Вороновица

Административно-территориальное деление

Вороновица (укр. Вороновиця) — поселок городского типа, центр поселкового совета Винницкого района Винницкой области. В ХІХ столетии местечко Брацлавского уезда Подольской губернии.

Поселок относится к историко-этнографическому региону Подолье.

Сицинський Ю.Й. Археологическая карта Подольськой губернии 1901 г.

Вороновица. Въ 11/2 вер. отъ Вороновицкаго сахарнаго завода, въ лесу находится Городысько совершенно круглой формы, окруженное валами и имеющее входъ со стороны завода. Общая площадь городища около 600 кв. саж., длина вала 200 саж., ширина 2 саж.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Вороновицы — местечко Подольской губернии, Брацлавского уезда. Жителей 1256. Дворов 185, церковь, костел, синагога, 2 еврейских молитвенных дома. Двухклассное народное училище, со 168 учащимися. При училище фруктовый сад и огород; ученики обучаются садоводству, а ученицы — рукоделию; 4 водяные мельницы; близ местечка сахароваренный завод.

Большая Советская Энциклопедия 1969 — 1978 гг.

Вороновица, посёлок городского типа в Винницком районе Винницкой области УССР, в 24 км к Ю.-В. от Винницы. Железнодорожная станция. 8 тыс. жителей (1969). Сахарный, плодоконсервный, кирпичный заводы, швейная фабрика. Инкубаторная станция.

История городов и сел УССР 1972 год

Вороновиця — селище міського типу (з 1956 року), центр селищної Ради. Розміщена на підвищеній рівнині поблизу невеличкої річки Воронки, притоки Південного Бугу. До обласного центру- 24 км. Через Вороновицю пролягають автошлях та залізнична лінія. Населення — 6223 чоловіка. Селищній Раді підпорядковане село Сорочин. Селище славиться садами. З півдня до нього підступає великий масив листяного лісу.

Багаті землі, на яких виникло село, були об’єктом нападів завойовників і переходили з рук до рук. Тут в різні часи хазяйнували татари, литовці, турки, поляки. Про жорстокі бої, що відбувалися в цих місцях, свідчать залишки фортеці, спорудженої у XIV ст., й підземні ходи в самому селищі.

Про походження назви села існує кілька легенд. В одній з них розповідається про жорстоку битву місцевих мешканців з турками. Після бою над полем, встеленим трупами, кружляли зграї вороння. Від слів- ворони в’ються- нібито й пішла назва села. В іншій говориться, що найменування села походить від назви річки Воронки.
Через село пролягав торговий шлях з Вінниці на Брацлав та Балту.

Перша згадка про Вороновицю зустрічається у письмових джерелах за 1545 рік.

Польські пани, які володіли селом, не раз перепродували його, що призводило до посилення закріпачення мешканців. Лише за першу чверть XVII ст. Вороновицю продавали тричі і нею заволоділи Грохольські. Останні тримали її в своїх руках понад двісті років. Поміщикам належало 4 тис. десятин кращих земельних угідь і понад 2,5 тис. десятин лісу, а 1362 селянам припадала лише 961 десятина землі. До того ж, половина дворів залишалася без корів і коней. Село виглядало злиденно. Низенькі селянські хати, криті соломою, були часто без димарів. У них завжди було напівтемно, тісно й непривабливо. Ввечері тут світили скалками. Над селянськими хатами височів триповерховий палац поміщика, споруджений 1625 року руками кріпаків серед великого саду. На фоні дрібних селянських хаток виділялись ще етапний будинок і тюрма.

1748 року Вороновиці надано статус міста. Та розвитку його перешкоджало кріпацтво. За матеріалами інвентаризації, складеної на 1850 рік, до маєтку Грохольського, який об’єднував Вороновицю, Ганщину, Сорочин (тепер це одне село), було приписано чоловіків — 665, жінок — 717. З усіх селянських господарств, що підлягали поміщику, було тяглових — 66, напівтяглових — 142, городників — 35, бобилів — 19, дворових (переважно жінок) — 32.

Більшість селян мала мізерні клаптики землі або й зовсім лишалася безземельною. Протягом року селяни відробляли 162 дні панщини. Працюючи від світання до смеркання, селянин мусив за день виорати 2 морги землі, вижати хліба чи скосити сіна 1 морг, нарубати 13 кубічного сажня дров чи виготовити 500 цеглин, обстригти 10 овець і т. д. Селянам не під силу був такий «урок». Завдання переносилося на наступний день, панщина ставала фактично щоденною. Крім того, кожен селянський двір мусив постачати поміщикові натурою прядиво, курей, яйця ще й по 3 крб. 60 коп. грішми. До того ж, треба було сплачувати державні податі, зокрема подушне, утримувати в справності поштові шляхи, супроводжувати військові команди. Всі ці повинності й податки селяни сплачували й виконували за себе, а також за тих, що вибули з общини (померлих, рекрутів, утікачів). Виснажувала праця й на різних підприємствах. У 50-х роках XIX ст. у Вороновицькому маєтку налічувалось 8 млинів, у т. ч. 6 водяних, 2 вітряні, полотняна фабрика з 24 верстатами, пивоварня, винокурня, цегельний завод. У маєтку працювали також наймані майстри — ковалі, ткачі, шевці.

