Млиев

Административно-территориальное деление

Млиев (укр. Мліїв) — cело, центр сельского совета, Городищенского района, Черкасской области. В ХІХ столетии, Млиев, село Городищенской волости, Черкасского уезда, Киевской губернии.

Село относится к историко-этнографическому региону Среднее Поднепровье (Надднепрянщина).

Авторские заметки Алексей Сидорук был в селе 10 марта 2010, 8 августа 2010 и 9 сентября 2012

Симиренки это сорт яблок, которые первыми в своей жизни попробовала моя дочь, и только их мы давали ей на протяжении первых двух лет жизни.

Сорт яблок, который является визитной карточкой Украины в мировом садоводстве, один из самых известных сортов яблок в мире. Полное названия сорта яблок — Ренет Платона Симиренко, найденный основателем садоводства на Украине и в Российской империи известным на весь мир Львом Платоновичем Симиренко и назван в честь своего отца Платона Симиренко.

Вообще то весь род Симиренков в любое поколения был представлен гениальными и талантливыми отпрысками. Успешные предприниматели, которые смогли сами выкупить себя из крепостных, основатели торгового дома, который фактически монополизировал в свое время торговлю скотом на юго-западе Российской империи, известные инженеры-технологи, меценаты и, конечно же, помологи и ученые. Практически вся история рода связана с селом Млиев, именно здесь они построили самый большой сахарный завод в Росийской империи. Первые в Украине металлические параходы были построены на млиевском машиностроительном заводе принадлежащем Симиренкам. Самая знаминитая украинская книга «Кобзар» Тараса Григорьевича Шевченка впервые был издан на деньги Симиренков. Ну и конечно же именно в Млиеве находятся знаменитые рассадники Льва Платоновича Симиренка, на базе которых была создана исследовательская садово-огородная станция, получившая множество медалей и дипломов, ныне Институт помологии им. Л.П.Симиренко УААН.

Кроме рода Симиренков, Млиев славился своим свободолюбивым настроем. Млиев одно из тех месс где зарождалось казачество, и которое часто посещал Богдан Хмельницкий. Млиевцы всегда стремились дать отпор своим панам и тем часто приходилось идти на уступки. А в 1917 году, даже была создана Млиевская республика.

Былая слава села отразилась и на текущем его состоянии. Млиев не выглядит маленьким селом — широкие дороги, есть тротуары, а административные здание, памятники, заборчики, бордюры, столбы и дорожная разметка, все, что нужно покрашено и все поддерживается в хорошем состоянии.

Главной достопримечательностью села конечно же является Институт помологии им. Л.П.Симиренко НААН, с парком и коллекционными насаждениями.

Здание Институт помологии им. Л.П.Симиренко НААН

На территории института создан народный музей Л.П.Симиренко, который размещен в одноэтажном доме, где жил, работал и погиб Лев Платонович.

Народный музей Л.П.Симиренко

Рядом с парком находится Фамильная Свято-Троицкая церковь Симиренко, построенная в 1858 году.

Храм Пресвятой Троицы

На кладбище возле церкви похоронены представители семей Яхненков-Симиренков.

Вернуться к содержанию ↑

История

Млиев — древнее поселение. Обитание людей в глубокую древность, на территории которой расположилось село, заверяется археологическими находками —каменными орудиями работы времена позднего палеолита и ранней бронзы. Историки предполагают, что название села сначала было Итомглиев, Имглиев, Мглиев и наконец Млиев.

После изгнания татар в XV ст. Млиевом завладели литовские феодалы, а в начале XVII ст. он оказался под властью польского гетмана Конецпольського. Жители села ОКАЗЫВАЛИ сопротивление старанию поработить их и как результат магнату пришлось искать компромисы, он пообещал крестьянам «свободы» на 15 лет. Благодаря этому Млиев начал возрастать, превратился на городок и стал центром волости — Млиевской.

Млиев был одним из мест, где зарождалось козацтво. Сам Богдан Хмельницкий неоднократно посещал его.

С начала XVIII ст. Млиев с округой принадлежал князю Любомирскому.

В начале XIX ст. Млиев перешел в собственность к Елизавете Браницкой, жене князя Воронцова.

70-е годы XIX ст. характерные для Млиева временами бурной промышленно-торговой деятельности сахарозаводчиков Яхненков-Симиренков.

В 1849 г. в Млиеве был сооружен машиностроительный завод, на котором в 1851 г. построено первый металлический пароход «Украинец», который курсировал по Днепру.

Бывал в селе и Великий Кобзарь — Тарас Григорьевич Шевченко.

Платон Федорович Симиренко дал поэту 1100 крб. на издание «Кобзаря», который за эти деньги и было выпущено.
Млиев, а в частности заводы Симиренков, в 80-х годах XIX ст. в документах царской полиции именуются «гнездом социалистов разных мастей и украинофилов».

Сын Платона Симиренка — Лев Симиренко за активное участие в революционном движении был выслан в Сибирь на семь лет.

Вернувшись в Украину, в родной Млиев. Лев Платонович на арендованной земле заложил первые саженцы.

На свои средства Симиренко удерживал две школы —общеобразовательную для детей рабочих рассадника и специальную плодоводческую, в которой учились подростки 13-14 лет из разных уголков империи.

Л.П. Симиренко заботился о развитии образования, культуры в селе. В 1907 г. была открыта земская школа.

В 1917 году было создано Млиевскую республику, которую возглавлял руководитель национально-освободительного отряда Игнат Голый (истинное имя — Трофим Бабенко). Возглавляемая им Млиевськая республика входила в состав Холодноярской республики. Отряд Голого, в состав которого входили и жители с. Млиева, насчитывал до 6 тыс. лиц.

В феврале 1918 г. создан волосной ревком под председательством млиевского крестьянина и.В. Среды. В марте в этом году Млиев оккупировали немецкие войска.

В июле 1920 г. в Млиеве была создана партийная организация. Воплощение у жизнь законов о продразвёрстки, наделение землей и инвентарем безземельных и малоземельных крестьян в Млиеве осуществлялось также комитетом неимущих крестьян и комсомольской организацией, созданными того же лета. Тогда же завершено распределение помещичьей и церковной земли. Всего крестьяне Млиева получили 3897 десятин этих земель, а на лесных массивах графини Бапашовой было создано Млиевское и Городищенское лесничества. На базе помологического Л.П. Симиренка создано центральную садово-огородную исследовательскую станцию, которая имела 150 десятин земли. Возглавил ее сын Льва Платоновича профессор Владимир Львович Симиренко.

1923 г. в селе началась коллективизация. Десять неимущих крестьян объединились в Общество совместной обработки земли «Мир селаµ.
Этот период отмечается массовым уничтожением единоличных хозяйств, передовой интеллигенции из числа учителей, врачей. За наименьшим доносом проводились аресты и высылки людей в лагеря. У крестьян насильно забирали скот, инвентарь, посевной материал, отбирали все, что послужило причиной первой волны голодомора в Украине. Доходило и к насильнической коллективизации.

В селе возникали коллективные хозяйства — сельские артели им. Челюскина (бывший «Мир села»), им. Ленина и «Победитель».

В конце 1929 г. или в начале 1930 г. образовалась артель в доме раскулаченного Сергея Бондаренко. Руководство ею поручено сельскому активисту Арсению Грицаю. Спустя некоторое время артель назвали именем Клары Цеткин. Основной задачам артели было изготовление мелкого крестьянского инвентаря.

Уже в начале 1931 г. в колхозы объединилось 70% крестьянских дворов.

1932-1933 гг. отметились массовым вывозом из Украины зерна, сахара под видом доведения дополнительных планов из заготовки зерна. Из домов забирали все к единому зерну. За взятый колосок из поля осуждали до трех лет лишения свободы.

В 1935 г. улучшились условия жизни села, улучшилось и медицинское обслуживание. Нa то время в Млиеве работало две амбулатории, родовой дом, акушерский пункт.

В селе одну из трех школы преобразовали на семилетнюю, а в 1939 г. она стала средней, две же начальные стали семилетними. Во всех млиевских школа в 1940-1941 учебном году было свыше 700 детей, работали 34 учителя. Много делалось для обучения грамоты взрослых, благодаря чему во второй половине 30-х лет в Млиеве ликвидирована неграмотность, но мирная жизнь прервала Великая Отечественная война.

На работу к Германии было вывезено 240 человек.

Жители села оказывали сопротивление врагу. Уже в августе 1942 г. под руководством студента Полтавского педагогического института Я.К.

Городка в Млиева начала действовать подпольная организация.

9 февраля 1944 г. село было освобождено от немецких оккупантов.

Борьба с оккупантами забрала жизни свыше 550 человек, близко 200 лиц вернулись с войны инвалидами.

Свыше 1100 жителей села бились с врагом на фронтах войны, многих из них награждено боевыми орденами и медалями. Трем млиевцам за героизм присвоен звание Героя Советского Союза — И.С. Буркуту (посмертно), О.Ф. Гараню, В.П. Фесенку (посмертно).

Весной 1944 г. дети снова пошли к школам (одной средней и двух семилетних).

Промколгосп им. Клары Цеткин в 50-е годы получил статус промартели.

В 1961 г. колхозы имени Челюскина и «Победитель» объединились в один — имени Симиренка. На начало 70-х годов млиевские колхозы имели хорошое техническое оснащение: 34 трактора, 50 автомобилей, 21 комбайн, 153 электромотора.

Значительных успехов добились в производстве животноводческой продукции, в частности, работниками колхоза им. Симиренка на 100 га сельскохозяйственных угодий было произведено 500 ц молока, 90 ц мяса.

Развивается и промышленность села: промартель им. Клары Цеткин перепрофилировалась на выпуск запасных частей для сельскохозяйственной техники и стала называться Млиевскнй завод «Сельхоздеталь». Количество работников завода возросло до 250 лиц. Началась застройка новой площадки заводской территории.

На то время в селе действовали построенные еще в 50-те годы три кирпичных завода, которые ежегодно вырабатывали свыше 2.5 млн шгук кирпича.

В селе действовали лесопильный цех и сооруженный колхозом им. Ленина вальцовая мельница.

За создания новых, более производительных сортов яблок (Слава победителям, Черкасское урожайное, Лесостепное и др.) ученые Млиевской исследовательской станции садоводства Л.Н. Ро, П.Ю. Цехмистренко и Н.Н. Никоненко в 1950 г. удостоены Государственной премии.

С 1964 г. станция — большой научно-учебный-производственный комбинат, в состав которого также вошли: радгосп-тсхникум и одногодичная сельскохозяйственная школа, которые ежегодно выпускали 220-230 агрономов-плодо-овощеводов и 100-200 мастеров интенсивного сада, цветоводства, технической переработки.

В 1967 г. директором Млиевской исследовательской станции садоводства назначено опытного хозяйственника Н. М. Артеменко, который заботился о расцвете хозяйства и благосостояние его работников, возродил дух Симиренкового учреждения, создал музей Л.П. Симиренка, а позднее всего рода Симиренков. В доме, где в 1859 году находился Тарас Шевченко, был создан музей Великого Кобзаря.

За успехи в выводе новых высокоурожайных сортов плодовых и ягодных культур и внедрения их в колхозно-совхозное производство в 1971 г. станция награждена орденом Трудового Красного Знамени.

