням, робітники не шкодували ні своїх сил, ні часу. На заводі створюється партосередок. Місцеві комуністи і комсомольці організували на відбудову майже все доросле населення Гнівані. Незабаром підприємство стало до ладу. Були побудовані теплі приміщення для змін, лазня, ізолятор. При заводі створили професійно-технічну школу, яка готувала хіміків-цукроварів. По закінченні виробничого сезону 1923 року роботи припинилися до реконструкції. Працювали лише ремонтні майстерні, виконуючи різні замовлення для сільського господарства.

Гніванські гранітні кар’єри не діяли з 1914 року. їх затопили підземні води. Відновлення гранітних розробок почалося з 1925 року: добували бутове каміння

для шляхового будівництва та виробляли плитки. Кар’єри постачали матеріали для брукування вулиць, будівництва мостів, облицювання будинків, сходів.

Помітні зрушення в роки відбудовного періоду сталися в сільському господарстві. Відновлювалися посівні площі. Під час посівної кампанії 1922 року Гніванська волосна Рада виділила селянським господарствам додатковий посівний матеріал. На допомогу голодуючим зібрали по 2 фунти зерна з кожного працюючого.

Поряд з відбудовою і дальшим розвитком економіки партійні і радянські органи дбали про поліпшення матеріального й культурного становища населення. Відкрились сільська і трудова школи, дві бібліотеки, клуб, сельбуд, дитячий садок. Створено гурток політграмоти, який відвідували також і безпартійні.

Ініціаторами нових починань були члени комсомольського осередку, створеного ще в травні 1921 року. До нього входили й комсомольці сусідніх сіл Витави й Селища. Під керівництвом комуністів комсомольці включились у боротьбу за ліквідацію неписьменності, організовували художню самодіяльність у клубі та сельбуді, проводили недільники для впорядкування Гнівані.

З великим болем зустріли гніванці звістку про смерть В. І. Леніна. Партійний осередок закликав трудящих до ще більшої згуртованості і втілення в життя заповіту В. І. Леніна — побудови комунізму. На зборах партійного осередку цукрового заводу було вирішено відкрити пам’ятник вождеві пролетаріату.

Дедалі швидше розвивалась економіка й культура Гнівані. В період реконструкції народного господарства і побудови фундаменту соціалізму обсяг виробництва гніванських гранітних розробок збільшився в 4,5 раза. Були відкриті нові кар’єри. Проведено механізацію трудомістких виробничих процесів. Установлено каменедробильні агрегати, каменекопальні машини, побудовано естакади, прокладено залізничні колії до кожного забою, запроваджено пневматичне глибоке буріння. Спорудження електростанції допомогло в цій роботі. На розробках повністю витіснено гужовий транспорт, встановлено електричні підйомники, потужні компресори. Все це значно підвищило продуктивність праці на кар’єрах. Постало питання про підготовку кваліфікованих кадрів. У 1930 році організовано школу ФЗН, яка випускала каменотесів-брущатників і каменотесів-буровиків, відкрито виробничо-технічні вечірні курси для підвищення кваліфікації робітників.

Гніванські кар’єри виконували завдання союзного значення. Тут добували граніт для будівництва набережної Москви-ріки, Московського метрополітену.

Партійна організація гніванських гранітних розробок у 1935 році нараховувала 23 члени партії і 9 кандидатів у члени партії. Для керівництва нею обрано партійний комітет, по цехах і виробничих ділянках створено 7 партійних груп. Близько 70 проц. комуністів працювали безпосередньо на виробництві. Партійна організація приділяла багато уваги впровадженню у виробництво стахановських методів праці, раціоналізаторству й винахідництву, спрямовувала інженерно-технічний персонал і всіх трудящих на удосконалення виробничих процесів та поліпшення технології добування й переробки граніту.

Наприкінці другої п’ятирічки 80 проц. добування та обробки граніту здійснювались механічним способом; обсяг виробництва з основних видів продукції збільшився в 5 раз. Виросла велика армія стахановців, які виконували виробничі завдання на 200—300 проц. Серед них—каменотеси В. Іщук, А. Слободянюк, Н. Ковальчук та інші.

Напередодні Великої Вітчизняної війни майже була завершена комплексна механізація всіх виробничих процесів гніванських гранітних розробок. Колектив підприємства успішно розв’язував завдання, накреслені третім п’ятирічним планом розвитку народного господарства СРСР.

Восени 1939 року почалась реконструкція Гніванського цукрозаводу. Виробничий сезон після її завершення почався в жовтні наступного року. Перший рік роботи підприємства був періодом технічного освоєння. За добу тут перероблялось 6423 цнт цукрових буряків. Це становило 64 проц. від проектної потужності заводу.