В умовах гострої класової боротьби здійснювалася реформа 1861 року. За уставною грамотою селяни одержали після скасування кріпацтва лише 388 десятин землі, з них 49 десятин зовсім непридатної. Викупні платежі становили понад 68 крб. за десятину. Лише за перші 4 роки селяни Вороновиці заплатили понад 8 тис. карбованців.

Реформа 1861 року прискорила зубожіння села. Кількість господарств, які мали тяглову силу, незабаром зменшилася з 66 до ж. Тим часом кількість «піших» безкінних господарств зросла до 5953.

Розвиток капіталістичних відносин на селі вплинув і на Вороновицю. 1866 року на околиці села спорудили Степанівський цукровий завод, проклали вузькоколійну залізницю. Тоді ж почали працювати ще 4 водяні млини. В селі з’явилися 3 заїжджі двори, поштове відділення, аптека. Єдиний навчальний заклад — двокласне народне училище, щойно відкрите, утримувалося переважно на кошти, зібрані з селян.

Вкрай незадовільним було й медичне обслуговування населення. В організованій 1890 року лікарні працював лише один лікар, подаючи допомогу жителям усього повіту.
З появою промислових підприємств і розвитком торгівлі зростало населення. Якщо до реформи у Вороновиці налічувалося 169 дворів і 1716 жителів, то 1905 року вже було понад 500 дворів і 3291 житель.

З весни 1869 по осінь 1876 року у Вороновиці в маєтку свого брата жив О.Ф. Можайський, російський конструктор та винахідник. Тут він провів свої перші досліди. О. Ф. Можайський збудував дерев’яний планер з нерухомими крилами, змонтований на чотириколісному візку. Планер прив’язували довгим мотузком до воза. Коли запряжені коні швидко тягли воза, особливо з гори, планер злітав у повітря і рухався за возом. При зменшенні швидкості апарат знижувався і котився на своєму візку.

В кінці XIX і на початку XX ст. процес розшарування селян у Вороновиці посилився. На 1903 рік тут вже було 200 бідняцьких господарств, які зовсім не мали землі. Близько 100 господарств мали менше однієї десятини кожне. Земельний голод і злидні змушували бідноту йти на заробітки в міста, наймитувати в поміщицьких маєтках та в куркулів. Рятуючись від голоду, частина селян вирушила до Казахстану, Сибіру, в степи України. За 1901-1903 pp. з села виїхало 17 родин. У наступні роки кількість переселенців зросла.

Тяжко жилося й робітникам Степанівського цукрозаводу. Робочий день тривав 14-15 годин. Мізерні заробітки скорочувались різними штрафами. Жили робітники у глиняних халупах та землянках. В казармах на одне спальне місце припадало по двоє робітників, які відпочивали позмінно.

Таке становище трудящих вело до загострення класових протиріч на селі.

Вороновиця не лишалася осторонь революційних подій 1905-1907 років. Восени 1905 року застрайкували робітники Степанівського цукрового заводу. Вони вимагали 8-го динного робочого дня, поліпшення умов праці. На підприємстві розповсюджувалися листівки, в яких повідомлялося про кривавий злочин царизму 9 січня в Петербурзі, про революційні події в країні. Листівки закликали робітників і селян посилювати боротьбу проти самодержавства. Брацлавський повітовий справник доповідав губернським властям, що страйк робітників Степанівського цукрозаводу став загрозливим. Застрайкували й селяни, які працювали в економіях Вороновиці, Сорочина, Зарудинців, Обідного та інших сіл. Селянськими заворушеннями позначені й наступні роки.

Пожвавлення капіталістичних відносин на селі напередодні першої світової війни призвело до посилення експлуатації і дальшого розшарування селян Вороновиці. В цей час сталися певні зрушення в розвитку освіти. Вороновиця вже мала дві однокласні і одну двокласну школи. 1913 року на кошти селян відкрили ремісничу школу, в якій 28 чоловік навчалися ковальського й столярного ремесла.

Звістка про повалення самодержавства надала трудящим нових сил у їх боротьбі. Організаторами її стали бідняки й солдати, що повернулися з фронту. В жовтні 1917 року відбувся збройний виступ. Жителі Вороновиці та прилеглих сіл заарештували і роззброїли начальника місцевої міліції Тимчасового уряду, звільнили з-під арешту слюсаря А. Обливача, якого власті затримали перед цим за вчинений опір. Лише силою карального козацького загону виступ селян було придушено.

Трудящі Вороновиці схвально зустріли Велику Жовтневу соціалістичну революцію і рішення II Всеросійського з’їзду Рад. Надрукований за ініціативою вінницьких більшовиків і доставлений у кількох десятках примірників до села текст Декрету про землю, підписаний Леніним, селяни не випускали з рук. Його читали на мітингах і зборах. Повітовий комісар Центральної ради доповідав своєму начальству, що селяни Вороновиці знаходяться під великим впливом більшовицького з’їзду Рад.