В апреле 1989 г. исследовательскую станцию имени Л.П. Симиренка было реорганизовано в Млиевскнй научно-исследовательский институт садоводства Лесостепи Украины имени Симиренка.

Среди уважаемых млиевських садовников хорошо известен В. Г. Матвийко (1922-1987) — бригадир садовников колхоза им. Ленина, награжден орденом Ленина, удостоен высокого звания Героя Социалистического Труда.

В середине 70-х — в начале 80-х годов хозяйства села крепли и розстраивались. Колхоз им. Симиренка, возглавляемый единой среди председателей колхозов района женщиной О.Г. Сукач, продавал государству свыше тысячи центнеров молока, имел наивысшие урожаи зерновых и технических культур. Хозяйство почти постоянно удерживало Переходное Красное Знамя, а его руководитель О.Г. Сукач была награжденная орденом Трудового Красного знамени.

33 года работала в этом хозяйстве заслуженный работник сельского хозяйства Г.С. Карпенко, оператор машинного доения, за высокие надои молока награждена орденами Ленина и Трудового Красного знамени, удостоенная звание Героя Социалистического труда.

На протяжении двух созывов избирался депутатом Верховной Рады УССР бригадир механизированного звена из возделывания сахарной свеклы Николай Антонович Горидько, кавалер орденов Ленина и Трудового Красного знамени.

Продолжал удерживать авторитет хозяйства-миллионера колхоз имени Ленина, возглавляемый участником Великой Отечественной войны Г.И. Шарапой.

Сложными для млиевских хозяйств и для жителей села были 90-е годы — становление независимости Украины.

В период разгосударствления на базе Млиевского завода технологического оборудования создано акционерное общество с таким же названием, председателм правление стал заслуженный работник промышленности Украины В.А. Ропало, который, свыше тридцати лет возглавлял это предприятие.

В селе работает два кирпичных завода, два лесничества с цехом переработки деревьев, частные предприятие по переработке деревьев и изделий повседневного употребления.

В сельскохозяйственном производстве действуют СООО «Симиренковское» (бывший колхоз имени Симиренка), несколько фермерских хозяйства, частные предприниматели, которые специализируются на производстве зерновых и технических культур, молока и мяса. Работает предприятия по производству товарного яйца.

Млиевский институт садоводства имени Л.П. Симиренка УААН имеет свыше 200 га земли. Основные роботы проводятся по созданию новых сортов плодово-ягодных культур. Также здесь проводится разработка интенсивных технологий производства плодов и ягод, разрабатываются методики защиты многолетних насаждений от вредителей и болезней, осуществляются экономические исследования.

При институте работает государственное исследовательское хозяйство, которое специализируется на введении разработок в производство.

Для обеспечения потребностей жителей промышленными изделиями и продуктами питания в селе работает свыше 50 частных предпринимателей, часть из которых имеют в пользовании свыше 30 заведений торговли и общественного питания.

В селе работают две общеобразовательные школы, два детских дошкольных учреждения, два центра культуры и досуга с домами культуры и библиотеками, участковая больница и врачебная амбулатория, два отделения связи, два филиала Сбербанка, аптеки, ветучастки и ветаптечный киоск.

Вернуться к содержанию ↑

Наиболее распространенные фамилии по с. Млиев  на конец ХІХ — начало ХХ ст.

А	Б	В
Антоненко	Бедрик Безкровный Безщастный Березенко Боровик Боруль Бублий Буркун Бурлака	Вакуленко Вовк
Г	Д	Ж
Галич Герасименко Гладкий Гойко Горбань Горбачев Горидько Грибеник Григорович	Дацко Дегтяр Дробот Дудник Дычин Дычка Дядюра	Жуля
З	К	Л
Заиц Зинченко Зливченко	Каракай Карпенко Клеменко Клименко Клунож Клыменко Коваль Коленко Комисар Кочерга Кравченко Краснюк Крупадер Кузьменко	Лупашка Лысенко
М	Н	П
Матвийко Москаленко	Наталич Натаныч	Погорелов Подупейко Поридько Прилипка Пустовит
Р	С	Т
Ропало Руденко Рябец	Сагач Садовой Свириденко Святый Сенецкий Сидаш Скляр Слипченко Сметана Стеценко Стрижаченко Сукач	Тарасенко Темчик Ткаченко Тружник
Ф	Ч	Ш
Фокиев Фоменко	Чепка	Шаповал Шапочник Шапошник Шапувал Шевченко
Ю	Я
Юрик	Яровый

Вернуться к содержанию ↑

Список работниц Млиевского розсадника Л.П. Симиренка 1919 год

А	Б	Г
Атаманенко Варка	Баклицкая Мотря Барабашева Варка Барабашева Горпина	Герасименко Палажка Гращаева Хивря Грицаева Ганна Грицаева Мария
Е	З	К
Евтушенко Александра Евтушенко Тетяна	Зинченко Ивга Зинченкова Мотря Зиньченкова Оляна	Кагупова Якелина Качурова Наталка Клункова Параска Комелягова Елисовета Коржева Мотря Кравченкова Мария Кравченкова Надежда
Л	О	С
Ляшева Мария	Онищенко Приська Оныщенко Параска	Сенецкая Мотря Сукачева Афтанасия Сукачева Оныся
У
Устя (без фамилии)

 

Середа (в девичестве Клунок) Любовь Сидоровна с девочкой из семьи Симиренко

Династия Симиренко

Своё начало род Симиренко берет от некоего казака Андрея, отказавшегося присягнуть на верность Екатерине ІІ, за что был лишённ статуса вольного. Сам он, как гласит предание, крепостным себя не признал, предпочтя жить на свободе, хоть и вдалеке от родного дома: почти 20 лет он был казаком в Запорожской Сечи, а позже занимался чумачеством. Умер в конце XVIII века.

Его сын — Степан, согласно «Ревизской сказке» (переписному отчету) за 1811 год — был крепостным графини Александры Браницкой.

Сын Степана — Фёдор тоже был крепостным, но графиня Браницкая была весьма либеральных взглядов, что позволило Федору получить образование и даже начать собственное дело: вместе со своим тестем Яхненко — Федор арендовал, а затем строил мельницы вдоль реки Ольшанки около родного Платонового Хутора (между Городищем и селом Млиев на Черкасщине), торговал хлебом и скотом.

Дела шли успешно, так что семьи Симиренко и Яхненко выкупили себя из крепостных и вскоре основали собственный торговый дом, который всего через 10 лет, в середине 20-х годов XIX века, практически монополизировал торговлю скотом на юго-западе Российской империи. Жители Одессы присвоили купцам первой гильдии Федору Симиренко и братьям Яхненко звания почетных граждан. Позднее Федор стал одним из первых украинских сахарозаводчиков. Выкупив из крепостничества ещё и двух своих смекалистых сыновей, Фёдор Степанович послал их учиться в Политехнический институт в Париж.

Симиренко на почтовой марке Украины, 1996 год:
Василий Симиренко, Владимир Симиренко, Лев Симиренко

Сыновья Фёдора — Платон и Василий — были известными инженерами-технологами, а также промышленниками и меценатами Украины.

Сын Платона — Лев (Левко) и сын Льва — Владимир — были известными помологами, основателями садоводства не только на Украине, но и в Российской империи, СССР.

Платон Федорович Симиренко

У Федора Степановича и Анастасии Михайловны Симиренко родилось 22 детей. Из всех выжило только восемь. Платон был старшим. Как и все в семье Симиренко, он был способным, вдумчивым и, кроме того, обладал неудержимым желанием учиться.

После окончания самого престижного в Одессе пансиона Золотова, Платон какое-то время помогал отцу в делах фирмы. Он часто бывал на заводах графа Бобринского в Смеле, присматриваясь к работе предприятия. Вместе с практикантом Н.Я.Сетгофером, будущим известным сахарозаводчиком, он побывал на сахарных заводах Франции и Германии, где познакомился с работой лучших из них. Пребывая во Франции Платон разрабатывает детальный план сахарного завода на образец самых усовершенствованных французских заводов. Этот опыт и наработки Платон позже использовал при строительстве своего завода в селе Ташлык, что под Смелой.

После того, как место под строительство было выбрано, Платон снова уезжает в Париж, где на протяжении четырех лет с 1839 по 1843г.г. учится в Парижском политехническом институте. За время учебы в институте будущий инженер-технолог заключает несколько договоров на поставку для своего завода новейшего европейского свеклоперерабатывающего оборудования.

В 1843 году Платон возвращается из Парижа. К тому времени в селе Ташлык уже был готов к пуску первый в Российской империи паровой песочно-рафинадный завод. Для обслуживания производства и обучения местных кадров новейшим технологиям прибыли из Франции 30 специалистов с семьями. Платили французским специалистам в два раза больше, чем они получали у себя на родине.

Платон Федорович Симиренко стал техническим руководителем фирмы. Он, как руководитель, сильно рисковал, идя на такие колоссальные затраты. Но результаты превзошли все ожидания. Прибыль была настолько большая, что перекрыла не только все затраты, в том числе и на зарплату французским специалистам, но и дала возможность изыскать средства на строительство новых заводов.

В 1845 году Платон Федорович, технический директор Млиевского промышленного комплекса, построил с компаньонами сахарный завод в селе Руська Поляна недалеко от Черкасс, взял в аренду и переоборудовал сахарные заводы в селах Орловцы и Александровке по последнему слову техники.

В 1846 году Платон Федорович обнародует планы строительства нового сахарного завода в Киеве на Куреневке, но этим планам не суждено было сбыться. Местные власти не оценили стремлений Симиренко и не дали разрешения на строительство. Но Платон Федорович не отказывается от мысли построить завод-гигант. Местом для такого строительства избирается село Млиев. Для начала там построили кирпичный завод. А, начиная с 1848 года, на берегу реки Ольшанка, как грибы, начинают расти корпуса завода-гиганта, возводимые с крепкого млиевского кирпича. В комплексное строительство было включено строительство завода-комбината по производству сахара-песка и сахара-рафинада, заводской поселок и специализированный механический завод, который должен был производить оборудование для сахарных заводов и сельскохозяйственную технику и поставлять ее по всей Российской империи.

В этом строительстве воплотилась основная мечта жизни Платона Федоровича построить такой комплекс, в котором можно было бы объединить сахарные предприятия и машиностроительный завод, способный обеспечивать не только ремонт, но и выпуск новейшего оборудования для сахарного производства. Может быть, это покажется невероятным, но на механическом заводе были построены два первых металлических парохода, названные «Украинец» и «Ярослав». Сахарный комбинат и машиностроительный завод были кузницей подготовки высококвалифицированных отечественных технических кадров. Построенный по последнему слову техники завод-комбинат поражал воображение не только своим величием и размахом, но и атмосферой энтузиазма и новаторства, царившими на предприятии.

Вернуться к «Династия Симиренко» ↑

Василий Федорович Симиренко

Василий Федорович Симиренко родился в 1835 году. Он был на 15 лет моложе своего брата Платона Федоровича. Как и брат, он блестяще окончил Парижский политехнический институт с дипломом инженера-технолога сахарной промышленности и горел желанием продолжать семейное дело.