Восени 1929 року в Гнівані засновано товариство спільного обробітку землі, яке наступного року перетворене в сільськогосподарську артіль «Перше травня». В 1933 році артіль об’єднала 25 селянських господарств. Основні польові роботи в артілі виконувались за допомогою одного трактора, якого виділяла Тиврівська МТС.

За роки п’ятирічок відбулися нові зміни в побуті й культурному житті гніванців. Побудовано новий житловий масив «Червоний гай». До 1934 року була одна семирічна школа, в якій навчалося 245 учнів і працювало 18 учителів. З 1934 року в селищі існувала середня школа, в якій здобували знання 1200 учнів і викладало 45 учителів. Вони організовували самодіяльні вистави, виступали з лекціями, доповідями, бесідами серед населення. Відкрились два дитячі садки. В 1939 році збудовано дільничну лікарню на 50 ліжок. На кошти профспілкової організації гранітних розробок була створена бібліотека, яка обслуговувала всіх жителів селища. Електрика, кіно, радіо органічно ввійшли в життя і побут трудящих Гнівані.

17 липня 1941 року до селища увірвалося лихо: Гнівань окупували німецько-фашистські загарбники. За роки окупації підприємства Гнівані були по-варварському зруйновані. Вороги вивезли з цукрового заводу найцінніше устаткування до Німеччини, а те, що залишилось, знищили. Було пограбовано обладнання гранітних розробок. Фашисти повністю зруйнували господарство артілі «Перше травня».

На території гранітних розробок окупанти відкрили табір для військовополонених. У липні 1941 року в ньому ув’язнили 3000 чоловік. Внаслідок звірячих знущань, холоду, голоду, важких антисанітарних умов, різних хвороб (сипний і черевний тиф, дизентерія) щоденно помирало 15—20 чоловік. До кінця листопада в таборі залишилось 700 чоловік.

Фашисти знищили також багато мирних жителів. Кати приводили під конвоєм до місця розправи приречених, примушували їх копати ями, наказували повністю роздягатися. Жінок і старих людей розстрілювали першими, дітей живцем кидали в яму і закопували. Судово-медичною комісією розслідування злодіянь німецьких загарбників установлено, що розстріляно і знищено мирного населення та полонених у селищі Гнівань 6370 чоловік.

В окупованому 1941 року селищі залишилось багато поранених воїнів. Жителі селища, ризикуючи своїм життям, перенесли поранених у дубовий гай, недалеко від гранітних розробок, і там їх доглядали. Багато бійців потім пішли в партизанський загін, щоб продовжити боротьбу у ворожому тилу. В 1943 році за переховування радянських військовополонених, яким пощастило втекти з табору смерті, німці розстріляли Д. П. Некрута та його дружину.

Під гнітом німецьких окупантів Гнівань перебувала 973 дні. На початку 1944 року 1-а гвардійська танкова армія, що входила до складу військ 1-го Українського фронту, під командуванням М. Ю. Катукова здійснювала глибокий рейд у тил ворога. 10 січня в Гнівані розгорнулися запеклі бої танкових підрозділів старшого лейтенанта Захарова і капітана Дубодєлова проти фашистів. В ці дні загинуло 23 танкісти. Але закріпити завойовані рубежі радянським бійцям тоді не вдалося. Вони тимчасово відступили. Великий патріотизм проявили жителі селища С. А. Гулько, О. С. Гулько, О. В. Василюк, Я. І. Ліщинський, які переховували поранених у бою танкістів.

15 березня 1944 року війська 151-ї стрілецької дивізії 2-го Українського фронту остаточно визволили Гнівань від фашистських загарбників1.

Трудящі Гнівані свято шанують тих, хто загинув у роки війни. Руками гніванських каменотесів споруджено і встановлено в селищі три пам’ятники: в дубовому гаю, в парку, біля селищної Ради депутатів трудящих.

680 фронтовиків-гніванців мають урядові нагороди за участь у Великій Вітчизняній війні. За бойові заслуги орденом Леніна нагороджені майори М. К. Уткін та Й. І. Бокач, а підполковник А. Є. Бушинський удостоєний двох орденів Червоного Прапора і двох орденів Червоної Зірки.

Гніванці зробили все можливе, щоб прискорити перемогу Радянського Союзу над гітлерівською Німеччиною. Овіяне духом патріотизму, все населення взяло активну участь у зборі коштів на побудову танкової колони «Колгоспник Вінниччини», в реалізації Державної воєнної позики, відродженні зруйнованого окупантами народного господарства.