Радянську владу у Вороновиці проголосили в січні 1918 року. В роки громадянської війни та іноземної інтервенції трудящі села брали участь у партизанському русі проти німецьких загарбників та петлюрівської Директорії. У березні 1919 року Вороновицю визволили від петлюрівців частини 1-ї Української радянської дивізії. Однак після цього село ще не раз зазнавало ворожих нападів. Особливо запеклі бої з петлюрівськими бандами відбувалися тут улітку 1919 року. В січні 1920 року село визволили частини Червоної Армії, підтримані місцевим населенням. Навесні його знову захопили війська буржуазно-поміщицької Польщі й петлюрівці. В червні цього ж року жителі Вороновиці назавжди стали вільними.

До створеного ревкому увійшли: голова В. Малафєєв, члени — 3. Андрійчук, В. Галаганюк, К. Добринчак, К. Кобець, від робітників цукрового заводу — С. Вдовиченко, П. Дзюбанчук і Ситник.

Почалося будівництво нового життя. Ревком видав наказ, за яким всі підприємства, маєтки, ліси й води, що були приватною власністю, переходили у загальний фонд держави і ставали надбанням всього народу.

В центрі уваги ревкому стояли питання політичного виховання трудящих, культурного будівництва, кооперування селян, роботи серед молоді. Трудящі вирішували питання про клуб, бібліотеку, охорону майна, відбувалися вибори делегатів на повітовий селянський з’їзд, розглядалися конфліктні справи.

На мітингу, скликаному ревкомом 18 липня 1920 року, робітники Степанівського цукрового заводу прийняли резолюцію, в якій говорилося: «Ми, робітники і службовці Степанівського цукрового заводу, клянемося, що за першим закликом Радянської влади підемо всі, як один, на боротьбу з внутрішньою розрухою і польськими панами. Хай живе Радянська влада. Хай живе Червона Армія, яка несе свободу трудовому народові!».

Відбудова господарства здійснювалася в складних умовах боротьби з куркульськими бандами. Селянинові доводилося виходити в поле не тільки з плугом, але і з гвинтівкою. Та вороги були безсилі спинити нове життя, бандитів невдовзі знищили.

Трудящі Вороновиці гаряче вітали рішення X з’їзду партії про перехід до нової економічної політики. Вже 1921 року вони одними з перших в повіті виконали про дпо даток.
Наприкінці 1920 року у Вороновиці був створений сільський комітет незаможних селян. З його ініціативи 1922 року у селі організували 3 кооперативні товариства- два споживчі і пізніше одне сільськогосподарське — «Хлібороб». У відкритій профтехшколі стали готувати слюсарів і теслярів. Розпочали роботу дві загальноосвітні школи, 3 бібліотеки.

При цукровому заводі запрацював клуб. У травні 1923 року у Вороновиці засновано комсомольський осередок. Колишній секретар комсомольського осередку села Ганщини (об’єднане з Вороновицею), нині полковник запасу О. В. Вере- тинський, у своїх спогадах пише, що сільські комсомольці в ті роки брали участь у створенні сільськогосподарських кооперативів, вели боротьбу з куркулями, проводили виховну роботу серед молоді. 9 червня 1923 року створюється партійна організація (секретар — О. М. Нижник).

За новим адміністративно-територіальним поділом 1923 року Вороновиця стає районним центром. Це сприяло більш швидкому розвитку селища.

У 1923 році відновив роботу Степанівський цукровий завод, який налічував тоді близько 100 робітників, почали працювати млини та інші підприємства.

Зростала трудова й політична активність селян та робітників Вороновиці, міцніли авторитет і керівна роль на виробництві комуністів. Лише за один рік, після ленінського призову, кількість комуністів подвоїлася за рахунок робітників і бідноти.

Багато уваги партійні і радянські організації приділяли кооперуванню села. У квітні 1924 року виникло сільськогосподарське кооперативне товариство «Гурт», воно об’єднувало понад 800 членів з 10 сіл району, у т. ч. і Вороновиці. Товариство постачало селянам насіння, фураж, промтовари, сільськогосподарський реманент, дбало про контрактацію. Воно мало в своєму розпорядженні олійницю, соломорізку, молотарку, прокатний пункт, займалося виробництвом цементних кругів. 10 проц. прибутку товариство відраховувало на школу й культосвітні заходи.

В 1925-1926 pp. у Вороновиці існувало вже вісім кооперативних об’єднань: три споживчі кооперації, дві сільськогосподарські, три промислові артілі.

Водночас з відродженням господарства здійснювалось і культурне будівництво. Вживались заходи до ліквідації неписьменності, діти трудящих пішли до школи. 1924 року у Вороновиці і при Степанівському цукровому заводі працювали З школи, клуб, 2 хати-читальні, 2 пункти ліквідації неписьменності, школа малописьменних, профтехшкола. Останню згодом перетворили в школу механізації, а потім у сільськогосподарський технікум. Тут також функціонували аптека, 2 лікарні, ветдільниця тощо. 1926 року жителі Вороновиці вперше дивилися кіно, а 1927 року — слухали радіо.