После смерти Платона Федоровича дела Торгового дома братьев Яхненко и Симиренко сильно ухудшились.

Еще в 1861 году акционерами фирмы для управления делами была назначена администрация, которая лишь формально руководила заводами и Торговым домом. После 1863 года контроль над работой администрации был окончательно утерян. Отсутствие контроля и колоссальные прибыли фирмы стали лакомым куском для нового руководства. Единственной целью, которую они преследовали, была возможность как можно больше наполнить свои собственные карманы.

Когда фирма очутилась на грани банкротства, с Парижа был вызван 26-летний Василий Федорович.

Семье Яхненко — Симиренко вернули право голоса, включив его в состав Администрации в качестве председателя. Чтобы предотвратить окончательное крушение фирмы, руководство обратилось к министру финансов Российской империи с просьбой о выделении кредита, на что получили отрицательный ответ. Никакие усилия со стороны Василия Федоровича не смогли приостановить крушения фирмы и, тем более, вернуть ей былую славу.

Кредиторы не смогли достичь согласия, а наследники Степана Яхненко требовали немедленного раздела имущества.

Исчерпав все возможности и убедившись в ее обреченности, Василий Федорович в 1873 году отказался от своей доли наследства, оставил должность председателя администрации и покинул Млиев.

Местом жительства В.Ф.Симиренко избрал село Сидоровцы недалеко от Корсуня где за небольшую цену купил на торгах запущенный сахарный завод.

Вместе со своей женой Софьей Ивановной Василий Федорович поднял с руин и оборудовал завод. Он много работал и как простой рабочий и как ученый. Собственными руками он внедрял, ремонтировал и совершенствовал оборудование. Большое внимание уделял опытам в химической лаборатории и как ученый-химик изобрел новые, более прогрессивные и интересные методы варки сахара. Результаты своих исследований он освещал в научных трудах, которые публиковал в научно-технических журналах России и за границей. Его публикации привлекали внимание специалистов и ученых многих стран мира, особенно Франции и Германии. Со многими из них Василий Федорович вел научную переписку, обмениваясь новыми наработками. Это принесло ему заслуженное признание ученого-практика.

В 1876 году Симиренко официально зарегистрировал «привилей» – патент на выпарной аппарат, использование которого дало возможность вдвое сократить затраты топлива на переработку сахарной свеклы. На Сидоровском сахарном заводе был открыт вспомогательный цех, в котором впервые в Российской империи стали выпускать пастилу и мармелад, которые успешно экспортировались за границу.

Почти сорок лет жизни отдал В.Ф.Симиренко сахарной промышленности и научно- исследовательской работе.

Десять процентов всех своих миллионных прибылей В.Ф.Симиренко отдал на развитие украинской культуры и литературы.
На его средства было создано во Львове Литературное общество им. Т.Г.Шевченко, которое через два десятилетия, но уже под названием «Научное общество им. Т.Г.Шевченко», стало неофициальной украинской академией наук. Огромные средства тратились на поддержание украинских издательств и обществ в России, хора Лысенко, просветительских учреждений в Киеве, издание множества научных и исторических журналов. Совместно с Павлом Чубинским Василий Федорович издавал «ежегодник» свеклосахарной промышленности, в котором освещались экономические, технические и технологические исследования в сахарной промышленности, а также приводился аналитический обзор работы сахарных заводов за текущий год.

В последние годы жизни Василий Федорович составил завещание на все свое имущество, которое оценивалось в 10 млн. руб. У Василия Федоровича и Софьи Ивановны детей не было, поэтому все имущество оставалось за Софьей Ивановной. После ее смерти все капиталы и недвижимость должны были использоваться для нужд украинской науки и культуры.

Умер Василий Федорович Симиренко в 1915 году на 81-ом году жизни. Как и многие выдающиеся меценаты, он был похоронен в Киеве на Аскольдовой могиле.

Вернуться к «Династия Симиренко» ↑

Лев Платонович Симиренко

Лев Платонович Симиренко родился 1855 г. в с. Млиев. На Платоновом хуторе в отцовских садах прошло раннее счастливое детство Льва. Начальное образование он получил дома, среднее — в частной гимназии Кнерри в Одессе, высшее — в Киевском и Одесском (Новороссийском) университетах. Лев Симиренко больше года учился в Санкт-Петербургском политехническом институте. Впрочем, в 1874 г. перевелся в Киев на природоведческое отделение. Победила любовь к садоводству. Это был судьбоносный шаг в его жизни. В 1878 году Л. Симиренко вынужден был перевестись в Новороссийский университет. На последнем курсе он защищает научную диссертацию по органической химии; решением ученого совета ему присуждается научная степень кандидата естественных наук.

Обвиненный в деле «процесс 193-х», Лев Симиренко впервые попал в Мценскую пересылочную тюрьму. Репрессии в среде политических ссыльных участились после убийства царя Александра ІІ. Положение Л. Симиренко очень усложнилось, когда убежал из ссылки его ближайший друг Владимир Дебогорий-Мокриевич. Он вторично попал за решетку. Больше года просидел в Красноярской тюрьме.

В ссылке Л. Симиренко реконструировал городской парк в Красноярске и ухаживал за ним. Работал в зимних садах и оранжереях местного купечества, ввел технологии выращивания до тех пор «невиданных» овощей и цветов; на вечную добрую память о себе оставил формулу сибирского сада — сланцевого сада, который стелется по земле, прячась под снегом от злых морозов. Сибиряки по сей день помнят «млиевского садовника», а сад, который стелется, как вечный памятник ему, цветет, плодоносит.

Отбыв восьмилетнюю ссылку, Лев Платонович покинул Сибирь, а уже весной 1887-го, на руинах сахарного завода его отца и деда — бывшей гордости Новороссийского края, на почти непригодной земле, арендованной у помещицы Балашовой, заложил рассадник и сад, которые всего за несколько лет стали наибольшей, наилучшей в России, одной из богатейших в мире садоводческих коллекций, которая насчитывала свыше трех тысяч сортов, форм и видов растений. Он работал своими силами, без государственной поддержки и заграничных инвестиций. Успех обусловили талант, удивительная трудоспособность и живая традиция рода.

Л. П. Симиренко стал жертвой кровавого красного террора. Ученого убили в ночь перед Рождеством 1920 года в собственном доме. По официальной версии советских времен, его застрелил случайный солдат из деникинских последышей. По другой, — преступление совершил агент ВЧК, с провокационной целью засланный в местный партизанский отряд, который действовал против советской власти, кстати, земляк Симиренко.

Обстоятельства убийства и его мотивы по сей день остаются загадочными.

Благодаря многолетней титанической работе великого украинского садовода, еще на изломе ХІХ-ХХ в. в тогдашней Российской империи появилась новая отрасль сельскохозяйственного производства — промышленное плодоводство. Садоводство Украины, Крыма и многих регионов России в течение нескольких десятилетий развивалось не только с использованием научных разработок украинского ученого, но и при его непосредственном участии. Саженцами, выращенными в Помологическом рассаднике Л. П. Симиренко с конца ХІХ в., заложены десятки тысяч высокопроизводительных промышленных садов в регионах Украины, Северного Кавказа, Закавказья, Средней Азии, во многих областях России, Прибалтики, Польши и даже на Дальнем Востоке. Уже в начале ХХ в. садоводство Крыма, Приднестровья, Подолья и юга Украины стало важной высокодоходной и даже экспортной областью, а крымские фрукты распространились не только по всем промышленным центрам Российской империи, но и попали на западноевропейские рынки, успешно конкурируя с французской, бельгийской, немецкой и американской продукцией.

Лев Платонович Симиренко подготовил научную базу для создания в Украине первых научно-исследовательских учреждений, кафедр плодоводства и высших сельскохозяйственных учебных заведений. Ученый создал известную во всем мире уникальную садоводческую школу. Она в 20-30-х гг. прошлого столетия занимала ведущее место и была наиболее авторитетной в мире. Лев Симиренко, единственный из тогдашних отечественных ученых, был избран членом нескольких западноевропейских помологических обществ, что для иностранцев являлось признаком высочайшего научного уважения и почета. Украинского ученого неоднократно отмечали также высокими международными наградами и золотыми медалями.
Лев Платонович Симиренко собрал наибольшую в Европе коллекцию плодовых, ягодных, орехоплодных и декоративных культур. Неутомимый исследователь работал над изучением почти трех тысяч (!) сортов разнообразных плодовых, ягодных и декоративных растений. Среди них — 900 сортов яблок, 880 — груш, 350 — различных видов роз, 305 разновидностей хвойных деревьев и кустов и мн. др.

Помологический рассадник Л. П. Симиренко — первое национальное научное заведение в сфере плодоводства. В исследовательских симиренковских садах на Черкасщине еще в конце ХІХ ст. была досконально изучена и всесторонне отработана технология создания и эксплуатации высокодоходного промышленного сада. Научные разработки гениального ученого оказались настолько глубокими, что они выдержали всестороннее испытание временами и вошли в золотую сокровищницу современного промышленного садоводства.

В симиренковском рассаднике всесторонне изучалась технология выращивания семенных и вегетативных подвоев плодовых культур, определялись наиболее адаптивные для условий Украины подвои как для семечковых, так и для косточковых пород, устанавливались оптимальные сроки прививки плодовых растений, отрабатывались принципы формирования плодовых саженцев. Л. П. Симиренко первым среди отечественных садоводов изучил и внедрил в своем рассаднике зимнюю прививку. Указанный метод выращивания плодовых саженцев большинство современников украинского ученого считали неподходящим для условий нашей страны.

В Помологическом рассаднике Л. П. Симиренко еще в конце ХІХ ст. были хорошо изучены и апробированы для естественных климатических условий Украины все известные к тому времени системы формирования плодовых деревьев. Даже зарубежные специалисты считали украинского ученого непревзойденным мастером формового садоводства. Благодаря научно обоснованному формированию будущих плодовых деревьев еще в рассаднике достигалось раннее и щедрое их плодоношение.

После смерти Льва Платоновича его дело, которому он отдал всю свою жизнь, не пропала. Уже через несколько месяцев на базе рассадника Симиренко было создана исследовательская садово-огородная станция, первым директором которой стал Владимир Львович Симеренко, сын и ученик ведущего садовода. При его непосредственном участии, а также профессоров Л. М. Ро и В. П. Попова, научного работника Н. О. Гросгейма были созданы и до 1927 года уже работали научные отделы плодоводства, овощеводства, агрохимии, технической переработки плодов и др.

В 1928 году закончено строительство главного здания станции — двухэтажный административный корпус. В нем четыре десятка лабораторий, кабинеты для научных работников.

С 1939 года станция была постоянным участником ВДНХ, получила много золотых медалей, дипломов.

Всесторонне изученные и рекомендованные Симиренко (отцом и сыном) сорта плодовых культур распространились по всей Украине, России и многих странах мира. Украшением отечественного садоводства, одним из ценнейших сортов яблони, которым захватывались зарубежные коллеги Льва Симиренко, стал выведенный им Ренет Платона Симиренко, названный в честь отца. Свое триумфальное шествие украинскими садами этот сорт начал с середины ХІХ столетия, на протяжении ХХ-го стал ведущим промышленным сортом яблок во многих странах мира. Он сохраняет свое господствующее положение в Украине и в других странах и в начале третьего тысячелетия. На этом сорте еще и сегодня базируется экономика садоводческой области как в Украине, так и во многих странах СНГ.