Відновлювалося мирне життя. На гранітних розробках уже 10 квітня 1944 року була відбудована і вступила в експлуатацію перша, а 10 травня — друга дільниці. На вересень продукція розробок досягла 70 проц. довоєнного рівня, а урядові завдання виконано на 361 процент.

Перед колективами гніванських кар’єрів постало відповідальне завдання — швидкими темпами виконати поставки гранітних матеріалів на відбудову Києва та інших міст Радянського Союзу. Робітники кар’єроуправління вирішили працювати додатково по 2 години щодня. Партійна організація разом з дирекцією кар’єроуправління розробила план підвищення технічної кваліфікації колективу. Уже в 1944 ротті відкрили школу ФЗН для підготовки електриків, каменотесів, бурильників, машиністів, штукатурів та робітників інших спеціальностей. Цього ж року всі об’єкти гранітних розробок були відбудовані, а виробничий план калової продукції виконано на 263 проценти.

За роки четвертої п’ятирічки на гранітних розробках основні виробничі ділянки були оснащені сучасною технікою, ручне буріння замінено механічним, повністю механізовано вантажні роботи, велику увагу приділено підвищенню якості продукції. Розгорнулося соцзмагання між підприємствами Гніванського і Головинського кар’єроуправлінь тресту «Союзграніт». Все це прискорило відбудову підприємства. В 1949 році рівень довоєнного видобутку граніту був перевершений. На підприємстві виросла велика група передовиків виробництва, які виконували норми на 300 проц. (середня норма виробітку становила 125—135 проц.). Серед них ломщик Л. Тишко, каменотес А. Ситник, слюсар Г. І. Ніколаєв. Зміцніла партійна організація, яка налічувала 63 комуністи. З них 39 чоловік працювало безпосередньо на виробництві.

В 1946 році на місці зруйнованого в роки Вітчизняної війни був збудований новий вокзал станції Гнівань. У жовтні 1947 року після відбудови почав працювати Гніванський цукровий завод. Дирекція заводу разом з партійною і профспілковою організаціями розробили розгорнутий план дальшого удосконалення підприємства. Були вивчені всі можливості підвищення продуктивності праці, поліпшення якості цукру, зменшення витрат на його виробництво. Колектив заводу спрямував свої зусилля на те, щоб якнайкраще використати ці можливості. На підприємстві з успіхом застосовано 108 раціоналізаторських пропозицій. Для підвищення кваліфікації робітників та інженерно-технічних працівників організували виробничо-технічні курси. Важливу роль в удосконаленні виробництва відіграло масове соціалістичне змагання, впровадження передових методів праці. Завдяки здійсненим заходам у 1948 році завод досяг довоєнного рівня виробничої потужності. 1951 року йому присвоєно почесне звання підприємства відмінної якості.

Набирав сили і колгосп «Перше травня». В 1949 році він досяг довоєнного рівня виробництва і був об’єднаний з сусіднім колгоспом с. Витави.

1951 року введено в дію Гніванський ремонтно-підшипниковий завод, який, крім ремонту, став виготовляти роликопідшипники. Продукція надходить всім конторам «Сільгосптехніки» Радянського Союзу, а також Горьковському автозаводу, Кемеровському електромеханічному, заводу ім. Фрунзе Киргизької РСР, Цілиноградському «Сільгоспмашу». Завод експортує підшипники в Польщу, Румунію, Болгарію, Демократичну Республіку В’єтнам, Монголію.

Гніванські підприємства взяли шефство над селом. Колектив кар’єрів допоміг підшефному колгоспу «Червоний господар» Тиврівського району механізувати трудомісткі роботи на тваринницьких фермах, відремонтувати сільськогосподарські машини, організувати політико-виховну роботу серед колгоспників. Юнаки й дівчата цукрового заводу допомагали підшефному колгоспу ім. Свердлова безпосередньо на ланах. Разом з молодіжними ланками колгоспу вони вивозили добрива на поля, спільно обробляли їх і збирали врожай. Гніванська автобаза взяла шефство над колгоспом «Зоря комунізму», ремонтно-підшипниковий завод — над артіллю ім. Шевченка, кар’єроуправління — над колгоспом «Росія».

На підприємствах Гнівані розгортався масовий рух за комуністичну працю. 1964 року на цукровому заводі вже існувало 14 бригад, яким надано звання комуністичних, і 57 ударників комуністичної праці. Авторитетом і повагою в колективі користується В. О. Данильцев — керівник групової лабораторії, автор понад 140 раціоналізаторських пропозицій і винаходів. В. О. Данильцев має 6 авторських свідоцтв, він — заслужений раціоналізатор УРСР.