1927 року в селі створюються два ТСОЗи, які згодом об’єдналися. Широко розгорнули свою діяльність кооперативні об’єднання — молочне, садово-городнє, буряківниче. До товариства спільного обробітку землі вступили всі члени й кандидати у члени партії та незаможники. У вересні 1929 року ТСОЗ перейшов на статут артілі, яку назвали «Перше серпня». Згодом виникли ще дві артілі. Наприкінці 1930 року майже всі селяни вступили до колгоспів. Значну підтримку хліборобам у створенні й зміцненні колгоспів подавали робітники Стецанівського цукрозаводу. Вони організували тракторну бригаду, яка допомагала обробляти поля.

Значну роль у зміцненні колгоспу «Перше серпня» та інших господарств району відіграло створення у 1933 році Вороновицької МТС. Через рік вона вже мала 52 трактори, 37 молотарок, 150 сівалок, 22 двигуни. Вороновицька МТС була однією з передових на Вінниччині. У соціалістичному змаганні механізаторів перед вели тракторна бригада К. Будника, трактористи Т. Ничипорук і М. Полянський, комбайнер К. Петрук.

Для підготовки колгоспних кадрів у Вороновиці відкрили технікум соціалістичного обліку сільського господарства та районну колгоспну школу. В цих навчальних закладах здобували знання бригадири й ланкові та інші працівники колгоспів району.

Швидко розвивався Степанівський цукровий завод. Колектив підприємства гаряче підтримав змагання за ударну працю. На кінець першої п’ятирічки тут вже було 10 ударних бригад і 84 ударники. Питання продуктивності праці, впровадження госпрозрахунку, боротьба за зниження собівартості продукції, проф- технавчання, питання робітничого постачання та інші були в центрі діяльності комуністів заводу. Вже за два роки першої п’ятирічки колектив цукрового заводу, випускаючи якісну продукцію, збільшив виробіток на 122 проц., а добова продуктивність його виросла з 6898 цнт до 8446 цнт. Разом з тим робітники багато допомагали підшефним селам в організації колгоспів, ремонті техніки тощо, В 1935 році завод переробив 928 тис. цнт сировини і одержав цукру близько 150 тис. цнт замість 93 тис., визначених планом. Собівартість центнера цукру знизилася з 42 крб. до 27 крб. Завод одержав прибутку понад 800 тис. крб.2. У 1940 році вироблено цукру майже в 2 рази більше, ніж до революції.

У передвоєнні роки поліпшився й матеріальний добробут, значно зросла культура трудящих Вороновиці. До 1933 року було ліквідовано неписьменність. Усі діти шкільного віку навчалися. Великою популярністю серед населення користувалися клуб і бібліотеки. Кіно, радіо, книга міцно ввійшли в побут трудящих. При клубі почали працювати різні гуртки, які об’єднували близько 200 юнаків та дівчат. Минулися лихі часи, коли жителі села кидали рідні домівки, шукаючи кращої долі в інших краях. Трудяще населення Вороновиці почало жити заможно й культурно.

Але розмаху нового життя перешкодив напад на нашу країну німецько-фашистських загарбників. 21 липня 1941 року село окупували фашистські війська. Катування і смерть принесли вони радянським людям. Та не корилися жителі ворогові. Незабаром вороновицькі комуністи створили підпільні й партизанські групи.

З вересня 1941 року на території Вороновицького району розгорнули боротьбу з ворогом 3 підпільні групи. Організатором і керівником однієї став комуніст І. Ф. Яковенко, до війни працівник редакції районної газети та кореспондент львівської обласної газети. До складу групи входили Д. Андріяш, І. Галаган, С. Самофалов, А. Суворов, М. Сученко, О. Сученко, Б. Шуляк. Група встановила зв’язок з Вінницькою підпільною організацією. До складу групи І. Ф. Яковенка входили жителі Вороновиці й Ганщини.

Згодом виникла ще одна група в Зарудинцях, яку очолив комуніст її. Т. Гармидер. Підпільник, працівник друкарні М. Сученко складав і друкував листівки. Частину їх передавали Вінницькій підпільній організації, розповсюджували в районі. За завданням Вінницького підпільного партійного центру були вивезені з Вороновицької друкарні 2 каси шрифту, одну передали у Вінницю, а друга зберігалася в І. Ф. Яковенка. Ворогу вдалося натрапити на слід підпільників. 27 грудня 1943 року гестапівці вдерлися до квартири І. Ф. Яковенка і на місці розстріляли його. Були заарештовані М. Сученко і С. Самофалов, яких пізніше розстріляли в гестапо. Заарештували і всіх працівників друкарні. Решта членів групи пішла в ліс, щоб з’єднатися з партизанським загоном.