Л. П. Симиренко выявил исходное дерево в саду своего отца в нынешней Черкасской области Украины.

Сорт Ренет Симиренко ныне наиболее популярный и почитаемый в Украине. Среди многочисленного мирового генофонда сортов яблони (их насчитывается свыше 10 тыс.), наверное, не обнаружится какой-либо другой, который по своей популярности у потребителей весьма широким ареалом и исключительным долголетием в промышленных садах мог бы достойно соперничать с прославленным украинским Ренетом Симиренко. Он стал не только украшением, но и гордостью отечественного садоводства, визиткой Украины в мир садоводства.

Вернуться к «Династия Симиренко» ↑

Владимир Львович Симиренко

Родился 29 декабря 1891 года в с. Млиев Городищенской волости Черкасского уезда Киевской губернии в семье украинского ученого-помолога Льва Симиренко.

С 1904 по 1910 годы учился в 7-й Киевской гимназии. После окончания в 1915 году сельскохозяйственного факультета Киевского политехнического института — работал в отделе садоводства Министерства земельних дел.

С 1920 года возглавил секцию садоводства и огородничества Всеукраинского сельскохозяйственного комитета. По его предложению на основе созданного отцом помологического питомника — была основана Млиевская садово-огородная исследовательская станция и Центральный государственный плодовый питомник Украины. Директором этих учреждений был назначен сам Симиренко (1921—1930).

В 1930—1933 годах — организатор и директор Всесоюзного научно-исследовательского института южных плодовых и ягодных культур в Китаеве (предместье Киева, ныне — Украинский научно-исследовательский институт садоводства).

Долгое время Владимир Львович возглавлял созданную в 1923 году «Всеукраинскую помологическую комиссию при Наркомземе УССР» (сейчас — Государственная комиссия для сортового испытания плодовых, ягодных культур и винограда).

В 1932—1933 годах — профессор Уманского сельскохозяйственного института.

В 1933 году был арестован и посажен в тюрьму за участие во «вредительской деятельности». С ноября 1933 по конец декабря 1937 годов находился в Херсонской исправительно-трудовой колонии. Затем освобождён.

В 1938 году был снова арестован. Постановлением генерального прокурора НКВД СССР от 2 сентября 1938 года его осудили к смерти через расстрел. Приговор был исполнен в ночь с 17 на 18 сентября 1938 года.

Местом захоронения Симиренко В. Л. считается урочище «Солянка» ныне в городской зоне города Курска.

Посмертно реабилитирован в декабре 1957 года.

Его имя носит Института помологии им. Л.П. Симиренко НААН Украины

Вернуться к содержанию ↑

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г.

Mлиев, село при реке Ольшане, в 4-х верстах ниже м Городищ Жителей обоего пола: православных 4269, римских католиков 10, евреев 79. В прежние века Млиев носил название местечка Мглиева и был главным в округе, еще до возвышения Смелой. Мглиевщина в XVII веке пожалована гетману коронных войск Конецпольскому, совокупно со Смелой, Константиновым, Балаклеей и Орловцем. В то время Млиев известен был добыванием красильных произведений, а доход доставляемый имением простирался до 200,000 талеров. В 1648 году Богдан Хмельницкий отнял Млиев с округом от Конецпольского; но постановлением сейма 1661 года имение вновь утверждено за Конецпольским, несмотря на оспаривание Данила Выговского. С начала истекшего столетия Млиев принадлежал к Смелянщине князей Любомирских и поступил к нынешним владельцам одновременно с м Мошнами.

В начале прошлого века в Млиеве было две церкви : Успенская и Троицкая Об обеих говорится в визитах Смелянского деканата за 1741 и 1746 годы, как давно существующих. Об Успенской сказано, что она построена 1746 года «коло старой церкви», а построение Троицкой отнесено к 1738 году тоже на месте давнейшей Приходских дворов причислялось, во время визита по 60-ти к каждой. Священники обеих: Иоанн Григорович и Семеон Буткович посвящены были к ним в Киеве. Успенская церковь упразднена в 1842 году при введении штатов. Троицкая ныне существующая каменная построена прихожанами при пособии бывшей владелицы, Екатерины Васильевны Липе в 1827 году. Колокольня при ней также каменная Церковь богато снабжена утварью и сосудами. По штатам сельских церквей состоит во 2-м классе; земли имеет двойную пропорцию.

Говоря о Млиевских церквях следует припомнить о старосте одной из них Шпаке, замученном в прошлом веке Поляками за отвращение его от навязываемой правительством унии с еретической церковью. В честь мученика ежегодно в приходской церкви совершается панихида.

Вернуться к содержанию ↑

История городов и сел УССР 1972 год

Мліїв (давні назви — Мгліїв, Імліїв) — село, центр сільської Ради. Лежить у долині річки Вільшанки, за 10 км від районного центру і залізничної станції Городище. Населення — 7,5 тис. чоловік.

Річкова долина, що заросла густими лісами, багатими на дичину, була сприятлива для проживання людини, тому вона освоювалася ще в глибоку давнину. Свідченням цього є археологічні знахідки – кам’яні знаряддя праці доби пізнього палеолиту і ранньої бронзи.

Хоч перша писемна згадка про Мліїв належить до 1499 року, в припущення, що історія поселення сягає часів Київської Русі.

Вже в XV ст. Мліїв був приватновласницьким селом, яке належало литовським магнатам. Гетьман Конецпольський, у власність якого на початку XVII ст. перейшов Мліїв, щоб скорити його мешканців, звертався по допомогу до польського короля Сигізмунда. Та застосування сили не вирішувало справи, тому магнатові довелося маневрувати, він пообіцяв селянам «свободи» на 15—20 років. Завдяки цьому Мліїв почав зростати, перетворився на містечко і став центром волості, до якої входило кілька сіл. Його населення займалося переважно сільським господарством, а також виробництвом фарби з червцю, добуванням смольчуги та ін. промислами. Внаслідок цього власники Млієва одержували значні прибутки — близько 200 тис. талерів на рік.

Коли почалася визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського панування, 1648 року Млієвом оволоділи війська Богдана Хмельницького, і він став ранговим містечком гетьмана, а невдовзі — центром Мліївської сотні Корсунського полку. Проте за Андрусівським договором Мліїв знову відійшов до шляхетської Польщі. Боротьба мліївців проти визискувачів ніколи не припинялася, іноді доходило й до відкритих збройних виступів. Так, у 1766 році вони вчинили рішучий опір шляхті, яка намагалася насадити в селі унію. Мліївці не пустили до церкви місцевого попа, який перекинувся на бік уніатів, і готувалися із зброєю в руках боронитися. Шляхті вдалося схопити одного з найактивніших борців Данила Кушніра. Щоб залякати, на майдан зігнали багато селян, на очах яких Кушнірові відтяли голову і прибили до стовпа, а тіло спалили.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією Мліїв — приватновласницьке село. Наростання загальної кризи феодально-поміщицького господарства і розвиток капіталістичних відносин у кінці XVIII — першій половині XIX ст. штовхало дворян на пошуки шляхів збільшення доходності маєтків. Внаслідок цього посилювалося кріпосницьке гноблення селян. Наприкінці 40-х років XIX ст. повинності мліївських кріпаків були настільки тяжкими, що вони майже не мали часу для обробітку власних наділів. 2 — 4 дні щотижня ходили на панщину всі. Та селяни терпіли не тільки економічний гніт, їх життя й здоров’я цілком залежали від пана. Наприклад, у 1853 році від побоїв тяжко захворів селянин Феодосій Тиховод. Хвору селянку Тетяну Дробот у 1858 році вигнали на панщину, від цього вона через два дні померла. Такі факти були не поодинокими.
Реформа 1861 року не принесла економічного визволення для більшості мліївських селян. Із 702 усіх дворів лише 16 тяглових одержали повні наділи, 632 піші господарства — половинні наділи, а 54 городники взагалі не отримали польової землі. За уставною грамотою 1863 року селяни мали викупити 2854,5 десятини польової і присадибної землі. Одна десятина оцінювалась по 46,5 крб., у той час як середня ціна на землю в Київській губернії в 1863 — 1872 pp. становила 32,3 крб. за десятину. Протягом 49 років селяни повинні були виплатити 135,9 тис. крб. Скориставшись вигідними умовами, поміщиця 1867 року виділила селянам за додатковий викуп ще 619,4 десятини польової землі. Таким чином, на один тягловий двір у Млієві припадало для викупу пересічно 9 десятин, а на піший — близько 4,6 десятини польової землі. При тодішньому рівні рільництва це було недостатньо, крім того, для викупу відводились гірші землі. Поміщиця зберегла за собою право пропінації» тобто монопольного виробництва і продажу на території маєтку горілки.

Селяни Млісва відповіли на «голодну волю» відмовою підписати уставну грамоту. Лише прибуття двох рот солдатів примусило їх підкоритися.
Реформа 1861 року дала поштовх бурхливому розвитку капіталізму. Тут діяли промислові підприємства, ще 1848 року збудовано поблизу Млієва (нині це територія Мліївської дослідної станції садівництва) перший у Росії паровий цукровий завод, невдовзі — і рафінадний. У 50-х роках тут з’явився машинобудівний завод, обладнаний новітнім устаткуванням. Поступово він став одним а кращих підприємств України. Його основна продукція — парові машини та інше обладнання для цукрових заводів — не поступалася перед продукцією відомих європейських фірм. У 1853 році на цьому ж заводі збудовано пароплав, на якому по Дніпру перевозилися товари і який відіграв неабияку роль у торговельних операціях підприємців.

Значного розвитку досягла борошномельна промисловість. У 1866 році в Млієві діяло 20 млинів (кілька водяних, решта —вітряні). На кінець XIX ст. в селі діяли 43 млини. Працювало також 5 олійниць. Частина з них належала поміщику, решта — місцевим багатіям. Збільшувався й обсяг виробництва. З 1860 до 1868 року вартість річної продукції лише промислових підприємств, що належали власникам Яхненкам і Симиренку (цукровий та машинобудівний заводи, паровий млин, газове підприємство), зросла на 15 проц. Після закінчення в 1887 році строку орендного договору на землю мліївські цукрозаводчики припинили виробництво. їхні приміщення були переобладнані під казарми для 49-ї кавалерійської бригади.

З 5290 чоловік населення, що налічувалося в Млієві 1866 року, на цукрових заводах працювало 850, на машинобудівному — 563, 87 чоловік працювали на вітряках. Становище робітників було важким. Виснажлива праця (навіть на оснащених найновішим технічним устаткуванням підприємствах Яхненків і Симиренка більшість трудомістких робіт виконувалася вручну) підривала сили. Заробітки ж були малі. Поденна плата тим, хто працював на вітряках, становила, наприклад, 20— 25 коп., на цукрових заводах навіть кваліфікованим робітникам не перевищувала 15—45 крб. на місяць.