Всі підприємства Гнівані виконали виробничий семирічний план достроково.

В 1965 році на цукровому заводі вироблено 689 133 цнт цукру. За досягнуті успіхи у виконанні завдань семирічного плану випарника О. А. Гароджу нагороджено орденом Леніна, сатуратника В. К. Мельника— орденом Трудового Червоного Прапора.

Успішно виконали гніванські промислові підприємства план восьмої п’ятирічки. За 1966—1970 рр. збільшився випуск товарної продукції: на цукровому заводі — на 33,6 проц., на підприємствах Гніванського кар’єроуправління — на 54,1 проц., на ремонтно-підшипниковому заводі — на 32 проценти.

Запровадження нової економічної реформи на підприємствах сприяло зростанню продуктивності праці й заробітної плати трудящих. На гранітних розробках продуктивність праці в 1967 році порівняно з попереднім роком зросла на 16,7 проц. Цукровий завод перейшов на нові умови планування і економічного стимулювання у вересні 1967 року. До кінця року, тобто за чотири місяці, доходи трудящих збільшились на 11,4 тис. крб., які нараховані їм з фондів матеріального стимулювання.

Колектив цукрового заводу підтримав патріотичну ініціативу трудящих Москви й Ленінграда та колективу Красносілківського цукрового заводу — включитися в соціалістичне змагання за достойну зустріч 100-річчя з дня народження В. І. Леніна і виконання п’ятирічного плану.

За роки Радянської влади селище Гнівань виросло територіально. Підвищився культурний рівень і матеріальний добробут населення. Великого розмаху набрало житлове й культурно-побутове будівництво. На місці старих дореволюційних халуп звели красиві сучасні житлові будинки, підприємства громадського харчування; жителі користуються водопроводом. Збудовано нове приміщення для середньої школи, комбінат побутового обслуговування, палац культури.

Розширилась державна та кооперативна торгівля. З року в рік зростає товарообіг. Значно поліпшилось медичне обслуговування населення. У Гнівані є дільнична лікарня на 50 ліжок, селищна поліклініка, два здоровпункти, дитяча консультація, аптека. Медичні працівники, серед яких 22 лікарі та 60 спеціалістів з середньою медичною освітою, наполегливо борються за здоров’я трудівників та санітарно-гігієнічний стан селища.

Досягнуто успіхів і в справі народної освіти. За післявоєнні роки не тільки розширилася матеріальна база шкіл, але й значно підвищився рівень викладання. В селищі працюють: середня та восьмирічна загальноосвітні школи, середня школа робітничої молоді та школа-інтернат. У школах навчається понад 1600 учнів, викладає 107 учителів. Серед майстрів педагогічної справи — два заслужені вчителі УРСР М. Я. Новицький, нагороджений орденом Леніна, П. В. Бригадир, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. 12 випускників гніванських шкіл працюють у вищих навчальних закладах країни. Випускниця середньої школи слюсар Гніванського цукрового заводу Г. П. Рератюк — депутат Верховної Ради СРСР.

У Гнівані діє будинок культури кар’єроуправління, клуб цукрового заводу. Учасники художньої самодіяльності виступають перед робітниками й колгоспниками навколишніх сіл.

До послуг трудящих — дві державні бібліотеки та дві бібліотеки при кар’єро-управлінні й цукровому заводі. Вони стали місцем проведення літературних вечорів, читацьких конференцій, консультацій з питань міжнародного і внутрішнього становища СРСР.

Сучасна Гнівань будується і зростає. Стали до ладу нові підприємства—об’єднаний завод залізобетонних конструкцій та шиноремонтний. В дев’ятій п’ятирічці гніванці матимуть нові універмаг, лікарню на 250 ліжок, поштамт, автоматичну телефонну станцію на 1000 абонентів. Значними трудовими досягненнями прославляють гніванці рідне селище.

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Гнивань — посёлок городского типа в Тывровском районе Винницкой области УССР, в 23 км к Ю.-З. от Винницы. Ж.-д. станция на линии Винница — Жмеринка. Шинно-авторемонтный комбинат, заводы: ремонтно-подшипниковый, железобетонных конструкций, сахарный, молочный. Разработка гранита.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Гнивань (Гневань) — ст. юго-зап. жел. д., Подольской губ., Винницкого у., в 20 в. от у. г. Винницы. В окрестностях каменоломни превосходного гранита и рафинадный зав. товарищества «Гнивань».

1 комментарий

  1. Ірина:

    Яка нахер п’ятирічка, ватники?
    В дев’ятій п’ятирічці гніванці матимуть нові універмаг, лікарню на 250 ліжок…..

Ваш комментарий