Вороновицькі партизани під керівництвом Б. Шуляка здійснили ряд диверсій на лініях зв’язку, знищили німецький радіовузол, убили начальника місцевої поліції і одного поліцейського. В 1943 році загинули в бою з німецькими загарбниками в селі Війтівцях Липовецького району активні учасники Вороновицької підпільної групи Д. Андріяш, А. Суворов, Б. Шуляк.

Група підпільників в селі Зарудинцях продовжувала діяти до приходу частин Червоної Армії. Вона здійснювала диверсії на телеграфних лініях і на дільниці вузькоколійної залізниці Вороновиця — Фердинандівка, пустила під укіс кілька німецьких ешелонів з боєприпасами і продовольством. Патріоти провадили також агітаційно-пропагандистську роботу серед жителів навколишніх сіл, залучали їх до боротьби з гітлерівськими окупантами, друкували й розповсюджували антифашистські листівки.

Сотні жителів Вороновиці самовіддано билися з окупантами на фронтах Великої Вітчизняної війни. Багатьох з них було нагороджено орденами й медалями. Високого звання Героя Радянського Союзу удостоєні військовий моряк нині контрадмірал В. С. Пилипенко, льотчики П. А. Колісник, Г. М. Олійник.

У районі Вороновиці протягом тривалого часу відбувалися жорстокі бої з фашистами. Радянські воїни визволили село 13 березня 1944 року. Окупанти, відступаючи під ударами Червоної Армії, залишили після себе у Вороновиці згарища і руїни. Загарбники зруйнували майже всі споруди колгоспу, громадські приміщення, багато житлових будинків, цукровий завод та інші підприємства. Повністю знищили техніку, на фермах не залишилося жодної тварини.

Ще неподалік гриміли бої, а трудящі селища взялися за відбудову господарства. Доводилося робити все спочатку. Незабаром відновила діяльність партійна організація цукрового заводу. Під її керівництвом колектив робітників та інженерно-технічних працівників розпочав відбудовувати підприємство. На суботники й недільники виходили всі мешканці. Вони ремонтували пошкоджені будинки, садили дерева.

Розгорнули роботу медичні установи, культурно-освітні заклади, районний клуб, бібліотека. На початку 19451946 навчального року в районі була відновлена довоєнна мережа шкіл.

Поверталися додому фронтовики, бралися до мирної праці. На Степанівському цукрозаводі партійна організація вже в 1948 році нараховувала 38 чоловік. Комуністи очолили соціалістичне змагання, в якому брали участь майже всі робітники підприємства. Завод став давати продукцію. Вже в перший рік після відбудови на підприємстві не було жодної бригади, жодного робітника, які б не виконали норми. Завод виконав річне завдання на 124 проц. і одержав понадпланового прибутку 350 тис. крб. Знижувалася собівартість продукції. Собівартість одного центнера цукру зменшилась за четверту п’ятирічку на 6 крб. За рахунок цього підприємство одержало надпланових нагромаджень 400 тис. крб. Понад 300 виробничників перевиконали взяті соціалістичні зобов’язання. Одинадцять бригад і два цехи завоювали звання колективів відмінної якості. За перевиконання виробничих завдань заводу було присуджено третю всесоюзну премію Міністерства харчової- промисловості СРСР та ВЦРПс.

В 1947 році почало працювати ще одне підприємство — швейна фабрика.

Важко було колгоспникам. Не вистачало тягла, сільськогосподарського реманенту. Бракувало робочих рук. У селі лишилися в основному жінки, старики й діти. З великими труднощами колгоспники провели першу сівбу і збирання врожаю. Трудящі Вороновиці дістали від держави значну допомогу. На початок січня 1945 року Вороновицька МТС мала ЗО тракторів, які вирушили на колгоспні поля. Тракторист І. Поліщук та його товариші виступили ініціаторами руху за економію пального. Вороновицька МТС перевиконала річний план робіт і посіла провідне місце в соціалістичному змаганні механізаторів Вінниччини.Колгосп за допомогою

МТС вже у 1946 році повністю освоїв довоєнну посівну площу. Він один з перших у районі успішно закінчив збирання врожаю, перевиконав план здачі хліба державі, зібрав найвищий урожай цукрових буряків. Наприкінці четвертої п’ятирічки неподільний фонд колгоспу «Перше серпня» зріс з 86 тис. до 288 тис. крб.

У 1950 році Вороновицький колгосп «Перше серпня» об’єднався з артілями сіл Сорочина, Ганщини, Комарового. Укрупнений колгосп «Шлях до комунізму» швидко міцнів. Зростала культура землеробства. Понад 80 проц. польових робіт було механізовано.

У всесоюзному змаганні значних успіхів добилися вороновицькі колгоспники, готуючись зустріти 40-у річницю Великої Жовтневої революції. Урожай з кожного гектара зернових та цукрових буряків у порівнянні з 1953 роком зріс у 1,5-2 рази, надої молока від кожної корови перевищили в середньому 3600 кг. Колгосп став мільйонером. Його прибутки перевищили 1 млн. 500 тис. карбованців.