У пореформений період поміщики намагалися якнайбільше вигоди взяти із своїх господарств. Для цього запроваджували вони дев’ятииільну систему, підвищували врожайність зернових. На кінець XIX ст. у мліївській економії вирощували пересічно озимої пшениці — 119 пудів, жита — 88 пудів, вівса — 78 пудів, проса — 95 пудів з десятини, по 84 берковці цукрових буряків. Приділялася також увага тваринництву, зокрема вівчарству.

Відбувався інтенсивний процес соціального розшарування селян. Як свідчать етнографічні матеріали 70-х років, двір бідняка складався з невеликої, критої соломою хатини, повітки й хлівця (загальною вартістю 43 крб.), а двір місцевого багатія — з просторої хати з сіньми, кухнею та світлицею, клуні, повітки та хлівця (загальною вартістю 300—350 крб.). Куркульські господарства мали й кращий реманент (його вартість становила 43 крб., а в бідняка — лише 5 крб.), досить тягла, великої рогатої і дрібної худоби, домашньої птиці.

Становище основної маси мліївських селян у післяреформений період було дуже скрутним. Малоземелля, недостатня кількість робочої худоби, примітивний реманент обумовлювали низьку продуктивність селянського господарства. Жалюгідні заробітки в поміщицьких економіях, що давалися важкою працею, не могли істотно поліпшити матеріального становища трудящих. Тому нt випадково на рубежі XIX—XX ст. у Млієві частішали
селянські виступи, в період революції 1905—1907 pp. вони набрали найбільшої гостроти. У 1905 році мліївці разом з мешканцями інших сіл вимагали поділу поміщи цької землі, підвищення плати за роботу в економіях громили склади місцевих купців-лихварів.

У роки запровадження столипінської реформи селянські наділи у Млієві помітно скоротилися. 1912 року 1562 селянські двори мали всього 2416 десятин землі. У 432 господарствах було до 1 десятини, 184 двори були безземельними. Мліївські селяни мали лише 836 коней і волів, а в 419 господарствах зовсім не було робочої худоби. Сподіваючись позбутися злиднів, 60 селянських родин прийняли пропозицію поміщиці пересели тися на її землі до Уфімської губернії. Та їх надії на кра ще виявилися марними. Старожили вгадують, що частин переселенців невдовзі повернулася до Млієва, решта загинула в дорозі або на новому місці.

В справі освіти Мліїв другої половини XIX —початку XX ст. дещо відрізнявся від інших сіл Черкаського повіту. В селі, крім невеликої церковнопарафіяльної школи, діяли також технічне училище при цукрових заводах (з 1850-го до 1887 року) та відкриті відомим українським вченим-садоводом Л.П. Симиренком школа садівників і початкова школа для селянських дітей (з 1897 року). Напередодні Великого Жовтня в селі працювали дві початкові однокласні та (з 1907 року) земська двокласна школи. В них навчалося близько 200 дітей, викладали 8 учителів. У селі діяла також невелика земська бібліотека, в якій налічувалося 558 книг (з них українською мовою лише 61 ).

З Млієвом пов’язана така видатна подія в культурному житті українського народу, як видання 1860 року «Кобзаря» Т.Г. Шевченка. Дружба зв’язувала великого поета з родиною Симиренків, яка виділила кошти на це видання. В 40— 50-х роках Т.Г. Шевченко не раз гостював у Млієві. Тут бували й інші громадські діячі та вчені — М. І. Костомаров, П.П. Чубинський, М.П. Драгоманов. У Млієві виріс і працював український вчений — помолог і садівник Л.П. Симиренко (1855— 1920). Навчаючись в Одесі, він зблизився з революційними гуртками. 1879 року був заарештований і висланий у Красноярський край, звідки через 10 років повернувся до Млієва. У селі певний час проживали народники А.І. Желябов, В.К. Дебогорій-Мокрієвич.
Коли стало відомо про перемогу Лютневої революції, перед будинком волосної управи зібрався сільський сход, який вирішив вимагати припинення війни і поділу поміщицьких земель. Тоді організовано й земельний комітет, але він своєї функції не виконав, бо землі селянам Тимчасовий уряд не дав.
Лише Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила трудящим шлях до нового життя, передавши владу до рук робітників і селян. У другій половині січня 1918 року Черкаська Рада робітничих і селянських депутатів оголосила себе єдиною владою в повіті, а на початку лютого в Млієві створено волосний ревком під головуванням місцевого селянина-бідняка І.В. Середи. Ревком відразу ж приступив до розподілу поміщицької землі і майна.

Громадянська війна та іноземна інтервенція затримали радянське будівництво. В березні 1918 року Мліїв окупували німецькі загарбники. Мліївцям довелось узятись за зброю. Чимало їх вступило до партизанського загону ім Т.Г. Шевченка, яким керував житель с. Старосілля П.М. Ільченко. Та після краху німецької окупації на початку 1919 року встановилася влада буржуазно-націоналістичної Директорії, а в серпні —денікінців. Останні укріпилися в сусідньому Старосіллі, але були вибиті і відступили в напрямі Черкас. Мешканці Млієва в 1919—1920 pp. терпіли також від терористичних актів куркульсько-анархістської банди Голого. Жертвами її стали, зокрема, міліціонери М.М. Решетник, І.К. Рябокобила, І.М. Скляр та С.М. Литвин. У ніч на 7 січня 1920 року куля бандита обірвала життя видатного вченого-садовода Л.П. Симиренка. Бандити перешкоджали здійсненню заходів Радянської влади, спрямованих на соціалістичну перебудову села. Навесні 1920 року над Мліевом нависла небезпека окупації військами буржуазно-поміщицької Польщі. На допомогу трудящим прийшла Перша Кінна армія. На початку травня частини 518-го полку, що йшли на фронт, розгромили ворогів, а незабаром на підступах до Млієва Червона Армія зупинила польських інтервентів.

Керівництво відбудовою господарства очолили партійна організація, створена в липні 1920 з 8 комуністів, та сільська Рада. Проведення в життя законів про продрозкладку, наділення землею і реманентом безземельних і малоземельних селян у Млієві здійснювалося також комітетом незаможних селян та комсомольською організацією, створеними того ж літа. Вони приділяли постійну увагу соціалістичним перетворенням у сільському господарстві і промисловості Млієва, дбали про культурне обслуговування, поліпшення побуту тощо. Тоді ж завершено розподіл поміщицької і церковної землі. Всього селяни Млієва одержали 3897 десятин цих земель, а на лісових масивах поміщиці було створено Мліївське і Городищенське лісництва. На базі помологічного розсадника Л.П. Симиренка 1920 року створено Мліївську науково-дослідну станцію садівництва і плодоовочівництва. її очолив син Л.П. Симиренка — В.Л. Симиренко. Станції було виділено 150 десятин землі. Радянські й громадські організації кілька разів проводили в Млієві тиждень лісу.

Ще навесні 1920 року ревком налагодив роботу трьох народних шкіл, в яких удень навчалися діти трудящих, а ввечері здобували грамоту дорослі. Ентузіастами ліквідації неписьменності були вчителі та комсомольці. їхніми силами 1920 року відкрито хату-читальню, яка стала зразковою в повіті, організовано також гуртки художньої самодіяльності (драматичний, хоровий, музичний), до яких охоче йшла сільська молодь. Для малюків відкрили ясла.
Партійна і комсомольська організації, КНС залучали до активного громадсько-політичного життя все трудове населення, провадили роз’яснювальну роботу. Тому мешканці Млієва гаряче відгукувалися на всі міжнародні події. Вони колективно записалися в члени товариства «Доброхем», вітали успіхи радянської дипломатії у встановленні торговельних зв’язків з Англією. З великим сумом трудящі Млієва пережили траурні січневі дні 1924 року. На траурному мітингу вони клялися втілити в життя ідеї великого Леніна.

Важко долалися наслідки іноземної інтервенції і громадянської війни. Навіть у 1926 році на більш як 2 тис. селянських дворів у селі припадало лише 435 коней та 545 волів. Не випадково мліївські селяни одними а перших зрозуміли необхідність переходу до колективного господарювання. 1923 року 10 незаможних селянських дворів об’єдналися в ТСОЗ, який назвали «Світ села». Для обробітку 24 га землі товариство мало двоє коней. Вже 1925 року з допомогою держави «Світ села» придбав трактор, ще через два роки — сівалку, жниварку, молотарку, побудував механічний млин та олійню. Досягнуті за порівняно короткий час успіхи наочно показали перевагу колективного ведення господарства, завдали удару по антиколгоспній агітації місцевих куркулів. На початок 1931 року в колгоспи об’єдналося близько 70 проц. селянських дворів, а наприкінці року Мліїв став селом суцільної колективізації. Крім артілі ім. Челюскіна (колишній «Світ села»), організовано ще дві — ім. В.І. Леніна та «Переможець». Тоді ж утворилася промислово-сільськогосподарська артіль «Прогрес», яка виробляла різноманітні знаряддя з дерева. Після створення Городищенської МТС (1930 р.) колгоспи одержали допомогу тракторами та іншими сільськогосподарськими машинами. Мліївські поля обробляли десять тракторів, три комбайни, в розпорядженні артілей було сім автомашин. А 1935 року в громадських приміщеннях та житлах мліївців засвітилася лампочка Ілліча. Електрифікація (на базі Корсунської державної ГЕС) забезпечила колгоспи новою потужною енергетичною базою, сприяла розвитку багатьох галузей виробництва. Основна увага приділялася вирощуванню пшениці, жита і цукрових буряків. Значне місце займало садівництво, а також тваринництво.

По-новому почали ставитися колгоспники до праці, яка ставала справою честі, доблесті й геройства. Цьому сприяло розгортання широкого соціалістичного змагання. 1935 року, змагаючись із старосільськими колгоспницями М. Гнатенко та М. Демченко, ланки М. Барабаш, І.М. Кравченко та В. Середи (колгосп ім. Челюскінців) виростили більш як по 450 цнт цукрових буряків на гектарі.

Помітну роль в економічному розвитку села відіграла Мліївська науково-дослідна станція садівництва і плодоовочівництва. За роки існування вона створила сортовий фонд, що налічував 1617 плодових і ягідних культур. До 1940 року тут вирощено і відправлено в різні кінці Радянського Союзу понад 2,4 млн. саджанців фруктових дерев. Крім того, станція готувала бригадирів-садівників та інших спеціалістів. За досягнуті успіхи 1939 року її нагороджено дипломом 1-го ступеня Всесоюзної сільськогосподарської виставки та грошовою премією.

Поліпшилося й медичне обслуговування населення. Відійшли в минуле часи, коли медичну допомогу надавав не дуже кваліфікований фельдшер. Вже на початку 30-х років у Млієві працювали дві амбулаторії, пологовий будинок, акушерський пункт. В день 10-річчя Великого Жовтня відбулася визначна подія в житті села — мешканці Млієва вперше одержали можливість подивитися кіно, яке відтоді міцво ввійшло в їхній побут. Радянська влада дбала про охоплення навчанням усіх дітей шкільного віку. 1927 року одну з трьох народних шкіл Млієва перетворено на семирічну, а 1939 року вона стала середньою, дві ж початкові — семирічними. В усіх мліївських школах у 1940/41 навчальному році було понад 700 дітей, працювали 34 вчителі. Багато робилося для навчання грамоти дорослих, завдяки чому в другій половині 30-х років у Млієві повністю ліквідовано неписьменність.