Ще більших господарських успіхів досягли колгоспники, робітники та службовці підприємств Вороновиці за роки семирічки. Готуючись гідно зустріти XXII з’їзд КПРС, Вороновицький колгосп вийшов у число передових господарств області. Було вирощено по 25 цнт зернових з га, виробництво м’яса збільшилося в 3 рази. Зібрано урожай цукрових буряків по 380 цнт з гектара. Особливо швидкими темпами розвивалося господарство артілі після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. Поліпшилася структура посівних площ, підвищилася продуктивність праці.

Не впізнати колишній колгосп «Перше еерпня» (з 1961 року ім. Можайського). Г восьмій п’ятирічці зміцніла його технічна оснащеність. Він має 46 тракторів, 35 автомашин та багато іншої техніки. Виросли кадри механізаторів. Нині господарство спеціалізується на вирощуванні великої рогатої худоби та розведенні птиці.

Сталі врожаї і висока продуктивність тваринництва забезпечують колгоспу постійне зростання прибутків. У порівнянні з 1953 роком вони збільшилися в три рази і досягли у 1968 році 380 тис. крб. Це дало можливість колгоспу ім. Можайського першим у районі перейти на гарантовану оплату праці. За п’ятирічку врожайність зернових підвищилася на 25 проц., соняшнику — на 40 проц., цукрових буряків — на 20 проц. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 155 цнт м’яса.

В колгоспі ім. Можайського багато ентузіастів праці, які примножують славу артілі. Серед них комуністи — делегат Третього Всесоюзного з’їзду колгоспників ланкова Л. М. Кобець, бригадир комплексної бригади М. Ф. Томчук, тваринники Н. Л. Романюк, М. Т. Паперова. Тракторні бригади П. Д. Катеринюка та В. Н. Голоти завоювали почесне звання бригад комуністичної праці. Добре розвинуте господарство має великі доходи від землеробства і від тваринництва. Завдяки цьому стало можливим за роки восьмої п’ятирічки розгорнути капітальне будівництво. Споруджено 6 великих типових, чотирирядних, повністю механізованих телятників, приміщення машинно-тракторної майстерні. Побудовано промисловий комплекс виробництва яловичини, де виробляється 15 тис. цнт м’яса.
У Вороновиці добре налагоджено підготовку кадрів і виробниче навчання колгоспників. Серед хліборобів, які безпосередньо зайняті на виробництві, понад 20 чоловік мають вищу і середню спеціальну освіту. Для підвищення агротехнічних знань колгоспників у селі відкрито університет сільськогосподарських знань. Крім того, в кожній виробничій бригаді працює агрошкола. Колгоспники удосконалюють свої знання і оволодівають суміжними професіями. Багато колгоспників заочно здобувають освіту у вузах і технікумах.

На велике підприємство, оснащене найновішою технікою, перетворився за післявоєнні роки Степанівський цукровий завод. З кожним роком він набирав темпів; виробничі плани перевиконувалися, знижувалася собівартість його продукції.

У 1966 році колектив заводу відзначив 100-річчя свого підприємства. За ці роки воно змінилося докорінно. Якщо у роки найвищого економічного піднесення (1910-1914) виробництво цукру в середньому за рік становило 16 тис. цнт, то вже 1940 року — 74 тис., 1965 — майже 170 тис., а 1970 — 225 тис. цнт. Виробничий план останнього року восьмої п’ятирічки щодо обсягу реалізації продукції перевиконано на 400 тис. крб. Завод повністю реконструйовано, широко впроваджено автоматику. Стане до ладу новий бурякопереробний цех. З його введенням завод на 1975 рік має переробляти продукції у 1,5-2 рази більше, ніж у 1970 році.

На заводі склався міцний дружний колектив. Багато передовиків виробництва, ініціаторів змагання за комуністичну працю. Серед них керівник бригади комуністичної праці, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради УРСР А. О. Мушинський, машиніст I. Л. Дзісь, кадровий робітник А. М. Голумбіовський та багато інших.

Добре працює колектив Вороновицької швейної фабрики. На ній широко розгорнуто соціалістичне змагання, в якому перед ведуть бригади, які очолюють комуністи В. А. Васильєва, В. М. Шкробіт. У 1965 році звання колективів комуністичної праці завоювали 10 бригад і підготовчий цех, звання ударників — 225 робітників. До 50-річчя Великого Жовтня 4 цехи удостоєно звання цеху комуністичної праці, а 328 робітників стали ударниками комуністичної праці. Передовими бригадами виявились ті, якими керують комуністи В. А. Васильєва, Н. Г. Савчук, О. В. Стовпяк, В. М. Шкробіт. За восьму п’ятирічку випуск продукції підприємства збільшився майже наполовину. Значних успіхів досягнуто й колективами хлібокомбінату, консервного та цегельного заводів, промкомбінату, інкубаторної станції та лісництва.

Відзначаючи успіхи трудящих Вороновиці в змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, районний комітет КП України та виконком районної Ради депутатів трудящих занесли до почесної Ленінської Книги трудової слави колективи Вороновицького відділення «Сільгосптехніки», Степанівського цукрозаводу, а також голову колгоспу ім. Можайського Л. Г. Веретинського, бригадира комплексної бригади артілі М. Ф. Томчука, тракториста А. В. Форманчука, доглядачку великої рогатої худоби М. Я. Пацалюк, учителя Вороновицької середньої школи В. X. Горденка. 370 трудівників Вороновиці уряд нагородив ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна».

З року в рік зростає культура, поліпшуються побутові умови трудящих Вороновиці. Молодь навчається у двох середніх, початковій, заочній середній школах, у середній школі робітничої молоді та профтехучилищі. Добре працює заслужений учитель Української РСР Г. С. Черногалов.

Є у Вороновиці кінотеатр, клуб цукрового заводу і сільський будинок культури, 4 бібліотеки. В гуртках художньої самодіяльності при сільському будинку культури (музичному, співочому, драматичному, танцювальному) бере участь понад 250 аматорів.

В травні 1971 року прийняв перших відвідувачів музей ім. О. Ф. Можайського, в якому розповідається про винахідника першого в світі літака, про розвиток вітчизняної авіації. В музеї широко представлені документи про розвиток вітчизняної авіації і освоєння космосу, моделі від першого літака О. Ф. Можайського до сучасних повітряних лайнерів і ракет.

Багато уваги приділяється медичному обслуговуванню трудящих Вороновиці. В селищі працюють районна лікарня на 100 ліжок, дільнична лікарня на 25 ліжок, дитяча консультація санепідстанція, поліклініка.

Загін інтелігенції в селі становить понад 200 чоловік, у т. ч. 5 агрономів, 14 інженерів, 115 вчителів, 70 медпрацівників.

З Вороновиці вийшло чимало громадських діячів, літераторів — поет К. О. Андрійчук, народний співець і кобзар — соліст Державного українського народного хору В. М. Перепелюк, юрист, колишній прокурор УРСР Д. X. Панасюк, Герой Радянського Союзу Г. М. Олійник. Тривалий час тут жив і творив М. П. Старицький.

Вороновиця багата народними талантами. До літературно-художнього об’єднання входять місцеві поети, прозаїки, художники, різьбярі, вишивальниці. Серед них майстер різьби по дереву М.І. Пилявець, художник І. П. Каниболоцький, вишивальниця Г. О. Моотицька, поетеса Н. А. Зборовська та інші.

Змінюється зовнішній вигляд Вороновиці. Тепер вона — велике впорядковане селище з широкими вулицями, тротуарами, цегляними будинками. За післявоєнні роки зведено 700 житлових будинків з цегли та шлакобетону, побудували двоповерховий універмаг, новий залізничний вокзал, споруджено водоймище площею 25 га, прокладено водопровід. Заплановано звести новий типовий будинок культури. Над будинками нині височить близько 600 радіо- і телеантен. Завершується спорудження водонапірної башти та артезіанського колодязя для постачання водою населення.

В усіх цих чудових звершеннях, які відбулися у Вороновиці, виявилася сила соціалістичного ладу, творча ініціатива вільної радянської людини.

Перечень метрических книг по с. Вороновица хранящихся в ГАВиО

1. Подільська губернія
2. Подільська єпархія
3. Різдво-Богородицька церква м-ка Вороновиця та приписна Свято-Покровська с.Сорочин Брацлавського повіту Подільської губернії
4. м-ко Вороновиця,с.Сорочин
5. Народження: 1846: ф.799, оп.1, спр.133а;
6. Шлюб: 1846: ф.799, оп.1, спр.133а;
7.
8. Смерть: 1846: ф.799, оп.1, спр.133а;
9.
10.