Всі соціальні й економічні зміни, що сталися в короткий історичний строк, наочно показали, яких успіхів може добитися трудовий люд, ставши господарем свого життя. Та з цим не могли миритися оскаженілі фашистські орди, які виношували ідею знищення не тільки Радянської держави, а й народів нашої країни. В суворі дні червня 1941 року мліївці, як один стали на захист Вітчизни.

До Млівва загарбники ввірвалися 2 серпня. Вони відразу ж встановили кривавий окупаційний режим. У приміщеннях дослідної станції, шкіл та установ розмістилися комендатура, склади, розквартирувалися окупанти. Школи, клуби, бібліотеки були закриті, книги — спалені. Почалися розправи над комуністами, сім’ями червоно-армійців та партизанів. Фашисти схопили й закатували колишнього голову колгоспу «Переможець» комуніста І.В. Дерев’янка, відому ланкову Марію Барабаш та багатьох інших. Весною 1942 року почалося масове вивезення жителів села на роботи до Німеччини. Всього було вивезено 240 мліївців.

Радянські патріоти чинили опір ворогові. Вже в серпні під керівництвом студента Полтавського педагогічного інституту кандидата у члени партії Я.К. Горідька у Млієві почала діяти підпільна організація. її члени виготовили радіоприймач, слухали зведення Радінформбюро, поширювали їх серед населення. 1943 року мліївці дійово допомогли партизанському вагонові ім. ІІожарського, який діяв у навколишніх лісах. Колгоспники Н.М., Ф.Є. та Я.К. Горідьки, Й.П. Дерев’янко, Т.П. Посунько та І.І. Гладкий збирали відомості про ворога, доставляли партизанам у загін зброю і продукти харчування; С.X. Галич передав партизанам план розміщення продовольчого складу, допоміг захопити його. Підпільникам О. Денисову, Г. Фатееву і М. Гулаєву разом з загоном партизанів удалося проникнути на територію дослідної станції та захопити велику продовольчу базу. Колишній учень Мліївської школи А.М. Туш брав участь у бойових діях партизанського загону ім. Чапаева.

Частини 72-ї та 254-ї стрілецьких дивізій 52-ї Армії 6 лютого 1944 року з боями підійшли до села. 9 лютого Мліїв визволено від фашистських загарбників. Боротьба з окупантами забрала життя понад 550 мліївців, близько 200 чоловік повернулися з війни інвалідами.

Понад 1100 мліївців билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни, багатьох з них нагороджено бойовими орденами та медалями. І.М. Бурлака був учасником героїчної оборони Брестської фортеці, М.Н. Олефір — розгрому фашистів під Москвою, І.К. Кравченко — під Сталінградом; М.А. Кузьменко — на Курсько-Орловській дузі, Л.А. Карпенко, І.П. Гудзь, С.Т. Кравченко — боронили Ленінград. Один з перших вожаків сільських комсомольців полковник 3.К. Середа визволяв рідний край в час Корсунь-Шевченківської битви. Командував військовими частинами у багатьох боях генерал армії П.І. Руденко. Славний бойовий шлях пройшла випускниця Мліївської середньої школи К.Н. Бурлака, яка шістнадцятирічною дівчиною добровільно пішла на фронт, брала участь у боях за визволення Керчі, Криму, Одеси, у штурмі Берліна. Трьом мліївцям за героїзм, проявлений у боях з ворогом, присвоєно звання Героя Радянського Союзу — І.С. Буркуту (посмертно), В.П. Фесенку (посмертно) та О.Ф. Гараню.

Війна завдала селу великих матеріальних збитків. За період окупації запустіли колгоспні двори. Не було чим обробляти землю. В артілі ім. Леніна селянам удалося зберегти 104 коней і 4 воли, в колгоспі «Переможець» було лише 9 лошат і 1 теля. Але труднощі не злякали колгоспників. Самовідданою працею мліївці заліковували рани, вносили свій вклад в остаточну перемогу над ворогом. Запрягали в плуги і борони не лише коней, а й корів, відремонтували два трактори, заховані в лісі. Працювали, не покладаючи рук. Завдяки трудовим зусиллям та допомозі держави вдалося засіяти значну площу зерновими. Колгоспники не тільки виконали план хлібопоставок, а й здали кілька тисяч пудів зерна у фонд оборони.

Навесні 1944 року діти знову сіли за парти. Щоб успішніше відбудувати народне господарство, сільська Рада разом з правліннями колгоспів організувала навчання кадрів, залучивши до цього науковців з дослідної станції плодівництва.

Трудівники колгоспних ланів проявляли справжній героїзм, добиваючись у важких умовах післявоєнних років високих урожаїв. Уже 1947 року ланка Н.Т. Шкляр з колгоспу ім. В.І. Леніна виростила на кожному гектарі по 350 цнт цукрових буряків, а також високий урожай коксагизу. Наступного року в цьому ж колгоспі ланка Н.О. Жулі зібрала по 450 цнт цукрових буряків з гектара.

Авангардну роль у відбудові села відігравали комуністи й комсомольці. Вони не лише проводили велику громадсько-політичну роботу, виступали організаторами соціалістичного змагання, вивчали досвід передових колгоспів та популяризували його, а й брали шефство над бригадами, що відставали, подавали приклад у праці, виступали застрільниками цінних починів. Про це систематично писала районна газета «Колгоспне життя». Комсомольці артілі ім. Челюскінців закликали всіх комсомольців району, виходячи на суботники, спорудити в кожному селі спортивні майданчики. На будівництво шахт Донбасу, а пізніше на освоєння цілинних земель за комсомольськими путівками поїхало 110 мліївських юнаків та дівчат.

Завдяки самовідданій праці трудящі Млієва протягом четвертої післявоєнної п’ятирічки відбудували господарство. Економіка мліївських колгоспів не лише досягла довоєнного рівня, а й перевищила його. Прибутки передової в селі артілі ім. В.І. Леніна в 1949 році перевищили 1 млн. карбованців.

Дальший розвиток сільського господарства відбувався ще більш швидкими темпами. Цьому сприяло впровадження передових агротехнічних заходів, використання природних і хімічних добрив тощо. У 1966—1970 pp. колгоспи вносили щороку в середньому понад 30 тис. тонн органічних та 8 тис. цнт мінеральних добрив, що відповідно у 2 і 85 разів більше, ніж у кінці 50-х років. Зростає оснащеність господарств сільськогосподарською технікою. Тепер мліївські колгоспи мають 34 трактори, 50 автомашин, 21 комбайн, 153 електромотори.

Зміцненню економіки сприяло також об’єднання дрібних господарств у більші. 1960 року колгоспи ім. Челюскінців та «Переможець» об’єдналися в один — ім, Л.П. Симиренка. Постійно збільшується врожайність. Якщо озимої пшениці на початку 50-х років збирали пересічно 17 цнт з га, то в 1966—1970 pp.— 33,3 цнт з гектара.

Наново створені після війни колгоспні ферми на початку 1950 року мали близько 300 свиней, 130 волів, понад 320 корів тощо. Колгоспи розвивали переважно м’ясо-молочне тваринництво. Створення міцної кормової бази дозволило розводити високопродуктивні породи тварин, значно збільшити їх продуктивність. Ще наприкінці 50-х років ферми було механізовано. Колгосп ім. Л.П. Симиренка добився надою молока і виробництва м’яса на кожні 100 га угідь відповідно по 502 цнт і 90,7 цнт. Кращі доярки надоїли в 1968 році від кожної корови по 3—3,5 тис. кг молока, а Ганна Карпенко — 40954. Восьму п’ятирічку завершував колгосп ім. Л.П. Симиренка добрими показниками: тут на 100 га угідь виробляли понад 500 цнт молока та понад 90 цнт м’яса.

Розвивалось і садівництво. Нині площа садів становить близько 290 га, валовий збір фруктів (переважно яблук) досяг 20 тис. цнт, тобто у 4,6 раза більше, ніж у 1950 році.

Завдяки зростанню прибутків колгоспи вбудували лише протягом 1966—1970 рр. понад 30 тваринницьких приміщень, зерносховища, фруктові склади, гаражі, різні майстерні тощо. Асигнування на капітальне будівництво у восьмій п’ятирічці збільшилися вдвоє.

Трудові досягнення науковців Мліївської науково-дослідної станції садівництва і плодоовочівництва ім. Л.П. Симиренка відомі далеко за межами України. Вона виростила добрі сорти плодових дерев і ягідних культур — яблук: Ренет Симиренка, Мліївську красуню, Зелену Дніпровську, Пармен Мліївський, Слава переможців; груш: Бергамот Мліївський, Ранню Мліївську та ін. їх можна зустріти не лише в садах і ягідниках Радянського Союзу, а й у Польщі, Болгарії, Франції, Італії та інших країнах. Вчені з ентузіазмом продовжують справу, розпочату Л.П. Симиренком. На міжнародних виставках в Ерфурті 1961 року яблука Слава переможців відзначено Золотою медаллю, а груші (1969 р.) — Срібною та бронзовими медалями. За видатні досягнення в розвитку садівництва селекціонеру М.М. Никоненку 1958 року присуджено Державну премію. За успіхи у виведенні нових високоврожайних сортів плодових і ягідних культур і впровадження їх у колгоспно-радгоспне виробництво 1971 р. станцію нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

Успішно розвивається в Млієві лісове господарство. Лише за 1970 рік Мліївське та Городищенське лісництва реалізували продукції на суму понад 200 тис. крб. Вони охороняють від ерозії значну площу колгоспних угідь, укріплюють піски та яри. В селі за післявоєнні роки посадили понад 500 га лісу.

Протягом 1950—1960 pp. у Млієві побудовано п’ять промислових підприємств. Найбільшим є завод «Сільгоспдеталь», що виріс на базі промислової артілі «Прогрес». Тут виготовляють запасні частини для сільськогосподарських машин та вироби культурно-побутового призначення. Обсяг продукції заводу постійно зростає. У другому десятиріччі існування підприємства він збільшився в десять разів. Завод і далі розширюється, тепер завершується спорудження нових корпусів. У Млієві діють також три цегельні заводи, які виробляють щорічно понад 2,5 млн. шт. цегли, лісопильний завод та споруджений колгоспом ім. В.І. Леніна вальцьовий млин, виробнича потужність якого — 20 тонн борошна на добу.

Зміцнення економіки села всебічно позначається на зростанні фондів не тільки громадського користування, а й особистих заробітків усіх трудящих. Наприклад, передові працівники садової бригади колгоспу ім. В.І. Леніна 1965 року одержали тільки додаткової оплати по 500—650 крб. кожний. Місячний заробіток доярок пересічно становить 120 крб. У колгоспі ім. Л.П. Симиренка в 1970 році механізатори заробляли по 4 крб., а працівники тваринницьких ферм — 4,2 крб. у день. Про зростання матеріального добробуту трудящих села красномовно свідчить попит на такі товари, як мотоцикли, швейні та пральні машини, холодильники, газові плити, радіоприймачі, телевізори, музичні інструменти, художню та наукову літературу. Щоб задовольнити його, в селі збудовано приміщення для 15 магазинів. Побутові послуги населенню надають різні майстерні: кравецька, шевська, годинникова, фотоательє, колгоспні комунгоспи.