1. Подільська губернія
2. Гайсинсько-Брацлавський деканат
3. Римсько-католицька церква Архистратига Михаїла м-ка Вороновиця Брацлавського повіту Подільської губернії
4. м-ко Вороновиця, сс. Байраківка, Вороновицький цукровий завод, Глинянець-Кордишівський, Глинянець-Немирівський, Зарудинці, Жабелівка (Ізабелівка), Кальнишівка, Комарів, Кордишівка, Крушлинці-Великі, Латанці, Лозувата, Марківка, Михайлівка, Обідне, Олександрівка, Оленівка, Потуш, Розсоха, Сорочин, Степанівка, Степанівський цукровий завод, Тростянець, Федорівка, Шендерів та ін.
5. Народження: 1873: ф.904, оп.31, спр.1; 1876: ф.904, оп.31, спр.2; 1877: ф.904, оп.31, спр.3; 1878: ф.904, оп.31, спр.4; 1879: ф.904,оп.31, спр.5; 1880: ф.904, оп.5, спр.1; 1881: ф.904, оп.5, спр.2; 1882: ф.904, оп.5, спр.3; 1883: ф.904, оп.5, спр.4; 1884: ф.904, оп.5, спр.5; 1885: ф.904, оп.5, спр.6; 1886: ф.904, оп.5, спр.7; 1887: ф.904, оп.5,спр.8; 1888: ф.904, оп.5, спр.9; 1889: ф.904, оп.3, спр.1; 1890: ф.904,оп.3, спр.2; 1891: ф.904, оп.3, спр.3; 1892: ф.904, оп.3, спр.4; 1893: ф.904, оп.3, спр.5; 1894: ф.904, оп.3, спр.6; 1895: ф.904, оп.5, спр.10; 1897: ф.904, оп.5, спр.11; 1898: ф.904, оп.5, спр.12; 1899: ф.904, оп.5,спр.13; 1900: ф.904, оп.5, спр.14; 1901: ф.904, оп.5, спр.15; 1903: ф.904, оп.11, спр.6; 1904: ф.904, оп.11, спр.11; 1905: ф.904, оп.11,спр.15; 1906: ф.904, оп.11, спр.20; 1907: ф.904, оп.11, спр.25; 1908: ф.904, оп.11, спр.30; 1909: ф.904, оп.11, спр.35; 1910: ф.904, оп.11,спр.40; 1911: ф.904, оп.11, спр.45; 1912: ф.904, оп.11, спр.50; 1913: ф.904, оп.11, спр.54; 1914: ф.904, оп.11, спр.59; 1915: ф.904, оп.11,сп.64; 1916: ф.904, оп.11, спр.69;
6. Шлюб: 1873: ф.904, оп.31, спр.1; 1876: ф.904, оп.31, спр.2; 1877: ф.904, оп.31, спр.3; 1878: ф.904, оп.31, спр.4; 1879: ф.904, оп.31,спр.5; 1880: ф.904, оп.5, спр.1; 1881: ф.904, оп.5, спр.2; 1882: ф.904,оп.5, спр.3; 1883: ф.904, оп.5, спр.4; 1884: ф.904, оп.5, спр.5; 1885: ф.904, оп.5, спр.6; 1886: ф.904, оп.5, спр.7; 1887: ф.904, оп.5, спр.8; 1888: ф.904, оп.5, спр.9; 1889: ф.904, оп.3, спр.1; 1890: ф.904, оп.3,спр.2; 1891: ф.904, оп.3, спр.3; 1892: ф.904, оп.3, спр.4; 1893: ф.904,оп.3, спр.5; 1894: ф.904, оп.3, спр.6; 1895: ф.904, оп.5, спр.10; 1897: ф.904, оп.5, спр.11; 1898: ф.904, оп.5, спр.12; 1899: ф.904, оп.5,спр.13; 1900: ф.904, оп.5, спр.14; 1901: ф.904, оп.5, спр.15; 1903: ф.904, оп.11, спр.6; 1904: ф.904, оп.11, спр.11; 1905: ф.904, оп.11,спр.15; 1906: ф.904, оп.11, спр.20; 1907: ф.904, оп.11, спр.25; 1908: ф.904, оп.11, спр.30; 1909: ф.904, оп.11, спр.35; 1910: ф.904, оп.11,спр.40; 1911: ф.904, оп.11, спр.45; 1912: ф.904, оп.11, спр.50; 1913: ф.904, оп.11, спр.54; 1914: ф.904, оп.11, спр.59; 1915: ф.904, оп.11,сп.64; 1916: ф.904, оп.11, спр.69;
7. –
8. Смерть: 1873: ф.904, оп.31, спр.1; 1876: ф.904, оп.31, спр.2; 1877: ф.904, оп.31, спр.3; 1878: ф.904, оп.31, спр.4; 1879: ф.904, оп.31,спр.5; 1880: ф.904, оп.5, спр.1; 1881: ф.904, оп.5, спр.2; 1882: ф.904,оп.5, спр.3; 1883: ф.904, оп.5, спр.4; 1884: ф.904, оп.5, спр.5; 1885: ф.904, оп.5, спр.6; 1886: ф.904, оп.5, спр.7; 1887: ф.904, оп.5, спр.8; 1888: ф.904, оп.5, спр.9; 1889: ф.904, оп.3, спр.1; 1890: ф.904, оп.3,спр.2; 1891: ф.904, оп.3, спр.3; 1892: ф.904, оп.3, спр.4; 1893: ф.904,оп.3, спр.5; 1894: ф.904, оп.3, спр.6; 1895: ф.904, оп.5, спр.10; 1897: ф.904, оп.5, спр.11; 1898: ф.904, оп.5, спр.12; 1899: ф.904, оп.5,спр.13; 1900: ф.904, оп.5, спр.14; 1901: ф.904, оп.5, спр.15; 1903: ф.904, оп.11, спр.6; 1904: ф.904, оп.11, спр.11; 1905: ф.904, оп.11,спр.15; 1906: ф.904, оп.11, спр.20; 1907: ф.904, оп.11, спр.25; 1908: ф.904, оп.11, спр.30; 1909: ф.904, оп.11, спр.35; 1910: ф.904, оп.11,спр.40; 1911: ф.904, оп.11, спр.45; 1912: ф.904, оп.11, спр.50; 1913: ф.904, оп.11, спр.54; 1914: ф.904, оп.11, спр.59; 1915: ф.904, оп.11,сп.64; 1916: ф.904, оп.11, спр.69;
9. –
10. —