За післявоєнні роки Мліїв фактично збудований заново. Лише за останню п’ятирічку тут з’явилось понад 500 добротних, вкритих черепицею або бляхою житлових будинків, що складаються з 2—3 кімнат та допоміжних приміщень. Прекрасний Мліїв особливо навесні, в рожевому яблуневому цвіті. З-за пишних садів ледь видніються сучасні споруди. В центрі встановлено пам’ятник В.І. Леніну. За радянських часів змінився не лише вигляд села — стали іншими люди, що тут живуть,— справжні господарі своєї долі.

Добре налагоджено медичне обслуговування населення. Тут відкрито лікарню на 25 ліжок, дві амбулаторії з рентгенівським, стоматологічним та гінекологічним кабінетами, два фельдшерсько-акушерські пункти, пологовий будинок. Забезпечено й швидку допомогу. Медичний персонал складається з двох лікарів та 15 фельдшерів і акушерів.

Радянські органи та громадські організації не послабляють уваги щодо культосвітньої роботи. Нею охоплено всі верстви населення. Крім середньої та двох восьмирічних шкіл, де навчається понад 1000 учнів, тут відкрито вечірню школу. При мліївській науково-дослідній станції садівництва і плодоовочівництва працює однорічна школа колгоспних садівників. Про навчання і виховання дітей дбають 62 учителі; більшість із них має вищу спеціальну освіту. При мліївських школах є біологічні, фізичні, хімічні кабінети, спортивні зали, стадіон, столярна майстерня. Учні середньої школи створили один з перших в республіці шкільний історико-краєзнавчий музей. Все ширше впроваджуються технічні засоби навчання — пересувні кіноустановки, епідіаскопи, фільмоскопи, телевізори, радіоли, програвачі тощо. Крім загальної освіти, учні набувають у школі трудові навики, оволодівають професією столяра і садівника. Учнівське історичне товариство «Наша Вітчизна» не раз нагороджувалося за успіхи в краєзнавчій роботі грамотами Міністерства освіти УРСР та ЦК ЛКСМУ. Про цінний досвід юних істориків у справі військово-патріотичного виховання повідомляла на своїх сторінках газета «Правда».

Постійно поліпшуються умови для культурного відпочинку жителів села. На початку 50-х років відкрито чотири кінозали, один з яких 1961 року переобладнаний для демонстрування широкоекранних кінофільмів. До 100-річчя Ленінського ювілею відкрито новий будинок культури, в якому є кінозал на 650 місць з широким екраном, бібліотека, просторий читальний зал, кімната для занять гуртків художньої самодіяльності. На сцені будинку культури вже виступали відомі артисти столиці України, колективи Черкаського драматичного театру і обласної філармонії, Закарпатського народного хору, білоруські, російські та ін. театральні колективи. В селі працює вісім бібліотек, одна з них — наукова, в ній зібрано велику літературу з садівництва та плодоовочівництва. Для дошкільнят в мальовничих куточках села зведено просторі приміщення колгоспних дитячих садків і ясел.

В побут населення міцно ввійшли революційні свята — Першотравень, Міжнародний жіночий день, ювілеї Радянської держави тощо. Стали традиційними колгоспні свята — день урожаю, обжинки. Після урочистої частини, де вшановують кращих трудівників, влаштовують народні гуляння, накривають святкові столи. А проводи юнаків до Радянської Армії з родинної справи перетворилися на велику громадську подію, яка виховує молодь у дусі відданості соціалістичній Вітчизні. Щороку 9 травня колони трудящих крокують до обеліска Слави, щоб вшанувати пам’ять полеглих односельців. Авангардну роль у селі відіграють комуністи. їх організація становить понад 200 чоловік. У комсомольському загоні Млієва — 417 юнаків і дівчат. Вони всебічно розвивають трудову активність мешканців Млієва. В колгоспах і на промислових підприємствах керують соціалістичним змаганням, подають власний приклад звитяжної праці. Доброю традицією в селі стало зустрічати свята і ювілеї трудовими подарунками. В 1969—1970 pp. трудящі несли вахту на честь 100-річчя від дня народження В. І. Леніна, XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України. Сумлінно працюють мліївці не лише в рідному селі. Багато їх на заклик партії поїхало на ударні будови країни.

Велику роботу, спрямовану на здійснення завдань господарського і соціально-культурного будівництва, веде Мліївська сільська Рада. Тут регулярно проводяться сесії і засідання сільвиконкому, на яких депутати обговорюють питання сільсько-господарського виробництва, культурно-побутового обслуговування, благоустрою села, дотримання соціалістичної законності, громадського порядку. Зокрема, розглядаються питання про те, як колгоспи ім. Леніна та ім. Симиренка виконують соціалістичні зобов’язання, про стан і заходи до підвищення продуктивності тваринництва.
Немалою в заслуга сільської Ради в тому, що колгоспи успішно виконали восьму п’ятирічку, за роки якої, зокрема, споруджено систему зрошення на 300 га угідь. Для цього вмінено русло річки Вільшанки. За допомогою шлюзів-регуляторів утворено басейни, 8 яких вода по каналах довжиною майже в 14 км йде на колгоспні луки.

Нові перспективи накреслені на дев’яту п’ятирічку, і вони впевнено здійснюються. 1971 року вирощено високий урожай зернових — по 32 цнт з гектара, в тому числі пшениці — 46 цнт, на кожну фуражну корову надоєно по 3500 кг молока. Країні продано понад річне завдання 1473 цнт молока, 355 цнт м’яса.

За досягнуті успіхи в праці орденами і медалями нагороджено 112 жителів села, а бригадира садової бригади колгоспу ім. В.І. Леніна В.М. Матвійка удостоено звання Героя Соціалістичної Праці. Як переможець у соціалістичному змаганні на відзнаку 50-річчя Радянської влади колгосп ім. Леніна одержав перехідний прапор Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС. За трудові успіхи в першому році дев’ятої п’ятирічки колгоспу ім. Симиренка присвоєно звання колгоспу високої культури землеробства.

Багато гостей побувало в Млієві з різних місць нашої Батьківщини та з-за рубежа — Польщі, Угорщини, Румунії. Вони побачили тут чимало цікавого і повчального.

Мліївці люблять своє село, яке розквітло за Радянської влади, і з кожним днем стає красивішим, а життя в ньому — заможнішим.

Список прихожан м. Млиева подписавшихся под прошением к епископу Геврасию о нежелании иметь при своей церкви священника Василия Гдишицкого и с просьбой поставить священником Григория Хоминского 31 мая 1766 г.

Петро Ктиторъ
Кондрата Романенко
Динисъ Романенко
Луциха Лелечиха
Мандзя вдова
Иванъ Лизенко
Иванъ Менко
Иванъ синъ Менкевъ
Дмитро Токарь
Хведоръ Хоменко
Овсей Тупотенко
Токаръ зять
Хома Кравецъ
Марко Цапенко
Юско Губаръ
Семенъ Губарецъ
Каленикъ Шулга
Ярема Злоянъ
Харко Чудний
Ярема Порохня
Василь Гуцъ
Стецко Бондаръ
Грицко Бубленникъ
Иванъ Ковбаса
Степанъ Швець
Данило Кушнеръ
Трохимъ Очертко
Токаръ Винниченко
Степанъ Кузененко
Марко Мана
Марко Буркутъ
Грицко Гладкий старий
Василь Гладкий
Яковъ Скляръ
Максимъ Волошинъ
Иванъ Паліенко
Онистратъ Карпенко
Леско Гриценко
Михайло Ткачъ
Кузма Саленко
Андрей Коваленко
Яковъ Кравець
Пугачъ
Олекса Медведенко
Петро Байченко
Яско Москаль
Степанъ Шторчопанъ
Михайло Килодко
Кирикъ Дубина
Павликъ Гончаръ
Гараско Безкровненко
Хведоръ Сірокваша
Манойло Швець
Тимошъ Ступикъ
Кирикъ Тищенко
Иванъ Плисъ
Тишко Швець
Давидъ Кошеленко
Сидоръ Юриченко
Кузма Бондаръ
Василь Хведина
Миринъ Хведина
Карпо Ткачъ
Иванъ Садовенко
Хвилонъ Гребенникъ
Грицко Тригубъ
Антонъ Мелникъ
Игната Середенко
Хома Куренний
Мусий Олихвиренко
Матвій Сірий
Преска Юричка
Ктиторка вдова
Василь Хоменко
Даниленкова вдова
Семенъ Малюкъ
Лазаръ Шаповалъ
Иванъ Савченко
Ярмола Сорокопудъ
Иванъ Вурлаченко
Кузма Влошенко
Иванъ Шапочникъ
Сидоръ Седашенко
Василь въ хате Губаренковой
Леско Сухомеленко
Семенъ Дегтяренко
Стенань Приліпка
Кондратъ Кондесъ
Тишко Кривоносенко
Хведоръ Степаненко
Яковъ Пилипенко
Иванъ Муренко
Ивашко Савченко
Данило Гладченко
Матвей Голубовъ зять
Терешко Зенченко
Тишко Лубенцъ
Матвій Романенко
Тарасъ Бурлаченко
Ивась Бурлаченко
Остапъ Палій
Максимъ Тупота
Ониско Гурскій
Якимъ Жизленко
Гапонъ Ткачъ
Михаилъ дякъ

Список прихожан м. Млиева не желающих иметь при церкви священника Федора Гдишицкого 31 мая 1766 г.

Грицво ктиторъ
Илко Левченко
Иванъ Сорока
Нестеръ Сороченко
Ядко Пилипенко
Зенецъ Мостовій
Федоръ Дмитренко
Кендратъ Решетникъ
Ярема Кошенко
Иванъ Царапенко
Гарасимъ Блошенко
Пилипъ Тиховоденко
Иванъ Дудниченко
Иванъ Рибалченко
Петро Рибалченко
Иванъ Сероштанъ
Мусій Серокваша
Процко Воскобейникъ
Грицко Гладченко
Зенецъ Решетниченко
Дорошъ Коваленко
Олекса Кочерженко
Трохимъ Дудниченко
Остапъ Шевченко
Демянъ Левченко
Демяиъ Кошеленко
Иванъ Кошель
Василь Телепинскій
Демидъ Кашенко
Иванъ Луценко
Иванъ Воскобійниченко
Гаврило Пархоменко
Мартинъ Остапенко
Петро Швець Белашенко
Филонъ Садовенко
Макаръ Суленко
Лавренъ Левченко
Семенъ Ситниченко
Аврамъ Садовенко
Онисимъ Безмозкій
Василь Ткачъ
Гаврило Домонтовичовъ зять
Хома Ткачъ
Павло Пустовойтенко
Иванъ Швець
Петро Середа
Иско Середенко
Онофрйй Ситниченко
Аникита Куренній
Федорь Рябокобиленко
Матвій Шмагайло
Троцко Гаркуша
Дмитро Симоненко
Грицко Кошеленко
Петро Деревянка
Артемъ Решетникъ
Назаръ Березненко
Карно Дуденко
Петро Різниченко
Михайло Гайчикъ
Игнатъ Шапочникъ
Яковъ Деревянченко
Павло Рябокобиленко
Андрей Резниченко
Иванъ Вернигоренко
Тимошъ Савченко
Грицко Циганенко
Савка Зелений
Прокопъ Мерочникъ
Андрій Янко
Грицко Комисаренко
Ониско Литвиненко
Симонъ Калениченко
Лукянъ Светопалъ
Козма Рапало
Данило Кунпанейченко
Федоръ Тарань
Микола Педань
Савка Швець
Лазаръ Педанъ
Гнатъ Пипченко
Иванъ Домонтовичъ
Пилипиха вдова
Параска Таранівна
Якимъ Чуленко
Иванъ Ганненко
Атамань Кирикъ містечка Мглеева

Список состава Млиевской сельской избирательной комиссии 1926 г.

Зинченко С.Х.
Стеценко Г.П.
Свитальский В.Н.
Святченко У.С.
Дудник О.К.
Дяченко Н.С.
Середа З.К.
Слипченко В.Х.

Список жертв голодомора 1932-1933 гг. по с. Млиев (Национальная книга памяти жертв голодомора в Украине. Черкасская область.)

Список жертв голодомора 1932-1933 гг. по с. Млиев (Национальная книга памяти жертв голодомора в Украине. Черкасская область.)

За даними різних джерел у селі в 1932 – 1933 роках загинуло близько 346 осіб. На сьогодні встановлено імена 97. Мартиролог укладено на підставі даних Книги реєстрації актів цивільного стану (Державний архів Черкаської області, Р-5899, оп. 11, спр. 109) та свідчень очевидців Голодомору (Кравченка Семена Трохимовича, Колісник Ганни Олексіївни, Пономаренко Параски Юріївни). Свідчення зберігаються в Державному архіві Черкаської області (ДАЧО, Р-5664, оп. 1, спр. 40).

[нерозбірливо] Кузьма Іванович, 51 р., хазяїн, 29.02.1932 року, від пороку серця.
Безмозка Дарина Фелімоновна, 13 р., селянка, 1932 р., причина смерті – голод.
Безмозка Лукір’я, 60 р., селянка, 1932 р., причина смерті – голод.
Безмозка Мотрона Фелімоновна, 34 р., селянка, 1932 р., причина смерті – голод.
Безмозкий Іван Фелімонович, 25 р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Безмозкий Фелімон, 60 р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Безмозкий Юхим Кіндратович, 90 р., член колгоспу, 21.01.1932 року, від старості.
Бондаренко Сергій Степанович, селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Гладка Надія Гнатівна, дитина, 9 р., член колгоспу, 03.01.1932 року, від скарлатини.
Гладка Наталка Василівна, дитина, 8 р., хазяйка, 16.02.1932 року, від черевного тифу.
Гладка Параска , селянка, 1933 р., причина смерті – голод.
Гладкий Антін Антонович , 28 р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Гладкий Григорій , 32 р., селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Гладкий Семен , селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Горідько Павло Явтухович, 63 р., член колгоспу, 27.02.1932 року, від грудної жаби.
Дичка Єгор Омелянович, 27 р., член колгоспу, 18.01.1932 року, від туберкульозу легень.
Дробіт Сила Дмитров., 76 р., хазяїн, 20.02.1932 року, від вади серця та старості.
Дяченко (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Дяченко (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Дяченко (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Дяченко (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Дяченко (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Жуля (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Жуля (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Жуля (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Жуля (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Клименко Іван Петрович, 67 р., член колгоспу, 22.10.1932 року, від вади серця.
Клунок (ім’я встановлюється), селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Клунок (ім’я встановлюється), селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Клунок (ім’я встановлюється), селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Клунок (ім’я встановлюється), селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Клунок (ім’я встановлюється), селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Клунок Грицько , селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Клунок Одарка, селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Коваль Ганна, селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Компанієць (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Компанієць (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Компанієць (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Компанієць (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Компанієць (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Компанієць Денис Архипович , селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Крижанівський Микола Григорович , 10 р., селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Кузуб (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Кузуб (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Кузуб (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Кузуб (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Кузуб (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Латенко Харлам, 60 р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Лукашко Сазана Іллівна, 40 р., хазяйка, 30.01.1932 року, від невдалих родів.
Марченко Олекса, 30 р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Марченко Федір, 29 р., селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Марченко Федосій, 26 р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Матвієнко Ярина Прохорівна, 30 р., член сім’ї, 27.01.1932 року, від туберкульозу.
Матвійко Макар Арсенович, 70 р., член колгоспу, 22.01.1932 року, від старості.
Матвійко Матвій, 40 р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Олефір Анастасія Павлівна, 40 р., член колгоспу, 11.01.1932 року, від вади серця.
Пиря (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Пиря (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Плющ Віра Матвіївна, дитина, 1 місяць, член колгоспу, 15.03.1932 року, від запалення мізків.
Портулей (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Портулей (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Портулей (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Портулей (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Портулей (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Портулей (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Портулей (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Портулей (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Ропак Тетяна Кіндратівна, 23 р., член сім’ї, 26.01.1932 року, від туберкульозу легень.
Садова Марія, 22 р., селянка, 1932 р., причина смерті – голод.
Садова Параска, 34 р., селянка, 1932 р., причина смерті – голод.
Садова Текла, 40 р., селянка, 1932 р., причина смерті – голод.
Садовий Андрій, 24 р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Садовий Афанасій, 18 р. р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Садовий Григорій, 6 р., селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Сенецький Іван Микитійович, 4 р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Сукач Микола Іванович, дитина, 1 р., член колгоспу, 15.02.1932 року, від скарлатини.
Сукомел (ім’я встановлюється), селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Сукомел (ім’я встановлюється), селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Сукомел (ім’я встановлюється), селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Сукомел (ім’я встановлюється), селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Сукомел Санько , селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Сукомел Устя , селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Тиховід Назар Олександрович, 44 р., хазяїн, 25.02.1932 року, від черевного тифу.
Ткаченко Василь Несторович, 36 р., член колгоспу, 12.03.1932 року, причина смерті не вказана.
Черниш (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Черниш (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Черниш (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Черниш (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Черниш (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Черниш (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Черниш (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Черниш (ім’я встановлюється), селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Шарченко Круп’ян Федорович, 71 р., селянин, 1933 р., причина смерті – голод.
Шарченко Микита, 45 р., селянин, 1932 р., причина смерті – голод.
Шевченко Сакій Гнатович, 70 р., хазяїн, 02.01.1932 року, від старості.
Юрик Ахтанаска Оксентіївна, 70 р., хазяйка, 29.01.1932 року, від запалення легень.
Явовий Григорій Андрійович, 83 р., член колгоспу, 05.02.1932 року, від старості.

Метрические книги по селу Млиев находящиеся на хранении в ГАЧО

1. Київська губернія
2. Київська єпархія
3. Троїцька церква, с. Мліїв Черкаського повіту Городищенської волості
5. Народження: 1822-1836: ф.205, оп.1, спр.3; 1837-1838: ф.205, оп.1, спр.6; 1839: ф.205, оп.1, спр.7; 1839-1843: ф.205, оп.1, спр.8; 1844-1848: ф.205, оп.1, спр.10; 1849-1853: ф.205, оп.1, спр.11; 1853-1857: ф.205, оп.1, спр.14; 1879-02.1884: ф.931, оп.1, спр.3235; 02.1884-1889: ф.931, оп.1, спр.3371; 1886: ф.931, оп.1, спр.3439; 03.-12.1888: ф.931, оп.1, спр.3522; 05.1889-11.1894: ф.931, оп.1, спр.3522; 1894: ф.931, оп.1, спр.3662; 1895-1897: ф.931, оп.1, спр.3695; 01.-03.1898: ф.931, оп.1, спр.3522; 01.,08.1899: ф.931, оп.1, спр.3438; 02.-12.1899: ф.931, оп.1, спр.3522; 1900-1903: ф.931, оп.1, спр.3815; 1902: ф.931, оп.1, спр.3548; 1904-04.1907: ф.931, оп.1, спр.3921; 1908-1909: ф.931, оп.1, спр.4070; 1909: ф.931, оп.1, спр.4092; 1910-1911: ф.931, оп.1, спр.4141; 1912-1913: ф.931, оп.1, спр.4224; 1914-1918: ф.931, оп.1, спр.4295; 1919-1921: ф.931, оп.2, спр.13
6. Шлюб: 1821-1836: ф.205, оп.1, спр.3; 1837-1844: ф.205, оп.1, спр.8; 1845-1848: ф.205, оп.1, спр.10; 1848-1854: ф.205, оп.1, спр.11; 1886: ф.931, оп.1, спр.3439; 1894: ф.931, оп.1, спр.3662; 1896-1897: ф.931, оп.1, спр.3695; 1901: ф.931, оп.1, спр.3815; 1902: ф.931, оп.1, спр.3548; 1903: ф.931, оп.1, спр.3815; 1904-1907: ф.931, оп.1, спр.3921; 1908-1909: ф.931, оп.1, спр.4070; 1909: ф.931, оп.1, спр.4092; 1910-1911: ф.931, оп.1, спр.4141; 1912-1913: ф.931, оп.1, спр.4224; 1914-1917: ф.931, оп.1, спр.4295; 1919: ф.931, оп.2, спр.13
8. Смерть: 1821-1836: ф.205, оп.1, спр.3; 1837-1843: ф.205, оп.1, спр.8; 1845-1848: ф.205, оп.1, спр.10; 1848-1853: ф.205, оп.1, спр.11; 1851: ф.205, оп.1, спр.13; 1854-1861: ф.205, оп.1, спр.15; 01.-05.1886: ф.931, оп.1, спр.3439; 06.-12.1886: ф.931, оп.1, спр.1046; 1894: ф.931, оп.1, спр.3662; 1896-1897: ф.931, оп.1, спр.3695; 1901: ф.931, оп.1, спр.3815; 1902: ф.931, оп.1, спр.3548; 1903: ф.931, оп.1, спр.3815; 03.1904-1907: ф.931, оп.1, спр.3921; 1908: ф.931, оп.1, спр.4070; 02.-12.1909: ф.931, оп.1, спр.4070; 1909: ф.931, оп.1, спр.4092; 1910-1911: ф.931, оп.1, спр.4141; 01.-08.1912: ф.931, оп.1, спр.4224; 1913: ф.931, оп.1, спр.4224; 1914-1918: ф.931, оп.1, спр.4295

 

1. Київська губернія
2. Київська єпархія
3. Успенська церква, с. Мліїв Черкаського повіту Городищенської волості
5. Народження: 1818-1831: ф.203, оп.1, спр.1; 1832-1839: ф.203, оп.1, спр.2; 1840-1846: ф.205, оп.1, спр.9
6. Шлюб: 1818-1831: ф.203, оп.1, спр.1; 1832-1839: ф.203, оп.1, спр.2; 1840-1846: ф.205, оп.1, спр.9
8. Смерть: 1818-1831: ф.203, оп.1, спр.1; 1832-1839: ф.203, оп.1, спр.2; 1840-1846: ф.205, оп.1, спр.9

Вернуться к содержанию ↑

Карты

Млиев на трехверстовой карте Шуберта

Вернуться к содержанию ↑